Текст книги "Золотий Ра"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 31 страниц)

Улюбленець перського царя

«Якби кому сказати, – мляво думав Гістіей, – що можна вмерти з голоду, сидячи на горах пшениці, то ніхто не повірив би... Я й сам сказав би – брехня...»

Він узяв у рот кілька зерен пшениці й почав жувати, ледь ворушачи щелепами. Від довгого лежання на дні суден зерно відлигло й прогіркло, – якби хоч можна було його зварити, а сирого шлунок уже не приймав.

«Хто б міг подумати...» – мовив собі пошепки Гістіей, сам не знаючи, про що мовить.

Колись він і справді не уявляв, що можна опинитись у такому становищі, в якому опинився тепер. Усі сто двадцять його кораблів стояли на якорях посеред річки, попідіймавши весла догори, вишикувавшись на стрижні довжелезним рядом. На правому березі, з боку міста Малени, отаборилося величезне піше перське військо, а на лівому березі була не менш чисельна перська ж кіннота, на обох берегах курілися такі любі людському серцю димки... Нижче від повстанських кораблів також на якорях стояли, стулившись одна до одної, фінікійські трієри. Шлях був нібито відкритий лише річкою вгору, але це була справжня омана, бо річка в кінці осені зовсім обміліла й нею не зміг би пробратись угору жоден, навіть порожній, бойовий корабель.

Та навіть під час повені річка не могла б урятувати повстанців, бо була куценька. Перси не будували мосту, щоб переходити з одного берега на другий, а обходили витоки річки або трохи вище перебродили її, не замочивши колін.

Ця дивна облога тривала з початку осені. Хтось у перському стані добре все виважив і виміряв: бойові фінікійські трієри стояли на якорях, навіть не думаючи зніматись, а піший та комонний полки, розтягшись понад берегом, дратували еллінів пахощами смаженого м'яса та гарячого кулешу.

Спочатку, коли в повстанців була бодай солона баранина, елліни різали її тоненькими смужечками, в'ялили і їли, не маючи на чому спекти чи зварити, бо як розведеш на судні багаття, де візьмеш дров! Та згодом і солонина закінчилась, лишилася сама пшениця, яка, до того ж, почала відлигати. Людський шлунок приймав потроху сирого в'яленого м'яса, але зовсім не приймав сирого зерна. На еллінських кораблях почався голод, хоч кораблі були повні пшениці. Були випадки, коли повстанці нишком скіпали весла й варили кутю, але Гістіей заборонив робити це під страхом смертної кари, бо весла могли знадобитися кожну мить. Якби на еллінських кораблях не стало весел і кораблі втратили можливість при потребі рухатись, перси вже давно всіх вирізали б.

І все ж так не могло тривати до безкінця. Щось рано чи пізно мало статись, але що – того Гістіей не відав. Зрештою, небожителі мусили штовхнути події в той або той бік. На свій превеликий подив, Гістіей відчував, що його вже не злякала б жодна розв'язка. Ліпше найстрашніший кінець, аніж непевність, яка поволі точить душу й заморожує думки.

Що ж буде?

Повстанці не мали змоги рухатись ні вгору проти течії, ні вниз, і хоч на обох берегах були багатотисячні військові стани, Гістіеєві здавалося, що все рано чи пізно закінчиться тим, що повстанці перестануть йому підкорятися й кинуться на берег.

Але на який?

Навряд чи на лівий, від обрію до обрію заполонений різноплемінною азійською кіннотою. То, може, на правий берег, у бік пішаків? Незліченні багатомовні загони з правого берега мовби відчували на собі тоскні погляди еллінів і то там, то там підходили до самої води й закидали кораблі стрілами. Попервах елліни оббивали списами стріли, що впиналися в насади кораблів, але потім збайдужіли, й тепер кораблі з боку правого берега нагадували величезних кульбаб чи їжаків.

