Текст книги "Золотий Ра"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 31 страниц)

Рідковживані слова

АГОРА – в еллінських містах – головний майдан, де відбувались народні збори та торги.

АКРОПОЛЬ – укріплений особливим муром центр еллінського міста, так зв. «верхнє місто».

АРХОНТИ – урядовці в еллінських містах-державах.

АССІЯДІЯ – місяць перського календаря; починався 22 листопада.

«БЕЗСМЕРТНІ» – воїни 10-тисячного кінного перського полку; кожен воїн мав заступника, який заміняв убитого, через те кількість їх була сталою.

БОЕДРОМІОН – місяць аттічного календаря; починався 22 вересня.

ГАДЕС – або «адес»; відти церковнослов'янське «ад»; підземне царство, де панував брат Зевса – Аїд-Гадес; гадес також називали аїдом.

ГЕКАТОМБА – в Елладі – врочисте принесення в жертву відразу ста голів великої рогатої худоби.

ГЕМАТІОН – верхній одяг у стародавніх еллінів.

ГЕРОНТИ – буквально– «старі люди»; в Елладі – члени ради старійшин, герусій.

ГЕРУСІЯ – рада старійшин в еллінських містах-державах.

ГІМНАСІЙ – у Стародавній Греції – державний навчально-виховний заклад для юнаків.

ГОПЛІТ – важкоозброєний піхотинець в Елладі.

ДАЙВИ – в перській міфології – злі демони.

ДАРИКИ – золоті монети, які карбував перський цар Дар'явауш (Дарій).

ДЕМАГОГ – буквально– «народний вождь»; у Стародавній Греції – політичний діяч демократичного напрямку; згодом слово набуло різко негативного значення.

ДЕМОНИ – в еллінській міфології – нижчі божества, що сприяли або шкодили людині.

ДИПЛОДІОН – тепла верхня одежина в давніх еллінів.

ДІЄРА – великий – переважно бойовий – корабель в еллінів із двома рядами весел на кожному борту.

ДОРОГА ПРОЦЕСІЙ – одна з вулиць Вавілона, на якій відбувались урочисті релігійні та державні процесії.

ДРАБАНТ – охоронець, тілохранитель (з перської).

ДРАХМА – буквально– «жменя»; вагова (4,366 г) та грошова одиниця в Стародавній Греції; розмінювалася на 6 оболів.

ЕВПАТРИДИ – аристократія Афін та інших міст Еллади.

ЕКЛЕЗІЯ – або «еклесія»; народні збори полісів.

ЕЛЕКТРОН – по-іншому – «електр»; сплав чотирьох частин золота й однієї частини срібла.

ЕМПІРЕЙ – в уявленні давніх еллінів – горішня частина неба, наповнена вогнем, оселя богів. Звідси – «витати в емпіреях» – відчувати себе на сьомому небі, нестримно фантазувати.

ЕПОНІМ – людина, ім'ям якої названо місто чи щось інше.

ЕРЕБ – У давніх еллінів – підземне царство темряви.

ЕТЕСІЙСЬКІ ВІТРИ – сезонні літні вітри: в Єгипті – з південного сходу, в Егейському морі – північні й північно-західні, з Адріатики.

ЕФЕБИ – в Елладі – юнаки віком від 18 років, що навчалися військової справи, риторики, філософії тощо.

ЕФОРІЯ – рада з п'яти ефорів, яких у Спарті обирали терміном на рік для нагляду за діяльністю урядовців.

ІЛОТИ – напівзалежне, безправне корінне населення Стародавньої Спарти; належали не окремим власникам, а державі, але обробляли чужу землю, сплачуючи за неї ренту; не мали громадянських прав, через те у війську не служили, хіба що як помічники воїнів.

КЕНТАВРИ – в еллінській міфології – химерні істоти: напівлюди-напівконі.

КЕРИ – в еллінській міфології – демони лиха й погибелі, діти Нюкти.

КІЛІК – чаша, келих (із грецької).

КІФАРЕД – в Елладі – співак, який акомпонував собі на музичному інструменті кіфарі.

КРАБАТ – пізніше стало вимовлятися «крават» – ліжко.

КРАТЕР – велика череп'яна чи металева посудина з широкими вінцями та двома вухами; в кратерах змішували вино з водою.

ЛАБІРИНТ – споруда з багатьма заплутаними коридорами та глухими кутами (біля Кноса на острові Кріті). За еллінською легендою, його побудував Дедал – на замовлення жорстокого царя Міноса.

