Текст книги "Поїзд, що зник"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

2

Я би ніколи не взявся за цю справу, якби в неї не була вплутана Контора. Бажання втерти носа чекістам виявилося сильнішим від рефлексу самозбереження. Я би не сказав, що радянська міліція була з кадебістами на таких же ножах, як, скажімо, гітлерівський Абвер та есесівська есбе. Боже борони, у мене і в думках не було такого порівняння! Швидше б ішлося про паралелі зі стосунками: дореволюційна поліція і жандармерія. А можливо, спрацьовувала якась генетична пам’ять про ті призабуті часи, коли карний розшук був структурним підрозділом ВЧК-ОДПУ-НКВС.

І справа не в тому, що за часів Берії шмаркатий старший сержант держбезпеки дозволяв собі «тикати» старшим офіцерам міліції, а то й матюкати їх. І навіть не в тому, що в ті ж роки чекісти доручали власне міліції найбруднішу роботу – арешти, обшуки та супровід «ворогів народу», а ордени за викриття неіснуючих змов чіпляли собі. Ми, менти, такими нагородами бридували. Тут інше. Згідно з крамольною легендою, яку і сьогодні небезпечно розповідати при зайвих свідках, горезвісних «злодіїв законі» придумали, впровадили і аж до розстрілу Берії підтримували саме чекісти. Бо тільки за допомогою «законників» можна було тримати в покорі у таборах мільйони політичних в’язнів. Чи правда то була – боюсь, так і не дізнаємося.

Від автора: славетний «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина вперше вийшов за кордоном тисяча дев’ятсот сімдесят третього року. Радянському читачеві він став доступний вперше без ризику заробити свої п’ять років за антирадянську пропаганду лише в тисяча дев’ятсот дев’яностому році. Тому в силу незалежних від нього об’єктивних причин мій друг Олекса Сирота так і не дочекався правди про зловісну імперію ВЧК-КДБ. До речі, легенда старих міліціонерів виявилася чистісінькою правдою. Більше того – оприлюднене ім’я чекіста, котрий придумав симбіоз кримінальники-ЧК. Це наш землячок, такий собі Нафталій Аронович Френкель. За чутками – колишній касир легендарного бандита Мишка Япончика. Після революції зробив блискучу кар’єру в ВЧК-ОДПУ-НКВС. Помер своєю смертю після війни і з пошаною похований на Новодівичому цвинтарі.

Олекса Сирота:

Я легковажно пообіцяв своєму другу-психіатру з’ясувати прізвище його безіменного пацієнта, тепло попрощався, пірнув у Пасаж, звідти на Заньковецької… там під хлібним магазином, де нещодавно почали ще й варити каву, зустрів пару знайомих. Потеревенили ні про що, розбіглися…

Заснув я за звичкою миттю. Але десь о третій прокинувся від того, що мені стало недобре. Так недобре, як тоді, коли я зрозумів, що бандит і наркоман на прізвисько Деха вистрелить в мене через кишеню плаща раніше, ніж я вихоплю свій пістолет із кобури. Вочевидь, уві сні, як це вже бувало не раз, я аналізував і розкладав по поличках факти і здогадки. От мене і затрусило.

Поясню детальніше. Коли занудний Борис переповідав мені історію «металіста», то за численними повторами і дріб’язковими подробицями я, здається, не побачив головного. Я ж все це зараз десь разів у десять скорочено переповідаю, а він мене весь вечір діставав. Так от, мені здалося, що Контора справді спартачила якусь свою справу зі станційним знайдою, а тому вирішила спровадити його від гріха подалі – з Волгограду до Києва і тихо поставити хрест на якихось своїх, не відомих мені версіях. Ну, Господи, могла ж, наприклад, людина на своє горе виявитися схожою на колишнього поліцая, котрого чекісти ловлять ще з сорок п’ятого року. А насправді нічого вони не спартачили. І головне, навіть не збиралися закривати справу, котра їх чомусь зацікавила. А надто – спокійненько передавати хворого до рук цивільної медицини. Ні, кадебісти влаштували великий спектакль із начебто випадковим залученням мого друга-психіатра до найсекретніших справ свого відомства. Кажучи по-простому, «сині канти» вирішили загребти жар чужими руками. В даному випадку – руками мого наївного Бориса. Йому підкинули рівно стільки інформації аби викликати професійну цікавість – і ні на йоту більше. Не маю сумніву, що відтепер і сам Борис під постійним наглядом «конторських», і його єдиний друг в міліцейському середовищі, тобто я.

