Текст книги "Не дратуйте ґрифонів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 24 страниц)

Розділ 16

Увечері до Ольбії приїхала мати скіфського басилевса. Кіно майже щороку приїздила на свято народження Діоніса-Вакха, й тепер се тим паче нікого не здивувало, бо тут був її син. Вона відразу завважила зміни в Герміониному настрої й почала розпитувати. Молода жінка довго стримувалася, відбуваючись одмовками про головний біль чи якісь там звичайні для жін нездужання, але се стару княгиню не влаштовувало. Вона відчувала щось неладне й злилася. Й тут Герміону теж прорвало.

– Ти казала, що я буду басилісою, а на мене речуть гетера!

Те слово страшенно вразило Кіно, й вона довго не могла відповісти їй, і що довше мовчала, то ніби якась прірва западалася між ними. Й коли Герміона врешті дала волю ввесь сей час гамованим сльозам, Кіно подивилася на неї мовби геть іншими, чужими очима. Вид у молодої жони пойнявся червленими плямами, старанно зметикована зачіска розкуйовдилась, а з-під страдницьки зламаних брів басилісу кололи шпаркі яскрини.

– Ти винна в усьому! – більше не стримувала себе Герміона, тицяючи в неї пальцем. – Через тебе я й вітця свого занапастила! Через тебе!..

Й Кіно виразно відчула холод у грудях. Тепер їй було вже зрозуміло, що вона ненавидить сю красуню. Першим зродилося мстиве бажання наляскати негідницю й гукнути робів, аби прогнали її геть із сього терему, хай вертається туди, звідки прийшла. Се була б добра дяка і їй, і татусеві, бо навряд чи старий осел Іфікрат пережив би вдруге таку ганьбу, ще жахливішу, ніж тоді. Та Кіно з останніх сил вистояла проти спокуси й холодно мовила синовій наліжниці:

– Як я сказала, так і буде.

Й з гідністю вийшла, високо тримаючи голову, й грюкнула дверима в ту мить, коли Герміона, доведена до шалу, сіпаючись і голосячи, почала було казати й про підбивання метека Гіпербола.

Кіно вже не чула її голосінь. Вона продиралася крізь натовп ольбіополітів, які збирались на аґорі для принесення жертв перед хоромом Діоніса. Ту гетеру вона знищить потім, а зараз мусить робити все так, аби здійснилися її довголітні, давно виношувані мрії.

Та у день народження Діоніса нічого путнього не сталось, і Кіно винуватила в тому тільки себе. Якби приїхала на день чи два раніше, вона б знайшла і сили, й засоби вплинути на лякливих евпатридів Ольбії, а тепер уже було пізно. Мати скіфського басилевса кружляла неподалік Діонісового святища, не наважуючись приступити ближче до того місця, де стояв кам'яний вівтар кумира й де юрмилися самі чоловіки. Літа дозволяли їй ходити вільно по всьому городі, та коли б вона раптом устряла в чоловічу розмову, ще й серед аґори, се викликало б загальний осуд громадян. А з ними Кіно теж не хотіла завчасно сваритися.

Але їй було добре видно прохальний, майже внестямлений погляд сина, який одчував своє приниження, та не міг опанувати себе й тільки червонів од безсилі. Архонт-басилей же разом з іншими магістратами старанно уникали його погляду й дивилися на жерця, який допіру зарізав трирічного куцорогого бугая й зціджував гарячу кров у видовбану перед вівтарем ямку в бруківці.

Ввечері, по закінченні свята Тріетерій, Кіно майже не бачила сина. Скіл-Соболь, зазимкувато горнучись у цупкий багрецевий гіматій, квапливим кроком перетяв аґору й тісну вуличку за нею й пірнув у хвіртку власного двору. Мати спробувала гукнути його, та він і не озирнувся. Чи не чув через гамір на вулиці, чи ж удав, що не чує. Наздогнала його вже біля дверей екуса. Син сердито й аж якось чужо поглянув на неї, тоді шарпнув двері й увійшов до хати.

