Текст книги "Золотий Ра"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 31 страниц)

Левтіхіда караюча рука Феміди наздогнала пізніше.

Ведучи спартанців на війну, він за грубі гроші продався ворогам Спарти. Його спіймали на гарячому саме в ту мить, коли він ховав одержаний за зраду мішок із золотом.

А колишній спартанський цар Демарат, якого оголосили державним зрадником і проклинали по всіх святилищах, так більше й не повернувся в рідні краї. Але одного разу він прислав у Спарту навощену дощечку для писання. Дощечка пішла від рук до рук. На ній не було написано жодного слова. Що хотів сказати своїм дивним дарунком той дивак Демарат?

Це вже діялося після безглуздої смерті Клеомена. Розгадала таємницю Клеоменова донька Горго, дружина багато молодшого Клеоменового брата Леоніда, який став замість брата другим спартанським царем. Горго несподівано для всіх здогадалася, що з дощечки треба зішкребти віск. І коли його зішкребли й глянули, то побачили кілька чітко надряпаних слів: Демарат попереджав своїх співвітчизників про намір Дарієвого сина Ксеркса захопити Елладу. Похід мав початися з наступної весни.

ЛІДІЙЦІ

Цар і мечник

Цар лідійський Кандавл дивився на хіоських дівчат-рабинь, лежачи бока на м'якому крабаті, аж поки непомітно задрімав. Прокинувся ж від того, що перестав грати флейтист. Очі царя були сонно примружені, наче він спав, однак то його давня звичка, за останні півроку Гіг уже вивчив поводження й цього царя. Зараз випростає з-під себе руку й поляскає в долоні, подумав Гіг, а Кандавл і справді випростав руку й тричі ляснув. Цар був молодий, але вже добре лисий, чоловіки з роду Гераклідів рано лисіли й рано ставали гладкі. Покійний батько Кандавла Мірс останніми роками вже не вміщувався на цьому крабаті. Цар наче вгадав Гігову думку й провів вільною рукою по вусах та бороді, немов стираючи з них усмішку.

– Боги не створили нічого досконалішого за жінку, – сказав він, а тоді спробував приховати висле черевце згинками хітона. – Багато лежу, – вже не витирав він вусів та бороди й звісив босі ноги додолу. Для досі не видимого раба за дверима то був знак – раб убіг до світлиці й узув царя в сандалії. – Ти, друже Гігу, не згоден зі мною, – глянув на нього цар через плече. – Може, тому, що ти старший. Що найдужче хвилює людину твоїх літ? – Гіг і цього разу не озвався, й Кандавл запитав: – Про що ти думаєш у цю хвилину? Тільки будь щирий із своїм царем!

– Думаю про Фрігію, – неохоче відгукнувся Гіг. Це могло зіпсувати настрій цареві, але цар знав, що кепський настрій погіршує здоров'я, й знову перевів усе на жінок.

– Погано, що ми маємо право дивитися на рабинь та родичок, а не дозволено нам бачити чужих жінок і дівчат. Це надзвичайно збіднює життя людини.

– Кожен мусить пасти свою вівцю. – То, либонь, було якесь прислів'я, проте воно не взяло Кандавла за живе, а Гігові раптом захотілося чимось упекти й розбуркати цю людину. – Тим і добрий закон, що придуманий не нами.

Тепер він дечого досяг, молодий цар принаймні заходився теліпати ногою під крабатом.

– А що ти думав про Фрігію? – згодом спитав він.

– Надходить час кровної дані...

– Не суши собі голову, – сказав цар. – Якби я був мечником, як ото ти, я б ніколи не думав про такі дурощі.

Але про ці «дурощі» намагався не думати й він, цар. Володар Великої Фрігії Гордій щороку вимагав од підвладного лідійського царя п'ятсот хлопчиків. Гіга розбирала лють.

– Як я можу не думати про Фрігію, – щонайстриманіше мовив він, – коли цього року надійшла моя черга віддати сина цареві Гордію!

– Євнухи потрібні всім, – примирливо глянув на нього знизу вгору цар і ніяково посміхнувся.

