Текст книги "Золотий Ра"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 31 страниц)

Камбіс також знав, що непросто перекинути перське військо в Єгипет. Якщо він збере для цього всі кораблі з підвладних йому іонійських еллінських міст, може наразитися на смертельну небезпеку: єгиптяни разом із слухняними фінікійцями потоплять грецькі судна й пустять усіх персів рибам на харч.

То було всім відомо, так завжди казав своєму синові й покійний цар Кір. З Персії до Єгипту можна було потрапити тільки через Аравійську пустелю, проте аравійські князьки були щирими союзниками Аб-мосе.

І все-таки Камбіс вирішив покарати єгипетського фараона. Грецькі дієри й трієри за його покликом уже гуртувалися біля кілікійських пристаней, куди мало прибути й перське військо. Аб-мосе радів: запальний недосвідчений Камбіс ішов назустріч певній погибелі. Єгипет міг зарані готувати вдячні жертви своїм богам.

Та коли добірне єгипетське військо зібралося під містом Танісом на березі Пелусійського гирла Нілу, старий фараон Аб-мосе раптом упав з коня й помер. Страшне знамення було в Єгипті того пізнього зимового пообіддя, коли жерці коронували на царство сина померлого самодержця – п'ятдесятирічного Псамменіта: раптом випав небачений тут сто років дощ...

Оракул провістив нещастя. Щоб не справдилися його слова, новий фараон перевів усе військо ближче до Кіпру та Кілікії – в добре укріплені фінікійські міста. Але оракул не даремно провіщав лихо. Коли помер фараон Аб-мосе, цар арабських племен набатеїв припинив чинність священного договору з Єгиптом, не встоявши перед зливою золота й погроз перських послів.

Перське військо ще тільки встигло дійти до Вавілона, коли араби показали йому єдину дорогу через смертоносні піски, навіть забезпечили персів питною водою.

Поки Псамменіт марно чекав на Камбіса в міцностінних фінікійських містах, а єгипетські та фінікійські кораблі напхом виповнили всі ближчі й дальші затони, готові при появі вщент розтрощити втричі слабший ворожий флот, Камбіс несподівано з'явився на берегах Пелусійського гирла Нілу. Військо було виснажене важким переходом через чорні піски, та Псамменіт зоставив у Мемфісі й в інших єгипетських містах зовсім нечисленні залоги, тож не міг далі лишатись у фінікійських містах. Але це вже не рятувало Єгипту. Незабаром його повновладним господарем став перський цар. Останній єгипетський фараон правив усього півроку.

Хатмасатав повернувся на рідну землю ще в золотих кайданах, але в Мемфісі перський цар сказав йому:

– Я взяв до гарему свого онучок обох єгипетських фараонів – Апрія і Аб-мосе. Про таку славу не мріяв навіть мій великий батько. Ти підбив мене на цю щасливу війну, тож я хочу тепер і тебе ощасливити. Знімаю з тебе твої золоті кайдани й дарую їх тобі.

Кайдани важили більш як півталанту. Свого часу Кір звелів переплавити все подароване єгипетському знахареві золото й зробити з нього кайдани для рук і ніг, тепер же Хатмасатав несподівано ставав дуже багатою людиною. Міг би запросто купити великий маєток із сотнею рабів.

Але зараз його думки блукали далеко. Кинувши свої золоті кайдани в заплічний мішок, Хатмасатав побіг тісними вуличками Мемфіса до свого виплеканого в мріях дому. Під час битви в місті згоріло багато хоромів та бідняцьких осель, та Хатмасатав біг і біг далі, аж біля Південної брами став як стій.

Дім його згорів разом з іншими навколишніми будинками. На згарищі сиділа почіпки замурзана сажею жінка. Вона підвела голову на Хатмасатава й сказала:

– Я твоя дружина Саті. А це ось наші сини. Не маю чим перевезти їх на той бік Нілу в Місто мертвих. Вони самі пішли боронити Мемфіс від перського царя, в один день усі троє й загинули...

Саті глянула на мертвих юнаків, а тоді знову підвела очі на їхнього батька:

– Ти мене й досі не впізнаєш?..

