Текст книги "Поїзд, що зник"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

Епілог

Золота осінь закінчилась, а з нею зникли всі мої проблеми, пов’язані з таємничим поїздом. Щоправда, «стєчкіна» Генерал дозволив не здавати, але вочевидь, з принципу «на Бога надійся…»

Якогось вечора я повертався з Дарниці на метро і відверто проспав свою зупинку. Розбудив мене голос, котрий донедавна ввижався навіть уві сні:

– Станція «Жовтнева»… обережно, двері зачиняються. Наступна станція – «Нивки».

Мене аж підкинуло, як тоді, на платформі електрички. Та я одразу зрозумів, що все гаразд, це наше, реальне, київське радянське метро імені Леніна, і я справді сиджу в реальному вагоні, і краще мені доїхати до кінцевої і там пересісти аби повернутися на свою станцію з комфортом.

У вагоні майже нікого не було, колеса стукотіли заспокійливо, стіна тунелю за вікном зливалася у суцільний морок, і лише чорний жмут силових кабелів на рівні вікон наче зміївся услід вагону – наввипередки.

Я вже було знову закуняв, але тут мої натреновані вуха вихопили з ритмічного шуму коліс нехарактерне «та-там!». Один раз. Пам’ятаю, в дитинстві ми підкладали на трамвайну колію п’ятаки і раділи, коли чули майже таке ж саме «та-там». Я посміхнувся своїм дитячим спогадам, доїхав до Святошина, встиг заскочити у вагон попереду величезного натовпу дачників з електрички і налаштувався знову розслабитись на кілька хвилин. Поїзд набрав швидкості, колеса застукотіли… і на тому ж самому місці я знову – навіть не почув, а вже спиною відчув оте ж «та-там», що і в паралельному тунелі.

Дрімота миттю злетіла. Я вийшов на «Жовтневій», перейшов платформу і дочекався поїзда на Святошин. Він ішов вже майже порожній, і я навмисне вскочив у вагон, де нікого не було. Цього разу я вже не сидів, а стояв, притулившись лобом до скла, на якому, звичайно ж, було написано «Не притулятися!» Аби перевірити ще одну здогадку, я витяг з кишені ліхтарик і став світити на стіну тунелю. Таємниче «та-там» не примусило мене довго чекати і разом з цим сигналом жмут кабелів навпроти вікон, суцільний протягом всього маршруту, тут ніби перервався.

Я вискочив на Нивках щоб ще раз проїхати тим же перегоном. Цього разу я світив не взагалі на стіну, а саме на кабелі. Вони різко скаконули вгору саме там, де я цього чекав. Сіра стіна в цьому місці не відрізнялася кольором від решти тунелю, але електромережа чомусь її старанно обминула. Мало того – трохи вище, там, куди не сягає око цікавого пасажира, мій ліхтарик висвітив попереджувальну табличку.

Що хтось стане розважатися і класти в метро п’ятаки на рейки – дурня. Піонеру зрозуміло, що колеса стукнули на стрілці. Але ще більша дурня – робити стрілку посеред перегону, та ще й біля глухої стіни. І питається: навіщо чіпляти табличку там, де її не можна прочитати?

Втім, табличка добре слугувала пострахом тунельним робочим – щоб не виникло спокуси простукати стіну. Питаєш, що на ній було написано? Стандартний текст мовою міжнаціонального спілкування, текст, до якого мені не потрібно було придивлятися у темряві, бо я знав його напам’ять.

«НЕ ВЛЕЗАЙ! УБЬЕТ!»

Від авторів: перша версія нашого роману «Поїзд, що зник» вийшла у 2004-му році. На той час офіційно розсекретили лише два стратегічних об’єкти радянських часів, що підпадають під визначення «інше метро».

Перший – це, звісно, дивні таємничі тунелі, що йдуть з Жукового острова під Дніпро. Згідно з уривчастими даними, їх почали будувати ще років за десять до Другої Світової війни. Обидва тунелі повністю залиті водою, будь-яка документація про них в уже розсекречених архівах відсутня. Є тільки версії. Найекзотичніша з них – тунелі ведуть до підземного заводу по виробництву… ядерної зброї. Ніяких серйозних досліджень об’єкту на державному рівні офіційно не проводилось.

У середині 90-х років минулого століття київських журналістів допустили до величезного підземного бункеру під Ботанічним садом на бульварі Шевченка. Вхід – з тунелів метро біля станції «Університетська». Організатори екскурсії пояснили, що ця споруда, начебто, законсервований на початку 80-х років підземний пункт Штабу Цивільної оборони УРСР. Оскільки з бункеру винесли все, включно з унітазами, визначити на око його призначення було неможливо. Більше екскурсій туди не влаштовували.

Спроби аматорських пошуків «іншого метро» завершилися трагічною загибеллю кількох юних діггерів і були припинені.

Нинішні господарі урядових комплексів у центрі Києва, природно, не поспішають оприлюднювати або спростовувати чутки, що багато років кружляли по Києву – начебто під ними є не тільки підземні бункери, а й тунелі, що ведуть до метро і навіть аж до Дніпра.

Кияни добре знають, що будівництво Куренівської лінії метро в напрямі масиву Теремки багато разів припинялося. Основна версія – потужні плавуни під Московською площею. Однак наприкінці 2008-го року в київських ЗМІ промайнуло офіційне повідомлення про те, що при прокладці перегону «Либідська-Деміївська» якраз під Московською площею прохідники правого тунелю наштовхнулись на велику залізобетонну споруду невідомого призначення. А тому офіційне відкриття лінії відклали в черговий раз. На невизначений строк.

Логічно виникає питання: якщо під Московською площею насправді існують потужні плавуни, то в який спосіб хтось колись, не маючи сучасної техніки заморожування таких ґрунтів, усе ж таки загнав під землю таємничу споруду? На жаль, в офіційних джерелах ця тема не одержала розвитку. Як не парадоксально, в якості головної версії призначення цього бункеру журналісти посилались на… роман, який ви щойно прочитали.

І останнє: вже під час горбачовської перебудови секретним розпорядженням керівництва МВС СРСР з архівів республіканського міліцейського відомства вивезли до Москви слідчі матеріали Київського кримінального розшуку. Серед них і ті, що їх вів наш друг Олекса Сирота.