Текст книги "Не дратуйте ґрифонів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 24 страниц)

– Твоя донька буде жоною мого сина, евпаторе.

– Хто т…тобі сказав? – неслухняним язиком прошамкав Іфікрат.

Мати скіфського царя голосно й чітко проказала:

– Вона сама!

Удар було розраховано точно. Іфікрат похитнувся й був би впав, коли б учасно не підбігли слуги. Кіно стріпнула головою й рішучим кроком подалася до воріт.

А ввечері прийшов Гіпербол і сказав, що Іфікрата схопив удар, йому відібрало праву руку й праву ногу й він лежить удома, як колода. В голосі метековому бринів страх і неприхована радість. Наставала хвилина, якої він сподівавсь, мов олімпійського нектару, й лише боявся, щоб кумири раптом не зжалілись над Іфікратом.

Кіно помітила, що він сам не свій, але се не стосувалося справи.

– Перекажи Герміоні, – мовила вона, – щоб узавтра після других півнів якось вийшла на вулицю.

– Як?! А приворітний роб?

– Се вже діло твоє. Скажи, щоб вийшла. Й приведи її до мого дому.

– А що скажуть на аґорі?..

– Про те не печися.

Гіпербол потяг неслухняні ноги додому, а вранці Кіно послала вісника по Протаґора. Елленотамій дав слово:

– Аґора нічого не скаже, басилісо!

Кіно подумала, що екклесіоди повинні ще й дякувати їй, кланятися в ноги, бо се рятувало їх од навали й невідворотньої смерти, та тільки посміхнулася. Все й усім було ясно, й зайві слова тільки дратували людей.

Але по других півнях наступної ночі нічого не вийшло. Ні Гіпербол, ні Герміона не встигли підкупити приворітного роба.

– Тоді просто вбийте його. Ось тобі двадесять мін.

За вбивство «тіла» в Ольбії стягали всього десять мін, і се була рятівна думка. Гіпербол не схотів брати срібла й зник, а по других півнях наступної ночі Герміона, заповита до самих брів у темний полотняний гіматій, уже сиділа в ґінекеї басилісиного дому

Стояла неймовірна тиша, при такому скупченні народу в городі просто таки неймовірно холодно мерехтіли зорі, й на їхньому тлі виділялися чорні постаті озброєних копіями робів, які мовчки ходили по терасі басилісиного дому й пильно вдивлялись у пітьму.

Але небезпеки нападу не було, бо задоволені й налякані стратеґи прислали під мури будинку два десятки гоплітів, – на випадок, коли б Іфікратові заманулося влаштовувати гармидер, а всі знали, що старий евпатрид уже давно пустивсь розуму й від нього можна сподіватися будь-чого.

Розділ 11

Єкклесія, що зібралася наступного ранку в огородженій мотузом частині аґори, з похмурою мовчазністю сприйняла звістку про хворобу тодішнього архонта-епоніма Іфікрата й утечу його доньки в дім скіфської басиліси. Се був єдино можливий вихід, і доводилося тільки дякувати кумирам-олімпійцям, що напоумили декотрих архонтів і стратеґів на рятівну думку. Навіть було прийнято рішення не стягати з Герміони законних десяти мін за вбивство роба-приворітника, бо й се теж уходило до божественного напучення. Голосували хіротонією – простим підняттям рук, бо для черепків-остракосів треба було вельми багато часу, а події могли щомиті набрати якого завгодно повороту.

Й тільки коли голосування набуло сили псефісми й номосу, хтось подав графе параномон. [50][50]
  Псефісма – постанова, номос – закон, графо параномон – скарга на протизаконність номосу.


[Закрыть]То був одягнений у грубий рудий гіматій з небіленої вовняної пряжі каменяр Комархід. Звертаючись до суддів-декастеридів, каменяр сказав:

– А що коли евпатриди зайшли в змову з басилевсом скіфським і тепер тільки крутять нам голови? Багатий багатого не зрадить! Голосуйте проти номосу! Якщо ми, вільні ольбіополіти, віддамо Іфікратову доньку варварському басилевсові, то доведеться й його пускати сюди. Хвала безсмертним нашим, але тоді й вони не зможуть захистити еллінів од меча варварського, а наших еллінок – од брудних варварських рук! Голосуйте проти!

