Текст книги "Золотий Ра"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 31 страниц)

Щасливий Полікрат

Ми з ним були однолітки. Коли йому минув дванадцятий рік, його прислали з Самосу до Лідії: в мого батька була найкраща в світі школа верхової їзди. Полікрат був середульшим сином самоського царя Еака, тож мій тато взяв його в наш дім, бо царевичеві не личило жити серед простих учнів.

По-грецькому я вже трохи вмів і тоді, тож коли тато підвів Полікрата до мене й порадив, щоб я подружив із ним, я спитав у самоського царевича:

– Ти можеш натягти отой лук?

На стіні висів круто вигнутий лук з рогів дикого бика-тура – подарунок моєму дідові од скіфського царя. Того лука міг натягти не кожен дорослий воїн. Полікрат був на вигляд кволий і не сягав мені навіть плеча, але його грецьке ім'я по-нашому означало «могутній», «багатосилий», через те я й запитав його про той скіфський лук.

Полікрат не відповів на моє запитання, а сам спитав мене:

– А ти вмієш?

Мій батько вирішив нас помирити й сказав:

– Дикий бик-тур дужчий за двадцятьох мисливців, але може загинути від однієї вправно пущеної стріли.

То була слушна відповідь. Батько мовби казав, що для царевича розум важливіший від сили, але для такої мудрості я ще був замалий, у дванадцятирічному віці людина понад усе шанує силу.

По-справжньому заприятелювати з Полікратом ми так і не змогли – він ніколи не забував про моє недостойне господаря насміхання з гостя. Полікрат завжди й в усьому намагався довести свою перевагу над учнями школи верхової їзди, особливо ревно пильнував за мною.

Його старання, звичайно, дали свій плід. Якщо Полікрат не міг перемогти силою, то йшов на все. Навіть на підступ. На змаганнях після третього року навчання сталось таке. В сідлі Полікрат тримався дуже добре, але й після цих трьох років не нагуляв собі зросту та ваги – так і лишився найменшим в усій школі, тож не мав сили пробити сулицею солом'яного мішка, що правив нам за ворога. Моя сулиця наскрізь прохромлювала мішок, іноді навіть вискакувала з того боку, а Полікратова ледве влазила до половини навершя й знесилено провисала ратищем до землі.

Ми з Полікратом були царевичі й мали змагатися між собою.

На перегонах наші коні в обидва боки бігли груди в груди, а коли підскочили до мішка, я щосили натяг повід і замахнувся сулицею. Але ще до кидка сулиці опинився на столоченій копитами землі.

Ну, а Полікрат спокійно встромив у ціль вістря своєї сулиці. Він переміг. Після змагань я оглянув збрую й виявив, що повід у мене був надрізаний ножем. Я ще не встиг охолонути після ганьби й спересердя кинув повіддя в ноги Полікратові, а він, не глянувши, сказав:

– Це діло рук Афіни Паллади. На вчорашньому жертвоприношенні я пообіцяв їй зайву телицю й попросив, щоб вона підтяла твоє повіддя. Чи, може, я мав просити Афіну скинути мене з сідла?

Можливо, Полікрат і молився Зевсовій доньці, але моє повіддя підтяв своїм ножем. Я й досі так думаю, хоч ми були п'ятнадцятирічними підсвинками й відтоді спливло стільки води...

Через два роки Полікрат поїхав додому на свій Самос, а напередодні ввечері зустрів мене в переходах нашого палацу й сказав:

– Ти, Крезе, ніколи не будеш царем Лідії.

Я тільки засміявся й нічого не відказав на його слова. Хіба міг самоський цар змагатися з царем такої могутньої держави, як Лідія! Років через тридцять після цієї розмови, коли по батьковій смерті я посів його престол, мені раптом забаглося завоювати Самос і всі інші острови понад берегами Малої Азії, та мова не про це.

Коли помер мій батько, на острові Самосі стався переворот: самосці скинули царя Еака й разом із синами прогнали його з острова. Еак незабаром помер, а Полікрат і його брати Пантагнот і Сілосонт поневірялись по егейських островах і служили різним тиранам, отже, Полікратові було не до Лідії та її нового царя.

