Текст книги "Золотий Ра"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 31 страниц)

ГІСТІЕЙ

Хай народиться Міркін!

Під'їхавши до мосту через Боспор Фракійський, Дар'явауш озирнувсь. Низько над землею сунула чорна хмара, звісивши додолу сиві бороди дощу, й у царя від важкого спогаду стислося серце. Таке вже колись було, нещодавно, на початку цього літа, коли він лаштувався переправитись у Скіфію мостом через Істр-Дунай.

Цар Дар'явауш відвернувся, щоб не бачити ту хмару, але його однаково посів безпричинний страх; ударивши ліктем свого колісничого, володар персів змусив його стрибнути на землю, а сам схопив оздоблені срібними цвяшками віжки й крикнув на коней. Це вже був не той четверик вогнисто-гнідих, мов ясне око Ахурамазди, коней, а звичайні, змучені страшним походом і голодом, вороні маслакуваті жеребці. Вони перейнялися настроєм свого богорівного візника й погнали через міст із форканням та зляканим іржанням. Коні бігли, закусивши вудила, дедалі дужче роздмухуючи в собі невідомо ким пущену іскру жаху, було навіть дивно, як збереглося стільки дикої сили в цих охлялих тварин.

Зведений ще перед початком походу самосцем Мандроклом міст був як і той, дунайський, з позбиваних упоперек руху колод, важкі литі колеса стрибали з колоди на колоду, й кована мідним листом коробка колісниці лунко деренчала – аж гула, і всі нутрощі в цареві Дар'яваушеві теж мовби деренчали – ось-ось обірвуться; він уже намагався стримати коней, та ошалілі від того гуркоту тварини понесли. Довгий міст лишився позаду, ще з літа накочена дорога спершу тяглася вгору, а тепер пішла круто вниз, і цар персів ніяк не міг зупинити коней, які відчували, що не можуть спинитися, бо для їхніх ослаблих м'язів колісниця виявилася заважка, й з розпачу почали іржати.

Коли б навіть один із четверика не витримав і спіткнувся, розігнана згори колісниця перекинулася б і задавила царя.

А внизу попереду, вже зовсім недалеко, плентала перша тисяча тепер уже пішого полку «безсмертних» який ще в Скіфії поїв своїх коней або розгубив їх у спалених степах. Поки цар Дар'явауш вагався, чи не вистрибнути з колісниці, не бачачи іншого способу врятувати своє священне життя, коні врізалися в задні лави босих обдертих мечників і, передавивши зо два десятки, захрясли в них, блимаючи кривавими очима й форкаючи піною.

Звідусіль із схвильованим галасом кинулись мечники й допомогли богорівному вибратися з колісниці на землю, витолочену кілька місяців тому безліччю ніг і копит. Задавлених і поранених ошалілими кіньми відтягли в бік і покинули. Дар'явауш почав чхати, й чхання переходило в кашель і не мало кінця: це в нього з'явилося під час утечі від скіфів, певно, наслав лихий демон-дайв.

Нарешті, перечхавши й утершись, Дар'явауш розглянувся. З цього видолку знову відкрився міст, видно було Боспор та європейський берег, далеко за яким тяглася вервечка порослих дубом та грабом горбів. Чорна хмара нерухомо стояла над тими горбами, а тут, над благословенною богами Азією, небо було майже по-літньому блякло-голубе і якесь домашнє.

Коли прибіг засапаний колісничий і взяв од мечників повіддя своїх коней, цар сів у колісницю й поїхав ступою вслід за першою тисячею «безсмертних», яка знову потяглася попереду царя на схід.

Чорна хмара так само загрозливо клубочилась над краєм Європи, але на Азію не сунула, й це породжувало в цареві давно забуте почуття впевненості. Він остаточно заспокоївся й навіть, що траплялося дуже рідко, вголос розсміявся, аж колісничий випростав ізсутулену від знічення спину й зваживсь озирнутися на царя. Дар'явауш хотів стерти сміх з обличчя, та несподівано звернув увагу на свої руки. Долоні були чорні, наче губи вороного коня. Дар'явауш глянув через плече колісничого – руки в того виявилися ще чорніші.

