Текст книги "Поїзд, що зник"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц)

Валерій Лапікура, Наталя Лапікура
Поїзд, що зник

Кавовий млинок
(необхідна передмова)

Кавовий млинок зі зламаною ручкою – ось і все, що перепало мені у спомин про Олексу Сироту. Решту його речей розтягли сусіди. Чому ніхто не накинув оком на цей витвір Єреванського заводу «Метиз» – дві причини. По-перше, культура мелення кави вручну обірвалась у Києві з остаточним встановленням радянської влади 1920-го року і надалі так і не відродилася. По-друге – зламана ручка. Мій друг Олекса Сирота, бувало, говорив:

– З вірменами ризиковано мати серйозну справу, бо щось та схалтурять. От візьмемо млинок: жорна гарні, а ручка – полова.

Млинок Сирота вициганив у когось із своїх знайомих. Вони через своє винятково гречкосійське походження мололи у ньому перець. «Село! І серце відпочине…» Але якраз отой присмак перцю згодом надавав Олексиній каві абсолютно неповторного смаку. Саме тому мій друг Сирота мужньо терпів тортури, які завдавав уламок ручки під час процесу мелення. Знайти щось милосердніше Олекса так і не спромігся. Що поробиш – у кожних часів свої дон-кіхоти і свої млини.

Ми познайомилися у високих коридорах колишньої Першої Київської класичної гімнази, нині – гуманітарного корпусу Національного університету на бульварі Шевченка. Мій філологічний факультет був, як і зараз, на третьому поверсі, а Олекса довбав класичну філософію на другому. «Троячка» з політекономії соціалізму, яку я одержав з третьої перездачі, за звичаями тих років назавжди перекрила мені шлях в омріяну науку. Я подався у другу найдревнішу професію – журналістику. Олекса Сирота, хоч і не конфліктував з марксистсько-ленінським вченням, однак зізнався якось, що залило воно йому сала за шкіру добряче. Замість аспірантури, куди його запрошували як відмінника навчання і члена парти виринув мій друг у лавах Київського карного розшуку Головного управління МВС УРСР по місту Києву. Як кажуть психологи, спрацював класичний «ефект Коті». «Ефект Коті» – назва феномену походить зі старого анекдоту про чоловіка, його дружину і її коханця. Оцей бахур, ледь не прилапаний на гарячому, встиг заховатися до шафи зі зразками парфумів славетної фірми «Коті» – чого вони були в квартирі коханки, то не головне. Суть у тому, що над ранок бідолаха вилетів із шафи з диким зойком: «Дайте швидше лайна понюхати!» Оце і є «ефект Коті».

Якщо хтось і досі не зрозумів, пояснюю. Найкращий спосіб позбутися згубного впливу на психіку п'ятирічного штудіювання теорій наукового комуністичного світогляду – це піти в менти. Або, як казали в часи нашої молодості, – в лягавку. Спровадиш у витверезник сотню-другу обриганих алкоголіків, збереш у мішок докупи дві – три «розтинанки», себто розітнуті злочинцями трупи; збагатиш свою пам'ять різноманітністю всіх матюків, які виробило людство, – зніме краще од баби-шептухи. В клінічних випадках, говорив Олекса Сирота, допомагає хороша ексгумація, бажано, в дощову погоду.

Олекса служив у карному розшуку в розпал епохи, яку називали «застоєм». Вона розпочиналась першим безкровним переворотом у Кремлі, а закінчувалась брудною кривавою війною в Афганістані. Семидесяті роки, брежнєвські часи…

Часи туалетного паперу, якого не було у продажу, бо він увесь йшов як «нехарчова добавка» у дешеву варену ковбасу, про яку і досі зі сльозою розчулення згадують ті, хто Леоніду Іллічу шнурки зав'язував. Часи, коли щороку дорожчала випивка, зникала закуска, зате вигадувались все нові й нові ордени. Часи, коли щовихідного було чиєсь професійне свято і День Радянської міліції посідав у табелі про ранги місце між Днем Радянської Армії і Міжнародним жіночим днем 8-го березня. Лягавим підфартило, бо сам зять Брежнєва служив у МВС, а його шеф Щолоков жив з генсеком у одному під'їзді на Кутузовському проспекті, 26.