Та й ці на перший погляд безневинні обстрілювання не були зовсім безневинними: коли хтось не встигав сховатися за насадом чи власним щитом, то ставав жертвою тієї перської розваги. Вбитих не мали змоги спалити чи поховати за давнім обрядом, а просто кидали в воду, й течія поволі відносила небіжчика вниз.

Так на кораблях непомітно меншало повстанців, до того ж чимало померло від хвороб, а ще більше – від голоду, бо не кожен шлунок переварював сиру підіпрілу пшеницю.

В Гістіея дедалі частіще з'являлось перед очима видіння довжелезного мосту через Істр-Дунай, мостом рятувалися від скіфів недобиті перські полчища, а Мільтіад голосом горбатого Теодора казав: «Це ти винний в усіх наших нещастях... Це через тебе елліни зажили слави найкращих у світі рабів...»

Можливо, думав Гістіей, ті марення – від голоду, тоді він злизував язиком з долоні кілька зернин прілої пшениці й доти комеляв їх між кількома ще цілими зубами, поки в роті ставало солодко й нудно водночас.

Те, чого він найдужче боявся й про що підсвідомо мріяв, сталося зовсім несподівано.

Всі кораблі повстанців один по одному ожили, ворухнули веслами й з невправним плюскотом посунули до берега – таки до правого, – й на мілину заходилися стрибати вої, дехто навіть без обладунків, зброї та щитів. Трієра, на якій був Гістіей, також попливла до берега, він разом з іншими воями стрибнув на мілкому в холодну воду, а потім побіг за всіма до крайніх перських шатер. Перси розгубилися й відступили кроків на сто, але швидко отямилися й, підкоряючись окрикам десятників та сотників, поволі вишикувалися в бойові ряди. Елліни бігли на них і ошаліло кричали, а Гістіей відчув, що й сам кричить, і це його страшенно здивувало. Всі бігли скопом, не підкоряючись нічиїй волі, бо й ніякої волі над ними не було. Передні десь дуже швидко дівались, але нікому й на думку не спадало повернути назад, і в Гістіеєвій голові теж не виникало такої думки. Він не відчув, коли всі перестали бігти, а разом з ними – й він. А потім ще з більшим подивом розплющив очі й побачив багаттячко, розкладене просто в шатрі, а по той бік багаттячка кількох озброєних персів.

«Мабуть, мене скручено по руках і ногах», – подумав Гістіей як про щось само собою зрозуміле, але не побачив на собі жодного мотузка. Тоді він вирішив, що мусить бути пораненим, ворухнув руками й ногами й ніде в тілі не відчув болю. «Як же це я опинився серед персів?» – сам себе запитав Гістіей.

Пам'ять нічого йому не підказувала. Певно, перси перебили повстанців – іншого пояснення не було. А його кинули до цього шатра, щоб уранці стратити. Але хоч скільки він потім думав, так і не міг знайти правдивого пояснення, чому перси вирішили вбити його вранці, а не разом з усіма.

«Певно, взагалі не збираються мене вбивати» – подумав Гістіей з цілковитою байдужістю до себе. Потім він знову мовби заснув, а коли вдруге прокинувся, байдужість із нього наче якась демонічна сила рукою зняла. Йому страшенно захотілося жити. Він вирішив пересвідчитися в своїх здогадах, підвівся на лікоть і запитав у найстарішого перса, що згортав паличкою в купку живий жар:

– Ти мене знаєш?

– Уперше в житті бачу, – відповів перс.

– І ніколи не чув про мене?

– Ні.

– А чого ж це я не зв'язаний? Бува, втечу? Що ти тоді робитимеш?

– Глянь-но на себе! Куди ти втечеш!

Перс утратив будь-яку цікавість до Гістіея й почав пекти на жару м'ясо, чималий шмат, певно, розрахований на всіх товаришів по зброї, а молодші витягали з вогню вже достиглі жаринки й, перекидаючи їх у пригорщах, ахкали й зі сміхом кидали старому до ніг.

