Текст книги "Поїзд, що зник"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

– Міраж, шановний, міраж. Про це ще Перельман у «Цікавій фізиці» писав.

– Не поспішайте, бо цей міраж супроводжувався не лише звуком і дрижанням землі, а й запахом диму з паровозної топки. Доповіли в Москву, звідти наказ: свідків ізолювати. Прибула комісія, списала протоколи, потім справу засекретили, а всіх, хто бачив поїзд, ліквідували. І німців, і наших.

– Тобто, як ліквідували?

– Перевіреним варіантом: посадили в баржу, закрили люки і втопили посеред Волги. Ну, потім смерть Сталіна, розстріл Берії, реорганізація ГБ… забули.

– У нас це вміють.

– Не заперечую. Але! У п’ятдесят п’ятому році наша агентура доповідає, що якийсь неопізнаний поїзд пройшов уночі по старій колії через напівзакинуте військове кладовище у Севастополі.

– Пробачте, як у тому старому анекдоті про поїзд «Київ-Бердичів», котрий зійшов з рейок і три доби ходив городами?

– Схоже. Так у всякому разі це сприйняли великі начальники. Тим більше, що діялося це вночі, а по тій колії поїзди ходити не могли, оскільки рейки зняли ще до війни, самі тільки шпали догнивали. Одне слово – мало що може привидітися вночі на цвинтарі випадковому п’яному свідку.

– Це була офіційна версія?

– Офіційне слідство навіть не встигли розпочати. Тому, що якраз вибухнув і затонув лінкор «Новоросійськ», то вже було не до поїздів-привидів.

Аж тут через пару років в Казахстані, на цілині знову засікають цей же поїзд. У степу, де до найближчої колії дві години літаком. Цього разу вже без звірства: опитують свідків, відбирають підписки про нерозголошення і починають копати. Піднімають сталінградську справу, підключають зарубіжну резидентуру і знаходять: у тридцять п’ятому році цей паровозик з вагончиками зайшов у тунель у Швейцарії, ось звідки написи трьома мовами – і зник.

– Тобто, не вийшов з тунелю?

– Саме так. Ну, ви розумієте, наше керівництво довго крутило цю справу, потім відклало – до наступної появи. Так би вона й лежала, якби Юрій Володимирович не розпорядився підняти кілька старих епізодів отакого плану, з елементами містики і масових галюцинацій. В порядку тренування молодих кадрів.

– У кожного свій клопіт, – погодився я. – Мені от якось принесли результати анатомічного розтину громадянина Жовтобрюха Андрія Сидоровича: «Причина смерті – сепсис, викликаний кримінальним абортом». А я десь читав, що американці обіцяють Нобелівську премію за інформацію про вагітність у мужчини. Я одразу дзвоню в морг: хлопці, з вас пляшка! А вони мені: маємо ми не Нобелівську, а шнобелівську премію. То ми на день медпрацівника шампанського зі спиртом собі надозволяли і отакого понаписували.

– Так то з п’яних очей. А ті, в Москві, напевне ж тверезі були, коли нам цю вказівку спускали. Їм що – вказали і забули, а ми тут – шукай нечисту силу, та ще й по-антирадянському налаштовану.

– А що, й така буває?

– Були сумніви, особливо по епізоду з сталінградським поїздом. Аж тут ми у Києві одержуємо інформацію, що зник поїзд метро. Не те ж саме, але аналог. І там поїзд, і тут поїзд, і там тунель, і тут тунель. Негайно забираємо справу у вашого відомства, починаємо розпрацьовувати і наїжджаємо на стінку.

– В прямому розумінні чи символічно? Аж не віриться, що від вас можуть щось приховувати.

– Блажен, хто вірує. Ви коли-небудь чули таку назву «Луб’янка»?

– Звичайно. Ваша головна Контора в Москві.

«Акваріум» – це вам щось говорить?

– Та кав’ярня, в якій я сьогодні увечері випив триста грамів коньяку і каструлю бурди під виглядом кави.

– А така абревіатура, як ГРУ?

– Якщо мені не зраджує пам’ять, то це головне режисерське управління в Мінкультури.