– То від сажі, – зважився на крайню сміливість колісничий. – Скільки вже я їх чистив, а сажа проступає й проступає без кінця...

То теж була пам'ять про Скіфію.

Цар підвів очі й спраглим поглядом глянув і на невисокі горби, порослі тамариксом та обрідним глодом, і на роз'їжджену з літа дорогу, й на блякле небо без жодної хмаринки – й не міг надивитися. Мав таке відчуття, ніби повернувся нарешті додому, де не був хтозна-скільки років, зазнавши стількох рокованих пригод.

Він обтер об себе чорні від сажі руки, але це нічого не дало, тільки поли голубого похідного кафтана почорніли, тоді ще раз озирнувся на ту важку свинцеву хмару над європейським берегом, удруге полегшено засміявся й поклав руку колісничому на плече. Той слухняно виконав мовчазну волю свого богорівного воя.

Коли все це побачив чільник особистої царської охорони й прискакав до колісниці, Дар'явауш звелів йому:

– Розшукай грека Гістіея!.. Ну, й того, другого.

Гістіей прийшов уклонитися перському володареві, коли слуги вже кінчали розпинати черлене царське шатро. Дар'явауш перестрів мілетського тирана перед шатром і ласкаво заборонив падати ниць та цілувати царський чобіт. Разом з Гістіеєм був лесбоський стратег Кой, що першим подав колись думку не руйнувати міст через оту невірогідно повноводу Дунай-річку, а певний час чекати повернення перського війська, що мало в першій же битві вщент розтрощити дику й нікчемну скіфську орду. Якби не ця вчасно висловлена Коєм думка та не рішучість, яку виявив сухоребрий довготелесий тиран Гістіей, ні перського війська, ні перського царя, ні самої Перської держави вже не було б на світі. Дар'явауш усвідомлював це тепер як ніколи раніше, але не знаходив зваги, щоб висловити таку думку й не пощербити при цьому власної гідності, тож і не поспішав.

– І шатро моє тхне скіфською сажею, – лише щиро сказав, глянувши на вже вимиті руки, перський цар.

Охочий побалакати Кой заперечив оте визнання Дар'явауша й заходився пишними словами вихваляти черлене шатро, дороге царське ложе під прозірним покривалом та оздоблені перлами й золотом похідні дзиґлики, аж поки знадвору ввійшли великий царський списоносець і тесть Гаубарува та царів брат Артафрен.

Дар'явауш блимнув на родичів і сказав до греків:

– Я вам обіцяв за вашу велику послугу мені яку схочете винагороду. Кажіть своє слово, час настав!

Гістіей опустив очі й скромно поступився чергою, Кой же не вагався, бо вже все давно обмислив і давно чекав на цю врочисту хвилину.

– Якщо твоя царська ласка – хай я буду тираном Мітілени на Лесбосі! – попросив він.

– Привітайте нового лесбоського володаря! – посміхнувся цар до тестя та брата.

Гаубарува й Артафрен з ледь прихованим насміхом уклонилися, тоді цар поманив пальцем Гістіея й сказав:

– Проси й ти чого завгодно!

– Є на схід від річки Стрімону в Південній Фракії кілька пагорбів, порослих сяким-таким лісом, нічия земля... – й досі не підводячи погляду, мовив тиран Мілета. – Якщо ти мені її подаруєш навзамін за мою нікчемно маленьку послугу, я збудую там невелике місто – переселю туди частину мешканців Мілета, бо вже задихаємося серед його тісних стін.

– Чиїм ім'ям назвеш нове місто?

– Міркін буде його назва! – трохи повагавшись, відказав Гістіей.

Він мав намір назвати місто на свою честь – Гістіополем: хай знають нащадки свого епоніма й по смерті вшановують його нарівні з найславетнішими героями-півбогами.

Після заходу сонця Цар царів Дар'явауш скликав на бенкет найвидатніших своїх мужів разом з грецькими тиранами, оголосив їм свою волю, а Гістіеєві з глузливим посміхом у вічу сказав:

– Ти зробив мені величезну послугу, але й попросив за неї чимало. А знаєш, чому я подарував тобі ту землю Міркін?

