Текст книги "Не дратуйте ґрифонів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 24 страниц)

Розділ 23

Вислідники перестріли головну рать Осмогруда вже за Данапром чільний воєвода їхній Живко доказав:

– Воїжир, жупан турицький, стоїть у гирлах Дунаю.

Та Великого князя цікавило не тільки се. Він поспитав:

– Ходили сте й на той бік?

– Ходили смо, Великий княже.

– Й що сте виділи?

Чільник вислідної сотні завагався. Що вони виділи? Рать, велику рать турицьку, й вози, й комоней, і череди споживної худоби.

– Скільки їх є? – знетерпелививсь Осмогруд.

Живко збрижив чоло На таке запитання не сплоха відповісти. Великий князь нарешті попустив:

– Питаю – на око скільки їх?

– На око? Виділи смо сім корогов темних. Мабути, тисяч із сімдесять.

Осмогруд махнув Живкові, щоб ішов, а сам замисливсь. Одну тьму він виставив поперед себе, шість мав під своєї корогвою. А де ж оті три, що їх повів Стоїл Любичич? Ні від Стоїла, ні від отця його вістей і досі не було, вислідники теж нічого не сказали про Стоїла, й іти далі не було змислу.

Поподумавши сей день і наступну ніч, уранці Великий князь гукнув головного волфа Вербана й повелів йому дізнатися волю Юра Побідника. Вербан спалив на вогнищі дволітню телицю, й спечену в її серці кров показав невтіху:

– Рече Юр Побідник стояти? – запитав Осмогруд, і чільний жрець кивнув запнутою головою:

– Так показує жертва…

Він і досі з острахом поглядав на Великого князя й не наважувався казати відверто: так або ні.

Осмогруд засів у своїй полотці з наміром дочекатися від кумира ліпшого знаку чи бодай почути щось про князя Любицю Пугачича або його сина. Та ні вістей, ні ліпших знаків не було, й у кінці квітного місяця він послав за Дунай ту саму сотню вислідників. Сімдесят тисяч Воїжирової раті супротиву сімдесяти – його власних… Хто зможе? Юр Побідник чи їхній Тур? Про міжню вдачу тамтих він начувся ще змалку, та не се хвилювало зараз Осмогруда. Хвилювало невідоме: де ті три тьми Стоїла Любичича? Й де сам Любиця Пугачич?

За товстими стінами великокняжої полотки притамовано гомонів багатотисячний табір, але всередині було тихо й прохолодно. Роб-огнищанин допіру підіклав у вогонь дубових рубанців, і полум'я силкувалось облизати їх пекучими язиками. Та дубці не піддавалися, й Осмогрудові раптом похололо на душі. Невже се він завинив перед теплим духом свого вогнища, перед домашнім Цуром, і Цур тепер одворотився від нього?

Юний володар квапливо зняв із полиці над вогнищем глечик і линув у полум'я священної олії. Вогонь засичав і став поволі чорніти. Осмогруда повив ще дужчий ляк, і він вигукнув у двері:

– Лиско!

Старий, ще вітчий вогнищанин, мов тут уродився, й князь безпорадно вказав йому на згасаюче полум'я. Лиско вибіг, уніс трісочок і торішнього сіна й заходився коло вогню, та в сей час увійшов чільник вислідної сотні Живко й зблиснув проти дверей голеним тім'ям. Оселедець коси йому змок і прилип до щоки, й Осмогруд забув за свої дотеперішні страхи:

– Що стало? Що-с вислідив?

– Стоїла, Великий княже, – прохрипів Живко, мнучи шапку. – Стоїл… ускочив.

– К-куди?

Від несподіванки Осмогруд аж затнувся.

– До Воїжира турицького…

Того ж дня нарешті прибився й сіверський князь Любиця Пугачич. Він так і не знайшов свого сина й тепер був геть приголомшений звісткою. Сімдесят Воїжирових тисяч та тридесять тисяч під корогвою Стоїла – супротиву їхнім сімдесятьом…

А Великий князь Осмогруд ще й злостиво нагадав:

– І всі ладді греків афінських.

Рудовусий северин спідлоба глянув на Осмогруда:

– Повелиш закувати мене в колодки?

Великий князь витримав його погляд:

– Ні. Але сина твого закую, коли здобуду. Йди.

