Текст книги "Не дратуйте ґрифонів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 24 страниц)

Розділ 14

Після повернення ловців у Стані загомоніли про зустріч у плавнях над Інгульцем між двома синами Велеслава. По тій пригоді вже минуло добрих десять або й більше днів, але князь Любиця вирішив розшукати Осмогруда, розшукати, хоч хай там що.

Виїхавши ніби на влови з двома синами, не взявши в обслугу жодного роба чи бодай молодого воїна, він проблукав три дні, марно перепитав у всіх селах. А на четвертий день, перед самим рушанням уранці, коли вже й коні були посідлані, до двору, де ночував князь Любиця зі своїми вусатими синами, в'їхав кумедний вершник, який, припасувавши до сідла ременюку з петлями, не гуцався, як усі, дрібно й часто, за кожним кроком коня, а ніби підводивсь у петлях і знову сідав, – через крок.

– Ти що то дієш? – здивувався рудовусий князь.

А вершник уже не підсідав угору, бо кінь перестав бігти.

– Так легше, – пояснив він князеві. – Не гуцає й не збиває зад.

Любиця тільки стенув плечима, а сини його підійшли до вершника й заходилися розглядати кумедний приладок із сирого ременю на його сідлі.

– А конязі хребта не набиває? – спитав молодший вусанець.

– Не набиває, – пояснив Слободан. – Я-м підклав по боках дві товсті вузькі повстини – якраз ремінь до хребта й не торкається. А ти єси князь Любиця? – звернувся він до старого.

– Любиця. Зодкуду відаєш?

– Із твоїх вусів, – одповів хлопець і заллявся реготом. – Речуть оратаї ніби шукаєш Осмогруда?

– Ну й що?

– Сідайте, поїдемо.

– Ти відаєш, де Осмогруд?

– Сідайте, речу! – знову засміявся Слободан. – А разом уздрите, чи гуцає мені з тим ременем на сідлі.

Князь із дорослими княжичами посідали на коней, і доки сонце підбилося на дві сулиці вгору, Слободан привів їх до Осмогруда.

– Поможнів єси, – сказав Осмогрудові Любиця, коли вони вітались.

– Та й твої отроки також поможніли, – відповів Осмогруд. Із старшим, Стоїлом, вони колись товаришували, та тепер той осторонь тримав свого та вітцевого коня, бо в вітця малася перемова не про його вухо. – Пощо-с мене шукав?

Князь Любиця не відказав одразу. Він почав довго й широко розповідати про те, що діється в Стані війська, що думають і що гомонять вої та боляри, чим вони заклопотані та як налаштовані діяти. Й лише тоді відповів на запитання Осмогруда:

– Осе-м приїхав по тебе, княже. Всі боляри велії та малі, й усі князі просять, і я з ними також. Послали мене й наказали, аби-м без тебе не вертав.

– Так таки й усі? – засумнівавсь Осмогруд. – А Сур, а Малко?

– Сура з Малком облиш. Ті мають вигоду.

– А волфи?

Князь Любиця зітхнув. Усе наплутав отой зайда Валдислав, і хоч тепер і сам утік, але всіх переколошкав і позводив лобами. А хто раз дав хибу, то вже й тримається того, віддавши душу чорним тіням.

Любиця й сам був мовби кревним родичем Осмогрудові: жона Осмогрудового вітця Велеслава – Опія – була донькою рідного Любичиного брата, Рудана Лютиборовича, сина Люта Пугачича.

– Він тобі кревний, – сказав сіверський князь Любиця Пугачич.

– Свому братові Валдислав ще кревніший, – дав одкоша родичеві Осмогруд.

Любиця не без удоволення хитнув головою й почав знову благати:

– Їдь, княже, з нами. Вся рада й усе віче буде за тебе.

– Ні, – твердо відрубав Осмогруд. – Братогубом ніколи не стану.

– То ти й не вбивай Соболя. Нехай собі жиє.

Молодий князь подивився на Любичиних синів, які захоплено про щось розмовляли, зиркаючи на Слободана та його коня, й на душі стало сумно та щемно.

– Коли вже що почнеться, то ніхто не скаже, де тому край.