Гігові кортіло ляснути його по щоках: а якби тобі довелося віддавати на звалашення власного сина? Але Кандавл іще не мав дітей, та й царських синів у криваву данину не брали, до того ж Гіг і так надто багато собі дозволяв. Цар Кандавл ще ніяковіше посміхнувся, тоді спробував перевести розмову на хіоських рабинь, які збилися в одному кутку й чекали, що далі накаже цар. Невільниці були в півпрозорих вавілонських туніках, які трималися лише на лівому плечі, щоб не спутувати танцівницям рухів. Кандавл намагався зумисне думати лише про вроду танцівниць, але Гігові таки пощастило остаточно зіпсувати цареві настрій, і в голову бгалися всіляки незвичні думки, яким Кандавл намагався ніколи не піддаватись.

– А де подівся флейтист? – глянув він на невільниць. Жодна не відповіла, й цар нарешті роздратовано махнув до них рукою, щоб ішли собі геть.

Гіга це неабияк здивувало. В Кандавла був розмірений хід щоденного життя. Він прокидався пізно, коли цариці Людани в покоях давно вже не було, потім довго вмивався й ще довше снідав, обов'язково з вином, хоч і втричі розведеним, а потім велів привести до цієї ж таки їдальні співачок і танцівниць. Розваги тривали до самого обіду. Часом Кандавл походжав серед легко вбраних дівчат, ледь проводячи долонями по їхніх туніках, легших за зефір, часом дивився чи слухав просто з м'якого крабата, спершись на один лікоть і зволожуючи губи нерозведеним вином.

Було ще дуже далеко до обіду, але цар Кандавл уже натішився плавними рухами грецьких рабинь, а співачок взагалі не покликав. Та й Гіга надто довго тримав при собі, хоча цього мечника щодня після царевого сніданку кликала до тронної світлиці Людана. Сьогодні порушився давно усталений хід речей.

Кандавла щось непокоїло, якісь невиразні передчуття, схожі на образ темної хмари на голубому небі. Покійний батько сказав би так: погане травлення й гіркі соки в шлунку.

Цар нарешті дозволив Гігові сходити до вартівні й бути певний час там, а сам подався через темні сіни на жіночу половину палацу.

Вартівня тяглася попід муром акрополя від наріжної вежі до воріт, зирячи на царський палац багатьма заґратованими віконцями, а дах її водночас правив і за оборонний поміст. Усередині довжелезного приміщення попід обома стінами тяглися нари, де спали царські мечники та нічні сторожі. Зараз у вартівні було досить гамірно, та коли на порозі з'явився Гіг, стало незвично тихо. Гіга щоразу бентежило таке ставлення товаришів. У вартівні готувалася змова проти Кандавла, а його, Гіга, всі вважали вірником царя. Їхня недовіра бентежила, ображала, але часом і тішила. Гіг зроду не звів би меча на свого, але не посягнув би також і на життя Кандавла, якого близько знав ще з юнацьких літ. Цар із Кандавла вийшов справді нікчемний, але хто міг би назвати в роду Гераклідів путнього царя? Кандавл принаймні був доброю людиною, а яким зробиться на престолі отой його брат від іншої матері Здан? Сторожа акрополя та мечники царя мали надії на Здана.

Гіг здебільшого ночував у сінях Кандавлових світлиць, але мав місце й на нарах у вартівні. Сьогодні він не міг витримати й півгодини серед товаришів, повітря в приміщенні нечутно бриніло, мов перед грозою, й коли незабаром прибіг раб від царя, Гіг навіть зрадів і пішов до палацу.

Була передобідня пора, дуже напружений і відповідальний час для всіх мешканців дому Кандавла, й це знав кожен мешканець столиці країни – Сард. Кандавл саме приносив жертву Великій Матері безсмертних і смертних, тож лише кивнув Гігові од вівтаря, а коли в накуреній світлиці потягло міцним духом червоного вина та паленого ладану, важко став навколішки й торкнувся підлоги видовженим лисиною чолом, вихнувши вгору товстим задом. Гіг теж віддав богині шану чолом і пружно підвівся з колін, а потім, утішений цією пружністю, не звертаючи уваги на рабів та жриць, які прибирали після божої відправи, подався без додаткових припросин за царем. Гіг дивився в півтемряві сіней на дебелий Кандавлів карк і намагавсь уявити, як цар поведеться в свою останню мить, котра невблаганно наближалась, і в душу закрадався небажаний жаль. Те почуття було справді небажане й вороже Гігові, бо вдома в нього залишився малий синок, доля якого залежала від життя й смерті цього слабовільного молодого володаря. А зведений Кандавлів брат обіцяв скасувати виплачувану фрігійському цареві кровну дань.

