Текст книги "Не дратуйте ґрифонів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 24 страниц)

Розділ 26

Не знав Геродот лише одного: що місяць по сьому Гіпербол таки втік із Ольбії, й утік у чому був.

Коли розповів Періклові й про свої мандри, й про сумну долю Гіпербола, стратеґ похмуро плеснув його по плечі:

– На метеках Афіни тримаються, Геродоте. Метеків багато, на всіх сліз не стачить. Будь же вільним елліном і дбай про вільних, а не робів. Роби – то орґанони емпсихони, так улаштували світ безсмертні. Я думаю про інше, Геродоте.

Він устав з ложа й заходився міряти тісний екус кроками: три сюди й три назад, а Геродот чекав, що він скаже. Звідси, з багатого ложа в Перікловому домі, все пережите почало здаватись і йому дрібнішим і не таким трагічним. Перікл мовив:

– Ото розповідав ти про того жерця Телефана, й мені стало страшно. Елліни вільно дають хабарі й самі вільно йдуть на підкуп, а се є гниття. В сьому вбачаю я крах Афін і крах Еллади…

Те колишнє почуття страху, що вперше зародилось було в Геродотовій душі в темному підземеллі ольбійського хорому Зевса Фратрія, опанувало його знову, й Афіни раптом здалися великою гнійницею, яка росте й пухне, й він сказав:

– Коли диня надто розбухає, може репнути. Так бувало з усіма великими державами світу.

Перікл уважно подивився на Геродота. В сих словах була гірка правда. Колишній Делоський морський союз давно став Афінською державою, й Афіни розбухають на чужих харчах. Якщо Спарта ще трохи заможеться, буде війна. Й коли еллін піде супроти елліна, то тут уже ні Зевс, ні якийсь інший кумир не зможе зарадити. Й, мовби відповідаючи на сі свої думки, Перікл уголос проказав:

– А Протаґор мав рацію: вдруге виставляти дерев'яного коня не можна.

Геродот нічого не зрозумів, але згадка за Протаґора нагнала неприємні спогади.

– Де він зараз?

– Протаґор? – перепитав господар дому. – Тут, в Афінах. Аспасія врятувала. Він їй доводиться далеким родичем, та й любить вона загравати з молодими мудрагелями.

Геродот посміхнувся. Про Періклову жону Аспасію в Афінах балакали, що не стратеґ, а вона править і городом, і всім Союзом.

– Я поступивсь Аспасії. Хай Протаґор живе в Афінах, але хай займається своєю риторикою. В лоґіці Протаґор мудрець, а в політиці – нестрижений жеребчик… Ходімо прогуляємось?

Геродот устав, і вони вийшли. Місто Афіни Паллади кипіло буденним життям. Вони довго продиралися вузькими, перетоптаними людьми вулицями, й коли нарешті стали в підніжжі Акрополя, Перікл мовив:

– Хочу показати тобі те, що залишу я Афінам, сходячи в царство тіней.

Але Геродот спитав його про зовсім інше, що давно вже непокоїло його – ще з Ольбії:

– Як пощастило тобі, ну… спекатися Фукідіда?

Інший, може, й образився б за таке простацьке слово, та Перікл ураз розцвів і помолодшав, щоки йому порожевіли, й очі зайнялися колючим блиском, й у сю хвилю він був схожий на молодого переможця в метанні диска:

– Довго розповідати!

Але видно було, що се запитання припало йому до душі. Йдучи крутою дорогою туди, де видніли приворітні хороми Акрополя, він кидав уривками:

– Фукідід виставив на голосування екклесії псефісму про загальний податок на всіх афінців. Розумієш, не на самих лише метеків, як велося дотепер, а й на вільних громадян. Мав у кожній з десяти пританій своїх крикунів, і ті почали горлати: «Голосування хіротонією! Голосування хіротонією!» [69][69]
  Хіротонія – відкрите голосування підняттям руки.


[Закрыть]Й коли так ото кричать – хто зважиться ректи щось супротиву? Нехай-но спробує – Фукідід скрізь мав очі й вуха.

– Й пройшла псефісма? – спитав Геродот.

– Пройшла. Тоді я подав у геліею графе параномон [70][70]
  Графе параномон – скарга на протизаконність.


[Закрыть]. Афінський же суд присяжних, сам знаєш, який. Почали розглядати та обсмоктувати в день Нового місяця й дотягай до другої декади. А дикастерії ні підкупиш, ні залякаєш: їх же в геліеї не одна, а десять! Ну, й виносять присуд, незаконно!