– Скіле… – несміливо гукнула йому Кіно, та син не обізвався, й вона, потоптавшись перед порогом, пішла до ґінекею. Там теж нікого не було, коли не рахувати двох роб, які слали господарям на ніч пухове ложе. Кіно гукнула свого роба з приворїтної комірчини й подалася додому. Більше їй в Ольбії нічого було робити, принаймні зараз, і скіфська басиліса вранці виїхала.

А в першій декаді місяця елафеболіона, коли сонце по зимі стало набиратися жару й день вирівнявсь із ніччю, до Ольбії знову прибув афінський елленотамій Протаґор, якого тут не бачили майже рік. Він приплив на тій самій червленій трієрі з червленим вітрилом, був одягнений у червлений гіматій із золотою емблемою Ґорґони-Медузи на правому плечі – ознакою високого сану, та коли ніктепарх викликав найсановитіших магістратів, Протаґор звелів не влаштовувати жодних процесій і врочистого віншування.

Над Ольбією спадала ніч, і він, тихо спираючись на золочену патерицю, йшов довгими сходами від пристані до Верхнього міста, яке вже знав чи не краще від власних п'яти пальців. Услід за Протаґором важко сапав торішній архонт-епонім, а тепер стратеґ Еак, раз у раз пристаючи й спиняючись відпочити. Протаґор бачив, як він стомивсь, але зараз було не до чемности. Через вісім чи десять сходинок за ними йшло двоє гоплітів при мечах та списах, а троє робів несли Протаґорові речі.

В будинку Еака, коли вони лишились в екусі тільки вдвох, Протаґор сів на ложе й кивнув:

– То розповідай, стратеґу, для чого ти мене гукнув з Афін.

– Зараз, – відповів господар дому. – Дай лише…

Кратер із розведеним вином стояв у кутку, та старий, подумавши, налив собі в якусь мисочку просто з чорної амфори.

– П'єш, наче варвар, – посміхнувся Протаґор.

– Мав при кому звикнути.

Господар теж усміхнувся й сів навпроти, зготувавшись до тривалої розмови.

– Проаґон уже почався?

– Вже. Сьогодні. Ми ж тепер святкуємо Великі Діонісії не згірш, як ви в Афінах. Поети Прокл і Кенон уже показали ольбіополітам своїх хореґів і хоревтів.

– Усього дві трагедії?

– Нам і двох досить.

– А він же як? – раптом перевів розмову Протаґор на головне, й Еак добре зрозумів його.

– Ти не дурно приїхав, елленотамію, – сказав він. – Усе йде як слід, але ж знаєш наших страхопудів: без тебе ніколи не зважаться.

Розмова затяглась до другої й третьої варти, й коли нарешті поснули тут таки, в екусі, спати лишалося мало часу.

Ольбія прокинулась, як завжди, з сонцем, але й город, і самі люди були сьогодні не такі, як щодня. Хвіртки зеленіли гірляндами з барвінку та соснових лапок, скрізь висіли яскраві еллінські й скіфські рядна та килими й у повітрі пахло весною. Весна вже пробилася молодою травичкою між круглими голяками брукованих вулиць, а з моря тягло духом теплого Нота.

Всі дороги сього ранку вели до аґори, де ще вчора, посеред священної площі, було споруджено врочистий вівтар. Громадяни, метеки й роби з нагоди першого дня Великих Діонісій убралися в найкраще, в яскраві гіматії й нові черевії. Кожен мав на простоволосій голові тугий вінок з першого весняного зела, й усі були врочисті й лагідні, бо так велить могутній Діоніс: прощати в сей день своїм кривдникам, не правити боргів і не ображати одне одного. За образу належала в сей день кара. Магістратура суддів навіть заборонила на дні свят будь-які арешти, в'язнів, що досі гнили в городській цюпі, повипускали на поруки, але наглядачі з колегій архонтів та аґораномів пильно стежили за ладом, аби, коли хтось там скривдить громадянина, притягти його до покарання по закінченні свят.

