Текст книги "Не дратуйте ґрифонів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 24 страниц)

Розділ 12

Уся рать Великого князя Соболя разом із возами неквапом посунула правим берегом Лиману на полуніч, а там, де Лиман кінчався й Бог уходив у звичні вузькі береги, Соболь наказав переправлятися на той бік. За три дні повільного руху перед ними блиснули густі хвилі Білого озера з хоромом Юра Побідника на косі. Ще за два дні, спиняючись і пасучи коней, військо повернулося знову до старого місця над берегом Лівого гирла, де стояв Стан уже кілька літ і звідки Великий князь повів був свою рать в незрозумілу витягу. Вої говорили всяке, й дехто знав, що Соболь одружився в грецькому торжищі, та з Ольбії він повернувся сам, без жони, й розмови потроху вщухли. Ратні можі мусили завдруге обладнувати полишений і розорений Стан, а зайнятість найліпше гасить усілякі плітки.

Се мав на оці й велій болярин Сур, коли порадив Соболеві:

– Княже, настала пора й валку до Вітчини рядити.

Великий пан Малко, з яким Соболь теж часто радився, зрозумів натяки, хоча знав більше за Сура, й поквапливо підтакнув:

– А пора вже…

Навкіл стояло ще в розповні літо, за інших обставин Соболь не поспішав би виряджати непорожніх жін і старців на Вітчину, в Древлянську вкраїну, та сього разу згодився:

– Хай збираються.

Й уперше згадав про свою жону Опію. Після місяця в Ольбії йому не хотілося бачити її, й він подумав, чи не вирядити й Опію разом з валкою, хоч Великий князь міг тримати в Стані всю сім'ю цілий рік. Так чинив навіть дехто з-поміж болярства.

Четвертою людиною в полотці, крім Великого князя та Сура з Малком, був брат турицького володаря Воїжира – Валдислав. Коли ті двоє вийшли в справах, він затримався, й Соболь зрозумів, що Валдислав хоче йому сказати щось віч-на-віч.

– Речи! – підохотив його Соболь. А Валдислав здивувався:

– Об чім?

– Сам ліпше відаєш.

Великому князеві не хотілося зараз вислуховувати гостя. Після походу він охоче спочив би, та Валдислав загадково блискав очима, й Соболя врешті розібрала цікавість.

Валдислав звідавсь:

– А жону свою так і тримати-ймеш в окремій полотці?

– Пощо питаєш? – настовбурчився Великий князь, який сподівався від Валдислава зовсім іншого запитання.

– Просто питаю, та й годі.

– Задля сього й лишився-с тут?

Валдислав схилив очі додолу, та раптом кинув:

– Осмогруд вельми лютий на тебе за неї.

Про те Соболь уже давно відав і тепер тільки стомлено зітхнув. Його й самого переймала лють на брата, й він намагався не мислити на нього, а сей ускок узайве роз'ятрив незагоєну рану.

– Ти-с, Валдиславе, як той лис лукавий, – проказав Соболь і вороже глянув йому в вічі. Та гість витримав сей погляд і викінчив думку, розгадану Соболем:

– Осмогруд – небіж Воїжирові. Ти не боїшся?

– Він і тобі небіж.

– Мені-і? – Валдислав удавано весело засміявся. – Мені… А про що можуть умовитися два жебраки?

– Двох жебраків злучає ненависть до двох володарів. – Соболь зорив так само похмуро.

– Жебрацьким ціпком, – сказав гість, – можна тільки боронитись од псів…

Голос йому зривався від хвилювання. Валдислав одкашлявся, щоб утамувати той трем, і несподівано мовив:

– Княже! Твій брат – родак мені. Він є сином сестри моєї й сестри мого брата. Се так… Але ж ти не родак ні мені, ані мому братові!

– То й що?

Соболь уже давно відчув, куди хилить Валдислав, і вирішив перервати розмову. Він зняв з головної сохи меч, підперезався ним і мовчки вийшов. На порозі глянув спершу ліворуч, де стояла полотка старшої жони, тоді в праву руку на полотку Опії й, не сказавши жодного слова, пішов повз високу сосну в берег.