ЛАПІТИ – або «лапіфи»; давнє плем'я в Елладі; з часом асимілювалось із еллінськими племенами Фессалії.

ЛАМІЯ – в еллінській міфології чудисько в образі жінки; висмоктувало кров у людей і поглинало їх живими.

ЛІМЕН – порт, гавань, пристань (з грецької).

ЛОГОГРАФИ – автори перших творів історичної прози в Елладі VI—V ст. до н. е.

МАГИ – чаклуни, жерці в Стародавній Персії та в деяких інших сусідніх країнах. Магів храми набирали здебільшого з-поміж чоловіків мідійського походження.

МАГ-МАГІШТІ – титул головного або старшого мага.

МЕТЕКИ – особисто вільні, але політично безправні мешканці еллінських міст; метеки не мали права володіти нерухомим майном; то були чужинці та колишні раби-відпущеники.

МИТРА – популярний у Стародавній Персії головний убір.

МІНА – вагова (436,6 г) та грошова одиниця в Елладі; поділялася на 100 драхм.

МУЗИ – в еллінській міфології – супутниці Аполлона, покровительки наук і мистецтв.

НАВАРХ – в Елладі, насамперед у Спарті – командуючий флотом.

НАВТІКОН – флот, флотилія (грецьке).

НАВТІЛ – моряк (грецьке).

НАВТІЛАРХ – капітан корабля (грецьке).

НАОС – храм, вівтар (грецьке).

НАСАМОНИ – північноафриканське плем'я, що жило побіля затоки Великий Сірт.

НОМ – адміністративно-територіальна одиниця в Стародавньому Єгипті (грецька назва; єгипетська до нас не дійшла).

НОМІСМА – монета (з грецької); звідси «нумізматика» – колекціонування монет.

ОБОЛ – найдрібніша монета Еллади; шість оболів складали драхму; срібний або мідний обол важив 0,728 г.

ОДРИНА – спальня.

ОЛІМПІАДИ – спортивні змагання в стародавньому місті Олімпії на Пелопоннесі; відбувалися щочотири роки; перша Олімпіада відбулась 776 р. до н. е. За Олімпіадами в Елладі велось літочислення.

ОЛІМПІЙЦІ – так елліни називали своїх дванадцятьох головних богів, які нібито жили не тільки в Емпіреї, а й на горі Олімпі, у Фессалії.

ОРАКУЛ – так елліни називали місце в деяких храмах, де жерці провіщали майбутнє від імені божества; так звали й саме божество, яке нібито підказувало жерцеві слова віщування; так звали й самого віщуна-жерця (або жриці, бо в Дельфах, наприклад, у тамтешньому храмі Аполлона віщувала жінка-піфія); оракулом називалися й пророчі слова піфії та інших віщунів.

ПАПІРУС – тропічна трав'яниста рослина, переважно болотяна, а також виготовлений з цієї рослини матеріал для писання; від нього походить і наше слово «папір».

ПАРАДИЗ – буквально– «Сад розваг», де, за вченням Заратуштри, перебували після смерті праведники, тобто рай.

ПАРАСХІТИ – або «парасхісти»; в Стародавньому Єгипті – бальзамувальники трупів, найнижча каста в тогочасному єгипетському суспільстві.

ПЕПЛОС – покривало, жіночий верхній одяг із легкої тканини, який носили поверх хітона, ним же запинали й голову; був поширений у всій Елладі.

ПЕТАС – крислатий капелюх, який давні греки носили переважно в негоду.

ПІЛОН – брама (з грецької).

ПІФІЯ – жриця-віщунка, яка провіщала в оракулі храму Аполлона у Дельфах.

ПІФОС – череп'яна яйцеподібна, часом до двох метрів увишки, цистерна для зберігання зерна, вина, олії тощо (з грецької).

ПОЛІС – місто-держава в Елладі.

ПРІТАНИ – найвищі урядовці в деяких давньогрецьких містах.

ПРІТАНІЯ – або «прітанейон» – громадська споруда, в якій урядували прітани.

ПРОКСЕНИ – в Стародавній Греції особи, яким доручали почесний обов'язок дбати про гостей-іноземців.

ПСІЛЛИ – північноафриканське плем'я, що жило побіля затоки Великий Сірт, по сусідству з насамонами.

РИТОН – череп'яний або металевий келих у вигляді голови тварини.

САД РОЗВАГ – див. «Парадиз».

САТРАП – у Стародавній Персії – правитель провінції.