Потроху вся аґора виповнилася народом у пістрявих гіматіях, омофорах, вінках, дехто поприходив у козлячих масках, інші накинулися звірськими скірами вовною догори й повдягали високі повстяні та смушеві шапки, багато хто тримав під гіматієм тимпани, сопілки та флейти або ніс над головою священний посох-тірс, оповитий зеленню та першими весняними квітами. Й усі обличчя були звернені на всхідний бік аґори, де в ряді хоромів тулилося стареньке святилище Вакха-Діоніса. Й коли кілька флейт при хоромі затягли давній священний дифірамб, юрма змовкла, й серед майдану втворився широкій прохід.

Флейти нараз урвали, тоді озвались із новою силою, й серед задніх прокотився гомін:

– Уже несуть!

Від хорому до середини аґори із святковим вівтарем потяглась урочиста процесія. Восьмеро дужих ефебів у хламидах із червленого сукна, в повстяних петасах із чотирикутними крисами, при блискучих щитах та повнім оружжі несли на дерев'яній підставці мармурову подобу всемогутнього Діоніса-Вакха, сина Землі-Семели та громоверзного Зевса.

Аґора розділилася навпіл, і піднята на молоді плечі воїв скульптура, ледь коливаючись, попливла туди, де проходом між хоромами Зевса й Аполлона починалася головна вулиця. Та ефеби попід будинком скіфської басиліси звернули ліворуч, а тоді ще раз і понесли зображення кумира поза будівлями аґори. Слідом за ними з золоченими кошиками на плечах ішли канефори – найвродливіші діви Ольбії, несучи в дар Діонісові перші плоди ранньої весни – зелене пір'я часнику та цибулі, левадний кислець, гілочки розквітлих персиків, черешень і яблунь.

Усі вічі були в канефорах, бо тільки в сей день парубок міг побачити обличчя ольбійських красунь, і хлопці потроху виступали й виступали вперед, аж поки суворі аґораноми почали цюкати найнестриманіших довгими палицями по головах, прокладаючи дорогу священній процесії.

За красунями-канефорами йшли поважні, сповнені трепетної гідности горевти на чолі зі своїми хорегами, що мали зображати в амфітеатрі Діонісові трагедії. Далі в дорогих омофорах і з вінками на головах виступали обранці поліса – архонти, стратеґи та інші магістрати, а за ними сунув гомінкий натовп юнаків у жіночому вбранні, які зображували менад-вакханок, сіленів і сатирів – супутниць та супутників кумира Діоніса. Всі вони були в козлячих скірах і з козлячою машкарою на головах, усі мекали, бекали й реготали, а «менади-вакханки», сі ніби жриці Діоніса, стрибали й вихилялися в диких і для стороннього ока геть непристойних рухах, доводячи себе до шалу.

Коли проминули й вони, потяглася густа юрма пішки й на конях та ослах, і кожен подбав про те, щоб мати найкумедніший вигляд, і до сієї групи приєднувалися вже всі, хто хотів і хто мав у руках чи священний, оповитий барвінком тірс, чи тимпан, чи бодай якусь сопілку або дуду.

Й натовп обабіч вулиці вже не стояв тихо й чемно, як тоді, коли проносили статую, а жваво відгукувавсь на кожен жарт із боку веселих учасників шестя. Перед гуртом сатирів ішов у рудій козлячій скірі й з цапиними рогами на голові Пан, і всі почали реготати й показувати в його бік пальцем. Між колінами в Пана кумедно теліпався добрий головатий дрюк, що мав зображувати гордість чоловічої половини Ольбії, й хтось гукнув:

– Ехей, Пане! Підніми свій фалос угору, бо поб'єш ним усю бруківку!

Пан відповів:

– Коли я підніму його, він упаде тобі на голову й матимеш гулю!

Й таки підняв дрюка й кинувся з ним на юрму, а юрма заливисто розреготалась.

Праворуч тяглися вузенькі замуровані дворики ольбіополітів, з лівого боку частіли колони хоромів, що оточували чотирикутник священного майдану. Й коли шестя звернуло поза ним ліворуч, із пишної брами найбагатшого в Ольбії терема на розі головної вулиці вийшов запізнілий чоловік у машкарі сілена, пірнув у гуртик сіленів, менад та інших супутників Діоніса й розтанув серед них.