Сі мудрі слова були достойні старця, й рудовусий князь із повагою й жалем подивився на молодшого Велеславого сина. Й ще дужче збрижилося йому чоло, коли згадав, хто лишається в Стані володарем Священного меча.

– Мовлять, нібито брат твій повів собі жону в грецькому торжищі.

Осмогруд відкинув звинувачення:

– То й що? Мій отець також мав жону-грекиню.

Любиця хотів сказати, що з того нічого путнього не вийшло, бо тепер Соболь і сам не відає, хто він є: грек чи древлянин. Але Осмогруд стояв на своєму:

– Я-м чув про те, але то не є жона йому, а наліжниця. По-грецькому – гетера. Й не вір, що Великий князь може зрадити свій народ. Нехай помиляється – то одне, а зрадити не може володар, бо то все їдно, що зрадити самого себе.

– А ти не боїшся? – раптом, спитав Любиця, просто спитав і годі, не пояснюючи й не тлумачачи.

Та молодий князь його зрозумів:

– Брат на брата руки не здійме. Так велить давній покон.

– А Валдислав? – закинув Любиця.

Се вже було надто жорстоко, та сіверський князь не мав іншого виходу – мусив сказати все й усе зважити. Осмогруд по довгій мовчанці сказав, мовби сам до себе:

– В кожній череді лучається ґула корова. Є всякі древляни, сіверяни, всякі русини й греки… Мені повідав осей воїн, – Осмогруд кинув на Слободана, – що видів тут у наших краях вельми мудрого грека. По-нашому звався Дарданом, а по-їхньому-м забув… – Князь голосно спитав свого молодого воїна: – Як звали отого грека?

– Котрого?.. Дардана?.. Геродот.

– Геродот, – повторив князь. – Речуть, ходив до того котла нашого на Мертвоводі. Й мовив, що наші люди – вельми розумні. Слободан сам чув се від нього. – Осмогруд подивився на зажуреного Любицю, збагнувши, що всі ті слова сіверському князеві ні до чого, й пояснив: – Інчі ж греки звуть нас варварами, а се є по-нашому як дикуни. Всякі люди є на землі, княже. Й не вір отим перебрехам про брата мого.

Навколо здіймалося з десять або дванадцять полоток, притрушених першим снігом, а далі плинув ще не закутий у кригу Інгулець, і Любиця подумав, що повідає князям та болярам, повернувшись у Стан. І що вчинить Великий князь, коли раптом дізнається про сі його відвідини.

А Великому князеві було в Стані вельми тоскно. Після тієї несподіваної зустрічі з братом в інгулецьких плавнях він перестав вірити будь-кому і в будь-що, почував себе дуже самотнім, волею кумирів закинутим серед чужі люди, які коряться не йому, а важкому старовинному мечеві, що висить на середній сосі його полотки.

На кожного він тепер дивився з підозрою й удень і ввечері тримав коло намету двох воїв о мечах і списах, о мідних шоломах та кованих щитах. Найогиднішими з усіх видавалися йому Сур та Малко, проте ні з ким іншим не міг зійтися, бо друзів у таборі не мав змалечку, довгі роки проживши в далекому материному теремі, де розмовлялося тільки по-грецькому, требилося виключно грецьким кумирам і всі звичаї були незмінно грецькими.

Відтоді, буваючи тут короткими наїздами, він так і не звик до законів ратного Стану й завжди відчував себе гостем серед косаків. А тепер, по всіх подіях останнього часу, надто ж по тій розмові з молодшим братом, Соболь почувався геть розбитим. Осмогруд при всіх болярах показав тоді в інгулецький заплаві, що не Соболь, а він мусив перейняти від отця священний меч Юра Побідника.

Й найстрашніше сталося вже пізніше, після того злощасного ловування, коли Соболь і сам повірив у се.

Тоді йому раптом згадалась Опія. Чи знов озвалися забуті почуття, чи він підсвідомо шукав людину, якій міг би звіритись у скрутний час. Опія завжди зустрічала його з холодною покорою жони, яка мусить винитися можеві, навіть нелюбому й гидкому, а й се не злякало б тепер Соболя, бо Опія була часткою чогось міцного й сталого. Але її вже теж давно вирядили на Вітчину, в Древлянську вкраїну, й усі подуми про неї лишалися марницею.