Я потім довго нічого не чув про Полікрата. Згадав аж того дня, коли Кір захопив мою столицю, а мене вирішив скарати вогнем. Мені раптом пригадалась ота розмова з Полікратом, я тільки так ото покивав головою й сам собі кажу: «Полікрате, Полікрате, бачиш мене чи ні? Так ти й не встиг позбавити мене царства, тебе випередив перський цар. Ну, а твої, мабуть, і кісточки вже давно зітліли...»

А коли Кір передумав і вирішив подарувати мені життя, я знову почув про Полікрата.

Після моєї поразки минуло було років два чи три, коли Полікрат і його брати знову виринули на острові Самосі. По скиненні їхнього батька Еака остров'яни повернулися до демократії й утішалися нею кілька літ, але незабаром нові правителі погрузли в хабарях і злочинах, виборні судді могли безпідставно позбавити кого завгодно майна й навіть життя. Бідні ще дужче схудли, а в багатих ще дужче понабрякали животи, тож самосці навіть зраділи, побачивши синів скиненого царя.

Полікрат учинив змову. Йому нічого не варто було підняти всіх остров'ян; хоч у змовників було всього п'ятнадцять бойових обладунків, змовники перемогли.

Брати поділили між собою владу. Але незабаром тій владі мав настати край: на допомогу скиненим демократам поспішав мілетський тиран Арістагор з великим військом. Цей Арістагор свого часу скинув Еака й прогнав із Самосу всю його сім'ю, а тепер правив у Мілеті з ласки перського царя Кіра.

Полікратові та його братам не лишалося жити й кількох днів. Вони сіли на корабель і хотіли втікати до Спарти, але раптова буря потопила їхній корабель.

І тут сталося несподіване – одне з тих див, завдяки якому Полікрат уперше повірив, що йому щаститиме все життя. Та сама буря, що розбила його корабель, на цурки потрощила ввесь флот Арістагора Мілетянина.

Якийсь час брати правили втрьох. Потім Полікратові набридло ділити владу й він підіслав до старшого брата Пантагнота найманого вбивцю. Коли вбивця протнув свою жертву ножем, Полікрат скарав його на місці злочину, а самосцям сказав:

– Я помстився за рідного брата.

А для греків це святий закон. Інакше родич убитого міг би мститися за рідного навіть цареві.

Та минув лише рік, і Полікрат шепнув двом своїм найближчим людям, нібито вбивцю до старшого брата підіслав їхній наймолодший брат Сілосонт. Люди запитали:

– Хто це тобі відкрив таке?

А Полікрат відповів:

– Убивця зізнався перед смертю.

Незабаром чутка заполонила цілий Самос і перекинулася на сусідні острови, тож наймолодший Еакід мусив піти в довічне вигнання з рідного острова.

Так Полікрат став на Самосі самовладним царем.

Його могутність день у день зростала. Він поступово зібрав могутній флот – сто бойових п'ятдесятивесельних суден, уже не кажучи про малі. Мав постійно в міському акрополі й тисячу лучників. Перед такою силою не могло встояти жодне місто на іонійських та егейських островах, а Полікрат воював без розбору з ворогами й друзями.

Після переможного для Полікрата бою один з таких «друзів» запитав його:

– Чим я тебе образив, за що ти мстився мені? Я ніколи не був тобі ворогом.

Полікрат сказав:

– Ти справді ніколи не був мені ворогом, а тепер станеш другом на все життя, бо я повертаю тобі твоє місто. Приємно дарувати друзям завойовані в них же міста.

При цьому Полікрат поблажливо дивився на високого кремезного чолов'ягу, який міг би вбити його голим кулаком, натомість покірливо всміхався й удячно кивав бородою.

Перемагав Полікрат і набагато дужчого й краще озброєного супротивника. Тоді він весело реготав:

– Хоч би за що взявся – мені завжди щастить!

Кожного разу йому щось допомагало.

На одному бучному бенкеті Полікрат оголосив:

– Років через десять я стану володарем усіх морів. Хай персіянин Кір панує на суходолах, а я пануватиму на морях! Ось тоді ми й поміряємося силою...

Він збудував собі величезний мармуровий палац, оздобив його з небаченою пишністю, в царському дворі жило багато танцюристок і співаків, а славетний поет Анакреон оспівував веселе життя в цьому щасливому домі. Така пишність була хіба що в палаці перського Царя.