Поки Гіг дивувався, йдучи назирці за царем, чого це Кандавл викликав його перед самим обідом, той дочекався Гіга й схвильовано прошепотів:

– Здан справді чинить проти мене змову?

– Мені про це ніхто нічого не казав, – відповів царський мечник і в цьому зовсім не покривив душею.

– Я тобі вірю, – кивнув цар. – Але якщо Здан вирішив домагатися престолу для себе, то, значить, його підтримує цар Гордій?

Думка здавалася слушною, але Гіг повторив:

– Мене в це ніхто не посвячував.

Уже в заллятій сонцем світлиці він звернув увагу на пожовклі щоки царя. Так само жовкли від глибоких переживань і щоки його померлого батька Мірса. Кандавл почав накручувати на палець кінчик русявої бороди.

– Не можу думати натщесерце, – винувато проказав він. – Я піду пообідаю, а ти нікуди не втікай, чуєш, Гігу?

Гіг охоче кивнув, навіть мав би подякувати, що Кандавл не зобов'язує його бути присутнім за царським столом, де їсти належало цареві, а іншим – тільки прислужувати йому.

Гіг зупинився перед порогом столової світлиці, потім обернувся й пішов назад, щоб навіть крізь двері не бачити того багатолюдного священнодійства.

Він просидів на сінешній лаві години півтори, аж поки раби та рабині посунули вниз із горами посуду. До Гіга підійшов посильний раб:

– Цар жде тебе в покоях на своїй половині.

Гіг увійшов до покоїв і від порога глянув на царя. Це тепер була зовсім інша людина. Зрадливої жовтавості на щоках і слід пропав, очі Кандавла всміхалися спокійно й трохи сонно.

– Нелегко бути царем, – сказав він не без самоглузування, а Гігові майнуло в голові, що від зміни царя в Сардах навряд чи багато зміниться. Тоді згадав про свого синочка й розкаяно зітхнув.

– Я казна-чого тобі набалакав перед обідом, – сумно посміхнувся Кандавл. – То таке на мене часто нападає з голоду. – Проте обід, видно, прогнав не всі його похмурі думки, в усякому разі лишилися бодай їхні тіні, бо він поманив Гіга й дозволив сісти в себе у ногах. Такою ласкою Кандавл не часто вшановував навіть Гіга. – Хочу подарувати тобі кількох своїх рабинь.

Гіг здивовано глянув на царя знизу вгору:

– За що?

Кандавл почав зовсім не по-царському хихотіти, але Гіг не помітив і тіні веселощів у його вічу. Цар знову думав про навислу над ним загрозу. Гіг не мав права відмовитись од царського дарунка й ще менше право мав приймати його, бо знав про змову Здана й нічого не казав Кандавлові. Кандавл теж відчув, що той царський дарунок швидше нагадує піддобрювання, й, щоб якось умаловажити це відчуття, зліз із крабата й сів долі поряд з Гігом:

– Просто так...

Царський мечник пошукав причину, аби відмова прийняти дарунок не образила царя.

– Що я з ними робитиму? – мовив він. – Я вже й так маю раба й рабиню. Рабиня допомагає моїй жінці вести хатнє господарство, доглядає дітей, а більше мені нічого не треба. Зайва рабиня – зайвий рот. Ні, царю, не прийму я від тебе такого дарунка.

Кандавл не зводив із нього по-конячому сумних очей:

– Дивно чути від тебе такі балачки, Гігу. Один хіоський еллін мені розповідав, як боги створили людей після всесвітнього потопу. Син Прометея Девкаліон та його дружина Пірра збирали каміння й кидали через ліве плече. Де падав камінець Девкаліона, там народжувався чоловік, а від кожного камінця Пірри народжувалася жінка. При цьому Девкаліон підбирав найважчі й найгрубші камінці, а Пірра – найкрасивіші... – Кандавл помовчав і додав: – Найбільша втіха для ока – дивитись на вродливу жінку... і на майстерно виточений діамант. Бо красуня жінка схожа на богиню... – Очі Кандавла затягла раптова сльоза, й коли він урешті дав собі раду, то підсунувся ще ближче до Гіга й майже на вухо йому прошепотів: – Я найщасливіша в світі людина, Гігу!

Мечник намагався не дивитись цареві в очі й одвертався до заґратованого золотою мережкою вікна, молодий же цар убачав у цьому недовіру й ще дужче розпалювався.

