Текст книги "Не дратуйте ґрифонів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 24 страниц)

Розділ 25

Зате Геродот знав інше, не менш важливе й для нього, й для Еллади, й для далекої холодної країни з похмурим небом і похмурим ім'ям Скіфія… Коли золотий двокіл із золоченою корстою скараного басилевса Соболя-Скіла рушив у полунічні краї, Геродот разом з іншими слами вертався на той бік Дунаю. Плив тими самими ладдями Воїжира-Сіталка, які допіру привезли сюди Соболя. В другій з трьох ладь сидів закутий у золоті вериги брат тракійського басилевса Валдислав або, як називав його Геродот по-грецькому, – Спарадок.

На радощах тримав лоґоґрафа Воїжир у своєму стані майже місяць, тоді повіз на вітчину й там теж пригощав добрих чотири, коли не п'ять сідмиць, хотів багато обдарувати грека, та Геродот відмовивсь узяти будь-що. Він уже набачився варварів досхочу, й тепер страшенно кортіло додому, в Елладу. Ні тракійці, ні скіфи, ні навіть неспокійні таври більше не воювали, засиливши мечі в піхви, й мандрівний лоґоґраф, діставшись Істрії, сів на афінську трієру. Судно спершу йшло в Ольбію й незабаром мало вертатися назад. Трієрарх обіцяв Геродотові заїхати по нього на зворотній путі, однак Геродот, навчений гірким досвідом, сказав йому:

– Ліпше проїдуся з тобою й туди, й назад, бо хтозна, яких вітрів пустить на тебе взавтра примхливий Еол. Усі кумири заздрісні, трієрарху, не зносять, коли людина щаслива й самовпевнена.

Се можна було взяти й за жарт, і за гірку скаргу невдахи, трієрарх був людина ратна, виконував особливий наказ Перікла й не мав охоти сперечатись із першим-ліпшим волоцюгою: аби вчасно оплатив за місце на трієрі.

Геродот не поскупився – дав трієрархові цілих чотири драхми – вдвічі більше, ніж коштував проїзд до Ольбії. Та хоч як намагавсь випитати в нього, що діється в Афінах, той лишався таємниче мовчазний. До воїв у коротких чорних хламидах Геродот узагалі не наважився підійти – вони дивились на нього похмуро й важко з-під насунених на брови петасів і навіть між собою не розмовляли.

Се наганяло тривожні думки, й Геродот уже шкодував, що сів на сю трієру.

І в Ольбії його перестороги справдилися. Не встиг він зійти на берег, як до нього наблизився декарх міської сторожі:

– Ти не з Афін?

Щось не сподобалося Геродотові в його поведінці, й самовпевненому тоні, й навіть у мечі, який надто дуже виглядав з-під зеленої хламиди. Й доки Геродот роздумував і зважував, чого б се мали питати його про такі речі, декарх підвищив голос:

– Позакладало тобі? Де ти народився? В Афінах?

І Геродот раптом заперечив:

– Я народивсь у Галікарнасі Карійському. Пощо питаєш?

Зеленохламидний, уже не криючись, відказав:

– Не твоє діло. Шукаємо одного вельми розумного афінця. Йди собі своєю дорогою!

Й швидко поліз на трієру. За ним лізло ще п'ятеро гоплітів, а Геродот, глянувши на них через плече знизу вгору, попростував до сходин, що вели з Нижнього города на Верхній. Сонце вже зайшло, й від Лиману тягло холодним осіннім вітром. Під аґорою Геродот став і замислився. Мав пошукати собі прихистку на ніч, та й їсти хотілось. На трієрі не попоїв – дуже хитало, від хитавиці ж у нього завжди з'являлася Посідонова хвороба. Зате зараз, коли відчув під ногами тверду землю, він згадав, що з учора нічого не мав у роті.

