Текст книги "Не дратуйте ґрифонів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 24 страниц)

Розділ 7

Протаґор ходив попід колонами перістилю й слухав, а Гіпербол говорив. Нарешті афінському елленотамієві знайшли відповідне його санові житло, й він мав змогу отак, не озираючись і не тамуючи голосу, розмовляти про все, що хоче й що йому треба. Будинок був старий, кладений з непаленої цегли, але добре доглянутий і гарний. Вимощений нерівними вапняковими плитами дворик сяяв од білоти, й коли сонце підбивалось угору, від тих плит аж очі різало.

Й, мабуть, найкращим у сьому чепурному будиночку, що надавало йому й затишку, й разом із тим якоїсь тихої врочистости, була мармурова колонада перістилю навколо дворика, яка підтримувала звішені всередину черепичні стріхи й, ідучи попід усіма стінами двору, складала правильний, трохи видовжений чотирикутник.

Протаґор ішов зліва, щоб бути ближче до мармурових колон. Вони викликали в нього якесь тепле почуття, й він, проходячи, торкався кожної з них тонкими довгими пальцями.

Приміщень у будинку було стільки, як і в кожному порядному еллінському домі: комірчина для приворітного роба в самому пілоні. Навпроти мармурового пілона, в глибині двору, – таламус, головна опочивальня для подружжя; праворуч от таламуса – велика світлиця для жін, ґінекей; ліворуч – гостьова вітальня, так званий екус, за екусом – пекарня, а найдалі, коло самої вулиці, – нужник. Усе те займало два боки й усі двері виходили просто на двір. А з двох інших боків були комори та кліті для господарських потреб.

Над першим поверхом протилежного від пілона боку була закрита тераса з чотирма колонами, але зараз там пекло сонце, й Протаґор водив гостя попід перістилем. Вони тихим кроком пройшли навколо всього дворика разів з десять, перш ніж афінянин озвався. Він спитав таке, що, здавалось, не має жодного відношення до їхньої розмови, й старий метек трохи злякано повторив його запитання:

– Питаєш мене, що мислить про се Геродот?

Метекові згадалася його зустріч коло велетенського мідного котла, що засвідчував незліченність скіфського племені, й оті слова лоґоґрафа: «Ти – метек! Чого пнешся? За мзду?» Сі слова могли б образити кого завгодно й на все життя, але Гіпербола вони не образили, а злякали. Геродотів оклик стьобнув його по щоках, мов давно забутий бич наглядача, й старий метек благально глянув на Протаґора. То коли б довелось розповідати, мусив би розповісти тому все, геть усе: й за той раптовий ляк на березі гірководної скіфської річки, й за своє страшне минуле. Й Гіпербол змовчав.

– Не відаю, кіріє, – тільки й сказав він і схилив голову.

Але Протаґор добре знав думку Геродота й перейшов до зовсім іншого:

– Чому ж басилевс Скіл і досі не починає війни?

Він мав на увазі Великого князя Соболя. Гіпербол стенув плечима:

– Хто їх розбере, сих скіфів!

Протаґор мав би вибухнути, бо саме для того він і посилав Гіпербола до матері скіфського басилевса, натомість його розібрав сміх:

– Ти ж, речуть, також роду скіфського?

Тоді побачив, як засмутили старого метека його слова, й вирішив пригладити свою необачливість:

– Нічого; ти хочеш стати елліном? Ти станеш ним.

Але йому здалося, що він переплатив метекові, бо той полегшено відітхнув і чоло його розгладилось, тож Протаґор нагадав:

– Станеш, коли прислужишся Ольбії й Афінам. Коли доведеш справу до кінця. Се речу тобі я, Протаґор!

Та між ними лягла тінь, і через неї важко було переступити. Вони мовчки пройшлися попід усіма чотирма рядами мармурових колон перістилю, й коли Протаґор нарешті відчув, що тінь потроху розтанула й з метеком можна було говорити далі, брязнуло кільце калатала.