Полікрат уклав договір про дружбу з фараоном Аб-мосе й обмінявся з ним багатими подарунками. Він дуже часто писав йому листи, а в листах розповідав про свої успіхи. Чутки про щасливого Полікрата доходили до Аб-мосе й так, це, зрештою, дуже стривожило фараона, й він якось теж написав Полікратові листа: мовляв, це дуже приємно, коли тобі щастить, але не треба забувати, як ревниво ставляться боги до щастя смертних людей. Для себе, мовляв, я бажав би, щоб мені щастило тільки через раз. Я зроду не бачив такої людини, мовляв, якій би раз у раз щастило і яка, зрештою, не скінчила б вельми погано. Отож вислухай, мовляв, мене й зроби так, як я пораджу. Перелічи в пам'яті все, що маєш, і вибери з-поміж нього найдорожчу й найлюбішу для тебе річ. А тоді позбав себе тієї річі. Й так чини щоразу, коли тобі надміру щастить.

Полікрат прочитав листа й весело розреготався, коли ж нареготавсь досхочу, то сів і замислився. Боги справді ревниво ставились до щасливих людей, яким без угаву таланило. Полікратові стало дуже шкода себе. Що він робитиме, коли боги помітять його щастя й раптом схаменуться? Щастити ж справді не може без кінця.

На жіночій половині палацу було гамірно, чулися радісні й заклопотані голоси. Жінки й рабині готувалися до весілля старшої Полікратової доньки, а в нього на серці був тягар, загроза з небес видавалася дедалі страшнішою.

Полікрат ходив палацом і заглядав до всіх дверей, поплентався до скарбниці й знову зійшов нагору, шукаючи найдорожчу для себе річ. Усе здавалось не досить цінним і давно набридлим. Отак він довго блукав, аж нарешті згадав про старовинний перстень, якого носив ще Геракл – прапращур їхнього роду.

Той великий золотий перстень з видовженим смарагдом, у якому ряхтіла яскраво-зелена зоря, певно, божественний погляд Геракла.

Душу Полікрата пойняв страх. Невже можна позбутись оцього небесного дару? А потім цей страх перелився в страх за власне життя.

Тепер Полікрат уже не вагався. Він одкупиться від заздрих богів саме цим перснем Геракла. Боги побачать його щедрість і надалі не чинитимуть йому перепон.

Він ляснув у долоні й звелів рабам нести себе до причалів, де завжди стояв напоготові під вітрилами п'ятдесятивесельний бойовий корабель. Полікрат заплив далеко-далеко в море, тоді зняв перстень з пальця й щосили пошпурив його в найбільшу глибінь, де не міг би дістати дна й найуправніший мисливець за губками.

Спочатку йому ніби відлягло. Тепер жодне божество не позаздрить людині, що викинула в море цілий скарб, ще й з власної волі. Та коли Полікрат підплив до берега й висів з корабля, на душі в нього було вже не так легко. Він утратив найдорожчу річ!

За три дні почалось весілля, пишний палац плавав на хвилях пісень Гіменея, гості півлежали на крабатах і піднімали повні розведеного водою вина кіліки за щастя молодят, а господар палацу не міг прогнати з-перед очей чорну хмару. Навіщо він послухав Аб-мосе?

Полікрат відчув себе найнещаснішою в світі людиною. Той коштовний перстень був священним талісманом в усіх його вчинках і думках, відтепер йому, Полікратові, ніколи в житті більше не поталанить. Десь-то нереїди підібрали перстень Геракла й піднімають дурного смертного на глум...

Отак Полікрат ятрив собі серце, аж поки підійшла служниця й шепнула на вухо кілька слів. Цар невдоволено сіпнув кощавим ліктем, а тоді знехотя підвівся й поплентав до дверей.

За порогом стояв старий зморшкуватий рибалка. Полікрат сердито його спитав:

– Чого тобі треба, Дормідонте?

Дормідонт уклонився йому й сказав такі слова:

– Я не мав чого подарувати твоїй доньці на весілля, але сьогодні нереїди загнали в мої сіті ось цього тунця. Такої чудової рибини я не ловив навіть замолоду. Це, певно, знак якогось божества. Такий тунець гідний лише царського столу, Полікрате. Я був твоїм рабом, ти відпустив мене на волю, тож я з радістю дарую тобі цього тунця.