Не відповівши своїй забутій дружині, Хатмасатав бездумно потяг ноги туди, де за навстіж розчиненою брамою прибував каламутно-жовтий Ніл.

Через три місяці, коли священна ріка повернулася в свої береги, селяни виорали з товщі родючого мулу незнайомого чоловіка. В його міцно припасованій до спини торбі було щось дуже важке. Орачі розсупонили ту лляну торбу й знайшли там товстелезні золоті кайдани. Певно, те золото й потягло його на дно.

Шалений син Куруша

Колишній лідійський цар Крез дививсь у вузеньке віконечко й розмовляв сам із собою. Ця звичка виробилася в нього вже давно, ще як загинув Куруш і перським царем став його старший виплодок.

– У таке віконечко не вилізе й дитина, не те що дорослий чоловік, а вони приставили до моїх дверей ще й сторожа, – потихеньку бурчав колишній лідійський цар, який уже понад двадцять років перебував у перському полоні. Іноді він підвищував голос і говорив у вузький чотирикутник важких кованих дверей, – тоді з того боку озивався хрипкий голос немолодого сторожа. Хоча здебільшого доводилося бурчати собі під ніс. В'язень майже не ображався, за роки рабства він уже до всього звик, тим більше після смерті Куруша.

– Бо це хіба цар? – Крез обурювався не сторожем, а теперішнім перським царем, завдяки якому опинився в цій в'язниці. – Коли я був царем, то прислухався до думки своїх радників, – мовив він, а потім замислився й довго не озивався. Не все й тоді було так, як би йому хотілося зараз, далеко не все. Казав мені мій вірний скарбничий Санданіс не починати війни з персами, – вже мовчки подумав Крез, – а я таки його не послухав. Розумний був чоловік. Досі вже відійшов у царство тіней... Але Крезові не хотілося бодай у чомусь бути схожим на молодого перського царя Камбіса, тому він глянув на двері в'язниці й уже голосно промовив:

– За що мене вкинуто до цієї кам'яної клітки? Хіба я його напутив на лихе? Я лише сказав Камбісові, що він п'є забагато вина, а кому з-поміж смертних вино додавало розуму? Он є в греків козлоногий бог Пан, той справді ніколи не просихає від хмільного, але чи хто коли звертався по мудру пораду до того вічно п'яного божка? Отож вино не додає розуму навіть безсмертним. Пан може тільки нагнати в лісі жаху на корів та овець, греки ще й слово таке вигадали: «паніка». А по розум вони звертаються до тверезих богів. Що поганого нараяв я Камбісові? Чого ж мовчиш?

З-за дверей почувся невдоволений голос:

– Краще й ти помовч. Бо як Камбіс довідається, що ти живий...

– Він ще тебе й винагородить! – запевнив сторожа Крез.

Але той не відгукнувся.

Крез добре знав: молодому недосвідченому цареві без його порад не обійтися. Креза високо цінував ще Куруш, хоча сам був розважливий і мудрий. Куруш сказав колись: «Якби і в мого сина був такий порадник, як ти, я був би спокійний за сина». А сьогодні мова зайшла була саме про це. Молодий цар Камбіс був зранку напідпитку, він тицяв пальцем у своїх радників і в кожного питав:

– Що говорять про мене серед простого люду?

Віштаспа одказав:

– Мають тебе за доблесного воя.

Чашник Прексасп відповів ще красивіше, низько схилившись перед царем:

– Тебе мають за найсправедливішого в світі правителя!

Віштаспин брат удруге Гаубарува підійшов до Камбіса ближче за всіх.

– Ти перевершив славою свого батька, – мовив він, – бо Великий Куруш володів лише країнами по той бік пустелі, а ти володієш і по цей бік: ти завоював гордий Єгипет!

На знак згоди зі словами своїх царедворців Камбіс прикладався до ритона з вином.

Нарешті черга дійшла до Креза, але колишній лідійський цар чомусь не поспішав.

– А що ти чув про мене серед народу? – нагадав йому Камбіс.

– Я серед народу не буваю, – відповів старий. – Я твій невільник і живу в клітці.

Цар осягнув світлицю рукою й сказав:

– Ці люди також не бувають, а проте відають думку народу про свого царя. – Він замислився й повернув на інше: – А зміг би ти звеличити мене краще, ніж оці?

Крез на мить повагався й кивнув головою:

– Авжеж!

Радники зашепотілись між собою, а цар спитав:

– Ти вважаєш мене величнішим за мого батька Куруша?

Крез посміхнувся:

– Ні!

В світлиці, заставленій кумирами єгипетських богів, повисла моторошна тиша.

– Кажеш – ні?

– Ти не досяг слави свого батька, – зухвало глянув на перського володаря раб Крез, а коли напруження в світлиці стало нестерпним, він звів руки догори й надміру врочистим голосом промовив: – Бо не маєш такого сина, якого породив нам Куруш!

Очі в радників заздро спалахнули: цей лідієць завжди виставляв себе в царевих очах! Цар Камбіс теж благодушно всміхався, – ніхто з-поміж царських радників не спроможний був на таку витончену хвалу, та коли очі в Камбіса почали затягатися холодним туманом, лідійський раб збагнув, що перебрав міру. Камбіс почав густо червоніти. Це було знаком того, що наступної хвилини цар міг схопитися за лук або сокиру, що завжди лежали в нього з правої руки.

– Про якого сина мого батька ти говориш?

– Про нашого царя, – сказав Крез.

Обличчя царя потроху проясніло, й Крез полегшено зітхнув. Поряд із Курушевим сином Камбісом кожен почував себе над чорною прірвою.

«Того разу смерть обминула мене, – подумав Крез уже тепер, у в'язниці, – але який демон знову сіпнув мене тоді за язик!..»

Цар Камбіс тоді посміхнувся:

– А що ти ще скажеш про вашого царя?

Він і досі дивився на Креза підозріливо, не міг пробачити йому тих двозначних слів, які спочатку завели були його в оману.

Якісь демони справді сіпали старого за язик, тож, знехтувавши небезпеку, Крез лукаво примружив очі й з умисною таємничістю проказав:

– Дозволь повідомити це тобі завтра, великий Царю царів!

І, звичайно, досяг свого. Камбіс почав заводитися:

– Якщо не скажеш цю ж мить, звелю відтяти тобі твою рабську голову!

Він поки що не багровів, але терпець його міг швидко ввірватися, тоді порятунку вже не було б.

«І чого я тоді не змовчав, – подумав тепер Крез. – Видно, став старий і вже не вмію себе стримувати».

– А що ж ти сьогодні такого наробив? – раптом озвався з-за дверей сторож, наче перехопивши Крезові думки.

– Відкрив Камбісові трохи правди, – зітхнув Крез. – Бо якщо царям тільки лестити... – Він повагався й таки доказав, бо це стосувалось і його загарбаної персами країни: —... то з того виходить великий пшик.

– Що ж ти там ляпнув найяснішому?

– Твоєму «найяснішому» я сказав: «Сердься чи не сердься, але ти п'єш забагато грецького вина!»

– Забагато?! – реготнув тоді Камбіс, узяв обіруч кратер із нерозведеним вином і почав пити просто з вінець. А напившись, обтер вуса та ще не густу бороду й дужче зареготав: – Боги створили вино на радість людям! Що більше я його п'ю, то веселіше стає на серці!

– В царя повинна бути ясна голова, – промовив лідійський раб, та більше нічого не встиг докинути.

Відтак говорив лише Камбіс, голос його був сердитий і насмішкуватий:

– І це мені каже Крез?! – Цар звертався до радників, киваючи головою в його бік: – Коли він такий мудрий, то чому став рабом перського царя? Де його квітуче царство – Лідія? – Відтак він обернувся до Креза й говорив просто йому, натомість тицяючи пальцем кудись на стіну цього єгипетського палацу: – Думаєш, я забув, як ти порадив моєму батькові Курушу воювати з масагетською царицею на її землі? Своєю порадою ти погубив батька!.. – Лоб і щоки Камбіса раптом знову почав заливати багрець. – Але в теперішнього перського царя зараз не стане таких порадників...

Камбіс лапнувся рукою за лук, та після випитого вина рука стала непевна й схибила. Тоді він ухопив бойову сокиру й кинув її туди, де щойно стояв колишній цар Лідії.

Але Креза вже там не було. В світлиці єгипетських фараонів лежали долілиць нажахані царським гнівом Прексасп, Гіштасп, Гаубарува й інші мудрі радники. Крез же скористався з царевої неповороткості й з несподіваною спритністю зник...

– Де тільки та гнучкість у колінах узялася! – вголос тепер подумав Крез. Йому й досі не вірилося, що пощастило втекти від такого молодого здоровила. Невірогідним здавалося й те, що шалений Камбіс подарував йому життя й лише звелів кинути до в'язниці.

– Просто дивина...

Це довго муляло Креза, нарешті він знову звернувся до кованих ще єгипетськими ковалями дверей:

– Як же найсвітліший раптом зглянувся на мене, що звелів кинути сюди?

– Аякже, зглянувся! – передражнив його невидимий перс. – Він звелів одрубати тобі голову! Але наш начальник сказав нам: «Сховаймо його у в'язниці, нехай трохи посидить тут. Бо, бува, найсвітліший скаже: а де мій улюблений радник Крез?» Таке вже траплялося: звелить стяти комусь голову з пліч, а тоді питає: де це він пропав? Отож наш начальник і каже: «Хай посидить отут, а якщо найсвітліший більше про нього не спитає, тоді витягнемо та й уб'ємо».

В'язень раптом змерз у паркій кам'яній кліті. Отже, витягнуть і вб'ють...

– Це діло не мудре, – мовби підтвердив за дверима його думку перс.

– Авжеж, не мудре, – похитав головою ув'язнений раб. – Людину просто народити, а ще простіше вбити. Так було споконвік... – Як тебе звати? – спитав він.

Перс відгукнувся:

– Мітрадат. А ти навіщо питаєш?

Крез мовчки переклав лідійською мовою ім'я перса й надовго замовк. Мітрадатом звали й того волопаса, який урятував од смерті першого перського царя. Покійний Куруш особисто розповідав про це Крезові. Обох Мітрадатів було названо на честь сонячного божества: Мітрою даний...

– То навіщо тобі моє ім'я?

– Хочу помолитися за тебе перед смертю.

– Вона до тебе ще не прийшла. А може, й не прийде так швидко, якщо найсвітліший згадає про тебе й гукне.

– Смерть ходить у кожного за плечима... А ти хіба не чув, що колись був на світі такий Мітрадат, який урятував людину, котра доти ще не була й лише потім стала царем?

– Ти не про найсвітлішого батька Куруша говориш?

– Так, так, – відповів Крез. – А ти будеш Мітрадатом, – сказав по хвилі він, – котрий уб'є людину, яка вже була царем.

Сторож дуже швидко відгукнувся:

– Для перса неспокутний гріх – убити свого царя. А ти був царем чужинським. Спокутувати твою смерть найлегше за все. Бог-отець Ахурамазда за такий «гріх» візьме мене в Сад розваг для блаженних.

Крез мовчав. Марно було говорити з цим сторожем про життя тутешнє й потойбічне. Що більше чужинців уб'є перс, то ближче кружлятиме на тім світі побіля їхнього Ахурамазди. А життя кожному дороге, й персові, й неперсові, сам до себе мовив Крез. Не може такого бути, щоб небожителі любили якийсь народ, а решту ненавиділи. Боги ж на ціле небо одні. Перси кажуть Ахурамазда, греки кажуть на нього Зевс, тут, у Мемфісі, його називають Птахом, а він один... Чого б же він нацьковував тих своїх дітей на інших! Життя кожному смертному дороге, тож і гріх за кожне життя неспокутний.

В'язень махнув безнадійно рукою на перського сторожа, й знову думки його заснувались навколо перського царя. Скількох людей позбавив життя цей навіженець? Про тисячі й тисячі воїв я вже й не кажу, хоча їм теж боліло, коли з рота вилітала душа. Хотів завоювати Ефіопію, а не знав до пуття, де вона, як до неї дістатися. Погнав через піски пустелі всю свою рать, а про харчі та воду геть забувся.