Я заложив себе на тому, що тягнуся рукою до телефону аби негайно подзвонити Борису і заборонити йому всі подальші ігри в Шерлока Холмса. А краще – аби він за будь-яку ціну позбувся сумнівного приробітку у спецвідділенні. А найкраще – тримався б на піонерській відстані від того спецвідділення. Чомусь мені не вірилося, що таємничий пацієнт вийде зі своєї нинішньої палати інакше, як в труні. Ніхто його нікуди не переводитиме.

Тут я механічно глянув на годинник: о пів на четверту ночі. І звичайно, не подзвонив. Натомість наступного ранку за всіма правилами зовнішнього оперативного спостереження відслідкував, як Борис виходить з дому, провів його аж до зупинки вісімнадцятого тролейбуса, переконався, що хвоста йому начебто не вчепили і останнім заскочив у вагон.

Мій друг взагалі не мав звички дивуватися, в усякому разі не виявляв це зовні. Тому обійшлося без передмови:

– Ти своїм колегам стосовно метро з дому дзвонив, чи з роботи?

– З роботи. З чергування. Без свідків. З незапаралеленого телефону.

– Якщо начальство поцікавиться, чому дзвонив? Квитанції ж прийдуть.

– Ще не цікавилось, але я вже придумав.

– Про вчорашню розмову забудь, а від сумісництва тихо, але негайно відкараскайся.

– Вважаєш, одного дня на мене, як в тому анекдоті, з унітазу подивляться розумні, натомлені очі майора Проніна?

– Можливо, вже дивляться. Ти мені вчора все розповів? Чи може, як завжди, забув про головне? Тільки благаю: без медичних термінів і асоціацій третього кола.

– Стривай… про виписку з другої історії хвороби не розповів. Там лише одна цікава штука. Приблизно таке: «Процедури згідно призначення». Дата. І більше нічого. А наступного дня – простий перелік медикаментів та доз введення. І от ці препарати дуже цікаві. Їх не застосовують для лікування амнезії, зате вони виводять з організму навіть мікроскопічні залишки певних препаратів, які застосовувалися напередодні.

– Яких саме?

– Сирота, боюсь, що і тобі не все треба знати. В усякому разі РАДЯНСЬКА медицина цю гидоту з лікувальною метою ніколи не використовує. І взагалі – спасибі за попередження. Бо я теж чомусь не вірю в гуманність однієї відомої тобі установи.

Я теж не вірив. Однак замість піти того ранку до свого кабінетику, я спустився до нашої паспортної служби і попросив зробити «стук-стук, а хто в рукавичці живе?» У тій самій рукавичці, що на вулиці Лагерній, на самому кінці вулиці, звідки до залізничної колії всього п’ять хвилин бігом, навіть з непритомним ударником комуністичної праці на плечах. Тому, що бігти доводиться згори і по асфальтовій доріжці… З’ясувалося: живуть тут не мишка, жабка і зайчик, а лише лисичка-сестричка і вовк-панібрат. Подружня пара. Я ще з дитинства здогадувався, що у стосунках вовка з лисичкою крім того, що в казках розповідалося, ще щось було. Тепер от переконався. Та з того часу, як їх прописали, лише чотири роки пройшло. Отже, якщо це рідний дім волгоградського знайди, якщо він жив там п’ять років тому, то куди поділася родина після таємничого зникнення годувальника?

Наша міська паспортна служба фіксує лише сам факт постійної або тимчасової прописки. А от щодо переміщень в межах міста, то тут документи залишаються у квартвідділах райвиконкомів. Однак, туди мені рипатися не з руки. Бо там переважно сидять офіцери-відставники, у них без офіційного запиту снігу взимку не випросиш, а не те що довідку, куди, мовляв, поділися мешканці такої-то квартири після виписки чотири роки тому.