Протаґор подивився на ворота. Стара зморшкувата роба пішла відчинити, й до двору ввійшов Геродот. Вони не бачилися з-перед самої подорожі, й урочистіше, ніж звично, підняли руки для привітання.

– То як, лоґоґрафе, многе побачив?

Геродот знав, що Протаґорові зовсім байдуже, наскільки збагатились його «Музи», але чемно відповів:

– Записувати не мав часу, а побачив багато.

Міг би розповісти своєму молодшому товаришеві, яке то громаддя – скіфське плем'я та як небезпечно з ним заводитись, але тільки всміхнувся. Мовлене слово було срібним, а немовлене, як завше, – золотим.

Вирядивши метека, Протаґор повів Геродота в екус і кивнув йому на одне з лож:

– Умощайся!

А сам заходився зміщувати в маленькому розмальованому чорним лаком кратері вино з водою.

– Чи, може, тобі по-сфіському? – спитав він, закінчивши колотити.

– Я теж еллін, Протаґоре, й такий самий афінянин, як...

Протаґор звів брови:

– Се що: натяк?

– Ні. Я теж народився не в Афінах. Але хоч і вдячний Періклові за те, що афіняни прийняли мене в свої стіни, та не хочу бути більшим афінянином за самого Солона.

Протаґорові не хотілося сваритись, і він підхопив його думку:

– Солон теж був хитрою людиною. Домігся прийняття синодом своїх законів, а тоді десять років блукав світами, щоб демос не міг скасувати їх. Бо ввесь синод перед тим поклявся, що не зачепить законів без його відома.

Геродот здивувався:

– Звідки се ти знаєш?

– Із твоєї першої книги, лоґоґрафе!

Вони обоє засміялися й почали помалу сьорбати вино з вухатих скіфосів.

– А де ж твої роби? – спитав Геродот, бо тільки тепер завважив, що Протаґор навіть вино сам розводить.

– Одна, коло воріт, і ти сам її бачив. Друга щось варить у пекарні.

– Та й годі? Архонти поскупились?

Протаґор стенув плечима. Він зумисне вибрав сих двох роб – одну стару, як пень, до того ж глухувату, а другу молоду, але таку, що не знає по-еллінському жодного слова – для «миття ніг» і для пекарні. Так він міг чинити в своєму домі все, що хотів, і говорити, про що мав бажання, не остерігаючись чужого, стороннього вуха. Та Геродот про се не відав, і молодий господар не вважав за необхідне відкривати йому свою маленьку таємницю.

– Чого се ти питаєш?

– Спитав, бо знаю твою прихильність до розкошів. Я то сам робів ніколи не купував собі.

Протаґор ухильно мовив:

– Як каже мій учитель, Геракліт, усе тече, все змінюється, й ніколи не можна зайти двічі в одну й ту саму річку, не кажучи вже про людину.

– З твоїм розумом, – озвався Геродот, – ти міг би стати великим софістом. – Утішений такою оцінкою відомого в усій Елладі лоґоґрафа, Протаґор солодко зітхнув, бо то останнім часом було його заповітною мрією: розробити ще ніким не розроблювані закони логічного мислення й мистецтва риторики. Він удячно глянув на співрозмовника, який безтурботно лежав, спершись ліктем на м'яку подушку. Але втішався завчасно, бо Геродот ще не закінчив своєї думки. – Кажу, ти міг би стати великим софістом, коли б не встрявав у мул брудної політики.

Протаґор від образи не знав, що йому відповісти, нарешті здобувся на слові:

– Хтось повинен і в багні длубатися, Геродоте!

Історик гримнув:

– Нехай у ньому нездари длубаються! Ті, що нестелепні до чогось путнього!

– Наші кумири, – почав Протаґор, – указали своєму народові панувати над іншими, й ми мусимо виконувати їхню волю…

Та Геродот перебив його:

– Коли речеш, ніби ти читав мою першу книгу «Кліо», то я нагадаю тобі слова з неї. Солон сказав Кресові, бо той надто вихвалявся своїми скарбами найбагатшої в світі людині: «Я знаю, Кресе, що кожен кумир заздрісний і полюбляє смуту; а ти хочеш, щоб я назвав тебе найщасливішим з-поміж смертних… Про людину можна сказати, що вона була щаслива, лише тоді, коли та людина помре».

На Протаґора справили враження слова мудрого Солона, та він не хотів отак, з доброго дива, складати руки. Він сказав:

– Ні в кого немає таких міцних мечів, як в еллінів, їхня зброя подолала й пихату Персію.

Геродот похитав головою:

– Ще остання битва з персами попереду. Не забувай про заздрісних кумирів, Протаґоре.

– Наш навтікон тепер могутніший.

Геродот сьорбнув з череп'яного скіфоса й знову скептично похитав головою:

– Залізо кумири відкрили нам для своєї втіхи. Я думаю, вони зробили се нам на нещастя. – Він поглянув на молодого друга й раптом сказав: – Шкода, що ти не бачив отого котла.

– Якого?

Та лоґоґраф не став йому пояснювати.

– Кажуть, – мовив він, – скіфи топили залізо ще тоді, як наші предки воювали під стінами Трої мідними мечами.

Протаґор замислився. Думка про заздрісних олімпійців дедалі дужче гнітила його. На мить він забув і те головне, що мав сказати Геродотові, й, опустивши голову на подушку, задививсь у стелю.

– Як ти думаєш, – спитав він по тому, – чи можна осягти сутність кумирів? – Й оскільки гість не обзивався, він сам собі відповів, бо се вже давно сушило йому мізки: – Мені здається, що ні.

– Чому?

– По-перше, вік людський дуже короткий. А по-друге, взагалі не ясно, що треба осягти…

Се було явним кумироборством, і Геродот засміявся:

– Коли Афіни лишать тебе своїм громадянином, а тобі се обридне, повтори ту твою думку афінянам, і вони проженуть тебе навіки за свої високі мури. Якщо й не присудять випити кухоль цикути.

Протаґор схопився знову на лікті. Кров прилила йому до щік, і він вигукнув:

– Я вдячний їм, що вони три літа тому назвали мене своїм співгромадянином, і намагатимусь виправдати їхню довіру.

– А знаєш, друже, – прискалив чорне око Геродот, – що сказав Крес, коли перси вщент розбили його військо, а сам він став робом перського царя? Він мовив: «Нема в світі такої легковажної людини, яка побажала б війну замість миру, бо в мирний час сини ховають батьків, а в часи ратні – батьки синів». То найбільша трагедія, Протаґоре, й нам не слід забувати про сю вічну істину… А сутності кумирів дошукуйся – то твоє діло. Тільки не речи се бодай афінянам. – І Геродот несподівано закінчив свою думку зовсім іншим: – Не зашкодило б і тобі, елленотамію, побачити той мідний котел.

– Що ти говориш? І що то за котел?

– Той котел сказав мені, Протаґоре, яка то сила-силенна – скіфи.

– Сказав? Людським голосом? – Протаґор посміхнувся. – Ти віриш у примари?

– Людським, – відповів Геродот і звісив ноги додолу. – А в примари я таки не вірю.

Протаґор устав і вийшов з екуса. З-під поварні хвилями линули смачні пахощі, обом схотілося їсти, й він на пальцях дав знак молодій робі, щоб уносила страву. Після випитого вина мітлотос із перетертого сиру, меду й часнику здався таким добрим, що й гість, і господар на часину забули про сперечання, й про ті незгоди, які виникли між ними. Тоді поварна роба принесла смажену скумбрію, далі варену курку та приправлені отцом, оливою й медом овочі. Й першим словом Протаґора, коли роба змішала їм новий кратер вина з водою, було знову звинувачення. Він сказав:

– Не те речеш, Геродоте! Коли народ гострить мечі, його не слід лякати отими твоїми «вічними істинами».

Геродот знав, що йому на думці. В Протаґорові й досі жив ефеб [36][36]
  Ефеб – молодий афінський воїн.


[Закрыть]і найголовнішим для нього таки лишалася палестра [37][37]
  Палестра – плац для гімнастичних та військових навчань.