Але Валдислав на відстані чотирьох кроків слідував за ним і не хотів одставати. Й коли зійшли до води, Соболь непривітно зиркнув назад:

– Пощо вчепився за мною?

– Княже, – підступивши впритул, озвався турич. – Не дай родичам змовитися. Буде тобі гірко!

Соболь одсторонив його й пішов понад берегом, і м'які червлені чоботи його лишали на мокрому піску низку довгастих слідів. Зиркнувши вгору, чи немає кого на кручі, Валдислав голосно промовив:

– Княже! Ти-с найдужчий володар у цілому світі.

Соболь не обзивався й лише зрідка цвьохкав лозою, нахиляючи шелюги. Валдислав докинув услід йому:

– Дай мені полк!

Нарешті було сказано все до решти, й Соболь обернувся:

– Хочеш повоювати свого брата?

– Я подолаю його!

– Ти-с уже долав його раз і мусив-с утікати від Воїжира аж до Витислава Лютицького.

Соболь мав намір укласти в те речення якнайбільш зневаги, та голос пролунав кволо й невпевнено. На думці й досі муляли ті Валдиславові закиди, й Соболь аж тепер усвідомив, що вони печуть йому душу вже давно, від самого вітцевого похорону, лише він намагався приглушити їх у собі.

– Чи боїшся мого брата? – відчувши вагання, докинув приску в те полум'я Валдислав.

Соболя взяло за живе. Він більше не кривуляв попід шелюгами, а позад нього, на якихось два кроки, важко й схвильовано дихав той, кому він дав притулок у своєму Стані. Коли Великого князя звинувачують у лякливості – то найстрашніша образа, й Соболь був певен сього, бо навіть там, в Ольбії, подібні закиди завжди викликали в ньому лють. І він хотів уже сказати про се Валдиславові, та згадка раптом викликала в голові цілу вервечку думок. І Соболь мовив, наче сам собі:

– Всі підбивають мене до меча. Й вони, й ти ось тепер…

Валдислав здогадався, на що натякає князь, але вдав байдужого:

– Вони – то одне, а я-м – инче.

– Як се – инче?

– Грекам треба земля, вони й крутять.

– А тобі що треба?

– Мені? – Валдислав подивився на нього з-під брів. – Мені – теж земля, але вітча. А їм твоя земля не дає спати. Хочуть ставити нові торжища, а не мають де. Тож і канючать бодай клаптик. А грека пусти в сіни, то він тебе згодя й із твоєї світлиці видурить.

Соболь ображено кліпнув, у його жилах текла й грецька кров, і сей бездомний князь не мусив про те забувати.

Він знову рушив мокрою смужкою піску, й Валдислав притишив ходу, бо лозиння стьобало по обличчі. І лише коли попереду над самою водою нависла круча й далі йти не можна було, Валдислав узявся за своє:

– Якщо ти спідможеш мені вигнати Воїжира, я дам тобі ввесь Нижній Дунай, де він повертає на полуніч.

Соболь подумки засміявся. Коли б він вирішив зратитися з Воїжиром, то взяв би не тільки Нижній Дунай, але перед очима виросла братова постать, і Соболь заходився дертись на стрімку кручу. Вгорі починалось узлісся, й між обрідними деревами видніли намети та вої. Він і досі не вийшов за межі Стану, навіть перших возів не видно було. Соболь поглянув через Ліве гирло на той бік, де паслися коні, корови та вівці, рябіючи плямами на ще яскравому зеленому килимі луків.

– Нехай, – сказав він, не дивлячись на Валдислава, – помислю…

Й пішов замашним кроком туди, де мала стояти його полотка, а Валдислав умисне лишився на місці. Постоявши так, він рушив до берега й вийшов на край тієї кручі, яка допіру стала була їм на дорозі. Над самим урвищем росла рясна вільшина, Валдислав хотів обминути її, й раптом аж сахнувся. Звісивши ноги в синіх чоботях додолу, за ліщиною сидів жупан Диба, якого він уже знав, бо Диба кілька разів протягом останнього часу називав його непроханим зайдою.