Що допомагає кмітливому радянському сискарю? – запитував нас часто Старий. І сам же відповідав: людська цікавість і жагуча потреба ділитися з ближніми тим, про що дізнався сам. В розвиток теми: справжня добровільно-народна дружина – то не ті, що з пов’язкою гуляють вечорами по добре освітлених вулицях аби заробити три додаткових дні до відпустки. Справжні дружинники, опора, резерв, а часом і остання надія міліції – це пенсіонерки, котрі годинами натирають мозолі на задницях, висиджуючи на лавочках попід під’їздами. Невичерпне джерело знань! Куди там тому УРЕ – Українській Радянській Енциклопедії під редакцією академіка М.П.Бажана.

Моя остання надія: три бабусі-подружки, здавалося, навмисне чекали мене на лавочці. Такі, знаєш, характерні представниці трьох соціальних станів: типова сільська бабця, яка доживає в місті у дітей, підстаркувата партійна, а згодом профспілкова активістка і, як у тому анекдоті, «гнила інтелігентка», для якої найстрашніша лайка – «гівно».

Я не став зображати з себе майора Томіна із телевізійних «Знатоків», а представився бабцям з Лагерної за всією формою з демонстрацією службового посвідчення. І правильно зробив! Бо телевізійного майора ці три божі кульбабки викрили б ще до того, як він рота розкриє. Дві з них, виявляється, все життя пропрацювали у воєнізованій охороні дуже секретної «поштової скриньки», котра на розі вулиць Ванди Василевської та Галі Тимофєєвої, а третя була в цій же скриньці не останнім цабе у відділі режиму.

– Ой! – сплеснула руками перша бабуся, коли почула: «Я старший лейтенант Сирота з міліції», – вбили когось?

– Тобі, стара, тільки б страхи наганяти. Дай молодому чоловіку сказати.

– Нікого не вбили і нікого не обікрали, – поспішив я заспокоїти бабусь. – Навіть навпаки.

– Це як? Хтось гроші загубив і не шукає?

– Цитьте, Анки-кулеметниці! – раптом заговорила басом інтелігентка, – людина на службі, а вам аби теревенити. Кажи, голубе.

Оскільки нічого оригінального поки що у моїй голові не народилося, довелося рятувати ситуацію стандартною казочкою про те, що, згідно з оперативною інформацією, група квартирних злодіїв збирається обчистити одне з помешкань у їхньому будинку. На жаль, поки що не встановлено, яке саме. Тож хотілося б знати думку громадськості.

Громадськість після короткої бурхливої наради одностайно дійшла висновку, що, напевне, якийсь придурок навів бандюг на нових пожильців. Оту бездітну сімейну пару з третього поверху, котра кілька років тому заселилася. Дуже серйозні люди. Він полковник і професор ракетної академії, що на Солом’янці, а вона теж професор, тільки у вищій партійній школі. Їх обох службові «Волги» привозять і відвозять, але люди вони культурні, бо завжди вітаються першими і сходи миють нарівні з усіма. А той, хто на них навів, тому дурний, що думає: раз професура, то у них і унітаз золотий. А вони всі свої гроші на книжки витрачають. Бабця-режимщиця це достеменно знає, бо професори щороку, як у відпустку їдуть, залишають їй ключі аби вона квіти поливала. Квартира велика, бо хоч дітей і немає, але їм, як професорам, додаткова площа «положена». Та в ній самі книжки. Навіть на кухні. І переважно не прості, а вчені. І ще й різними мовами. А щоби чогось такого дорогого – килими там чи кришталь, то й близько немає. Першого року, як привезли з Карпат такі сільські простенькі килимки, то вони у них і на підлозі, і на кріслах.

– Тож, товаришу міліціонер, якщо вам ще якась інформація потрібна…

– Потрібна! Я бачу, ви все про всіх знаєте.

– А що? – з підозрою примружилася інтелігентка. Тримайся, старлею, цю даму життя навчило: просто так ні про кого не розпитують.

– Та тут, можна сказати, майже особисте. Сирота один озвався. Хороший хлопець, допомогти треба. Дядька шукає. Але не пам’ятає, як його звати. З самісінького дитинства не бачились. Мало що не з війни.

– Ой, лишенько ти моє, а як же він дядька знайде, якщо анкетних даних не пам’ятає?