Всі замовкли, й дехто почав переходити на бік каменяра, навіть підбурювати інших, котрі тримали руку за нового архонта-епоніма Еака та за афінського елленотамія Протаґора. Тоді архонт-епонім піднявся на високі приступки Зевсового хорому й показав пальцем на каменяра Комархіда:

– Ти, недостойнику! Подивися на свої руки!

Комархід розгублено підніс долоні вгору й глянув на них. А старий архонт вів далі, вже звертаючись до розбурханого демосу:

– Погляньте всі на нього! В сього каменяра руки – наче в останнього роба, грубі й порепані, й хтозна відколи не миті й не змащувані оливою. Чи годен він давати розуму нам, вільним еллінам, чиї руки не знають грубої робської праці?

То була відверта глупота, й маломаєтні ольбіополіти, котрим доводилося працювати нарівні зі своїми робами, якщо вони в них були взагалі, – вороже загомоніли. Хтозна до чого б се призвело, й афінський елленотамій поквапився притлумити дурість Еака. Він сказав:

– Елліни! Киньмо наші сварки до мирних екклесій! Скіфська рать стоїть за пілонами Ольбії! Жодна сила, коли того не схочуть олімпійці, не зможе втримати таку навалу. Але нам, крім меча, кумири дарували й розум, і ми повинні скористатися з того. Не забуваймо, що ми Олімпом обраний народ! Еллінові не личить розбивати мур лобом, на те в нього тарани й катапульти.

Й се вплинуло на демос. Народні збори в чотирикутній заґороді коло хорому Зевса Фратрія притихли, й черговий епістат оголосив перерву до завтра. Крім усього, треба було якось прогодувати стільки люду й стільки худоби, а єдино можливим шляхом лишався лиман, бо скіфи не обложили Ольбію з четвертого боку, й за се теж доводилося дякувати безсмертним.

По пізнім обіді того таки дня мати скіфського басилевса Кіно зібралася вийти за пілони Ольбії. І коли вже все було готове й на задньому, господарському, дворі застояні коні нетерпляче басували в пишному візку, вона раптом роздумала. З вікна збуджено блискала очима Герміона, й Кіно поквапливо ввійшла до ґінекея.

– Ти стомилась? – поспитала дівчина, та басиліса відчула, що вона про все здогадується. Але їхати, полишивши дім на самих робів, було ризиковано. – Коли боїшся, щоб я не втекла, то візьми й мене з собою.

Та се теж не влаштовувало басилісу. Якщо б вона повезла дівчину за мури, ніхто не сказав би їй і слова, й син теж. Він би просто взяв осю вродливу еллінку й поклав увечері в своє ложе. Кіно ж хотіла зовсім іншого. Вона роздратовано сказала дівчині:

– Мій син повинен сам прийти сюди!

Герміона знизала плечима:

– Хіба ж не однаково? Я й там його не злякаюся.

Вони ніяк не розуміли одна одну, й Кіно почала дратуватись, але не мала права ні пояснити сій дурненькій дівчині свою думку, ні дочасно розсердити її – ще злякається та втече назад. І Кіно знехотя підвелась і подибала на заднє подвір'я. Коли людина нічим не ризикує, то нічого не зможе й здобути. Пообіцявши Гері Захисниці багату жертву, вона сіла на м'якій килим, і легенький двокіл заторохтів головною вулицею Мединою до Борейського пілону, [51][51]
  Борейський пілон – Північна брама.


[Закрыть]який височів удалині двома зубатими вежами.

Коли сторожа повідомила, що скіфська басиліса полишила Ольбію, на короткій нараді архонтів і стратеґів було вирішено негайно послати когось до оракула Деметри на той бік Лиману. Як найдосвідченішого в сій справі вирядили нового архонта-басилея Макроба, що мав обов'язком нести державний нагляд за релігійними відправами. Разом із ним викликався їхати Протаґор.