– Що ти тут чиниш? – глянув на нього Валдислав, ошпарений підозрою.

Диба навіть не вдостоїв його поглядом:

– Я на своїй землі сиджу. А що ти чиниш у глухому березі?

Сліпа лють залила Валдиславові очі й він вихопив з піхов меча, та не встиг і замахнутися, як жупан уже теж оголив зброю. Вони зітнулися раз і вдруге, а за третім разом Валдиславів меч хрипко скавульнув, і в руках у нього лишилося півлеза. Він люто кинув руків'я геть у кущі й квапливим кроком подався вслід за Великим князем, якого вже й не видно було, а по ньому ляснув глузливий сміх жупана:

– Зроби собі мотузяний меч! Він не ламнеться!.. Ач, заблуда!..

Він підняв із землі скам'янілу від сонця сиву грудку глею й пошпурив її в кущі, за якими зник Валдислав, і знов образливо реготнув йому вслід, але той і не обзивався.

Жупан турицький Валдислав не мав наміру скаржитись Соболеві на жупана Дибу, – ся скарга передусім його ж і зганьбила б. Але трапилося так, що Соболь, не дійшовши до своєї полотки, сів за стовбуром товстелезного бору. Йти далі не хотілось, і він поволі розмотував клубок щойно в березі геть заплутаної думки. Й коли хотів був устати й піти знову в берег, повз нього майнув спітнілий і захеканий Валдислав.

– Ти пощо-с так розігнався? – спитав Соболь, і Валдислав аж кинувсь од несподіванки.

Турицький вигнанець лаштувався щось вигадати, бо такої неслави не хтів би зазнати вдруге, та Великий князь помітив його порожні піхва, де ще якусь часину тому був меч.

– Де-с подів меча?

Валдислав і досі не міг видобути слова, тоді Соболь піднявся, приступив до нього й торсонув за петельки:

– Речи, коли питаю!

Й охоплений ще не вгамованою люттю, забувши й сором, Валдислав розповів Соболеві геть усе.

– Й він чув наші перемови? – спитав по хвилі Великий князь.

Туричанин тільки знизав плечима, тоді без упевненості мовив:

– Не мислю…

Відтоді Соболь уважно придивлявся до жупана Диби, намагаючись упізнати по очах, що той відає й про що здогадується. Та Диба поводився так, ніби того дня на кручі нічого не сталось. Але забути він такого не міг, отже ж прикидався, й Великий князь тримав його ще довше біля себе – з причиною й без причини.

Й аж десь по сідмиці чи десяти днях Соболеві стало дещо зрозуміло. Після довгої ради, де вирішувалося, коли слати з валками на Вітчину, він лишив у своїй полотці всіх боляр і князів і гукнув огнищанинові Лискові принести вина й меду та заїдків. Стомлені довгим сидінням і задухою, радники пожвавішали, бо встигли й виголодатись.

Князі та боляри пили добре, а Великий князь намагався лише пригублювати й пильно стежив за розмовами. Та не почувши нічого цікавого, надто ж від Диби, який увесь час мовчав, Соболь попустив себе й добре таки впився. Все почало здаватись йому марницею, й лише вино приносило справжню радість і втіху. Приємно було навіть одчувати, як піт заливає спашілі щоки й роб-частувальник раз-по-раз обтирає княжий вид м'яким і прохолодним полоточком.

І так тривало довго, й Соболь мирно собі спирався на цупкі подушки з баранячої скори, та коли дехто почав уставати й виходити надвір, він раптом пригадав, навіщо влаштовано сей пир, і глипнув на жупана Дибу.

Диба сидів по лівуруч і не кліпаючи дивився на нього. Соболеві стало нічим дихати. Він незграбно схопився й пішов до жупана, перекидаючи миски та братини додолу.

