Текст книги "Поїзд, що зник"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

4

Так от, наступного дня з самого ранку я відчув, що розжився на персональний супровід. На додачу мене «вело» не якесь там блатне кодло з наміром прихопити без свідків і відмотузити, а професіонали. Оскільки моє прізвище не значилося в куцому державному реєстрі осіб, яким належить особиста охорона, то радості я чомусь не відчув. Хоча б тому, що не був упевнений – чи лише від сьогодні за мною стежать.

Чому я замість Управи поїхав на Берківці – логічно не поясню. Можливо, все та ж клята інтуїція підказала, що небажаного небіжчика найкраще заховати саме на такому величезному комбінаті смерті, як Берковецький цвинтар.

Пхатися до контори кладовища я, звичайно, не став. Досить із мене вчорашніх відвідин відділу реєстрації покійників. Не вистачало ще представитися цвинтарній адміністрації по всій формі і службове посвідчення показати. Є, знаєш, гуманніші методи самогубства. Тому я купив біля воріт стандартного дешевого віночка з соснових гілляк і паперових бантиків та почвалав собі по центральній алеї, уважно вслухаючись, де саме цвинтарні трубадури лабають Шопена. Бо там, де грають, там і ховають. Логіка.

Йти довелося чималенько, бо пару разів, зваблений класично зґвалтованими акордами, я втрапляв не на поховання, а на підпоховання у старих освоєних кварталах. Проте, як це часто буває в професії сищика, на правильний шлях виводить не дедуктивний метод Холмса і не діалектика Гегеля, а класичний метод проб і помилок тов. Маркса.

Після чергового «не туди» я помітив в зручну стежку попід високим парканом. Вона дозволяла швидше дістатися туди, де два п’яні оркестрики змагалися, хто з них голосніше спаскудить класичне творіння безсмертного польського генія. І тут я ледь не спіткнувся об нього. Не об Шопена, зрозуміло, а об невисокий надгробок зі штучного каменю з лаконічним написом: «Такий-то». Нижче – дата народження, знайома мені з загсівського гросбуха та дата смерті – вчорашній день. Традиційний дизайн доповнювався нашвидкуруч увіткнутою в землю невеличкою металевою загородкою та двома віночками з відповідними написами: «Коханому чоловіку – дружина» і «Дорогому батькові – діти». Надгробок був не просто крайнім у ряду, а єдиним. Бо далі – мало не півкілометра, до самої головної алеї – тяглися звичайні горбки землі, обкладені присохлими гілками і зів’ялими квітами.

Поспішили! Щоб усе одразу: вбив, закопав і напис написав, що у когось був волоцюга, хтось його любив. А потім з’їв він кусень сала… а біс його знає, що він з’їв! Головне, що вбили, закопали і напис написали. І надгробок припхнули не через рік, як у нас заведено, коли земля осяде, а одразу. Гнали, щоб відзвітувати, от і прокололись. Я підійшов ще ближче і ногою розгорнув свіжу землю. Так і є – на невеликій глибині вкопано дві залізобетонні шпали, до яких прикручено надгробок. Щоб не осів.

Я озирнувся, чи нема кого поблизу, вчепив свого віночка на огорожу, відламав від якогось старого вінка шмат жердини і пошурував ним під надгробком. Точно – тверда, суха земля. Кенотаф! Фальшива могила! Дві шпали, надгробок, трохи сирої землі навколо для маскування – і все. Ні, можливо, десь там, посередині закопано невеличку урну з прахом таємничого волоцюги, але класичної могильної ями під плитою немає.

Я звівся на рівні ноги, обтрусив брюки, аж раптом звідкись згори голос із дивними інтонаціями вимовив:

– Дядю, а ви теж знаєте, що там нікого не закопали?

Я підскочив від несподіванки і обернувся. На цвинтарній стіні сидів юнак з дивною посмішкою. Присягаюся, що хвилину тому його там не було.

– Дядю, я бачив, що вони робили. Але ви нікому не кажіть. Бо училка буде бити за те, що я вночі на цвинтар ходжу.