Це були часи, коли міліцію, мов злочинців на етапі, контролювали дві установи: «відділи адмінорганів» компартійного апарату і зловісне КДБ. Роль цуцика, який з гавкотом бігав навколо, була доручена Прокуратурі СРСР. І не дай Боже тобі, чесному чи дурному менту, схибити на крок ліворуч або праворуч. Конвой стріляв без попередження. І не мазав!

Це були часи, коли за політичні анекдоти давали до п'яти років таборів, а вести щоденники було ще небезпечніше. Київський журналіст Валерій Марченко загинув у в'язниці саме через нотатки, які і не збирався публікувати. Тому нормальні люди покладалися на пам'ять. Зараз, коли від описаних мною подій минуло двадцять п'ять, а то і всі тридцять років, дещо може видатись нереальним, надуманим чи прикрашеним. Не знаю… Можливої Я над цим не замислювався. Я брав до рук старий кавовий млинок зі зламаною ручкою і знову чув іронічні інтонації мого друга Олекси Сироти, який кривився, долаючи опір куцого шматка металу, і казав:

– Яку ти звариш каву, залежить од того, як ти змелеш зерна.

Поїзд, що зник

Кажуть, рецепт так званої мармурової кави полягає в тому, що вершки не хлюпають у чашку, а обережно видушують з кондитерського шприца, опущеного в посуд на саме дно. Собача маячня! У мене особисто самі ці слова «мармур» чи «мармуровий» викликають єдину асоціацію: запльоване, переповнене людьми та кишеньковими злодіями київське метро.

З рецептів Олекси Сироти.

Ой ти машина, ой ти жалєзна,

Куди ж ти милого завезла?

Ой ти машина, ой ти гудочок,

Подай же, милий мій, голосочок!

Фольклор.

1

Я вже згадував колись, що мої зустрічі з Олексою Сиротою були переважно спонтанними. Так обох нас доля розставила на своїй шахівниці, що працювали ми неподалік один від одного – він на Богдана, а я на Хрещатику. Обидва любили каву, а дві чи три точки на весь Київ, де цю каву таки варили, а не паскудили, знову ж таки вмостилися навколо центральної магістралі. Другий поверх дієтичного гастроному, підземний перехід на тодішній площі Калініна, перейменованій до чергового ювілею в Жовтневої революції, закуток у «Кулінарії» та ще кав’ярня в готелі «Дніпро». От і всі місця, де київські кавомани могли одержати своє маленьке задоволення. Що поробиш! Київ сімдесятих у цьому відношенні ганебно програвав Ужгороду, де каву, справжню каву, – «експрес»! – варили і подавали мало не на кожному кроці. Щоправда, не в порцелянових чи керамічних чашках, а в звичайнісіньких скляних гранчаках. Бо порядний посуд крали польські туристи і заїжджі з Росії. Проте, кава у гранчаку все одно була стовідсотково справжнісінькою і навіть парувала. Так то ж в Ужгороді! На той момент у них в Закарпатті радянська влада існувала ледь-ледь тридцять років. А у нас, над Дніпром? Не встигли до тисяча дев’ятсот сімнадцятого року в Києві набудувати кав’яреньок з кафешантанами включно по всьому Хрещатику і прилеглих вулицях, як приперся з революційного Пітера матрос Желєзняков верхи на своєму бронепоїзді і почав шмаляти по всій цій красі з трьохдюймовок!

Пригадую, коли ми з Олексою добряче набирали в чуби, то починали співати дуетом старовинну блатну ростовську: «Я просто вор, мой стаж с семнадцатого года и воровать я начал с давних детских лет, когда на Балтике красавица «Аврора» шмаляла в Зимний, выбивая в ём кадет…» В цьому, напевне, і полягала переможна хода Великої Жовтневої революції: в столиці лупили по Зимовому палацу із шестидюймовки, а в провінції, відповідно, вдвічі меншим калібром по кав’ярням. Часом думається: а якби кава від природи була не чорною, а червоною – чи врятувало б це її від пролетарського гніву?