СЕЗАМ – однорічна трав'яниста рослина, з насіння якої вичавлюють добру олію, а також роблять особливу халву.

СЕПІЯ – головоногий молюск, який у небезпеці випускає з себе дуже густу захисну коричневу фарбу; сепією називається й сама фарба, одержувана з молюска.

СОРГО – трав'яниста злакова рослина.

СТАТЕР – золота або електронова монета в Стародавній Греції: дорівнювала двом, іноді – трьом драхмам.

ТАЛАНТ – у стародавньому світі – грошово-розрахункова та вагова одиниця; в різних країнах і містах талант коливався від 26 до 30 з гаком кілограмів, дорівнював 60-100 мінам; талант золота коштував 10 талантів срібла.

ТАРТАР – оточена потрійними стінами темряви й заліза прірва під гадесом, куди Зевс увергнув своїх найзапекліших супротивників: рідного батька, інших титанів.

ТЕСМОФОРІЇ – або «фесмофорії» – жіноче триденне свято на честь Деметри Законодательки; справлялося щороку з 11 піанепсіона (3 листопада) в Афінах, Фівах та інших містах.

ТЕХНІТАР – або «техніт» – ремісник, майстер, знавець своєї справи (з грецької).

ТИРАН – правитель, що добувся до влади насильницьким шляхом.

ТРІЄРА – бойовий (переважно) корабель із трьома, розташованими один над одним, рядами весел на кожному борту; найбільші трієри вміщували до 350 веслярів та воїнів.

ТРОНОС – або «трон» – стілець, крісло (з грецької).

ТРОЯНСЬКА ВІЙНА – війна між греками-ахейцями та громадянами міста Трої (Іліона); почалася через викрадену троянським царевичем Парісом спартанську царицю Елену (Єлену) й тривала десять років (близько 1260-1250 рр. до н. е.).

ФАЛАНГА – У Стародавній Греції, а пізніше – в Македонії та Римі – щільно зімкнутий бойовий лад важкоозброєної піхоти (гоплітів); кількість рядів – 8-16, іноді до 25; кількість бійців в одному ряді – до 1000.

ФІБУЛА – шпилька, заколка, пряжка (з грецької).

ФЛЕГМА – слиз (із грецької).

ХЕЛАНДІЯ – однорядний весельний човен (із грецької).

ХЛАМИДА – верхній чоловічий одяг у стародавніх греків: плащ, накидка, мантія.

ЦІНВАД – міст, який, за переконаннями стародавніх персів, сполучав береги нашого й потойбічного світу. Щоб душа померлого не блукала ярами та нетрищами, їй треба було допомогти розшукати той міст; цьому сприяли священні пси й увесь складний обряд поховання.

ШАХІНШАХ – Шах шахів, Цар царів; титул монарха в Стародавній Персії та в Ірані аж до останніх років, коли країну було проголошено Ісламською Республікою.

ШУМЕРИ – прадавній народ, який заселяв Південну Месопотамію в V—II тисячоріччях до н. е. На думку відомого словацького вченого й письменника В. Замаровського, шумери не були семітами, які прийшли в ті краї значно пізніше; мова шумерів була чимось середнім між індоєвропейськими й тюркськими мовами.

ЯМС – тропічна й субтропічна рослина, підземні бульби якої містять крохмаль і вживаються в їжу.

Геродотова «Історія» з відстані століть

«Історія» Геродота – давньогрецького письменника – один із найбільших і найвидатніших творів Еллади. Ця його праця користувалася надзвичайною популярністю й уславила автора на вічні часи, так само, як уславили «Іліада» та «Одісея» їхнього творця – великого Гомера. До того ж, Геродотова «Історія» дала назву й поклала початок новій галузі науки – історії.

В Геродота були попередники, і на той час дуже відомі, – Гекатей та Гелланік (кінець VI – початок V ст. до н. е.). Проте їхні праці, які дійшли до нас лише в невеликих фрагментах, ще не можна було вважати історичними. В них справжні події тісно поєднувалися з міфом чи з легендою, тож ніяк було відрізнити правду від вигадки. Ці автори обмежувались описом окремої події чи міста.

Багатоплановий і складний твір Геродота вигідно відрізняється від них. По суті, це була перша історична книга, сповнена найрізноманітніших відомостей про численні держави й народи, більшість яких уже зникла з історичної арени. Саме тому, відзначаючи її новаторський характер, славетний римський оратор і політичний діяч Марк Туллій Ціцерон назвав Геродота «Батьком історії». Пізніші грецькі вчені поділили цей твір Геродота на дев'ять книг, давши кожній ім'я однієї з дев'яти муз, через що його називають іще «Музами»

Хто ж такий Геродот і що нам відомо про нього?