«Схоже, що вони й справді не знають, хто я такий», – подумав Гістіей і знесилено впав на спину. Він дійсно був неспроможний нікуди втекти. Отже, те, що він не зв'язаний, ще нічого не означало...

Гістіей знову занурився в якийсь лише йому відомий світ, але почув молодий голос:

– Ей, ти, чого кричиш?

– Я не кричу... – Гістіей щиро здивувався, бо він щойно співав тягучу лесбоську пісню. її співав колись нині вже покійний хіоський навтіларх. Дуже сумний наспів не відповідав надзвичайно веселим словам пісні. – Я хотів вам розповісти веселу пригоду двох молодят...

– Він стратився розуму, – сказав до старшого молодий перс. Тоді знову спитав Гістіея: – Їсти хочеш?

На саму згадку про їжу Гістіеєві зсудомило вуста. Він тільки надсадно хлипнув, та й то якось не по-людському, раптом відчувши лоскітливі пахощі щойно спеченої на вугіллі баранячої ноги.

– Хай хоч востаннє... – сказав молодий перс, вибачливо глянувши на старого воїна.

– Добре, – відповів старий і відрізав Гістіеєві зі свого шматка. – Мені вже багато не треба... – Він простяг йому гаряче м'ясо на кінчику ножа.

Гістіей на диво швидко схопив гарячий шмат і почав ковтати, а коли спечена горлянка трохи попустила, він жадібними очима знову вп'явся в юнака, який спершу хапав м'ясо зі свого шматка зубами, а потім біля самого рота відрізав ножем. Юнак хотів був також одрізати трохи бранцеві, але старий крутнув головою:

– Не гайнуй. У тебе завтра повинні бути міцні ноги, а йому тепер однаково...

Гістіей насторожено глянув на старого перса, але все ратне товариство чаклувало коло недопеченої баранячої ноги. Йому стало холодно, й перси дозволили підсісти ближче до багаття, а коли за шатром почався новий день, знадвору зайшов перс у башлику сотника й щось невиразно пробурчав до старого.

Гістіея вивели з шатра, й коли він почав щулитись од холодного вітру й ковзати сандаліями по розтоптаній багнюці, хтось його штрикнув іззаду кінчиком меча. Все перське піше військо юрмилось під пагорком, а на самому пагорку стояв укопаний у землю хрест із двох стовбурів із свіжообдертою корою. Хрест був у вигляді великої грецької букви «Т», але, зійшовши на пагорок, Гістіей утупився не в нього, а в гарну споруду з багатьма колонами на більш високому сусідньому горбі.

– Що то за споруда? – спитав він у старого перса.

– Храм вашого Головного бога, – неохоче відповів той.

– А що то за ковпак на храмі? – Гістіей просто хотів бути певним.

– Хіба не бачиш – сніг! У долині вже розтанув, а на горбі, та ще й на покрівлі храму, бач, лежить. Але ти краще стискай зуби, щоб душа твоя завчасно не вилетіла з рота, бо не побачить мосту Цінвад.

Гістіей його не чув. Усе було правильно. Піфія Дельфіського оракула й цього разу все передбачила, але знову висловилася так туманно, що її ніхто не зрозумів:

 
Тільки-но Зевс ковпаком
              накриє божу обитель,
Як покотиться геть від тіла
              голова могутнього правителя,
Що нищить безжально еллінів...
 

Гістіей проказав це пророцтво піфії вголос, і хоча мовби звертався до своїх супровідців, але говорив еллінською мовою, тож ніхто нічого не зрозумів. Гістіея це зовсім не бентежило, йому було досить і того, що він висловлює свою думку перед смертними й смертні його слухають. Зевс накрив свою обитель сніжним ковпаком, отже, зараз покотиться геть від тіла голова його, Гістіея, бо піфія саме йому напророчила це в своєму оракулі, – хіба ж не він так безжально нищив еллінів, хибними засобами домагаючись примарної мети?

