Текст книги "Золотий Ра"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 31 страниц)

– Поки військо ще не подалося завойовувати Скіфію, мушу просити найяснішого царя, хай лишить мені бодай одного мого сина. Я не хочу всіх трьох, бо цареві вони ще більш потрібні, мені аби один...

– А хіба цар Дар'явауш знову хоче йти на Скіфію?

– Хоче, хоче!

Й старий розповів молодому вівчарикові все своє життя-буття. Нагодоване кошенятко знову полізло до нього в пазуху, а хлопець слухав, роззявивши рот, про події давно відшумілі й відгримілі, аж поки до них підійшов іще один вівчар. То був дід молодого вівчарика. Хлоп'як повідомив йому новину:

– Виявляється, цар знову хоче воювати Скіфію!

Старий вівчар зрозумів, що цю новину приніс подорожній, хвилину-другу придивлявся до нього, та так і не відгукнувсь на онукові слова.

За півгодини Еобаз пішов собі далі, погладжуючи крізь благеньку одежину кошеня, яке вдячно мурчало в нього в пазусі, а юний вівчарик сказав:

– Повоюємо кляту Скіфію!

– Наш цар ще не видихав грецький Марафон, а ти вдруге женеш його до Скіфії... Мене Дар'явауш двадцять п'ять років тому вже раз туди водив...

– Цей дід каже, ніби цар знову лаштується йти на Скіфію!

– А він тобі не говорив, буцімто хоче просити царя Дар'явауша, щоб той одпустив додому бодай одного з трьох його синів?

– Говорив... А ти хіба цього діда знаєш?

– На шляху між Сусами та Парсастахрою його знають усі... Коли Дар'явауш збирався завоювати Скіфію, то зібрав дуже велику рать. Повів за собою й усіх трьох синів цього Еобаза. В мого батька теж забрав мене й чотирьох моїх братів, навіть Камбіс не робив такого, а лишав бодай одного сина в сім'ї... В Скіфії всі четверо моїх братів наклали головами, повернувся додому тільки я... Тож Еобаз і пробився до царя перед тим походом на Скіфію, каже Дар'яваушеві: «Батько персів Куруш залишив мене моїм батькам, залиш мені й ти одного сина, а тих двох забирай, коли вже так треба, бо не буде кому подати мені на старість кухоль води, та й діти моїх синів помруть із голоду; залиш, каже, одного сина мені...» Ну, цар подумав, подумав та й каже цьому Еобазові: так і так, мовляв, коли ти гарненько просиш, то залишу тобі не одного, а всіх трьох твоїх синів, а Скіфію якось і без них завоюю. Зараз тобі їх привезуть – роби з ними, що хочеш, хай дарують тобі боги довгі літа... На те воно й вийшло: Еобазові привезли возом усіх трьох синів, але перед цим повідрубували їм голови... А тепер, мовляв, що хочеш, те з ними й роби. Еобаз побачив мертвих синів – і не витримав, стратився розуму. Оце вже двадцять п'ять років і ходить восени з Парсастахри до Сус, а з настанням тепла – із Сус до Парсастахри. Хоче попросити в царя, щоб залишив йому бодай одного сина.

– А в нього хтось є?

– Жінка померла з горя, ще як почула про смерть усіх синів, а невістки та онуки сконали від голоду.

Крісло судді Сісамна

Позаду, трохи ліворуч од дороги, почулося прикре тріщання, неначе хтось роздавив тонкий грецький глек. Утана озирнувся й побачив тінь людини, яку враз поглинула темрява. Але місце, де роздушили той глек, він запам'ятав дуже добре – запам'ятав не очима, а вухами. Заспокоївши коня, Утана обережно витяг лука з припасованої до сідла тули, так само обережно наставив легку стрілку й пустив на звук. З темряви почувся глухий стогін і передсмертне хрипіння. Раб Утани грек Алківіад зіскочив зі свого коня, підійшов до господаря й прошепотів:

– Їх було двоє, другий сховався...

– А цей хто?

– Одягнений вівчарем, але під вівчарським кожухом два добрих кинджали.

Раб простяг Утані свою здобич, той уважно обмацав кинджали й стромив до тули з луком та стрілами.