Ніхто не звернув на нього особливої уваги, хоча «сіленові» й личило починати священний хід од хорому бога весни на самій аґорі. Хід поволі, з танками та диким вереском, під неміряні згуки дуд і тимпанів сунув грубо мощеною вулицею вниз, тоді звернув за четвертий бік прямокутної аґори, й біля останнього, наріжного хорому Феміди спинився. Звідси круті сходи вели до Нижнього городу, й іти можна було не більш як по троє. Передні ебефи тримали ноші з мармуровим кумиром на плечах, а задні – на рівні запозичених у скіфів бойових бронзових поясів, і за кожним їхнім кроком кумир сторожко хитався з боку на бік, але не падав. Унизу видніли рівнобічні півкола амфітеатру, де мала стати священна скульптура на всі три дні Великих Діонісій як перший суддя в змаганнях трагедів.

Протаґор хвилювався. Він, хоча й ішов попереду ряджених у гурті евпатридів та магістратів, одразу помітив того «сілена», що шаснув з хвіртки рожево-мармурової брами. «Сілена» у цапиній скірі через одне плече стрибав і вихилявся, й задирав тих, що стояли, міцно притулившись до мурів та портиків, і нічим не різнивсь од решти супутників Діоніса, хіба що золотою машкарою, яка затуляла йому все обличчя. Та Протаґор добре бачив, що вся увага «золотолицього» звернена сюди, до чільників поліса. В широких очних отворах машкари раз у раз поблискували чорні жагучі зіниці, які мовби питали Протаґора не знати що й не знати для чого кликали.

Стратеґ Еак і сьогодні йшов на чолі, попереду й від нового архонта-епоніма Павса, врочисто спираючись на барвінком заквітчаний тірс, і Протаґор напинив його трохи, смикнувши за полу святкового омофора.

– Дістань мені вбрання сілена, – шепнув йому на вухо Протаґор, хоч у гаморі його й так ніхто б не почув.

Старий чинець здивовано глянув молодому афінцеві в вічі, той нишком кивнув назад, і стратеґ одразу все зрозумів. Він теж помітив «золотолицього», як тільки той вийшов з рожевої брами, та не знав, що робити. Найупливовіша в цілій Ольбії особа мусить бути на врочистій церемонії від початку й до кінця. Поряд поважно, свідомий своєї ваги, ступав Макроб, якого й на се літо обрано архонтом-басилеєм. Він теж був із таким самим священним тірсом у правиці, та нічого не бачив поперед себе, крім подоби Діоніса на хистких ношах.

– Як же мені вчинити? – розгублено заблимав довкола себе Еак, шукаючи бодай якогось свого роба, щоб послати додому по вбрання «сілена» чи «вакханки». Але шестя йшло розміреною ступою по двоє та по троє в ряд, роби юрмилися ще десь коло самої аґори в розтелесаному натовпі ольбіополітів.

День видався теплий, майже літній, на небі не було ні хмаринки, й коли ефеби під священний спів дифірамбу нарешті встановили скульптуру в лівому кутку скени, сонце підбилося над східними мурами Ольбії на добрих п'ять сулиць і стало парко.

– Пече, мов улітку, – сказав стратеґ Еак, обтираючи піт полою омофора, та Протаґор з раптовою неприязню глянув на нього. Колоніст є й лишається колоністом, і таких варварських звичаїв жоден афінський евпатрид не допустився б, а витер би піт яскравою хусткою.

– Пошли когось! – роздратовано нагадав він Еакові, та старий тільки ще дужче знітився. Тоді Протаґор, не звертаючи уваги на здивовані погляди, заходився рішуче протискатись до виходу з амфітеатру. Від переляку стратеґові навіть здалося, що мармурова скульптура Діоніса з вінком на голові важким осудливим оком дивиться то на нього, то на Протаґора, й він тремкими губами прошепотів:

– О велесильний олімпійцю! Якщо ти допоможеш нам, я принесу тобі в жертву дві дюжини білих ягниць і дюжину чорних. – Тоді подумав і додав: – А ще десять амфор вина родоського й п'ять амфор оливи!