Хоча – з іншого боку, тоді, в середині 70-х у Єревані в численних кав’ярнях не просто варили «сурдж», себто хорошу каву по-вірменськи, а й змагалися один перед одним – у кого смачніша. Тож єреванське жіноцтво без перешкод віддавалося улюбленій справі – ворожінню на кавовій гущі. Дивна річ! У них там, у Вірменії радянську владу впровадили фактично водночас із нами, українцями. На додачу віддали туркам священну гору Арарат, а от знищити культуру кавопиття і коньяковаріння (до речі, а коньяк варять чи гонять?) так і не змогли.

Пробачте, знову відволікся. Отже, як зараз пам’ятаю, був день, такий собі день. Точнісінько як у «Записках божевільного» М.В.Гоголя – без числа, чорт його зна, що за день. На роботі справ для мене не знайшлося, зате накотила чергова хвиля зміцнення трудової дисципліни. Крім уже звичних журналів реєстрації «Прийшов-пішов» і традиційних ранково-вечірніх засідок кадровиків у кущах біля головного входу, цього разу впровадили ще й так званий «Реєстр внутрішніх відряджень». В ньому належало фіксувати всі свої переміщення з редакційного корпусу в апаратно-студійний, а особливо короткочасні вилазки за прохідну. Наші начальники прекрасно розуміли, що журналістика не висиджується за казенним столом, а редакція – то не бухгалтерія, проте, і вони терпіли, і нам терпіти веліли.

Того дня мій особистий терпець увірвався. Я написав у тому притиреному реєстрі: «Пішов на три літери», поставив точний до секунди час відбуття, розписався і випав на Хрещатик. Конкретно – на другий поверх «Дієти», себто, дієтичного гастроному, де каву ще подавали, але пити вже, здається, доводилося навстоячки. Проте, там якраз «викинули» київські торти фабрики Карла Маркса (завважте, не хлібозаводу номер чотири!) і сотні озвірілих людей з тупою приреченістю штурмували кондитерський відділ в надії здобути оте маленьке солодке щастя простого радянського громадянина. Аби прорватися через цей оскаженілий натовп до кутка з кавоваркою годі було й мріяти.

В «Кулінарії» влаштували позачерговий санітарний день. Доки єдина бабуся-прибиральниця ліниво вецькала брудною ганчіркою по підлозі, персонал розбився на групи за інтересами і жваво пліткував.

В готелі «Дніпро» годували комплексним сніданком якусь численну делегацію представників обласної ланки, тому двері зсередини було зачинено не лише на ключ, а й на швабру. Залишалося йти до підземного переходу. Там клієнтів було трохи менше, аніж у «Дієті», зате настрій панував приблизно такий же. Нова буфетниця, заслана у наше підземелля з ресторану «Динамо» за якісь там провини, бридливо жбурляла страждущим недомиті чашки з недовареною кавою. Страждущі зривало зло на ній і один на одному.

Я розглядав увесь цей гармидер, а сам думав: чи наша старша кадровичка (колишній майор НКВС) вже забрала «Реєстр внутрішніх відряджень», а якщо забрала, то чи вже вчитується в графу «Мета відрядження», чи просто зводить баланс наявності та відсутності персоналу.

– Ти стовідсотково правий, мій друже Гораціо, – почувся ззаду знайомий голос, – на світі ще чимало такого, що й не снилося нашим мудрагелям.

Єдиним із моїх знайомих, хто став би цитувати Шекспіра у підземному переході об одинадцятій ранку був Олекса Cирота, старший інспектор Київського кримінального розшуку, мій друг і також великий любитель кави. Ситуацію він оцінив професійно:

– Якби сьогодні була Тамара, то розжилися б парою чашок поза чергою. А ця навіть стрихніну наліво не дасть, змусить вистояти. Ти в «Дніпрі» вже був?

– Скрізь був. В «Дніпрі» спецобслуговування, в «Кулінарії» санітарний день, в «Дієті» провінція київські торти хапає.

– А кажуть, що в бульйонній навпроти метро знову варять?

– Варять, куштував… має присмак і запах сечі із сусіднього громадського клозету.

– Ситуйовина, – погодився Олекса, – а на роботі в тебе що?…

– Зміцнення трудової дисципліни. Кадровики навіть до туалетів заскакують аби перевірити чи ми там, чи десь здиміли. Слухай, а у вас «Реєстр внутрішніх відряджень» є?