– Я так і думав. Більше того, переконував у цьому інших. Ви й справді поняття не маєте, кому стали поперек дороги. Тільки тому ви абсолютно безкарно знищили більше людей із цієї організації, аніж, скажімо, вся французька контррозвідка за повоєнний період. Великі подвиги, капітане, робляться або з великого переляку, або з великого невігластва. ГРУ – це Головне розвідуправління Радянської Армії. В порівнянні з ним американське ЦРУ – то юні піонери-слідопити. У нас же як: хто всравсь? – невістка. Хто дров наламав? Кадебе. А насправді дві третини того, що нам приписують – вибрики ГРУ…

– А як же Луб’янка, шеф – член Політбюро? Традиції залізного Фелікса?

– То для таких наївних, як ви, капітане. Бо коли йдеться про велику політику, то останнє слово не за головою кадебе, а за міністром оборони, до речі, теж членом Політбюро. А ГРУ – це його улюблена забавка. Між іншим, ви наш циркуляр щодо антирадянських написів на стінах коли-небудь одержували?

– Двічі на рік, перед Першим травня і сьомим листопада.

– Так от, то не націоналісти пишуть. То ГРУ розважається. Їхні люди розмалюють стіни, а великий шеф капає на мізки самому Брежнєву: знову Федорчук зі Щербицьким на Україні боротьбу з націоналізмом послабили, бандерівці знахабніли, мало не серед білого дня тризуби на стінах малюють. А ви кажете – від нас щось приховують. Нашим генералам майори з ГРУ тицяють під ніс свої посвідчення і гавкають: справа державної ваги, кру-гом, кроком руш! Зате коли вони звичайних людей розпрацьовують, свої «палітурочки» ніколи не показують. Ми, мовляв, із кадебе по вашу душу.

Ну от, якщо без емоцій. Як тільки ми почали розпрацьовувати список отих ста зниклих киян і встановили, що всі вони найімовірніше були пасажирами того поїзда, нам одразу з самої гори: «Відставити! Справа особливої державної ваги. Документи передати в Ровно, а самі кру-гом! Ловити дисидентів і трусити стукачів».

– Слухайте, так отой ровенський дисбат, звідки старлей з прапором, то що ж виходить?…

– А то й виходить, капітане. По-перше, штаб окружного ГРУ чомусь не в Києві, а в Ровно. До речі, гауляйтер України Кох теж це місто своєю столицею зробив. Цікаві співпадіння. По-друге, раз ви знаєте про дисбат, то напевне чули і про тюремний вагончик?

– Дійшла інформація. На сусідній лавці в Караваївській лазні розказували, але я якраз голову намилив.

– Ну і звичайно, коли очі промили, то там уже нікого не було?

– Свята правда.

– А вам у тій же лазні не розповідали, куди зникають засуджені до розстрілу?

Я вже хотів пожартувати щось про горезвісні уранові копальні, але тут мене раптом осінило:

– То що, їх у тому начебто дисбаті пристрілюють?

– У тій лазні, до якої я ходжу, капітане, сауна називається, подейкували, що їх там не розстрілюють, а пускають на фарш. Тобто, відпрацьовують на них спеціальні прийоми рукопашного бою. Вчаться голіруч вбивати. Бо на манекенах воно, знаєте, неефективно. Лялька не захищається і втекти не намагається.

– Якщо це правда, то я її забуду. До речі, ми вже добряче знайомі, а я й досі не знаю, як до вас звертатися.

– А як вам зручніше? Можете – Євген Євгенович, можете – Кирило Кирилович… або Тарас Григорович. У нас Конторі прізвища надаремне не вживають. Тільки ім’я та по батькові. Особливо, коли по телефону спілкуємося.

– Самі вигадали?

– Та ні, ще Олександр Христофорович Бенкендорф у Третьому відділенні впровадив… А взагалі – дай вам Боже аби вам більше ніколи не доводилося до мене звертатися.

– Чекайте, а як же оте наше Бородіно в дворі?

