Текст книги "Золотий Ра"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 31 страниц)

Цар і раб

Я дивився, як ці вбрані в шкіряний одяг люди тягають од моєї пекарні в'язки дров, і думав, що людина вчиться все життя, а так і помирає дурною. А я ж мав себе мало не за найрозумнішого від усіх. За найщасливішого з-поміж смертних. А де був мій розум тоді? Чому я не вірив, чому нехтував усі прикмети, які мені чи не на кожному кроці підкидало прихильне до мене божество?..

Свою сестру я мав би зрозуміти з самого початку: вона нічого не програвала у війні, до якої мене підштовхувала. Коли б я переміг перського царя, то повернув би сестрі відібране в неї царство. Навіть коли б вирішив залишити його собі, як вона й пропонувала останнім часом, то мене ж усе одно не порівняєш із цим кровожерним перським «пастухом» – її любим онуком. Та й коли б цей «пастух» мене переміг – сестрі моїй не було б від того ні гірше, ні краще. Отож не слухай поради того, хто хоче мати від тебе користь. Вік живи – вік учись...

Чому я не зважав на прикмети?..

Давно минули ті благословенні часи, коли боги являлись людині у власному образі, тепер же вони розмовляють із нами тільки незрозумілою мовою прикмет. Невже такою незрозумілою?.. Коли я цієї весни привів своє військо до прикордонної річки Галісу і вирішив трохи перепочити на її берегах, серед ночі знялася така жахлива буря, а з гір линула ціла стіна води, мої перелякані вої кинулися втікати, кожен третій вершник позбувся коня. Тож хіба важко було збагнути, що означає цей божий знак?

А я так і не звернув на нього уваги. Заплющив очі на прикмети й наступного дня, коли під час переправи втонув мій перший воєвода. Я призначив замість нього іншого й звелів іти вперед, щоб завоювати все південне узбережжя Понту Евксінського, яким раніше володів чоловік моєї сестри, а тепер перехопив цар Персії. Під містом Птерія я дуже легко розбив місцевих сірійців і кількатисячний перський полк, а потім пограбував місто й усіх працездатних продав у рабство.

Одразу довідавшись про моє вторгнення до його володінь, перський цар Куруш приспів аж з-під Вавілона, якого марно облягав іще з початку зими. Що тепер про це говорити, я ж саме того й хотів... Коли вивідники повідомили, що перси днів за чотири будуть тут, я з усіма воєводами поїхав оглянути поле по той бік Птерії, де ми вирішили перестріти перського царя. Й тут у невеличкому оливковому гайку ми побачили дивне видовище. Посеред гаю мелькав смугастими боками величезний тигр, неначе намагався виборсатись із липучої сірої павутини, – то були тисячі голохвостих скельних пацюків. Тигр шарпав їх зубами й роздирав пазурами, він уже закидав ними півгайка, але пацюки вперто й сліпо лізли й лізли на нього. З тигра теж текла кров, а я стояв і зачаровано дивився на те страшне змагання, аж поки тигр знесилів од утрати крові й поволі вкляк. По обіді ми верталися назад знову попід тим самим гаєм. Там уже не було жодного пацюка, але не було й того величезного красеня-тигра, між двома оливами лежав чистий білий кістяк.

Тепер я знаю: цю прикмету дав мені якийсь дуже прихильний до мене бог, але я і її знехтував. Ось чому перські вої носять від моєї пекарні в'язки дров...

Ми чекали рать перського царя за тим оливковим гаєм, Куруш не мав іншої ради й став навпроти нас. Кривава січа тривала з передобіддя до пізнього вечора, коли вої вже не могли відрізняти чужих од своїх, і ми врешті розчепилися. Цілу ніч я не спав і думав про тигра в гаю. «Невже тигр мусив поступитися тій живій пацючій лавині?» – сам себе запитував я.

Вранці сурми в перському стані не закликали до січі, і я аж неначе полегшено відітхнув: тигрові не доводилося ганебно втікати від пацюччя.