Святилище покровительки хліборобства з її оракулом розташувалось на пласкому мисі Гіпполая, де кінчався Бозький лиман і починавсь Великий лиман Бористена. До мису було стадіїв [52][52]
  Стадій – 185 м.


[Закрыть]двісті п'ятдесят, і тридесять пар веслярів-найманців, яким за добу платили по дві драхми сріблом, умилися в десятому поту, кваплячись, аби завидна повернутися додому.

Хором був викладений з ледь притесаного білого каменю, мав у брамі всього чотири колони й стояв просто над невисокою кручею. Внизу лінькувато плескотів широчезний Лиман, і протилежного берега не було видно. Жрець, уже досить підтоптаний дідок із мідним обручем на лисій голові, зарізав торішню незайману ягницю й сточив кров у ямку біля кам'яного вівтаря. Тоді прикопав кров землею й полив зверху білим і червленим вином, і новий архонт-басилей Макроб не міг би прискіпатися до жодного його руху. Але жрець дуже повільно здирав шкуру з жертовної тварини, поклавши на кам'яний вівтар, а тоді ще довше членував на частки. Протаґор нетерпляче позирав то на нього, то на сонце, яке хилилося до заходу, бо ще треба було вертатись домів.

– Скажи сьому жерцеві, хай лишить усе м'ясо в хоромі, – шепнув він архонтові-басилею. – Дуже довго дляється.

Та старий Макроб тільки засопів. Кожному було корисно скуштувати жертовної ягниці, й тут він не зважав навіть на те, що Протаґор може розсердитись.

Нарешті все скінчилось, передню лопатку та шмат ребрини, заґорнені в траву, дали робові, й той поніс ягнятину до судна. Протаґор же з архонтом піднялися на сходини святилища.

Архонт-басилей, побачивши в темному кутку хорому невиразну постать, мовив:

– Нас прислали сюди всі вільні громадяни Ольбії, щоби ми спитали в оракула Зевсової сестри, добросердої й плодючої Деметри, чи впускати нам до нашого міста скіфського басилевса Скіла.

Відповіді не було, й жрець, який допіру скінчив з білою ягницею й уже встиг помити руки, сказав їм:

– Підіть трохи погуляйте в березі, я гукну вас, коли треба буде.

А сонце сідало все нижче й нижче, й уже починав прокидатися легкокрилий Евр. [53][53]
  Евр – східний Вітер.


[Закрыть]Але робити було нічого й архонт із Протаґором пішли в берег. І коли жрець махнув їм з кручі рукою й вони піднялися до хорому, низьке сонце вже заглядало всередину. В самій глибині нефа стояла ще не стара, але дуже неохайна жінка. Хтозна й відколи нечесане й густе, мов чорна хвиля, волосся падало на плечі й неприкриті груди безладними пасмами. Та найнеприємніше було дивитися не на се, а в позбавлені людської лагідности вічі піфії. Навіть Протаґорові, який спочатку знудьговано всміхався, по спині пробігли мурашки.

Піфія, дивлячись нестямними очима десь понад голови жертвофорів, [54][54]
  Жертвофор – той, що приносить жертву.


[Закрыть]проказала повільно й чітко:

– Сокіл ширяє над яструбом, а яструб женеться за чайкою, а чайка ловить у морі кефаль! А що буде, коли сокіл стомиться й упаде в море? Кефаль, не займай сокола!!!

Сі останні слова піфія прокричала таким диким голосом, що старий архонт Макроб аж сахнувсь, а Протаґор, узявши себе в руки, ще довго дивився на розпатлану жону, яка вже більше не обзивалася й не ворушилась. Коли б її оголені перса збуджено не підіймались і не падали, можна було б подумати, що вона заснула, до того порожніми здавалися тепер її вічі.

Й уже далеко від мису, коли на допомогу веслярам підняли й чорне, просмолене вітрило, Протаґор сказав архонтові:

– А борода в неї не виросла.

Старий не зрозумів:

– У кого?

– В піфії, – відповів афінський елленотамій. Архонт Макроб нічого не втямив, і так вони й пливли мовчки до самого Гідропілону [55][55]
  Гідропілон – брама, яка стоїть у воді, вхід до ольбійської внутрішньої пристані.


[Закрыть]Ольбії. Було вже далеко за північ, але сторожа не пускала їх упливти в город, поки прийшов начальник нічної варти, ніктепарх, і наказав опустити ланцюг.

І вже коли підіймалися нескінченними сходинами з Нижнього города до Верхнього, Протаґор пояснив архонтові:

– Перед лихоліттям у Брісеїди завжди виростала борода.

– Хто се? – спитав Макроб.

– Брісеїда? Жриця Афіни в галікарнаському хоромі.

– Ти хіба тамтешній?

– Ні, я з Абдер. Але мені про неї розповідав Геродот.

Архонт-басилей подумав, одсапуючись, тоді таки згадав:

– Се той, що того літа приїхав був з тобою?

– Він народився в Галікарнасі.

– Шалапут, – відповів архонт Макроб. – Я його бачив колись. Гіматій у нього – як в останнього жебрака.

Протаґор, не звернувши уваги на слова старого, закінчив свою думку:

– Се вже повторювалося тричі.

– Що?

– Борода.

До архонта тільки тепер дійшло, й він зрадів:

– А ти на неї дивився добре?

– Я там ніколи не бував.

– Та ні, на нашу піфію!

– Добре. Бороди не бачив.

– То й слава олімпійцям! Усе буде гаразд.

Вони рушили далі, й чотири роби мовчки пішли вслід за господарями. А Протаґор думав про те, що слово «гаразд» вони з сим дідом розуміють зовсім по-різному. Що для Ольбії гаразд, Афінам не завжди може пасувати, але він мовчки йшов і йшов угору, намагаючись бодай до завтра викинути сі думки з голови.

Над обід наступного дня в Ольбії знову знялася веремія. До Борейського пілону під'їхав басилісин двокіл, а за ним гарцювало на конях семеро вершників. Їх не хотіли впускати, але прийшов начальник залоги й наказав одчинити пілон. Рипнула кована міддю дубова брама, й прибульці в'їхали до міста. На чорногривому й чорнохвостому білому коні з червленим сідлом тепер виступав голобородий вусатий чорнявець, геть схожий на елліна, й усі знали, що то володар Великої Скіфії.

На Медині, захаращеній худобою та майном утікачів, зібралась уся Ольбія, бо ж обложені й вимучені люди з нетерпінням чекали сього дня, який мав або звільнити їх нарешті від постійного страху, або, принаймні, з'ясувати, що буде з ними надалі й що робитимуть варвари. Й Великий князь Соболь, якого вони звали басилевсом Скілом, видавався їм і страшним у своїй незворушній недбалості, й вельми кумедним, бо не носив ні бороди, ні довгого, на саму потилицю, волосся, й мав порость лише на верхній губі.

А Соболь і справді безтурботно всміхався, дивлячись на сих переляканих і недовірливих людей, які обсіли мури й дахи своїх будинків, наче мухи бджоляний стільник, видертий з дупла.

Трохи позаду Великого князя їхав велій болярин Сур із великим горинським паном Малком. Сур дивувався:

– Як се можна жити в такому бунищі?

Малкові доводилося бувати в Ольбії й раніш, але його вразило невіродайне скопище та бруд обложеного міста, й він розгублено кліпав очима на всі боки. Позад них, теж по двоє, їхало ще четверо боляр, а далі торохтів бруківкою двокіл скіфської цариці-матері. Пропускаючи сю незвичайну валку, люди негайно зливалися вслід за нею й тепер були схожі на бурхливу весняну річку, яка тягне на хвилях неповороткий пліт.

Там, де Медину перегороджувала майже суцільна стіна святилищ, за якими починалась аґора, Соболь напинив свого білого жеребця, не знаючи, куди далі їхати. Й хоч кожен ольбіополіт міг би напутити скіфського басилевса, та він дочекався матері й пропустив її наперед.

Кіно об'їхала священну площу з лівого боку, й коли знов опинилася на Медіні, погонич зіскочив з козел і почав грюкати кільцем у ворота мармурового пілону. Се був новий дім, нещодавно зведений для скіфського басилевса.

Позсідавши з коней, здивовані небаченою красою, вершники ввійшли до гладенького, візерунком вимощеного дворика, з чотирьох боків оточеного блискучими мармуровими колонами перістилю та багатьма дверима й віконцями світлиць. І ввесь той казковий блиск, і казкові кам'яні звірі з крильми геть ошелешили їх.

– Се все твоє, – сказала Кіно по-еллінському, підійшовши до сина ззаду.

В кожних дверях стояли роб або ж роба й з напруженою привітністю дивилися на свого нового волостелина. Всі вони були в коротких полотняних хітонах до колін і всі однаково коротко підстрижені, власне, острижені, як і належало еллінському робові.

Коли перше захоплення пройшло, Кіно повела прибулих до головного входу між мармуровими подобами ґрифонів та кентаврів і наказала робові-домажиричу подбати про гостей.

– Ходімо, – кивнула вона синові, й вони зайшли до просторого екуса.

Показавши, де йому сісти, Кіно підсунула до себе глибоку мідну мису з теплою водою й хотіла роззути сама й вимити йому ноги, як велів давній еллінський покон, але Соболь засміявся й не дав їй сього зробити. Він лише кивнув очима надвір, де юрмилися роби та боляри. Кіно скрушно зітхнула. Вони тут і досі були не самі, й довелося стримуватись.

– А де ж?..

Соболь не доказав, та вона й так зрозуміла свого сина й махнула рукою за хороми аґори:

– Там… у моєму теремі.

Проминаючи свою оселю, вона звеліла другому робові, що її супроводжував, аби почали прибирати Герміону. Й коли, ще раз важко зітхнувши, вийшла надвір, посланий роб устиг повернутися:

– Все чинять, як ти й звеліла, господине!

Кіно знову ввійшла до екуса, де Соболь розглядав дороге й химерне хатнє начиння, й спитала:

– А як же ті?..

Вона мала на оці синових боляр. Варвари, з якими Кіно сяк-так мирилася в їхньому Стані, тут, у новому й небачено багатому теремі несказанно дратували її.

Син спершу знизав плечима, та згодом, добре пригостивши своїх наближених, наказав їм залишити Ольбію. Так порадила мати, й він без заперечень підкорився їй, бо мати народилась і виросла серед такої сліпоти, а він почував себе тут непевно й безпорадно.

– Будьте там, серед воїв, – сказав він, сховавши вічі під ноги. А коли боляри, ошелешені його наказом, рушили, він шепнув великому панові Малкові, якому найдужче довірявся: – Ти вистав сторожу, щоб ніхто з… ну, з наших… щоб ніхто не заходив у город.

Така довіра Великого князя обіцяла неабиякі вигоди, й хитрий древлянський вельміж старанно закивав головою. Тоді згадав:

– А як щось у Стані скоїться?

– Не скоїться. Я сам приходити-йму.

Й тільки коли по них зачинилися ворота, Соболь одчув себе вільно. Він скинув геть усю одіж і перебрався в хітон і сандалії. Старий роб тримав перед ним велике срібне свічадо, й Соболь із задоволенням пересвідчився, що став схожий на елліна. Й був би зовсім уподібнивсь еллінові, коли б не голене підборіддя та голена голова з довгим пасмом чорної кіски на тім'ї.

Мати теж лишилася ним задоволена, навіть не стала нагадувати про скіфську зачіску, як робила, бувало, завше.

Ввечері, коли добре смеркло й Ольбія заснула, Кіно сама привела Герміону в новий синів терем, узявши п'ятьох зоружених мечами робів. Герміона була в дорогому бевдосі, розкішно гаптованому срібною та золотою прошвою, й Соболь аж спалахнув од приємного подиву, такою гарною вона йому здалася.

