Текст книги "Поїзд, що зник"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

Зі Старим завжди було цікаво говорити про минуле, особливо часи його молодості. Та на даний момент мене більше хвилювало: чи не здумав, часом і Генерал зіграти мною в темну. Через свої, невідомі нам, міліцейським сіромахам конфлікти з Конторою. Хотів запитати про це у Старого, але передумав. Припасував нову забавку так, щоб її не було видно і потеліпався на вуличку Ульянових, де у місцевому загсі реєстрували всі види смертей, що траплялися в орденоносній столиці орденоносної Радянської України.

Навіть якби я точно не знав потрібної адреси, то вгадав би безпомилково. Відвідувачі сумної установи були характерні: або печальні жіночки в чорних хустках, або заклопотані згорьовані мужчини. Один із таких згорьованих гальмонув мене під самими дверима:

– Ти куди поза чергою? Номер у тебе який?

Я спочатку не врубався:

– До чого тут номер? Без номеру я.

А він мені в обличчя свою долоню тицяє, а на ній чорнилом величезна така цифір награмузькана.

– Тут усі з номерами. Тому що згідно з записом. Котись у кінець черги, там тебе, розумного, запишуть. А то – лізе! Ну зовсім молодь знахабніла!

Мені зайвий скандал потрібен, як чукчі босоніжки. Під Новий рік. Кажу сумирно так:

– Товариші, ви не зрозуміли, я по роботі…

А у мого пронумерованого гальма взагалі відмовили:

– Тут безробітних немає! Киш звідси, а то зара як бортану!

Ну добре, він сам хотів. Беру його однією рукою за краватку, а другою з розгону встромляю йому в ніс свої «кірочки» в розгорнутому вигляді. І кажу на верхньому регістрі:

– Громадяни! Номер мого службового посвідчення – сто сорок вісім! Я старший інспектор карного розшуку Сирота. Зараз викликаю наряд і притягаю всіх вас за зловмисну протидію роботі органів. І ви дочекаєтеся своєї черги на прийом, але не тут, а в капезе. А ти… як там тебе? – п’ятдесят третій – підеш головним підбурювачем. Надовго.

Народ, природно, швиденько по кутках і по стільцях, а той, котрий всю цю бучу вчинив, раптом став мені найліпшим другом:

– Про що мова! Якщо по роботі, то будьте ласкаві! Наші покійнички зачекають. Їм уже поспішати нікуди. А ти проходь, люб’язний, проходь!

Завідуюча, типова начальниця у віці, який важко приховати, навіть не вчиталась у письмовий запит, що я приніс, а одразу шурхонула його у шухляду.

– Наш відділ, товаришу інспекторе, до цього непричетний. Тільки не заперечуйте, що всі так кажуть. Звичайно, перевіримо у вашій присутності. Але тут одне з двох: або паспорт вашого покійника продала комусь паспортистка, або між тим, як людина зникла і тим, як вона була визнана мертвою хтось цього ж паспорта привласнив. До речі, паспорта він не губив?

– Теж варіант. Але не губив, а потім… Чекайте, а як це – людина визнана мертвою?

Начальниця навіть руками сплеснула:

– А ще в міліції служить!

– Я не тупий, просто не з того відділу. Ми мертвих бачимо або на місці вбивства, або у морзі. А ці, котрі займаються зниклими – так вони навіть не у нашому корпусі сидять.

Начальниця зглянулась і коротко пояснила, що є мертві – і мертві. Нормальні – це ті, на яких приносять довідку від лікаря, натомість одержують свідоцтво про смерть – і нехай покійному земля буде пухом. А буває так, що людина зникає, її шукають, шукають – безрезультатно. Тоді подають до суду на визнання такою, що померла. А вже на підставі цього рішення виписуємо свідоцтво.

– І часто це буває?