Не було в світі могутнішої й відважнішої за мою рать, але персів виявилося несподівано багато: Куруш підняв проти мене всі підкорені ним народи й племена. Я покликав своїх союзників: єгиптян, вавілонців і лакедемонян. Тигр мусив угамувати царську гордість і покластися на розум.

Я повернувся до Сард, попросивши союзників прибути до мене в перший день літа. Ну, а свою рать я вирішив розпустити до весни, хоча мав би зважити на дуже дивну прикмету: всі поля навколо моєї столиці заполонили тисячі тисяч гадюк, яких коні чавили копитами й з несподіваною охотою поїдали, мов найсоковитішу траву.

Лідійським тлумачам знамень прикмета видалась дуже втішною, але я все-таки послав вісника до тельмеських тлумачів, які славилися на все моє царство.

Вісник мій не встиг. Я вже потім і без тлумачів здогадався, яку ж прикмету явило мені добре божество. Змія – то творіння доморосле, змія народжується й помирає на рідній землі, а кінь – прийшлий: отож моїй землі загрожувала ворожа рать.

А я вже встиг розпустити до весни половину своїх воїв...

Цар Куруш – хитрий боєць. Тепер я певен, що він і на царство свого діда Астіага напав зумисне тоді, коли я справляв роковини по синові й не дивився в бік Мідії та Персії. Тепер вивідники донесли йому, що я скликаю союзників аж на перший день наступного літа, а своїх воїв розпускаю по домівках до самої весни. І я побачив усю перську рать на п'ятий день після нашого повернення до столиці. Звістку про нашестя Куруш приніс мені сам...

Тепер він сидить на моїй терасі й дивиться на своїх воїв, що поліно до поліна вимощують посеред акрополя величезне багаття. Мудрий молодий шакал. Хоча, може, правильніше було б назвати його молодим тигром або левом. Який полк я міг вислати назустріч йому? В Сардах лишилося тільки три тисячі царської варти, а навколо Сард немає мурованої стіни, укріплений тільки акрополь. Я майже напевно знав, що після січі під Птерією в Куруша лишилося добрих тридцять тисяч лучників і мечоносців, тож мене можна було витягти з акрополя за півтора-два дні.

Нам трохи допомогли наші небожителі. Три дні Куруш вагався й не йшов на приступ Сард, тим часом до нас ночами таємно пробралося чимало тих воїв, що я їх був розпустив до весни: почули про перса й поспішили нам на спомогу. Тепер я вже міг пошукати щастя в чистому полі й сам повів свою рать.

Троє персів не могли вистояти проти одного мого вершника, кращої за лідійську кінноту в світі не було, до того ж перси лишалися внизу й стояли проти сонця; і все-таки перський цар зумів звести всі мої переваги нанівець. Коні бояться верблюдів і не зносять їхнього духу та вигляду, а Куруш за порадою мідійця Гарпага зробив саме так: зібрав з усього війська в'ючних верблюдів і виставив їх попереду, давши кожному погоничеві лук або спис. Коли верблюди побачили тисячі моїх коней, що неслись на них із горба, над долиною знялося страшенне ревище, коні здибились і повернули назад, збиваючи інших коней і вершників, які ще нічого не бачили й гнали вниз, і це самопобивання тривало доти, поки перси вихопилися на пагорб і вклинились у наші розколошкані, зім'яті лави. В жухлу осінню траву покотились лідійські голови, землю вслали трупи моїх коней і моїх людей, аж тоді ми позіскакували з сідел і почали битись пішки проти піших. На кожного мого воя тепер насідало по четверо й п'ятеро воїв перського царя. І все-таки перси відчули опір і перестали так тиснути. Та це вже не могло тривати без кінця, сили були дуже нерівні, я скористався з того невеличкого послаблення й звелів одступати до брам, поки дорога туди ще була вільна.

А тепер он обидві брами стоять навстіж, як бувало в мої найщасливіші дні, коли Сарди справляли чергову перемогу...

Курушеві не просто було вигнати мене із Сард, у мене ще лишалося досить воїв для тривалої оборони, та й хліба я мав у засіках акрополя на цілий рік, хоча в акрополі зібралося все населення столиці. А Куруш не міг довго годувати таку численну рать, навіть якби пограбував усі навколишні лідійські села.