На жаль, як і про багатьох інших видатних представників давньогрецької літератури, відомостей про нього дійшло небагато. Тому лише приблизно визначено роки його життя: народження – десь 485 р. до н. е., смерть – між 430 і 425 рр. Як свідчить сам Геродот, народився він у місті Галікарнасі, що знаходилось на узбережжі Егейського моря, на півдні Малої Азії. Очевидно, він одержав ґрунтовну освіту і був ерудованою людиною. Замолоду брав участь у політичній боротьбі й урешті був змушений залишити рідне місто і поїхати на острів Самос, де прожив кілька років.

Можна зробити висновок, що Геродот ненавидів тиранів (мабуть, цим і пояснюється його втеча) і завжди був прихильником афінської рабовласницької демократії. Афіни на той час уже стали найголовнішою еллінською державою, найважливішим економічним, політичним і культурним центром усієї країни. Не випадково після закінчення своїх довгорічних мандрів Геродот приїздив до Афін і читав там свою книгу. Афінські громадяни надзвичайно високо оцінили його хист письменника і навіть щедро його винагородили.

У V книзі своєї «Історії» Геродот писав: «Якою чудовою справою є рівність! Перебуваючи під владою тиранії, афіняни не переважали сусідні народи у військовій справі, а перемігши тиранію, вони стали першими».

З острова Самос Геродот вирушив у свої далекі й небезпечні подорожі, що тривали понад десять років. Допитливий, активний і спостережливий, він невтомно переїздив з країни до країни, перетинав на кораблях моря, піднімався по Нілу й Дунаю, долав гори, ліси й безводні пустелі. Відвідав Лівію, Вавілон, Фінікію, Ассірію, Єгипет, об'їздив усю Малу Азію, зупинявся у мілетській колонії Ольвії, подорожував по безкрайніх причорноморських степах Скіфії, пройшов усю Фракію і Македонію, познайомився з багатьма містами материкової та острівної Греції. Згодом Геродот побував іще на острові Сіцілії та в Італії. 444 року до н. е. брав участь у заснуванні еллінської колонії на півдні Італії – міста Фурії. Там, мабуть, історіограф і помер.

Під час подорожей Геродот уважно придивлявся до життя, законів, побуту і звичаїв того чи іншого народу, вивчав визначні пам'ятки, минуле країни. Його цікавили також географічні дані, природа з її тваринним і рослинним світом, представники різних племен, житла і одяг людей, їхні страви, молитви і навіть чудеса, про які доводилося почути. Він записував численні історії, що їх розповідали ті, з ким він зустрічався. Знаючи лиш одну давньогрецьку мову, історіограф покладався на товмачів, тому одержані відомості часто спиралися на традиції усної творчості.

Те, що Геродот побачив і почув, пізніше лягло в основу «Історії». Одним із її джерел стали й зібрані мандрівником письмові пам'ятки. Значне місце в ній займають і всілякі віщування, зокрема пророцтва Дельфійського оракула, що було пов'язано із світоглядом самого автора. Геродот вірив у богів і був переконаний у тому, що долею людства, усіма історичними подіями керують всевладні й могутні боги. Вони ж встановили й непорушний світовий порядок. Вірив він і в пророчі сни, чудесні знамення, віщування оракулів та провісників, жерців та чаклунів. Геродот уважав, що боги можуть покарати людину як за тяжкий злочин, так і за надмірну жорстокість у помсті й навіть за надмірне щастя.

«Історія» рясніє міфами та міфологічними героями. В ній фігурують Іо, Медея, Єлена, аргонавти, Мінос, Менелай, Тесей, Геракл, Орест, Персей тощо. Всі вони змальовані Геродотом як реальні історичні особи. Проте до деяких міфологічних подій історіограф ставиться критично і характеризує їх по-своєму, робить «реальнішими».

Отже, є підстави твердити, що до «Історії» увійшло багато недостовірних відомостей. Сам автор розуміє це, тож попереджає про різний ступінь вірогідності наведених ним фактів: «Я вважаю за свій обов'язок передавати те, що говорять, але зовсім не зобов'язаний вірити почутому, і це зауваження стосується усієї моєї історії». Тому наведені Геродотом напівісторичні легенди часто починаються словами: «Так от, перси говорять...» або: «Як я чув від еллінів...» тощо. Однак він лише попереджає про їхню недостовірність і ніколи їх не перевіряє (як робить справжній історик-науковець).