Коли раб знову всівся верхи й ляснув свого коня долонею по крупі, в нічній темряві не стало інших звуків, окрім стриманого форкання ненатомлених коней та перестуку восьми некованих копит.

За перестріл од Східної брами міста Сус Утана спинився. З кущів не криючись вийшли двоє слуг і забрали їхніх коней: далі мав іти лише раб Алківіад.

Столиця спала, не спали тільки сторожа та священні пси, які в розташованій неподалік невидимій у пітьмі Вежі Мертвих розкошували трупами щойно померлих мешканців столиці. Пси до живих не мали діла, а сторожу Східної брами вже давно підкупив Алківіад. Цьому грекові Утана беззастережно вірив. Греки взагалі були найвідданіші раби, а він ще й пообіцяв цьому Алківіадові волю, якщо той зуміє довести задуману справу до щасливого кінця.

Утана був зятем Царя царів Дар'явауша – мав за дружину цареву сестру Артаїнту, а тепер ішов серед ночі з лихим заміром проти свого богорівного шуряка.

Цей замір народився в Утаниній душі давно, ще коли Дар'явауш і не мріяв про царську багряницю та золоту тіару, а сам Утана був простим тисячним воєводою. Ще коли царем був син Батька персів – Камбіс.

Тоді на одному з дев'яти суддівських крісел сидів Сісамн – Утанин батько, який замолоду допомагав Курушеві розбудовувати Перську державу, а на старість, уже після смерті Куруша, змушений був обійняти посаду царського судді, хоча душа його плакала за вогнем шпарких ратей та знегодами походів.

І з ним сталося те, що мало статись: він знехтував царський указ...

До Сісамна привели на розправу Багея – старого сотника полку «безсмертних». Багей перед черговим далеким походом розпустив своїх списоносців по домівках, щоб навідали жінок, діток та старих батьків.

Коли настав час рушати, Багей недорахувався кількох наймолодших воїв, яким уперше було довірено списи та короткі мечі. За указом іще покійного царя Куруша, кожен воєвода, який не зміг утримати підлеглих у покорі, мав бути скараний на горло.

Усе це мусило відбуватися нібито за волею безстороннього царського судді. Але Сісамн знав Багея з юнацьких літ і не міг бути безстороннім до ратного товариша, який стільки років ішов з ним плечем до плеча, хоч був простого селюцького роду й аж у п'ятдесятирічному віці став сотником, тоді як він, Сісамн, уже очолював увесь десятитисячний полк «безсмертних».

Замолоду, коли Сісамн був лише сотником, той Багей урятував йому життя, а тепер він мусив одрубати своєму рятівникові голову, як того вимагав суворий царський указ.

І все-таки Сісамн не зміг переступити через багаторічне ратне сподвижництво.

– Хай мене потім самого звелять порубати на шматки, але я не підійму руки на Багея, – заявив царський суддя Сісамн. – Адже перед тривалими походами навіть Батько персів дозволяв своїм воям відвідувати домівки, бо ж багато хто мусив скласти голови по чужих краях.

Тим більше, що «втікачі» потім наздогнали свою сотню.

Але чутка про зухвале рішення судді Сісамна докотилася до Курушевого сина Камбіса, який після батькової загибелі став перським царем.

Камбіс не зносив анінайменшого непослуху, навіть якщо той непослух був кориснішим і розумнішим від рабського виконання його часто безглуздих наказів.

– Сісамна вбити, злупити з нього шкуру, видубити її, обтягти нею те крісло, на якому він сидів, а царським суддею замість нього настановити його ж сина Утану. Хай судить на тому кріслі й пам'ятає, як небезпечно судити всупереч волі Царя всіх на світі царів!

Слухняні цареві судді звинуватили Сісамна в хабарництві, мовляв, його підкупив сотник Багей, і привселюдно стратили. А потім так само привселюдно – для науки іншим – виконали царський наказ до кінця.

Те страшне крісло обтягли видубленою шкірою нещасного Сісамна саме напередодні єгипетського походу.

Утана лишився в Сусах на посаді царського судді, але він охочіше дав би одрубати собі руку, аніж доторкнутися до жахливого крісла. Утані здавалося, що батькова душа живе в тому кріслі, все чує й усе бачить. І волає про помсту до сина свого.