– Та ні. Зараз не дуже. Кільканадцять випадків на рік – і то багато. Це в п’ятдесятих, після реабілітації цілий потік пішов. Але там теж були документи з адміністрації табору чи в’язниці. Я тоді тільки починала. Пам’ятаю, в усіх одна причина смерті записана: гостра серцева недостатність. Це зараз на такий контингент правду пишуть: «Розстріл згідно вироку суду чи військового трибуналу». А тоді…

Начальниця встала, увімкнула електрочайник, заколотила розчинну каву з пінкою у двох великих керамічних чашках і одну поставила переді мною. Фігура у неї збереглася набагато краще, ніж обличчя. Хоча можливо, вона обшивалася в номенклатурному ательє жіночої білизни, що від «Комунару».

Від автора: Спецательє «Комунар» за радянських часів у Києві обслуговувало так звану номенклатуру – від першого секретаря ЦК КПУ і його родини до райкомівської дрібноти. Основна точка містилася на вулиці Заньковецької біля Пасажу. Щодо «супружниць», то вони маскували свої перегодовані тілеса корсетними виробами вищезгаданого ательє з вулиці Червоноармійської – навпроти магазину «Філателія». Приналежність до «Комунару», нехай навіть напівлегальна, вважалась обов’язковою ознакою радянської еліти.

Олекса Сирота:

Начальниця вийшла на секунду, щось наказала людині, котру не було видно з мого місця, повернулась і не без задоволення допила каву.

– Ви знаєте, товаришу інспекторе, років п’ять тому у нас тут керівництво розгром учинило. Вигнали з роботи мою попередницю, ще декого. Схожа була ситуація. Тоді якраз кадебе валютників ганяло, от дехто із них і купив собі довідку про смерть. А сам зашився з краденими документами. А ми що? Ми ж свою людину в морг не посилаємо і трупи у трунах нам під двері не приносять. Немає такої інструкції. Є довідка від лікаря встановленої форми, печатка-підпис на місці – отримуй свідоцтво про смерть. Ви звернули увагу, що у нас практично немає черги?

Я посміхнувся, і начальниця одразу похопилася:

– Звісно, в порівнянні з рештою відділів. Хоча, з іншого боку, куди цим бідолахам поспішати?

– Так через що, кажете, розгром був?

– Я ж вам пояснюю: лікарі довідками торгували, а побили нас. Потім, щоправда, вибачилися.

– А що, тих, кого зараз розстрілюють – теж у вас реєструють?

– А де ж іще? Людини немає, а проблеми лишаються. Сімейні, квартирні, спадкові… А вже де покійник похований, чи на Байковому, чи десь під плотом, то вже для закону не має різниці.

З таким поворотом філософії смерті я, чесно кажучи, ще не здибався. І, напевне б, із задоволенням посидів би ще трохи в «покійницькому загсі» і навіть відважився б попросити ще одну чашку кави, аж тут зайшло дитинча постшкільного віку, наквецяне циганською косметикою за останньою модою: густо накладена на вії туш аж тягла їх донизу, а вимальовані мало не до вух «стріли» надавали очам якогось дикуватого вигляду. Дитя поклало перед начальницею товсту бухгалтерську книгу, на обкладинці якої був зазначений той самий рік, коли за твердженням «металіста» він задрімав у метро. Начальниця вже пояснила мені, що оригінали довідок та судових рішень і постанов одразу відправляються в державний архів аби не захаращувати приміщень. Але всі потрібні дані акуратно записуються в отакі от книги – для зручності користування. Гортати довелося добряче, бо, як ви розумієте, прізвища на сторінках ішли не за алфавітом, а, як сказала хазяйка кабінету, «за датами факту». Мається на увазі – того факту, що іще один радянський громадянин не дожив до комунізму. На моє здивування, слова: «згідно рішення такого-то райсуду за номером таким-то» траплялися не так уже й рідко, як мене переконувала начальниця. Я дістав свій зошит і акуратно переписав у нього кілька десятків саме таких «фактів».

Свого покійника я знайшов десь аж в другій половині фоліанту. «Металіст» і справді помер. От тільки в графі: «Видано на підставі» було чітко написано: «Згідно рішення районного суду». Цікавий поворот сюжету! Якщо три старі особістки з будинку на Лагерній сказали правду, то тут має фігурувати стандартний текст: «…лікарської довідки за номером таким-то». І нова адреса передовика виробництва де-небудь на Оболоні, а не на Лагерній, як побачив я на власні очі на папері.