Сарди було взято через потурання божества.

Акрополь у Сардах збудовано відразу після падіння Трої, першим царем тут став онук Геракла Мелес, у нього було багато жінок і наложниць, одна з наложниць породила левеня. Мелес послав до тельмеських тлумачів запитати, що то за знак і якої користі чи шкоди слід від нього сподіватися в теперішні й майбутні часи. Тлумачі звеліли обнести левеня вздовж мурів акрополя, тоді мури будуть неприступні на всі віки. Мелес виконав їхню волю, не обніс левенятко тільки там, де в акрополі немає муру, бо в цьому місці неприступний кам'яний схил, а тепер саме цим схилом перси й проникли до мого акрополя...

Був у їхньому війську якийсь мардієць Геріад. Після чотирнадцятиденного марного приступу Куруш оголосив серед воїв: хто перший забереться на мури Сард, матиме стільки золота, скільки піднесе. Бо Куруш уже бачив: приступи нічого не дають, харчів нестає, – тож доведеться незабаром знімати облогу. Сміливців знайшлося тисячі півтори, але всі вони тепер лежать у ровах за мурами. Лежить там і той мардієць Геріад, але йому все-таки пощастило протриматися якийсь час на мурі. А забрався він туди ось як: котрийсь мій воїн упустив із муру шолома, шолом упав між трупи в рів. Тоді воїн лише йому відомими приступками зліз із акрополя тією прямовисною скелею, бо персів там поблизу не було, в цьому місці перси й не намагалися лізти на приступ. Туди випадково заблукав лише мардієць Геріад. Він вистежив мого воя й тим самим слідом забрався в акрополь. Поки цього Геріада скинули в рів, на мури вже вибралось кілька десятків персів. Так справдилося віщування тельмеських тлумачів божих прикмет: Сардський акрополь виявився приступним тільки у тому місці, яке перший лідійський цар не обніс левеням. У цьому я теж убачаю помсту Мелеса за свого останнього нащадка Кандавла Геракліда, якого вбив мій прапрадід Гіг Мермнад. Знову все окошилося на нашому нещасному п'ятому коліні, котре мусило розплачуватися за чужі гріхи, бо небожителі злопам'ятні...

А може, гріхи були не тільки чужі?.. За яку провину я звелів продати рабами сто сімнадцять тисяч каппадокійських сірійців? А скількох оборонців Птерії наказав потім розіп'ясти на хрестах? Або невже необхідно було так люто катувати й стратити рідного брата і його матір? Незабаром по тому онімів мій молодший син Мах, а потім загинув старший. Після його смерті я звірився в тальмеських тлумачів знамен, чи не позбудеться німоти мій молодший, а вони навіщували мені таке: той день, коли німий заговорить, стане найчорнішим днем твого життя.

Я не розумів їхнього віщування, збагнув його аж тоді, коли перси вдерлись в акрополь. То справді був мій найчорніший день. Цар Куруш звелів нікого не щадити, привести живим лише лідійського царя. Акрополь був закиданий трупами, перси вишукували й добивали живих. Я вже не боронився, смерть не видавалася чимось неприйнятним і страшним, я байдуже дожидався, коли в мене теж угородять кривавого меча. Тут нарешті підскочив перський воїн, який не чув про наказ свого царя, щоб мене лишили живого, й замахнувся мечем. І тут справдилося віщування тельмесців. Мій німий син Мах підбіг до перса й закричав: «Не проливай царської крові, персе!..»

Моя мрія почути голос рідного сина збулася тоді, коли з цього вже не було кому тішитись.

Перський цар Куруш був лютий на мене й на всіх нас, бо здолав не силою меча й не доблестю, а лукавством і допомогою підступного божества, тож вирішив упитись моїми муками. Мене й чотирнадцятьох моїх найкращих витязів закували й мали спалити живцем, але мені й це було байдуже, я ввесь наче змертвів, єдине, що бодай трохи пов'язувало мене з життям, – та й то з неначе давно минулим і безповоротно втраченим, – був мій син Мах, який мусив зараз піти у вогонь разом зі мною.