Проте Геродот свідомий своєї відповідальності перед прийдешніми поколіннями, тож починає «Історію» словами: «Геродот з Галікарнаса зібрав і записав ці відомості, щоб минулі події з плином часу не були забуті, й величні, достойні подиву діяння як еллінів, так і варварів не пішли у безвість, особливо ж те, чому вони воювали одні з одними».

В основу своєї праці історіограф поклав війни між еллінами й персами, яких називає «варварами». Однак починає він із найдавніших часів – з міфу про викрадення фінікійцями дівчини-еллінки. Греки відповіли на це викраденням Медеї з Азії. Тоді троянський царевич Паріс викрав дружину еллінського царя Менелая Єлену, а греки через це оточили Трою і врешті зруйнували її. Своєрідний міфологічний вступ обґрунтовує майбутню ворожнечу між Азією і Європою. Але й подальша розповідь Геродота про історичні події певною мірою ґрунтується на легендах, хоч вона разом з тим спирається на досить точні географічні та етнографічні дані; історичні легенди, що їх використовує Геродот, змальовуючи життя лідійського царя Креза, який уславився багатством, і його війну з перським царем Кіром (Курушем), що закінчилася повною поразкою Креза (І книга – «Кліо»); похід Камбіса, Кірового сина, на Єгипет (II книга – «Евтерпа»); підкорення Камбісом Єгипту і смерть царя, прихід до влади Дарія (Дар'явауша) і завоювання ним острова Самосу (III книга – «Талія»); невдалий похід Дарія на Скіфію і втеча з цієї країни (IV книга – «Мельпомена»).

Друга половина Геродотового твору присвячена безпосередньо греко-перським війнам. Завоювання перським полководцем Мегабазом Фракії, невдале повстання малоазійських еллінських міст проти персів, очолене Арістагором, складають зміст V книги («Терпсіхора»), VI книга («Ерато») розповідає про зруйнування персами в 494 р. Мілету і поразку Дарія під Еретрією та Марафоном. В останніх трьох книгах розповідається про найбільший похід персів на Елладу. В VII книзі («Полігімнія») йдеться про смерть Дарія, підготовку величезного війська, очоленого його сином Ксерксом, перехід через Геллеспонт, вторгнення в Елладу, бій під Фермопілами й подвиг царя Леоніда та трьохсот спартанців. У VIII книзі («Уранія») змальовується захоплення персами Афін, знаменитий Саламінський бій, у якому елліни невеликими силами вщент розгромили величезний флот персів. Боротьба двох народів закінчується (IX книга – «Калліопа») битвою під Платеями, новою поразкою персів і захопленням греками міста Сест на Херсонесі Фракійськім.

Характерно для «Історії» те, що в головну свою оповідь про греко-перські війни Геродот дуже часто, особливо у п'яти перших книгах, вводить епізоди, своєрідні новели, які з темою самої оповіді нічого спільного не мають. Наприклад, перераховуючи округи, які сплачували Дарієві данину, автор докладно зупиняється на останній з них і розповідає про численні племена тубільців, про їхні звичаї, обряди і мораль, про дивних тварин («... А в її пісках живуть мурахи завбільшки як собаки, не менше лисиці»). Зрозуміло, що такі епізоди ґрунтуються на якійсь легенді чи місцевій казці.

Говорячи про певну особу чи місце, навіть про окремий предмет, письменник намагається розповісти про них якнайдокладніше, з багатьма даними, аж ніяк не зв'язаними з тим, про що він оповідав вище. Наприклад, згадуючи спробу Креза налагодити відносини з Афінами та Спартою, Геродот подає численні відомості про ці еллінські держави, торкається їхньої історії.

Вже стародавні вчені відзначали вміння Геродота майстерно будувати оповідь, з драматичною силою висвітлювати суть подій. Як і Гомер, він вводить у текст промови або діалоги історичних осіб, розкриває в них характери і навіть вкладає в уста своїх героїв особисті погляди. Часом він удається до легкого гумору, комічних сценок, які чергуються зі «страшними», жорстокими або похмурими епізодами. Проте стиль його наближається до епічного, стає уповільненим і стислим, коли він зображує історичні події.