– А вас, капітане, там і не було, ви весь цей час тут поряд зі мною на лавочці сиділи, доки пара придурків з ГРУ влаштувала засідку офіцерам кадебе. Відповідно одержали, за повною програмою. Що і куди їм стрельнуло, ми ніколи не дізнаємося. «Акваріум» відхреститься і буде мститися, як завжди, по-підлому. А ті двоє… як ви здогадалися, вже дали свідчення апостолу Петру.

– Спасибі, Тарасе Григоровичу. Вік не забуду. І все ж таки, куди поїзд дівся? Тільки не швейцарський, кат із ним, а наш?

– Ви пам’ятаєте, що було в той день, точніше, у той вечір?

– Звідки? В нашій Управі часом ночі від дня не відрізниш. Буває, що й про власні іменини забудеш.

– У той день наших сусідів-румунів добряче трусонуло. Тут, у Києві, цього майже не відчули. Ну, хіба що там абажури хилиталися, скло в шафах деренчало, а жінка казала чоловікові: скільки я тебе просила не трусити ногою під столом! А от під землею удар був трохи сильніший. В результаті сталися два непередбачені інциденти: перемкнуло стрілку в тунелі на перегоні і раптом від’їхала частина стіни… в задачі питається, куди пішов поїзд?

– В інше метро?

– Вгадали. В оте, котре начебто НЕ збудували до війни. А насправді його в сорок першому законсервували, підірвали всі наземні входи і ліквідували зайвих свідків. Списали на жертви фашистської окупації. А вже при Хрущові, коли ГРУ знову набрало сили (бо Берія його трішки придушив, як невигідного конкурента) оцю недобудову передали йому. Звичайно, нас, чекістів, туди й близько не підпускають. І я вам зараз це все розповідаю виключно для того, щоб ви знали, куди пхатися не слід ні в якому разі. Напис на трансформаторній будці бачили: «Не влезай, убьет»?

– …не тільки бачив – я таку табличку іноді на двері кабінету чіпляю, – коли момент вимагає щоб ніхто не заходив.

– Так ото – для вас на дверях в «інше метро» те ж саме написано, ще й величезними літерами.

7

Це тільки у Агати Крісті її яйцеголовий бельгієць розсаджує всіх правих і винних навкруг каміну і після короткого монологу на двадцять сторінок про користь стимулювання роботи сірих клітинок вказує пальцем на винного. В радянській ментурі все відбувається з точністю до навпаки. Ні, не тому, що каміни було ліквідовано одразу після сімнадцятого року, як символ буржуазного розбещення, водночас із затишними кав’ярнями на Хрещатику. Все набагато простіше. По-перше, у нас не існує приватних детективів, а по-друге, наш процесуальний кодекс дозволяє влаштовувати зібрання підозрюваних тільки в формі очної ставки в кабінеті слідчого, а це, погодьтеся, зовсім не те.

Ні, радянський мент, він же лягавий, бігає, висолопивши язика, як його собачий побратим, мріючи закрити бодай половину з мінімум дванадцяти справ, котрі на нього навішали. І його свідомість разом з підсвідомістю розділяється при цьому так, що ніякий друг-психіатр не вилікує. Я не знаю, як це називають вчені люди, але у мене факти, фактики, розмови, фразочки, випадкові зустрічі поступово осідають десь там, як сміття в коліні водозливу. Версія відстоюється і в один прекрасний момент вихлюпується тобі просто в обличчя.

Бідолашний син покійного машиніста грішив, як я зрозумів, на паралельні світи. Але його фраза «інше метро», виявляється мала й другий, цілком реалістичний зміст. Отже, цеглинка до цеглинки вибудувалася стіна, за яку нормальним людям зазирати не варто, але я й так знаю, що за нею ховається.

Отже, п’ять років тому Київ струсонуло. І то так, що збило з пантелику техніку, яка мала ховати певні таємниці від сторонніх очей. Я можу собі тільки уявити охоронців отих секретів, коли вони побачили поїзд метро з десятками небажаних свідків. Спочатку, напевне, вирішили: диверсанти – і повелися відповідно інструкціям: почали стріляти. Без попереджувальних у повітря. А потім з’явився інший клопіт – що з цим фантом робити. Повипускати, відібравши підписку про нерозголошення? Так їх же тут, недостріляних, не один, а добрячих півсотні, хтось же не витримає та й розляпає. Розкаже кумі, а та всьому базару. Закрити об’єкт? Спасибі вам у шапочку, тридцять років будували-удосконалювали – і на тобі, починай спочатку. А ворог, він, між іншим, не дрімає, він на чатах. І крилатим ракетам з Європи до Києва летіти всього нічого, підтертися не встигнеш. Що, вони там у своїх НАТО чекатимуть, доки ми перебазуємося? Зараз, замріялися! Досить, що після Пеньковського половину ракетних шахт, кажуть, довелося цементом заливати.