Зблизька хрест виявився значно більшим, він лише стояв у ямці. Тепер перси, що привели Гістіея, витягли хрест із ямки й поклали поряд на мокру від нічного снігу траву. Це здалось Гістіеєві образливою несправедливістю й навіть блюзнірством іновірців, які вирішили знехтувати волю еллінського бога.

– Наш бог вас покарає, якщо ви знехтуєте його бажання! – сказав Гістіей.

– А ми ваших богів не боїмося, – відповів старий перс. – Перські боги могутніші й захистять нас од гніву ваших.

Але Гістіей відчув у голосі його тривогу й розповів про оракул і про роковану йому, Гістіеєві, смерть. Старий перс потихеньку зійшов слизьким пагорбом у долину, де попереду всього пішого війська сидів у ношах брат царя Дарія Артафрен, і переповів йому слова приреченого до страти. Уже немолодий сатрап Лідії замислився й, щоб йому не заважали, опустив завіску нош. Він і сам побоювався, що Дарій не схвалить страти Гістіея, до якого мав особливі почуття. Та ще більше Артафрен боявся, що, лишившися живим, цей неспокійний грек завдасть усім персам непоправної шкоди. Зараз Артафренів син, Артафрен-молодший, разом з Дарієвим воєводою Датісом перебували в Елладі, за морем, тож Гістіея аж ніяк не можна було лишати живим. Але водночас Артафрена тривожила можливість помсти з боку еллінського бога. Навіщо взайве дратувати невідоме чуже божество!

– Розіпніть того заколотника, а потім одрубайте розіпнутому голову! – звелів Артафрен. – Сподіваюсь, це йому більше сподобається.

Коли обрані для виконання вироку перси вставили в ямку білий хрест, рать у підошві пагорба розчаровано загомоніла: розіпнутий був без голови...

Добре набальзамувавши голову за єгипетськими приписами, її відіслали в зимову столицю Персії – Суси. Разом з гінцями, які привезли ту голову, прибули ще одні гінці – від воєвод Артафрена-молодшого й Датіса, двох небожів перського царя. Гістіеєву голову цар не побажав бачити й звелів просто кинути її священним псам у Вежі Мовчання. Прикликавши ж гінців Артафрена та Датіса, він запитав:

– Яку добру звістку привезли ви від моїх любих небожів?

Обидва вої попадали ниць. То було лихим знаком. Цар крикнув на них:

– Невже й вони зазнали невдачі?!

Гінці лише скиглили й звивалися долі вужами. Тоді цар відчепив з бильця трону переплетену золотом нагайку й за першими ж ударами пороздирав плащі на гінцях. Торік царський зять Мардоній ні з чим повернувся з Еллади, невже така сама доля й в обох царських небожів?

– Кажи все! – копнув він черленим чоботом в обличчя старшого гінця.

– Афіняни та платейці нас розбили біля їхнього містечка Марафона...

Після марудного допиту стало відомо, що афінян було десять тисяч, а платейців – тисяча, вони ж розгромили двадцятитисячне військо Датіса й Артафрена-молодшого, які самі ледве втекли.

– Скільки наших воїв загинуло?

– Шість тисяч шістсот...

– А тих вошивців?

– Сто дев'яносто два...

– Звідки все те знаєш?

– Ми після битви перехопили їхнього гінця. Він біг од Марафона до Платей, ми його вбили, – заспокоїв царя перський гонець.

– Хто був головним воєводою в еллінів?

– Якийсь Мільтіад... Коли ми ратилися в Скіфії, цей Мільтіад підбурював еллінів розкидати міст через Дунай, але ті його, слава Ахурамазді й синові його Мітрі, не послухали.

– Ти теж був зі мною в Скіфії? – несподівано тріснутим голосом запитав Дарій.

– Був, у полку «безсмертних», – з надією відповів уже не молодий перс.