Посеред акрополя вбили в землю п'ять сирих пальмових паль, щоб якнайдовше не піддавались вогневі, й почали обкладати їх стосами дров і товстих полін, що їх мої раби заготували були для пекарні та поварні. Після вчорашньої січі все дворище акрополя було в суцільних плямах кривавих калюж, де-не-де кров'ю були залиті й мур та стіни хорому, але Курушеві того здавалося замало й кортіло ще людських мук у пречистому вогні.

Навколо стовпів уже виросли кладки дров у два людські зрости, довгий суцільний дров'яний вал; перси приставили до нього драбину й почали заганяти нас гарячими смолоскипами нагору, а потім поприв'язували бронзовими ланцюгами до паль. Цар Куруш дивився на мене вогняними очима й квапив своїх жерців-магів, які довго заклинали священний вогонь. Нарешті маги повстромляли між поліна безліч смолоскипів, і я подумав про те, що людині не досить лише жити: треба ще й з гідністю зустріти смерть – неминучу й завжди таку несподівану. З-під наших вимостів поки що валував тільки смоляний дим, цар Куруш на моїй терасі щось комусь промовив, і до мене підбіг перський тлумач: «Якщо злижеш порох із чобіт Царя над царями, то Цар над царями подарує тобі життя!»

Я навіть не глянув на цього лакизу, але перед очима в мене мовби дивом божим постав один знайомий афінський мудрець Солон. Казали, його давно нема живого. Він колись мені говорив: «Щасливою людину можна назвати тільки по смерті». До мене аж тепер дійшли його слова. Це було приблизно так само, як ото юнак не вірить у свою неминучу смерть. Мене тепер так упекли слова того афінянина, що я забув про вогонь у себе під ногами й голосно простогнав: «Ой, Солоне, Солоне!..»

До мене знову підбіг отой самий тлумач: «Цар над царями запитує: якого бога ти закликаєш у передсмертну мить?»

Дим уже застилав мені очі, незабаром мав мене дістати хижими омахами своїми й вогонь, а цар Куруш мордувався такими дурними думками. Мені майнуло в голові, що він десь-то має себе за найщасливішого серед смертних, можливо, навіть і не вірить у свою власну смерть. Я подивився на прив'язаного до сусіднього стовпа рідного сина, і раптом мене пойняла така туга й така злість на всіх примарно щасливих людей, що я мало не крикнув тлумачеві: «Перекажи своєму Цареві царів, що я довчора теж був Царем над царями, а нині став найнещаснішим у світі рабом. І що звертався я в свою передсмертну мить не до бога, а до людини, яка в розквіті моєї слави не визнала мене найщасливішим серед людей. Так і перекажи тому молодому щасливчикові!»

Тлумач побіг знову до царя, незабаром усі перси в акрополі заметушилися, маги й вої прибігли й почали заливати вогонь, бо лиглі осінні дрова нарешті розгорілись, а я дивився на ту метушню й не вірив очам своїм. Перський цар теж підбіг до нашого смертного вогнища й квапив магів та воїв, які марно силкувалися розкидати поління й збити вогонь.

Я подумав: невже цього самовпевненого молодика розчулили й розбудили слова про минущість слави й щастя? В його видовжених очах з густими віями я прочитав каяття, й раптом у мені мовби все перевернулося, я не тямив сам себе, не відчував згубного подиху вогню під самими ногами, а підвів голову й заволав просто в ясні небеса: «Боже еллінський, якщо тобі угодні були мої дари – зроби диво, порятуй мене!»

Я вже не соромився просити, я не соромлюся цих своїх слів і тепер, бо нема в світі нічого дорожчого, ніж людське життя.

Тоді диво таки сталося. Досі на небі не було хмар, а тут із-за мого хорому враз викотилося важке чорне хмаровище, загуркотіли блискавиці й линув рясний дощ.