Й коли Великому князеві зовсім забракло повітря серед тисячі тисяч незнайомих і чужих людей, він несподівано для себе збагнув, що й оті самокарання, й думки про Опію, яку він ніколи не любив, – звичайна маячня. Просто йому закортіло до Ольбії та й годі.

Соболь аж пожвавішав, і Сур і Малко та інші чільники здивувалися, побачивши в очах свого зверхника нетерплячий вогник.

– На влови, княже-с, намислив іти? – спитав його великий горинський пан Малко, якого Соболь після страти Гостомисла Диби зробив древлянським жупаном.

Але Соболь презирливо зморщився й тихо буркнув грецькою мовою:

– Варвар!

Малко не зрозумів, і се ще дужче зміцнило Соболя в його переконанні. Варвар завжди лишається варваром, зі злістю в серці подумав він, бо, крім битов та ловування, нічого не знає.

Й тут його побили мурашки. Ні, він не злякавсь, а просто був дуже здивований сам собою. Він уперше в житті назвав свого підданця й одноплемінця тим зневажливим словом, яким називають греки всіх негреків. Соболь подивився на жупана Малка ще раз, і перед очима постав багатий і дивний материн дім над Богом, і мати в білім хітоні, й роби, стрижені «в драбинку», й вівтар Зевса Огнищанина, й маленький чорнявий хлопчик серед чепурного брукованого дворика. Він сам. І жупан Малко з його бритою головою та бритим підборіддям здався йому таким нікчемним і диким, що Соболь аж очі заплющив. За яку провину, за гріхи якого прадіда так безжально покарали його безсмертні, зробивши подібним до сих похмурих і диких людей, що не знають ні солодких ритмів «Іліади», ні легенди про палкого й нестримного Фаетона, ні навіть звичайнісінького еллінського письма? Яким ериніям слід піднести найдорожчі жертви, аби змилостивились і не переслідували його все життя за чужі гріхи диких предків? Чи не за злочин вітцевого діда Савлія переслідують еринії Соболя? За того Савлія, що вбив свого рідного брата Анахарсіса, якого навіть Солон Велемудрий мав за наймудрішу в світі людину?

Соболеві стало неймовірно шкода себе. Ту давню історію, що трапилася тому літ із сто тридцять чи й більше, розповідала мати в один з теплих літніх вечорів його щасливого безтурботного дитинства, й він і досі пам'ятав материн осудливий голос. Такі вони всі, ті варвари, ревниві до свого й нестерпні до чужого. Їх, казала мати, не спиняє навіть кров, яка тече в братових жилах…

Наступного дня Великий князь повелів тисячі ратників лаштуватись у витягу.

– З обозом і чередою, – сказав він сіверському князеві Любиці Пугачичу. – Й воєводою будеш ти.

Любиця був дуже здивований. Великий князь хотів підлеститися до нього – інакше такого веління зрозуміти не міг би ніхто.

– Коли? – тільки й спитав Любиця. Великий князь одвернувся від нього й буркнув:

– По двох днях.

І по двох-таки днях раннього ранку, не принісши навіть звичайної жертви Юрові Побіднику, як належало перед кожною витягою, він повів полк через обидва гирла. Вода в Данапрі була холодна, мов крига, й листопадовий вітер до кісток проймав мокрих воїв і мокрих коней; а Великий князь незворушно мостивсь у високоносій, вистеленій строкатою повстю ладді на шість веслярів, і таке в житті воїнського стану траплялося вперше. Навіть найстаріший ратник не пригадував, щоб не якийсь там болярин, а й сам Великий князь Велеслав забиравсь у ладдю тоді, коли ратні можі й косаки долали плавом крижану воду.

На правому березі Головного гирла, між Данапром та Білим озером, Великий князь показав мечем на захід, не давши воям до пуття й висушитись. П'ять сотень на чолі з володарем погнали вскач, а решта під проводом сіверського князя Любиці Путачича лишилась іти повільним кроком за волячими возами та чередою сивих тонкорогих корів.