– Дітей маєш?

– Син був у полку Артафрена-молодшого, – скрушно зітхнув гонець.

– Онуки після сина лишилися?

– Одна дівчинка... Син був ще зовсім юнак... Недавно оженився...

– Оце буде твоїй онуці, – сказав перський цар, знявши з лівої руки персня. Потім грюкнув об лунку підлогу піхвами меча, й коли вбігли двоє драбантів в ассірійських кольчугах, він кивнув бородою на гінців: – Одрубати їм голови, а мого персня віддати онуці старшого.

А коли вже зайшла мова про голови, то він спитав, чи викинули псам священної Вежі Мовчання голову мілетянина Гістіея, яку передав гінцями царський брат.

– Викинули, найясніший...

– Тоді візьміть те, що від неї лишилося, й поховайте з найвищими почестями, як ховали б небіжчика з царської сім'ї. Якби не той мілетянин, мене вже давно на світі не було б, а разом зі мною – й Персії.

Багато, справді по-царському обрядивши, Гістіеєву голову поховали того самого дня.

Це було влітку третього року 72-ї Олімпіади, тобто 5018 року від створення світу за шумерським літочисленням, тобто 490 року до нашої ери.

КСЕРКС

Онук багатого Креза

Він попросився перед царські очі на третій день після прибуття нового перського царя Ксеркса, на якого самі перси казали Хтайарша, до колишньої лідійської столиці Сард.

– Хто він такий і чого йому від мене треба? – наморщився невдоволено володар.

– Він – онук колишнього царя цієї землі Лідії – Креза, – відповів рідний дядько Хтайарші, брат покійного Дар'явауша Артабан. – Ти, можливо, пам'ятаєш того Креза – він був улюбленим радником спочатку Батька персів Куруша, а згодом і твого батька.

– Чим же уславився той твій Крез?

– Свого часу він був найбагатшою в світі людиною.

– Найбагатша в світі людина тепер я!

– Але цей Піфій, онук лідійського царя Креза, може бути тобі корисним...

Цар Хтайарша не хотів більше сперечатися й замовк. Він вів своє військо через Сарди до Геллеспонту, щоб переправитися в Європу й нарешті підкорити зухвалу Елладу, а дядько Артабан рішуче розраджував його, як розраджував свого часу рідного брата Дар'явауша йти війною на Скіфію. Дядько й досі пам'ятав образу, тож Хтайарша й дозволив упустити до себе того Піфія, чи як там його.

«Онук» виявився добрим дідуганом, він розповів цареві про себе те, що цар знав уже від свого дядька, а потім повідомив:

– Хоч мій дід Крез був найбагатшою в світі людиною, але я й сам не бідняк. Коли мені стало відомо, що ти лаштуєшся в похід на Елладу, я вирішив підрахувати своє добро: самого срібла в мене дві тисячі талантів. Щоб підняти таку вагу, потрібно тисячу невільників, півтори тисячі малих бурдюків. Ну, а золота маю без семи тисяч чотири тисячі тисяч перських дариків.

Цар Хтайарша перебив його:

– Навіщо ти, лідійцю, вихваляєшся переді мною своїми багатствами?

– Я не вихваляюсь, найясніший, а просто хочу тобі сказати, скільки срібла й золота вирішив подарувати тобі.

– Подарувати? Для чого?! – здивувався цар. Досі ніхто не дарував йому срібла-золота, навпаки, всі тільки канючили.

– Я тобі поясню, найясніший, – усміхнувся лідійський гість. – Я належу до давнього царського роду; сім поколінь панували мої пращури в цій землі, аж поки надійшла пора спокутувати гріх родоначальника династії. Боги не хочуть, щоб наш рід царював у цій землі, але ж ми, смертні, керуємося власними бажаннями, що нерідко суперечать волі божества. Мій дід Крез був чоловіком розумним, він хотів, – коли вже йому самому не судилося царювати у власній країні, – щоб на цілому світі взагалі не було іншого, крім шахіншаха, царя. Я теж перейнявся мудрістю свого діда й через те закликаю тебе, шахіншаху, підкорити тих нікчемних балакунів – еллінів. І підношу тобі в дар для цієї справи все своє добро. А золото моє можуть за раз підняти хіба що вісімсот невільників.