– Чого не спитав у розумніших людей? – непомітно для себе вголос проказав старий в'язень. – Бо не в батька вдався, робив усе на свій розум і смак. А його ж батько завше радився з нами – вислухає, бувало, всіх, а тоді довго все зважує й переважує. Цей же погнав цілу рать через мертві піски.

Спочатку перси поїли всю худобу та коней, потім узялися й за самих себе: кидали жереб і вбивали кожного десятого товариша. Аж тоді Курушів син схаменувся й звелів повертати назад, утративши добру половину війська.

– А скількох буря засипала піском?..

Крез почав підраховувати. Виходило ще тисяч на п'ятдесят. «А хто спокутує їхні мертві душі?» – у думці запитав він.

Розчинилися скреготливі двері, ввійшов сторож і мовчки поставив перед Крезом кухоль води, накритий порепаним коржем з просяного тіста:

– Це тобі наш начальник передав!

Крез не без цікавості придивився до сторожа Мітрадата. «Скільки разів бачив цього вірного царського пса, а ніколи й на гадку не спадало, – подумав Крез, – що саме він укоротить мені віку». В'язень заглянув у вічі персові. З-за дверей Мітрадат виказував холодні байдужі слова, але тепер у його темно-карих очах Крез не помітив тієї жорстокості. Коли ж Мітрадат сів між Крезом і прочиненими дверима й сперся шпакуватим підборіддям на руків'я меча, яке обхопив обома долонями, Крез уже все про нього знав. Коли людині сказати, що приймеш на себе всі її гріхи, від неї можеш вимагати чого завгодно. Очі в неї будуть безневинніші від ягнячих очей, сон її буде сном праведника, хоч хай би вона цілий день точила людську кров. А персів змалку навчали, що всі їхні гріхи в нескінченних війнах перейме на себе їхній цар. Бо цареві таке право дав сам бог Ахурамазда.

«Цей чоловік завтра чи післязавтра мене заріже», – думав Крез, намагаючись роздмухати в собі гнів на царського сторожа, але гніву так і не відчув.

Гнів охопив його трохи згодом, коли знову опинився сам. Він одсунув кухоль з водою та коржем далі від себе, але кухоль несподівано перекинувся й вода розлилась; отоді-то Крез остаточно знетямився. Відчувши, як хочеться йому пити, він роздратовано гукнув:

– Отак і ти однією рукою даєш, а другою забираєш! Кому ти досі зробив добро? Я вже не кажу про недругів чи людей для тебе далеких, але скільки горя завдав ти своїй сім'ї!

За дверима почулося шамотання, в'язень збагнув, що розмовляє сам із собою, відсунувся далі від калюжі на кам'яній підлозі й притих, але гнів його на Камбіса не проходив.

«Мало ти горя завдав своїй сім'ї? – повторив Крез уже мовчки. – Де твій рідний брат Бардья – того достеменно ніхто не знає, кажуть, пропав, а мені здається, ніби й тут не обійшлося без твоєї лихої руки. Ну, а твоя рідна сестра Атосса? Ти взяв її собі дружиною зразу після смерті вашого батька Куруша від масагетського меча. Нам, неперсам, здається гидко – брати жінкою рідну сестру, хоча в персів це дозволено. Хай воно буде на сумлінні ваших жерців. Ну, одружився з Атоссою, то вже бодай живи, але ти не такої вдачі: ти її разом з вашою матір'ю Кассанданою прогнав аж до моїх рідних Сард, а тоді оженився на своїй наймолодшій сестрі Роксані...»

Крез потроху забувся й уже голосно поспитав:

– А де тепер та твоя Роксана?

– Хто? – озвався з-за дверей перс.

В'язень тільки відмахнувся, мов од набридливого травневого комара. «Я знав її ще ось такенькою. – Крез нахилився й показав собі рукою на стіні, якою завбільшечки він пам'ятав Роксану. – Таке було веселе й стрибуче, мов козеня, та й виросло на гарненьку кізочку...»