На Лимані навпроти Ольбії Соболь послав півсотні косаків уздовж берега шукати ладдю, й незабаром вої притягли старий баркас, відібравши в якогось грека в рибальському селищі. Соболь поморщився. Не личило сідати в таке брудне й просмолене корито, від якого тхнуло рибою й жабуринням. Але посилати на той бік по щось пристойніше він не міг, бо сонце вже хилилось над білі стіни Ольбії, а його взяла страшенна нетерплячка.

Соболь повелів вислати ладдю чистою повстиною й заліз усередину, взявши з собою десятьох воїв. Коні шарпалися й не хотіли входити в зимну воду, тож ратники насилу затягли їх, добре вимокши. Четверо сіло за весла, решта тягла коней і стерегла, щоб не набрали у вуха води, бо Лиман тут був гін за сорок уширшки.

Пізньої ночі скіфського басилевса впустили західним пілоном у город, хоча й довго допитувалися, хто він, а тоді ще посилали по ніктепарха – воєводу нічної сторожі. Соболь узяв із собою лише двох комонників, але коло брами власного дому наказав їм вертатися назад і ночувати за мурами.

Віддавши коня приворітному робові, Соболь подався в дім. Тут уже ніхто не спав, бо Герміону вчасно попередили про його прибуття. Молода жона кинулася йому на груди, тоді сповзла вниз і обхопила велителеві коліна, як і належало справжній еллінці на стрітинах можа. Роба принесла в екус глибоку срібну мису води з лугом і стягла з Соболя м'які чоботи-скіфики, а Герміона заходилася власноруч мити йому ноги, відчуваючи себе на сьомому небі.

Великий князь, примостившись край ложа, дослухався до дотиків її ніжних і чуйних пальців та плюскотіння теплої води в співучій мисі й думав, що се, власне, те, чого йому ввесь час бракувало, а виразисті очі Герміони, коли вона знизу вгору дивилася на нього, сяяли радістю й нетерпінням.

Уранці він за набутою в Стані звичкою прокинувся з першим сонцем, і поряд на пухкому ложі була знову Герміона, розімліла й розкидана в теплі затемненого таламуса, струнка й досконала, мов ті харити, яких Соболь бачив на чорнолакових афінських енохоях та пеліках. Тоді йому здалося, що вона й сама ввібрала в себе довершені лінії тих пеліків та амфор, нова хвиля тепла залляла його з голови до ніг, і він ледь чутно провів рукою по чистому, як новий сніг, тілові Герміони. Вона прокинулася, й солодко випросталась, і притягла його до себе, раптом спалахнувши займистим рум'янцем.

А по сніданковій порі, лежачи на його пружному м'язистому передпліччі, вона водила маленьким пальчиком по колючому, з двох днів не голеному тім'ї й перебирала чорне пасмо довгої чуприни.

– Відріж її, – сказала Герміона.

– Пощо?

– Тоді в тебе відросте волосся й ти зовсім не будеш схожий на них.

Вона говорила про скіфів, і Соболь потамовано зітхнув:

– А як же я вернуся… туди?

Вона підвелась на лікоть і заглянула йому в очі, й у зіницях її він побачив себе й свою бриту голову з в'юном кіски. А Герміона, певно, знала, що він там бачить, і говорила тихо та млосно:

– А ти не вертайся. Тоді в тебе й борода відросте, й будеш, як усі…

– Хто «всі»?

– Як усі елліни, – відповіла вона ще тихіше.

Соболь засміявся, вивільнившись із її м'яких рук, і почав убиратися в те, що з вечора налаштувала йому роба-покоївка. Так завжди говорила йому мати, й се його трохи ображало.

– Мій отець і мій дід були басилевсами скіфів, – нагадав Герміоні Соболь.

Але вона тут-таки знайшла відповідь:

– А кров людині дає мати, бо так звеліла Гера, Скіле.

Й тепер уже Соболь ніскільки не сумнівався, що то слова невгамовної Кіно. Герміона навіть назвала його так, як завше називала стара басиліса.

– Вона давно поїхала? – спитав Соболь. Герміона подумала:

– Перед двома декадами. Все чекала на тебе.