Молодий перський цар Хтайарша розчулився й сказав:

– Залиш при собі своє срібло-золото, щирий лідійцю! Коли опинюся в скруті, неодмінно скористаюся ним. А тепер подарую тобі сам оті сім тисяч золотих перських даріків, яких тобі не вистачає до чотирьох тисяч тисяч, і оголошу тебе царським гостеприємцем!

Навіть для Крезового онука то була дуже висока честь. Віднині Піфій ставав першою після сатрапа людиною в Сардах.

За тиждень, узявши з собою й воїв-лідійців, цар Хтайарша рушив з усією численною раттю на північ, де єгиптяни та фінікійці вже зводили через Геллеспонт подвійний міст. Наступного дня перське військо, ввібравши в себе загони всіх підвладних племен, мусило почати переправу в Європу. Та перед цим повинен був відбутись урочистий обряд одруження перського царя з протокою, що сполучала чи роз'єднувала два материки.

Тільки-но розвиднилось, як убрані в найдорожчий священний одяг жерці-маги повели ще багатше вбраного царя Хтайаршу до божественної нареченої. Верховний маг Мітри, бога шлюбу та війни, ніс на мережаному зеленим барвінком рушнику важкий ланцюг із золотих ланок, які глухо дзенькали йому об коліна й тягли руки до землі. Міст через протоку Геллеспонт складався з позв'язуваних один до одного фінікійських і єгипетських суден, поверх яких було настелено поміст із добре пригнаних колод, а по боках для більшої безпеки тяглося поруччя, щоб коні та мули не боялися води. Позаду верховного мага йшло ще двоє магів, які співали мідійську весільну молитву, ведучи попідруки перського царя, вбраного в золототканий каптан, золоті черевики та золоту митру. За цією четвіркою йшов брат покійного Дар'явауша Артабан та інші весільні гості, а замикала хід донька першого перського царя Куруша, сестра й дружина другого царя Камбіса, дружина заколотного мага Гаумати, дружина третього царя Дар'явауша й мати четвертого царя персів Хтайарші – Атосса, яка ревно плакала й дерла обличчя нігтями, намагаючись, однак, не подряпати його.

Забравшись похилим помостом на перший корабель, весільне шестя попрямувало далі й далі, а десь ближче до середини протоки, де була найбільша глибина, верховний маг підняв рушник із ланцюгом угору й, коли з-за обрію виринуло молоде сонце, кинув золотий ланцюг у синьо-зелене скопище хвиль. Ті два маги, що вели попідруки царя, тепер дістали з-за поясів сопілки й почали приголошувати молитві головного мага.

Коли всі рушили назад, цар Хтайарша нишком поглядав на матір і прислухався до її голосіння; його завжди дивувало вміння цієї вже старої жінки робити все ніби насправжки, ніби не просто так. Але він знав, що ті сльози вдавані й вона ніколи себе не дряпне, навіть якби його зараз ховали.

Тепер мало відбутися врочисте святкове жертвоприносіння, а відразу після нього початися переправа раті через Геллеспонт.

Ця протока була вдвічі ширшою від Боспору, але Хтайарша зумисне звелів переправлятися в Європу саме тут, оскільки Боспор тридцять два роки тому виявився нещасливим для персів.

Жертовна відправа доходила кінця, й коли верховний маг урочисто звів руки до Сонця-Мітри, десь дуже далеко прокотився грім. На небі не було ні хмаринки, але вздовж протоки розгулялися вітри, під якими вода завирувала й закипіла, швидко вкриваючись кучерями білих баранців. Хмари народжувалися на землі, вони були руді й гарячі, бо то здіймалися від чимраз дужчого вітру пісок та пилюка.