Справді, лише могутній бог міг наслати таку зливу. А коли вогонь погас, Куруш звелів одпустити всіх приречених на спалення й дорікнув мені: «Який нерозумний смертний підказав тобі бути моїм ворогом, а не другом!» А я відповів цареві перському так: «Не смертний, а безсмертний. І він це зробив на щастя тобі й на лихо мені, бо на мені висіло давнє прокляття, спокута за чужий гріх... Немає в світі такої нерозумної людини, яка між миром і війною обрала б війну. В мирний час діти ховають батька й матір, а в війну батько й мати ховають своїх дітей».

Я й досі був у кайданах, і коли перський цар звелів ковалеві познімати кайдани з моїх рук, я довго дивився на те залізо, а потім несподівано й для самого себе попросив: «Дозволь послати ці кайдани в дар еллінському богові, якого я вважав найкращим і найсправедливішим серед усіх жителів небес».

Куруш довго думав, але так нічого й не відказав мені, лише дозволив помитись і перевдягтися, а коли мене знову підвели до перського царя, я довідався, що всіх моїх приречених до спалення витязів так нерозкутими й продали в рабство, розкутим лишився в Сардах тільки мій нещасний син Мах. Про витязів цар не схотів більше говорити, тоді я згадав про знедолених мешканців Сард.

Крізь обидві розчинені навстіж брами акрополя було видно, як вулицями столиці шастають перси й тягнуть на собі й за собою бранців і всіляке добро. Я запитав царя Куруша: «Що то чинить у місті ота дика орда?» За такі слова мене могли люто покарати, але я знову перестав зважати на це, а Куруш несподівано весело засміявся: «Мої доблесні вої грабують твою столицю й твої скарби!»

Я й не сподівався почути іншої відповіді, через те з насміхом сказав: «Волею всевишніх богів тепер це стало твоїм містом і твоїми скарбами. Отже, доблесні вої грабують свого царя».

В очах онука моєї сестри спалахнула холодна іскра, він збагнув, що не може мені заперечити, погамував своє роздратування й мовив: «Будеш моїм дорадником!»

Я був рабом і не міг захистити себе перед чужинським царем, але мені пощастило лукавством урятувати свою колишню столицю й колишніх підданців од остаточного сплюндрування й винищення. Чи зглянуться колись лідійські боги на своїх дітей, чи повернуть вони їм свободу й людську гідність – я того не знав, бо й сам смертний, але в мені й досі кипіла образа на те підступне еллінське божество, що віддало лідійців на поталу персам, і я таки домігся від їхнього царя – послав свої кайдани в Дельфи. Цими кайданами Аполлон віддячив мені за всі мої багаті дари. Чи не стане йому тепер соромно за лукаві пророцтва своєї жриці-піфії?

Арістодік, який провчив бога

Усі п'ятеро персів були в мідійському вбранні, а їхній тлумач-еллін – у перському. Він очевидячки пишався своєю схожістю з персом і зверхньо поглядав на членів Ради тридцятьох еолійського міста Кіми, перетлумачуючи слова перського посла, наймолодшого серед Шістки:

– Цар над царями – Куруш, а Мазарес – його великий воєвода. Мазарес велів сказати вам, кімейцям, такі слова: «Видайте нам нашого раба сардійця Пактія. Інакше зробимо з вашим містом так, що на його місці ростимуть чагарі й витимуть шакали!»

На членів Ради Тридцятьох наче лягла тінь, очі в радників потьмяніли й потупились. Ці перси були мов чаклуни. За останню декаду вони прийшли вдруге – і саме в ту мить, коли Рада Тридцятьох зібралася вислухати священних посланців, що привезли відповідь оракула з Бранхід. Але всі радники якимось чином уже знали відповідь, це й змушувало ховати очі по кутках.

Старійшина Ради звернувся до священних посланців, які сиділи на лаві всі втрьох, теж не дивлячись один на одного:

– Що велить божество?

– Видати... – не підводячи голови, розвів руками проводир священних посланців.

Перський тлумач голосно переказав це своїм, а в запалій потім тиші пролунав обурений голос уже немолодого радника Арістодіка:

– Ганьба на голови наші, ганьба!

– Пактія буде видано персам, – хрипко мовив до чужинців старійшина Ради Тридцятьох, а потім, наче для самозаспокоєння, докинув: – Несповідимі промисли богів...