Тунець і справді був великий і криваво-червоний, а очі його світилися мерехтливим зеленим вогнем. Було навіть дивно, як відпущеник Дормідонт дотяг такого велетня на собі, але Полікрат лише досадливо скривився:

– Віддай його поварним рабам.

А сам знову поплентав на оте нудне весілля. По тривалому часі просто до нього підбіг убраний У брудний хітон поварний раб, на закривавленій долоні в нього блищав золотий перстень з величезним ясно-зеленим смарагдом.

– Де ти його взяв?!

– Знайшов у череві Дормідонтової рибини, Полікрате!

Й знову написав Полікрат листа фараонові Аб-мосе, й знову хвалився йому своїм щастям. Тепер він уже, мовляв, напевно знає, що таланить йому неспроста: він став улюбленцем якогось доброго, щедрого бога.

А фараон відповів йому так: «Твій лист мене ще дужче збентежив, Полікрате. Я тепер остаточно збагнув, що за тобою пантрує якась таємнича ворожа сила, вона вирішила поглумитися з тебе й жорстоко вдарити тебе. Ми уклали договір про дружбу й вічну любов, але я передчуваю, що незабаром доведеться оплакувати когось, через те вирішив розірвати наш союз і повернути тобі твої дарунки. Не хочу більше писати й одержувати від тебе листи, щоб не знати бодай про твої майбутні біди!»

Цей лист збентежив Полікрата й навіть засмутив його.

Та ось через три роки після смерті Кіра новий перський цар Камбіс пішов походом на Єгипет. Військо Камбіса було б загинуло в аравійських страшних лісках, але боги відступились од Єгипту. Аб-мосе раптово помер, а його колишні союзники – арабські князьки – після цього дали персам себе підкупити. Новий фараон Псамменіт чекав Камбіса за мурами фінікійських міст, а перси несподівано з'явилися з пустелі, коли Ніл саме вийшов з берегів.

Останній єгипетський фараон процарював усього шість місяців.

Почувши таку новину, Полікрат розреготався: мовляв, ось чим закінчилися твої пророцтва, мій любий друже Аб-мосе! Я живий-здоровий, а тебе вже просмолили й поклали твою мумію в саркофаг. Сина твого Псамменіта спалили, на тому світі не буде куди навіть повернутися його душі, коли ваш бог Осіріс побажає його воскресити, чи як воно там у вас. А що сталося з твоїм Єгиптом? У твоєму палаці живе пришелепуватий перський цар, негідний син великого Кіра. А я правлю численними містами й островами, й мені, як і досі, в усьому щастить.

Йому справді щастило. Він одне по одному завойовував грецькі міста на малоазійських берегах, користуючись із того, що персам було тоді не до тих міст. І щоразу Полікратові допомагала перемогти якась дрібничка; в битві з лесбосцями то був кажан, який несподівано вчепився в білі хряпи коня лесбійського стратега, кінь схарапудився й поніс вершника назад, і все військо Лесбосу теж кинулося втікати, хоча вже майже перемогло.

Після таких перемог Полікрат іще дужче повірив у свою щасливу зірку, ніби всі боги Олімпу сприяли йому.

А після раптової смерті молодого царя Камбіса в Персії почалася велика скрута. Мідія повстала й посадовила на перський престол свого царя. Відкинулась Вавілонія. Так міцно збита Кіром держава тріщала по всіх швах.

Отоді-то Полікрат вирішив, що настав його день.

А тут саме прибув гонець від перського сатрапа в моїх рідних Сардах – Орета. Орет переказував через гінця, що добре знає наміри Полікрата, схвалює їх і хоче йому допомогти, сподіваючись потім на справедливу віддяку.

– Чим же він хоче мені допомогти?

– Сріблом і золотом. Срібла-золота в Орета цілих сім скринь. Якщо ти допоможеш вивезти з Сард його скрині, чотири з них він подарує тобі. Треба скористатися з нагоди, поки в персів не з'явився новий цар, бо тоді все срібло й золото піде в царську скарбницю.