До мене почало щось доходити. І голос, і манера говорити не відповідали вікові юнака. Потім пригадалося, що отут же, за цвинтарною огорожею якась наволоч додумалася розмістити інтернат для розумово відсталих дітей. Справді, ці бідолахи саме так і розмовляють: скажуть фразу і мовчки на тебе дивляться – як ти до них поставишся? По голівці погладиш, чи потиличника даси?

Я посміхнувся цьому маленькому хлопчику в тілі великого парубка. А він зрадів доброму дядькові і продовжував жваво розказувати:

– Я отут вночі сидів-сидів і дивився: може, мертві з могил вийдуть. А вони не вийшли. Тільки велика машина приїхала. Така, як нам хліб возить. Я злякався, що училці скажуть і заховався за паркан. Але тут все видно через дірки. Я думав, що вони когось викопають, а вони трошки покопали зверху, плиту поставили і поїхали. Я ще сидів-сидів, але мертві вже не вийшли. Бо їх ці злякали. Макаки!

Юнак зіскочив з паркана на землю і довірливо підійшов до мене майже впритул:

– В інтернаті нудно. Училка б’ється. Чужі діти дражнять нас дурками. Макаки! А на цвинтарі добре. Ми тут цукерки з могил збираємо. А у вас є цукерки, дядю? Як нема, то дайте копієчку, я сам куплю.

Я повигрібав із кишень усі дрібні, віддав бідоласі, погладив його по голові і розпрощався. Хлопець зраділо гайнув через паркан, а я пішов головною алеєю до виходу, розмірковуючи по дорозі в стилі Станіслава Єжи Леца: ну добре, цю стінку я пробив головою, а що накажете робити в сусідній камері?

Двох мужчин приблизно мого віку я засік на тролейбусній зупинці суто механічно. По-перше, народу було небагато, по-друге, вони вочевидь кудись поспішали, бо весь час позирали на годинники. Далі почали стиха радитися, здається, чи не варто зловити таксі. Але тут підійшов тролейбус і вони вскочили в нього у мене за спиною. В тролейбусі я за звичкою зашився на заднє сидіння, а ця пара чомусь залишилася стояти посеред салону, хоча вільних місць було досить. За мотоциклетним заводом я вийшов, щоб пересісти на шістнадцятий маршрут – і ті двоє теж вибралися назовні. Підійшов шістнадцятий. І отут знову ж таки за моєю спиною один із тих двох вскочив до салону. Я ще подумав: чи не кишеньковий злодій мене пасе. Але він протиснувся повз мене, ближче до середніх дверей.

Через п’ятнадцять хвилин я піднявся виходити і рефлекторно глянув у вікно. Наш тролейбус повільно обганяли «жигулі» і я міг би присягнутися, що поряд з водієм сидів отой другий, котрий залишився на зупинці біля мотозаводу. Його супутник з Берківців слідом за мною не вийшов, поїхав далі, на кінцеву. Моя оперативна пам’ять зафіксувала ці дрібнички і якби не подальший збіг обставин, то вже через годину ця інформація здиміла б з моєї голови. Але того ранку я не випадково відтягав свою появу в Управі. Бо мене вже третій день вперто розшукувала людина, сама згадка про яку викликала ідіосинкразію. Звичайно ж, маю на увазі нашого замполіта. Але треба зайти, бо накапає Генералові, а воно мені треба?

Наш комісар сидів за столом з виглядом хана Батия, котрий розглядає з Байкової гори повержений до його ніг Київ. Я відрапортував свою появу, витерпів довгу начальницьку паузу і дочекався:

– Біля вікна на столику документ, ознайомтеся, не виходячи, і розпишіться там у списку.

Вимовив так, наче йшлося про врятування земних цивілізацій. А насправді то були всім відомі старі жарти якихось дотепників зі Львова. Ось уже котрий рік поспіль вони перед радянськими святами малювали на стінах свого древнього міста тризуб і короткі націоналістичні гасла. Причому, технічно це робилося дуже дотепно: малюнок і літери вирізалися як трафарет на листку картону, який прикладали до стін чи афіш, за дві-три секунди з аерозольного балончика напилювали фарбу – і готове: «Москалі – геть! Україні – волю!».