– Воля царя завжди була для мене таємницею... – ухиливсь од відповіді тиран Мілета.

– Якби ти сказав, що назвеш нове місто моїм іменем, – прискалився Дар'явауш, – я б відразу побачив, що ти підлесник, а з підлесниками я розправляюся дуже швидко.

– Я служу тобі не з вигоди, а з великої пошани й любові до тебе, – потай торжествуючи, смиренним голосом промовив мілетський тиран.

Тирани грецьких іонійських міст марно намагалися почути, про що шепочеться Гістіей з царем Персії. Коли Дар'явауш винагородив усіх тиранів, які разом з ним ходили в скіфський похід, і коли греки подалися спати до своїх кораблів на далекому вже звідси Боспорі Фракійському, Гістіей розшукав у досвітній темряві херсонського тирана Мільтіада й спитав:

– Чим же винагородив тебе цар Персії?

Мільтіад не відповів. Гістіей усе сам добре бачив, а спитав лише для того, щоб дозолити цьому впертому афінянинові, який став тираном Херсонесу Геллеспонтського.

– Тебе цар винагородив золотою кінською збруєю, хоча ти пропонував нам його зрадити й перекинутися до скіфів, – нагадав Мільтіадові Гістіей. – Хіба не я вас усіх переконував на Дунаї, що ми пануємо над своїми співгромадянами тільки завдяки персам?

Гістіей говорив голосно, решта тиранів, які йшли тісним гуртом, за цими словами мілетського тирана схвально загомоніли, бо вони тоді послухали поради Гістіея й сьогодні кожен щось отримав од перського царя.

Гістіей знову сказав Мільтіадові:

– Дарій – справедливий і немстивий цар. Під таким царем еллінам житиметься дуже добре. Він і до тебе не був дріб'язковим і пробачив тобі все.

Афінянин Мільтіад нарешті не витримав.

– Кажеш, пробачив? А хто доповів йому про нашу тодішню суперечку на Дунаї? – закричав він.

– Хай покарають мене безжальні Еринії! – гукнув тиран Мілета. Клятва була страшна, тепер Мільтіад не мав права сумніватися. Гістіея можна було звинувачувати в чому завгодно, лише не в брехні.

І все-таки Мільтіад народився в Афінах і не міг знести наруги. Йому пригадалися слова скіфського архонта – про найкращих у світі рабів.

– Боїться твій Дарій, через те й не зважився помститись! – вигукнув Мільтіад у темряву.

– Боїться? Чи не тебе?

– І мене боїться. Він після Скіфії боїться всіх на світі, – сказав тиран Херсонесу Геллеспонтського, сказав це голосно вперше в житті; ці вголос вимовлені слова здались йому приємнішими від гімну Персефоні, й він повторив їх уже для себе: – Боїться й мене!..

Гістіей засміявся:

– В мого сусіда Ядмона з острова Самосу був раб на ім'я Езоп. Несусвітне ледащо, ще й кривий на ліву ногу, але байки вмів складати дуже кумедні. В нього звірі мовби балакають по-людському, і все в них як у людей. То цей Езоп розказував при мені байку про комара та лева. Лев собі лежить, а комар дзижчить та кусає його то за лапу, то за хвіст. Комара й питають: «Чого так роздзижчався? Що ти можеш зробити цареві звірів?» А комар відповідає: «Хай усі бачать, бува, хтось подумає: може, комарик і справді такий страшний та дужий, коли кусає самого царя!»

В гурті грецьких тиранів знявся регіт, Мільтіад лише безсило скреготнув зубами й відстав, не пішов за всіма. А в темряві ще довго ляскотіли насмішки.

Лише коли голоси стихли десь там унизу біля Боспора, Мільтіад поплентав услід за нерозважливими земляками, бо й на серці в нього відлягло. Він уже без роздратування й заздрощів подумав: «Хай народиться Міркін. Все-таки то буде еллінське місто. Всіх комарів не передушить навіть найбільший лев...»

Знищити ненародженого!