– Що м-маєш ректи мені, жуп-пане? – заплітаючись, просичав Соболь.

Диба й далі так само сидячи дивився на володаря знизу вгору.

– М-мовчиш?!

Жупан поволі встав і тихо мовив йому в вічі:

– Скажу, що не ліпо чиниш, Великий княже!

Й так само неквапом вийшов з полотки надвір. І ні на кого се не справило враження, бо таке траплялося часто, що Великий князь перебирав мірку, й лише Соболеві здалося, що він ураз витверезів.

Хоч Великий князь був насправді й п'яний, але, на відміну од інших разів, коли, перепивши, негайно засинав і прокидався далеко після сходу сонця, – сього разу він не міг заснути до третьої варти, й у вухах йому стояли насмішкуваті й осудливі слова жупана Диби.

Наступного дня, насилу прокинувшись, бо заснув, аж коли зійшло сонце, Великий князь випив остудженого в березі меду й трохи прийшов до пам'яти, хоч у скронях стукало й усе тім'я боліло, не голова, а чомусь саме тім'я. Він гукнув роба-цилюрника, й той старанно збрив йому чорну щетину на голові та підборідді. Довгі вислі вуса й такий же чорний оселедець ураз поробилися ще чорніші. Тоді роб змастив йому ввесь вид і потилицю, й тім'я, й підборіддя густою сумішшю пшеничних висівок, оливи та сірки, й коли за півгодини зняв їх, Соболь був бадьорим і життєрадісним.

Поснідавши, він вирішив негайно поговорити з Гостомислом Дибою, молодшим братом свого вітця, й нарешті з'ясувати те, що непокоїло вже цілу сідмицю. Мав побалакати відверто й щиро, бо зрештою Диба був не простим болярином чи князем. За жупаном древлянським ішов чималий гурт князів та боляр, не кажучи вже про підлих воїв, і з тим доводилося рахуватись.

Та коли жупан увійшов до полотки й, знявши шапку, блиснув проти світла шпакуватим оселедцем, Великий князь одчув, як йому знову бракне повітря й учорашня лють настирливо розпирає груди. Й він сказав зовсім не те, що збирався казати зранку, й зовсім не тим голосом. Хотів почати так: «Стрию Гостомисле! Ти єси сином Боримисла, як і мій небіжчик-отець…» І розмова пішла б сією некрученою стежкою й вивела б до чогось людського. Натомість він грубо гукнув на старого темного воєводу:

– Чого лізеш мені межи очі?

Жупан древлянський незворушно стояв у дверях, прошиливши смушеву шапку під скіряний опояс, з лівого боку якого висів довгий меч в обкутих золотом піхвах.

– Я – Великий князь, і коли схочу, то зітру в порох комождого, хто ляже мені під коня.

Диба здивовано глянув на свого небожа, й той думав, що жупан урешті схилить перед ним голову, та він повторив ті самі, звечора мовлені слова:

– Не ліпо чиниш, княже. – Тоді поворушив густими бровами, чоло йому заграло глибокими зморшками, й він підкреслив: – Не ліпо, небоже!

Великий князь, не встаючи й не запрошуючи жупана сісти, з нестримним шалом крикнув, аж роб-частувальник, який був заглянув до намету, сахнувся й зник:

– Я сам відаю, що ліпо й що не ліпо! Мислиш, я-м забув, кому кричав єси «славу» на тризні по вітцеві моєму?!

Жупан Гостомисл Диба сумно глянув на небожа. Коли людина каже отак усім, ніби ліпше за них відає, що чинити, то таки певно нічого не відає, подумав Гостомисл Диба, поволі дістав шапку з-за пояса, й накрив бриту голову, й ще повільніше обернувся й ступив за поріг. Перед очима йому стояв молодший брат Соболя – синьоокий Осмогруд, по якому й слід запався, й на душі стало ще смутніше. Вони змирилися й удають, наче все гаразд і все ліпо, подумав він про декотрих князів та боляр, які дошукувались власної вигоди, а я не можу себе зламати. Не лише не можу, а й не хочу, небоже. Про се він уже давно думав і давно так вирішив.