Молода жінка навіть не замислилася, про кого він питає, бо Кіно незримо була ввесь час між ними.

Соболь убрався в тонкий хітон із м'якої червленої вовни, вдяг куці еллінські ногавиці, що ледве сягали за коліна, взувся в еллінські черевії, що застібались на гаплики, й подивився на Герміону. На серці раптом замлоїлося, й Соболь згадав: якщо Герміона зараз промовить, що він викапаний еллін і тільки бороди та волосся йому бракує, – неодмінно трапиться щось лихе й невідворотне. Лежачи на боці зовсім гола, підперши щоку довгопалою рукою, Герміона теж дивилася на нього, й страх у Соболевому серці дужчав і дужчав. Її вуста розтулились, та не зронили тих слів, і Соболеві попустило в грудях.

Пошлю в Афіни багаті дари й накажу віддати жерцям того хорому, що серед священного гаю Евменід. Мати так докладно розповідала йому про афінські хороми, що він мовби бачив їх на власні очі. Еринїї, німфи невблаганної помсти, які все життя переслідують мене за невчинені гріхи, зглянуться на мене й теж стануть лагідними евменідами, з пристрастю думав Соболь, бо я загадав на Герміону й кумири дали мені добрий знак.

Се принесло йому душевний спокій.

Над обід у гості до скіфського басилевса завітала ціла дюжина магістратів – і з колегії архонтів троє, й з колегії П'яти двоє, й четверо з колегії Дев'яти, й два ситони, й навіть старший аґораном, що наглядав на торжищі за цінами, товарами та податками з метеків і чужоземців. Скіл-Соболь поспитав архонта-епоніма Еака, що там чинять ратники за брамою, й той усміхнувсь:

– Оті десятеро скіфів? Усі вони вже тут. Ніктепарх упустив їх ночувати в кліть до сторожі. Сю ніч сильний вітер був!

Скіл-Соболь невдоволено буркнув:

– Я питав тебе про тих, що лишилися за Лиманом.

Вийшло трохи грубо, та старий Еак навіть не завважив того.

– Ти мислиш, басилевсе, – спитав він, – знову поставити їх під нашими мурами?

Не так давно майже вся скіфська рать уже стояла під мурами міста, й усі в Ольбії з тривогою згадували той час. Але з басилевсом скіфів сперечатися не годилось, і він удав, що питає просто з цікавости. Скіл-Соболь відчув загальну настороженість і спробував згладити се враження.

– Сього разу я привів не всю рать, а жменьку. Тисячу. Басилевсові не личить ходити самому. П'ять сотень з обозом переправиться вгорі, а сих, що зосталися за Лиманом, треба перевезти.

Ольбійські евпатриди, що насідали по всіх ложах і всіх тронах простірного екуса, пожвавішали, бо чутка про нову облогу не давала їм спокою й привела сюди, але тепер слова скіфського басилевса, сієї людини, яка мовила по-їхньому, наче справжній ольбіополіт, – заспокоїли їх остаточно. Архонт Еак підвівся й вийшов, а за хвилину повернувся й повідомив Соболя:

– Скіле, я послав роба свого гукнути сюди наварха. [57][57]
  Наварх – чільник флоту.


[Закрыть]

В екусі стояло велике бронзове вогнище о трьох коротких ніжках, яке скидалось на жертовник, і звідти хвилями линуло тепло. Роб-частувальник нарешті вніс кратер, по тому три півамфори – одну з вином і дві з водою, й почав розводити напій. Певно, се здогадалася Герміона, не без удячности подумав Соболь про свою нову жону. Жодна жона, скількох я перезнав досі, не пасувала б навіть у підметки її сандалій.

І коли молоденька роба-покоївка внесла цілий кошик золотих і срібних келихів, прийшов покликаний Еаком наварх. Се був обвітрений кремезний моряк у чорному корзні-хламиді. Він повідомив, що суден в Ольбії зараз мало.

– Скільки? – спитав архонт Еак.

– Одна трієра й чотири малих діери, архонте. А Лиман розлився з осени на цілий схен. [58][58]
  Схен – вживана греками єгипетська міра довжини: 60 стадіїв (стадій – 185 м).