– Обов’язково! Як тільки одержуємо інформацію про виявлення чергового неопізнаного трупу чоловічої статі, так одразу дивимося у цей реєстр – чи то випадково не наш співробітник вибрався у ті місця по справах. Добре! Вважай, що ти мене умовив. Ходімо до мене додому, вип’ємо по-людському. А на роботу подзвони і скажи, що тебе затримали свідком дорожньо-транспортної пригоди. Довідку я тобі дам. Хай її кадровики засклять і на стінку у себе повісять.

Я навмисне переказую у всіх деталях події того ранку. Вони аж ніяк не були пов’язані з наступною розповіддю мого друга Сироти. Але я хочу щоби молоді читачі зрозуміли, як складно було в ті далекі радянські часи двом нормальним дорослим людям спокійно посидіти і погомоніти годинку-другу за кавою, в теплі і затишку. Можливо, саме такі от побутові дрібнички, а не прагнення до високих ідеалів, з часом накопичувались аби врешті викликати в головах людей думку, що далі так жити не можна.

Олекса з мамою займали двокімнатну квартиру майже в центрі Києва у старому дореволюційному «прибутковому» будинку. Ця споруда пережила чимало потрясінь і катаклізмів. Її кілька разів перебудовували. Спочатку із розкішних квартир робили комуналки, потім комуналки перепланували на окремі квартири зі стандартним радянським метражем. Тому Олексина обитель мала чудернацький вигляд: з невеличкої прихожої троє дверей вели до житлових кімнат і туалету, а от до ванної і кухні треба було ще йти довжелезним коридорчиком завширшки з метр. Щоправда, кухня була несподівано просторою і до того ж мала балкон. Його спорудив хтось із попередників Олекси, якесь велике цабе. Бо балкон і високі скляні двері з вікнами були єдиними на глухій стіні брандмауера і здалеку нагадували гніздо якогось чудернацького птаха.

На цій кухні Олекса і проводив майже весь свій вільний час, а в маленькій кімнатці, схожій на поставлену на попа цигаркову коробку, лише спав.

Я одразу зрозумів, що мого друга щось гнітить. Він був не втомленим чи збудженим, а саме пригніченим.

– Сьогодні у нас розподіл праці. Зерна змелеш ти, а я зварю.

– Що сталося?

– Виробнича травма. Один йолоп не там, де треба, і не тоді, коли треба обрізом вимахував. Довелося вибивати з нього цю дурну звичку. Ну я й передав куті меду – трішки. Подробиці потім. Мели, цапуню, мели…

Я слухняно змолов, а мій друг заварив міцнющу каву, відсьорбнув за один раз пів чашки, скривився, допив, мовчки встав, помив чашки і джезву, запарив нову порцію і раптом запитав:

– Ти теж вважаєш, що я несповна розуму?

Я намагався звести все на жартики, мовляв, як щось і помічав у свого друга Олекси, то виключно надмір здорового глузду, а не його відсутність. Проте, Сирота відмахнувся і нарешті сказав своє знамените:

– Слухай!

Олекса Сирота.

– Слухай і одразу забувай. Бо у мене ситуація, як у тій дитячій казці. Розкажеш, що у царя роги ростуть – відрубають голову. Не розкажеш – луснеш, як та булька. Я не жартую. Бо як хтось сторонній дізнається, що я тобі все розповів, можна спокійно застрелитись. Але якщо промовчу, то лише комісують зі служби – щоправда, через психушку. Про цю установу я недаремно згадав, бо саме з неї все почалось.

Якщо бути точним, то почалося не з того дурдому, що на Куренівці, а з того, що мені влаштував замполіт. Залітає рано-поранесеньку, щуряка кабінетний – і горлає з порогу:

– Пишіть пояснювальну! Ви після вчорашнього затримання відзвітували тільки за один використаний набій.

А я, розумієш, тим часом затискаю кавомолку лівою травмованою рукою і намагаюсь правою сотворити бодай якийсь крутячий момент. До того ж так, щоб не скавчати від болю. Тому й відповідаю крізь зуби:

– Ну відзвітував. І що далі?

– А у затриманого в наявності одне поранення.