Полікрат відчув у собі приплив нових сил. Для його величних задумів бракувало саме стільки срібла-золота. Тепер він зможе найняти ще багато воїв і кораблів. Поки Персію шарпають шакали, він позахоплює всі острови й міста на азійських, європейських та африканських берегах. Нарешті здійсниться його мрія: він стане самодержавним володарем усіх морів!

Полікрат був уже в літах і не міг допустити, щоб хтось зав'язав його котові хвоста: він послав до Сард свого довіренця Меандрія. Орет охоче показав прибульцеві своє добро: три величезні скрині срібла й чотири – щирого золота.

Після повернення Меандрія Полікрат сам зібрався до Сард. Я в цей час іще був при дворі покійного царя Камбіса в Єгипті. Полікрат узяв чималу учту царедворців і поплив одним кораблем, а вслід йому голосила молодша донька:

– Ой, таточку, зупинись!..

Напередодні їй приснилося, ніби батька обмиває Зевс, а Геліос умащує його тіло пахощами. Полікрат же злився на її дурні пророцтва й кричав до доньки з корабля:

– Повернуся – розладнаю твої заручини!.. Ти в мене віку звікуєш у дівках!..

На те воно й вийшло.

В Сардах сатрап Орет спочатку показав Полікратові свій скарб: усі сім скринь були майже догори наповнені камінням, каміння лише зверху прикрили тонким шаром золотих та срібних монет, які я вперше в світі колись карбував у Сардах.

Орет вибрав для Полікрата таку страшну смерть, що про це навіть говорити не хочеться. Справдився сон молодшої доньки його, яка після батькової смерті так і не вийшла заміж. Я бачив її потім у покоях третього перського царя – Дар'явауша, Віштаспиного сина. їй довелося спокутувати батькові гріхи. Я часом дивився на неї й згадував Полікрата. Згадував нашу спільну юність і підрізане повіддя мого коня. Боги, може, й справді дратуються людським щастям, а може, лише щастям окремих людей...

Мабуть, усе-таки їх дратують зухвалі вчинки людей свавільних і пихатих. Інакше навіщо було б людям вигадувати собі заздрісних богів? Невже їм було мало звичайної людської заздрості?..

ПЕРСИ

Царський знахар

Кожен ранок єгиптянина Хатмасатава починався з палкої молитви божественній сім'ї:

– О, всемогутній Осірісе! Ти створив небо й землю, ти навчив дітей повноводого Хапі сіяти полбу та ячмінь!.. О, всеблага Ісідо! Коли твого брата й чоловіка вбив підступом ваш рідний брат чорнозубий Сет, хіба ж не ти зцілила своїми слізьми на шматки порубане тіло Осіріса, а потім знову вдихнула в бездиханного життя?.. О, всевидющий осяйний Горе! Тебе породили Ісіда й Осіріс-Геб, народжені тобою ще раніше, бо ти – батько всіх богів і людей!.. Зробіть ласку – нашліть дев'ять смертних болячок на нечестивого фараона Аб-мосе!..

З такою ж молитвою Хатмасатав лаштувався ввечері спати, й тоді йому цілу ніч снилися рідні люди й рідні краї. Вранці він прокидавсь переповнений щастя, коли ж розглядався по своїй кімнаті й розумів, що то було лиш оманливе видіння, Хатмасатав знову заплющував очі й намагався якнайдовше зберегти збляклі видіння сну.

Але видіння невтримно танули, натомість повіки Хатмасатава набрякали щемким вогнем, а той вогонь поволі переливався в груди й забивав дихання. Тоді Хатмасатав ще з міцно стуленими повіками знову звертався до божественної сім'ї:

– О, всемогутній Осірісе!..

Так тривало вже багато літ, відколи самозваний фараон Аб-мосе викликав його до себе й сказав, нахмурившись:

– Поїдеш до перської столиці Сус, вилікуєш очі цареві Кірові й повернешся, коли він сам одпустить тебе.

Хатмасатав не заперечував, бо фараона належало слухати, лежачи ниць, але подумки він захлинався слізьми від жалю до себе та своєї дружини Саті. За кілька тижнів дружина мала породити п'яте дитя. Чотирьох старших бог смерті з головою шакала забрав до чорного царства мертвих, бо вони й народжувалися неживі. Тепер оракул напророчив Хатмасатаву, нібито Саті народить йому відразу трьох синів, які житимуть на втіху батькові.