[Закрыть]

– До вечора перевезете, – сказав Соболь, і наварх неохоче погодився.

– Хіба що до самої ночі…

Він душком випорожнив простягнений йому робом-частувальником ритон вина у вигляді двох баранячих голів із двома горлечками й ураз повеселішав:

– Добре вино. Слава тобі, басилевсе, й слава доброму кумирові Амфіктіону, що навчив еллінів змішувати вино з водою!

– Я п'ю нерозведене, – неприязно відгукнувся Соболь. – По-скіфському.

Й евпатриди, які зрозуміли нечемність грубого моряка, поквапливо допили зі своїх чар і заходилися підставляти порожній посуд частувальникові:

– Лий, робе, й мені по-скіфському!

– Також по-скіфському…

А старий Еак, який ніколи не відзначавсь умінням чемно розмовляти, сього разу квапливо вирядив наварха з екуса:

– Йди, Аріоне, звели закладати весла в судна.

Наварх знову нахмурився й вийшов, недбало махнувши рукою, й шкарубка моряцька хламида його сердито зашелестіла в одвірках.

Соболь осягнув поглядом присутніх, бо поведінку наварха всіх ольбійських кораблів можна було розцінювати не інакше як образу. Й усі се добре відчували й заходились один з-поперед одного нахвалювати скіфів за дотепний спосіб пити вино.

Тоді архонт-басилей Макроб перекинув розмову на теремницю скіфського басилевса:

– Такого в Ольбії не було й немає. Повідаю вам, у сьому теремі не посоромився б жити й найбагатший афінський евпатрид!

– А ти город наш бачив, Скіле? – раптом спало на думку архонтові Еаку. Сьогодні він був головним хоревтом, і Соболеві все здавалося дивним. Наближалась головна екклесія літа, коли вільні ольбійські громадяни переобирають і раду поліса, й усі колегії. Протягом дванадцяти місяців Еак карбував драхми зі своїм ім'ям, і се літо відтепер так і зватиметься: «Літо архонта Еака». Й хоч архонтом-епонімом ольбіополіт мав право стати лише раз у житті, та сей старий не шкодував ні рук, ні срібла, й голоси на всіх останніх екклесіях неухильно схилялися на його бік, чого не був певен про себе жоден з тут присутніх архонтів та магістратів.

– Ще не довелося, – відповів Скіл-Соболь на його запитання. – Знаю город лише від пілону до сього теремка.

То була гарна нагода, й незабаром гості гуртом повели скіфського басилевса показувати йому свій город. Надворі стояла холодна млиста днина, й з-від аґори вже розходились базарювальники. Люди горнулися в цупкі теплі гіматії, й з-під подолу в кожного виглядали вузькі скіфські штани, що добре облягали литку. Еллінський одяг був придатний для літа, якщо ж його носили й у зимові місяці, то тільки десь там, на полудні, в Елладі. Вуличками гуркотіли важкі повози купців та селян, і люди тиснулися до мурів, даючи їм дорогу. Вільні громадяни вертались із аґори з порожніми руками, зате роби ступали вслід за господарями, згинаючись під повними кошиками та червленими й чорними амфорами вина й оливи.

Перейшовши на той бік своєї вулиці, Скіл-Соболь із гостями вступили на священний брук аґори, з чотирьох сторін оточеної хоромами кумирів. По кутках стояли тесані кам'яні знаки, на яких було викарбувано: «Я – межа аґори». Камінь мовби промовляв до нього людським голосом, і Соболь засміявся. Йому стало весело, й та сутичка з нікчемним навархом ольбійських ладь видалася тепер не вартою уваги. Праворуч і ліворуч майдану здіймалися стрункі колони хоромів, і все було так, як розповідала мати в далекі літа його дитинства. Святилища Посідона й Амфітріти, храм Афіни Робітниці, якій громадяни часом дарували робів, одпускаючи їх на волю, все се Скіл-Соболь бачив, проїздивши вулицею додому, але бачив лише ззаду, – й тепер був зачарований красою хоромів.

– Подобається? – спитав архонт-епонім Еак, показуючи йому й тлумачачи.