Від автора: Полковник Головного розвідуправління (ГРУ) радянської армії Пеньковський був агентом двох розвідок – американської та британської. Діяв наприкінці п’ятидесятих – початку шістдесятих років двадцятого століття. Викритий органами кадебе, що природно, не сприяло покращенню стосунків між двома відомствами. Передав за кордон чимало секретів, серед них – місце дислокації радянських міжконтинентальних ракет. За офіційними даними розстріляний згідно вироку військового трибуналу. За твердженням офіцера ГРУ Віктора Різуна (Суворов) Пеньковського насправді спалили живцем у печі крематорію в присутності вищого командування військової розвідки. Кінозйомку цього середньовічного бузувірства надалі демонстрували кожному бажаючому зробити кар’єру в «Акваріумі».

Олекса Сирота:

Я ніколи не дізнаюсь, як їх ліквідовували. Можливо, хтось молодший втрапив до «дисбату», де майбутні розвідники відпрацьовували на живому матеріалі вміння вбивати людей голіруч. А можливо, обійшлося отрутою в склянці води чи ін’єкцією тієї ж отрути під виглядом вітамінів. Мій професор Прожогін мав рацію: людська підлота не знає меж.

Вони все продумали. Кого треба було – купили квартирами, підвищенням для рідні. Когось, можливо, просто залякали. А може, хтось і покінчив з собою – раптово і безпідставно. От тільки з «металістом» прокололися. Що запит на завод посилали вони, я не сумнівався. Швидше за все, він на них і раніше працював. Пожаліли… тільки не людину, а золоті руки. От він один і залишився в живих, а яке то було життя – хто зна. Напевне ж, тоді він і втратив пам’ять. Бо у цих хлопчиків відомча медицина трошки в іншому напрямку рухається, аніж, скажімо, наша загальнонародна безкоштовна.

От тільки одне поки що в тумані і повній невідомості. Коли ж бідолашний майстровий випав з-під опіки одного відомства і втрапив одразу під спецнагляд іншого. Не тікав же він з «дисбату» по коридору через паралельний світ на оту зачухану товарну станцію під Волгоградом?

І не треба було мені тепер зайве казати, кому я в борщ плюнув. Бо якщо хтось, не моргнувши, здає одразу кількох своїх людей, то від цього «хтося» і його команди слід триматися якомога далі. Бажано зашитися в паралельний світ, але шляху туди, на жаль, не існує.

– До речі, Тарасе Григоровичу, раз пішла така роздача державних таємниць, то звідки ви все ж таки дістали отого майстра-золоті руки? Що, хлопці, як ви кажете, з «Акваріума» самі вам цю золоту рибку віддали?

– Ви не повірите, капітане, він нам сам, як з неба впав. На отій товарній станції. Наші служби його вже у психушці засікли – звичайній, обласній – як невідомого бродягу без документів і без пам’яті. А у спецзаклад – то вже ми його перетягли, та надаремне. Грушники своєю хімією дядькові так мізки спалили, що професура руки підняла.

– А в Кирилівську він теж випадково втрапив?

– Капітане, ви ж здогадуєтеся, що в таких випадках випадковою буває лише смерть небажаного свідка, вибачте за каламбур. Вас це не стосується. Ви не свідок, ви кара Божа. Так от, ми його спеціально вашому другу підсунули.

– Борису?

– А чого ви дивуєтеся? То для вас він – любитель хорошої кави, польських детективів і класичного джазу. Насправді ж він один з кращих в республіці, а може навіть і в Союзі психіатрів. Те, що йому досі не дають захиститися, зовсім не означає, що він дурніший від тих, хто стає великим цабе без усякого захисту.