До кого ж податися? Шукати заїжджого двору? Навряд чи він є в Ольбії. Коли Геродот уперше ступив через брами города сього, їх з Протаґором зустрічали архонти й стратеґи. Тепер же не було ні магістратів, ні Протаґора, й Геродот, сумно зітхнувши, пішов на аґору. Толос – єдине місце, де в сю пору можна було знайти притулок: тут харчувалися й ночували чергові члени городської ради – притани.

Та в толосі Геродот випужав кількох безпритульних псів і годі. Ольбійський толос мало нагадував затишну афінську споруду, тут смерділо пусткою й людськими нечистотами. Плентаючи вже заснулою вуличкою, він прибився до будинку Еака й насилу збудив роба-приворітника.

– Що сказати господареві? – сонькувато поспитав роб.

– Речи, його хоче видіти афінянин Геродот, син Ліка.

Роб довго длявся, нарешті вийшов, і голос його був тепер неприязний і зверхній, аж Геродотові кров од образи скипіла:

– Архонт рече, щоб ти-с ішов геть, поки він не гукнув сторожу.

Коїлося щось незрозуміле, й Геродот, спересердя грюкнувши дверним кільцем, потяг ноги далі. На вулицях тинялися тільки собаки та коти. Але в Іфікратів дім його впустили. Сидячи на ложу в таламусі, Іфікрат сказав йому:

– Я шаную тебе, Геродоте, але в Ольбії пішла чутка, ніби ти був слом басилевса тракійського до басилевса скіфського Октамасада й замирив скіфів із тракійцями. Не відаю, чи то правда, та коли се так, то я шаную тебе. Афіни забувають, що ми живемо на землі скіфській, дбають лише про себе й перетворили нас на підданців своїх. Але наші бористеніти почули про твоє сольство й хочуть кинути тебе в поруб. Пошануй і ти мою старість, і хай простять мені кумири сей мій гріх. Утікай, Геродоте, бо я тепер волості не маю в сьому городі, та й хворий я ще.

– Куди? – спитав Геродот.

Іфікратові було соромно дивитися гостеві в вічі, й він тупився на хитляву завіску дверей.

– Ти їсти хочеш?

Але їсти вже перехотілось, і Геродот мовчки поплентав до виходу. За хвірткою вздовж вулиці човгали важкі ковані черевики. Геродот подумав, що се сторожа шукає його, та йому було геть байдуже. Він вийшов і довгим тупим поглядом провів нічну сторожу, поки й зникла за рогом, тоді пішов у протилежний бік, не знаючи ні куди, ні нащо. Й тут здибався з Гіперболом. Його він упізнав одразу й хотів був проминути, але старий метек-трапедзит теж його впізнав:

– Геродоте!

Лоґоґраф неохоче спинився.

– Ходім до мене. Я про все відаю й прихищу тебе.

Улесливий голос метека викликав одразу, але Геродот не мав іншого виходу й іншого притулку й пішов за метеком. Та щойно вони причинили по собі хвіртку, як почулися лункі удари і хрипкуватий погук:

– Ей, Гіперболе!.. Гіперболе! Чуєш, метеку!

Гіпербол злякався й зашепотів:

– Сторожа!..

– Чого їй треба? – спитав Геродот. – Чого ти в своєму власному домі боїшся?

У хвіртку грюкали і грюкали, приворітній роб гасав од хвіртки до Гіпербола й знову вертався назад, не знаючи що робити.

– Метек ніколи не почувається вдома, Геродоте. Навіть у власному теремі.

Геродот на мить забув, що господар сього дому – колишній роб, але то була правда, й з нею доводилося рахуватись.

– Ей, метеку, чи тобі позакладало?!

Гіпербол щось прошепотів своєму робові й потяг Геродота за полу гіматія. Той дався вести себе, й незабаром, спустившись у підвал комірчини, вони відімкнули там якесь лазиво й опинилися на сусідній вулиці. Грюкання припинилось, певно, приворітній роб, виконуючи наказ господаря, впустив сторожу до двору.