На моє щастя завідуюча виходила кудись на кільканадцять хвилин, а тому я перекатав у зошит решту «судових» покійників аж до кінця року, засунув зошит до внутрішньої кишені піджака, потім, як вихований мужчина, дочекався повернення дами і запевнив її, що все гаразд. І запитав, наче між іншим:

– От ви казали, що не так уже й багато людей зараз через суд померлими визнають, а я цього не помітив.

Дама зиркнула на обкладинку реєстру:

– Це який у вас рік? А, пригадую. То ще за моєї попередниці було. Якраз євреї масово почали виїздити, а для дозволу потрібна була згода всіх родичів, котрі залишаються і довідки на тих, що померли. А де у наших київських євреїв родичі? В Бабиному яру переважно. Ну, а коли вже я прийшла, то інструкцію змінили і тепер начебто вимагають довідку тільки на живих.

Я і не заїкнувся загалом-то симпатичній начальниці, що серед отого виписаного мною списку фактично не було єврейських прізвищ. До того ж, значна частина «судових покійників» народилася вже після війни, коли з реєстрацією факту смерті проблем не виникало.

– Останнє прохання. Вибачайте за бюрократизм, але як би мені оригінал отого судового рішення глянути? Щоб я начальству в поясненні написав: лежить, мовляв, на місці, номер архівного зберігання такий-то.

Мені пощастило і як з’ясувалося, не востаннє того дня. Бо оригінали судових рішень п’ять років зберігалися в архіві загсу, а потім їх перевозили у міський схрон документів на Сирець. Потрібні мені папери мали відправити чи не завтра. Я вже не пам’ятаю, про що ми говорили з начальницею, доки розмальована дитинка спускалася до підвалу. То не суттєво. Головне, що мала повернулася із радісним криком:

– Хочете посміятися? Ваш покійник два рази помер! Спочатку п’ять років тому, а потім сьогодні. Я сама свідоцтво виписувала по лікарняній довідці. Дивіться, я ж кажу: прізвище, ім’я-по батькові, адреса, рік народження – все те ж саме.

Справді, все було те ж саме. Тільки спочатку факт смерті узаконив своїм рішенням районний суд, а п’ять років по тому – черговий лікар міської психіатричної лікарні, мій друг Борис.

– Ну я ж кажу: анекдот! – не вгавала розмальована під гейшу дівчина. – Родич довідку приніс, такий акуратний, підтягнений. Ще подякував, що я швидко обернулася.

– Так коли ж він, усе ж таки помер? – розгублено запитала начальниця.

– Сьогодні. Від гострої серцевої недостатності, що характерно. Десь я вже чув цей діагноз.

І тут мені пощастило вдруге, бо задзвонив телефон. Начальниця вислухала і зблідла. Потім поклала трубку і з розмаху, некрасиво сіла на стілець.

– Дзвонив мій міський начальник. Від сьогодні видача копій і довідок щодо свідоцтв про смерть тільки за його візою. І ще – він терміново їде сюди для позачергової перевірки правильного ведення документації.

Я пригадав слова розмальованої реєстраторки: «родич, акуратний, підтягнутий…» І мені стало недобре, бо досі у своїй ментівській біографії я мав від акуратних, підтягнутих неговірких осіб чоловічої статі середнього віку самі лише неприємності.

– Ось що, мої хороші! Мене тут не було, я вам голову не морочив. Дайте сюди мій запит – і прощавайте. Бо мовчання – то не тільки золото, а часом і життя. А мені якось не хочеться за вашу ласку і чорну каву чорною невдячністю платити. Отже – зникаю, зникаю, зникаю…

Ще коли я заходив до кабінету начальниці, то звернув увагу, що в кінці коридору є службовий вихід у двір з традиційною погрозою на брудному склі: «Виходу немає». Із заклопотаним виглядом я підійшов, смиконув ручку – на щастя, не замкнено. Швидко зачаївся у маленькому тамбурі, де стояли якісь відра, заблокував дверні ручки старою шваброю і застиг у темряві. Якби я пішов, як усі люди, то неодмінно зіткнувся б у дверях з цією парочкою – огрядний товстун в окулярах догідливо пропускав уперед худорлявого, акуратного, підтягнутого… отого самого. «Здоров’я бажаю, товаришу полковник!» Я здибав його два чи три рази. У цього кадебіста була дивовижна властивість почуватися господарем у будь-якому чужому кабінеті.