– От ви і допоможіть, як тому майору. Він же вам, врешті решт, допоміг.

– Майже. Ще б один день – і хворий би згадав не лише те, що було з ним до посадки в метро, а й після примусової висадки. Але акваріумісти нас перехитрили. І випередили…

Доки ми з «Тарасом Григоровичем» розмовляли, міркували та дихали нічним повітрям, почало розвиднюватися.

– Вас, капітане, покласти туди, де взяв?

– Та ні, дякую. Ще трошки посиджу, може ноги розімну, а там і метро відкриється. А до речі, ніколи не повірю, що ви такий добрий виключно в силу службових обов’язків.

– Я теж гуманітарій. Щоправда, закінчував педінститут, а потім…

– … можете не продовжувати. Начиталися Медведєва, надивилися «Подвиг розвідника», сто разів уявляли, що це ви п’єте «за нашу перемогу»…

– А у вас, капітане, що – такого не було?

– Ні, я, знаєте, Шейніним зачитувався. «Записками слідчого».

– Сволота беріївська ваш Шейнін, між іншим. Проби ніде ставити. Гімлер у порівнянні з ним – хирлявий німецький інтелігент. Але то наших справ не стосується… То вас підвезти?

– Та ні, ще раз дякую. Підкріплю на всяк випадок ваше алібі своєю появою в метро. Буду перед черговою «кірочками» махати, доки не запам’ятає. Сподіваюсь, сьогодні землетрусу не передбачається.

Я тихенько побрів парком, алеєю, що йшла паралельно вулиці Лагерній. Проминув сірий, обшарпаний двоповерховий будинок – колишню дачу республіканського вождя Дем’яна Коротченка. Її закрили після того, як на кухні несподівано застрелився начальник охорони… спустився я вниз сходами до невеликого озерця, обігнув його і вийшов на платформу, повз яку кілька разів на день пробігали електрички на Дарницю. І лише тут відчув, що втома мене таки подолала – і мусив сісти на стару дерев’яну лаву.

Очі злипалися, в повітрі приємно пахло дубовим листям і бабиним літом, десь на озерці спросоння подавала голос якась самотня пташка… Я не розумів, що зі мною діється, коли краєм ока зафіксував смугу туману, що виповзала колією від Брест-Литовського шосе. Біла пелена вкрила рейки і протилежну платформу, потім раптом розірвалася на якісь півсотні метрів і в ту ж мить переді мною загальмувала електричка. Я ще здивувався, чому не чути стуку коліс, коли почув, як у вагонних динаміках напрочуд чітко прозвучало: «Станція Жовтнева… обережно, двері зачиняються, наступна станція – Нивки».

І тільки тут до мене дійшло, що це не електричка, а поїзд метро – і двері, і вікна, і сидіння, і навіть освітлення, і динамік не хрипить… Я рвонувся з лави до скляних дверей, але вони зачинилися перед самим моїм носом. Я хотів крикнути, але мене випередив… півень. Голосистий розбишака з приватного сектору на тому боці колії повернув мене до реальності.

Не було ніякого туману, ніякого поїзду метро, а я сидів на дерев’яній лавці, помережаній написами типу «Тут був Коля» і короткими абревіатурами з трьох літер. Щоправда, не КДБ і не ГРУ, слава Богу.

Вдома на мене чекали мама, накрохмалена біла сорочка і машина з роботи.

– От ти десь вештаєшся ночами і не знаєш, що тут у нас було.

– Брежнєв у гості заходив?

– Та ну тебе!.. Гараж згорів за старим флігелем. А в машині, напевне, хазяїн мисливську рушницю забув з патронами. Так бабахало! Ну як на війні.

– Буває.

– Мені вже сказали, що у тебе сьогодні особливий день, поздоровлю, як повернешся. Тільки не напивайся…

В нашій Управі нагороджують нечасто. Тому було все по-людському: і виголошення наказу, і роздача слонів, і особливо обмивання зірочок та нагород в кабінеті Генерала. На своє здивування, я побачив серед присутніх напівзабуту веселу фізіономію. Виявляється, ми знову ощасливили волгаря Царьова, тільки тепер вже не капітана, а підполковника на полковницькій посаді. І не в Старозадриповському райвідділі, а в Волгоградській обласній управі.