– Біжім! – потяг його знову Гіпербол, і Геродот без особливого бажання побіг за ним. Ноги старому слугували ще добре, й доводилося поспішати. На свій великий подив Геродот незабаром спостеріг, що вони опинились на священній площі. Тут Гіпербол турнув гостя в тісний прохід між якимись двома хоромами, сказав йому чекати, сам же зник, і минуло щонайменше година, перш ніж з'явився знову:

– Ти тут?

– Тут…

Приміщення, до якого вони ввійшли, за всіма ознаками було хоромом Посідона, Гермеса чи якогось іншого міжнього кумира – крім сирої та гореної оливи, тут ще тхнуло часником, оцтом, лютим товченим перцем і сирою рибою, а не чебрецем та ладаном. Хтось третій, не видимий у темряві, підважив у кутку важку кам'яну плиту й сказав:

– Лізте. Лиш обережно, бо глибоко!..

Геродот першим стрибнув у чорний отвір і боляче забив ногу та правий лікоть, за ним гримнув додолу й Гіпербол і теж застогнав. Тоді щось хуркнуло й ляпнулось Геродотові коло самих ніг, він мацнув рукою й налапав міх із водою й клунок хліба чи перепічок. Важка ляда натужно скреготнула й знову лягла на місце, й у підземеллі настала повна тиша.

У темряві було чути лише болісні стогони Гіпербола, й Геродотові раптом стало страшенно шкода сього чоловіка, якого раніше зневажав, і гарячий клубок підкотився йому до горла. Шкрьобаючи по камінні підлоги сандаліями й тримаючи долонею забитий лікоть, він знайшов його й нахилився:

– Хто ти, чоловіче добрий, що так сліпо пішов, аби порятувати мене?

Слова в чорному підземеллі бились об невидиме склепіння й знову верталися до нього, й Геродотові здавалось, ніби вони круглі, й торохкі, й порожні. Ся людина важила собою заради його безпеки, й ніякими словами не можна було висловити їй своєї любови й дяки.

– Я Гіпербол, – відповів метек, переставши стогнати.

– Не про се питаю. Я знаю тебе, давніш, але не відав досі, хто ти є насправді. За що важиш своїм життям?

У пітьмі почулося шарудіння. Гіпербол підтяг ближче міх із водою й разів зо п'ять лунко ковтнув, тоді заходився розмотувати клунок. Запахло свіжими перепічками й часником, і метек сказав:

– Бери їж, афінцю.

Геродот простяг руку й узяв із Гіперболової руки шмат перепічки й кавалок липучого мітлотосу, від якого смачно пахло сиром, медом і часником. І все разом: і та не видима в темряві дружня рука, й лоскітливі пахощі з дитинства улюбленої їжі, й ся лунка тиша довкола знову викликали сльозу в Геродотовому вічу. Він жадібно їв, і дослухався стогонів Гіпербола, й боявся сам сказати слово. Першим обізвався метек:

– Я був у домі Іфікрата. Він мій покровитель, простат. Се тобі, може й не відомо? Я був колись робом його.

Про се Геродот знав, бо Гіпербола вважали найбагатшою в Ольбії людиною й розповідали про нього чимало всякої всячини. Він тепер думав про те, скільки треба випити води з одного скіфоса, щоб пізнати людину, довідатися, чим вона живе й чим дихає.

– Я був у домі простата й чув усе, що він говорив із тобою. Сі дні тут про тебе тільки й гомонять.

– Про мене?

– Кажуть, ніби ти пішов усупрот Афінам.

Нарешті вгамувавши перший голод, Геродот зітхнув. Знову було те саме, й знову люди не розуміли одне одного. Афіни… Афіни великі. Він так і сказав Гіперболові:

– Всім не догодиш.

Хотів був пояснити сьому метекові, що в Афінах живе не тільки Фукідід, а й ще один великий між, Перікл, але Гіпербол зітхнув і визнав:

– А я годжу всім…

Се було незрозуміло, й Геродот запитав про інше:

– В якому се ми хоромі?

– В хоромі Зевса Фратрія, афінцю.

– Головний жрець тутешній – твій приятель? – спитав Геродот. Коли заходили сюди, йому чогось видалося, ніби се хором Посідона.