Рятуючись від них, цар ускочив до свого критого візка й звелів рабам опустити повстяну запону, бо на зубах уже рипів солоний пісок.

Потім смеркло, небо затягло справжньою повстю хмар, а разом зі зливою на царський візок накинулися хвилі тугого, мов камінь, вітру. Коли б раби та вої з полку «безсмертних» не вхопили царський візок за колеса й полудрабки, то буря дуже швидко перекинула б і його.

Буря вщухла пізньої ночі, навколо запала дивна мокра тиша, яку порушував тільки хлюпіт невидимих у темряві хвиль, бо місяць уже зайшов, а зірки заплуталися в мережах високого туману. Над ранок цар Хтайарша прокинувся й глянув крізь досвітню півпітьму, але не повірив своїм очам і подався до берега, де юрмилося багато царедворців та ратних людей. Згодом повиднішало, й усі сумніви розвіялися.

Мосту не було.

Молодий син Дар'явауша страшенно розлютився, й дядько та мати ніяк не могли його заспокоїти. Хтайарша перестав потрясати кулаками в бік давно заспокоєної протоки тільки тоді, коли стара Атосса почала сама розпачливо голосити, вдавано рвучи на собі пасма розпущеної коси.

– О, безчесна протоко! – кричала вона. – Чому бунтуєш проти мого можновладного сина?

Трохи накричавшись, вона переконала сина, його дядька Артабана та інших мужів, що протоку треба неодмінно покарати, бо ніхто не має права зневажати богорівного перського царя.

Ніхто не зважився заперечувати всемогутній Атоссі, яка безжально повбивала синів свого чоловіка Дар'явауша від інших дружин, щоб царський престол дістався її рідному синові Хтайарші.

– Ударте зрадливій протоці триста батогів! – без особливого натхнення сказав Хтайарша.

Коли маги принесли в жертву всеблагому Ахурамазді білого царського коня, троє катів стали на березі, побравши в руки плетені свинцевим дротом батоги, й заходилися по черзі шмагати воду, а один з магів за кожним ударом голосно примовляв:

– Ось тобі, дурна річко!.. Ось тобі, дурна річко!.. Щоб ти вдруге не ображала нашого царя!.. Ти нікчемна солона калюжа!.. Шахіншах нічого поганого тобі не зробив, а ти так йому віддячила?.. Ось тобі!.. Ось тобі!..

Фінікійці та єгиптяни виловлювали свої розкидані бурею кораблі по всій протоці й далі за її гирлом, в Егейському морі, чимало з них було потрощено й викинуто на берег, ще більше пішло на дно. Цар Хтайарша звелів позабирати бойові та купецькі кораблі в усіх еллінських еолійських містах і знову навести переправу, доручивши цю важливу роботу єгипетським мостовикам, оскільки минулого разу міст наводили фінікійці й не виправдали високої довіри шахіншаха Хтайарші.

Коли через протоку потяглися перші тисячі полку «безсмертних», у царя спалахнули від захвату очі, – до того величне видовище постало перед ним.

– Немає в світі щасливішої за мене людини! – вигукнув він до свого дядька Артабана.

Той лише зітхнув і покрутив головою, що не могло не образити Царя царів.

– Ти ввесь час невдоволений, брате мого батька! – кинув він Артабанові.

Старий Дар'яваушів брат спробував усміхнутись до збудженого видовищем ворушкого багатоголового змія царя.

– Все це величезне скопище народу треба нагодувати, – сказав Артабан. – А для безлічі кораблів знайти безпечні затони...

Дядько знову зіпсував йому настрій, і, щоб розвіяти хмару над собою, Хтайарша звелів привести всіх будівників зруйнованого бурею мосту й розіп'ясти їх понад дорогою на хрестах, дарма що збирався це зробити після переправи всього війська в Європу.