Повторюю, пророблялося це виключно у Львові. Але головна Контора з маніакальною послідовністю кілька разів на рік розсилала відповідний циркуляр по всій республіці – аби упередити поширення досвіду. А ми, дурні лягаві мусили все це з року в рік читати і розписуватися про ознайомлення і нерозголошення.

Текст орієнтировки я знав мало не напам’ять. Однак, повернувся обличчям до вікна і спиною до замполіта і зробив вигляд, що уважно її вивчаю. З комісарського кабінету було добре видно самий початок Великої Житомирської – ріг площі, тролейбусну зупинку, газетний кіоск, невеличку юрбу кандидатів у пасажири… Моя оперативна пам’ять ще не встигла охолонути. Тому я через кілька секунд виділив серед бажаючих полегшити собі життя шляхом штовханини в громадському транспорті дві знайомі фігури. Мої випадкові супутники з Берківців. Вони продовжували нервово позирати на годинники, про щось радитися і взагалі робити вигляд, що страшенно поспішають. Проте, коли на зупинку підкотили три вісімнадцятих і один шістнадцятий тролейбуси поспіль, ця парочка не сіла в жоден з них. Не привернули їхньої уваги і кілька машин таксі з зеленими вогниками, котрі повільно їхали вулицею, явно шукаючи пасажирів.

Отут до мене нарешті дійшло, як до тої жирафи. Ці хлопці не чекають на транспорт. Вони досить акуратно тримають в полі зору головний вихід з нашої Управи. Але якщо тобі хтось потрібен з нашої братії, то найкраще стояти попід самими дверима. А то й посидіти у вестибюлі, як це роблять усі нормальні люди. А якщо ти ненормальна людина? Тоді кращого місця для зовнішнього спостереження за Управою тобі не віднайти – тролейбусна зупинка, люди входять і виходять, поряд школа, на перервах тротуарами дітки бігають. Трохи далі – ЦК комсомолу і партійний міськком, теж установи жваві. Справді, ідеальне місце. Залишається перевірити останню здогадку…

Я розписався в ознайомленні, вислухав коротку лекцію стосовно «зловредних буржуазних націоналістів і їхніх підлих намірів», розпрощався за статутом і вийшов. Кажуть, що найкраща імпровізація – це та, котра заздалегідь підготовлена, тому я вибрав варіант, уже колись мною відпрацьований. Вискочив з головного входу, заклопотано повернув ліворуч до зупинки, зробив кілька кроків, ляснув себе по лобі, розвернувся на сто вісімдесят градусів і швидко покрокував у зворотному напрямі. Пройшов повз Управу, перебіг через вулицю, повернув. Перед світлофором, як належить порядному пішоходу, уважно зиркнув ліворуч і побачив, що один з двійки швидко біжить повз Управу, аби сісти мені на хвіст, а другий відчиняє дверцята «москвича», припаркованого на тротуарі біля шостої школи. Бачу, машини ви, громадяни, міняєте частіше, ніж шкарпетки!

Не знижуючи темпів руху, я перейшов на зелене світло через вулицю Паризької Комуни і вздовж маленького скверу, де колись знайшли труп квартирного злодія Кіціуса, вискочив на вулицю Героїв Революції. Тут мене обігнав «москвич», за кермом якого сиділа друга половинка мого хвоста. Напевне, зараз поверне і заховається за планетарієм аби підстрахувати напарника. Нехай. Втомиться чекати.

Варіант номер раз – спеціально для дебілів! Майже на самому початку правого боку вулиці стояв дореволюційний будинок із секретом. З боку Героїв Революції він мав три поверхи. Але якщо зайти з Паризької Комуни, то вже шість. Так от, я вскочив у середній під’їзд і там одразу увійшов у двері без номеру. За ними був довгий коридор, в який виходили двері кількох квартир. Але передостанні, хоча і мали номер, написаний фарбою на дерматині, вели не до житла, а на сходи – вниз, у двір і на сусідню вулицю.

Я мчав сходами вниз, як той сексуально збентежений підліток на танці з обжималками. Проте, у тої зарази з Берківців, здається, був тонкий музичний слух. Бо він відстав від мене всього на чотири прольоти.