– Ганьба на всю Елладу! – знову вигукнув Арістодік, але перси почули необхідну їм відповідь і вийшли.

В усіх еллінських містах підкореної персами Лідії вперше про Пактія почули навесні, коли, перезимувавши в Сардах, цар Куруш повів рать на схід. Посадником у Сардах він залишив свого воєводу перса Табала, що мав під рукою добрий полк, а скарбницю Креза та інших багатих людей доручив довіреному лідійцеві Пактію. Та тільки-но Куруш із раттю переправились через колишню передільну річку Галіс, як Пактій проголосив себе царем і повстав проти перського панування. Його підтримали мешканці столиці та еллінських іонійських міст. Пактій зумів вивезти з Сардійського акрополя чимало Крезового золота, закупити зброю й спорядити два полки. Однак сатрап Табал учасно зачинився зі своїм перським полком в акрополі, через те Пактій мусив облягти акрополь і не зміг прийти на допомогу іонійцям, коли на них посунув зі своєю раттю перський воєвода мідієць Мазарес.

Почувши про події в Сардах та Іонії, завжди стриманий Куруш звелів привести Креза й мало не рубонув його своїм мечем: «Навіщо я тебе послухав і не продав усіх лідійців у рабство!..» Крез йому відповів, що того Пактія цар привів із собою з Персії, але Куруш викликав Мазареса й звелів спершу втихомирити непокірних іонян, потім розігнати той набрід у Сардах, а Пактія доправити в Персію живим. Разом із вісткою про повстання іонійських еллінів і лідійців Куруша наздогнало по той бік Галісу спартанське посольство. Іонійці просили Спарту підтримати їх у боротьбі з перським царем, Спарта рішуче відмовилася послати в Іонію гоплітів або кінноту, натомість вирядила послів, які мали попередити царя Куруша, щоб не чіпав іонійських еллінських міст.

Цар спершу розпитав у еллінів зі свого почту, що таке Спарта і її народ, а коли про все довідався, то звелів переказати послам: «Я зневажаю ті народи, які збираються на майданах своїх міст, щоб ошукувати одне одного й проголошувати облудні клятви. Якщо великий Ахурамазда продовжить мої дні, хай ці спартіати начуваються: тоді їм доведеться потерпати не за іонійські міста, а за свої власні!»

Кажучи про ошукування на міських майданах, Куруш натякав на торжки, що були в усіх містах Еллади. В Персії ж торжків не було.

Перський воєвода Мазарес придушив повстання в іонійських містах Лідії, а потім рушив понад берегом Герму до Сард. Повстанці Пактія відбили напад Мазареса й почали спихати персів у річку, але з обложеного акрополя в спину повстанцям ударив Табал. Це й вирішило долю битви. Виконуючи волю свого царя, перси перебили навіть тих лідійців, що здалися були в полон, лише Пактієві з невеликим гуртиком пощастило врятуватись. Поранений у передпліччя Пактій мав намір переправитись на егейські острови, однак мусив просити притулку в місті Кімі, бо вже не міг триматися на ногах.

Кіма не належала до іонійських міст і в повстанні участі не брала, бо перед цим була жорстоко покарана перським царем. Лаштуючись іти на Сарди, Куруш послав гінців до іонійських та еолійських міст, пропонуючи перейти на його бік і разом з ним воювати проти Креза. Еллінські міста не пристали на таке, та коли Куруш несподівано захопив горді Сарди, ті міста самі прийшли до перського царя: «Бажаємо платити тобі таку саму данину, як досі платили лідійським царям».

Куруш засміявся й розповів їм таку перську байку: «Сопілкар побачив у морі табун риби й грав для неї добрих півдня – щоб вийшла на берег потанцювати під його сопілку. Але риба плавала собі й не звертала уваги на сопілкаря. Він урешті розсердився й закинув у море невід, а коли витяг увесь табун на пісок, риба почала стрибати. Сопілкар сказав: «Було б танцювати раніше, коли я просив добром, тепер мені вже не треба ваших танців!»

І Куруш звелів еллінам розібрати мури своїх міст.