– В метека друзів немає, – відповів Гіпербол.

То було сумним нагадуванням, і Геродот надовго замовк. Він був людина вільна, хоч і переслідувана, сей же чоловік, певно, й довіку не забуде, що носив на собі важкі пута рабства. Й Гіпербол потвердив його здогад:

– Узавтра – свято Афіни Робітниці. Метекіон я уже вніс давніш, а взавтра маю внести до скарбниці города… три оболи.

Геродота аж мурашки побили. Досі йому не доводилось отак близько сидіти з відпущеним на волю робом. Який жах… Усе життя оті три нужденні й страшні оболи…

– А жрець сього хорому – за Перікла? – спитав він, аби перебити розмову.

Але відповідь метека ще дужче вразила його:

– Телефан – за Фукідіда, афінцю.

То було невірогідно, й Геродот довго перетравлював чуте.

– Й він погодився сховати мене?

Пролунав старечий смішок:

– Срібло й золото полюбляють усі, афінцю: й ті, хто тягне руку за Періклом, і їхні супротивники. Я пообіцяв йому тридесять мін сріблом й афінськими драхмами.

Геродота пойняв пекучий здогад, він уже був майже певен, що сей метек не даремно йшов за нього на ризик, важив своїми старими кістками, а може, чимось набагато важливішим, і він роздратовано спитав:

– Пощо ж дав ти за мене таке вельми многе срібло?

Метек сього разу теж відповів не зразу. Він просто крикнув у темряву:

– Всі ми смертні, та не всі рівні, афінцю! Маю срібла найбільше від усіх смертних, але мушу щоосени в брудному рам'ї приходити до хорому Афіни Робітниці з трьома оболами в жмені! Приходити й критись, аби ольбіополіти не виділи мене й не тицяли пальцем: «Метек, метек!» А вони вилять і кидають груддя вслід мені, а котрий не сміє, бо держу його в своїх скринях, той одвертається. Для всіх я в день Афіни Робітниці не найбагатший на всьому Понті трапедзит, а колишній роб!.. А ти маєш велеміжного друга в Афінах і можеш запомогти мені, коли схочеш!

Якби він підлещувавсь, Геродот з огидою б одвернувся від нього, та хрипкуватий Гіперболів голос бринів у лункій темній тиші невгамовним розпачем, і Геродотові мов заціпило. Тільки пізніше він сказав:

– Коли смертний потрапляє в біду, від нього одвертаються й кумири, не тільки люди. А ти речеш мені про Перікла…

– То Фукідідів наказ – ухопити тебе, – заперечив Гіпербол.

– Фукідідів?!

– На екклесії дві декади тому Фукідід речуть, узяв гору в Афінах.

Од сієї звістки Геродотові раптом відлягло. Отже, не Перікл… Хоч би як було зараз важко, та стало б десятикрат важче, коли б і друг відцурався його. Отже, не Перікл!.. Геродот полегшено відітхнув і сам собі всміхнувся. Перікл ніколи не заперечував би проти того, що Геродот сприяв замиренню між тракійцями та скіфами.

Тоді він згадав про зовсім інше:

– Ти раніше тяг руку за Фукідідом, а тепер тягнеш по Періклові?.. Хотів же ти пересварити скіфів своїх. Ти ж скіф од народження?

Гіпербол відповів тільки на перші закиди:

– Я тягтиму руку по тому, хто дасть мені не щербату, а повну волю, ісотелію!

В сьому була якась сумна й огидна правда. Найбагатша людина города, а може, й усього еллінського світу, лишалась нещасною й приниженою, й тут, певно, не обходилося без утручання олімпійців. І Геродот сказав те, що час од часу його непокоїло:

– Кумири не терплять щасливих людей. Кумири заздрісні…

Хотілося розповісти сьому метекові про долю родоського царя Полікрата, який мав себе за найщасливішу людину в світі, але Геродота почало трясти. В підземеллі було вогко й холодно, й на думку лізли всілякі страхи, й він спитав:

– А коли нас випустять?