Між п’ятим і шостим тостами Царьов встиг розповісти надзвичайно цікаву історію зі щасливим кінцем на рівні індійського кіно. Отже, після закриття справи отруйниці Курощапової наш колега різко пішов угору. А чого дивуватися? У них в Росії республіканського міністерства внутрішніх справ немає, вони на Москву напряму виходять, тому менше дармоїдів на себе ковдру тягне. І все було чудово, доки перед підполковником замість третьої зірочки не замерехтіла реальна перспектива повернутися у свій Старий Задриповськ ганяти самогонників, малолітніх хуліганів і бабусь, котрі спекулюють гарбузовим насінням. Річ у тім, що у місті-герої об’явився кримінальний елемент, котрий грабував неорганізованих туристів в руїнах меморіального комплексу «будинок сержанта Павлова». Справі одразу надали політичного забарвлення, але повісили її на міліцію. Після першої ж масованої облави в святих руїнах грабіжник зник і зачаївся, зате «висяк» нікуди не подівся, більше того, погрожував знищити Царьовську кар’єру.

І тут волгаря вдруге врятували брати-хохли. Бо отой контрреволюціонер, виявляється, втік до Києва і тут ліг на дно. Та треба ж було такому статися, що котрогось дня він наважився вибратися до Центрального універмагу. А там йому в найвульгарніший спосіб почали чистити кишені. Але не закінчили, бо хлопці з Ленінського райвідділу пасли того злодюжку вже дві години. Тому взяли, як то кажуть, на гарячому. Та на їхнє здивування потерпілий чомусь почав активно відхрещуватися від ролі жертви і поривався якомога швидше здиміти. Що, в свою чергу, викликало підозру і пропозицію «пройти». В райвідділі і з’ясувалося, що недообкрадений громадянин оголошений волгоградською міліцією у всесоюзний розшук.

На радощах – і по старій пам’яті – Царьов особисто прибув до Києва, завантажений щедрими дарами як матінки-Волги, так і її берегів. В усякому разі, незабутній дагестанський коньяк я вперше продегустував саме того дня. Коли ми після якогось там, вже не пам’ятаю, якого тосту поділилися на групи за інтересами і заговорили, звичайно ж, про роботу, волгоградський підполковник раптом вдарився у філософські узагальнення.

– Мент – він як людина. От людина виходить вранці на вулицю, щоби встигнути перед роботою перескочити до коханки – і тут їй на голову падає цегла з новобудови. Людина лежить в койці і проклинає долю, а даремно! Бо того ранку у коханки його нетерпляче чекав рогатий супруг, котрого сусіди викликали терміновою телеграмою з відрядження. Отак і в ментурі. Вимагають тебе на килим, йдеш, ну, думаєш – все!..

– До речі, про килим. Тобі, я бачу, не нагоріло за те, що Курощапову живою не довіз.

– Так я ж про що тобі кажу! Навпаки – перехрестилися, що судити не треба. А значить – не доведеться обнародувати нехарактерний для радянського суспільства злочин. Та це ще що! Торік у мене в капезе два затриманих повісились – і нічого!

– Чекай, поділись досвідом. Може, й нам згодиться. Тут он фінгал при затриманні рецидівисту поставиш – прокуратура живцем з’їсть.

– Аби сам знав – продавав би на барахолці. Уявляєш: ніч, гребля Волгоградської ГЕС, оборонний об’єкт номер один! І от на цьому об’єкті якийсь, не скажу хто, зриває стоп-кран у пасажирському поїзді. Охорона греблі встромляє гнота сам знаєш куди і мчить туди з усіх боків. А там два притирені прапорщики зі зброєю наголо біжать по шпалах на правий берег – аж рейки гнуться! Ну, охорона спочатку культурно: мовляв, стій, стріляти буду! Потім попереджувальні вгору. А вони цій охороні – в зуби! Ледве прапорів скрутили. Спочатку думали – «білочка», аж ні, не пахне, але ж очі дурні і вже один одному до горла лізуть. Довелося зв’язати. Доки довезли в караулку, прапори аж охрипли: мовляв, ти винен, ти куди дивився, а ти куди дивився? А ти знаєш, що за це буде? Ні, це тобі буде! Чому це мені, хіба я його проспав?