Любиця згорбився й вийшов, а вранці його не стало. Осмогруд ошалів:

– Де він є?

Та ніхто не знав. Лише згодом хтось повідав, що сіверський князь Любиця взяв пару коней і двох робів і нишком перейшов на той бік річки.

– Мав би закути його, – сказав Осмогрудові Дорогомир, але Осмогруд лише сумно зітхнув:

– Отець ніколи чада свого не видасть. Так я речу? – звернувся він до малого воєводи. Слободан теж зітхнув, нічого не мовивши. – Дивно ми слухати твої річі, – сказав по довгій хвилі Осмогруд. – Супротиву коханого друга намовляєш…

Велій болярин Дорогомир нахмарився:

– Коли друг ускакує до ворога твого, то ворог і є друг йому.

Се була правда, й Осмогруд знову подумав, який він ще зелений і як мало знає людей.

Але по двох днях той настрій випарувався, й Осмогруд зайнявся ще більшим шалом супроти Стоїла.

– Вийму й із-за Дунаю, й з-відусюду вийму! Й посаджу в колоддя, й возити-йму як того звіра хижого. Я-м Великий князь, і моє слово зверху буде!

Вранці Осмогрудова рать усією потугою витяглася далі на полудень. Але в серці Великого князя не було супокою. За що ж він ратиться? За вкраїну вітчу? Волів би думати, що се так і є, та щось мовби пропікало його зсередини, й перед очима виринав образ кароокої русинки, яку силоміць умикнув молодий Любичич.

Так і не давши ради своїм думкам, Осмогруд ішов і йшов на полудень, а коли до Дунаю лишалося менш як два денних поприща, несподівано прибув Любиця. Він увійшов до великокняжої полотки й став коло порога. Був обдертий і схудлий, підборіддя йому геть заросло рудою щетиною, очі ж дивилися з глибоких западин, червлені й стомлені. Слободан перший устав йому назустріч, і Любиця якось негнучко вклонився Великому князеві й так само негнучкими здавалися його слова:

– Мій син Стоїл…

Осмогруд не витримав:

– Що?!.. – В голові майнуло найгірше припущення. – Що-с учинив ти з ним?.. Де він є?

– Тута, – відповів Любиця. – По сей бік Дунаю, – додав він і знесилено вхопився за головну соху полотки. Тоді ноги йому підламались, і він був би впав, коли б Слободан учасно не взяв його попід руки. Вічі рудовусого Любиці стуманіли, й Слободан крикнув до Великого князя:

– Води!

Не знаючи, що з северином, Осмогруд слухняно метнувся до золотого глека з водою, та коли підніс непритомному до губів, Слободан здивовано муркнув:

– Спи-ить… Хропе…

Як з'ясувалося потім, Любиця ввесь тиждень не склепив повік. Утікши зі Стану, він подався просто за Дунай. Його була схопила Воїжирова сторожа, та коли дізнався, що він – отець отого сіверського княжица-ускока Стоїла, що подарував їм цілих три тьми воїв, – одпустила його. Любиця негайно розшукав сина й мовив:

– Вороти дівку Великому князеві.

Що Стоїл затявся саме за неї, Любиця тепер не мав жодного сумніву й навіть не сказав йому, мовляв, і сам ворочайся з раттю. Та в молодому княжичеві заграла кров, і він одгарикнувся:

– Моя роба – моєю жінкою стане!

– Жоною стане Великому князеві, – тихо заперечив Любиця, й син аж бровами скинув.

– Чого ради руку за нього тягнеш?

– Дана є роду сколотського й крови сколотської. Князя Воїста Берила донька, а не роба. Я-м прийшов сюди безоружний, щоб ректи се тобі. Звороти Дану Осмогрудові.

– Пощо-о?!

В синовому голосі бринів розпач, але так просто впиратися вітцеві Стоїл не мав ні волі, ні сил. Молоді блискучі вуса його провисли додолу рудою скобою, а брови болісно звелися вгору. Вітця теж брав жаль, певно, син полюбив Берилову доньку, та він крикнув, щоб заглушити в собі ті жалощі:

– Так треба, сину!

Й вийшов із його намету й попрямував до сусіднього, де мала бути князівна Дана. Стоїл аж тепер схаменувся й гукнув услід вітцеві:

– Не зворочу, щоб ти знав!.. Не зворочу, моя є, моя й буде! Й тобі не дозволю її в мене забрати, отче!..

Та Любиця мовчки ввійшов до сусіднього намету. Серед п'ятьох жін і жінок він одразу впізнав свою далеку родичку, хоч вона була запнута по самі вічі, й сказав їй:

– Лаштуйсь у дорогу, князівно.

Й вийшов, не мовивши більш ані слова, й жони та жінки злякано проводжали поглядом сердитого сіверського князя, а його син, так і не наважившись увійти до Даниної полотки, лише страдно дивився на вітця.

Отець же був проминув його, тоді повернувся.

– Моя мати, а твоя баба, – сказав він, – була русинка, а її отець Ярополк – Великим князем усіх трьох україн і Дикого поля. Коли почалась перська навала, він мало не взяв гріх на душу: хотів піддатися Дарієві, персіянину… Давно те діялося, мене ще й на світі не було. Дідо ж Осмогрудів, жупан древлянський Боримисл, не злякався й став супротиву персам, і вів по собі всіх сколотів. А як розтрощив Дарія, віче віддало меч Юра Побідника не синові Ярополка, щойно тоді померлого, Рядивоєві Ярополковичу, братові моєї мами, а древлянському жупанові Боримислу. Відтоді священний меч сколотів – у руках древлянських жупанів. І то справедливо, бо й україна їхня найдревніша, не дурно ж зветься Древлянія. Хай же тепер наша родачка, русинка, стане бодай великою княгинею. Аби міцніла держава сколотів. Так треба, синку.

Й Стоїл розгублено закліпав очима й не зронив жодного слова, навіть коли Любиця взяв із собою Дану й, посадовивши верхи, повів через широку річку.

А по двох днях рудовусого сіверського князя та його супутницю здибали роз'їзди. Се було вже сливінь коло великокняжого табору, й Любиця Пугачич здивувався:

– Чиї сте ви? Осмогрудові?

– Стоїлові, княже, – відповів чільник.

Любиця Пугачич хотів був дістати меч, аби боронити дівку, та чільник засміявся:

– Наша рать уже на сьому боці, княже. Син твій сле нас боронити тебе в дорозі.

– Пішов од жупана Воїжира?!

– Пішов, княже! – вигукнув чільник і вдруге засміявся, широко й легко. Любиця теж розтяг руді вуса, немовби йому з пліч упала гора.

По п'ятьох днях до Великого князя докотилася чутка, нібито десь на морі біля Данастрового лиману сталася січа, й він довго мучивсь у здогадах. Одні казали, нібито зухвальці-туричі попалили грецькі ладді з руською пшеницею, інші ж клялися, начебто, навпаки, гору взяли греки, постягали всі турицькі чайки в лиман, та там і тримають їх, а туричів кого перебили, кого закували й потягли на невільничі торги продавати. Зухвалий учинок Ратимира Турицького міг накликати на Осмогрудову голову гнів кумирів, бо слово пращурів, Ярополка та Боримисла, дане колись грекам, лишалося в силі, й переступати через нього було зась.

Та по двох днях перед очі йому став Залтан, значний болярин Ратимирів, разом зі ще трьома незначнішими можами.

– Слава тобі, Великий княже сколотів! – сказав він. – Ратимир зичить тобі довгих літ на сьому й на верхньому світі.

– Й просить о поміч супротиву грекам? – наїжачивсь Осмогруд від такого багатообіцяючого вступу. – Чи просить о викуп з грецького полону? Чув єсмь про ту січу в морі.

– Ратимир Турицький сле тобі з тієї січі дванадесять робів роду грецького! – ображено й мовби переможно мовив Залтан.

– То хто ж побідники в тій січі? Греки чи туричі?

– Коли б змогли греки, Великий княже, то греки б і прислали тобі дванадесять новеньких робів. І були б роби ті турицької крови.

До полотки вбіг Слободан:

– Осмогруде!..

Великий князь і досі не міг дотямити Залтанових слів і роздратовано махнув на свого воєводу:

– Зникни!

Та Слободана було важко спинити. Щось дуже схвилювало його, й Осмогруд нахмарився:

– Речи вже…

– Там грек один, – сказав Слободан. – Досі я-м не просив тебе ні про кого… Тепер прошу…

– Який грек?!

– З його дарниці, – кивнув Слободан на турицького сла, значного болярина Залтана.

Осмогруда мало на шали не звело. Сама згадка про греків дратувала його, й він крикнув:

– Що мені про них торочите до безкінця? Греки, греки… Не маю більше про що думати?

Слободан уперше бачив його таким збудженим – уперше після того дня, як стало відомо, що Соболь ускочив за Дунай. І зовсім несподіваними були слова Осмогрудові, коли він сказав до Залтана:

– Перекажи братові моєму Ратимирові мою дяку за дарницю. Дарую йому дванадесять скакунів білої руської породи. Йди, гукну тебе завтра.

Й коли Залтан із супровідцями вийшов, Осмогруд сказав Слободанові:

– Так велять мені діяти кумири.

Воєвода хотів знову просити його про котрогось грека з дарованої дюжини, та Великий князь кинув йому:

– Всіх дванадесятьох осліпити. Й того твого грека також. Се підказали мені кумири. Коли греки пруть у гості з мечем, я такоже маю меч!

Слободан аж закляк, а наступного ранку ввесь полк Великого князя рушив далі. Йшли понад лівим берегом довжелезного, мов лиман, Китай-озера, що тяглось і тяглось на полудень мало не до самого Дунаю. Слободан тримався біля крупа великокняжого коня, кінь сердився й стьобав Слободанового хвостом по морді, та воєвода не зважив на те й далі розповідав Осмогрудові, що се за озеро, й чому воно таке довге, й чому назвали Китаєм.

– Китаї то також люди, тилько жовті. Сидять аж за персами й гіндиками. А коли твій дідо Боримисл, на якого греки речуть Ідантір, побив перса Дарія, то були в тому перському полку й китаї. Боримисл узяв собі їдну китайку в наліжниці, була бо княжого роду, а тих китаїв посадив отут і рік: хай зветься озеро Китаєм…

Осмогрудові зараз було не до китаїв, і в голові снувалися думки, зовсім далекі й від діда Боримисла, й від озера сього безкінечного, та щось муляло на серці, й увечері, коли сонце скотилось над саме Китай-озеро й передні тисячі почали ташуватися на ніч, Осмогруд спитав:

– Осліпили вже отих робів?

Вої саме напинали полотку Великого князя, червлена китайка дверей брижилася й грала проти сонця кривавими хвилями, Осмогруд дивився на ті хвилі, й Слободан також дивився на них, а не на князя.

– Отих? – нарешті перепитав він. – Чи которих?

– Отих! З Ратимирової дарниці.

– А-а, ще..

Він чекав, що Великий князь гримне, та Осмогруд полегшено зітхнув. Слободан учора не переказав волфам осліпити робів і цілий день сьогодні боявся відійти од Осмогруда, щоб йому не спало на гадку про тих греків полонених. Тепер же князь мов очах після вчорашнього, й Слободан наважився вдруге попрохати його. Та тільки розтулив вуста, як Осмогруд сам сказав

– Можеш узяти собі того грека.

Малий воєвода зраділо кивнув головою й побіг, а Великий князь увійшов до вже піднятої на середню соху полотки. Роби й вої вносили досередини коване вогнище з теплим домашнім духом у червленому жару, інший застеляв багате великокняже ліжко, третій чіпляв до сохи священий меч Юра Побідника. Махнувши їм рукою, Осмогруд сів на ложе й поринув у нелегкі думи. До Кийлії лишалося менше як день дороги, а там Дунай, на тому боці Воїжир із раттю своєю. Ще сього не знала україна Сколотська, тепер знатиме й таке… Невже дідні кумири відворотились од нього, що мусить проливати кров єдинокревних братів своїх туричів задунайських? Що буде, що буде взавтра?..

Так Осмогруд пролежав до пізніх облягів, і ніхто не наважувавсь турбувати його, тільки старий вогнищанин Лиско входив навшпинячки, підкладав дубового вугілля й так само навшпинячки виходив. Осмогруд мав би скликати князів та боляр на раду – що вони думають про Кийлію, й про Дунай-річку, й про Воїжира, – натомість сидів і сидів, обхопивши бриту голову руками.

Й аж по другій варті вийшов за поріг намету. Полотки чільників стояли віддалік, і коло княжого вогнища панувала тиша й темрява. Десь поблизу стояла сторожа, та Великий князь не бачив її й не хотів бачити. Йому раптом закортіло до світла, туди, в табір, де блимали багаття й мигтіли постаті. За чверть гін, як і щоразу, стояла полотка малого воєводи Слободана – зелена полотка з білим околом. Осмогруд упізнав її й наддав кроку. Біля входу горіло вогнище й видніли дві постаті. Коли Осмогруд підійшов, Слободан звівся на ноги й запропонував Великому князеві сідати, а той, другий, і не ворухнувся. Се був чоловік ще молодий і вельми дужий тілом, але носив кудлату чорну бороду й мав на собі не свитку, а грецьке корзно, й Осмогруд здогадався, хто є гостем Слободана,

– Се є той грек, Осмогруде, – потвердив Слободан. – Він по-нашому не вміє, лише по-грецькому.

Осмогруд уважно подивився на грека, та той і пальцем не ворухнув, тільки сумно посміхнувся. Великому князеві було неприємно. Коли б сей грек знав, що не тільки вічі його, а й живіт у руках скіфського басилевса, він би не вилежував, мов на пасовиську. Осмогруд одвів погляд і спитав Слободана:

– Що маєш робити з осим греком? Буде тобі роб?

– Одпущу, – тихо мовив Слободан, і досі стоячи коло вогню.

В очах Осмогрудових майнув здогад, але він тільки блимнув на грека. Й Слободан, угадавши думки свого володаря, підтвердив:

– Я знаю його вже давно… Ще як смо їздили з дідом Тимною Вовкогубом.

– Той самий афінець?

Малий воєвода кивнув:

– Зветься по-їхньому Геродот, а по-нашому… – він подумав і додав: – А по-нашому, мабуть, Дардан.

– Вельми дивне ймено. Хіба греки врікають синів своїх Дані? Ми Дані дочок урікаємо, бо Дана є жона небесна.

– А вони й Дані… По-їхньому Дана зветься Гера.

– Угу, – відгукнувсь Осмогруд і вперше звернувся до грека: – Вельми часто стаєш на моєму шляху, гречине!

Геродот підвів голову й заблимав то на Великого князя, то на Слободана. Слободан витлумачив йому Осмогрудові слова, й грек перепитав:

– А хто се є?

– Скіфський басилевс Октамасад! – одказав малий воєвода.

Грек знітився й почервонів, ладен щохвилі встати й шанобливо схилитися перед грізним володарем. Але Слободан заговорив до Великого князя й сим ніби порятував елліна:

– Їздить по різних землях і язиках, а тоді пише про се книги й читає їх афінцям: де хто жиє, яким кумирам требу чинить, і як ратиться, і як здобуває борошно собі…

– Для чого?

Слободан лише плечима стенув: а й справді, для чого?

– Вивідник?

Малий воєвода розгублено зиркнув на грека, й той аж тепер підвівся. Осмогрудові знову спало на думку те саме:

– Вельми часто стаєш на моєму шляху, гречине! Для чого? Винюхуєш, аби греки все про нас відали?

Геродот «по-скіфському» не розумів, і Великий князь кивнув Слободанові:

– Спитай його ти!

Слободан, затинаючись, почав перекладати, й коли переклав геть усе, Геродот мов аж зрадів:

– Так, басилевсе! Вивідую. Аби елліни все відали й про персів, і про єгиптян, і про вас, скіфів.

Коли Слободан переклав, Великий князь аж рота від несподіванки розтулив, а Геродот провадив далі:

– Не кожен еллін мав щастя побачити вашу землю й ваших басилевсів. Я-м побачив і землю твою, й тебе, басилевсе Октамасаде, й напишу про тебе в книзі. Вславлю тебе на всю Елладу!

– Для чого? – спитав Слободана Осмогруд. – За те, що я-м хотів осліпити його, але-м не осліпив?

Слободан покрутив головою:

– Він про се не відає.

– Ти-с йому не мовив?

– Ні…

– То для чого ж він має уславляти мене?