– Що «незаконно»?

– Голосувати такий важливий законопроект хіротонією.

– Переголосовували?

– Аякже! За те ж я й боровся. Тут уже й Фукідідові крикуни в пританіях не змогли запомогти йому, що хто надряпав на черепочку, те й лишається.

– Й завалив ти ту псефісму?

– Авжеж! А тоді поставив на голосування чесноти Фукідіда. Ну, й сам тепер відаєш. Афінці були злі на нього за той податок, а голосування черепками.

– Де він є зараз?

– Фукідід? Одні речуть – на Родосі. Інші речуть – у Персію подався…

Дорогою вгору гнали невелику череду білих жертовних биків, і довелося відступити на взбіччя. Та коли й курява за чередою вляглась, Перікл більше не сказав Геродотові й слова. Якщо Фукідід і справді подався до Персії, то слід чекати лиха: озлоблена людина не керується законами олімпійських кумирів.

Дорога вивела їх на священний Панафінейський шлях, що, звиваючись, брався вгору й угору до самих Пропілеїв. Серпантинами йшли в Акрополь люди й худоба, рипіли важкі двоколі та чотириколі вози з білим, голубим, сірим і рожевим мармуром, стрункими кедрами та дубами, що росли колись у Тракії й на Евбеї. Тут Перікла вже впізнавали всі, й він з привітною зверхністю самовладного вождя відповідав на вітання помахом руки.

В Акрополі тхнуло вапном і мармуровою потертю, й Геродот з якоюсь ненаситною жадобою вдихнув сей дух:

– Люблю такі пахощі. Наче в мливарній ерґастерії.

– Треба часом любити й гар бойових пожарищ, – одкинув його замилування Перікл. – Ти пам'ятаєш Афіни тих літ?

– Ні.

Ще не так давно, за часів Фемістокла й Кімона, тут були суцільні руїни. Іонійські колони лежали впереміш із уламками гостросюжетних фризів та статуй, ніздрі й горлянку дерло старою сажею й серед сієї жахливої руйнації буяв чортополох і шаруділо гадюччя. Після навали Ксеркса в літо 75 Олімпіади [71][71]
  480 рік до н. е.


[Закрыть]афінці поклялися не відбудовувати свого святилища, поки переможуть персів.

– Се все моє!.. – почув Геродот і здивовано глянув на стратеґа. Вічі в Перікла горіли хижим зеленим вогнем. – Се все афінці по смерті моїй в'язатимуть із моїм ім'ям і наречуть сей час епохою Перікла… Афіни стануть столицею світу, й се теж моя невмируща слава!.. Не віриш?

Геродот схилив зір додолу. Йому пригадалися слова, які Перікл мовив допіру в себе вдома, й теперішній стан стратеґа зовсім не в'язався з ними. В пам'яті виринула постать ольбійського метека, який був колись найбагатшою людиною на всім узбережжі Понту, й уже вкотре хотілося вголос висловити пересторогу, що кумири заздрісні й не зносять людського щастя. Та він сказав зовсім інше. Воно щойно спало йому на думку: раніш Геродот сього не знав, але дізнався в останній розмові з отим скіфським купцем Тимною. Се було геть недоречно, та Геродот не міг стримати себе:

– А закон скіфських кумирів такий, Перікле: хто вільний на сьому світі, буде вільний і в царстві тіней, а роб і на тому світі буде робом.

Перікл подивився на нього сторопілим поглядом, певно, Геродотові слова збудили в його душі якусь приховану для Геродота струну, бо чужа душа – то морок аїду, в який владні заглядати лише безсмертні.

– Я маю в домі своєму роба-скіфа!

Се було запереченням, і Геродот похитав головою:

– Я перемовлявся з твоїм водоносом, якого всі звуть Скіф. Але він не є скіфом, лише куплений у скіфів, Перікле. Скіф у робстві не жиє.