Гігові не хотілося слухати царських таємниць, однак він не мав такої влади й міг сподіватись тільки на слушний привід. Цей привід з'явився в особі воєводи царського війська. Цар зараз найменше хотів би бачити цього чоловіка з рогатим шоломом у руці, та він скоривсь долі й важко підвівся.

Для Гіга то була добра нагода втекти.

Але за годину посильний раб знову розшукав Гіга, цього разу в повітці для колісниць, настовбурчених в обидва боки довжелезними ножами.

Кандавл був у покоях уже сам, і коли Гіг приступив і вклонився за звичкою, він йому сказав:

– Ти, мабуть, мені не повірив. А я тоді тобі говорив, що вважаю себе найщасливішою людиною в світі.

– Цареві не дивно бути щасливішим за простих людей.

Цар виважив мечника пильним поглядом:

– Ти маєш на оці багатство та владу над людьми? – Гіг лише розвів руками, та Кандавл перебив його: – А я мав на оці зовсім інше щастя... – Він почекав, коли мечник гляне на нього й схилить голову, але не дочекався й знічено пояснив: – Я володію найвродливішою в світі жінкою!.. – В царському вічу знову забриніла сльоза, й він перейшов на здавлений шепіт: – Я навіть іноді думаю, чи не богиня вона. Скільки було в давнину. таких випадків, то чому не могло статися й тепер, що богиня закохалася в смертного чоловіка? Коли він згодом помре, вона знову підніметься на небо. А може, вона – німфа або донька морського царя, а ці живуть у лісах та водах, тож після смерті забере мене на дно морське...

Гіг почав остерігатись царя Кандавла – можливо, цар утратив або втрачає глузд. А цар уже геть розпалився й ладен був сміятись і плакати від кохання до дружини, якої не бачив і не мав права бачити жоден смертний чоловік, бо такі закони землі Лідійської.

– Ти й досі не віриш! – мовив він, і тепер уже Гіг боявся не так подивитись на молодого лисого володаря. Але сказати «вірю» або «не вірю» він теж не міг. Слово «не вірю» означало б образливу зневагу, а «вірю» також могло образити гідність царя, коли б він завтра встидався свого нерозважливого сьогоднішнього вчинку. Мечник мав лишатись мечником, а цар – царем.

Кандавл раптом замовк і настовбурчився проти цілого світу, очі його втупились у невидиму точку на ясно-білій стіні, й тепер Гіг уже не мав жодного сумніву, що скоїлося з царем.

Далі погляд Кандавла став твердим і непорушним.

– Я зроблю так, щоб ти її побачив, – промовив він.

Гіг спробував закликати царя до розважливості, нагадував йому про закони божі та звичаї людські, але обличчя царя дедалі дужче кам'яніло й наливалося підступною жовтизною.

– Ми з тобою надто далеко зайшли, щоб вернутись цілими й неушкодженими, – якимось незнайомим Гігові зловісним голосом прокаркав цар, охрипнувши від хвилювання та злості на Гіга й на себе.

Цар лишався царем, хоч був м'якосердий і слабодухий, а в акрополі він, незважаючи ні на яких Зданів, мав іще задосить вірних мечів, щоб переламати меча якомусь недолугому Гігові.

– Якщо я не доведу цього тобі, – крізь зуби мовив цар і тільки мигцем глянув на мечника, – то кому ж я зможу довести бодай щось!

Десь перед вечірньою стравою Кандавал заявив:

– Отже, після третьої варти приходь.

І пояснив йому свій нерозумний задум. Гігові того вечора навіть шмат хліба в горлянку не поліз. Цар штовхав його на небачений смертний злочин, і Гіг не знаходив способу уникнути його. Ось до чого може призвести царська ласка, за яку Гіг і так натерпівся від товаришів, а тепер мав іще понести кару й предків та небожителів, і добре, якщо тільки сам, а то може наразити на прокляття нащадків до другого й третього коліна. Першою думкою Гіга було втекти, та коли він на це зважився, брама акрополя була вже зачинена й на чатах стояли сторожі, з давньої пори неприхильні до Гіга. Далі йому забаглося ковтнути квітку курячого лопуха, щоб розслабити шлунок, але лопухи вже відцвіли, а сушеного треба було в когось напитати, а потім іще заварювати, часу ж не було.

В такому настрої його й знайшов на господарському дворі посильний раб Кандавла:

– Біжи, бо кричить!