Він так щиро молився, що не помітив, коли поряд з ним опинився «сілен» у золотій машкарі.

Стратеґ Еак сприйняв се як ласку Діоніса, й від радощів йому аж мурахи побігли поза спиною. Він мало не підняв руку для привітання, та вчасно стримався й одвернув голову.

– Відійдімо вбік, стратеґу! – запропонував підійшлий. Еак удавано здивувався:

– Пощо?

– Маю поговорити з тобою.

– А хто ти є?

Той, що в машкарі, роздратовано запереступав з місця на місце.

– Може, відкрити тобі вид свій?

Голос із золотої машкари долинав дзвінко й виразно, мов з порожнього піфоса, й стратеґ злякано підняв руку:

– Не треба! Кажи тут, бо я не владен одійти. Лише не так голосно.

– Хочу посвятитись!

Еак спробував заглянути в «очі» машкари, та збоку віч не було видно.

– Боюся, Скіле, посвячувати тебе в елліни, – сказав він по хвилі, нахилившись до співрозмовника.

– Боїшся? Чого й кого? Павса?

– Боюсь твоїх скіфів. То є народ дикий.

– Я не боюсь, а ти боїшся? – Голос із-під машкари був такий самий лункий та багатократний, і стратеґ знову згадав про Діоніса.

– Скіфи, коли того схочуть, геть по камінчику розкидають Ольбію.

– Я їхній басилевс, і вони робитимуть те, що я повелю їм, стратеґу! Й не прикидайся, ніби ти не хочеш посвятити мене. Я все відаю.

Старий чинець зашарівся, проте й далі вдавав, ніби вагається. Незабаром мав повернутись Протаґор, хай би сам на себе й брав ту небезпечну ношу. Дифірамби змінювались один за одним, розповідаючи пригоди та діяння всемогутнього переможця зими, а Протаґора не було й не було. Перекидаючись зі Скілом-Соболем тягучкими словами, стратеґ Еак дедалі занепокоєніше озирався назад, до широких воріт амфітеатру.

– То ж сей досі так вагався, – сказав Скіл-Соболь, кивнувши золотим цапиним писком у бік архонта-басилея Макроба: – А тепер і ти?

– Та я що… – зумисне тяг слово за словом перший чинець Ольбії, та раптом аж здригнувся з несподіванки.

Скіл-Соболь, обернувшись до нього машкарою, блиснув з отвору чорним оком:

– А де той ваш афінянин?

Старий не знав, що й відповісти, та в сей час до них протиснувся «сілен» у грубій закоцюблій подобизні рудого цапа й став другобіч від Скіла-Соболя. Шпарке весняне сонце підбилося високо вгору, й у натовпі було нічим дихати. Скіфський басилевс одразу впізнав афінянина:

– Се ти задля мене перебрався на цапа?

Протаґор з гідністю відповів:

– Сьогодні вся Еллада святкує Великі Діонісії.

– Але ж мене ти добре знаєш? – спитав Скіл-Соболь. – А чи, може, й ти не впізнаєш мене, як осей евпатрид?

– Він показав тірсом на стратеґа Еака.

– Що ти волієш?

– Ти сам відаєш, афінянине.

– Добре. А яку користь матиме від сього Еллада?

– Я дам Афінам те, що вони хочуть.

Протаґор мовчав, мірно вимахуючи тірсом у такт священному дифірамбові, що розповідав сього разу про те, як пірати хотіли полонити Діоніса, закували його в кайдани, а кайдани не тримались на руках кумира. Та Скіл-Соболь бачив, що Протаґор не чує й не слухає притчі й тільки вдає з себе побожного афінянина.

Так вони простояли до кінця містерій, виголодавшись і потомившись не стільки від стояння біля скени, як од напруги.

Й тут раптом знявся гарячий Нот і почав гнати з-од моря високі білі, наче на дріжджах висходжені, хмари. Тоді під білими з'явилися темніші, згодом усе небо затягло свинцевим оповитком – і пішов рясний теплий дощ.