«Поки зводитимете нові мури, – сказав Куруш, – завчіть напам'ять оту перську байку!»

Кіма разом із іншими еллінськими містами, що колись платили данину лідійським царям, якнайшвидше виконали Курушів наказ, щоб якнайшвидше приступити до мурування нових стін. Тепер місто знову було оточене мурами, хоча й тоншими та нижчими від старих, будованих і добудовуваних протягом не одного століття. Й тепер-таки над Кімою нависнув двосічний Дамоклів меч: якщо кімейці не видадуть Пактія персам, перси можуть зруйнувати місто й перебити багатьох; якщо ж кімейці видадуть людину, що попросила схову в храмі божества, то накличуть прокляття богів на себе й своїх нащадків. Та й уся Еллада почує про їхній смертельний гріх і ганьбу.

Радник Арістодік поки що погрожував кімейцям всенародною ганьбою, але незабаром він одчув, що це лякає решту радників менше, ніж гнів перського царя.

– Еллада нас не засудить. Ми спитали поради в божества, – сказав старійшина; решта ж двадцять восьмеро й досі не підводили очей.

«Через кілька днів вони звикнуться з цим і почнуть дивитись один одному в очі, – з гіркотою думав Арістодік. – Та й інші еллінські міста далеко, нашу ганьбу потроху розвіють чотири вітри». Й раптом він вигукнув:

– А що, як їх підкупив Мазарес?..

Думка була така несподівана, що всі радники обернулися в його бік, а їхні бороди попровисали на груди, відкривши чорні провалини ротів. Арістодік і сам був приголомшений власним припущенням, і коли священні посланці кинулися на нього й мало не здерли його хітон, він нічого не чув і нічого не бачив, чи не дужче переляканий від них.

Ще до завоювання Мілета Крезом, коли Мілетом правив жорстокий і підступний тиран Фрасібул, бранхідський оракул несподівано звелів кожному третьому кімейцеві виселитися до Лівії. Для кімейців то був неабиякий удар, але вони підкорились волі божества й двадцятьма кораблями вирушили в далеку дорогу, а біля Великого Сірту їх перестріли мілетські пірати. Кімейці відбили напад і навіть захопили кількох піратів у полон. Один із них не витримав катування «чесальним гребенем» і визнав, що їх послав тиран Фрасібул, а перед тим той-таки Фрасібул за півталанта золота купив кімейського священного посланця, бо Кіма завжди давала загін пращників у допоміжне військо лідійського царя. Місто п'ять років намагалося повернути назад своїх виселенців, але вони майже всі вимерли з голоду або від хвороб. Повернулося чоловік тридцять, поміж них був теперішній радник Арістодік, у якого під час вимушених мандрів загинула вся родина. На саму згадку про ті роки Арістодіка кидало в жар.

Наступного дня всі члени Ради Тридцятьох були одностайні. Вони провели безсонну ніч. А бува, й справді там не обійшлось без підкупу? Помилитись у такій справі – то не жарт, хоча знехтувати волю перського царя радники боялися не менше.

– Нове священне посольство поведеш ти, – сказав Арістодікові од імені всіх старійшина Ради. – Не затримуйтеся більш як три дні, бо ці перси спалять нас разом із Кімою...

Всі троє нових посланців були жерцями різних богів, а щоб уникнути будь-якої можливості підкупу, про нове посольство до останньої миті не повідомляли жоден храм. Арістодікові ж, який стільки зазнав на своєму віку, радники й решта городян беззастережно вірили.

Посольство вирушило верхи рано-вранці й перед самісіньким заходом сонця дісталося до Бранхід. Кімейців упустили на подвір'я храму, але оракул так пізно не віщував. Арістодік великі надії покладав на наступний ранок. У Лівії йому не раз доводилося переховуватись од ворогів, тепер він дуже хотів почути від оракула зовсім іншу відповідь. Арістодік бачився з Пактієм у храмі Деметри й кілька разів із ним розмовляв, то були розмови незмінно про повстання та поразку, й Арістодік шкодував, що еолійські міста не пішли за прикладом іонійських, які підтримали бунтівників. Арістодік морщив лоба й думав, чи пристав би й він до такої боротьби. Навряд чи пристав би. Після лівійського лихоліття він, уже в такому немолодому віці, знову одружився й народив п'ятьох дітей – на кого покинув би своїх недоростків? Якби всі кімейці піднялись проти перського царя, то було б зовсім інше, Арістодік не відстав би від людей. А навмання, не випробувавши броду, лізуть у річку лише молоді, кому немає на кого озиратись.