Перед відходом до сну цар сховав Гіга за дверима одрини, що вели з чоловічих світлиць. На жіночу половину палацу можна було потрапити іншими дверима, розташованими навпроти цих. Звідти й мала вийти цариця Людана. Кандавал уже з крабату прошепотів:

– Якщо потім зможеш, то втікай, тільки щоб вона не почула.

Гіг неначе перебував уві сні. Ось рипнули протилежні двері й увійшла цариця, не дивлячись на царя, скинула з голови покривало, й Гіг у своєму темному кутку мало не вмер, побачивши обличчя лідійської цариці. Потім вона розстебнула фібули на обох плечах, і оторочений мережкою диплодіон слухняно ліг їй у пелену. Коли ж цариця сперлась на бильця троноса й підвелася, а згодом відвернулась од Гіга й почала виймати гребінчики та шпильки з високої зачіски, Гіг сновидою прослизнув у двері й зник.

У палаці він уже не міг лишатись і поплентав до вартівні, хоча триста амфор пшениці йому щороку виплачували з царських засік на те, щоб він спав біля порога царської спочивальні.

Голова в нього розвалювалася на сім частин, коли його вранці покликали до хорому. Вранішнє жертвування щойно почалось, у каплиці юрмилось повно народу, чоловіків і жінок, цар помітив Гіга й занепокоєно відвернувся, але посильний раб сказав:

– Після відправи зайдеш до цариці.

Гіг віддав би півжиття, щоб не заходити сьогодні на жіночу половину, проте воля цариці була для нього не менша за волю царя. Та й, зрештою, чого він має боятися? По-перше, вчора його присилував Кандавл, по-друге, цариця нічого не помітила в спальній одрині, а по-третє, для побоювання не було жодних причин: Людана щоранку викликала його на жіночу половину хорому.

Після відправи цар прошепотів, ідучи повз Гіга на свою половину:

– Усе гаразд!

Але щоки в нього були зрадливо жовті. Віднісши цю жовтавість на рахунок того, що сталося вчора ввечері, Гіг пішов не вслід за царем, як робив після кожного вранішнього жертвування, а в протилежний бік. Цариця була в стравниці, на столі перед нею сяяло безліч золотих мисочок та чар, але вона нерухомо сиділа з чемно покритою головою та обличчям, як належало всім порядним лідійським жінкам. Так вона приймала Гіга кожного ранку. Він розслабився й полегшено зітхнув. Учорашня пригода почала здаватись йому примарним сновидінням, яке належало викинути з голови. Цариця підтримувала покривало на правому плечі тендітною ручкою, на самий вигляд якої в нього раніше серце переймав священний трем, а сьогодні навіть це диво не справляло на нього враження. Справжнє диво почалося в наступну мить, коли цариця Людана заговорила, так само не відкидаючи покривала з лиця. Тепер він і крізь густе чорне полотно мовби бачив кожну її рисочку.

Людана мала вгадати його стан, бо та сама пухкенька тендітна ручка, яка досі притримувала покривало на правому плечі, раптом поволі відхилила покривало й ізсунула його.

Гіга побив дрож.

– Чого це ти збентежився? – посміхнулась Людана кутиками прегарних вуст. – Чи ти досі ніколи не бачив чужої жінки?

Вона сказала йому ще щось, але в голові в нього зашуміло, й він нічого не розібрав. А коли минуло перше запаморочення, Гіг розглянувся навкруги. Десь там за розчиненими дверима промайнуло кілька тіней, і це могло означати тільки одне: цариця не жартує. Вона простежила його погляд і кинула через заставлений золотом стіл:

– Твій меч тобі не багато допоможе. – Він це вже збагнув і сам, а цариця повела далі: – Ви обидва взяли мене вчора за сліпу й дурну, хай то буде на вашому сумлінні. За той учинок вся провина лягає на того слизняка. Ти діяв з примусу, але хто навіть мимоволі вчиняє смертельний гріх, мусить понести належну кару. Гріх лежить на вас обох. Ти можеш вийти звідси двома дверима, одні з них ведуть до життя: ти мусиш убити того слизняка й помститися за мене. В інші двері тебе самого винесуть ногами вперед.

– Він учинив це з великої любові до тебе, – зважився відповісти Гіг. – Він тебе має за богиню.

– Кандавл обожнює не мене, – скривилася Людана, – а мою красу. Він може плакати від щастя, дивлячись на гарно викарбувану чару або на породистого скіфського жеребця. Навіть на гарно вбраного євнуха! – бридливо здригнулася вона.