Се було для Перікла щось нове, й він, певно, думав і передумав про нього ввесь час, поки ходили серед каменярів, лазили на риштовання й оглядали зовнішню колонаду новобудованого Парферону: шістнадцять неймовірно високих білих колон уздовж і вісім упоперек. Геродот, замилувавшись їхньою довершеною дорійською лаконічністю, спробував уявити собі, яким буде сей досі не бачений у світі хором. Десь там між брилами мармуру та дошками риштовань, серед робів і вільних каменярів вештався маленький лисий чоловічок у куцій робочій хламиді, забіленій мармуровим порохом. Се був скульптор, якого Перікл назвав Фідієм. То кому ж належатиме слава: йому чи Періклові? Геродот бував у Єгипті й на власні очі бачив колосальні хороми й ще колосальніші піраміди гробниць. Усі вони звалися йменням фараонів, а ті, що їх спорудили, пішли в царство тіней безіменними. Раптова печія заполонила Геродота, мовби ті люди були його найближчими друзями, а їх незаслужено скривдили. Хотілося сказати й Періклові, що слава полководця й вождя афінської аґори – то одне, але ж Фідій та інші служителі муз творять не на десятиліття, а на віки й тисяч літ і їхня слава майже дорівнює славі безсмертних кумирів. Та на свій превеликий сором він одчував, що не зважиться сказати таких слів навіть своєму другові Періклові. З певного часу Геродот відчував за собою такий гріх, і то, певно, було від важкого життя, поневірянь і вже чималих літ, які вкривають душу людини мозолем обережности.

Вже за суворою брамою Пропілеїв, на звивистій Панафінейській дорозі, що вела з Акрополя назад у Нижній город і до Пірея, стратеґ узяв Геродота за лікоть і вивів на збіччя:

– Давай посидимо. Ся краса вельми стомлює мене. – Хоч насправді стомлювала не краса, а передчуття слави великого будівничого, й Геродот мовчки сів поряд із ним на білому камені. Повз них угору рипіли важкі вози, запряжені кіньми чи волами, вниз торохтіли порожні, вже вивантажені, чувся гомін і лайка погоничів, які не могли розминутися на широкому полотні Панафінейської дороги. Геродот теж одчув, що стомився, й почав неквапно розтирати собі коліна й литки, як учив його колись земляк з відомого косського роду Асклепідів, юний лікар Гіппократ. Слова Періклові були для нього вкрай несподіваними: – Чуєш, Геродоте, ти вже написав свою книгу?

– Ще…

– А вже багато маєш написаного?

Історик ожвавився:

– Вельми! Й за півдекади не прочитаєш!

– Прочитаю, – раптом сказав Перікл, – і Геродот подивився на нього: чи не кепкує? Досі жодна людина ще не читала тієї книги, то невже першим читачем стане сам Перікл?!..

А стратеґ таки прочитав Геродотове писання. Не за півдекади, як нахвалився тоді, а за місяць, але таки прочитав і, викликавши Геродота в будинок ареопагу, простяг йому ваговиту зв'язку єгипетського папірусу.

– Вельми многі дорійські словеса вживаєш, – сказав Перікл і засміявся: – Я декотрі сам тобі повиправляв. Афінці не люблять, коли хтось мовить до них не по-їхньому.

Геродот розгорнув один папірус. Вервечки чорних літер і справді були густо покреслені й повиправлювані, й образа ворухнулась у його грудях.

– А се? – він показав на малий згорток, частину свого рукопису, яку Перікл притримав коло себе.

– Се ти читатимеш афінцям.

– Я?.. Афінцям?..

– На Великі Діонісії читатимеш, Афіни дадуть тобі за се першу винаґороду.

– Як ти знаєш? – вихопилося в Геродота, й він схилив голову й зашарівсь. А коли знову наважився глянути на Перікла, побачив Аспасію, яка хтозна-коли й увійшла й тепер стояла поряд із своїм можем, молода й дуже вродлива жона.

– Винаґороди поетам дає демос, Геродоте, – сказала Аспасія, – але дає тим, кого полюблять кумири.

Трохи стямившись після геть дитячої розгублености, Геродот заперечив, аби заперечити:

– Кумири далеко, Аспасіє, на самім Олімпі.

– Тих афінці не бачать, – усмішкою досвідченої жони обдарувала історика Аспасія. – Тих кумирів безсмертних афінці не бачать і ніколи не бачили їх. Вони створили собі свого смертного кумира. – Молода жона повела бровою в бік Перікла, який задоволено поправляв двома пальцями клинчик чорної кучерявої бороди з кількома срібними волосинками.

Все те видавалося Геродотові невдалим жіночим жартом, і він, не дивлячись на Аспасію, почав доводити Періклові:

– Ще маю багато роботи над своїм рукописом, не можу так ото зопалу вийти з ним на суд афінців. Та й хто відає, як вони сприймуть се моє недолуге дряпання!..