Варіант номер два – для особливо нахабних дебілів. Я додав швидкості, проте не став вискакувати посеред двору, а заховався за дверима чорного ходу, розчинивши їх назовні. А тепер: «раз-два-три-чотири-п’ять, вийшов фраєр погулять»! У мого переслідувача, котрий вирішив подолати поріг довгим стрибком, несподівано перед самим носом з’явилися двері. Ні, він встиг здивуватися. І навіть вигукнути першу фонему відомого дієслова. Можливо, він навіть сказав усе слово. Але звуки його голосу потонули в гуркоті двох потужних ударів: спочатку його голови об двері, які я міцно підпер плечем з назовні, а потім падіння його тіла на цементну підлогу.

Настала тиша. Тільки в якомусь із горішніх поверхів якась обдарована дитина досить непогано грала полонез Огінського.

З найбезневиннішим виглядом я вийшов зі двору. На моє здивування, набридливий «москвич» уже стояв край тротуару. Водій подивився кудись крізь мене, чекаючи, доки в полі зору з’явиться його напарник. Ну, чекай, чекай. То вже твої проблеми. І його. І тих, хто вас послав.

А до речі, хто вас послав?

Блатні перестали гратися зі мною в такі ігри відтоді, коли у цьому ж під’їзді один із допитливих з розгону наїхав… ні, не лобом на двері, а зубами на ствол мого пістолета. Горішній різець застряг у дулі, довелося видовбувати шомполом.

Існувала ще наша спецінспекція. Але там не розмінюються на всілякі там підозри і докори, як той ревнивий Абрам, а працюють по конкретиці. А от якраз конкретики, себто зловживання службовим становищем у мене і не було. Якщо не рахувати регулярного пиття кави поза чергою у підземному переході на Хрещатику. Серйозних справ я останнім часом не вів, тож і анонімок на мене нікому було писати.

Залишається Контора, тим більше, що там ніколи не скаржилися на нестачу людей і автотранспорту. Ну що ж… я не знаю, що зробила та парочка нишпорок – спочатку викликали «швидку», а потім розповідали тим, хто їх послав про свою халепу чи навпаки. Для мене головним було підстрахуватися, і то негайно. Найкращим для цього був наш Старий. Тому я одразу побіг до нього.

Підполковник сидів у своєму задимленому «Біломором» кабінетику і читав «Советский спорт».

– Ти глянь, Сирота, що ці москвичі витворяють! «Перемоги київського «Динамо» позбавлені естетичного забарвлення. Кожен забитий ними гол не викликає у болільників того справжнього емоційного піднесення, якого вимагає ця воістину загальнонародна гра». Ще б пак! Звідки у них візьметься піднесення, якщо ми їх роздовбали під горіх. От вам і естетичне забарвлення.

– Вибачайте, товаришу підполковник, мені зараз не до естетики. І вам буде теж, максимум через дві хвилини.

– Доповідай.

– Якісь торбохвати задумали зображати з себе гестапо посеред Києва. І зранку сіли мені на хвіст.

– Олексо, якщо я, старий дурень, часом переходжу на блатний жаргон, так це тому, що у мене освіти всього десять класів і то екстерном. А ти грамотний, Університет закінчив. Доповідай по формі.

Моя розповідь не зайняла багато часу.

– От бачиш, Олексо, недаремно писав товариш Гоголь, що не варто зайве чорта згадувати, коли він у тебе за плечима. А стосовно гестапо, то не знаєш, так не ляпай. Мене Бог милував, а дехто з моїх друзів-партизанів втрапив… Начитався ти в школі «Молодої гвардії»!.. Брехня все це. Там такі фахівці працювали, що люди тата з мамою здавали. Питання часу. Добре. К бісу історію, давай про твоїх топтунів. Стосовно того, що це не блатні, згоден. Наша спецінспекція теж відпадає, я би знав. А до речі, де вони засвітилися? На Берківцях? Що ти там робив? Двоюрідну тітку ховав чи сам нишпорив по отій, як ти любиш казати, «дурній справі нехитрій»?

Довелося і тут розказати всю правду, аж до розмови із хлопчиком з інтернату для дефективних про таємничу появу фальшивої могили.