Я не став чекати, доки лірична парочка вийде від завідуючої і дременув чимдуж од гріха подалі. Досі «контора» виринала на обрії мого ментівського життя ближче до закінчення чергової моєї авантюри. А тут не встиг розпочати – нате! Та ще й головний калібр – полковник! Цікаво, чи діждеться начальниця, котра так гостинно пригощала мене кавою, обіцяної їй персональної пенсії місцевого значення? Може й діждеться, якщо мовчатиме.

А зараз варто подумати про себе, хоча мені до пенсії далеченько.

Я спустився на вулицю Горького, сів у тридцять восьмий автобус, але доїхав тільки до вулиці Свердлова. Коли вже цього дня інтуїція мене супроводжує, то не варто полишати її гостинне товариство. Швиденько скотився на Хрещатик і завернув до книгарні «Дружба». Якщо сьогодні, як і обіцяли, завезли нову літературу, то Борис має бути десь тут… так і є! Стоїть посеред польського відділу і щось жваво розповідає бородатому журналісту з Українського радіо. Зобачивши мене, радісно загорлав:

– Олексо, подивись! Докторська дисертація Станіслава Лема! Про англомовну фантастику шестидесятих років. Аж два томи!

– Лем зачекає, докторе. Ти мені краще скажи, як це ти свого Павлика Морозова до наглої смерті довів?

– Кого?

– Пробач, я Максима Горького мав на увазі. Це у мене сьогодні всі ударники перших п’ятирічок в голові переплуталися.

– А, он ти про кого! Про «металіста»… вибачай, але він вже давно мій колишній пацієнт. Я його в очі не бачив з того дня, як тебе з Любкою-бардачкою помирив. Ти ж мені сам порадив – наплювати і забути. Я приїжджаю на роботу, по дорозі ламаю голову, як мені того сумісництва здихатись, а начальство саме назустріч біжить. Спасибі, Борисе Борисовичу, що виручили колег, але тепер усе гаразд, усі одужали, всі повернулися з курсів, тож закінчилося ваше сумісництво передчасно. Але ви не хвилюйтеся, табель ми вже закрили, проплатимо, як домовлялися, плюс надбавка за специфіку. От я й купив Лема за надбавку.

Я вибачився перед бородатим радіожурналістом, забрав у Бориса книги, вивів його надвір, силоміць посадив на лавку біля підземного переходу і повідомив:

– Борисе, отой знайда сьогодні вранці помер. І хтось уже поспішив виписати свідоцтво про смерть. Та це півбіди. Документ видали на підставі лікарської довідки. І як ти думаєш, хто ту довідку підписав? Ти, лебедику. Хоча, можливо, ти про це і не здогадувався.

Попри шокову ситуацію мій друг не втратив почуття гумору:

– Правильно вчив мене доктор Корольов: не варто влаштовувати дурдом у психушці. Це коли ж я востаннє з тобою каву на Львівській пив? Восьмий день вже… точно! Я те спецвідділення вже й забув, а виходить, що я там і досі папери підписую! Ну, повний деліріум… А до речі, Олексо, якщо ти в курсі, то від чого той «металіст» помер?

– На рівні члена політбюро – від гострої серцевої недостатності.

– Ще один маразм. Серце якраз у нього було сильне. Інакше він від шокової терапії загнувся б ще за попереднім місцем лікування. До речі, не здивуюсь, якщо насправді він помер ще тоді, коли мене з почестями у рідне відділення спровадили, а оця сьогоднішня дата – то така ж липа, як і мій підпис. Яке у нас сьогодні число? Перше? Тягли, щоб показник смертності за минулий квартал не перекрити.

– Аналогічний випадок, докторе, був у Крижополі. Там нічний сторож помер вдень.

– Це ти до чого?