Слободан на таке відповісти не потрапив би, тому почав розпитувати свого грецького друга. Геродот відповів:

– Од любови до своєї землі й своїх кумирів, басилевсе. Я еллін і хочу своїм одноплемінцям добра… – Він стояв, спершись на довгий дорожній ціпок, і чорна борода його кумедно стрибала за кожним словом: – Персів елліни можуть здужати, хоча перси й вельми могутні. Ми здужали персів. Але скіфів здужати не зможемо. Се я уже видів, побувавши в Скіфії вашій і пізнавши людей ваших. Скіфи – наймогутніші й найрозумніші від усіх людей… – Він волів би сказати «найрозумніші після еллінів», але тут сидів скіфський басилевс, і не відомо, як би сприйняв сі слова. – Тому я й напишу в своїй книзі: «Елліни, живіть у мирі зі скіфами й не заводьтеся з ними! Звертайте вічі свої й списи свої й на захід, і на всхід, і на полудень, тільки не на полуніч, де жиють скіфи». Так напишу в книзі своїй, Октамасаде. Елліни народ хитрий, вони збагнуть се.

– Й послухають тебе? Ти ж не князь і не воєвода єси. Я відаю про вашого воєводу афінського Фукідіда. Коли ти скажеш йому сі слова, він звелить почепити тебе за ноги двом коням і розтягти по степу.

– Не звелить, Октамасаде. В Афінах жиє ще один між – стратеґ Перікл. Коли я повідаю афінянам свої слова, афіняни проженуть Фукідіда й підуть усі за Періклом. А Перікл показує еллінам на захід, а не сюди, Октамасаде!

Осмогруд, якого Геродот увесь час називав кумедним грецьким ім'ям, не відповів. Йому раптом спало на гадку зовсім інше, й він спитав свого малого воєводу:

– А її також сей грек був купив?

Слободан не знав, про кого мовить Осмогруд, і тупо дивився на нього.

– Речу про Данку! – розсердився Великий князь, вимушений називати ім'я своєї нареченої перед сторонніми й перед осим бородатим чужинцем.

– Також, – тихо відказав Слободан, дивлячись у примхливі язики полум'я. – Але він про те не відає. Мислю, що не відає, – поправився він.

– То повідай йому ти! – крикнув Осмогруд, устав і, не дивлячись ні на кого, пішов геть. Сей грек, певно, все знає, подумав він, знає й про Данку, яку був собі купив за кілька золотих плашок на торжищі, мов останню робу, й за… брата Соболя. Великий князь пошкодував, що віддав сього грека Слободанові, а не звелів осліпити. Греки народ хижий і хитрий, знову сам собі сказав Осмогруд. Коли б могли – ковтнули б увесь білий світ, не тільки «Скіфію», й сей Дардан, чи як на нього там по-грецькому мовлять, відкрив мені вічі. Греків слід тримати в страсі й тремі, щоб не сталося так, як сталось із Дарієм…

– Чого так озливсь Октамасад? – спитав Геродот Слободана, коли за Великим князем зімкнулась темрява. – На мене?

Слободан лише стенувши плечима, так нічого й не повідав Геродотові. Вони ще довго сиділи, підкладаючи вербового хмизу в вогонь, і Геродот думав про скіфського басилевса Октамасада. До басилевса те слово тулилося дуже добре: скіф. Але сей молодий воїн видавався йому м'яким і лагідним, і він спитав:

– А ви теж речете на себе «скіфи»? [67][67]
  «Скіфи» – суворі, похмурі (грецькою мовою).


[Закрыть]

Слободан усміхнувся:

– Ні.

– А як?

Воєвода закліпав очима, не знаючи, чого від нього вимагає грек. Геродот почав пояснювати:

– Ну, де ти народився?

– В нашому селі…

– На якій річці воно.

– На річці Древлянці.

– А як твоє плем'я зветься по-вашому?

– Древляни.

Грек спробував повторити те слово, та воно здавалося кумедним і викликало в уяві чи то клубочки, чи кульки скляного єгипетського намиста. Й він спитав:

– А як се буде по-нашому?

– По-вашому?.. Мабуть, «Геррос»…

– І річка, й плем'я?

Слободан не так добре знав грецьку, щоб витлумачити значення сього слова, й почав кружляти:

– Та так…

– А се далеко звідси?

– Днів сорок від гирла Данапра.

– Пішки?

– Пішки й човном – однаково!

Геродот згадав, що колись уже розпитував про сі землі:

– А чи не там ховають скіфи своїх басилевсів?

Слободан повагався: казати чи не казати чужинцеві про такі таємниці? Врешті таки визнав:

– Там. Неподалік від мого села – могили й Великих князів Боримисла та Велеслава, й найдревніших жупанів україни Древлянської.

Геродотові спало на думку інше:

– А хто такі древляни й хто – сколоти?