– У принципі – ніяк. Та зачіпка все ж таки є. Пригадав, що живе родич начебто у нашому місті… і уявіть собі, на вулиці Лагерній у будинку біля лісу.

– Це ж треба таке співпадіння! І хто ж це може бути?

– Зараз йому десь років сорок п’ять, високий, худорлявий, ймовірно на якомусь заводі або токарем, або слюсарем працює. Цяцьки племіннику з заліза робив.

Бабусі перезирнулися.

– Здається, товаришу міліціонер, пізно ваш заявник прихопився родича шукати. За всіма прикметами… чи ні?

– Вважаєш?… Хоча так, за всіма прикметами це мій сусіда і співробітник. Сто років разом на роботу їздили. Точно! Слюсарем-лекальником працював, вік і зовнішні дані теж співпадають. І дітей любив…

Профспілкова активістка замовкла.

– Я так зрозумів?…

– Саме так. Помер, царство йому небесне. Років уже зо чотири…

– Ми, щоправда, на похороні не були, тому, що він у новій квартирі помер.

– У новій квартирі?

– Уявляєте, товаришу старший лейтенант, їм так повезло, так повезло, що весь будинок заздрив! Подивіться: мають двох дорослих дітей. Парубку двадцять два, з армії прийшов. А дівці дев’ятнадцять, скоро заміж. І на всіх тільки дві кімнати. А на чергу не ставлять, бо кімнат хоч і дві, а метраж нестандартний – будинок здали у тридцять четвертому році, якраз, коли правительство з Харкова переїхало. Ну, а за нинішніми нормативами не положено їм було на чергу ставати. Кажуть – діждетесь онуків, щось там подумаємо. Але не було б щастя, так нещастя допомогло. Чоловік тяжко захворів і то так, що рік його вдома не було. Все по лікарнях, та по лікарнях. Сім’я дуже переживала, жінка аж почорніла. А потім раптом раз – і переїхали! В один день отак. Речі склали, навіть ремонту не робили. І вперед! Нам казали, що у чоловіка знайшли такий діагноз, що йому окрема площа положена. Так їм одразу дали аж дві двокімнатних – одну старим, другу дітям. Ну, молодь зразу свою обміняла на дві окремих. Напевно, вже і весілля відгуляли. А сюди після ремонту заселилися оті професори.

– Правду кажете, товариші, – погодився я. – Ніколи не знаєш, де згубиш, а де знайдеш. І що ж отой… ну, котрий хворів… як він, точно помер?

– Помер. Але в новій квартирі, – всі три бабусі синхронно тяжко зітхнули. – Казали люди, що його з лікарні на носилках принесли і десь через кілька днів вже й винесли, але в труні. Ви ж мусите знати, хоч і молодий, що зараз лікарям краще, щоб хворий вдома помер, бо їх тоді начальство не б’є за високу смертність. От вони безнадійних і виписують. Хоча – так може й краще.

– Але якщо це на новій квартирі було, то ви звідки знаєте?

– А на завод повідомили! Аякже! Некролог повісили з фотографією. Все, як належить.

– З якою фотографією? Я ж цим по профспілковій лінії займалась. Із особової справи карточка кудись поділась, а у дружини просити незручно було. Так і вийшло, що висів некролог без портрету. Тільки текст: «від важкої і тривалої хвороби»…

Ми ще трохи пофілософствували на теми життя і смерті, я уточнив номер квартири, в якій жив слюсар, котрому не пощастило, а його сім’ї – навпаки, дізнався навіть прізвище, ім’я і по-батькові, після чого я ввічливо подякував бабцям і через парк поплентався до станції метро Жовтнева. Я йшов і думав, що хтось тут добряче наплутав: чи мій друг Борис, чи його волгоградські колеги-психіатри, чи сам хворий на прізвисько Максим Горький. Бо й справді – хто повірить у те, що людина, яка давно і надійно померла, та ще й у себе вдома (що виключає варіант плутанини із бренними останками), через чотири роки виринає з того світу за тисячу кілометрів від місця поховання. На додачу – забуває всі обставини власної хвороби та передчасної смерті. Бо у те метро він же сів, коли вертався з роботи, а не з лікарні. Маю великі сумніви аби за всю історію світової медицини був зафіксований бодай один такий випадок.