– Коли? Як уляжеться. Відчинять ольбійські пілони, люди зійдуться на аґору торгувати, й нас випустять. Узавтра. В нуменію піанепсіона. [68][68]
  Нуменгія – перший день місяця, молодик.


[Закрыть]

– Взавтра… – повторив Геродот і почав зазимкувато горнутись у вовняній гіматій, який тут зовсім не грів…

Отак тремтячи й куняючи, вони просиділи в підземеллі хорому Зевса Фратія цілу вічність, – принаймні їм так здавалося. Знадвору не долинали жодні звуки, й даремно втікачі шорошили вуха до мурів.

– Я б сказав, що вже минула й ніч, і день, – озвався Геродот, клацаючи зубами.

– То так здається, коли не видиш світла, – заспокоїв його метек.

І се мала бути істина, та в голосі Гіперболовому теж учувавсь неспокій…

Коли над головами нарешті скреготнула важка кам'яна плита, вони так поклякли від холоду, що не могли рук угору простягти. Довелося спускати лізницю. Вічі сльозилися й сліпли від забутого денного світла, й двоє втікачів міцно тримались один за одного.

– Се ти – Геродот з Афін?

Геродот, затуляючись од світла однією рукою, глянув на людину, що промовляла до нього вже десь чутим голосом. І коли вічі трохи заспокоїлися й сльози перестали сліпити їх, він побачив того самого декарха, що першим перестрів був його на ольбійській пристані. Стало раптом байдуже, геть байдуже, куди його поведуть і що з ним учинять. Аби лише бути на людях, на сьому благословенному світлі, що подарували смертним кумири, аби тільки не в те підземелля з первісним мороком Аїда.

– Я Геродот з Афін, – відповів він з раптовим викликом.

Але декарх не взяв його під меч, як думалося Геродотові, а влесливо всміхнувсь:

– На тебе вже три дні чекає трієра стратеґа Перікла, Геродоте!

– Перікла? А не Фукідіда?

– Таки ж Перікла! Та сама, що ти з нею з Істрії приїхав. Але трієрах, віслюк, не знав, хто ти, й завіз аж сюди.

Геродотові майнуло, що тоді сей декарх, певно, не для сього шукав його. Геродот так і сказав, а той відбувся жартом:

– Усе міняється, Геродоте. Три дні тому була псефісма афінської екклесії привезти тебе в Афіни на суд – живим чи мертвим. Я людина ница: що мені накажуть, те й чиню. А сьогодні архонти Ольбії чекають на тебе, щоб ти розділив із ними симпосій найліпших страв та кілік розведеного родоського вина. А хто се з тобою?

Геродот лише тепер одчув, як боляче стискає його за вдарений лікоть Гіпербол, і завагавсь із відповіддю. Метек сам похопився:

– Я – його супутник. Роб його. Разом ідемо… Афінець аж очі витріщив од здивування. Та,

наразившись на майже божевільний погляд старого, не заперечив. Декарх теж непорозуміло блимав то на Геродота, то на людину, що назвалася його робом. Роба в таких сандаліях, у багатому гіматії й із такою довгою кучмою волосся йому ще не доводилось бачити, та він однедавна жив в Ольбії й ще не встиг надивуватися з усіх химер великого поліса.

Декарх пропустив Геродота поперед себе, й, указуючи йому дорогу, пішов на крок за ним, а вслід, як і належало робові, плентав Гіпербол. Геродотові кортіло бодай озирнутись, але він не смів зробити сього, бо був майже певен, що метек утече.

Про подальшу долю Гіпербола він довідався вже наступного дня.

То була випадкова зустріч. Геродот ішов у супроводі цілої учти архонтів і стратеґів з аґори в дім Іфікрата. І раптом сивобороді евпатриди покинули його й задріботіли до старезного міцного діда, що неквапом ішов вулицею назустріч.

– Хайре! – привітався до нього найстарший евпатрид. – Нехай олімпійці благословлять той день, коли ми знову побачили тебе в нашому городі, кіріє Тимно!

Се був давній знайомий Геродотів, і Геродот одразу впізнав сивого скіфського купця. То й справді видавалося благовістом Олімпу: коли скіфи знову почали вільно ходити Ольбією, отже, все гаразд, життя ввійшло в мирну колію, й вогонь, який спалахнув був під ногами в греків, погас, і кумири повернулися до Щасливого города обличчям.

Старий Тимна Вовкогуб теж упізнав Геродота й запросив його до свого ольбійського дому на гостину. Там за кіліком нерозведеного вина він і розповів йому про долю Гіпербола.

Метек і справді домовився з головним жерцем хорому Зевса Фратрія Телефаном, що той переховає в себе Геродота, а разом і його, Гіпербола; наступного ж дня, коли варта, обшукавши ввесь город махне рукою й одчинить ворота, Телефан випустить їх із підземелля. Та сталося так, що після нових вістей з Афін Еака й багатьох евпатридів похапали, й серед перших бранців був ярий прибічник Фукідіда Телефан. Геродота шукали й цілу ніч, і наступного, й другого дня поки Телефан розповів на допиті, що в хоромі Зевса Фратрія переховується якийсь афінець.

Тож Геродота з Гіперболом знайшли тільки третього дня, а за два дні перед тим було нуменія піанепсіона й ольбіополіти відзначали свято Афіни Робітниці, коли, крім усього іншого, кожен ольбійський метек мав, одягшись у рам'я, босоніж однести в хором отих три ганебних оболи.

Гіпербол їх не відніс, і за прадавнім законом мав бути скараний на горло чи знову повернений у робство.

Іфікрат, колишній власник Гіпербола, скористався з того, що гору в Ольбії взяли його прибічники, й негайно пред'явив свої права. Все майно Гіперболове, а вкупі з ним і сам Гіпербол та його сім'я, стали Іфікратовими.

Гіпербол знав, що загрожує метекові, який у день Афіни Робітниці не сплатив своїх три оболи, й одразу втік од недолугого декарха. В обід, коли розходилося торжище з аґори, він спробував утекти з Ольбії, змішавшись із натовпом селян. Але невсипуща варта коло городських пілонів, яка добре знала пихатого трапедзита, впіймала його й привела до Іфікрата.

Старий евпатрид, попереджений про се, вже сидів, незважаючи на холодний жовтневий вітер, у ложу серед дворика – ложе він зумисне звелів винести сюди. Гіпербол упав йому в ноги й заходився благати прощення, та Іфікрат лишавсь незворушний. Поряд із ложем стояла мармурова подоба Іфікрата, яку щоранку й щовечора обпльовував Гіпербол. Метек урешті помітив її й од благань перейшов до наступу:

– Те срібло й золото, що ти знайшов у моєму домі й у моїх скринях, Іфікрате, то самі крихти. Іншого ні ти, ні твої люди знайти не зможуть. Одпусти мене, й я віддам тобі все, до решти. Матимеш стільки, як не має жодний смертний!

Іфікрат закам'яніло посміхався й мовчав.

– Повели робам своїм, нехай розв'яжуть мені руки, й я покажу тобі всі свої схованки.

Іфікрат довго вагався, тоді таки махнув робам. Один з них повалив старого метека на кам'яні плити дворика, другий же довгими ножицями відчекрижив йому волосся, здер дорогий гіматій і вдяг на голе старече тіло брудну куцу хламиду роба. Тоді Іфікрат наказав інше:

– Тавро!

Тавро вже давно стриміло в розжеврілому вогнищі серед дворика, й третій роб витяг його й хвацько приліпив Гіперболові до лоба. Коли ж одняв, на лобі лишилися слова: «Держіть мене я втікаю!»

– А тепер розв'яжіть йому руки, – рипучим голосом обізвавсь Іфікрат. – Нікуди він не втече. – Й додав уже Гіперболові, ледь живому від болю, й напруження, й ганьби: – Се тобі платня за доньку мою Герміону.