Аб-мосе не дозволив Хатмасатаву діждатися народження дітей. Він побоювався перського царя Кіра, всіляко улещував його багатими посилками й дарував корисних людей або рабів. Тепер Кір захворів на очі й просив надіслати йому доброго знахаря. Єгипетський фараон зрадів: між ним та перським царем поступово налагоджувалися дружні взаємини. Жерці з храму Птаха назвали Хатмасатава найкращим зцілителем очей. Тож якщо Кір справді важко занедужав, а Хатмасатаву справді пощастить вилікувати його, війни з півночі можна не остерігатись. Так міркував Аб-мосе.

Хатмасатав теж усвідомлював, що й сам багато робить для миру на своїй землі. Він поїхав до далекої Персії згнітивши серце, сподіваючись хутенько вилікувати того зажерливого царя, а потім з багатими дарунками повернутися додому. Звичайно, він не встигне приїхати до народження синів, бо тільки дорога туди й назад займе добрих два місяці, зате коли прибуде в рідні краї, Саті вже триматиме на руках аж трьох синочків.

А що Саті породить живих-здорових дітей, Хатмасатав був майже певен, бо віддав у храм за пророцтво сім великих перлин. Не міг же бог сонця Гор за таку пожертву дати неправдивий оракул!

Перський цар справді потерпав од болю в очах. Колись вони в нього були майже чорні й лискучі, а тепер зблякли й узялися сизим піском. Хатмасатав добре знав цю недугу, вона називалася таємним священним словом «пх-р-пх», її викликали підвладні Сетові духи пустелі. Незабаром сизі піщинки в оболонці пожовкнуть і з них почне сочитися кров. Тоді вже не допоможе ніяке зілля й жодні молитви.

Але піщинки ще були сизі й з них не сочилася кров. Хатмасатав приніс покутні жертви Сетові та його переможцеві Гору. Гор переміг Сета в жорстокій боротьбі, але смертному не личило змагатися навіть з лихим і найслабшим богом, тож Хатмасатав для певності вклонився обом богам, аж тоді почав розтирати сірку й камедь на молоці левиці.

Лікування було тривале й завдало перському цареві чималих мук. Особливо боляче було дивитись розплющеним оком на сонячного бога, на якого єгиптяни казали Гор, а перси – Мітра. Очі деренчали й аж виривалися з орбіт, а перський цар безжально гамселив Хатмасатава важкими кулаками. Дрібнотілий єгиптянин ледве зносив ті кулаки, а потім не міг ворухнути рукою чи ногою. Зрештою Хатмасатаву пощастило відмолити в доброго єгипетського бога здоров'я для перського царя, цар щедро обдарував лікаря, та коли той почав благати відпустити його в рідні краї, з ним більше не схотіли й розмовляти.

Через рік Аб-мосе надіслав листа перському цареві: поскаржився на хворобу очей і просив відіслати лікаря назад, якщо той виконав свій обов'язок. Перський цар відповів Аб-мосе, нібито лікар і досі його зціляє.

Хатмасатав дуже побивався й з розпачу вирішив утекти, але перси його швидко впіймали й на вимогу свого царя закували в золоті кайдани.

Незабаром на лівому оці Кіра знову виступив сизий пісок. Хвороба поверталась, але Хатмасатав затявся й не схотів більше лікувати царя. Проте єгипетський знахар ще погано знав персів. На голову Хатмасатава наділи тугий дерев'яний обруч, а тоді почали змочувати його водою. Ще ніхто не вигадував страшніших тортур. Хатмасатаву здавалося, ніби очі його ось-ось випорснуть з орбіт, а тоді з усіх отворів черепа цвіркне мозок. Волі в Хатмасатава вистачило всього на кілька годин. За цей час він безліч разів непритомнів і знову приходив до тями, коли кат виливав йому на голову цебер холодної води. Але потім обруч знову починав набрякати й вичавлювати з черепа очі й мозок. Такого страждання навряд чи зазнав син Осіріса Гор, коли Сет виривав з його лоба всевидюще око. А Хатмасатав був смертний чоловік. Більше він не пробував опиратися чи втікати.

Але тепер усю свою зненависть він спрямував на триклятого самозванця Аб-мосе.