– Осе твоя жона, – сказала Кіно, й сказала таким тоном, наче все, що він досі робив, було дитячою забавкою й оті дві дотеперішні жони – тим паче. Тепер син матиме справжню дружину – еллінку, як і належить еллінові. Єдине, чого не могла дотримати Кіно, се законних строків, бо кожен, хто шанував Зевса, й Геру, й Афродіту й чинив їм треби, приводив собі жону взимку, в місяці ґамеліоні, в одинадцятий день, а рівно за місяць, в одинадцятий таки ж день, освячував злюб на всенародних урочистостях сім'ї – Антестеріях. Кіно тремко зітхнула, поглянувши в бік нареченої свого сина. Тих священних і радісних трьох днів Антестерій, які звалися дивними словами «Бочки», «Кухлі» та «Котли» й про які мріяла кожна еллінська дівчина, їй теж не довелося пережити, бо вийшла заміж за варвара. Й Кіно розчулено сказала, дивлячись то на сина, то на Герміону: – Шкода, що нині не місяць ґамеліон… Але вінки я вам дістала!

Й пішла до таламуса, й принесла два справжніх віночки з дафного дерева.

Так Соболь пойняв собі третю жону

Всі наступні по сьому дні в новому й найбагатшому ольбійському домі тривали суцільні бенкети. Гостей скликала Кіно, й то були найвизначніші евпатриди поліса: стратеґи, й архонти, й інші високі державні чинці.

Першого ж позлюбного дня завітали Протаґор із архонтом-епонімом та архонтом-басилеєм. Ложі через велику задуху поставили попід колонами лівого хідника перістилю, куди пообіднє сонце вже не сягало. Чоловіки розташувались на ложах, і почався симпосій, а сама Кіно, та молода жона Скіла-Соболя Герміона, та їхні гості-жони зачинились у ґінекеї, далі від ненаситних очей можів, як і личило еллінкам.

А коли скінчилися найвитонченіші страви симпосію, всілякі риби, каракатиці та поліпи, овочі з оцтом і медом, пиріжки, мітлотоси та смаженина, роб-частувальник виніс до перістилю величезний золотий кратер і на очах в усіх гостей став розводити вогняно-червлену пірру, куплену в гачконосих фінікіян.

Протаґорові схотілося підлестити скіфському басилевсові, й він сказав:

– Хвала тобі, басилевсе! Таку пірру навіть видатні афіняни п'ють раз на півроку, в найбільші свята.

Соболь лише всміхавсь. Після злюбної ночі хотілося спати, та мусив дати раду материним гостям. Він теж пийнув із золотого витовухого кіліка. Розведене вино здавалося ніяким, охоче випив би зараз кілік цілого й нерозведеного, та досить було з нього й голеного підборіддя та лисої голови, які й так, певно, здавались гостям кумедними.

– Кумири дали людині п'ять радощів, – сказав Соболь. – Вино – одна з них.

Він говорив із ними тією мовою, якої навчила його мати-істрянка, й говорив, наче справжній ольбіополіт, і Протаґор хотів одзначити сю його якість, але за нього сказав архонт-епонім Еак, на думку афінського елленотамія – найдурніша людина в Ольбії:

– Ти наче й не варвар, а питомий еллін!

Протаґор нишком поморщивсь. Він би, навіть не думаючи, знайшовся на красивіший, ніж у сього діда, «дифірамб». А скіфського басилевса Еакові слова таки образили, – Соболь пильніше глянув на людину, яка вже кілька місяців карбувала своє ім'я на ольбійських драхмах, і невдоволено посмикав себе за довгий вус.

– Ти якого роду, архонте? – спитав він у запалій тиші. Архонт-епонім Еак засовався на ложу. Се було найприкріше для нього запитання, бо всі в Ольбії знали, що його батько вичиняв собачі скіри, а дід пас над Лиманом вівці Іфікратового діда.

– Мене вже вдруге обирають архонтом, – прорипів він, але то не було відповіддю на запитання скіфського басилевса.

Архонт-басилей Макроб, який теж не відзначався стародавнім родом, поквапивсь перевести розмову на інше, менш слизьке:

– Речуть, басилевсе, ніби в твого вітця покійного була тисяча тисяч вершників. То правда?