– Олексо, те, що ти дурний, так це тобі згідно штатного розкладу належить. З Генерала що візьмеш? Таких, як ти у нього он скільки, тільки встигай дупу підставляти. Але ж я, старий вовчара, мусив би одразу здогадатися, в чий ти борщ плюнув. Ще тоді, коли тобі «стєчкіна» подарували. Де, кажеш, твій двічі покійник працював? На заводі Петровського, він же поштовий ящик номер скількись там його, дріб тринадцять? А що там випускають? Знають усі, крім директора і начальника режиму. І от уяви собі, що слюсар вищої кваліфікації з найвищим же рівнем допуску раптом кудись зникає. А він же знає більше секретів, аніж генеральний конструктор. Кому за це дають межи роги? Військовому кадебе! А ми з тобою, два розумники і забули про цю службу.

– Господи! – застогнав я. – Тільки цього не вистачало! Особіста прибив! Їм же за того «металіста», напевне, п’ять років премії не платили. Нарешті саме небо зглянулося, повернуло втікача живим, хоч і без пам’яті – і що? Якісь лягаві починають палки в колеса ставити.

– Якщо по совісті, Сирота, то вони під тою плитою тебе мусили закопати і то живцем. Уявляєш – на них п’ять років такий «висяк» давив, що куди нашим. І коли нарешті сталося чудо, прилазиш ти, як незваний п’яний гість на чуже весілля. І починаєш натякати, що наречена – курва. Як хочеш, щоб я тебе прикрив, доведеться бігти по пляшку.

– Спасибі, втішили. Бо в мене вже, чесно кажучи, очко заграло. Почав сумніватися у всесильності всеперемагаючого вчення наукового матеріалізму. Якась дурня містична стала ввижатися. А тут іще оце дивне рішення суду. Якщо вже цей слюсар таким важняком був, чого ж вони його швиденько померлим оголосили?

Здивований погляд Старого нагадав мені, що ані він, ані Генерал ще не знають про мій вчорашній похід до похоронного загсу. Довелося розповісти. Старий перестав посміхатися і кепкувати наді мною. Попросив ще раз переповісти йому всі обставини моїх відвідин на вулиці Ульянових і особливо появу там полковника з Контори.

– Сирота, відставити бігти по пляшку! Здається, все не так просто, як нам обом ввижалося. Ану раптом той слюсар не сам зник, а наприклад, з усією бригадою комуністичної праці.

– Якою бригадою, товаришу підполковник? Якщо вірити терміново засекреченій статистиці, то в той день у Києві зникло стільки народу, що вистачило б на всю вечірню зміну.

– Я так думаю, Сирота, якщо ти комусь добряче всю малину обробив, то Генералу вже накапали. Отож, я піду до нього – і то так, наче нічого не знаю, а ти бігом зараз у відділ розшуку до мого партизанського кореша. Він у курсі.

– ?!!

– Буде в курсі за хвилину. Доки ти добіжиш.

В принципі міліція зовні – то звичайна радянська установа, котра відрізняється від, скажімо, управління зеленої зони виключно наявністю чергової частини. А відділ розшуку зниклих, котрий розмістився в провулку, був викапаною конторою: коридори, двері, сморід казенної мастики, а в кабінетах старі канцелярські столи і шафи, переповнені теками з документами. Цю ж схожість ще більше доповнювали нарукавники поверх форменої сорочки вже добряче немолодого підполковника у старих окулярах з роговою оправою. Єдиним натяком для посвяченого, що все не так просто, як здається, була широченна, на половину грудей колодка орденських стрічок на недбало повішеному на спинку стільця кітелі.

– Сідай, Сирота. І не витріщайся на колодки. Оті дві стрічки, що ти не знаєш, це медалі «Партизану Вітчизняної війни» обох ступенів. Колись розкажу, чого вони вартували, побільше ордену. А зараз давай твою проблему. Що тобі треба?

– Кажуть, товаришу підполковник, що п’ять років тому в Києві зникло безвісти приблизно сто чоловік – понад середній загальний показник.

– Що, вже кажуть? Колись за одне необережне слово про цю історію виганяли з органів. І генеральські погони не рятували. Я вцілів лише тому, що вчасно поплакався двічі герою Федорову, а той подзвонив самому Ве-Ве. Обійшлось. Але звеліли заткнутися. То що, вже зняли секретність?