Елліни стрибали під його скісним лагідним батіжжям і несамовито горлали до хмар:

– Діоніс прийняв нашу жертву!

– Прийняв!

– Буде врожай!..

– Урожай-й-й!..

Лишивши статую на відкритій скені, бо ж олімпійцеві дощ не шкодить, усі посунули до брами амфітеатру, не перестаючи радісно горлати. Тоді вдарив перший весняний грім, і захопленню не було ні меж, ні впину. Сам тато Діоніса, Зевс Громовержець, виявив сього літа прихильність до ольбіополітів, пославши перший грім на заквітчані дерева.

Скіла-Соболя охопила загальна радість, і йому, як ніколи досі, схотілося бути схожим до сих людей, таким самим, і нічим не відрізнятись од них. Раз у раз із неба били перуни й розбивалися на сині іскри хтозна й де за Лиманом, і по той бік города, й у степу, й із цапиної скіри в Скіла-Соболя збігали кошлаті струмини води. Він зняв із голови золоту машкару, підставив її дощеві й довго тримав отак, аж доки в вузькому писку зібралася вода, тоді нараз випив її й мов охмелів од неї.

– Посвящуся! Посвящуся! – кричав він, і вистрибував, наче несамовитий, і знову кричав, обіймаючи то Протаґора, то старого Еака, які теж вимокли до нитки, але не відходили од нього ні на крок.

Рада поліса зібралася нашвидкуруч у довгому, з сорока колонами, будинку магістратур на аґорі. Всі вимокли до решти, але сушитися було ніколи. Надворі й досі шаленіла гроза, то на мить утихаючи, то знову падаючи на білокам'яний город з небаченою силою. Магістрати сиділи на дерев'яних ослонах, зазимкувато щулячись, а головував стратеґ Еак, хоч мав би се робити котрийсь епістат. Протаґор мостивсь у першому ряді, заґорнувши мокру цапину скіру під саму шию, й слухав теревені ольбійських чинців. Коли рада почалась, він сказав те, чого не мав говорити так зопалу, а мусив спершу підготувати кожного магістрата. Але тут хвилина була дорога, й Протаґор вирішив одразу приголомшити нерішучих і дурних дідів, які вершили долю поліса. Він сказав, підвівшись на ноги:

– Сього літа Ольбія повинна сплатити форосу в півтора рази більше, ніж торік. Себто, на кожен торішній талант ще по тридесять мін срібла.

Сказав і сів, і над лавами повисла нестерпна тиша. Магістрати попригиналися й заклякли, й стало чути, як капає вода в скляній клепсидрі. Й коли з верхньої півкулі нарешті все вибігло, Протаґор підійшов і перевернув клепсидру. Й аж тепер магістрати мов попрокидались. Голова спробував був дати лад, але марно. Кожен кричав і вимахував руками, й нічого не можна було розібрати в загальному ґвалті. Чулися тільки окремі вигуки:

– Здирство!

– Се вже не форос Морського союзу, а данина!

– Афіни накладають на нас данину!

Й коли магістрати похрипли від галасу, голова ради стратеґ Еак звернувся до Протаґора:

– Елленотамію, слава тобі й Афінам, які послали тебе до нас. Але ж одразу після Великих Діонісій починається головна екклесія…

– То й що?

– Переобрання…

– То й що? Там і переконаєте демос ольбійський, що в Морського союзу збільшились видатки, отже, треба збільшити й форос.

Архонт-басилей Макроб вигукнув з місця:

– Не форос, а данину! Делоського морського союзу вже нема.

– Тепер Афіни мають нас за данників!

Але Протаґор удав, ніби не чує, й знову звернувся до голови ради:

– Може, Ольбія збирається повставати проти Афін?

Знову запала мертва тиша, й почулося булькання води в клепсидрі, хоч буря за стінами й не вщухала.

– Що ж нам робити тепер? – жалібно проказав Еак.

– Раді видніше, – відповів Протаґор. – Уся влада в ваших руках.