А звідси висновок: нехай у чекістів голови болять від їхніх проблем, а з мене вистачить власних. На тому й порішив.

На жаль, вже наступного ранку я вкотре пригадав геніальну фразу з мого улюбленого Ярослава Гашека: «Бойові дії розгортались, як належить, аж тут втрутився генеральний штаб». В моєму житті роль генштабу цісарсько-королівської Австро-Угорської армії з успіхом виконував наш замполіт.

Так ото ж. Одразу після оперативки, коли всі службові справи було обговорено, оце одоробало встало і виголосило:

– Прошу щоп’ятниці з сімнадцятої до вісімнадцятої ніяких оперативно-розшукових та слідчих заходів не проводити і не призначати.

Потім зробив значущу паузу і пояснив:

– Є директива, що ми таки зобов’язані проводити у себе в підрозділах політзаняття. Ніякі посилання на службові справи не будуть братися до уваги. Зате ухиляння від політзанять впливатиме на ваші службові характеристики.

З-за моєї спини почувся виразний шепіт Старого:

– Сирота, заткнись, бо язика вріжу!

Якби я промовчав, а я слово честі збирався промовчати, то не вскочив би у найбільшу у своєму житті халепу. Тим більше, що обидва наші начальники – і Генерал, і Полковник – раптом почали посилено дбати про красу своїх нігтів – звідки це у них, інтелігентів у першому поколінні? Однак наш штатний придурок першим почав:

– У вас запитання, товаришу Сирота?

Він що – телепат? Вже чужі думки читає? Ну, постривай!

– Аякже, товаришу підполковник, не без того. Скажіть, кримінальний елемент теж зобов’язаний виконувати оту саму директиву, на яку ви посилаєтеся?

– Не зрозумів, товаришу Сирота.

– Пояснюю, товаришу підполковник. Мене цікавить: чи кримінальний елемент щоп’ятниці з сімнадцятої до вісімнадцятої не буде шманати по кишенях у транспорті, займатися розбоєм, чистити квартири і так далі, а, наслідуючи нас, ментів, сидітиме по «малинах» і уважно вивчатиме останні рішення Ростовського східняка?

Настала така тиша, що було чутно, як хтось чхнув під брамою Святої Софії на тому боці площі.

– На правду, – не втримався хтось, уже з наших.

До замполіта нарешті почало доходити, що я ляпнув щось таке… але, на щастя, не встигло дійти. Бо наш Генерал підскочив і ревонув, як на стройовому огляді: «Товариші офіцери!»

Ми теж підскочили.

– Усі вільні. Сирота – до мене! Бігом!

Команду я виконав у повній відповідності зі змістом – побіг. Генерал ненабагато відстав від мене. У своєму кабінеті він затримуватися не став: вхопив мене за шкірки і фактично заніс у кімнату для відпочинку, де я, до речі, не був ще ні разу. Там він шворигнув мене у шкіряне крісло, але посидіти не дав. Поставив струнко і почав без передмови:

– Ти, йолопе дипломований, чим думаєш? Оцим?

І дав мені по дупі такого ляща, що я аж підскочив.

– Ти хоч знаєш, яка тема отих політзанять, щоб вони скисли! Рішення травневого Пленуму ЦК КПРС! Зрозумів тепер, кого ти з бандитським східняком порівняв?

У мене задрижали коліна і я попросив дозволу сісти. Генерал махнув рукою і першим гепнувся у крісло.

– Підведеш ти мене колись, Сирота, під заслужений відпочинок. А мені ще треба, щоб син ад’юнктуру академії МВС закінчив.

Проте, бідкався наш начальник недовго. Не та в нього посада аби нюні розпускати.

– Зробимо так: нашого попку-дурника я завантажу роботою, щоб він і голови не підняв. Швидше забуде, що ти ляпнув. Але й тебе треба теж кудись заховати, щоб ти йому на очі не втрапляв, бо ще, не дай Боже, пригадає і зробить непотрібні висновки.

Я знахабнів:

– А може, у відпустку, товаришу генерале?