Соболь гордовито посміхнувся. Тут уже він не шкодував, що його прилучають до скіфів, а Протаґор згадав знану з дитинства абдерську приказку, за якою, що далі берешся в гори, то більше каміння збиваєш у долину. Сей Макроб теж не надто відрізнявсь од свого побратима й мав швидше називатися Мікробом, бо й на зріст не вельми вдавсь. І перед очима Протаґора знову, мов живий, виріс Геродот, який торік таки розповів йому легенду про мідний котел скіфського басилевса Аріанта.

Протаґор спитав у Соболя:

– Коли жив отой ваш правитель, що наказав одлити котлище з наконечників стріл?

Соболь широко всміхнувся:

– Давно. Літ тому триста, як не більше. Його по-скіфському звати Велеполк.

Він зрозумів хід елленотамієвих думок, і се вибило Протаґора з рівноваги. Якщо розмова й далі витиметься навколо могутности скіфів, то шкода втраченого дня, сказав він подумки сам собі й вирішив повідомити скіфові з голеною головою те, що приберігав на останок:

– Ти чув, басилевсе, радісну новину?

– Яку саме?

– Елліни на морі при Саламіні вщент розбили персів!

– А, – відгукнувся Соболь, – мені про се казано ще там, у Стані мого війська.

Протаґор подивився на нього довгим поглядом, бо сам він дізнався про перемогу над персами лише вчора.

Обидва зараз думали про мідний котел Аріанта-Велеполка, й Соболь лукаво примружився:

– Мені нема чого ділити ні з персами, ні з еллінами. Перський басилевс мірявся силами ще з моїм дідом Боримислом, якого елліни прозвали Ідантірсом, але не зміг подолати його й ледве втік назад у свої Суси.

То була суща правда, Протаґор добре знав сю історію й з повагою глянув на вусатого скіфа.

– Але з еллінами твої предки ніколи не ратилися.

В сей спосіб афінський елленотамій хотів згладити неприємне враження від розмови, яка пішла в небажаному напрямку, та Соболь лише зневажливо хмикнув:

– Якби ти вирішив пройти Скіфію з полудня на полуніч, то мав би йти півтора місяці.

Обидва архонти поважливо захитали головами, й архонт-басилей Макроб зітхнув:

– Скіфія велика!

– Слава кумирам, – відгукнувся Соболь. – Ми не маємо потреби ратити чужі землі. Слава безсмертним.

Архонт-басилей, піднявши свій золотий кілік з відстовбурченими вухами, поспитав:

– А то правда, ніби ти шануєш нашого Зевса? Кажуть, мати твоя привчила тебе змалечку…

Знову запала нестерпна тиша. Старий Макроб вибовкав те, чого не мав права казати, й Протаґор тоскно подивився на скіфського басилевса. Соболь і тепер хитро посміхавсь, як і допіру.

– В нас на Зевса древляни кажуть Бог, севери – Дідьдух, а русини – Перун, – сказав він архонтові-басилею й подивився на притихлого Протаґора, бо з першого ж знайомства зрозумів, що він – достойний супротивник і тільки до нього слід пити чару.

Втрутивсь архонт-епонім Еак:

– Але ж мати твоя – еллінка, а, за нашими законами, кожен, народжений еллінкою, стає елліном.

То було не зовсім так, од сих законів Еллада відмовилася вже хтозна й коли, вони лишились тільки в найдавніших переказах. Закон Солона в голову ставив отця, й Протаґор ніяк не міг знайти способу загладити чергову дурість архонтів. Бідна ж моя Еллада, подумав Протаґор, коли віддає силу в руки таких ось телепнів! Після того як у більшости наших полісів повиганяли басилевсів та тиранів, усім раптом здалось, ніби з дурістю спадкових правителів покінчено раз і назавжди, а виявилось – і демократія має свої хиби, й влада часом переходить у руки таких ось нестелеп, як мої сусіди. Хто дужче кричить на екклесіях і хто більше амфор вина виллє на аґорі, той і кращий?.. – кисло посміхнувся Протаґор.