– Якої там! Я от зі звичайної цікавості десь так по краєчку пройшовся. Так мені Контора відразу топтунів приставила, аж двох. І боюсь, що це лише початок.

– Дивно… виходить, вони так нічого і не знайшли. А пам’ятаю, так на нас згори подивлялися, з таким презирством у нас із рук особові справи зниклих висмикували, наче ми їх не з шаф, а з унітазів подіставали.

– Боюсь, що дещо таки віднайшли. Інакше не було б стільки переполоху. Об’явився тут зненацька один із тих, що зникли. Щоправда, аж через п’ять років, аж за тисячу кілометрів від Києва і з повною втратою пам’яті. Але об’явився!

– І що?

– Пісеньку «У попа була собака» пам’ятаєте? Отож. Найдешевша в світі радянська медицина доклала всіх зусиль і таки досягла свого: покійник перед смертю зіпрів.

– Що, помер?

– Аж двічі. Яке ж тут серце витримає? Так і написали: від гострої серцевої недостатності. Одна лише неув’язочка: так поспішали поховати, що забули покійника в могилу покласти. А от надгробок на Берківцях поставити не забули.

– Стривай, Сирота, а де він, власне, помер? Маю на увазі – вдруге?

– У Кирилівці, в спецвідділенні.

– Сирота, піди дай дулю тому, хто все це заварив. Покійників із спецвідділення нашої психушки ховають там-таки, на території лікарні. Для цього є спеціальний, відомчий закритий цвинтар… Давай, розказуй все по порядку, доки по тебе самого не прийшли.

Довелося мені знову викласти все, що я знав і про що лише здогадувався. Підполковник спокійно піддакував, а потім заспокоїв:

– Все сходиться, хлопче, все сходиться. Тепер ти послухай. В нашому місті-герої щодня зникає десь зо три громадянина. Якщо відняти старих маразматиків, юних мандрівників-романтиків, легковажних дружин і великих нелюбителів платити аліменти (я вже не кажу про відвертих правопорушників), то нормальних, порядних радянських людей серед цієї публіки раз-два і нічого. І от уяви собі: протягом одного тижня – злива заяв. Сотня зниклих. До того ж, в один день. І, як пізніше з’ясувалося, приблизно в один час – одразу після двадцять першої. І жоден з них, розумієш, жоден не мав аж ніяких підстав здиміти на рівному місці.

Наш відділ, природно, вхопився за голову, і я пішов до тодішнього начальника. Попросив, бодай тимчасово, збільшити штати, додати оргтехніки, коштів на телеграф, міжміський телефон і таке-всяке. А генерал – що тобі сказати? Замість допомоги негайно відрапортував міністру. Той тут-таки доповів самому Володимиру Васильовичу – і почалось! Налетіли чекісти в цивільному і в формі, вилучили ледь розпочаті справи, обгавкали кожного так, наче ми всіх цих людей у себе під столами заховали, а потім полетіли зірки і погони. От і все. Так уже нас наполохали, що я п’ять років навіть цікавитися боявся, що ж там було далі.

– А що було далі, товаришу підполковник, то дещо можу сказати. До кінця року майже всіх оцих зниклих, як я здогадуюсь, визнали через рішення суду такими, що померли. Знову ж таки на підставі заяв найближчих родичів. І якби не оцей слюсар, про якого я вам розказував і не мій друг-психіатр, котрий випадково у спецвідділення втрапив, ніхто б нічого і досі не знав.

Ви кажете, якісь версії були?

– Ну, в обіг запустили щось на взірець таємничої секти із суворим статутом. Якийсь підпільний монастир чи ще щось таке. Але то все баєчка для партійного начальства. Кадебе і в нормальній церкві на десять віруючих тримає одного стукача. А що вже казати про секти. Ні, тут щось інше.

– Не в партизани ж вони пішли.

– Скажеш таке, салага. З чого їм було іти в ті партизани, чи в ту секту? Я ж тобі повторюю: нормальні люди, яких нічого не об’єднувало, крім того, що вони зникли в один і той же день близько однієї і тієї ж години і, наскільки ми встигли встановити, багатьох із них востаннє бачили біля станцій метро Святошинської лінії.