– Демос підніме заколот…

– І поскидає вас? – уточнив Протаґор, мерзлякувато щулячись у мокрій скірі. Його розбирала лють на сих переляканих евпатридів, але він вичікував і кидав свої слова поволі, розмірено й одне за одним у тому порядку, який видавався найбільш дійовим у сперечанні. Тепер він чекав останнього запитання, на яке мав дати давно готову відповідь. І йому знову допоміг Еак – старий спитав ще жалібніше:

– Що ж нам робити, елленотамію? Порадь, ти ж дружиш з афінськими стратеґами Періклом і Фукідідом. Порадь…

Протаґор звівся на ноги й сказав чітко, щоб його чули всі магістрати:

– Посвятіть в елліни скіфського басилевса!

Й знову сів, і йому нарешті стало тепло, навіть мокре розкисле хутро більше не дратувало його. Встав магістрат аґораномів Арістоґітон:

– А що скажуть на те скіфи? Ти, елленотамію, й усі ви, афіняни, не знаєте, що то за народ і як нам важко жити серед них. Ми залежимо від їхньої ласки! Адже се не люди – се ґрифони, а коли ґрифона роздратувати, він стає страшним. Краще не дратуймо ґрифонів!..

Протаґор хотів сказати йому, що еллінові не личить вимолювати ласку в диких варварів, що Афіни змусили стати навколішки навіть перського басилевса, та стримався. Він знав – йому відповідять: Афіни перемогли персів, але перси набагато слабші за скіфів, і се відомо всім, а якщо комусь невтямки, то можна нагадати поразку шахиншаха Дарія в Скіфії.

Й Протаґор сказав, надавши своєму голосові якнайбільшої недбалости:

– Що ви всіх лякаєте ґрифонами? Ними тепер тільки дітей лякають. Нічого не бійтеся, за наслідки відповідаю я.

Він говорив од імені всемогутніх Афін, і се таки вплинуло на членів ради поліса.

– Кличте Скіла!

Більше ніхто не заперечував, й Еак полегшено відітхнув. Таке важке завдання було йому явно не до снаги й не до розуму, й коли все лишилося позаду, він пошепки подякував кумирам за підтримку.

Сам вийшовши з приміщення, стратеґ розшукав у магістратурській комірчині роба-вісника й послав його по скіфського басилевса. На якусь мить у голові майнула думка, чи не образить такий виклик гордого варвара, та він одмахнувсь. Афінянин є афінянин, і йому ліпше знати, що добре й що не добре.

Скіл-Соболь прийшов небавом і став у дверях. Він уже встиг перевдягтися й був у дорогому, тканому сріблом і золотом омофорі, а на голові мав бескрису шкіряну шапчину. Протаґор дивився на нього й ніяк не міг уторопати, що змінилось у скіфові за той час, поки він його не бачив.

– Ти просив посвятити тебе в елліни, басилевсе, – підвівшись йому назустріч, озвався Протаґор, трохи соромлячись свого дикого засмоктаного вигляду, бо проти пишного варвара мав здаватися кумедним. – Ти й зараз хочеш сього?

– Хочу! – відповів Скіл-Соболь і, знявши свою круглу шапчину, стріпнув з неї дощовицю.

А Протаґор аж тепер здогадався, що сталося зі скіфським басилевсом. Колись до блиску вибрита голова Скіла-Соболя поросла густим кучерявим волоссячком, коси вже на тім'ї не було, довгі вуса він теж утяв і викохав малесеньку борідку, ставши трохи схожим на елліна.

– Висока рада Ольбії погодилася, – сказав Протаґор. – А ти не шкодуватимеш?

– Ні.

– А чи не забудеш обіцянок?

– Не забуду.

– Афіни вустами свого всемогутнього стратеґа Фукідіда шлють тобі привіт і дорогі дарунки. Ти одержиш їх у хоромі Зевса Фратрія.