Скіл-Соболь тільки схвильовано кивав.

– А там ото, навпроти нас, хором Зевса Громовержця.

В скіфського володаря по спині пройшов холод. З іменем усемогутнього еллінського кумира було пов'язано стільки легенд і пісень, які співала й переказувала мати. Й кожна легенда завершувалася перемогою еллінських кумирів, що незмінно брали гору над кумирами інших народів, і перемогою еллінів над варварами, бо на те Зевс і такий могутній, щоб давати сил своєму народові.

Й коли вони, штовхаючись поміж базарювальниками, робами, трапедзитами й аґораномами, які, здавалося, не звертають на них жодної уваги, зайняті улюбленим ділом, – обійшли всі хороми всіх чотирьох сторін аґори, Соболеві стало сумно й знову трохи шкода себе.

Все викликало подив і захоплення, й усе належало сим цікавим людям, які з гордістю звали себе еллінами. А хто ж він такий, нещасний володар диких варварів? Хто? Теж еллін, бо має матір-еллінку? Чи таки варвар, син і внук варвара? Ольбійські евпатриди йшли обіч і позад нього й улесливо пояснювали йому й назви хоромів, і силу кумирів, яким ті хороми присвячені, та він чуйним вухом уловлював їхню нещирість. Діди сих магістратів приїхали тому сто літ на дику землю скіфів з прекрасного й таємничого Мілета, й се вчувалося в кожному їхньому слові, зверненому до нього. Вони елліни, а він був і лишається варваром, попри всю його могутність і всі багатства.

Соболь потяг Еака в прохід між хоромами Зевса й Аполлона й несподівано й для самого себе грубо спитав його:

– Коли людина стає елліном?

Се запитання злякало самовпевненого архонта, й він кліпнув очима в бік інших магістратів, але скіфський басилевс дивився на нього роздратовано й сердито, й Еак не знайшов у собі сили гукнути когось на підмогу.

– К-коли! Ну… як розмовляє по-еллінському…

– Та й годі?

– І як приносить жертви еллінським кумирам. І Зевсові, й Гері, й Афіні, й Аполлонові, й Ареєві, й Посідонові, й…

– І годі?

Архонт-епонім знову блимнув у бік товаришів, які нічого не чули, зате пильно дивилися сюди, намагаючись уторопати, чому так знітився їхній перший архонт. А Скіл-Соболь думав про те, що всі ті слова словами й лишаються, не варті навіть мідного халка, бо й метеки-іноземельці, й метеки-відпущеники, навіть роби й говорять по-грецькому й чинять треби грецьким кумирам.

– А ще коли метекові дасть ісотелію екклесія, Скіле.

– Метекові?

Обличчя Скіла-Соболя раптом наллялося кров'ю й довгі скіфські вуса ворухнулись угору. Метеками його мати називала найупослідженіших людей, майже робів, і він одразу збагнув, за кого мають його ці влесливі на стороннє око люди й ким він для них лишиться назавжди. Соболь насилу втримався, щоб не схопити сього старого чоловіка за гостру сиву бороду й геть висмикнути її.

Аґора, де ще кілька хвилин тому було чимало всякого люду, тепер нараз спорожніла, бо наставала обідня пора, й холодний вітер удерся в проміжок між хоромами, й Соболеві стало холодно й самотньо на сій знелюднілій аґорі, й він майже побіг повз евпатридів, повз облишені ятки гончарів, і рибалок, і пекарів за нижні хороми священної площі, де починалася вулиця й де був його дім, усе таки його…

Герміона зустріла Соболя в порозі таламуса, й він здавсь їй не так злий, як розгублений і нещасний. Молода жона не зважилася розпитувати й негайно зникла за дверима, що вели в ґінекей, жіноче царство дому, бо так велів закон еллінський – жона є жоною, а між – можем, і гріх розпитувати його, коли він не бажає сам звіритися своїми чоловічими клопотами, й належить триматись якнайдалі від тієї спокуси. Навіть богиня ночі не владна до кінця зрівняти обидві статі, бо й у таламусі жона завжди внизу, а між угорі, й так поклали кумири, й смертні мусять шанувати сей закон.