Я від усієї цієї дурні не одразу зрозумів, за що на мене партія цього разу пре, мов паровоз. Вирішив, що за перевищення межі необхідної самооборони. Починаю викручуватися. Кажу:

– Так він же на мене з обрізом попер! А в обрізі – картеч. А у мене за спиною дитячий майданчик. Так що накажете? Запрошувати його до нас на політзаняття?

Виявляється, річ не в тім, що я бандюку межи очі приклався, та ще й так, що руку собі відбив.

– Виходить – ви зробили один постріл. А у затриманого одне кульове поранення.

– Ну правильно.

– Ні, не правильно. Виходить, ви не зробили попереджувальний постріл в повітря.

Так от де піп собаку закопав!

– Аж ніяк! Зробив!

Замполіт починає туго метикувати, як це один плюс один може дорівнювати одному. Його у ве-пе-ша цього не вчили.

– Розумієте, – пояснюю я, не зморгнувши, – я вистрелив у повітря. Але затриманий в результаті цього підстрибнув – з переляку – і в повітрі перетнувся з моєю кулею.

Замполіт розуміє, що щось тут не те, але що – не доганяє. Тому вже не кричить, а верещить:

– Але ж злочинець поранений в цю… як її… в дупу!

– Так точно. В дупу. Він ду-у-уже високо підстрибнув.

Замполіт теж підстрибнув, правда, не дуже високо. І вискочив за двері. Ну от, зараз піде Старому скаржитись… І я з досади вголос надаремно пом’янув дурдом. А не треба було. Тому, що одразу після цього і пролунав телефонний дзвінок, з якого все по-справжньому і почалось.

Про мого друга Бориса – психіатра – я тобі розповідав ще коли за «вовкулакою» ганявся. Так от, дзвонить він мені якось і просить зайти до нього додому, у Пасаж. Заскакую. Дивлюся – мій флегматик Борис добряче спантеличений. Подумав: чи не встряв він у якусь халепу з криміналом, скажімо, на ґрунті психіатричної експертизи. З’ясувалося – ще страшніше. Хоча, що може бути страшнішим за злочин.

Сам доктор – хлопець хоч куди козак. Та є у нього звичка починати всі оповіді від Адама. Або ж, по-простому кажучи, тягти кота за хвіст. Спочатку він посадовив мене у крісло, потім встромив до рук другий том польської «Енциклопедії психосексуальних збочень» без малюнків, як з’ясувалось – тільки або похвастати. І поплив на кухню варити каву.

Зварив, приніс, примусив випити до дна і тільки після цього розродився:

– А пам’ятаєш, як я тобі для твоєї міліцейської академії курсову з судової психіатрії написав?

– Сто літ вона мені снилась, та академія, якби начальство не примусило. Мовляв, самої філософської освіти для лягавого не досить.

– Штабс-капітане, не відволікайтесь.

– Та пам’ятаю я твою курсову, пам’ятаю. До скону не забуду. Ти ж мені туди цитат із Фрейда понастромляв. Добре, що я помітив і виправив на професора Ганнушкіна.

Від автора: на ті часи Зиґмунд Фрейд був беззастережно заборонений в СРСР. Стосовно ж професора Ганнушкіна, то він вважався одним із офіційних вітців радянської психіатрії. У Московській академії МВС Олекса Сирота вчився довго, нудно і заочно. Зрештою, так її і не закінчив. Тому того дня він, здається, єдиний раз за всі роки нашого знайомства пом’янув цей заклад.

Олекса Сирота:

– Я тебе виручив, – каже Борис, – тепер ти мене виручай.

– Ну, якщо ти мені нарешті розкажеш, що, де й коли, то може й виручу.

Отже, є у Борисовому дурдомі одне відділення, котре міліція охороняє. Про нього багато хто чув, але, хвалити Бога, мало хто там відлежувався. То медична в’язниця для людей, котрі здійснили злочин, будучи психічно хворими. В результаті все рівно опинилися за ґратами, проте, на лікуванні. До повного одужання… згідно результатів анатомічного розтину. Це половина контингенту. А друга – ті, хто «косить дурку» аби замість «сім-шістдесят два» в потилицю дістати довічне ув’язнення у тій же психушці. От вони там і відлежуються, доки мудрі експерти не встановлять: чи то справді хвора психіка, чи то його тато з мамою ніколи не читали праць Антона Семеновича Макаренка.