– Гарне кожному здається гарним, – мовив Гіг. – І вбивати людину за це не можна.

– Зате треба вбивати за смертельних гріх!

– А гріх за його смерть хай візьме на себе хтось інший, – сказав Гіг. – Ти ж, мабуть, знаєш про Здана?

– Здан хоче скинути Кандавла й стати замість нього царем, а мене взяти собі дружиною.

Гіг сказав:

– Тож самі й розбирайтеся в своїх царських справах. – Він зняв свій меч разом із ременем і поклав на стіл.

Цариця владним рухом змусила його забрати меч назад і вигукнула:

– Чим же кращий той Здан? За п'ятсот років, що минули після Троянської війни, рід Гераклідів виродився. Лідія страждає під фрігійським ярмом, а лідійські царі розважаються з рабинями та флейтистами. Вони розівчилися тримати меч у руках, а в двадцять п'ять років стають лисими кабанами.

– Ти й сама належиш до роду Гераклідів, – нагадав Гіг.

– Я жінка!

Гіг знов повісив на пояс меча. Його життя ввесь час висіло на волосинці, яку могла щомиті ввірвати ота тендітна жіноча рука, однак Гіг не відчував аніякісінького страху, ладен сплатити за змогу дивитися на Людану навіть ціною власного життя.

Вона опитала:

– То які ж двері ти для себе обрав?

– Другі, – відповів мечник. – Я багатьох позбавив життя, але то було в чесній січі, а ножа в спину я ніколи нікому не застромлю.

– Ти вб'єш того слизняка й завтра сам станеш моїм чоловіком.

– Я вже давно одружений і маю чотирьох дітей.

– Для царів закони не писані. Ти будеш володарем і визволиш Лідію з-під п'ятсотрічного фрігійського ярма, бо наш народ скоро розчиниться серед фрігійців, утратить мову й перестане існувати.

– Мечникам не личить пошиватися в царі. – Гіг дивився просто в очі цариці.

Людана підвелася з-за столу й переступила останню межу:

– Згадай про свого найменшого сина!

Гіг знітився й утупив погляд у носаки власних чобіт. Людана влучила в найболючіше місце його серця. Всі мечники сподівались на нового царя, бо Здан обіцяв домовитися з фрігійським царем про скасування кровного податку. Але й словом не прохопився про скинення фрігійського ярма. Що ж тоді зміниться?

І все-таки Гіг не хотів брати на душу ще один смертний гріх.

– Тоді сиди тут і вагайся! – В голосі цариці бринів глум. Вона покрила голову й підійшла до порога. – Заберіть у нього меч! – гукнула вона комусь у темряву. – Та добре стережіть!

Гіга знезброїли й замкнули в світлиці самого. То були його ж товариші, отже, не всі вони підтримували царевича Здана.

Гіг ледве дочекався кінця дня. До самого вечора в двері ніхто не заглянув, хоча з-за дверей долинали приглушені голоси. Стіл був так само заставлений наїдками та напоями, яких уранці ніхто не прибрав, але Гігові й на думку не спало попоїсти.

Нарешті день закінчився й над акрополем сіла ніч. У світлиці зробилося зовсім темно, за ґратчастими вікнами потроху втихали голоси. Гіг підійшов до одного вікна й поторгав ґрати, тоді подався до другого вікна. Ґрати можна було висадити хіба доброю колодою. Він підійшов до дубового троноса цариці й виважив його в руках, а в цю мить заскреготав замок і двері з гуркотом розчинилися. На порозі стояв Кандавл, гладкий і розхристаний, а далі було видйо царицю та кількох рабинь, які тислися в куток і перелякано повискували. Жодного мечника й близько не було.

– Ну, рабе проклятий!.. – гаркнув цар, кинувшись на беззбройного Гіга.

Кандавл тримав обіруч за строкате руків'я довгого ассірійського меча.

Гіг наче прикипів до м'якого килима, тільки ширше розставив ноги й не зводив зачарованого погляду з того меча, бо в півтемряві світлиці найкраще було видно лезо.

– Внесіть лампіон! – гукнув цар у чимось трохи освітлені сіни.