– Хай Сет нашле на тебе всі сім своїх найстрашніших болячок! – лаяв його Хатмасатав. – Ти розлучив мене з сім'єю, я й досі не бачив своїх синів! Чи є для батька страшніша кара, як не бачити своїх рідних дітей?.. – Хатмасатав говорив так лише про вороже вухо, щоб завести в оману Сета й інших чорноротих богів, хоча сам був зовсім не певен, що на нього вдома чекають сини. – Ти не дозволив мені діждатися навіть пологів, – далі звинувачував свого нечестивого фараона Хатмасатав. – Хай чорнолиця богиня Гатор повикручує тобі всі суглоби, хай бог мудрості Тот вицідить увесь розум із серця твого! Хай богиня неба Нут і бог землі Геб стуляться так близько, щоб ти став тонший від жертовного коржа! Хай священні крокодили відгризуть тобі руки й ноги, хай черви сточать твої груди й твій живіт, хай проказа роз'їсть кістки твого обличчя, хай священні шакали обгризуть твої боки та твій таз, щоб коли твій сий Псамменіт вирішить після твоєї смерті опорядити твою мумію, парасхітам не було чого й покласти в твій саркофаг. Хай Великий бог з лицем шакала підніме віко саркофага й скаже всеблагому Осірісові: «О, всеблагий владико мертвих душ, кого ти збирався воскрешати для вічного існування? Адже в цьому саркофазі нікого нема, тут лише кілька недогризених маслаків, на обличчі немає ні носа, ні рота, ні губів, ні очей, з цих розкладених решток тепер уже годі вгадати, чия в цьому недостойному тілі жила душа Ка». Хай всеблагий Осіріс відповість шакалолицьому богові Тоту: «Хай тепер вічно блукає в темряві неприкаяна душа Ка, що жила колись у цьому грішному недоїденому черв'яками тілі!» Хай скажуть отак Осіріс і Тот...

Тепер Хатмасатав сам вірив у справжність і здійсненність власного заклинання. Він належав до касти жерців, а кожен жрець був переконаний, що вголос вимовлене слово породжує ту річ, яку воно називає. Недаремно ж сказано в молитві батькові богів і людей Ра: «І вимовив Творець слово заклинання, й породилося з того слова небо Нут; і вимовив друге таємне слово, й народилася з нього земля Геб – з морями й суходолами...»

Та спливав час, і Хатмасатав засумнівався в дієвості свого заклинання. Ненависний фараон Аб-мосе, який розлучив його з дружиною та синами, був і досі живий. Натомість перський цар Кір відійшов у царство мертвих: його вбила масагетська цариця Томіріс.

Перський престол перейшов до Кірового сина Камбіса. Хатмасатав виблагав дозвіл облизати пил з його чобіт, а облизавши, почав благати дозволу повернутися додому:

– Я вимолив у єгипетських богів зцілення для твого богорівного батька, Царя царів. Цар царів щедро винагородив мене сріблом і золотом... – Для переконливості єгиптянин показав золоті кайдани на руках і ногах. – Але останній злидар щасливіший од мене, бо живе серед своєї сім'ї, а я позбавлений такої можливості... О, Царю царів, одпусти мене додому, хай я бодай одним оком побачу своїх синів!..

Камбіс ласкаво дозволив був Хатмасатавові облизати пил з царських чобіт, а після останніх слів єгиптянина раптом копнув його червоним чоботом в обличчя:

– Воля батька для мене свята!

То була неправда: після смерті Кіра Камбіс робив усе йому наперекір. Тепер він просто не хотів позбутися такого талановитого лікаря. Хатмасатав одчув його непохитність і замкнувся зі своїм горем у собі.

Але він не міг звикнути до своїх золотих кайданів.

Це лише посилило його зненависть до самозваного фараона Аб-мосе, він довго виношував задум страшної помсти, нарешті придумав і зовсім змінив своє ставлення до перського царя Камбіса. Мечем помсти Хатмасатава мусив стати перський цар.

Камбіс був молодий і нерозважливий, тож сорокап'ятирічний єгипетський жрець-лікар міг при бажанні підбити його на що завгодно. Насамперед Хатмасатав заходився безоглядно вихваляти перського царя – Камбісові змалку подобались лестощі. Й коли він повірив у те, що красивішого, мужнішого й славетнішого царя не було в світі, єгиптянин йому сказав:

– Такому цареві личило б мати за дружину найвродливішу в світі дівчину!