Потім Роксану видали заміж за тисяцького воєводу кінних стрільців. «Дуже він був їй до пари, – проказав собі Крез, – обоє молоді й такі гарні, наче намальовані на єгипетських саркофагах лики померлих душ». Таке порівняння здалось Крезові дуже вдалим, і він уже голосно його повторив, зиркнувши на важкі куті двері:

– Наче намальовані на саркофагах лики єгипетських мерців.

«А він звелів убити Роксаниного чоловіка, хоч той йому доводився сином рідної материної сестри, а Роксану взяв собі жінкою», – спогадував старий Крез. Сам того не усвідомлюючи, він любив царівну ще й через те, що вона йому нагадувала дружину його давно загиблого сина Атіса, лише була чорнявіша за ту.

«Як побивалася бідолашна за чоловіком! – похитав головою Крез. – А як не хотіла виходити за брата Камбіса – вона люто ненавиділа його. Вдалася навіть до царських суддів: чи дозволено персові брати жінками зразу двох своїх рідних сестер?» Але чим є царські судді – те Крез добре знав і сам. Судді постановили: такого закону справді нема, зате є інший; він дозволяє цареві робити все, як той уважає за краще. «Царські судді бояться прогнівати свого володаря й завжди чинять йому на догоду», – тепер уже вельми сердито покрутив головою Крез, який теж був царем і знав удачу царських суддів.

«Камбіс узяв Роксану з собою в єгипетський похід. А вона скільки жила в цьому Єгипті, – зітхнув Крез, – стільки й плакала».

Якось після вечері Камбіс наказав привести левеня й молодого песика й нацькувати їх одне на одного. Після досить довгого змагання гору почало брати левеня. Тим часом брат того цуценяти гавкав і намагався зірватися з повідка, тоді таки зірвався, кинувсь допомагати братикові. Вдвох вони зрештою задавили левеня. Всі царедворці були задоволені, весело розважався й сам цар, тільки Роксана чомусь гірко плакала.

– Я її спитав, чому вона плаче, – вголос промовив Крез, – може, стало шкода левеняти? А вона тихо каже мені: «Як то добре мати брата! Брат завжди пособить. А нам немає від кого чекати спомоги...»

«А я їй кажу, – повів Крез уже мовчки, – мовляв, нікуди не дінеться ваш брат Бардья, царевич – не камінчик у морі, ось приїде з Персії черговий гонець... А Роксана одно плаче та й плаче: «Ой, ні... Ой, ні...» Та Камбіс почув її нарікання, бо як розмахнеться та як ударить Роксану по обличчі навідліг – вона й змертвіла...», Крез тільки спогадував ту подію й навіть подумки не розмовляв, аж поки уява перенесла його в інший день і в інші обставини, тоді він підвівся на старечі ноги й почав поволі ходити кліттю з кутка в куток.

Після тієї розваги з левеням минуло місяців чотири. Був сухий спекотний день, цар з царицею та всім почтом сиділи під зробленими зі страусового пір'я парасолями в Сесострісовому палаці. Камбіс їв кіпрський виноград, а Роксана потяглася до глечика біля ніг і взяла з нього дві пишні квітки білого лотосу. Обскубши з першої квітки всі пелюстки, вона махала нею доти, аж поки цар перестав їсти свій виноград.

– Який з цих двох лотосів ліпший? – спитала вона в царя.

– Отой необкарнаний.

– А цей? – удруге спитала вона. – Він тобі нічого не нагадує?

Камбіс побагровів, хоч і не міг збагнути натяку, Роксана ж раптом заплакала й пригорнула обшарпану квітку до грудей.

А ми всі дивились і мліли зо страху, – спогадував колишній лідійський цар, нинішній раб царя перського. – Я хотів був підійти до Роксани й заспокоїти її, але Камбіс уже завівся й напосідав: «То кого ж має мені нагадувати той лотос?!» А досі така лагідна й полохлива Роксана також зайнялась, глянула на Камбіса та й каже:

– Той понівечений лотос нагадує нашу сім'ю! Ти її геть понівечив і розшарпав!..