Ідучи Станом до свого намету, Гостомисл Диба згадав померлого брата Велка, Великого князя, й вилив йому свої прикрощі. Не люблять мене твої отроки-княжичі, сказав він, бо й ти мене трохи недолюблював. Ти, може, й сам не знаєш, чому недолюблював, а я знаю. Знаю змалечку. Я-м ще ген коли лаштувався тобі про се повідати, та все бракло змаги. А все почалося з нашого вітця та матері. Мати наша тебе не любила, мабуть, рада була б у домовині тебе зобачити. Любила тільки мене та Богдана. А хіба ж ми з Богданом були винні, що ти їй нерідний? А наш отець не любив мене та Богдана, бо наша мама, жупаниця Десанка, звела, кажуть, зо світу твою маму, Оленку, її наш тато, кажуть, до смерти не міг забути, отож і любив тільки тебе… Бачиш, як усе зав'язалося в тугий вузол, мовчки розмовляв, з померлим братом жупан Диба. Отці та матері, сварячись межи себе, не мислять, яке то буде колись їхнім дітям. А я чого ото сказав був нашому вітцеві, що не хочу ні з ким до злюбу вінчатися! Отець лише нагримав на мене, але більше не приневолював, мабуть, збагнув… А людині тра когось любити, я-м любив Богдана та тебе, поки не стало Богдана, а тепер ось уже й ти перейшов до ираю. Лишився в мене тільки твій синок молодший…

А Соболь відтепер був певний, що ненавидить рідного стрия дужче за найпослідущішого супротистата. Нестримна лють до старого жупана сліпила вічі й розум. Він нахвалявся стерти Дибу на порох, і слово було кинуте. Але якась твереза, хоч і притлумлювана думка підказувала Соболеві, що він шугнув, наче в холодну воду незнайомого виру, не все було так просто, як хотілося б, і жупана древлянського не легко було зачепити пальцем, не викликавши до себе всепільної зненависти.

Й Соболь мало не зрадів, коли до полотки ввійшов турицький жупан-ускочин Валдислав. При боці в нього висів, замість перебитого жупаном Дибою, новий гарний меч о золотому вруччі, й зодягнений був турич у дорогі строї. Мить повагавшись, Соболь розповів йому про свої сутички з Дибою й учора, й осе щойно сьогодні, й коли скінчив, Валдислав хижо прискалився.

– Княже! – сказав він. – Дивно чути се від такого володаря. – Й, доки Соболь пильно дивився на нього, він раптом запитав: – Яка є найтяжча клятьба, ну, присяга, серед твоїх ратників?

– Пощо питаєш?

– А ти речи, тоді я й повідаю, пощо питаю, – вхиливсь од відповіди Валдислав.

Соболь заходився накручувати косу на палець.

– Найтяжча? – перепитав він. – Се коли котрийсь воїн клянеться теплим духом невгасного великокняжого вогнища. – Й знову запитав: – А що?

Валдислав зловтішно засміявся:

– Просто я-м подумав про те, що й серед нашого племені, серед туричів, такий самий покон є.

Соболь підозріливо дививсь на Валдислава, й той теж зирив на нього й посміхавсь на один бік.

– Речи робові, хай гукне сюди жупана Дибу, – тихо проказав турицький князь.

– Для чого?

– Хай Диба поклянеться.

– А далі?

– Хай поклянеться, – вперто повторив турич. – Бо тому, хто переступить присягу, січуть голову. Так заведено споконвіку. Сей закон не нами вигаданий.

– А в чому хай клянеться? – спитав Великий князь. Він почав розуміти думку Валдислава. – Ну, в чому?

– В чому завгодно.

– При послухах? [56][56]
  Послух – свідок.


[Закрыть]

– Байдуже, – озвався Валдислав.

Соболь негайно вирядив молодого воїна по Дибу, але жупана в Стані не було.