– Зараз! І обов’язково в Адлер, у міністерський санаторій. Причому, до генеральського котеджу. Разом з отою малою пожежницею, котра по тобі сохне. Будете професійно гасити сексуальну спрагу… Переб’єтесь! Поїдеш від нашого управління на науково-практичну конференцію. Щось там про сучасні методи профілактики і боротьби зі злочинністю. Три доби у Пущі Водиці. Кажуть, там буде хороший буфет. Тому я тебе, Сирота, благаю: не пити більше пляшки за раз і не влаштовувати доповідачам те, що ти проробляєш із нашим замполітом. Все! Бери мою «Волгу», заскоч додому по свіжі носовички і презервативи – і кулею в Пущу Водицю! Конференція, щоправда, починається завтра, але треба щоб тебе не було в Управлінні вже сьогодні.

…Вже згаданий мною бравий вояк Швейк вважав найкращими днями свого життя два тижні, проведені у празькій божевільні. Для мене такими стали три доби конференції у Пущі Водиці.

Не встиг я зареєструватися і одержати ключа від окремого номера, як хтось ляпнув мене по спині і загорлав:

– Привіт холодному філософу! І ти, Сирота, продався більшовикам!

І сам голос, і його володар були мені добре знайомі. Ми вчилися разом на філософському факультеті, щоправда, він на пару курсів вище. Проте, займався не стільки наукою, скільки художньою самодіяльністю в університетському клубі. Він був душею товариства у будь-якій студентській компанії, бо талановито співав куплети, імітував популярних естрадних співаків, відбивав чечітку і знав силу-силенну анекдотів. Та це не завадило йому після закінчення навчання опинитися в аспірантурі в той час, коли я, наприклад, зі своїм червоним дипломом помарширував на два роки служити Батьківщині в збройних силах.

Прізвисько у щасливчика було чудне, перероблене з прізвища – «Мономах». На моє здивування, колишня душа товариства була зодягнута в мундир майора внутрішньої служби, прикрашений університетським значком на статутному місці.

– Вільно, старлей, вільно, – скомандував Мономах, насолодившись моєю реакцією, – за мною кроком руш!

Остаточно я прийшов до тями після повного гранчака коньяку у напівлюксі, котрий займав мій однокашник.

– Бачиш, Сирота, кесарю кесареве, а слюсарю – слюсареве. Мій науковий керівник одразу пояснив, що я зможу захиститися за єдиної умови: через законний шлюб з його єдиною-таки донькою. Та ти повинен її пам’ятати: бігала по коридору така дзиґа в окулярах і з довгою косою. Партійна кликуха – «мимра». Ні, ти тільки подумай, Сирота, яке нахабство: її татуньо вважав, що я не в змозі переспати з його спадкоємицею без його ж таки батьківської допомоги. Ну, я йому і помстився! До смерті не забуде! Одружився на мимрі, захистився і бахнув дверима. Пішов геть!

Я жахнувся:

– Від дружини?

– З Університету, дурнику, – заспокоїв мене Мономах. – У Вищу школу міліції на кафедру наукового комунізму. Бо розумієш, в нашому колгоспі імені Т.Г.Шевченка я хоч і зять, але посивів би у старших викладачах. Максимум – в доцентах і то після двох інфарктів. Справа в тому, що всі вчені тесті на академічних харчах і відомчій «Лікарні вчених» живуть дуже довго. А у Вищій школі я вже доцент і закінчую докторську. А від дружини піти? Та ти що! Я ж під неї клинці ще з першого курсу бив, тільки ви не помічали. Людина вона хороша, можеш ти це зрозуміти? Та де вам…

Крім багатьох цікавих подробиць із свого минулого майор дав не менш цікаві поради:

– У нас, ментів, з наукою складнувато. Спасибі Щолокову, відкрив у Москві академію зі своєю вченою радою. Бо досі нас цивільна наука з нашими дисертаціями мочила, як зеки стукачів у зоні. Але є ще одна біда. Ти про неї, можливо, і не чув: немає публікацій – немає захисту. А де нам свої теоретичні розробки друкувати? В журналі «Радянський міліціонер» чи в «Мурзилці»? От розумні люди і придумали такі конференції, як ця. З’їдуться, погомонять, вип’ють-закусять. А потім коштом міністерства видають збірник, де кожна доповідь автоматом стає науковою публікацією. Дві-три зібрав – і вперед, на захист. Загалом такі, як ти, Сирота, тут для декорації. Але раджу тобі менше пити і більше слухати. Раптом щось та й знадобиться.