[Закрыть]з бойовими змаганнями та войовничими промовами. Але ж не можна жити до тридцяти літ самою палестрою.

– Мечі гострять по-всякому й для всякого. Найкраще, коли се роблять, аби прогнати загарбника зі своєї землі.

Він сказав се й подивився, яке враження справили на Протаґора його слова. Протаґор знову випростався горілиць і відгукнувсь не зразу.

– Ворога ще не добито, – сказав він. – Сього або наступного літа побачимо, за ким потягнуть руку безсмертні кумири.

Він мав на оці Персію й ту війну, яку вели з нею елліни із невеликими перервами вже п'ятдесят років, – від першого літа 70-ї олімпіади. [38][38]
  500 рік до н. е.


[Закрыть]

– А що захищатимуть елліни в чужій для них Скіфії?

Протаґор і досі лежав, зумисне для того, аби не дивитися на Геродота і в його в'їдливі хитруваті очі.

– Скіфи мають вельми многі землі, а в нас кожен клаптик засиджений. Фукідід наказав мені…

Геродот перебив Протаґора:

– В Афінах, окрім Фукідіда, є й інші стратеґи.

– Перікл, як ти знаєш, теж мені друг.

– Не можна бути Другом двох ворогів.

Тут історик мав цілковиту рацію, й Протаґор не зміг би знайти в пам'яті слів супротивнику, бо й сам уже не раз і не двічі замислювався над тим. Але істина лишилась істиною. В Періклі йому подобалися стриманість і залізна воля, у Фукідідові – запальне слово й войовнича нестримність, яка була до смаку всім ефебам і всім молодим афінянам. А розумом Афіна велемудра наділила обох однаково, тому Протаґор і досі не знав, кому віддати перевагу, кого вважати своїм учителем і за ким іти.

– Ти в кого вчився? – несподівано спитав Протаґор.

Геродот відповів коротко:

– В життя.

Се, звичайно, була хитромудра відмовка мандрівного Одіссея, й він усміхнувся.

– Питаю, в кого вчився писати.

– В музи історії Кліо.

Протаґор думав своє. Найкраще було б, аби в одній людині поєдналися й Фукідідів запал, і стриманість та залізна воля Перікла, й таланти Софокла, Фідія та Анаксаґора. Але чи можливо се? Певно, таки ні, бо то було б уже аретою, – найвищим виявом сили, спритності, розуму й доброчесності, а се здатні поєднати в собі тільки олімпійці. Життя таке коротке, що людина може осягти лише котрусь одну з сих чеснот, та й то, певно, не сама, а з проводатарем.

– То в кого ж ти вчився? – спитав те саме Протаґор. Геродот відповів також те саме:

– В Кліо.

Тоді посміхнувся й додав:

– Але спершу завчив напам'ять траґедії Есхіла, читав не раз Гомера й Гесіода, Арістея й Архілоха, Сафо й Алкея, Анакреонта й Піндара. Знаю Кадма Мілетського й Харона Лампакського, знаю Гекатея з Мілета, який написав «Об'їзд землі». Й знаю Гелланіка з Мітілени. Сі четверо – всі лоґоґрафи, а Гелланік старший за мене на дванадцять літ.

Коли Геродот перелічував сі ймення, Протаґор підвівся, й в очах у нього зародилась повага.

– Але Гелланік полюбляє писати все, що почув, – сказав Протаґор.

Геродот замислився:

– Писати й треба про все. Лише не всьому слід вірити так, як Гелланік. А в мене є учень, його теж звуть Фукідідом. Він каже, що пліткам не місце в писаннях лоґоґрафа.

– Скільки йому літ?

– Йому? Двадесять і три. Вже закінчив палестру.

Протаґор дивився на старшого товариша. Було видно, що Геродот любить отого Фукідіда, хоча й не схвалює його молодечої невіри. Протаґорові раптом стало соромно, що він, ледве сягнувши повноліття й нічого не зробивши помітного, сидить у своєму власному домі, хай і тимчасовому, й новий червлений хітон на ньому аж ряхтить широкою золотою лиштвою подолу, а на Геродотові те саме руде лляне рубище, в якому він і приїхав з Афін. І всі ті слова здалися марницею, й він, сором'язливо й серйозно подивившись на гостя, сказав:

– Хотів би і я бути твоїм учнем…

Але Геродот відповів:

– З мене поганий дидаскал, Протаґоре. Маю лише одного учня, та й то не відаю, чи я його вчу, чи він мене.

Протаґор ще мало прожив в Афінах і не знав усіх афін, але в сю мить його полонили ревнощі до того невідомого Фукідіда, якого, певно, так поважав Геродот.

Після симпосію вони побрали свої ціпки й пішли до архонта-басилея Еака, в якого так і лишивсь мешкати Геродот. І було трохи дивно дивитися, як Протаґор у яскравому тонкому гіматії, в червлених сандаліях, що лишали в пилюці відбитки вирізаних на підошвах слів «радій, що йдеш за мною!», скромно цюкає дорогим ціпком із срібною булавицею за бідно, майже по-робському, вдягненим Геродотом.

У будинку архонта-басилея допіру повставали з обідніх ліжок, сам господар сидів на прохолодній кам'яній цямрині дворового колодязя. Сказавши, що вже теж пообідав, Геродот почав розпитувати старого про скіфів. Архонт-басилей знав багато всяких пліток і різних переказів, і лоґоґрафові було цікаво знати й думку місцевих еллінів про той народ, який дозволив їм оселитися в своїй україні.

– Одразу над нами й далі на захід живуть калліпіди, – сказав архонт-басилей. Добрий обід розморив його, вічі стомлено мружились. І язик у роті повертався мляво, як незмащений. – Се були колись елліни, а стали скіфами.

– Що, й мову еллінську забули?

– Та, вважай, забули. Варнякають ще потроху.

Геродот почав уточнювати:

– А чому ви називаєте їх так?

– Бо тут, понад морем, і далі, багато вельми гарних джерел та озер. Калліпіди [39][39]
  Калліпіди – прекрасноджерельні ( давньогрецьке).


[Закрыть]орють землю й сіють хліб. А ще далі над ними, на полуніч, аж до Гіркої річки, – яку Вони звуть Мертвовід, сидять алізони: ті, що копають соляний камінь. Але ми, ольбіополіти, прозиваємо їх алазонами, бо вельми брехливі.

Геродот усміхнувся й покрутив головою. Характеристики старого архонта були влучні, але аж надто зневажливі.

– Там – орачі. Сидять аж до верхів'їв Гіпаніса. [40][40]
  Гіпаніс – Буг, Бог.


[Закрыть]Речуть, нібито Гіпаніс витікає з великого озера. Й коло озера того пасуться на волі дикі білі коні з чорними хвостами та чорними гривами.

– Й вони, ті орачі, теж уредні? – з прихованою посмішкою спитав Геродот, знавши наперед архонтову відповідь.

Архонт-басилей і справді відповів:

– Усі скіфи вредні.

Се було вимовлено з такою впевненістю, що історика підбурювало поспитати, чому ж вони тут живуть, коли скіфи такі погані, та він добре знав старого впертюха й не хотів заводитися, – як не кажи, – господар, а під якою смоківницею сів, із тієї й плоди треба їсти, хоч хай вони й червиві.

– А вище?

– Далі вже Скіфії нема. На заході – гори, а на полуночі – неври, інший народ; скіфські двоюрідні брати. За горами ж – аґафірси. [41][41]
  Аґафірси – нахаби, зухвальці.


[Закрыть]Скіфи сидять на всхід: орачі – від Гіпаніса до Бористена. За Бористеном уже так звані хлібороби: їхні села тягнуться на одинадцять днів дороги вниз… Такі відстані, що, як не візьмеш у торбу запасних черевиків, то краще й не рушай у дорогу.

Протаґор сидів на дзиґлику, якого йому винесла стара сива роба, й уважно слухав. Усе, про що розпитував Геродот, здавалося цікавим і важливим, він намагався не вґавити жодного слова. Геродотові теж винесли стільчика, та він розмовляв, підперши плечима блискучу колону перістилю, куди ще заглядало вечорове осіннє сонце. Він мовив архонтові:

– Я вже спитав був тебе колись, від кого походять скіфи, й ти не повідав мені. То від кого ж? Хто народився перший у сій дивній землі?

– Мій дід казав мені, – обізвавсь архонт Еак, – а дід мій ставив ольбійські мури, бо першим приїхав сюди з Мілета, тож казав, що то все вигадки, ніби скіфи пішли від якогось Тарґітая. Їх породив наш Геракл. Він гнав биків Геріона, стомився й заснув. А коли прокинувся, то ні коней, ні колісниці. Пішов він колією, й вона привела його до Бористена. Там людей ще не було, жила лиш одна діва, та й та до поперека діва, а вниз – змія замість ніг Ото й спитав Геракл у діви, чи не бачила його коней та колісниці. Вона сказала: «Бачила. Вони в мене». – «То дай» – «Е, ні, – сказала діва-змія, – тільки тоді, якщо поймеш мене». Геракл не мав що робити й пойняв діву-змїю. А вона знову не віддає коней: «Пожди, поки народиться син». Так він і прожив з нею й надбав тут трьох синів. Старшого назвали Аґафірсом, середульшого – Гелоном, а найменшого – Скіфом. Тоді вона віддала йому його коней і питає: «А що робити мені з твоїми синами?» Він каже: «Ось тобі мій лук і мій пояс із золотою чашею на прязі. Котрий підпережеться по-моєму й натягне лук отак, як я, того й лиши при собі, а тих прожени». Й коли сини виросли, вона дала лук і пояс Аґафірсові. Той митикував, митикував, та так і не зміг ні підперезатися по-вітцевому, ні лука до пуття нап'ясти, Жона-змія розсердилася й прогнала його на захід сонця, за самі гори, й там він і став жити й плем'я собі народив. Дала вона тоді лук і пояс Гелонові, середульшому. Той теж не зміг упоратися з ним, вона й його прогнала – на всхід сонця, за річку Танаїс, [42][42]
  Дана, Дон, Дін.


[Закрыть]де й досі живуть гелони. Й тільки найменший син підперезався поясом із чашею так, як се чинив отець їхній Геракл. І лишився найменший син, Скіф, у сій землі, та й досі.

Геродот намагавсь узгодити щойно чуте з тим, що знав, але кожен плів свої міфи так, як йому було вигідно.

– А писати про все треба, – задумано сказав він Протаґорові. – Лиш олімпійці надаровані віщим зором і здатні одвіяти зерно істини від полови слів.

Але Протаґор зорив на нього невидющими очима, власне ж, і не на нього, а кудись понад ним, аж Геродот озирнувся.

– Ти оповідав мені, мовбито наші кумири народилися в сій землі й ми запозичили їх у скіфів.

Геродот уважно подивився на молодого друга. Дотеперішні слова не в'язалися з його мовою, та він кивнув:

– Запозичили в скіфів.

Протаґора мов ужалило, він підхопився й вигукнув:

– Ахей! Еврика! Тоді сам Олімп велить нам осідати в сій землі!

– Чого б то? – здивувався Геродот.

– А ти помисли! Наші кумири народилися тут? І тут їхня україна? – Геродот мовчав, збагнувши плин Протаґорової думки, й той аж палахкотів: – Коли україна еллінських кумирів – тут, то й наша україна – також. І ми мусимо повернутись на землю наших кумирів. Ахей!!!

Старий архонт-басилей, який, розповідаючи Геродотові свою казку, майже спав, тепер теж прокинувся й заходивсь махати руками перед носом в історика, як допіру й Протаґор:

– Я йому теж казав, теж! Ти, елленотамію, хоч молодий літами, зате вельми мудрий, хай пошлють тобі наші кумири довгих днів і ще яснішого розуму! – Він масно всміхавсь до Протаґора й раз по раз кидався то до нього з прихильним словом, то до Геродота з огудою. – Я теж казав йому се! Скіфи – то шепеляві варвари! Вони п'ють кобиляче молоко й забивають кожного сотого полоненця в хоромі свого бога Арея!