Природно, що в отого спецконтингенту крім міліцейської охорони свої спецлікарі, спецмедсестри і спецсанітари. З персоналом лікарні, з тими, що нормальних психів лікують, у спеців ніякого контакту. Виключно на рівні головлікаря. Така собі лікарня в лікарні чи маленька «зона» посеред великого дурдому на території ще більшої психушки, котра називається Союзом Радянських…

Що найцікавіше – пересічний міліціонер з вулиці, приміром, я без спеціальної перепустки до цього відділення не зайде. І нормальний лікар, який нормальних психів тягне – теж. Одне слово, кому «зона особливого режиму», а кому – гібрид Феофанії з номенклатурним розподільником.

Але останніми роками у цьому спецвідділенні виникли свої спецпроблеми. Спочатку вийшла якась вказівка надсилати на перевірку і експертизу не тільки тих, у кого була стабільна підозра на «тю-тю», а всіх без винятку підозрюваних у скоєнні важких злочинів. Плюс усіх неповнолітніх правопорушників, котрі «загули під дієз». Пацієнтів виразно додалось, отже додалось і роботи. Тому, що деякі хитрозаді начальнички дуже швидко збагнули: вбивство, скажімо, зі заздалегідь обдуманими намірами – це великий клістир з патефонними голками на килимі у начальства, а те ж саме вбивство, але скоєне, наприклад, на ґрунті хворої психіки, то щонайбільше привід для філософських розмов на тему, запропоновану поетом-хуліганом Барковим ще двісті років тому. Тобто, «мелки пошли в наш век людишки». Ну, вбивство – це ще півбіди. А то ж почали пачками прибувати на психекспертизу «тіньовики», спекулянти і навіть кишенькові злодії. Останніх подавали як клептоманів. І потихеньку-помаленьку елітарне спецвідділення перетворилось у звичайнісінький дурдом. Лікарі хапалися за голови, зате наші начальнички, котрі все це придумали, відверто раділи. Бо це ж не життя пішло, а малина! То раніше тебе викликали в партійні органи і, постукуючи олівчиком по столу, казали приблизно таке:

– А куди ж ви, товаришу майор, чи полковник, чи радник юстиції такого-то класу дивитесь, що у вас живі злочинці ходять вулицями і навіть вбивають радянських людей?

І пішло, і поїхало! Доки калюжу під себе не напудиш, з килимка не відпускають. Так було… А тепер товариш майор чи полковник, чи радник юстиції без ризику підмочити власну репутацію, казенне обмундирування і компартійний килимок лише розводить руками і скрушно каже:

– А що поробиш, коли вищезгадані живі злочинці насправді виявилися психічно хворими людьми? Це вже не кримінал, а жарти природи, проти якої, як відомо, навіть Лисенко з Мічуріним виявилися безсилими. Проти неї не попреш! І якщо вже й питати з когось стосовно профілактики, то не з правоохоронних органів, а з працівників системи охорони здоров’я.

Повертаючись до теми: якщо спочатку на роботу до спецвідділення можна було втрапити лише по великому блату, то після перебору з пацієнтами наші «специ» почали не те що розбігатися, а виразно сачкувати. Оце, власне, і було тим підґрунтям, на якому вибудувана вся моя наступна розповідь.