«Вохрики» хоч народ і прямий, як шпала, але допетрали, що тут щось негаразд. Подзвонили нам, здали під розписку і гайда в місто-герой. По дорозі затримані трохи заспокоїлися, перестали бризкати слиною один в одного, зате почали вимагати негайної зустрічі з військовим комендантом Волгограда. О третій годині ночі! Ми, щоправда, в комендатуру черговому подзвонили, а вони нам: чия то публіка? Ну, ми їхні посвідчення вже вилучили, кажемо: з внутрішніх військ. А черговий нам у відповідь: може, цим тюремникам краще посеред ночі командуючого округом подати? А ще краще – міністра оборони? Потримайте їх, кажуть, у вашому клопівнику, нехай проспляться. Вранці розберемося. Ну, ми так і зробили. Хоча спочатку спробували поговорить, а вони як затялись. Мовляв, державна таємниця, тільки військовому коменданту. Яка там таємниця, вони її викричали ще на греблі, коли сварилися. Піонер би здогадався, що конвоювали вони якогось важливого арештанта – і то не у вагонзаку, бо такого в тому поїзді не було – а в звичайному купе. Ну і, судячи з усього, чи то вони обидва заснули, чи він до вітру попросився, але якось вислизнув, ще на правому березі. Там у нас часто пасажирські поза розкладом зупиняються на товарній станції. Бо рух великий, а колія одна, через греблю.

Хоч я випив уже чимало, але слова «товарна станція, котра під Волгоградом», наче в тім’ячко мене стукнули.

– Як, кажеш, та ваша товарна станція називається?

– А ти не був хіба у нас ніколи? «Максим Горький».

– І коли, коли це було?

– Минулого року. Зараз що у нас – вересень? А це десь у червні. Так от, я й кажу: зброю у цих придурків забрали ще на греблі. Ремені з портупеями зняли вже в управі. А от про брючні ремінчики якось не подбали. Видно, спрацювала дурна думка, що хлопці взагалі-то теж під нашим міністерством ходять. Можна сказати, колеги. Проспляться, заспокояться, вранці щось разом і допетраємо. А вони взяли – і повісились. Ну, думаю, все! Гаплик! Тепер точно, викличуть і скажуть: є на світі три діри – Мирний, Кушка і Мари. Вибирай, Царьов, яка твоєму серцю миліша.

– І що?

– А нічо! Замість струнко поставити – посадили в крісло, вгостили імпортними сигаретами, поцікавилися, чи багато людей знає про факт самогубства, потім – уявляєш? – подякували, що не розголосив по всьому управлінню, а одразу відправив у морг. Я чекаю, куди ж мене відправлять, а мені: продовжуйте службу, товаришу підполковник, слава Богу, у вас нерви міцніші, ніж у деяких молодих.

– І оце все? Ніяких попереджень, наказів по управі? Царьов, я переводжусь у Волгоград!

Звичайно, ні у який Волгоград переводитися я не збирався, бо остання цеглинка нарешті лягла на своє місце. Навряд чи обидва покійних прапорщики фігурували у списках внутрішніх військ СРСР. І навряд чи вони насправді були прапорщиками. Бо та служба, про яку розповів мені вночі патологічно чесний чекіст, коли їй треба, і під чорта лисого замаскується.

Зрозуміло, вони кудись перевозили мого «металіста», певно, на якийсь черговий секретний об’єкт. Везли звичайним поїздом у звичайному купе, попередньо накачавши якоюсь гидотою, що відбиває пам’ять. А дорогою сталося несподіване: чи то дозу не розрахували, чи то роботяга виявився міцнішим, ніж здавався. Але посеред ночі, коли поїзд загальмував перед греблею, темнота, стукіт коліс, зупинка, хтось щось по радіо оголошує… підсвідомість спрацювала, дядько і вискочив, як він вважав, на своїй зупинці метро.