Геродот згадав, як у землі орачів молодий воїн розповідав йому про доїння кобил, але то була вигадка, звичайна кпина з мандрівника-чужоземця, й Геродот бачив се по їхніх лукавих очах, однак слова архонта-басилея допекли його. Хотілося сказати йому те, що вже казав сьогодні: лише безумець згоден проміняти поганий мир на найщасливішу війну, коли, супротиву природі, батьки мусять ховати синів. І він би нагадав оті мудрі речення немудрого Креса, хоч тут і стояв Протаґор, який уже чув їх, – та в сю мить приворітний роб ахонта-басилея відчинив хвіртку й до дворика ввійшов гість – архонт-епонім Іфікрат.

І господар, який був його давнішнім ворогом на всіх синодомах, [43][43]
  Синодом – народні збори.


[Закрыть]і в екклесіях, і на судах присяжних, підніс обидві руки дороги й почав закликати на допомогу кумирів:

– О, безсмертні! Ось і сей зараз почне співати тієї самої пісні!

– Еаку! – сказав гість. – Коли до елліна приходить еллін, той мусить радіти, а не цькувати на нього ериній.

– А хіба я назвав ериній? Хіба я назвав ериній? – підскочив до нього Еак. – Я радий вітати тебе в своєму домі. Хіба ж я не правдивий еллін? Ану скажи!

Геродот уперше бачив сих двох дідів укупі й лише тепер спостеріг, які вони різні. Господар його був низенький і гладкий, щоки йому аж тряслися, коли він починав вимахувати руками, и черево теж перекочувалося під просторим хітоном. Прийшлий же вдався високим і худим, а густе сиве волосся й така сама кучерява коротко підстрижена борода мимоволі притягали око. Та старий архонт-епонім, певно, прийшов сюди не з доброго дива, про його давню ворожнечу з Еаком знала вся Ольбія, й Геродот підставив йому свого дзиґлика.

Іфікрат, одначе, застережно підніс руку вгору, закликаючи до уваги. Він сказав Протаґорові:

– До нашого поліса приїхала басиліса-мати.

Еак пирхнув:

– А то хіба вперше? Ото дивина! – Й сам пояснив Протаґорові, мовби той не мав про се жодного уявлення: – Басиліса має собі в нашому полісі будинок.

– Еаку! – суворо сказав йому гість, хоч і далі так само дивився лише на Протаґора. – В наш поліс прийшло нещастя.

Запала тиша. Всі приготувалися до найгіршого, й Іфікрат сказав:

– Володар скіфський зібрав рать на аґафірсів.

Мовчанка тривала ще якусь мить, по тому й архонт-басилей Еак, і Протаґор удвох заволали:

– Ахей-й!!!

Іфікрат же з Геродотом дивилися й не приставали до їхнього радіння. Іфірат звернувся до Протаґора:

– Я був свідомий того, що для тебе се – радість, елленотамію. Але для нас із тобою, – тепер він уже говорив до свого співгромадянина, – для нас, Еаку, то велике лихо, й ти марно радієш.

Протаґор перестав вимахувати руками й поспитав:

– Сю звістку принесла тобі скіфська басиліса-мати?

Гість кивнув головою.

– А де вона є?

– В своєму домі по той бік аґори.

– То скажи їй, – мовив Протаґор, – що ваша прекрасна й щаслива Ольбія рада буде прилучити й свій полк до полку її сина.

– Що?

Архонт-епонім стояв, мов ошелешений. Він не міг збагнути політики сих афінян. Скільки й пам'ятав себе, Афіни завжди дбали тільки про Афіни. Він вигукнув:

– Але ж ми також елліни, Протаґоре! Ти ще молодий і не знаєш, яке то лихо – війна. Ти ще молодий, – повторив він.

Та Протаґор аж сяяв од радости. Й що найбільше вражало, старий архонт-басилей Еак і собі смачно потирав руки, наче йому присудили на олімпійських іграх найбільший вінок.