– Хто ж вона така й де її шукати? – втішено посміхнувся молодий цар.

– Онука єгипетського фараона.

– Хто тобі про неї сказав?

– Я бачив її на власні очі.

Цар зневажливо махнув рукою й звелів лікареві йти геть. Але розмова, певно, запала йому в пам'ять, бо днів за кілька він несподівано покликав Хатмасатава й надміру сердитим голосом запитав:

– Скільки років ти живеш у Сусах?

– Незабаром буде п'ятнадцять...

– То скільки ж тепер отій твоїй онуці фараона, – прискалився Камбіс, – коли ти ще сам бачив її на власні очі?!

– Їй тоді минав третій рік. Була вже тоді така гарна, мов лик на фараоновому саркофазі або Гор у матері на руках!

– З гарних телят часом виростають сухоребрі корови.

Хатмасатав на якусь мить замовк, – дотепна відповідь можновладного юнака його збентежила, – тоді брязнув золотими кайданами й знову все вивернув на своє:

– Цілий світ знає про красу фараонової онуки.

Це таки справило враження на перського царя, але він по тому ще повен рік не вдарив палець об палець, лише через день викликав до себе Хатмасатава й заводив з ним розмови про його рідний край. І все-таки Камбіс пам'ятав оту їхню першу розмову про онуку єгипетського фараона.

Тепер Хатмасатав розумів, що хоч наконечником списа, хоч п'ятою ратища, але влучить у ціль.

Він не схибив у своїх розрахунках. Незабаром Камбіс вирядив пишне посольство до єгипетського фараона Аб-мосе – просити руки його онуки. Перестарілий володар Єгипту смертельно боявся войовничих персів і люто ненавидів їхнього царя. Від страху за себе та Єгипет він міг віддати онуку Камбісові, а від зненависті – відмовити йому.

– Якщо відмовить, – міркував сам собі Хатмасатав, – то роздратує лева в серці Камбісовому. А якщо змушений буде вирядити синову доньку до Сус, то потім усе життя каратиметься. Хоч так, хоч інак я помщуся тому самозванцеві.

Хатмасатав лише не відав до пуття, за що молити небожителів Осіріса, Ісіду й Гора.

Однак старий фараон учинив зовсім по-іншому.

Коли посольство Камбісове повернулося з Єгипту до Сус, із ним була юна й дуже гарна єгипетська царівна, яку звали Нітетіс. Вона привезла Камбісові багатющий посаг: тридцять волячих двоколок золотого й алебастрового посуду та коштовних прозірних тканин. Одна ж двоколка була навантажена глечиками дорогоцінного скляного намиста й південних пахощів.

Камбіса втішили така красуня й такі справді по-єгипетському щедрі дари, він одразу призначив весілля, та Нітетіс несподівано зізналася йому, що хоч вона й онука фараона, але не теперішнього самозванця Аб-мосе, а колишнього – фараона Апрія, якого Аб-мосе скинув з престолу й згодом віддав на розтерзання юрби.

– Аб-мосе вирішив тебе обдурити, – докинула Нітетіс. – Він скористався з того, що в мене та його онуки однакові імена. Й що мій дід був також фараоном.

Цар оскаженів і наказав розіп'ясти на хрестах усіх членів сватівського посольства, які дозволили єгипетському фараонові зухвало ошукати перського царя. Підставну царівну він звелів кинути в клітку до левів, але згодом передумав і сказав переляканій Нітетіс:

– Житимеш у мене в жіночому хоромі. Скоро я привезу тобі товаришку – справжню онуку хитруна Аб-мосе!

Й почав готуватися до походу на Єгипет. Хатмасатав застеріг царя:

– З Персії до Єгипту рать може потрапити тільки морем.

Він сам призвів до цієї війни, а тепер був уже трохи й не радий. Звичайно, він би дуже хотів, щоб після сварки з перським царем єгиптяни скинули чи навіть убили жорстокого фараона, який дбав лише про себе та свою сім'ю. Та коли б тепер усе не скінчилось гіршим...