Слободан йому нагадав:

– Колись Тимна Вовкогуб тобі вже пояснював: древляни, й руси, й сіверяни – се три племені, а всі разом вони називаються «сколоти». Ти вже забувся, скільки було сколотів за басилевса нашого Аріанта?

– Аріанта?

– Того, що звелів одлити котел з наконечників стріл! – Слободан зареготав.

Геродот і собі почав сміятись, тоді зрозумів, на що натякає молодий скіф, і став доводити йому, що кумири тільки тоді посварять греків зі скіфами, коли вирішать знищити Елладу. Він говорив довго й запально, раз до разу зриваючись на свій рідний дорійський діалект, якого Слободан не розумів. Але отрок охоче слухав його історію греко-перських війн і замислено кивав головою. Йому раптом пригадалося, як Великий князь дививсь на сього зайшлого грека та які слова казав про нього. Якщо завтра Осмогруд повелить учинити сьому гречинові щось лихе, майнуло Слободанові, гріх ляже на мою душу. Великого ж князя він добре знав і відав, на що той здатний у хвилю нестримного гніву. Й Слободан, по закінченні Геродотових речей, сказав:

– Маєш сьогодні ж уночі їхати звідси, Геродоте.

Грек не міг одразу втямити, чому сей скіф рече йому такі слова, коли він так добре мовив і про скіфів, і про потребу грекам жити з ними в мирі.

– Пощо? – тільки й спитав він, і Слободанові було дуже незручно дивитись у його маленькі й геть розгублені вічі.

– Треба.

По сих речах мусив би встати й іти собі, та грек дивився й дививсь на нього, нічого не розуміючи, й Слободан не знав, як пояснити йому, що таким людям дуже небезпечно перебувати в стані косацького війська, бо те, що володар зробить узавтра, – того ніхто не владен ні зінакшити, ні передбачити.

– Згадай про Дану, – врешті мовив Слободан, але грек і досі кліпав на нього, певно, те ім'я нічого не промовляло йому. – Ти був купив собі робу скіфську. Де вона?

– Роба? Таври її забрали.

Геродот казав усе без жодних почуттів, мовби доля тієї Дани, та й його самого від того ніяк не залежала.

– Де вона – відаєш?

– Мабути, в котрогось воїна таврського. Мені повернули п'ять мін сереблом, що я сплатив за неї. Тільки не таври, а ваші, скіфи. Вже тут.

Слободан уважно глянув на нього. Грек уявлення не мав, що то за роба дісталася була йому на ольбійському торжищі й хто вона тепер. Але й говорити про се не випадало, бо ж особа великої княгині священна, й він тільки мовив:

– Дам тобі ладдю й п'ятьох воїнів. Перед світанком їдь на той бік, до тракійців.

І так виразно глянув на грека, що той не зважився ні про віщо більше розпитувати, й удосвіта, коли над широкою заплавою знявся передранковий вітерець, сів у човен і заґорнувсь у теплий мілетський гіматій. Під гіматієм тіло йому холодив короткий грецький меч – останній дарунок Слободанів. Геродот намацав шерхке руків'я й поринув у думку. Сих скіфів мені не пощастить розгадати певно, й усе життя, десь-то лише безсмертні олімпійці здатні заглянути в їхню похмуру душу. Людський же вік трагічно короткий, і смертному про се забувати не слід.

Чотири пари весел мірно здіймалися й тихо занурювались у таємничу воду. Геродот утікав із сієї неосяжної землі, сам до пуття не знаючи, від якої небезпеки втікає й що жде його попереду, на не менш загадковому тракійському березі. Між сими двома могутніми народами мала спалахнути війна, та й ся війна була йому мало зрозумілою. Однак у душу западав морозець несвідомого страху: не від того, від чого він утікав, – Геродот рушив звідси, щоб більше ніколи не повертатися в сі краї, – а від того, що мало статись узавтра й позавтра. Якщо в Афінах візьме гору стратеґ Фукідід, увесь Морський Союз утрутиться в суперечку між тракійцями й скіфами, й тоді розгнівані кумири можуть відкинутись од елленів і благословенна Еллада пропаде. Від персів себе захистила, та що таке Персія проти сієї неосяжної землі та її войовничого народу?.. Народу ґрифонів, яких небезпечно дратувати. Смертельно небезпечно.