– А до того, що кілька років тому з невідомих мені причин показник смертності по Києву раптом підскочив – і то добряче! Без епідемій, повеней, землетрусів, авіакатастроф і бабських наговорів. Щоправда, за авіакатастрофи не можу ручатися: вони у нас засекречені.

Від автора: Нагадаю: в сімдесятих роках у Радянському Союзі діяла фактично тотальна заборона на будь-яку інформацію про кількість жертв авіаційних катастроф. Сам факт загибелі авіалайнерів ще сяк-так визнавали, особливо, коли на борту перебували відомі люди чи катастрофу бачила велика кількість свідків. Але щодо точної цифри загиблих – таке не публікувалося.

Олекса Сирота:

Мій друг Борис, як справжній лікар, швидко прийшов до тями:

– Ти хочеш сказати, що отой «металіст» з вулиці Лагерної свого часу зник не один?

– Схоже на те. Його біда полягає в тому, що він один, хто повернувся. І саме це, здається, було причиною його повторної смерті.

– Думаєш, його вбили з ідеологічних міркувань?

– Тобто?

– Науковий комунізм відкидає воскресіння з мертвих. А він узяв – і воскрес. Йолоп.

– Я знаю тільки одне: що я нічого не знаю.

– Сам придумав?

– Ні, Сократ.

– Тоді на всяк випадок перечитай його біографію. Можливо, підкаже, що робити аби закінчити життя не так, як він.

– Спасибі, докторе, на доброму слові. Особливо, якщо врахувати, що цю свиню у вигляді ударника комуністичної праці, члена партії і взірцевого батька двох дітей підклав мені саме ти. «Сів у метро, задрімав, почув, вискочив…» а навкруги приволзькі степи і станція «Максим Горький». А вздовж дороги санітари з ношами стоять. І тиша… А до речі, про санітарів з ношами. Там у твого Лема ніде не сказано, чому нас, ментів лягавими дражнять?

– Здибав, тільки не у Лема. Десь читав, що у російській поліції сто років тому був німецький консультант на прізвище Штібер. Що в перекладі з на нашу – пес, породи лягавих. Напевне, хтось із блатних допетрав – от воно й пішло. А до речі, нас вони як дражнять?

– Спецами по п’ятому номеру.

– Теж красиво… Так що будемо робити?

– Шановний докторе, на це запитання не спромоглися дати відповіді ані еМ.-Ге. Чернишевський, ані його палкий обожнювач Ве.-І. Ульянов. А ти вимагаєш, щоби це зробив скромний радянський міліціонер. Нехай навіть і з вищою філософською освітою. Що робити, питаєш? Тобі – читати Станіслава Лема в оригіналі. А мені – добряче озиратися на всі боки. І до речі – одна дуже досвідчена людина просила передати, щоб ти більше й не намагався ставити комарам клізми.

Борис спершу роззявив рота, потім професійно взяв себе в руки і відзвзаємнив:

– Клізми? Комарам? Яка витонченість! Фрейд – вдавіться! Ще побажання будуть?

Я не відповів. Я тільки подумки додав, виключно для себе: не поспішати рипатися в усі двері, навіть, якщо там написано: «Вхід». І перш за все, на таке мінне поле перетворилися для мене паспортні відділи. Взагалі, скажу тобі, цікава служба! Офіційно начебто підлягає нашому міністерству. А спробуй туди поткнутися – і одразу дещо зрозумієш. Якщо ти, звичайно, не сліпий. Навіть полковники з вулиці Богомольця не позирають на простий люд з такою зверхністю, як шмаркулі-реєстраторші з паспортних столів. Ще б пак! Адже їхніми послугами користується не тільки міліція… офіційно. А куди від них неофіційна інформація йде – краще не замислюватися.

В усякому разі, я молив долю, щоб наша паспортна начальниця забула про те, з чим я до неї днями потикався. В крайньому випадку можна буде послатися на недобросовісного інформатора. Але пхатися вдруге – собі дорожче. Що залишається? Місце роботи. Можна спробувати піти на отой секретний завод, в якому є аж ніяк не секретний (до певної міри) відділ кадрів і сплести там баєчку про якогось однофамільця, котрий начебто розшукує свого брата, загубленого у важкі роки Великої Вітчизняної війни. Простенько, але вірогідно. Тим більше, що по телебаченню напередодні крутили старий «переживательний» фільм з актором Санаєвим в ролі літнього майора міліції, котрий знаходив молоденькому солдатику втрачених родичів. Кіно якраз того сорту, що витискає потоки сліз розчулення зі старих дівиць, кадровичок і заводської ліміти.