У вікна сипонуло синім приском, і відразу ж ударив оглушливий перун, і всі перезирнулися, бо то був лихий знак Олімпу. Та Протаґор поквапився розвіяти враження:

– Тоді рушаймо до хорому, басилевсе! – й кивнув Макробові, який нерішуче топтавсь у кутку: – Веди нас, архонте-басилею! В твоїх руках – усі хороми й усі жерці

Горнучись у жолобисті, ще не висхлі сукняні гіматії, члени ради поліса вслід за Макробом, Скілом-Соболем та Протаґором потяглися з дверей у негоду. Сандалії в них порозкисали, й магістрати сковзалися на нерівній бруківці аґори.

Жертовний вогонь перед хоромом Зевса Фратрія довго не хотів займатися під пружними смугами зливи. Тоді двоє молодших жерців нап'яли над вівтарем хламиду, й третій таки розпалив примоклі дрова. Білий бичок уже стояв коло вівтаря, приречено дивлячись на буйне вогнище. Головний жрець хорому Телефан дістав з-за пояса священний бронзовий ніж, ударив бичка вістрям межи роги, й коли оглушена тварина впала навколішки, перерізав їй горлянку й сточив кров у неглибокий виямок перед вівтарем.

В сей час усю священну площу, з чотирьох боків оточену хоромами еллінських кумирів, осяяло сліпучим синім блиском і вдарив приголомшливої сили грім. Евпатриди спереляку попадали навколішки, як щойно перед тим – офірований бичок, а коли трохи стямилися, почали здіймати руки до грізного неба.

– О, кумири!.. – заволав архснт-басилей Макроб. – О, безсмертні!.. Що се за знак ваш?..

Обличчям його збігали струмини дощовиці, й, здавалося, чільник ольбійських жерців плаче.

– То Зевс прийняв нашу жертву! – вигукнув Еак, сам себе збадьорюючи. – Прийняв! Прийняв!

Жерці заходилися білувати тушу бичка, й кожен мусив бодай пальцем торкатися священної офіри. А вогонь у вівтарі від зливи мовби ще дужче розгорявся, поглинаючи дрова, рясно скроплені оливою, й осявав і жерців, і Скіла-Соболя, й евпатридів, які тремтіли від священного наслання. Й раптом архонт-басилей Макроб, озирнувшись, заволав несвоїм голосом:

– Дивіться!.. Дивіться!.. Гори-и-ить!..

Усі заоберталися й поклякли. По той бік аґори, відразу ж за святими хоромами, клубочився густий чорний дим із темночервленими язиками полум'я, й навіть крізь гуркіт грози було чути людський лемент.

– Пожежа!.. Пожежа!..

Кілька магістратів подались через аґору глянути, хто ж горить, і коли в усіх увірвався терпець, прибіг Кіпсел, магістрат з колегії ситонів, і тремким голосом повідомив:

– Горить оселя скіфського басилевса…

Архонт Макроб упав ниць:

– Оселя басилевса! Горе нам, елліни! Горе! Зевс не прийняв нашої жертви!

– Не прийняв! – почав підголошувати йому й головний жрець Телефан, кинувши білувати забитого бичка. – Не прийняв!

Протаґор не відав, що йому й робити. Все, що досі так старанно зводив, розвалилося й пішло з димом. Під холодною й різучою зливою йому раптом стало парко й млосно, й він розгублено дивився то на варварського басилевса, то на Макроба, то на головного жерця Телефана. Все завалилося, й жодного виходу не було, й ніхто не владен був урятувати його від неласки Перікла та лютих насмішок Фукідіда.

– Зевс не воліє! – хрипів архонт-басилей Макроб. – Не воліє, чуєте?

Й ту сталося несподіване. Скіл-Соболь, який досі стояв мовчки, не менш приголомшений од інших, сказав:

– То не знак Зевса. Я знаю, що то не знак.

Протаґор аж сіпнувся в його бік і заблимав мокрими повіками, зганяючи з вій краплини дощу.

– То скіфський кумир Перун-Дідьдух лютує, що я зрікаюся його.

– І ти посвятишся, басилевсе? – вихопилось у Протаґора.

– Посвящусь! Перун лютує, але Зевс од нього дужчий! Посвящусь!

Він гарячими чорними очима дивився туди, де за хоромами полудневої стіни священної площі клубочився дим.