– Коня! – гукнув Соболь до котрогось роба, що саме ніс в'язку дров на пекарню.

Незабаром засідланого білого жеребця з чорною гривою й чорним хвостом підвели до хвіртки, й Соболь подався клусом у бік Борейського пілону, розпуджуючи нечисленних перехожих. Брама була відчинена, й він на повному скаку пронісся повз ошелешену варту. За містом по сей і по той бік дороги здіймалися стели та пам'ятники Борейського некрополя, де спочивали перші мілетяни-колоністи. Вітер тут гуляв ще нестримніше й аж свистів у вухах. За некрополем Соболь роззирнувсь, але ніде нікого не побачив. Тільки вдалині ліворуч видніло невеличке сільце, а з геть протилежного боку на побілілих од снігу горбах – ще одне.

Соболь потяг за лівий повід, і жеребець поніс його навколо некрополя та примерзлого водоймища, яке облягало мури города від полунічного, Борейського пілону поза згином мало не до пілону Зефірного. Й тут, на захід од Ольбії, був теж некрополь, але молодший, де ховали небіжчиків тепер, та й не самих еллінів, а й метеків, і робів, і навіть собак. І якщо над місцем останнього сну метеків стояли скромні стели, на яких було написано «Рой, пафлагонець», або ж «Драгос, тракіянин», а могили робів були взагалі без жодної мітки, то над місцем поховання улюбленого пса часом здіймалися мармурові пам'ятники з пишними епітафіями, де було перелічено всі достойності чотириногого друга й увесь його родовід.

Скіл-Соболь осадив коня біля самого пілону й гукнув до двох вартових:

– Де ваш епарх?

Епарх виглянув з-за визубня башти й одразу впізнав Соболя, бо той був знову в усьому скіфському.

– Що ти хочеш, басилевсе? – озвавсь епарх.

– Де мої вої?

– Тут неподалік, Скіле. В приміщенні сторожі під стіною. Якщо ти…

Скіл-Соболь нетерпляче перебив:.

– Не про сих питаю!

Епарх одразу здогадавсь і гукнув:

– Піднімися, басилевсе, до мене, й сам побачиш. Сходини он там! – І він показав на вежу позад себе. – Коня твого мої гопліти відведуть.

Соболь кинув повід у руки вартового й пішов шукати сходинок, що вели на башту. Піднявшись угору, він роззирнувся. Звідси, з західного, Зефірного муру було видно невисокі паґорки, за якими холодно блищало вузеньке звідси плесо Берязанського лиману. Та епарх сторожі повів його муром на полудень, широким, у п'ять ліктів, муром, який тягся рівною стрічкою на добрих три або й чотири стадії. Там, де мур повертав на схід було Верхнє місто. На наріжній вежі стояло двоє вартових. Епарх махнув їм рукою, й вони спустили їм лазиво з міцними дубовими щаблями.

– Лізь, – запропонував епарх і прослідував за Скілом-Соболем на вежу, що здіймалася значно вище над муром.

Звідси зовсім добре було видно ввесь Верхній і ввесь Нижній город і широку та круглясту внутрішню заводь із двома пристанями, зовсім порожніми в сей час, і сходи, що вели з гори до самої заводі, й східчастий, напівкруглий амфітеатр Діоніса в тому місці, де верхні вулиці з'єднувалися з нижніми.

– Он де твої вої, – сказав епарх, та Скіл-Соболь і сам уже бачив величезну трієру, що наближалася до Гідропілона, та чотири невеликих діери за нею. Наварх ольбійського флоту ледве тепер перевіз частину Соболевих воїв, інші лишалися десь там, на лівому березі Лиману, й він марно силкувався розгледіти їх на далекій смужці суходолу.

– Скільки воїв уміщає та трієра?

– Якщо без коней, то на морі – вісімдесят. А в Лимані можна й сто, й більше. Тут хвиля низька. З кіньми ж…

Він навіть вагався назвати, скільки вершників із кіньми могла вмістити найбільша їхня ладдя.

– Пошли сказати їм, хай вої стають не в городі, а за Борейським пілоном, – промовив до епарха Соболь, а сам заходився спускатись тим таки лазивом на городську стіну.