Він відчув, що вогниста пірра почала й його долати, й перемістив вагу свого тіла на правий лікоть, аби не дивитись у вічі лукавому скіфському басилевсові. Та се ніскільки не рятувало, в голові почали снуватися безрадісні й клейкі, мов торішя павутина, вривки думок. Мав би менше пити зрадливої пірри, сказав він знову сам собі, та хіба се могло його врятувати?

Й він вирішив найближчими днями завітати до скіфського басилевса без отакого супроводу. Маю поговорити з ним віч-на-віч, поклав він сам собі. З ним і неодмінно в присутності його матері. Я, мабуть, без неї не впораюсь, незабаром приїде вісник з Афін, а що я зможу йому передати? Як звітуватиму перед шаленим Фукідідом?.. А Фукідіда й на се літо обрано стратеґом, як і Перікла. Протаґор виконав державний обов'язок – належний форос, внесок до скарбниці Делоського морського союзу, а насправді данину Афінам, Ольбія справно внесла й того, й сього літа, навіть з надлишком. І то моя заслуга, мовчки відзначив Протаґор. Та я й досі не виконав наказу Фукідіда, й сього мені ніхто не подарує. Афінам потрібні колонії, нові колонії, а справа не рухається з минулого літа. Якщо пощастило розбити Персію в морському бою під Саламіном і перський цар нарешті підписав сорок років очікуваний мир, за яким усі грецькі міста-колонії в Малій Азії знову віддавались еллінам, то Скіфія – то зовсім інша річ, і з нею не поговориш так, як із Персією.

Наступного дня по пізніх обідах Протаґор сам з'явився в ольбійський дім скіфського басилевса. Тут була й Кіно, й він сподівався, що сього разу йому більше пощастить. Та басилевс начебто дуже зрадів своєму несподіваному й непрошеному гостеві, поїв його розведеною піррою та білим кнідським вином, однак, як і вчора, лишався глухим до натяків афінського чинця.

Й Протаґор, утративши терпець, нарешті заговорив одверто. Бачив, що се остання можливість, і коли втратить і її, то більше такої не трапиться. Він сказав:

– Ти, басилевсе, носиш у своїх жилах кров еллінки, а кров – то не вода й не фінікійська пірра. Чому ти не помстивсь аґафірсам за вітця свого?

– Вони прислали мені голову й руку вбивці.

– Елліни так не чинять. Доки син не помститься за вітця, не дадуть йому спокою еринії, так і знай.

Соболь колюче посміхнувсь:

– Але ж у моїх жилах тільки половина крови еллінської.

– Ти злякавсь аґафірсів. Але ж ти могутній володар наймогутнішої землі.

– Я не люблю воювати, – сказав скіфський басилевс. – Кожному кумири визначають долю. Нащо ж випрошувати в них понад те?

– А в Афінах усі думали, що ти покараєш зухвалого вбивцю.

Господар будинку не відповів, але втрутилася Кіно, яка досі не промовила й слова:

– Син мій повів собі нову жону, елленотамію, й синові зараз інше на думці.

Соболь подивився на матір, бо вона явно підбивала його дати гостеві якесь слово, й спитав:

– А на що все те вашим Афінам?

– Афіни, – випалив Протаґор, – вирядили б тобі на підмогу скільки завгодно й гоплітів, і вершників, і трієр.

Тепер уже все стало ясно, й Соболь умисне встав і налив собі вина з кратера, хоч личило б гукнути роба-частувальника. Ніхто нікому нічого не дає дурно, й скіфський володар перевів розмову на геть інше. Зараз йому не хотілося приймати ніяких рішень, тим більше – давати обіцянок. У сьому гарному, наче з давньої материної казки, мармуровому теремі йому було затишно, й за сусідніми дверима чекала найкрасивіша в усій Ольбії й цілому світі жінка, й ніхто не повинен, заважати йому докучливими натяками.

Протаґор збагнув, що розмови не вийшло й не вийде, і пішов до свого сумного дому пережовувати сумні думки.

А скіфський басилевс, пробувши в Ольбії з місяць, несподівано вбравсь у бойові лаштунки й зник. Разом з водатарем зняло облогу й військо; й прості ольбіополіти та хлібороби з навколишніх еллінських сіл піднесли кумирам щедрі жертви за збавлення.