Але Перікл мовби й не слухав його й, дивлячись на жону свою, що прийшла в ареопаґ у найліпшому вбранні й вивершила на голові в себе справжню копицю з золотими фібулами та кістяними гребінцями, сказав:

– Оті многі словеса твої, де ти пишеш про скіфських кумирів і скіфські закони, я викинув. Найліпші закони й найдужчі та найсправедливіші кумири в греків, і саме се ти мусиш читати нашим афінцям. Вони не люблять, коли в котрогось іншого народу виявляється щось ліпше. Ти казав мені там, – Перікл махнув рукою на священний пагір Акрополя, – що закони скіфські не дозволяють оддаватися в полон і жити в робстві. Я пам'ятаю се, й сі таки слова я читав і в твоїй четвертій частині. Ти се відаєш – і відай собі на здоров'я. Еллінам же торочити про таке не треба. Й там, де ти пишеш, що скіфи – найрозумніший народ світу, я дописав тобі: «…звичайно, після еллінів». І ще одне дописав: «найрозумніші в раті й найспритніші в сутичках». Бо найрозумніші взагалі – то елліни, й ти мусиш їм торочити про се. Всі ж інші народи – варвари й достойні бути лише робами в домі елліна!

Геродот хотів був заперечити, що в скіфів елліни навчилися й пшеницю сіяти, й багатьох кумирів запозичили собі скіфських, але не стачило ні духу, ні бажання…

Та то було не все, що приголомшило сього дня Геродота. Ввечері, запросивши його до себе в гості, Перікл назвав суму, якою мали обдарувати афінці того, хто прославить їх і їхню доблесть у греко-перській війні. Перікл сказав:

– Одержиш десять талантів золота.

– Що-о?!..

Найбільша сума винаґороди переможцеві змагань, про яку він досі чув, не перевищувала півталанту, тридесять мін. Але Аспасія, що мостилася на третьому ложу, швидко згасила його подив:

– Тобі стільки золота не треба. Ти – між самотній. Не маєш ні жони, ні дитяти. Вистачить із тебе й слави, правда ж?

Перікл, зумисне прогнавши з дому всіх робів, сам налив Геродотові розведеної пірри в золочений скіфос і мовив:

– Істину рече жона моя Аспасія. Афінці – народ хитрий, і ми мусимо перехитрити їх. Се золото потрібне нам для іншого. Аттіка маленька, не маємо де жити. Нам потрібні нові колонії. Фукідід хотів спрямувати списи й мечі еллінів на Полуніч, у Скіфію, й то було б нам на згубу. Тепер Фукідіда вигнано з Афін, але місця в Аттіці від того не додалося. Ти візьмеш ті десять талантів і заснуєш в Італії новий город – Фурії. Там зараз мале село, Сибаріс, то нехай стане твердю нашою. Простір еллінам – на Заході, в землі етрусків та сибаритів.

– Етруски також – однієї крови із скіфами.

– Але не забувай, що то й нащадки Енея, Пріамового сина, які після зруйнування Трої виселилися в Італію.

– Трою елліни взяли одуром, а не мечем, і про се каже Гомер, а я не такий хитрий, як Одіссей.

– Я також читав «Ілліаду» Гомера! – роздратовано кинув Перікл. – Другого троянського коня нам не треба, треба щось інше, й сим іншим буде твоя книга. А троянців ми вже раз брали одуром тому вісімсот літ, то візьмемо одуром і вдруге: й золотими талантами, й вином, й оливою, й усяким купецьким товаром.

– Лише мусимо спершу взяти афінців, – додала Періклова жона. – Їх досі ніхто не брав дерев'яним конем, а ми візьмемо.

Роль дерев'яного коня сього разу призначалася йому, й Геродот зітхнув. Тому сім літ Перікл провів через екклесію номос про афінське громадянство. Відтоді афінцем уважався тільки той, хто народився від афінця й афінянки. Добрих п'ять тисяч громадян мусило покинути межі полісу й шукати притулку в інших землях і городах, ставши вічними метеками. Напередодні прийняття сього закону Перікл поспішив вирядити з Афін своїх найліпших друзів, яким теж загрожував остракізм. Тепер же дехто нишком-тишком повернувсь, але при першому ж голосуванні їх знову могли пужнути в вигнання. Геродот нагадав Періклові про се й Перікл погодився.

– Я вже думав… Афінці не подарують тобі, що ти ходив слом від одного варварського басилевса до другого. Афінці вже лаштувались у путь на нові понтійські колонії, Фукідід і трієри для них замовляв. Тому й мусиш, поки ти ще афінський громадянин, заснувати афінцям колонію. В допоміжники дамо тобі Гіпподама з Мілета… – він зиркнув на свою молоду жону Аспасію й неохоче додав: – І Протаґора.