– Де він є? – спитав Соболь. Воїн розповів:

– Речуть, ніби подавсь у плавні за Ліве гирло. – їдь і знайди! – наказав Соболь.

Дибу розшукали аж по двох днях, і коли він увійшов і знову за звичаєм скинув шапку, Великий князь припросив його сісти поряд. Жупан сів. Тепер Соболеві було видно його вічі, й себе в тих очах, і він запитав у жупана:

– Речуть, ніби ти відаєш, де мій брат молодший. Чи правда се?

– Хто рече? – нашорошився Диба.

– Один між!

– Котрий? Можі в Стані – вельми многі. Коли речеш одне, то речи й друге.

Він не знав нічого певного про Осмогруда. Про забіглого молодого князя балакали різне, та все те лишалося балачками.

– Речи, княже, – відрубав жупан Диба й одверто докинув: – Я би-м такоже хтів се звідати.

Соболь, повагавшись, мовив:

– Се рече на тебе Валдислав.

– Отой ускок, – вигукнув Диба, – що підняв меч на рідного брата? Шкода, що я-с не потяв його тоді в березі!

– Коли? – прискалив око Соболь, мовби вперше чув про ту їхню сутичку.

Та Диба лише махнув рукою:

– Було колись.

– То нічого не відаєш за брата мого молодшого? – навернув його до думки Соболь.

– Ні сном, ні духом.

– А я відаю, коли-сте ся стяли ви з князем Валдиславом, – єхидно посміхнувся він, і лівий вус йому збуджено засіпавсь угору.

– То добре, коли відаєш усе про своїх найліпших, – проказав Диба, втупившись у килим. – Зле тільки, що ти-с вельми темний і не тямиш добрати собі найліпших!

Се вже було занадто, й Соболь просичав:

– Жупане, забуваєш, хто-м я такий!

– Не забуваю, Великий княже.

Він уперше вжив оте слово «Великий», і Соболь добре відчував, що має на оці жупан, але стримався й повів далі:

– То коли ти сидів-с отам на кручі, мав би-с і нашу з ним перемову чути.

– Яку… перемову? Ніякої перемови я-м не чув.

– І заклянешся?

– Заклянусь! – відповів Диба.

– Нум же!

Диба взявся правицею за вруччя й до половини витяг лезо з піхов:

– Клянуся мечем моїм!

Соболь байдуже посміхавсь:

– А в теплий дух великокняжого вогнища заклянешся?

– В що?? – сторопів Диба.

Великий князь не переставав посміхатись:

– Я-м уже повідав, у що.

Такою клятвою ніхто не розкидавсь, і Диба подумав, що десь-то вельми хисткою й небуденною мусила бути та перемова між Великим князем і тим зайдою. В ньому все помліло, й він прохрипів:

– Змовляєшся, княже, з братогубцями?

Але Соболь пропустив ті слова повз вуха й нагадав:

– Так заклянешся, що нічого-с не чув?

– Клянуся! – вигукнув раптово зміцнілим голосом Диба. – Клянуся теплим духом твого вогнища! – Тоді пошукав очима довкола, швидко встав і підійшов до бронзової жаровні ліворуч од дверей. Там спокійно тліла купка вуглин, і вгору здіймалися теплі хвилі повітря. Диба взяв з вогнища жменю ще гарячого попелу й запхав у рот. Попіл обпік його, й Диба, стримуючись; аби не кривитися, хотів був сказати князеві ще щось, та затлумлений попелом язик безпорадно шарудів у роті й не підкорявся. Диба розпачливо махнув рукою и вискочив надвір, під пекуче полудневе сонце, й усі, хто траплявся йому на шляху, бачили, як він марно силкується проковтнути попіл. А кожен знав, що се означає.

До великокняжої полотки ввійшов турицький жупан. Він теж бачив Дибу й хижо шкірився.

– Тепер, княже, – сказав він, – моли Лелю, щоб наслала на тебе якусь недугу.

Обидва збуджено засміялися, й Великий князь повелів лаштувати коней та кречетів до вечірнього влову.