Єгипет було несподівано для всіх завойовано, хоч Утана й бажав поразки військові перського царя. Досі Утану рятували добрі друзі покійного батька, та незабаром до Персії мав повернутися цар Камбіс. Тоді Утану вже ніхто не міг порятувати.

Утана вирішив утекти з Персії й сховатися від гніву жорстокого, неврівноваженого Камбіса в щонайдальших краях, куди не сягали перські списи; він почав спродувати майно й потайки запасатися сріблом, та несподівано надійшла чутка про неславну Камбісову смерть.

На той час Утана вже був одружений з рідною сестрою Дар'явауша – Артаїнтою. Він охоче підтримав брата своєї дружини, який зазіхнув дуже високо – аж на царський стіл. Перемога Дар'явауша мусила принести щастя Утані. Оте страхіття в Домі царського правосуддя, яке снилося йому навіть ночами й після якого він прокидався в холодному поту, нарешті мусило піти в непам'ять.

Дар'явауш, завдяки вдалому для нього скупченню зірок на небі (так потім оголосили мідійські маги та халдейські жерці), після придушення заколоту мідян на чолі з магом Бардьєю-Гауматою став перським царем. Утана ж зробився царевим зятем і найщасливішою в світі людиною. Тепер він не мусив сідати в оте жахливе крісло, на саму згадку про яке його кидало то в мороз, то в окріп.

Дар'явауш настановив свого зятя Утану воєводою десятитисячного полку «безсмертних», увільнивши від посади царського судді, на яку Утану був прирік жорстокий син Батька персів. Утана дуже тішився. Адже воєводою «безсмертних» був за царя Куруша й Сісамн!

Життя мовби само помстилося за страдницьку смерть Сісамна та за збиткування над його сином.

І все-таки в житті Утани й досі не все було гаразд.

Одразу після того, як Дар'явауш став царем, Утана попросив оддати йому те крісло. Думав учинити над ним обряд поховання й пожертвувати богові вогню. Коли немає чого давати священним коршунам та священним псам, вогонь – найкраще заспокоєння для душі небіжчика.

Дар'явауш пообіцяв зятеві виконати його прохання, та, власне, й відмовляти він не мав жодних причин. Утана був не тільки його близьким родичем, а й ревним прибічником. Завдяки саме таким людям Дар'яваушеві пощастило утвердитися на царському столі.

Тим часом відбувалися дуже дивні речі.

Спочатку молодому цареві було не до таких дрібниць: мусив захищати царський стіл і відбиватись од численних недругів, які після перемоги над заколотниками повилазили з усіх щілин і нір. Потім Дар'явауш мусив завдруге підкоряти раніше підвладні Персії країни, що після правління нерозумного Камбіса та його смерті одна по одній проголошували себе самостійними.

Востаннє Утана просив Дар'явауша після повторного завоювання зрадливих фінікійських міст:

– Коли ж ти, Царю царів, дотримаєш свого слова?

– Ти знову про те суддівське крісло?! – аж наче здивувався Дар'явауш. Потім роздратовано кинув: – Хай як повернемося до Персії. Де ж я тобі його тут візьму?

– Ти тільки скажи слово, а я вже сам... Пошлю гінця додому, й мої люди...

– Дома й скажу.

Цар подивився на воєводу полку «безсмертних» такими холодними очима, що той одразу замовк, хоча був найближчим родичем і сподвижником царя Персії та всього іншого світу.

Після придушення Фінікії цар із військом повернувся до Сус, але для Утани нічого не змінилось: він і досі не домігся ласки свого богорівного шуряка. Дар'явауш усіляко уникав розмов про крісло, оббите шкірою Утаниного батька Сісамна.

Утана довго не міг нічого збагнути – якою вигодою чи примхою керується володар Персії й решти світу, не бажаючи віддавати те крісло?

Світла думка сяйнула Утані лише згодом, коли розшарпане скіфами перське військо ледве втекло з-за Дунаю та Боспорської протоки. Дар'явауш, який стояв на чолі війська, лютуючи через невдачу, всю провину за поразку перекинув на головного воєводу Багабухшу, усунув його з посади й замість нього настановив Утану, свого зятя, який і досі очолював «безсмертний» полк.