Геродот перехопив його погляд. Аспасія й тут спромоглась улаштувати свого родича, та вираз обличчя в неї був такий, мовби ся дрібничка зовсім її не обходить.

Може, се, а може, Періклові просто набридло вмовляти сього незгідливого галікарнасця, та він раптом опустив ноги з ложа додолу й, несилий далі тамувати роздратування, спитав упрост:

– То як? Ти згоден?

І Геродот несподівано й для самого себе відповів

– Згоден.

Розділ 27

Довга верва комонців тяглася понад крутим правим берегом Данапра вгору на полуніч, а ще довшою валкою проточилися за нею вози та череди споживної худоби. Тьма молодих косаків їхала додому, в україну Древлянську, за Ірпінь-ріку, жонитися. Там на них чекали наречені, й настрій у юних комонців був незвично піднесений. Одне, коли ти йдеш у рать, і зовсім інше – під вінець Лади. Звідусіль чулися весільні пісні, й коні мов одбивали головами мірку тим пісням.

Та не лише тому співало, їдучи на вітчину, косацтво. Похід і справді був весільний. За вивідною сотнею та тисячею сторожі гуцав критий повстю та голубою китайкою віз о чотирьох конях, у якому на м'яких скоряних перинах їхала колишня роба, а тепер наречена жона Великого князя Осмогруда. Отець її, руський князь Воїст Берило, був теж тут, на стрункому білому коні, а за ним, по чотири вряд, виступали його боляри, та ліпші, та малі можі, й теж усі на білих конях, бо сі коні водились дикими табунами лише в їхній, Руській землі, в озерних заплавах Верхнього Богу. Далі, також по четверо, йшла тьма почтових ратників Берила, що різнились од косатих воїв Великого князя й стриженим кружка волоссям, і довгими двосічними мечами, й довгими списами, на які вони казали копіє.

Поряд із чорновусим Воїстом Берилом їхав його брат, руський князь Радун Струнич, і то теж було не проста собі витівка. Майбутня Велика княгиня не в болоті й не в лісі виросла. Вона походила з давнього роду, що давав своїй україні й князів, і великих князів, і сі двоє всіляко підкреслювали се перед іншими. Й аж по них їхав на буланому жеребці Осмогруд. І хоч він і сьогодні був у червленому великокняжому вбранні, та навхрест із мечем був перепасаний довгим весільним рушником. Лише на вітчині своїх предків, за Ірпенем і Тетеревом, він стане можем княжні Дані, а тепер – тільки наречений між. Спершу вони вклоняться високим могилам вітця Велеслава, й діда Боримисла, який у кривавій борні зміг персіянина Дарія, й святій пам'яті інших Осмогрудових пращурів-жупанів, як перед сим уклонялися могилам пращурів Даниних, – тоді принесе в жертву трьох коней і трьох півнів у хоромі Полеля, на якого руси речуть Дажбог, аж по тому візьме Данку за пишний вишиваний рукав і введе її до високовежового вітчого терему, де вже й сам хтозна й відколи не був, і вклониться рідній матері.

За Великим князем їхали сіверський князь Любиця Пугачич, велій болярин Дорогомир та малий болярин Людота – великокняжі сватівники й старости, й Осмогруд раз у раз посмикував свого буланого, щоб не заїдався з їхніми кіньми.

Одного ранку, вже далеко за Порогами Данапра, по дев'ятнадесятому чи двадесятому дні путі, до Великого князя прискакав гонець із голови походу:

– Кличе тебе наречена жона твоя…

Іншим разом Великий князь ніколи б не вважив таким мольбам, та цілими днями тепер він тільки й думав про Данку, й негайно зострожив буланого. Й гнав не дуже довго, бо почтова тьма його тестя не знати чому теж спинилася. Холодний клубок остраху підпер груди, й він стрибнув із коня вже біля самого воза й заглянув під ширму передка. Данка разом з двома робинями була там, й Осмогруд заспокоївся:

– Чого-с кликала?

Ясноока Данка поволі підняла прозорий полоток, що затуляв її вид, і благально мовила:

– Речи, Великий княже, тамтого старця пустити.

– Якого старця?

Княжна махнула рукою в бік Данапра, де юрмилися люди. Кілька волфів тримало задрипаного сивобородого чоловіка, ще один в'язав йому руки назад. Осмогруд почав сходити в берег, але назустріч йому прискакав малий воєвода Слободан, устромивши ноги в петлі сідла. Ся його витівка й досі дратувала Великого князя, жоден косак не наважувався перейняти її в малого воєводи, щоб не сміялись інші, та зараз було не до сього, й Осмогруд спитав:

– Що то за старець?

Та не став слухати пояснень і важко збіг закляклими ногами в берег.

– Що то за старець? – поспитав він і в головного волфа Вербана, який крутився коло задрипаного незнайомця.

– Рече, ніби він є роду болярського, Великий княже! – з посміхом одповів чільний жрець Юра Побідника.

Осмогруд підійшов і став коло зв'язаного:

– Хто єси?

– Радой, Радоєм кличуть мене.

– Якого племені єси?

– Северин єсмь, кіріє.

– А пощо звеш мене, як неначе грека?

– Був єсмь у полоні в грецькому торжищі Ольбії. Я єсмь син болярина Лиса.

– Й куди йдеш?

– Додому, кіріє.

– Бреше, Великий княже! – вихопився вперед шрамовитий між Вовко, якого Осмогруд добре знав. – Се я-м упіймав його. Йшов сей ускок на полудень, а я-м наздогнав його.

– Якої віри єси? – раптом спитав Осмогруд.

– Сіверської.

– А для чого маєш таку бороду?

Старець од несподіванки розгубивсь. Осмогруд почервленів од раптового гніву:

– Переметник єси ти в грецьку віру!

Всі збуджено загомоніли, й упійманець безпорадно заблимав на всі боки. Та серед сієї юрби годі було шукати співчуття. Сива кучмата голова хилилась і хилилась йому до самих грудей. Тоді він ураз підвів очі на Великого князя й попросив:

– Нехай одпутають мені руки.

Осмогруд кивнув волфам, і ті пустили старця. Старець торкнувся чола й спитав:

– Хто вміє грецького письма?

– Я вмію, – буркнув чільний волф Вербан.

– Тоді прочети ось тут! – старець показав собі на чоло, де виднів ледь загоєний шрам.

Вербан підступив ближче й переклав:

– «Держіть мене! Я втікаю!»

Се міг бути й не грек, хоч і розмовляв з грецьким приголосом, й Осмогруд наказав волфам:

– Одпустіть його, й пришибіть, і дайте комоня на дорогу.

Й повернувсь іти геть, але зустрівся з глумливим поглядом Слободана.

– Я знаю сього старця, Осмогруде. Се є купець із грецького торжища Ольбії.

– Грек? – Осмогруд подивився на бородатого – Відпустіть однаково, й нагодуйте.

– Не є грек! – вигукнув Слободан. – Сіверського племені він, але чинить требу грецьким кумирам і зветься Гіпербол. Був робом, а тоді греки одпустили його.

– А требу чинить грецьким кумирам? – гримнув Осмогруд і приступив до Гіпербола. – Так? Але северин не може жити робом, забув єси?

Гіпербол упав навколішки й майже до землі схилив голову.

– В'яжіть, – притишеним голосом повелів Осмогруд. – Ні северин, ні русин, ані древлянин не може жити в полоні.

Волфи міцно скрутили Гіпербола й звели на ноги, й у сей час підбігла княжна Данка, закутавши вид прозірним полотком:

– Великий княже! Ліпше забий мене, а крови перед моїм вінцем не лляй! То є зла прикмета.

Але Великий князь, і не глянувши на свою наречену жону, проказав глухим надтріснутим голосом:

– Перед твоїм і моїм вінцем я-м пролляв уже кров їдної людини. Й проллю кров комождого, хто зрадить україну свою й покон вітців своїх і кумирів.

І першим побравсь угору кручею, де стояли боляри та можі, й дивилися на володаря, й слухали його волю. Було й моторошно, й радісно, бо всі знали, що говорить він не про сього задрипаного волоцюгу, якого ніхто й не бачив досі, а про брата рідного Соболя.

– Киньте його в човен і хай пливе за водою!

Й сива прозора хвиля Данапра, Данапріса, небесної води Дани Прісної, вже понесла в море ускока. Рідна земля не прийняла його назад. Утікши від Іфікрата, він подався був на колишню вітчину свою, яку зрадив, бо, потрапивши в полон, не втік і не вкоротив собі живота, тепер і родаки вигнали зрадця. Тепер і кров його, і тавроване тіло не знайдуть ні спочинку, ні же нічного пришибу, бо одних кумирів він зрікся, інші ж, чужі, не прийняли його. Може, колись, через багато літ чи сотень років його душа втілиться в дикого ворона.