Минуло добрих п'ять літ, перш ніж Цар царів Дар'явауш знову почув про свого благодійника Гістіея. Й нагадав, цареві про нього Багабухша – один із семи найближчих до царя людей.

Під час лихої для персів скіфської війни Багабухша був головним воєводою всього війська, а після поразки від скіфів Дар'явауш замінив Багабухшу Утаною, зміщеного ж воєводу наставив сатрапом Фрігії та вузенької смуги фракійської землі, яка ще лишалася під владою персів.

Дар'явауш насилу згадав, що завдяки тому Гістіеєві йому пощастило врятуватися, бо скіфи не змогли переслідувати його через Істр-Дунай.

– Ти подарував тому грекові чималий клапоть землі в моїй сатрапії, – сказав цареві Багабухша.

– А-а! Кілька пагорбів, укритих лісом, – Дар'явауш нарешті згадав усе до дрібниць. – Він, здається, збирався назвати те місто Міркіном? А якби назвав був на мою честь Даріополем, то я подумав би, що в тій землі повно золота й коштовних камінців!

– У тій землі – багаті срібні копальні. А на пагорбах росте чудовий корабельний ліс, – промовив Багабухша.

– Відколи це царські сатрапи почали цікавитись корабельним лісом? – засміявся цар. – Для цього ми завоювали фінікійців і азійських греків.

Багабухша зважився на таку розмову з царем, і вже ніщо не могло його стримати. Набичивши лоба, він сказав:

– Ти щороку вимагаєш з моєї сатрапії чотириста двадцять талантів срібла. А копальні Гістіея дають по двісті талантів, та ще корабельного лісу він нарубує талантів на вісімдесят або й усі сто.

Дар'явауш замислився; слова Багабухші виявились для нього цілковитою несподіванкою. По довгих роздумах він з підозрою глянув на свого вельможу й раптом здобувся на дуже рішучі слова:

– Ти дуже низько цінуєш моє життя й життя всієї Персії. Швидко забувся, як прислуживсь нам у тій страшній війні той грецький царьок. Якби не він та не його греки, скіфи передавили б нас іще по той бік своєї стоклятої річки, а потім безкарно забрали б усі наші володіння. Колись Азія вже ледве їх позбулась. А ти говориш про кілька нужденних срібних копалень та клапоть лісу, якого в нас неміряні гони... Йди собі, Багабухшо, й будь надалі обачнішим у розмові зі своїм царем.

Після таких слів навіть безстрашний Багабухша, по-шакалячому підібгавши хвіст, упав навколішки й принижено стояв доти, поки володар сам дозволив йому встати.

Але розмова з фрігійським сатрапом не виходила цареві з голови. Наступного дня він витримав норов і не повертався до цієї розмови, та коли Багабухша вже зібрався повертатись до своєї сатрапії й прийшов, щоб на прощання вклонитися цареві й за звичаєм поцілувати полу його кафтана, цар спитав:

– Ти ще щось маєш сказати про того грека?

В очах Багабухші спалахнули вогники, але він притрусив їх попелом і якнайстриманішим голосом сказав:

– За тією землею, що ти йому подарував, живуть уже незалежні від нас фракійці. А фракійський цар – друг і найближчий родич скіфського царя. Хоч Гістіей і був у тій війні на нашому боці, та коли б між нами та фракійцями чи скіфами знову спалахнула війна, то хто знає, кому б вирішив будувати Гістіей мости й через яку річку. А він уже встигне набудувати собі вельми багато нових кораблів. Я вже не кажу про те його місто Міркін, у якого почали рости міцні мури. Колись ми можемо покаятися, що поклали собі в пазуху таку отруйну змію.

Дар'явауш не відповів своєму вельможі, натомість почав довго й самозабутньо чхати, а потім чхання перейшло в лютий кашлюк.

Це з'явилося в нього давно – ще на степових згарищах у Скіфії. Перші два роки воно мучило його дуже часто, але згодом наче полагідніло – починалось тільки після великого хвилювання, як оце, певно, й тепер.

Коли напад кінчився, цар ляснув у долоні й викликав раба, щоб приніс мису з водою та полотняну хустку Він довго хлюпав собі в обличчя холодною водою й ще довше витирався, фрігійський же сатрап незграбно переступав з ноги на ногу й не знав, чи вийти, а чи лишитися ще на час. Колись йому велося простіше з Дар'яваушем.

– Ти збирався сьогодні повертатися до свого Абідоса? – нарешті підвів почервонілі від нападу таємничої хвороби очі цар.

– Збирався, – тихо відказав Багабухша.

Цареві чомусь також пригадалися ті часи, коли він і теперішній фрігійський сатрап могли посідати на осідланих рабами коней і вдвох податися на полювання за шакалами, хутро яких під кінець осені ставало темно-сизим і пухким. Тепер Дар'явауш був царем, а Багабухша – царевим сатрапом.

І все-таки цар вирішив поламати звичаї й наказав тому самому рабові осідлати коней – незрівнянних в іноході високорослих бактрійських жеребців.

– Шерсть у шакалів зараз геть вилиняла, – нагадав Багабухша, настрій якого від царської ласки не покращав.

Цар також пошкодував про це невчасне полювання, бо хто ж полює на шакалів у кінці весни. Жодне полювання не могло засипати прірви, яка зяйнула між колишніми друзями.

Й цар навіть не діставав із тули свого ловецького лука – просто скакав попереду Багабухші й не дивився назад.

Одного час не встиг змінити – Багабухшиної вдачі; Дар'явауш знав, що й тепер може цілком покластися на нього, як і в роки їхньої спільної молодості. Все, що радив Багабухша, було від щирого серця й одвертої душі. Дар'явауш раптом згадав Багабухшиного сина Зопіра, вавілонського сатрапа, який колись допоміг перському війську взяти неприступний Вавілон ціною своєї юнацької вроди. Якби зараз доводилося вибирати, кому можна було довіритися насамперед? Цей Багабухша був головним воєводою й допоміг цареві програти війну зі скіфами. Зопір захопив столицю світу – Вавілон. І все ж у найскрутнішу для царства хвилину Дар'явауш звірився б небалакучому Багабухші...

Несподівано на Дар'явауша знову напала та проклята скіфська хвороба, хоча він зараз подумав не про жахливу скіфську війну, а про день свого уцаріння на перському престолі. Царем став тоді він, але найдостойнішим серед усіх сімох з їхнього кола змовників і найдосвідченішим серед них був, безперечно, Багабухша. Коли Дар'явауш сам перед собою це визнав, його опала така лють на теперішнього фрігійського сатрапа, що знову почалось оте наслане скіфськими злими духами чхання.

Щоб не впасти на скаку з сідла й не скрутити собі в'язи, Дар'явауш під першим-ліпшим деревом напинив жеребця й спробував заспокоїтись. Але самий вигляд стурбованого царедворця ще дужче посилював люте чхання.

– Пришлю тобі свого знахаря, – співчутливо похитав сивою бородою сатрап. – Він фракійський жрець і вміє лікувати всілякі хворощі...

– Геть з-перед очей моїх! – визвірився на сатрапа цар між двома чихавками. Й тоді з носа в нього хлинула кров.

Це тривало добру годину, чхання не припинялося й ще дужче гнало кров з носа, зрідка переходячи в хрипкий кашлюк, цар уже перестав стерегтися й зовсім завозив одіж кров'ю. Він сидів під деревом, прихилившись до стовбура, чхав, кашляв, а кров двома густими цівками стікала по зовсім просяклій бороді.

Багабухша вирішив утрутитися. Він спробував підсадити царя в сідло, але тіло цареве стало як ганчірка, цар був страшенно жовтий і вже не міг навіть іти.

І, як на те, Дар'явауш заборонив особистій охороні їхати за ним бодай назирці.

Багабухша відчув, що царське священне життя в його руках. Син Віштаспи Дар'явауш з великого роду Ахеменів не був народжений для царського столу, але так захотів Ахурамазда, тому царева особа була свята, за неї кожен перс мусив вирвати з грудей власне серце.

Тиран і стратег

Мури нового міста швидко здіймались угору, особливо повищали вони за останній рік, відколи Гістіей майже зовсім переселився сюди з Мілета. Раби під пильним наглядом мілетських будівничих від сходу до заходу сонця тесали каміння, яке потім з допомогою важелів підіймали на мур. Величезні брили лягали так щільно одна на одну, що могли віками триматися без вапна чи іншого розчину. Подекуди для стійкості в рядах робили «замки», тоді ряд мовби ламався, а насправді ще дужче зміцнював інші ряди.

Мур навколо нового міста вже височів на два людських зрости. Поки що кам'яне кільце, Яке збігало з пагорбів і піднімалось на інші узвишшя, в двох місцях розірване пілонами ще не виведених брам, здавалося зсередини тісним і низеньким. Але таке враження воно мало справляти тільки до тієї пори, коли всередині виростуть брами нових дворищ та дахи будинків, що заповнять собою порожній простір і затулять оброслий щербатими зубами бійниць та оборонними баштами мур.

З двох боків місто було захищене крутими берегами Стрімону та його безіменної притоки, а з третього по закінченні мурів Гістіей збирався викопати глибокий і широкий рів, аби наповнювати його водою притоки, якщо місто раптом обложать вороги.

Місце всередині мурів прищилося безліччю пнів од зрубаних сосон, частину їх Гістіей продав тиранам Хіосу та Лесбосу, а з частини будував кораблі.

– До зими мусимо звести обидві брами й замкнути їх воротами, – сказав Гістіей обом будівничим. – Бо навесні привезу перших колоністів на тридцяти кораблях.

– До зими ще купа часу, – заспокоїв тирана сивобородий лисий будівничий. – Хоча все в руках Олімпійців...

– Привези ще зо дві сотні рабів, то ми тобі до осені не тільки брами, а й мури зведемо разом з бійницями! – докинув молодий будівничий, у якого волосся було зовсім чорне, а молоденька борідка – червоно-руда.

– Все в руках Олімпійців, – стояв на своєму старший.

Гістіей хотів уже висварити його за таке небажання виявити більшу спритність, та в цю мить підійшов гонець. На ньому була вся в смоляних плямах дорожна хламида, певно, плив новим, щойно висмоленим кораблем, і це відразу не сподобалося Гістіеєві,

– Стратег Арістагор сказав, що тобі треба негайно повернутися до Мілета, тиране! – сказав гонець.

– Що там у нього сталось? – обурився Гістіей. – Може, Арістагор уже наказує, що мені робити, а чого не робити?

Гонець повагався, та зрештою відповів:

– Мені більше нічого не доручено говорити, але я бачив у твоєму палаці двох персів. Можливо, то царські гінці...

– Іди! – збив на ньому оскому тиран Мілета. Обидва будівничі зацікавлено слухали його розмову з гінцем, і тиран неприязно глянув на старшого: накаркав, лисий сатир!..

Уранці Гістіей хотів був звеліти, щоб лаштували в дорогу його бойову трієру, якою приплив з Мілета сюди, але потім роздумав, бо трієра була надто повільна й важка, а після вчорашньої розмови з гінцем на серці стало чомусь вельми тривожно. Він сів на однорядний, оснащений великим вітрилом, швидкий корабель гінця. Подорож була невдала, вітер не сприяв, і до Мілета пливли цілий тиждень. Та коли на пристані мелькнуло широке усміхнене обличчя стратега Арістагора, Гістіей полегшено зітхнув.

– Ніяких підстав для тривоги немає, тиране, – сказав стратег. – Але гінців Дарія негоже затримувати надто довго.

– Що хоче Дарій? – запитав Гістіей.

– Він надіслав тобі грамоту.

– Що в ній?

– Гонець оддасть її в твої руки.

Коли привели персів і ті, зверхньо посміхаючись, вручили тиранові Мілета грамоту перського царя, тиран передусім щедро їх винагородив, аж тоді розглянув написаний на вкритій воском тонкій дощечці лист. Гладенька жовтава поверхня була вся мовби затоптана слідами лапок дрібненької пташки. Клинцювате письмо, яким послуговувались перси, знав у Мілеті лише купець-халдей Намхабах Бен-шош, якого мілетські греки, неспроможні вимовити звук «ш», називали просто Сосом. Перестарілого халдея привели попід руки, й він, прочитавши клинопис по-арамейському й по-перськи, переклав його на грецький лад:

– «Цар царів, цар над царями й цар усього світу, крім морів, де панують боги глибин та боги морської пучини, а також крім найглибших надр земної тверді, якою володіє богиня Землі, богорівний Дарій-цар каже мілетському тиранові Гістіею, своєму коханому приятелю:

«Любий друже! Ми з тобою не бачилися вже п'ять літ, і ввесь цей час мені тебе бракувало, бракувало твоїх мудрих порад і щирих слів. Особливо гостро відчуваю я твою відсутність нині, перебуваючи на порозі великих подій, які можуть багато дати, а ще більше відібрати в персів та їхніх найвідданіших приятелів. Мені конче потрібно з тобою порадитися, тож негайно приїдь, не зволікаючи ані години, в супроводі моїх вірних рабів, які не дадуть упасти з твоєї мудрої голови жодній волосинці, і я ласкаво дозволю тобі торкнутися вустами моїх черлених царських чобіт!»

Останні слова, перетлумачені халдейським купцем Сосом, трохи різали вухо, але Гістіей був достатньо розумний чоловік, щоб збагнути: коли перський цар допускав когось до своїх червоних чобіт, він тим самим виявляв найвищу ласку.

Пізніше, мовби виправдовуючись перед Арістагором, він казав:

– Кожному народові наймиліші свої звичаї. Ми, елліни, спалюємо наших мерців, так заповіли нам діди-прадіди, а он масагети варять своїх померлих родичів і впереміш з бараниною з'їдають, бо вірять, що так душа померлого переселиться в їхні тіла. Тож треба шанувати звичаї кожного народу...

Арістагор взагалі був охочий поміркувати про таке, але тепер він мовчав і тільки шкріб лопатисту, наче в ассірійця, бороду, бо надто впевнений голос тирана виказував тривогу: Арістагор знав Гістіея не перший рік.

Арістагор бачив, що той аж мовби скинувся, певно, й сам подумував про таке, та тут-таки стомлено покрутив головою: хто ж зважиться знехтувати запросини перського царя!..

– Лишишся в Мілеті замість мене, – сказав він. – Я не баритимуся.

Гістіей оддав останні розпорядження й за кілька днів поїхав з тими двома персами-гінцями, яких прислав по нього цар. Ота раптова тривога тепер здавалася йому зовсім безпідставною й навіть смішною. Після розгрому в Скіфії перського війська він справді врятував і рештки того війська, й самого царя. Сам цар це заявив привселюдно, та й у наступні роки він прихильно ставився до свого рятівника. На Гістіеєві та подібних до нього трималася вся Перська держава, й Дарій мусив це розуміти.

Обидва перси ставилися до мілетського царька шанобливо, їхали в першому ряду його особистої охорони, хоча при першій зустрічі в Мілеті Гістіеєві було здалось, ніби вони ледве приховують посміх у вусах, таким нужденним проти царського був його тиранський палац. Тепер ці двоє відрізнялись од гоплітів-мілетян тільки одягом та обладунком.

Місяць дороги з Мілета до літньої перської столиці здався Гістіеєві за два. Він почав шкодувати, що не розпорядився віддати будівничим приготоване срібло для закупівлі на крітському невільничому ринку нових рабів. Для зведення міста в Південній Фракії Мілет мав достатньо коштів. Але тепер, поки він, Гістіей, повернеться від царя Дарія, можуть початись осінні дощі. Навряд чи пощастить закінчити обидві міські брами, отже, навряд чи можна буде прислати першу валку новосельців, яка вдихнула б життя в нове місто.

Про це тепер найбільше думав мілетський тиран.

Арістагор був щиро відданий йому й мав божий дар стратега, але не був господарем і не вмів одрізнити ледачого раба від роботящого.

Ось про що найдужче шкодував тепер Гістіей.