Але він схилявся перед цим іще по суті юнаком, який так палко мріяв визволити свою Лідію, що не вагаючись поклав на її вівтар своє життя.

Арістодікові вночі наснилося, ніби він підкуповує тутешнього віщуна. Прокинувшись перед світанком, Арістодік довго розмірковував над цим, безперечно, поштовхом з боку богів. Але після сходу сонця він устиг усе виважити й дійти висновку, що то випробування з боку невідомого лукавого божества, тож не слід піддаватися спокусливій облуді. Тепер Арістодік знав, як повестися й що робити; відповідь однаково буде «ні». Тобто – не видавати Пактія персам.

Арістодік побудив своїх товаришів. Майже певен у відповіді тутешнього жерця-провидця, він привів священне посольство Кіми до головного вівтаря й, підохочуваний мовчазним усміхненим служкою храму, поклав біля ніг статуї золотий ритон, чітко назвавши обидва свої імена й назву рідного міста. А після нового кивка служки звернувся до пофарбованого вапном, хною та сажею на оливі дерев'яного бога:

– О, могутній і осяйний! У храмі нашого міста попросив притулку лідієць Пактій, Тігонів син. Якщо перси впіймають Пактія, йому загрожує люта смерть. Перси вимагають видати їм Пактія. Ми боїмося персів і разом з тим боїмось переступити прадавній еллінський закон. Скажи, що нам робити. Раз ми вже питали про це, однак, може, священні посли щось не зрозуміли чи переплутали. Дай однозначну відповідь, володарю мій!

Глухий голос, наче з муру храму чи з-під землі, промимрив:

– Видайте Пактія персам і більше не приходьте сюди!

Арістодік поглянув на служку, який уже не всміхався й не кивав, потім на своїх трьох товаришів-посланців; в очах бранхідських жерців був непроникний туман.

Усі вчотирьох рушили до брами, заднім плентав Арістодік. Та коли ті троє за брамою роззирнулися, його з ними не було – напівприкрита гіматієм спина Арістодіка віддалялася в бік храму та довгої кам'яної скарбниці.

Це було обдумано сьогодні вночі – на той випадок, якщо оракул скаже ті самі слова. Тепер Арістодік уже не мав жодного сумніву в тому, що перси підкупили чи залякали тутешнього віщуна. З таланта золота можна викувати десять таких ритонів, якого щойно поклав до ніг бога Арістодік, а перси могли подарувати храмові в десять разів більше. На щось вище Арістодік не зводив руки, боячись навіть підозрювати бога. Пересвідчився він і в правдивості кімейських послів, про яких позавчора подумав був недобре. Отже, тільки тутешні жерці. Жодне божество не могло так легко потоптати дані небом еллінські закони. Це діло бранхідських жерців або ж віщуна. Свої дії Арістодік розрахував до дрібниць і тепер усе робив чітко й спокійно.

Взявши свою дорожну палицю за булаву, він ходив попід стріхою скарбниці й розоряв гнізда голубів. У деяких гніздах були пташенята, в інших по парі яєць. Арістодік скидав їх додолу й безжурно йшов далі. З житлових келій вискочило кілька жерців, двоє з них почали люто лаятись, накликаючи на голову розбишакуватого кімейця небесні громи, але той безжурно робив собі своє діло. Та коли він узявся до шпаківниць, яких на священних яворах висіло зо два десятки, та ще з десяток у хащах вічнозелених туй, з-під землі задуднів уже знайомий Арістодікові голос:

– О, найнечестивіший з-поміж смертних, припини! Навіщо позбавляєш притулку божі створіння, що знайшли порятунок у затишку моїх стін?

Арістодік іще вдосвіта обдумав свою відповідь.