Вона крикнула ще якісь слова, щось наче знову про їхнього брата, – самими губами без голосу проказував Крез, – але хто ж міг у таку хвилину розібрати...»

Крез удруге навіть подумки замовк, тільки безтямно дививсь у вузесеньке віконечко, крізь яке не пролізла б навіть дитяча голова, до того ж за віконцем нічого не було видно. Крез довго не міг здобутися на нові слова, бо вони мали бути жахливі, а лише заціпеніло споглядав ожилі тіні того дня.

Аж коли за віконечком запала ніч і в тісній кам'яній кліті стало свіжіше, Крез півголосом прожебонів:

– Я сам замолоду накоїв багато зла й набачився найжахливіших жахів, але таке довелось побачити вперше в житті...

Він випнув шию й прислухався. За дверима хропів Мітрадат. Це розізлило Креза, й він підійшов і грюкнув у двері кулаком, та навіть сам не почув того тихого старечого грюкоту.

– Що таке? – озвався спросоння Мітрадат.

Крезові перехотілося зганяти злість на безневинному сторожеві. Сівши на вичовганий кам'яний поріг, він висидів там до самого ранку, висидів потім ще цілих десять чи дванадцять днів і ночей, а за дверима так само незмінно висидів його вірний сторож. Одного ж вечора за важкими дверима почулися голоси, Крез підвівся на неслухняні ноги, ще раз прислухався й відступив на крок, щоб душогубам було зручніше. «Щоб не схибила його рука, так і йому, й мені менше клопоту», – самими губами прошелестів він. За ці нескінченні дні Крез уже звик до цієї думки й змирився з нею. «Я й так занадто довго жив, хоча мав би стати тінню ще перед двадцятьма чотирма роками, коли Куруш узяв мою столицю й лаштувався спалити мене живцем».

Крез хотів був лягти на кам'яну підлогу, потім роздумав і таки не ліг, бо з лежачим було б важче впоратися.

Та коли грюкнув засув і розчахнулися двері, до кліті вдерся веселий начальник сторожі й по-діловому збуджений Мітрадат.

– Найясніший звелів привести тебе до нього! Я наче знав! – радів не криючись начальник сторожі. Тоді взяв Креза під руку й повів з кліті до освітлених смолоскипом сіней, а вже вивівши з в'язниці, нахилився йому до вуха й затуркотів, часто киваючи довгою чорною бородою: – Це ж я врятував тобі життя. Бо найясніший наказав ще тоді вкоротити тебе на голову! Ну, а тепер ти мені віддяч: хай найясніший посадить мене правителем котрогось єгипетського нома!

Крез неохоче кивнув. Він навіть не радів такій раптовій зміні в своєму становищі. Камбіс і справді зрадів:

– Як добре, що ці телепні тебе не вбили! Ти ж у божих ділах знавець? Маєш мені порадити...

Днів зо п'ять тому він звелів одкрити гробницю передостаннього єгипетського фараона Аб-мосе, коштовності забрати до царської скарбниці, а мумію кинути у вогонь. Такого блюзнірства не дозволяли собі навіть кочовики-гіксоси. Камбіс остерігався заколоту жерців, які могли збаламутити ввесь Єгипет.

Ненавидячи за це сам себе, колишній лідійський цар домовився з жерцями храму Осіріса, звичайно, за царськи багату пожертву на храм, що ті оголосять, нібито Аб-мосе був дуже хитрий фараон, він передбачив і таку подію, тому звелів поставити в гробниці мумію свого раба, а мумію самого Аб-мосе сховати під плитами підлоги.

Владнавши цю справу неврівноваженого перського царя, Крез повертався через два дні до Мемфіса. На головній брамі хтось висів. Крез упізнав начальника царської сторожі.

– Хто його повісив і за який гріх?

Біля повішеного стояло на чатах двоє перських воїв, – один з них упізнав царського раба-дорадника й сказав:

– Він не виконав якогось наказу найяснішого. А по той бік брами побачиш іще одного.

Крез пройшов попід брамою й побачив другого повішеного. То був простий сторож Мітрадат, який так і не встиг убити людину, котра вже була колись царем, а тепер стала царським невільником.