– А крісло? – зважився тоді запитати Утана, підвівши очі на богорівного Царя всіх у світі царів. – Я ж і досі не виконав священного обов'язку перед батьком...

– Ти свого часу віддав батькове тіло священним псам.

– Але з нього було злуплено шкіру...

– Кажеш так, наче це я звелів його облупити, а не безумний син Батька персів! – дедалі дужче сердився цар.

Час плинув, та нічого не змінилося й тоді, коли Утана став головним воєводою всього перського війська. Цар Дар'явауш та його найближче оточення давно повернулися до Персії, взимку жили в Сусах, а навесні перебиралися всім величезним гомінким двором до стародавньої перської твердині Парсастахри, віддаючись нестримним розвагам та веселому безтурботному життю.

Не було серед них лише головного воєводи Утани.

Після скіфського походу Дар'явауш збагнув, що краще самому сидіти в столицях, а для завоювання нових земель і народів посилати воєвод. Якщо воєвода зазнає десь поразки, то ганьба впаде лише на його голову й винен за ту поразку буде тільки він. Залежно від ступеню його провини та від настрою володаря воєводу можна усунути з посади, як, скажімо, того-таки Багабухшу, чи навіть віддати катам. Коли ж воєвода прилучить до світової Перської держави ще якийсь народ чи бодай плем'я, слава перемоги дістанеться виключно цареві. Тоді Цар світу звелить писцям і каменярам викарбувати на скелях понад головними шляхами, що завдяки доброму богові Ахурамазді він, Цар над царями, переміг своєю зброєю таке чи таке плем'я, зруйнував і пустив з димом такі й такі міста, взяв рабами стільки чи стільки переможених іноплемінців.

Дар'явауш з роками набирався досвіду й ставав дедалі мудрішим царем.

Набирався життєвого досвіду й головний воєвода Утана.

Тепер він уже знав, яку мету переслідує великий брат його дружини.

– Дар'явауш хоче без кайданів зробити мене рабом, – сам собі сказав Утана. – Слухняним і покірливим рабом, дарма що я його найближчий родич. Поки те страшне крісло в його руках, він давитиме на мене, як схоче. І я не зможу навіть слова проти мовити, бо наді мною висне смертний гріх...

Смертним гріхом Утана, як і кожен персіянин, вважав те, що не зміг поховати батька за всіма приписами великого пророка Зердушта.

Утана поклявся перед домашніми кумирами Ахурамазди та його злого божественного брата Анкра-Майнью, проказавши такі слова:

– Або я вирву з рук Дар'явауша те крісло – або віддам свою душу на поталу чорним дайвам пекла!..

Для перса страшнішої клятви не було.

Коли головна рать після успішної війни повернулася з долини Арарату до столиці, ставши станом за півпоприща від Сус, Утана вирішив далі не зволікати – з допомогою меткого раба-елліна Алківіада втілити свій задум у життя.

За добру винагороду сріблом та обіцянку відпустити його на волю Алківіад, здавалося, зробив неможливе: підкупив непідкупну сторожу Східної брами столиці, підкупив і варту того Дому, де судили царські судді та стояло оббите шкірою Сісамна крісло.

Утана мусив його викрасти, хоча й добре розумів: Дар'явауш одразу здогадається, хто злодій, а на злодія, що зважився торкнутись царського майна, чекала найлютіша кара: четвертування або розп'яття на хресті.

Теж знаючи про це, раб Алківіад порадив Утані:

– Треба викрасти те крісло, а суддівський Дім підпалити, господарю!

Утана швидко оцінив думку відданого раба.

Тепер Алківіад сам пішов у бік ледь видимої звідси Східної брами, Утана ж з двома вірними слугами, які десь у кущах поховали коней і швидко повернулися до свого господаря, сів під кущем олеандра й почав наслухати, дивлячись на примару нічної столиці, яка насилу вгадувалася в пітьмі.

Незважаючи на пізню осінь, у заростях було тихо й тепло, не чути було навіть шереху мишей і хробаків у траві та нападалому вже листі. Коней слуги теж поховали так добре, що Утана й форкання не чув.

Темрява поглинула раба Алківіада. Утана силкувався почути бодай розмитий відстанню звук, якого не можна приховати, коли прибрамні сторожі риплять корбами, натужно розчиняючи ковані міддю важезні стулки міських воріт. Звук той завжди здававсь Утані різким і несподіваним, від того звуку в Утани по спині щоразу бігали мурахи...

То був спогад іще дитячих літ.

Батько персів Куруш повертався з важкого вавілонського походу. Передова тисяча полку «безсмертних», що супроводжувала царя, прибула під Суси вже поночі. Верхові та піші вісники гасали містом і скликали городян зустрічати Батька персів, який підкорив гордий Вавілон. Городяни посунули вулицями до Західної брами, обабіч якої шикувалися дві сотні лучників із запаленими смолоскипами, але браму сторожа й досі тримала на замках.

Тоді по той бік, із-за мурів стало чути гупання багатьох копит і схвильоване іржання коней, які після багатомісячної перерви впізнали рідне місто. Й почулося посилене мідним окуттям рипіння брамних корб.

У відчинену браму почали заходити по четверо в ряд вершники першої сотні полку «безсмертних», а на високо піднятих списах кожного вершника стриміло по людській голові. Голови були бородаті й безбороді, серед них траплялися навіть жіночі, й то в тієї, то в тієї проти червоного світла кіптявих смолоскипів спалахувало широко розплющене від передсмертного жаху око. Голови похитувалися на довгих списах, і складалося враження, ніби в кожному сідлі їде двоголовий вершник, причому живішою здавалася чутлива до кожного руху верхня голова.

Це видовище в мерехтливому світлі двох сотень смердючих смолоскипів так уразило малого Утану, що він несамовито закричав, – мати, яка привела його сюди, ледве, зацитькала сина.

Пізніше Утані довелося бачити незрівняно більше відтятих у раті чи на катівській пласі голів, це з часом перестало його лякати, зате щоразу, коли доводилося чути багатократ посилене мідним окуттям рипіння брамних корб, по спині Утани лазили мурахи.

Хоч скільки тепер намагавсь Утана почути той лункий деренчливий звук – нічого не чув, крім тамованого од хвилювання віддиху: навколо панувала не бентежена жодним шерехом темна осіння ніч.

Так минула друга варта. Коли ж короткі удари в шкіряні щити оголосили початок третьої варти, над смолянисто-чорними надбрамними вежами заясніли відблиски далекого вогню.

– Алківіад!.. – схвильовано прошепотів головний воєвода перського війська Утана.

З темряви раптом нечутно виринули досі невидимі постаті обох слуг.

– Можна рушати? – вже не тамуючи голосу, спитав один з них. – Справу зроблено.

– Почекаймо на Алківіада, – відповів Утана. – Чекали довше – почекаймо ще.

Йому не терпілося довідатись особисто від свого раба, що справу дійсно зроблено. Й побачити те крісло в його руках...

Алківіад з'явився лише вдосвіта, коли на сході вродилася ранкова зоря; він був брудний і страшенно натомлений.

– Довелось нам одбиватися від несподіваної царської варти, – хрипким голосом промовив він, тоді ще й лапнувся правою рукою по лівому передпліччі: – Мене теж трохи зачепили мечем...

– Де ж крісло? – не втримавсь і гримнув Утана.

– Все згоріло, – сказав Алківіад.

Утана мало не огрів раба плазом меча межи плечі, але потім опанував себе й не завдав йому ніякого зла.

«Можливо, так навіть краще, – подумав він. – Хіба ж не те саме хотів зробити і я з тим кріслом?..»

Якщо персові не пощастило бути по смерті з'їденим священними псами та коршунами, то найкращим заспокоєнням для його душі лишався пречистий вогонь.

Так говорив і великий пророк Зердушт у своїх повчаннях і заповітах персам та всім їхнім найближчим родичам.

Заграва над Східною брамою давно згасла; коли ж на зміну ранковій зорі прийшло сонце, Утана спокійно лежав на вимощеному м'якими барсовими шкурами тапчані свого пишного похідного шатра. Цей стан душевного спокою Утана дуже добре міг собі пояснити. Досі батькова душа не знаходила спокою на тому світі, тепер же вона здобула врешті змогу перейти мостом Цінвад у вічно розквітлий Сад розваг для праведників – парадиз. Ось чому відчув таке заспокоєння і його син Утана.

Утана заснув незабаром після сходу сонця й сном праведника спав доти, поки маги почали скликати воїв до щоденних пообідніх відправ. Учинивши нашвидку жертвоприношення Ахурамазді та його сонцеликому синові Мітрі на похідному вівтарику, Утана добре поснідав чи пообідав і заходився думати про те, як сьогодні або завтра зустрінеться з царем і як цар намагатиметься загнати його в розмові на драговиння, щоб пересвідчитися, чи причетний він, Утана, до пожежі цієї ночі під самісінькими мурами царського палацу й чому спалено саме суддівський Дім.

«А хто може сказати про мене щось лихе цареві? – спокійно міркував собі Утана. – Я сю ніч і ногою в Суси не ступив!»

Одразу ж після пообідніх відправ Утана вирішив упередити події й з власної охоти попросити дозволу припасти до ніг богорівного шуряка Дар'явауша. Військо вже шостий день стояло за брамами Сус, а він, головний воєвода, навіть не доповів богорівному, скільки нових земель завойовано, скільки чужинців продано в рабство й скільки спалено та розграбовано ворожих міст.

Обряд припадання до царських ніг відбувся звично й без особливої затримки. Утану відразу впустили до покоїв царя. Побачивши богорівного на вкритому золотою парчею дивані, він, як і належало, ще з порога став навколішки й отак добрався до взутих у червоні з золотими острогами чоботи царських ніг, тоді нахилився, щоб їх поцілувати, та Дар'явауш ласкаво підняв його за плечі.

Цілування царських ніг завжди викликало в душі Утани глухий опір, бо ще зовсім донедавна Утана вважав себе рівнею Дар'яваушеві, хоч пращуром Дар'явауша в шостому коліні був великий вождь персів Ахемен. Особливо принизливим здававсь обряд після того, як Утана збагнув, що шуряк чомусь не хоче віддавати йому того крісла.

Але цього разу Дар'явауш навіть не дозволив зятеві торкнутися губами до чобіт.

– Як здоров'я мого зятя Утани? – дуже ласкавим голосом спитав цар. – Як здоров'я моєї сестри Артаїнти?

– Хвалити Батька богів і людей...

Утана ще побоювався того ласкавого голосу всемогутнього родича, та коли той заходивсь докладно розпитувати про наслідки походу в долину Арарату, всі побоювання розвіялися й у серці Утани заспівали солов'ї.

Й однаково ж Утана вряди-годи вертався думкою до минулої ночі. Спокійніше було б, якби Дар'явауш бодай згадав про пожежу в суддівському Домі. Йдучи дорогою до царського палацу повз той клятий Дім, Утана побачив лише закіптюжені муровані стіни: дах та все всередині поглинув святий вогонь. Мури царського палацу здіймалися за якихось триста кроків, Дар'явауш не міг не помітити пожежі під боком у себе.

Утана розповідав богорівному володареві про кожну рать у відногах укритої вічним снігом гостроверхої гори, а сам знову й знову намагався впіймати в його вічу іскрину підозри. Й чекав згадки про спалений сьогодні серед ночі суддівський Дім.

«Якби шуряк згадав про пожежу, це був би добрий для мене знак», – з надією подумав головний воєвода.

Він так благально дивився на свого шуряка, що той мовби перейнявся його думкою й посміхнувся:

– Ти сю ніч спав у своєму шатрі в стані й нічого не бачив, а злочинці спалили в Сусах суддівський Дім. Еге ж не бачив? – Дар'явауш наче збиткував, але Утана з несподіваною полегкістю закивав головою.

– Моє шатро далеко звідси, але пожарище я бачив, їдучи до тебе, – сказав він.

– Самі обсмалені мури залишились, а то все пішло з димом...

Тепер Дар'яваушів голос видавсь Утані щиро-сумним. Цар почав скаржитись на всілякі державні клопоти, яким не видно було кінця, про суддівський же Дім більше навіть не згадував.

– Як нам з тобою колись добре жилося! – замріяно сказав він. – Дурний я був замолоду, що зазіхнув на стіл царя персів та всіх інших народів світу...

Головний воєвода Утана ледве стримався, щоб не нагадати цареві про Скіфію, але зрештою прикусив язика. Цар лишається царем, навіть якщо він – рідний брат твоєї дружини.

– Був би я собі воєводою або сатрапом і не знав би мороки, – скаржився далі Дар'явауш. – Бо в воєводи один полк, а в сатрапа одна сатрапія. В мене ж – цілий світ.

Що сумнішим ставав голос царя, то радісніше робилося на душі в Утани. Отже, можновладний шуряк і не здогадувався про участь свого головного воєводи в сьогонічній пожежі, яка знищила суддівський Дім.

– Сатрапи роблять, що хочуть, – не переставав нарікати на важке царське життя Дар'явауш. – Та й воєводи останнім часом більше дбають про себе, ніж про державу.

Утана поцікавився:

– Про яких це ти воєвод?

– Про всіх, од великого до малого...

– Про всіх?

Це на мить змусило Утану замислитись, тоді він чемненько засміявся. Такий відгук міг стосуватися кого завгодно, тільки не його.

Але Дар'явауш так докірливо глянув на свого воєначальника, що той знову замислився.

– Ти й про мене? – спитав він.

– Та й про тебе, мій любий родичу...

Утана вмить забув і про сьогонічну пожежу, яку сам же викликав, і про жахливе крісло, обтягнене людською шкірою, й запитав:

– Чи ти не про ті два грецькі острови говориш?

Один по одному приєднуючи до Персії незалежні грецькі острови, Утана лишив незайнятими Імброс і Лемнос, які закривали морську дорогу в Геллеспонт.

Дар'явауш з удаваним сумом закивав головою.

Тепер Утана вже знав, що ті сумні балачки та нарікання також удавані: Дар'явауш був близьким родичем, але при цьому не переставав бути царем.

– Імбросці й лемносці здавна дружать з персами.

– Вони стоять на дорозі персів, тож яке має значення – друзі вони чи недруги, – ласкаво посміхнувся до Утани цар.

Пам'ятаючи про головну загрозу, Утана мусив якось виправдати себе в очах царя.

– Коли якийсь народ чи якесь місто йшло в похід пліч-о-пліч з персами, Батько персів завжди ставився прихильно до таких народів і таких міст, не поводився з ними, як з рабами.

Колись така згадка діянь Батька персів Куруша справляла на всіх належне враження, тепер же цар персів лише поблажливо засміявся й зміряв свого воєначальника очима.

– Батько персів міг бути ласкавим до чужих міст і народів, бо скільки тоді було тієї Персії! – сказав цар. – А я так чинити не можу, бо всі оголосять себе «друзями Персії» й нікому буде платити мені данину. Зрозумів чи й досі ні?

– Це було б схоже на удар кинджалом у спину. З другом Зердушт велів поводитися як друг. Інакше підданці перестануть вірити в те, що ми їх стережемо й захищаємо від їхніх найлютіших ворогів.

Утана говорив так переконливо, що Дар'явауш раптом підняв обидві долоні догори:

– Я давно знаю про твої достойності, любий зятю! Роби, як ти вважаєш за краще, в руках у тебе справедливий перський меч! І я ніколи не позбавлю тебе царської ласки...

Цар Дар'явауш тричі плеснув у долоні й кивнув до когось по той бік дверей, і коли на порозі виросла бахмата постать євнуха в довгому, до п'ят, халаті, раптом весело засміявся й сказав:

– Унесіть царські дарунки!

Євнух низько схилився й задки вирачкував за поріг. Незабаром четверо чорних, мов смола, ефіопів унесли до світлиці невеликі ноші. Відразу за ними ввійшло зо три десятки царедворців, палацових магів та слуг. Маги завели врочисту священну пісню, приголошуючи собі зурнами та нечастими ударами в бубон, а коли пісня скінчилася, цар тим самим голосом проказав:

– Піднесіть головному воєводі мій царський дарунок!

Утана тупцявся на місці й ще не знав, радіти йому чи сумувати, бо не дуже довіряв отому веселому голосові царя. Та коли слуги розкрили ноші, на них виявилось те саме страшне крісло, обтягнене шкірою Утаниного батька.

Утана пополотнів. Цар глянув на свого головного воєводу й мовив:

– Перед тобою не примара, любий зятю й щирий друже Утано. Це тобі мій царський дарунок. За твою звитягу та благородне серце я вирішив щедро обдарувати тебе...

– Може, не треба?.. – благально глянув на свого всемогутнього шуряка головний воєвода перського війська.

– Е, ні, – заперечив цар Дар'явауш. – Ти відколи просиш віддати його тобі, та мені все було ніколи та ніколи. А тепер ось трапився вільний час і слушна нагода.

Обличчя Утани стало сірим, наче земля. Маги знову завели врочисту пісню про щедрість володаря небесного та земного, освячуючи царський дарунок. Після такого обряду головний воєвода мусив пильнувати його як найсвятішу святиню. За втрату чи пошкодження дарунка обдарований міг сплатити життям.

Утана стояв і не зважувався глянути в очі цареві. Тоді до нього підійшов бахматий євнух і змусив упасти навколішки перед володарем світу, бо за царський дарунок належало дякувати, розплатавшись долілиць перед царем.

А все те бачили царедворці та царські слуги.

Коли обряд височайшої ласки закінчився, Дар'явауш звелів Утані лишитись, а всіх інших виставив геть.

– Ти й досі, мабуть, не можеш уторопати, як той стілець опинився в мене?

Утана не відповів, Дар'явауш поблажливо засміявся, знову викликав з-за дверей того євнуха й подав йому якийсь умовний знак. Євнух пішов і незабаром повернувся в супроводі Утаниного раба-грека Алківіада.

– Це твій раб урятував крісло од пожежі, – сказав цар.

Утана з ненавистю поглянув на зрадливого грека, але той нахабно дивився на свого господаря й навіть не потупив очі долу.

– Ти обіцяв цьому рабові волю й винагороду, якщо він допоможе тобі добути крісло, обтягнене шкірою твого батька. Раб виконав твою умову, тому тепер мусиш виконати й ти те, що обіцяв йому.

Головний воєвода стояв, мов оглушений, він ледве чув слова царя, неначе цар говорив десь за сімома дверима.

Але Утана все дуже добре розумів.

Тепер він по суті став рабом царя Дар'явауша.

– Ти радий, зятику? – спитав той, прогнавши раба та євнуха помахом руки.

Утана розгублено похнюпив голову.

– Я колись візьму в тебе за те крісло викуп, – сказав цар Дар'явауш. – Коли побачу, що ти наситився моїм дарунком.

Відтепер Утана ставав його подвійним рабом, бо мусив сліпо виконувати кожну цареву забаганку.

Свій перший рабський крок Утана вже знав: захоплення грецьких островів Імбросу й Лемносу, хоча вони досі були вірними союзниками перського царя...

Після обряду царського дарування минуло кілька довгих років, але Дар'явауш не брав од Утани викупу за крісло, вимагаючи від свого головного воєводи нових і нових підлих учинків. Утана спочатку обвинуватив лемносців, нібито вони збираються напасти на лесбосців, загарбати їхнє місто, а самих забрати в полон. Лесбосці охоче віддали Утані свої кораблі, якими той перевіз військо на Лемнос, перебив його захисників і приєднав острів до Перської держави. Така сама доля спіткала Імброс та деякі інші грецькі острови.

Громадян міста Візантія Утана звинуватив у тому, начебто вони відмовились брати участь у скіфському поході, хоча перед цим оголосили себе друзями перського царя. Це стало приводом для захоплення Візантія. Мешканцям Калхедонія й Антандра він заявив, буцімто вони грабували персів, коли ті поверталися зі скіфського походу. Так союзники Персії один по одному ставали рабами перського царя.

Але цареві все було мало й мало, він не хотів брати з Утани викупу за крісло, тож Утана мусив і далі вдаватися до підлості, відбираючи в греків та інших народів їхні землі та міста.

Потім він потроху втягся й перестав одрізняти підлість від чесності. Коли цар пересвідчився в цьому й дозволив Утані викупити те страшне крісло, Утана чинив злочини й далі, вже ніким не змушуваний їх чинити.