Хоча адреси секретного об’єкту, на якому працював мій ударник не було в жодному довіднику, як мінімум половина Києва знала, де він розташований, а кожен третій, принаймні, здогадувався, що там не друшляки випускають. Оборонний об’єкт вдало замаскувався у тихому провулку метрів за чотириста від Брест-Литовського шосе. Відділ кадрів та громадські організації з усіма вигодами розташувалися в триповерховому будиночку навпроти прохідної, тому проблема перепустки одразу відпадала.

Я показав суворій недофарбованій дамі своє посвідчення і вимовив, намагаючись зімітувати інтонації актора Санаєва:

– Переконливо прошу…

Мадам навіть не зазирала до картотеки чи шафи з особовими справами.

– На жаль, нічим не можу допомогти. Був у нас такий. Може і родич. Але ви спізнилися, бо п’ять років, як помер. Неперевірена інформація – місце проживання сім’я змінила, тому шукайте своїми каналами.

– А ота неперевірена інформація звідки?

– Від наших пенсіонерів. Як ви розумієте, джерело ненадійне.

Ну що ж, і тут вхопив облизня. А на оте «неофіційне джерело ненадійної інформації» – двох із трійці бабусь з будинку на Лагерній – я наштовхнувся за якусь хвилину в коридорі. Задоволені ветеранші тягли якісь чималенькі авоськи з кульками, пакетами і баночками, як я здогадався – пайком до чергового свята. Отут я і зрозумів причину скепсису недофарбованої дами: судячи з усього, їй профспілкові дари цього разу не перепали.

Бабці одразу мене впізнали і радісно защебетали:

– Ой, юначе, здрастуйте! Якщо вам учора легенько гикалося, то це ми вас згадували!

– Не інакше, як у вас є кандидатка в наречені! – пожартував я.

– А ви неодружений? – перша бабця спочатку обережно поставила на підлогу авоську, а потім картинно сплеснула руками. – То це не проблема, в нашому будинку такі дівчатка славні! І гарненькі, і виховані, і хазяєчки… Будь-яку вибирайте.

– Але ми не тому про вас говорили, – перебила друга. – Пам’ятаєте, ми казали, що родині сусіда нашого, отого, що захворів, а потім помер, повезло, бо їх розселили у хороші квартири. Так от, я подумала: якраз не дуже їм і повезло. Бо ж батька їхнього у Москву хотіли забрати, як спеціаліста, а він узяв – і захворів!

– У Москву?

– Атож! Я згадала: запит приходив із Москви, для якогось союзного міністерства характеристику вимагали і ще багато чого, а він на той час вже в лікарні опинився. Ми документи послали, бо запит є запит, та й людина він був хороша. Але… не судилося.

– То запит прийшов до хвороби чи вже потім?

– Я ж кажу – і тижня не минуло, як його десь з дороги «швидка» забрала. І додому не дійшов, а жінка з ніг збилася, по всіх лікарнях шукала.

– І знайшла?

– Та ні, їй подзвонили, але згодом, бо у нього, доки карета приїхала, хтось документи вкрав, то й не знали, хто він і що він… аж доки сам до тями не прийшов. От же люди, от же доля… уявляєте – в Москві б жили! Про що ще мріяти!

Я провів бабусь до станції метро «Політехнічна», вже попрощався, але одна з них раптом згадала:

– Юначе, то як же? Ну, про що ми говорили? Підійшли б у гості, ми б вас з дівчатками познайомили…

Я урочисто пообіцяв якось вибратися на оглядини, бо то справа серйозна і не потребує поспіху, ще раз попрощався і рушив переварювати почуту «неперевірену інформацію».

Наступного дня з самого ранку я засік за собою хвоста.