Від автора: вищезгадані Мічурін та Лисенко добряче в’їлися в печінки нашому з Сиротою поколінню. Ці два «перетворювачі природи» – так їх офіційно називали радянські шкільні підручники – вирішили довести на практиці, що ніякої спадковості у представників чи то флори, чи то фауни не існує. Все це вигадки реакційного монаха Менделя. А генетика – то взагалі відверто антирадянська контрреволюційна доктрина, замаскована під псевдонаукові терміни. Товариш Сталін дуже любив обох перетворювачів. Ім’ям Мічуріна було ще за його життя назване старовинне російське місто Козлов, а на академіка Т.Д.Лисенка вчепили стільки орденів, що його здаля і в темряві приймали за маршала Жукова не тільки недосвідчені салаги, а й навіть бойові генерали. Зі смертю «пахана» закотилися зірки і обох селекціонерів. Про Мічуріна, щоправда, ще за інерцією щось там розказували у шкільних підручниках часів Хрущова – про те, як він, начебто, схрестив грушу з яблуком. Діти сприймали це, як анекдот. А от дорослі… я знав одного старого придурка, персонального пенсіонера місцевого значення, котрий свого часу – ще в молоді роки – спокусився назвою саджанця «груша бере зимова Мічуріна» і посадив це одоробло в своєму садку. Воно плодоносило начебто звичайними собі грушками, але… ними можна було хіба що забивати цвяхи. Вони залишалися твердючими восени, до морозів, під час морозів. Минали роки, молодий придурок поступово ставав старим придурком, потім вийшов на пенсію, з мічурінських дерев, як і належало, злітало листя, однак твердокам’яні плоди продовжували висіти на гілках навіть у люті морози, викликаючи шок у випадкових перехожих.

Стосовно вищезгаданих Феофанії та розподільника, то в першій квартирувала спеціальна лікарня для на-а-айбільшої радянської номенклатури. Втрапити туди було вершиною бажання не тільки вже згаданого придурка, шанувальника Мічуріна, а й будь-якої дрібної совкової номенклатурної наволочі. А в розподільниках ця, бодай їй, номенклатура чітко за списками і у відповідності з посадою могла купити собі продовольчий «дефіцит». Той, якого зараз у будь-якому не те що супермаркеті, в базарному кіоску навалом.

Олекса Сирота.

– Так ото ж, викликали мого друга Бориса до головного лікаря всієї психлікарні, взяли з нього підписку про нерозголошення і повідомили страшну таємницю. В зв’язку з вищезгаданим різким збільшенням кількості пацієнтів керівництво спецвідділення послабило контроль над персоналом. Цим скористалися деякі окремі несумлінні працівники середньої ланки. Було зафіксовано поодинокі факти виносу і привласнення дефіцитних ліків. Більше того – один із працівників з корисливою метою здійснив незаконний контакт між пацієнтами, що проходили психіатричну експертизу згідно рішення генпрокуратури і певними особами поза межами лікарні. Це, як ви здогадалися, колего, дуже ускладнило роботу правоохоронних органів.

Мій друг Борис, завдяки знайомству зі мною, одразу розшифрував усю цю бюрократичну абракадабру. По-перше, вже давно ходили чутки, що саме зі спецвідділення йдуть наліво не якісь там дефіцитні ліки, скажімо, від трипера, а справжнісінькі наркотики. До того ж, ідуть не на пролетарські Шулявку-Сирець-Дарницю, а на самісінькі Печерські пагорби. А по-друге, мій друг Борис, як і переважна більшість радянських інтелігентів, ночами слухав Бі-бі-сі. І то не лише музичні програми Сєви Новгородцева, а й усе підряд. Тому він добре знав, що криється за словами «незаконний контакт».

Справа в тому, що у київській психушці дисидентів, як правило, не тримали. Для них існувала спеціальна установа десь на півдні республіки. Здається, в Дніпропетровську. Хоча і не впевнений… Так от, того року, коли все це діялося, в дисидентській психушці влаштували капітальний ремонт. А хворих розкидали по нормальних лікарнях, де перебивався з хліба на воду звичайнісінький кримінальний елемент, не вплутаний у політику. І ось, скориставшись цим гармидером із переїздами, переповненими палатами, сезоном літніх відпусток і курсів підвищення кваліфікації персоналу хтось із тимчасових відсидентів київського спецвідділення передав на волю свій щоденник. Записи потай вивезли за кордон, де професійні антирадянщики зняли навколо них велику бучу, а в одній країні навіть побили вікна в радянському посольстві і спалили опудало посла. Наш повпред сприйняв це дуже серйозно і, як свідчили ворожі голоси, три доби не полишав туалету.