– Ти чого радієш?

Еак широко всміхався й мовчав, тільки Геродот усе відав і все розумів, і в сю мить йому було соромно зватись афінянином. Протаґор підійшов і поклав йому руку на плече:

– Не сумуй, дидаскале. Нам ся війна не дорого обійдеться.

– Не дорого, речеш?

Насуплені брови Геродота звелися докупи й ніс видававсь не таким кирпатим. Геродот глянув на свого господаря й підняв руку:

– Прощавай, архонте, й прийми мою дяку за гостину.

Й вийшов на вулицю, сердито грюкаючи простим ясеновим ціпком по вапнякових плитах дворика. Се означало, що він більше сюди не повернеться, й усі те добре відчули. А Геродотові було й справді гидко ділити стріху з людьми, які радіють із того, з чого мали б лити сльози. Афіни роздмухали вогонь не щоб обпікати на ньому руки, – вони давно звикли гребти жар чужими руками. Тепер скіфи зчепляться зі своїми найближчими родичами – аґафірсами, й Афінам од того буде тільки навар.

Геродота хтось наздоганяв, і коли кроки наблизилися, він озирнувсь. Архонт-епонім Іфікрат, підібравши поділ гіматія, ляпотів услід йому сандаліями, й кощаві литки його блискали проти пізнього сонця сивою волохатістю. Геродот приспинивсь, бо той зробив йому ціпком знак зачекати. В сю мить не хотілось бачити нікого, навіть того приємного діда.

Старий архонт нарешті здогнав його й пішов повільніше, глибоко сапаючи.

– Вельми швидко ходите ви, молоді, – сказав він, але Геродот не озвався на той закид, по якому вгадувалася довша розмова. – Куди ж ти йдеш?

Історик думав, що відповісти, та дід раптом потяг його під стіну чийогось дому. Назустріч вузенькою вуличкою з-від аґори їхав торохкий двокіл запізнілого базарювальника. Селянин вітально махнув їм рукою й погнав коня далі, й тільки на самій аґорі, де вешталося троє робів-підмітальників та один з ринкових наглядачів-аґораномів, Геродот відповів:

– Іду подихати чистішим повітрям.

І Ольбія всю надвечірню пору була наче полишений город, і чистого повітря вистачало скрізь, але Іфікрат розумів, на що той верне думку, й сказав, силкуючись не образити афінянина:

– Ходімо до мого дому

Геродот подумав, що коли б сей архонт знав хоча б стільки, як він, то віднині не запрошував би до себе в дім жодного афінянина.

Іфікрат же по-своєму зрозумів його вагання:

– В мене оселя велика, а людей мало. Не бійсь.

І так щиро й прихильно глянув на нього, що Геродотові стало ще прикріш. Але в чужому городі людині треба мати бодай один дім, куди можна вертатися на ніч, і він мовчки рушив за дідом.

І до самого вечора, поки гомонів із старим архонтом про геть сторонні речі, йому на душу тиснув камінь. Мав би розповісти Іфікратові все, що знає про ту нечисту й небезпечну гру Афін, але щоразу, коли слово вже мало зірватися з вуст, якась нелюдська сила зціплювала Геродотові зуби. Одному кумири дають трохи свого розуму, іншого наділяють відвагою, третього – чесністю, а я не знаю, чим обдарували мене ревниві й заздрісні олімпійці, думав він. Був певен тільки одного – рішучістю вони його обійшли. Й од усвідомлення сього на душі ставало ще прикріше. Завтра почнеться війна з усіма її жахами й несправедливостями, й у тому буде й моя провина, сказав собі Геродот.

З відчинених дверей ґінекея долинули тягучі звуки пісні.

– Мої доньки, – сказав архонт Іфікрат і тепло й разом з тим сумно всміхнувся

Геродотові ж учулася мелодія іншої пісні. Далекої й майже забутої, якої він не раз і не двічі слухав у своєму рідному Галікарнасі й якої вже, мабуть, ніколи не почує.