Я зробив так, як наказав Генерал і порадив майор Мономах: пив не більше пляшки за раз і уважно слухав. З’ясувалося, що недаремно. Краще б я на тій оперативці мовчав!

Одне слово: дискусія – і то емоційна – спалахнула на конференції один лише раз. Якийсь не київський полковник читав щось таке з дуже мудрою назвою: «Дещо до проблеми конгруентності…» чи «кореляції». Якщо по-простому, то йшлося про те, у що обертаються часом благі наміри високого начальства.

– П’ять років тому було вирішено жорсткіше ставитися до мужчин, котрі ухиляються від сплати аліментів. Пленум Верховного Суду рекомендував активніше застосовувати в якості покарання для цього контингенту позбавлення волі. Місцеві суди прийняли це до дії. В результаті ми мали загальний зріст засуджених, відповідно – збільшення контингенту в трудових колоніях і спецпоселеннях, а головне – кількість тих, хто злісно ухилявся від сплати аліментів не зменшилась, а зросла. Більше того – аліментники все частіше почали застосовувати таку тактику ухиляння, як зміна місця проживання без відповідної реєстрації у міліції. І ми одержали ще один небажаний зріст по загальній статистиці – кількість громадян, поданих у всесоюзний розшук. Цікаво, що по Києву, наприклад, у перший рік виконання згаданої постанови ця цифра зросла на десять відсотків. Чого не спостерігалося навіть у повоєнні роки, коли тисячі людей шукали один одного.

Мені здалося, що це полковницьке триндіння нікого не хвилює. Хіба мало ми у себе в міліції (та хіба тільки в міліції) передавали куті меду: хотіли як краще, а потім одержували небажану статистику. Проте, не нашого полковника досить різко обірвав, що мене здивувало, підполковник – з київських.

– Категорично заперечую! – закричав він з місця. – Ваша кореляція причин і наслідків різкого зросту поданих у розшук по Києву у той рік не конгруентна. До злісних аліментників ті сто зайвих чоловік, як з’ясувалося, не мали ніякого відношення! І взагалі, там був нехарактерний фактор, який виводить цей епізод поза межі будь-яких наукових кореляцій. Я вимагаю викреслити цей фрагмент зі стенограми і не включати його до збірника.

Головуючий – інтелігентний генерал з московської академії миттю вгамував пристрасті.

– Наш київський колега правий: не можна співставляти те, що не співставляється, чи як ви там кажете – корелюється. І зі статистикою треба бути дуже обережним. Недаремно ще канцлер Бісмарк стверджував, що є три види неправди: брехня, наклеп і статистика.

Від автора: інтелігентний генерал з академії ненадовго пережив Олексу Сироту. Зацькований за власну порядність всесильним тоді союзним міністром Щолоковим, він застрелився. Але і Щолоков недовго тріумфував. П’яні міліціонери з транспортного відділу якогось московського вокзалу забили до смерті інтелігентного чоловіка, котрий їм чомусь не сподобався. А той виявився офіцером КДБ! Терпіння у Контори лусьнуло. Після довірливої розмови з шефом КДБ Юрієм Андроповим міліцейський маршал застрелив спочатку свою дружина, велику любительку конфіскованих діамантів, а потім пустив і собі кулю в скроню. Скандал навколо подружньої пари високопоставлених злодюг тихо спустили на гальмах.

Та справжній погром МВС Ю.В.Андропов учинив через десять років після описаних тут подій, коли замінив на посаді генсека покійного Брежнєва. За неповний рік з радянської міліції витурили сто тисяч співробітників. До того ж багатьох не просто розжалували і позбавили пенсій, а й посадили. Декого навіть розстріляли.