В античні часи деякі вчені висловлювали сумніви щодо достовірності тих відомостей і фактів, що їх наводив Геродот у своїй «Історії». Його навіть називали неправдивим істориком, «автором казок», а твір – збіркою найнеймовірніших вигадок (Арістотель, Лукіан, Плутарх, Флавій). Так ставились до Геродота і за нових часів. Лише в XX ст. ці звинувачення було відкинуто як несправедливі. Встановленню істини допомогли досягнення археологічної науки. Тепер можна зробити висновок про те, що Геродот достовірний там, де він наводить етнографічні дані про різні народи чи розповідає про близькі до його часу історичні події. Переважна більшість цих фактів знайшли підтвердження під час археологічних розкопок. Тому для нас особливо важливими є ті відомості, що їх подає Геродот у IV книзі про Скіфію. Адже це перші, здебільшого достовірні дані про скіфські племена, які населяли колись нашу південну територію – Північне Причорномор'я і володіння яких розкинулись від Істру до Танаїсу, тобто від Дунаю до Дінця.

«Історія» Геродота до цього часу ще не перекладена на українську мову. Вільний переказ Івана Білика являє собою спробу познайомити молодих українських читачів з найцікавішими і найважливішими її подіями та героями. З цією метою письменник перетворює епізоди й новели книги Геродота, написані лаконічною мовою історіографа, на цікаві картини, ніби вихоплені з далекого життя. Часом окремі факти, думки, навіть натяки Геродота стають для Білика ґрунтом, на якому «розквітає» захоплююча і водночас цілком реальна ситуація, що дозволяє ніби зазирнути у незнайому нам епоху. Так, у Геродота читаємо: «Еобаз, один із персів, у якого було троє синів і всі вони повинні були йти у похід, просив царя залишити хоча б одного сина. Цар відповів, що як другові й скромному прохачеві він залишить йому всіх синів. Еобаз дуже зрадів... Дарій же звелів слугам убити всіх його синів. І вони, страчені, дійсно лишилися там» (IV, 84). Отже, історіограф стисло, кількома фразами розповів про страшну трагедію, що спостигла нещасного батька. Він не пояснив причин жорстокого наказу Дарія, не показав переживань Еобаза, а просто констатував. А в Білика цей епізод стає цікавим оповіданням, у якому розкривається психологія персонажів, дія обростає додатковими деталями – і виникають характерні риси епохи з її неповторним колоритом.

Геродот дуже часто за зображуваними подіями чи констатаціями фактів приховував внутрішнє напруження, драматизм подій, мудрість історичних осіб. Тож авторові переказу перш за все доводилося рахуватись із цими елементами книги Геродота, психологічно обґрунтовувати дії героїв, розкривати їхній внутрішній світ, їхні думки, погляди, почуття і прагнення.

Переказувач мав подолати багато труднощів, зокрема з величезної маси подій і фактів «Історії» вибрати найцікавіші, найпоказовіші. Зрозуміло, що перш ніж розгорнути короткий історичний факт у художнє оповідання, Білик досконало вивчив історію античного світу, його реалії, фактори духовного й побутового життя людей давніх епох.

Саме ці відомості повинні були додати до розповіді Геродота те, що лишилося не розкритим. Отже, українському письменникові довелося багато чого домислювати і тим самим ніби доповнювати грецького історіографа. Чи правомірні ці домисли автора вільного переказу? І наскільки вони відповідатимуть історичним подіям, про які йдеться в «Історії»?

Проблема ця надзвичайно складна і делікатна, а успіх її розв'язання залежить від багатьох причин. Тут і бездоганне знання епохи, і шанобливо-обережне ставлення до Геродотового твору, і відчуття історизму зображуваних подій, і дотримання певної міри домислу, і розуміння відповідальності, і – врешті – наявність внутрішнього письменницького такту. Але найголовніше – це збереження історичної правди – тієї, що її знаходимо в творі Геродота. Не може бути ніяких спроб «доповнювати» великого історіографа, бо саме тоді домисел стає неправомірним – як і в тих випадках, коли він порушує ходу історичних подій, змінює їх у напрямку, що виявляється «зручнішим» для пояснення дій чи вчинків героїв, так і тоді, коли довільно змінюються дати, назви, імена, доведена історіографом причинність вчинків тієї чи іншої історичної особи.

Іванові Білику пощастило уникнути всіх цих ускладнень. Його домисел, не порушуючи історичної правди, перетворює здебільшого лаконічну розповідь Геродота на цікаві оповідання про життя еллінів, єгиптян, персів, скіфів та інших народів, про подвиги народних героїв, про марнолюбство, пихатість і злочини монархів та їхніх челядників.

ВАДИМ ПАЩЕНКО