Й раптом увесь вималювався на яснішому чотирикутнику дверей. То була добра ціль і добра нагода для Гіга, але він був ошелешений і не розумів поведінки царя, а потім стало пізно: хтось невидимий посунув з-за одвірка до порога лампіон. Тепер Гіг сам перетворився на добру безпорадну ціль і ще дужче напруживсь. Хтось через голову Кандавла кинув у стравну світлицю ніж, але погано замахнувся, ніж упав ближче до царя, який лаштувався вбити Гіга, це Гіг уже добре знав.

Ассірійські мечі споконвіку цінувались. Кандавл махав і махав, а з дубового троноса, яким Гіг боронився від меча, тільки цурки сипались. Потім він відчув не біль, а ніби страх перед болем, а ліву ногу десь у литці запекло. Руки Гіга набрякли якоюсь дикою силою, він устиг відірватись од Кандавла кроків на півтора чи два, куди меч не зміг би дістати, – це дало йому час підняти троноса й кинути на царя.

Запала тиша. Потім цариця взяла з порога лампіон, увійшла до стравної світлиці й спинилася над Кандавлом.

– Слимакові – слимача смерть, – проказала вона по хвилі. – Його й розчавлено як слимака, не зміг навіть по-людському вмерти.

Тоді підійшла до Гіга й побачила калюжу крові біля його ноги.

– Чистого полотна й попелу! – Вона завважила мечників, які знову виринули, наче з-під землі, й спустила покривало на обличчя. Котрийсь із них приніс попіл і полотно, й вона заходилася сама перев'язувати рану Гігові. Гіг тільки зціпив зуби й жодного разу не застогнав, хоча нога була розтята майже до кістки.

Вірних цариці мечників було чоловік двадцять п'ять, вибір за Гіга зробили боги, лишилося подбати про день прийдешній. Раби та мечники знесли вбитого вниз, а цариця Людана сказала воєводі, який стовбичив перед нею з рогатим шоломом на голові:

– Допоможи цареві сісти!

Воєвода спершу закляк, тоді все збагнув і почав усаджувати пораненого Гіга в тронос, яким той щойно вбив законного царя.

– Я замкнув усі двері до хорому й звелів нікому звідси не виходити, – мовив воєвода й аж тепер скинув шолом. – А взавтра – як боги покажуть... Разом із твоїм – двадцять чотири мечі.

Голос і рухи воєводи викликали довіру, і все-таки Гіг обійшов і перевірив увесь хором, спираючись на Кандавлового ассірійського меча із смугастим руків'ям. Тепер він уже знав, що, сподіваючись погано підготовленої змови мечників, за якими стояв царевич Здан, Людана не сиділа згорнувши руки: ці двадцять троє здавалися вірними їй до кінця. Стількома мечами можна було утримувати хором тиждень, якби Зданові змовники вирішили силою забратися в хором.

– Але до самого ранку в акрополі панував спокій; якщо заколотники й довідалися про наглу смерть царя, то ще довго не могли знайти між собою спільної мови. Їхній товариш став царем? Відколи ж то мечники почали ставати царями? Мечниками хай лишаються мечники, а царями – царі. Так в усякому разі думали прихильники царевича Здана. Але з'явилися й інші голоси, й тут, певно, не обійшлося без цариці. «Геракліди поробилися гладкими ледачими кабанами й ніколи не визволять нас із-під фрігійського ярма», – говорили у вартівні та всьому акрополі.

Заколотники не могли дійти згоди цілих три доби, тим часом про заколот почуло все місто Сарди, й під ногами прихильників Здана теж припекло. Тепер можна було починати переговори.

Обложений хором запропонував: пошлім священних вісників по оракул, хай останнє слово буде за божеством, божеству завжди видніше.

Заколотники згодилися спитати поради в божества.

Наступного дня мешканці столиці ховали царя Кандавла.

Через день по тому вони вітали нового царя, який одружувався з царицею-вдовою Люданою.

А найближчої весни, проголосивши незалежність Лідії, цар Гіг почав збирати рать, щоб захистити волю від царя Великої Фрігії Гордія.

Оракул провістив, що царем повинен стати мечник Гіг із роду Мермнадів, що Мермнади царюватимуть у Лідії сто п'ятдесят літ, але Кандавлову кров має спокутувати онук Гігового онука.

Ніхто не думав на п'ять поколінь уперед. Лідійці думали про своїх синочків, яких фрігійський цар досі вимагав привозити йому по триста кожної весни, а під осінь – ще двісті. Не кажучи вже про золото, худобу та хліб.

Ось про що думали лідійці.