Якби дисиденти мали у київській психлікарні постійну прописку, то було б непереливки всім, починаючи з головлікаря. А так лише перевели у відділення для старих маразматиків усю зміну, на чийому чергуванні це сталося, плюс вліпили добрячий строк фельдшеру, котрий крав наркотики. І отут з’ясувалося, що після заслужених покарань у спецвідділенні виявився гострий дефіцит лікарських кадрів. Тому одну з дірок вирішили поки що заткнути моїм другом Борисом. Конкретно – призначили тимчасово виконуючим обов’язки старшого зміни з тимчасовою ж доплатою за шкідливі умови виробництва.

– Ви не хвилюйтеся, – сказали Борису. – Отих ненадовго відряджених пацієнтів у нас вже забрали. Нехай вони тепер свої «Записки божевільного» за постійним місцем лікування пишуть. То вже не наш клопіт. Для вас, колего, першочергова задача – навести порядок у видачі та обліку ліків. А головне – контроль і дисципліна, дисципліна і контроль. Як тільки наш народ повернеться з відпусток і курсів, ми вас покладемо, де взяли.

Слухав я свого друга-психіатра, слухав, а потім перебив:

– Не розумію, докторе, що вам муляє? Матеріально відповідальним вас не призначили? Ні? Ну, так нехай хоч і всі наркотики вкрадуть – відбудетеся легким переляком. Крім підписки про нерозголошення вам більше ніяких документів не підсовували? Ні? І слава Богу! Ви мені краще скажіть: хтось сторонній у кабінеті головлікаря був?

– Сидів біля вікна хтось незнайомий у білому халаті. Підтягнутий такий, можливо, із Міськздороввідділу.

– Отепер, товаришу Фрейд, все стало на свої місця. Ані головлікарю, ані міській медицині твоя розписка не потрібна. То єдина організація має таку паскудну звичку підстраховуватися – Контора з Володимирської, котра навпроти Міністерства геології. Теж копає – і то дуже глибоко. Але, як кажуть мої знайомі євреї, запитується запитання: нащо тобі їхати на Куренівку до міської психушки, якщо там уже немає твоїх дисидентів?

Отут мій зануда-друг перейшов нарешті до суті справи.

Виявляється, «тимчасово прикомандированих» забрали, та не всіх. Одна жертва капітального ремонту таки залишилася в Києві. Бориса одразу попередили: цей хворий ніякого відношення до спецконтингенту не має, за грати потрапив випадково в результаті помилкового діагнозу, а тому зараз вирішується питання про переведення його на стаціонар до нормальних божевільних. Мій друг спочатку хотів пожартувати на тему нормальних і ненормальних психічно хворих, але вчасно прикусив язика. Вирішив з’ясувати все самотужки.

Тут і почались надзвичайно цікаві речі.

Я вже, здається, згадував, що мій друг Борис – людина хороша. Але занудна. Він чомусь вважає, що всі його співрозмовники знають латину на рівні професора медінституту. А тому дуже любить пересипати свої розповіді виразами з саме цієї мертвої мови. Я так нічого і не второпав стосовно справжнього діагнозу отого дядька, котрий випадково не до тієї психушки втрапив. Кажучи по-простому, у хлопа остаточно полетіли клепки і він став буйно помішаним. На додачу – повністю втратив пам’ять. Ні, він не одягав штани через голову, проте свого минулого ніяк не міг пригадати до того моменту, коли його знайшли посеред ночі на залізничних коліях товарної станції «Максим Горький», тієї, котра на околиці Волгограду. Він стояв, кліпав очима і питав – де це він опинився? Хоча на п’яного не виглядав. Та коли станційні запитали у нього, звідки він тут узявся, то почули приблизно таке: «Сів у метро, задрімав, почув крізь сон, як оголошують його зупинку, вискочив з вагону в останню секунду, озирнувся і побачив якийсь зовсім незнайомий пейзаж». Залізничники відвели його до міліції, а та вже викликала місцеву психбригаду. Бо навіть не фахівець зрозумів би, що тут якась хвороблива маячня – звідки у Волгограді метро?

Чому саме психбригаду, а не «луноход» з витверезника або аналогічний транспорт з розподільника для бродяг, дорослих і малолітніх? По-перше, як я вже казав, алкоголем від нього не тхнуло, навіть пивом. По-друге, хоча документів при найді не виявили, але зодягнений він був акуратно, чисто, сам помитий-поголений. Тож на безпаспортного бомжа ні під яким ракурсом не був схожий.