Олекса Сирота:

Дотеп головуючого прийшовся всім до смаку. Бо ми ж то знали, яке це безглуздя: вимагати від міліції щорічного зросту розкриття злочинів з одночасним щорічним їх зменшенням шляхом профілактики. Не сміявся тільки ще один генерал, з нашого, республіканського міністерства, котрий сидів праворуч від головуючого. Він нахилився до москвича і щось прошепотів йому на вухо. Головуючий кивнув на знак згоди і повідомив:

– Увага! Даний фрагмент вилучається з тексту стенограми і з оригіналу реферату. Тут мені підказали, що по цьому епізоду працювало зовсім інше відомство і взагалі, для його оприлюднення навіть в межах «для службового користування» потрібен найвищий рівень допуску. Сподіваюсь, до цієї теми ми більше не повертатимемося.

Що там не кажи, а в кожному, навіть найсерйознішому зібранні мусить бути свій «Пилип з конопель». На конференції ним виявився єдиний представник прокуратури, схожий у своєму двобортному мундирі з малахітовими петличками на начальника воєнізованої охорони овочевої бази.

– Не для протоколу, звичайно, проте мушу наголосити, що ту справу стосовно зайвих зниклих прокуратура не вела. Але ми вийшли з поданням до відповідних інстанцій стосовно чіткішого дотримання законодавства про релігійні громади, зокрема секти. І це дало свої результати. От ви, товаришу генерал, даремно кепкуєте з статистики. Вона, між іншим, показала, що після того прикрого епізоду, принаймні в Києві нічого подібного не повторювалося.

Московський генерал терміново оголосив перерву, а в моїй голові заклацали кісточки рахівниці.

Від автора: сучасний інспектор карного розшуку сказав би: «В моїй голові наче комп’ютер запрацював». Проте, тоді, у сімдесяті роки будь-яка техніка, котра мала пристрої для роздрукування текстів, викликала шок у комуністичних ідеологів: «А раптом на ній потай будуть друкувати антирадянщину?»

Що характерно – вимагалося здавати до КДБ зразок шрифту кожної (!) друкарської машинки, проте про можливість фотокопій крамольних текстів і зображень чекісти якось призабули.

В усякому разі, передову техніку боялися довірити навіть міліції. Тому покоління Олекси Сироти обходилося оргтехнікою часів ще Шерлока Холмса: папір, ручка, теки для слідчих справ плюс заповнені від руки картки картотеки. І взагалі, за винятком КДБ і «оборонки» вся радянська держава ділила-множила в стовпчик, а додавала-віднімала на рахівницях. Технічна інтелігенція, щоправда, мала в своєму розпорядженні таку собі чудасію – логарифмічну лінійку, але з нею возитися – залізні нерви треба мати.

Олекса Сирота:

… в моїй голові заклацали кісточки рахівниці і по горизонталі почали відкладатися факти.

Перше: п’ять років тому в Києві ймовірно водночас зникло безвісти десь сотня понадпланових громадян.

Друге: справу визнали настільки серйозною, що до неї не підпустили ані прокуратуру, ані міліцію. Отже, очевидно, займалося цим КДБ. Більш ніж очевидно.

Третє: причиною зникнення або основною версією визнано діяльність якоїсь релігійної секти. Схоже на правду, бо Контора особливо люта до всіх цих баптистів-штундистів-ієговістів-євангелістів сьомого та решти днів тижня.

Четверте: віднайшли людей чи не віднайшли – невідомо. Бо справу засекретили так, що майже ніхто із сторонніх про неї нічогісінько не знав. Принаймні, в нашій міліцейській управі жодна ворона не каркнула.

А звідси випливає: а що, коли і Контора не розшукала зниклих людей, а тому з такою радістю вхопилася за «Максима Горького» тільки тому, що за п’ять років до того у Києві щось сталося з його пам’яттю і його кудись занесло. Точніше, не кудись, а в Царицинську губернію, край революційної, бойової і трудової слави радянського народу. Ану раптом отой знайда насправді один із жертв сектантської сваволі, яких досі не можуть віднайти? Можна сказати– подаруночок товаришам чекістам з неба впав! Чи з поїзда випав, що ближче до життя.

І в самий розпал моїх аналітичних роздумів отой вчений полковник, що наробив стільки шуму своїм рефератом, вочевидь відчув, що його образили – і то в найкращих почуттях. Бо підійшов до нашого, київського колеги і вигукнув: