Текст книги "Золотий Ра"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 31 страниц)

Своя стріла ранить найдужче

Все, як казали стародавні фінікійці, доводилося починати від бика, ім'ям якого вони назвали першу літеру, а для Гістіея тим «биком» було його рідне місто Мілет.

Гістіей спробував був налагодити зв'язки з Мілетом, ще перебуваючи на Хіосі, але великий землевласник і купець Піфагор, якого аристократи після смерті Арістагора обрали своїм ватажком, звелів шмагати Гістіеєвого гінця батогом і викинути за браму міста. Зате інший купець, якого привели до Гістіея, сказав, що мілетяни з нетерпінням чекають повернення свого колишнього тирана. Тільки-но вони побачать, що Гістіей має хоч трохи війська, то повстануть і спробують перебити сторожу брам.

Хіосцям цей похід уявлявся як весільна подорож.

Гістіей також намагався підтримувати в них цей настрій, і все-таки лихі передчуття не давали йому спокою, певно, його попереджав якийсь прихильний до нього бог.

Погано було тільки те, що й цього разу смертний не розумів таємничої, повної загадок і двозначностей мови безсмертних.

З Хіосу до Мілета пливли п'ять з гаком днів, і всі ці дні чільник бойових суден, даних Гістіеєві остров'янами, мугикав тягучу еолійську пісню з веселими словами й поховальним виттям. Це не могло не дратувати Гістіея, й він шкодував, що не зумів підтримати в хіосців отого піднесеного настрою, з яким вони ладні були йти першого дня крізь вогонь і морські бурі.

– Чого ти ввесь час мугикаєш оцю еолійську пісню? – врешті не витримав Гістіей, коли попереду, вже за мисом Мікале, стало видно високі мури Мілета, почорнілі від давнини.

– А я родом еолієць, з Лесбосу, – сказав навтіларх і несподівано заходився виливати перед Гістіеєм душу: – Коли мені було двадцять п'ять років, я ненароком убив рідного брата й мене громада засудила до вигнання з острова. Ну, я й перебрався на Хіос, хіосці вчинили мені обряд очищення від скверни, а через десять років за мої старання приписали мене до Східної Фратрії й надали громадянські права.

Гістіей хотів спитати, за які старання дали йому ті права, але навтіларх сам запитав, благодушно посміхаючись:

– А ти знаєш, які в нас ходили про тебе чутки? Нібито ти зумисне підбурюєш легковірних повставати проти персів, щоб потім оддати в руки тим-таки персам, залякати й навіки відбити охоту до повстань. Щоб елліни потім у кожному підбурювачеві бачили перського ставленця.

«Очевидно, так само про мене думали фокеяни та ерітрейці, лише вдавали, ніби бояться персів», – подумав про свої недавні поневіряння Гістіей.

Тим часом навтіларх приставив долоню до очей і заходився вдивлятись у чорні мілетські мури. Між визубнями мурів і надбрамних башт іноді зблискували бронзові шоломи та сталеві наконечники сулиць.

– Щось їх надто багато... – Навтіларх здивовано почухав потилицю.

Решта одинадцять трієр і дієр, легко торкаючись води численними веслами, схожі здалеку на химерних болотяних комах, вишикувалися довгою вервечкою, насторожено стежили за кожним рухом головного корабля.

Гістіеєві стало тоскно.

Ці люди не були готові на все.

Тепер його доля залежала від Мілета.

Гістіей вислав гінця й переказав мілетянам, що оголосив цареві Дарію війну, тож, якщо вони не хочуть бути перськими рабами, хай приєднуються до боротьби повсталих іонійських міст.

Незабаром гонець повернувся. Цього разу Гістіеєвого гінця не били батогом, бо хіоські кораблі в затоці були натоптані військом, але веліли переказати таке:

– Якщо мілетяни й були коли-небудь рабами, то тільки тоді, коли тираном у них був Гістіей, син Лісагора. Й відколи це Хіос почав зазіхати на лаври вождя Іонії, в той час як визнаним вождем споконвіку був Мілет? Повертайтеся, звідки припливли, ми вам браму не відчинимо! А Гістіей – раб і лакуза перського царя!

Гістіей звелів облягти Мілет з моря й суходолу. Хіосці почали знехотя обкопуватися на перестріл од міських мурів і викочувати з суден розкаряки катапульт. З моря мілетяни не могли нічого зробити хіосцям, бо необачно позаводили свої судна до внутрішніх причалів, звідки їх не випустили б хіоські кораблі. І все-таки прибульців було замало, щоб здобути Мілет приступом.

Лишалось чекати на повстання городян.

Облога тривала два дні й три ночі, а на ранок третього дня не було жодного вбитого чи пораненого.

– Ми прийшли до вас не воювати, – громовими голосами кричали в бік мурів оповісники, – а зайти з вами в спілку проти перського царя!

– Які ж ви друзі, хай поглине вас Тартар, коли обложили місто зусібіч і не даєте птахові пролетіти? Якщо хочете бути нашими союзниками, то вертайте додому, а ми, коли треба буде, вас гукнем!

Гістіей утрачав терпець і рівновагу. Будь-якої хвилини з-за присвяченого Аполлонові Довгого оливкового гаю могли вигулькнути перські пішці та вершники, а з-за мису – вірні їм фінікійські й еллінські кораблі. Він звелів хіосцям іти на приступ, хіосці позаряджали катапульти й заходились обкидати бійниці мурів камінням та пучками сулиць; те обкидання тривало зо дві години, поки було чим кидати, а коли скінчилось, прокинулися катапульти на мурах. І знову нікого не вбило й не поранило, й це могло тривати до безкінця.

Або до появи персів.

– А тоді отой Піфагор, лев із заячою душею, відмовиться від оцього безглуздого борюкання, бухнеться в ноги перським сатрапам й оголосить себе їхнім найвідданішим рабом! – роздратовано проказав Гістіей до хіоського навтіларха, який так і не зміг підняти своїх на приступ Мілета. – Мілет повинен бути в наших руках!

– То ж таки елліни, – сказав непевно чільник хіоських кораблів. – Не хочеться проливати кров одноплемінців.

– Елліни, скільки себе й усвідомлюють еллінами, ввесь час проливають ту кров! А задля чого, питається? Ви он тридцять літ воювали з лесбосцями за непотрібну ні їм, ні вам піщану косу між вашими островами. Та й інші так!

Навтіларх розвів руками, а Гістіей після цього вирішив діяти по-іншому.

– Візьми ще двох-трьох своїх остров'ян, – сказав він навтілархові, – й ми з тобою впораємося й самі взяти Мілет.

– Що ти говориш! – вигукнув хіосець.

– Я народився й усе життя прожив у цьому місті, а потім довгі роки був його тираном: не забувай!

Гістіей усе точно виважив. Коли в місті проспівали треті півні, а просто зоряного неба від холоду цокотіли зуби, він повів навтіларха та ще трьох його воїв через міський рів. На мурах у цьому місці не було оборонців, бо тут і хіоське кільце переривалося: далі блищала під зорями подряпана рисочками очеретинок вода.

– Ступайте слід у слід за мною! – шепнув своїм попутникам Гістіей і забрів у воду.

Під водою пролягала тільки йому знайома стежка, обабіч якої таємниче жебоніла трясовина. Взуття враз понабиралося води й ноги померзли, але ніхто не ремствував, кожен остерігався зробити необережний крок і захлюпотіти зрадливою водою. Стежка привела їх під самий мур, а з гори ніхто не помітив і не почув напасників, тільки десь у місті й досі доспівували свою третю пісню найзапальніші півні.

Гістіей напружився й витяг з муру тесану брилу, потім ще одну й проліз в отвір, а за ним послідували й решта четверо. Потаємний хідник вивів їх у місто горловиною величезного піфоса – вкопаного в землю глека для вина. На мурі позаду було так само спокійно, та коли всі п'ятеро повилазили з глека й пішли пригинці за Гістіеєм у бік його палацу на агорі, почувся собачий гавкіт.

– Прокляття на тебе!.. – в безсилій люті вилаявся Гістіей.

Незабаром розвалувалися всі собаки Мілета, на найближчих мурах також знявся лемент, десь попереду почулися квапливі кроки багатьох людей у кованих сандаліях. Гістіей махнув рукою й звернув убік, але там також чулися кроки; ніхто не знав, то вороги чи друзі, й навтіларх почав пошепки вимагати від нього повертатися назад. Гістіеєві стало знову тоскно, бо ці люди з самого початку готувалися до розваги, а не до війни, хоч він тоді, в прітанії, вважав, що зумів роздмухати в їхніх серцях вогонь зненависті.

– Біжіть, рятуйтеся!.. – не тямлячи себе від люті, засичав він на них.

Та коли вони всі п'ятеро добігли до чорної провалини закопаного в землю величезного глека, між визубнями найближчої ділянки муру на тлі світлішого неба замелькали постаті.

– Стійте, а то розстріляємо всіх, як псів шолудивих! – почулося звідтіля.

– А-а... Ви ще називаєте нас шолудивими псами?! Це ваш Піфагор – найшолудивіший пес перського царя! А ви – раби того шолудивця! – дедалі дужче шаліючи, закричав угору Гістіей.

– Якщо ти всіх маєш за псів та шолудивців, – пролунав з муру насмішкуватий голос, – то хто ти сам? Чи ти своє ім'я ховаєш так само, як своє обличчя під пеплосом Нюкти?

– Ніколи не ховав ні свого обличчя, ні свого імені! – ображено вигукнув Гістіей. – Я – ваш законний правитель!

Після короткого мовчання й притамованого перешіптування з муру почулося:

– Якщо ти назвався нашим законним правителем, то чого ж лякливо ховаєшся в гурті отих переляканих остров'ян? Відійди – тоді зможемо порозмовляти. Гістіею, відійди од них!

Гістіей відійшов і став за п'ять-шість кроків од хіосців.

– Що ти хочеш мені сказати, земляче? – спитав він.

– А ось що!.. – Хтось там нагорі натужно хекнув, і поряд з Гістіеєм у землю вгородилася метальна сулиця.

– Хай тінь твою після смерті згризуть черви Ереба! – прокляв підступного земляка Гістіей.

Він кинувся до горловини рятівного глека, але хіосці також хотіли сховатися під землю, вони заважали один одному, лізучи водночас, аж поки з муру почали дзижчати стріли. Переслідувачі, які гналися за Гістіеєм та хіосцями вулицею, не зразу второпали, що втікачі ховаються в потаємний хідник – про нього знали тільки Гістіей, Арістагор та дехто з колишніх прітанів – тож розгублено шастали пустирем. І все-таки в Гістіея, який стрибав у глек останнім, уцілила стріла, пущена з муру.

Ледве перемагаючи біль у пораненій нозі, він вивів тих чотирьох за мури, але вже не спинився, щоб замостити отвір хитро пригнаним камінням, а покульгав стежкою через трясовину. З муру по них стріляли й кидали сулиці, проте навмання, зрідка чуючи необережне хлюпотіння, та чи багато поцілиш поночі на звук, навіть коли стріляєш важкими стрілами!

Наконечник стріли витягли з рани Гістіея аж уранці, коли стегно розпухло й рана взялася вогнем. І все ж було видно, що якась мука пече йому дужче від рани. Той день він пролежав у шатрі, а ввечері його віднесли на двох зв'язаних списами щитах і поклали під палубою головної трієри. Гістіея безперервно зморював сон, і тоді йому ввижалося, ніби він уже в своєму мілетському палаці, в якому не бував стільки літ, або ж веде кораблі всіх іонійських міст повз Фокею, а далі водами Герму на спалені Сарди. А коли прочунював після того сну, в очах його з'являлися сльози безсилі, він тихо казав:

– Найболючіше – отримати рану від ближнього...

– Ти впізнав його з голосу? – спитав навтіларх.

– То був мілетянин.

Мілетянин у Мітілені

Гістіей не міг пробачити хіосцям такої зради – вони просто перелякались і не захотіли йому допомогти.

Він після поранення довго хворів, та тільки-но рана підгоїлась, вирішив негайно залишити цей острів. Ще важко спираючись на ціпок, намагаючись не звертати уваги на цікавих мешканців міста Хіоса, Гістіей подався до прітанії й попросився на перше-ліпше судно, що вирушатиме до будь-якого з іонійських островів. Прітани також не дуже втримували в себе колишнього мілетського тирана, але найближчим часом жодне судно не збиралося до тих островів, завтра мали вирушити лише дві дієри до Спарти, та ще сьогодні одна – до Лесбосу.

– До Лесбосу – то хай буде до Лесбосу, – похмуро кивнув Гістіей.

Хоча Лесбос належав не до Іонії, а до Еоліди й не прилучився до повстання проти Персії.

Того ж дня Гістіей сів на купецьку дієру й з ходовим весняним вітром вирушив до Лесбосу; в столицю острова він прибув на п'ятий день.

Від Лесбосу він не чекав ніякого зиску, бо всі еолійці були слухняними рабами персів, але й не боявся, що вони видадуть його Артафренові, бо після зради мілетян та хіосців до всього збайдужів. Так, він узявся зовсім не за свою справу, ще замолоду мріяв підкорити Мілетові всю Елладу, азійське узбережжя та еллінські острови, хай спочатку навіть з ласки царя Дарія, а на старості раптом узявся піднімати еллінів на боротьбу проти того-таки царя. Й дуже правильно вчинили іонійці, що не повірили йому, бо чого б мали вірити вчорашньому перському лакизі!..

Гістіей мав у поясі кілька невеликих срібних зливків, за які найняв собі кімнату в старої самотньої вдови. Тепер він нікуди не виходив за межі її дворика, та й рана ще дуже боліла, тож довгими весняними вечорами лежав на застеленому солом'яною матою ослоні й думав нескінченну думу. Колись він був наймогутнішим і найбагатшим серед іонійських тиранів, а тепер позбувся всього на світі й став нікому не потрібним у цьому місті чужинцем-метеком, у якого навіть свого даху над головою нема.

Ця думка не виходила йому з голови всі напівсонні дні й нескінченні безсонні ночі. В перському золотому полоні він був не менш самотнім, але там його живила пекуча мрія – колись вирватися на волю й довести собі й іншим, що не даремно прожив своє життя.

Тепер він зневірився в собі й людях.

І тепер у напівсні й напівмаренні йому ввижавсь один і той самий образ: мілетський палац... Тієї збентеженої зимової ночі Гістіей був за сотню кроків од нього. Раніше, в перському полоні, намагався не думати про палац, бо не мав права розпорошувати думки та почуття на своє особисте, бо мусив думати про інших, про народ. А тепер тільки про палац і думав: про палац і про його мешканців. А тими мешканцями була дружина, донька й син. Чи не накапостили їм отой Піфагор та його прибічники, чи не видали перському цареві або царевому братові Артафрену?..

Від такого припущення на очі Гістіеєві мовби падала червона пітьма.

Ці думки та образи минулого терзали його доти, поки перед ним якось виник інший забутий образ – відпущеника Теодора.

Але то виявилось не образом, не плодом гарячкової уяви, бо хоча горб лишився горбом, але колись густа смолиста шевелюра тепер стала зовсім сива й рідка, а на полисілій маківці проступили сині рядки так старанно наколеної грамоти.

Коли Гістіей остаточно прийшов до тями, горбатий Теодор спитав:

– Ти пам'ятаєш, як скіфському цареві пощастило втягти всі скіфські племена у війну з персами?

Це здавалося безповоротно минулим і несуттєвим, було навіть трохи образливо, що Теодор міг тепер думати про таке; все старанно будоване й плекане впродовж усього життя завалилося й пішло прахом. Гістіей стомлено махнув рукою й відвиклим розмовляти голосом прорипів:

– Артафрен хвалився, нібито ти в них у полоні...

Тепер уже Теодор махнув рукою, але не тому що це здалося йому несуттєвим, а зовсім з інших причин. Про пережите свідчило раптом посивіле волосся, крізь яке на маківці тепер можна було прочитати колись так старанно сховану грамоту. Теодор удруге спитав:

– То ти не забувся, як скіфський цар підняв усі свої племена проти Дарія?

Нічого не забув Гістіей. Скіфський цар водив перське військо по землях всіх племен, які мимоволі мусили потім витягати мечі з піхов.

– Навіщо ти питаєш? – знизав він плечем.

Відчувши його небажання говорити, Теодор теж більше не згадав про це й словом і невдовзі пішов собі геть, а Гістіея знову розморило. В дворику за прочиненими дверима плаксивим і сварливим голосом гиркалися двоє вдовиних дітей, чиїх імен він не знав і не хотів знати, бо порвав усі сув'язі з життям.

Так він пролежав на солом'яній маті цілий довгий день і цілий вечір, а коли після півночі в Мітілені озвалися перші півні, якась невідома потойбічна сила звела його на ноги.

Гістіей спочатку й сам не второпав, що то за знак, але насилу діждався ранку, а вранці запитав у господині дому, чи не знає вона, де розшукати отого сивого горбатого чоловіка, що вчора приходив сюди.

– Я не цілий день була вдома й нікого не бачила, – відповіла вдова. – Може, діти бачили...

Вона привела дітей.

– Отой сивий горбатий дядечко? Він учора ночував у храмі Гестії! – похопився вперед найменшенький хлоп'ячок, який учора канючив щось у старшого плаксивим голосом.

Гістіей дав усім по срібному оболу на пиріжки, й коли діти привели горбатого чужинця, всадовив його на своє ложе й спитав:

– Можеш дістати тут бодай кілька суден?

Він був певен наперед, що питає свого відпущеника зовсім дурне й несусвітне, але той несподівано пішов зачинити двері, до яких заглядали дітлахи.

– Лесбосці дадуть тобі шість дієр і дві трієри, – мов про щось добре обом відоме, сказав він. – Але не тут, у Мітілені, бо перси знають число всіх тутешніх суден, а на острові Псарі.

– А воїв дадуть?

– Зголосилося триста добровольців.

– Може, й вони поведуться, як хіосці? – згадав Гістіей старе. Потім він подумав, що в зраді хіосців найбільше завинив сам, і з припізнілим подивом глянув на свого відпущеника, який за давністю років уже не був зобов'язаний в усьому сліпо коритися своєму колишньому господареві. До того ж тепер обидва були безправні чужинці й утікачі.

Лихоліття перевіряло людей на справжність.

– Ти вже намислив, як утягти еллінів у боротьбу проти персів? – спитав Теодор.

– Так само, як свого часу зробив це цар Скіфії.

– Тобто як?

Учора Теодор сам підохочував Гістіея згадати мудрість скіфського царя, а сьогодні щиро здивувався з того.

– Скіфський цар збудив своїх вогнем, а ми збудимо своїх голодом! – мов у лихоманці зблискуючи очима, вигукнув Гістіей.

Того самого ранку Теодор повів його до храму Гестії, звідки жерці таємно переправили їх на той невеличкий острівець Псару, що лежав ближче до Хіосу, але належав споконвіку Лесбосові.

Ціле літо на Псару прибували обіцяні Теодором та його друзями-жерцями добровольці, дехто був цілком озброєний, а дехто мав лише хламиду на лівому плечі.

В останній день боедроміона-місяця, коли літо вже дійшло кінця, Гістіей повів свої кораблі, обладнані й озброєні храмами острова Лесбосу, на північ, до Геллеспонту. Подолавши потім досить бурхливу в цю пору року Пропонтіду, кораблі ввійшли, долаючи сильну зустрічну течію, в Боспор. Ліворуч височіли мури Візантія, а праворуч – Халкедона. Колись це були дорійські колонії, вони визнавали верховну владу персів, але з минулої осені відкинулись од них.

Коли до протоки ввійшли кораблі Гістіея, брами внутрішніх пристаней обох міст розчинились і впустили до причалів по три дворядних і по трирядному судну. Гістіей звернув у Візантій, а Теодор з другою четвіркою суден подався в Халкедон. Обидва міста були мовби двома вежами цієї головної морської брами, що з'єднувала чи розділяла Егейське море з хлібним Понтом Евксінським.

Отже, головною зброєю, яка мала змусити еллінів азійських і острівних скинути з себе рабські нашийники, повинен був стати хліб.

Першими це відчули на собі купці з острова Самосу, які закупили в Скіфії пшеницю з нового врожаю й везли її додому. Їхні довгі однорядні судна з великими вітрилами важко пливли, занурені в скаламучену сильною течією воду майже по самі весла, й вітрила були напнуті попутним вітром до межі. Двом суднам Гістіей звелів скидати зерно на пристанях Візантія, решту двоє відігнали до Халкедона. Купці пливли зі Скіфії з малою охороною, бо досі піратів у Понті Евксінському й Геллеспонті не було, тож ніхто не вчинив поважного опору. Лиш один купець упізнав Гістіея й сказав:

– Не сподівався тебе побачити аж у Боспорі.

– Там ще є еллінські судна? – замість відповіді, кивнувши рукою на північ, де мала бути Скіфія, запитав Гістіей.

– Ми зустріли купців з Мілета й Галікарнаса... Невже ти пограбуєш і їх? Досі піратами в Іонічному та Егейському морях були ілліри та карфагеняни...

– Я не грабую, а примушую, – відповів Гістіей. – Хто хоче лишатися рабом перського царя, хай краще помре від голоду. Так і перекажи на островах.

То було не дуже приємне заняття. Але ж скіфському цареві теж не було весело, коли він одну по одній толочив перським чоботом землі всіх скіфських племен, які ухилялись од боротьби з «володарями світу», намагався втішати себе Гістіей. Він не хотів бути піратом, тому майже ввесь захоплений у купців хліб звелів висипати в море, лишивши тільки трохи для своїх трьох сотень моряків.

Коли кораблі Теодора перейняли в Боспорі валку з Галікарнаса та Мілета, що теж везли скіфський хліб, водночас ізнизу нагодилося двоє пошарпаних дієр з обсмаленими бортами. Вони привезли сумну вість. Перси захопили Мілет і вигнали його жителів у рабство.

– Всіх? – тільки й спитав Гістіей.

Фокеєць, який розповів про Мілет, знав, з ким говорить, і лише мовчки кивнув головою.

Всіх...

Отже, й дружину Гістіея, і їхню доньку та сина.

То було громом з ясних небес. Коли ж усе те сталося?

Поки гоїлась Гістіеєва рана, поки він на острові Псарі обладнував свої кораблі та озброював добровольців, нові мілетські правителі вчинили змову з прієнцями, хіосцями, самосцями, лесбосцями та жителями деяких інших іонійських міст і островів. Було вирішено повстати проти Персії, але Піфагор краще вмів торгувати, ніж ратитися, до того ж не врахував перської підступності. Артафрен таємно вирядив до всіх повсталих міст їхніх вигнаних ще Арістагором тиранів. Кожен з колишніх тиранів умовляв своїх непокірливих підданців одкинутись від повсталих іонян, інакше на випадок поразки повстанці зазнають жорстокої кари, а хто лишиться живий, того буде вислано в чужі пустельні землі, їхні ж міста заселять люди з інших племен. А хто покається, тому цар Дарій усе пробачить.

Так учинив на Самосі вигнаний звідти народом син Сілосонта Еак. І самоські кораблі ганебно покинули стрій щойно початого бою під берегами Мілета. За прикладом самосців утекли з бою й лесбосці та мешканці інших островів і міст, – адже Артафрен розіслав своїх людей в усі кінці повсталого узбережжя, й декому пощастило залякати іонян. А коли перси попалили та розкидали майже всі повстанські кораблі, то обложили й Мілет з моря й суходолу.

Взявши цю наймогутнішу твердиню іонійських еллінів, перси вщент пограбували її й залили морем крові, а на третій день після погрому бичами й списами підняли всіх живих і погнали з міста нескінченними дорогами Азії на схід, аж у болота понад берегом Перської затоки, де в неї впадали Тігр і Євфрат.

Від такого удару в Гістіея відкрилася стара, ще не зовсім загоєна рана.

Гістіей довгі роки жив у вимушеній самоті, але ввесь цей-час десь там у далекому й неприступному для нього Мілеті жило троє найближчих і найрідніших людей – дружина й діти, й це додавало йому сил. Одного разу він був уже на порозі своєї оселі, – за якихось там сотню кроків, але цій його суто людській мрії не судилося здійснитись – перешкодила людська байдужість.