Отут в моїй голові знову щось затенькало і я пригадав: «Сів у метро, задрімав, ледь не проспав зупинку, вискочив…»

А старий підполковник тим часом продовжував:

– Версії, кажеш, версії… у тридцять сьомому люди без версій зникали тисячами. У п’ятдесят другому – теж. А зараз якби і хотіла Контора стільки людей прибрати, то вже не ті часи. От ти такого Івана Дзюбу знаєш? Із письменників?

– Та чув наче.

– От бачиш, ти хоча би чув. А я взагалі з «Голосу Америки» дізнався. Дали йому всього п’ять років за політику, а весь Захід на всіх хвилях тільки про це і говорить. А так, щоб сто чоловік непомітно прибрати – та ну! І потім, якби це справді була секта, то погони б не у нашого генерала полетіли, а у Федорчука. Луб’янка таких жартів не вибачає. І потім, послухай мене, старого. Я хоч і трохи, але цими людьми займався. Ти ж знаєш, що той, хто ходить в оперу, практично не буває на футболі.

– Ви маєте на увазі?…

– Ще простіше: хто любить пити пиво з майонезної баночки під зашморганою будкою, ніколи не знайде смаку в «Мускаті білому червоного каменю». Зрозумів? Ту сотню нічого не об’єднувало – нічого в їхньому способі життя. Єдине місце, де вони могли б зібратися разом – це не секта, а Першотравнева демонстрація або звичайнісінький тролейбус.

– Або метро, – піддакнув я і тут мене як на фазу замкнуло. – Ви казали, багатьох із них біля станції метро бачили? А вони входили чи виходили?

– Входили, хлопче, входили. А виходити їм належало або на Нивках, або на кінцевій – у Святошині. Але там їх ніхто не бачив… Ще запитання будуть?

– Останнє. Ніколи не повірю, що ви на самому початку не переписали для себе бодай списку всіх, хто зник.

– Правильно, Сирота, подумав. Старшим треба вірити. Звичайно переписав, для зручності. Я б у тих папках потонув, якби щоразу в них кожну дрібницю шукав.

І тоді я без пояснень витяг з кишені свого зошита зі списком «судових покійників» і почав зачитувати його вголос. Підполковник зблід. Потім, уважно вслухаючись, відчинив сейф, дістав з його глибини старий учнівський зошит, розгорнув… Там був якийсь список. Від мого він відрізнявся лише тим, що був складений за алфавітом, а не в хронологічному порядку. Спрацювала, вочевидь, канцелярська жилка старого мента.

– То як, товаришу підполковник, все співпадає?

– Плюс-мінус, але про це потім. Краще скажи, де взяв? Не в Конторі ж викрав. І до мене у сейф не лазив, інакше б переписав за алфавітом.

– Переписав, тільки не у вас, звичайно. У відділі реєстрації смертей, не далі як вчора.

– Так що ж з ними сталося? Знайшли-таки мертвими?

– Не знаю, що сталося. Я ж вам казав: всі визнані покійниками на підставі рішення суду ще до кінця того року.

– О люди, люди, небораки! – зітхнув підполковник. – У мене он у тій шафі лежать заяви ще з сорок четвертого року на розшук рідних. І ніхто їх не забирає, і мертвими визнати не просять… невже часи змінилися?

– За всіх не скажу, але родичі отого слюсаря, з якого у мене все почалося, як тільки погодилися справу закрити, одразу квартиру одержали. І то таку, що одразу на три окремих розміняли без доплати.

Ветеран ще трохи позітхав, пом’янув класику, потім поцікавився, а чого я, власне, голову на рейки кладу. Невже хтось із цієї сотні у мене в родичах ходив?

А я й не знав, що йому відповісти. Здавалося б – скільки вже попереджень одержав – і то недвозначних – не лізти в давно закриту справу, не бачити впритул нових обставин, не крутитися під ногами у всесильних андропівських хлопців. Все правильно, все логічно. Просто характер у мене дурний: там, де всі мовчать, де навіть генерали писки стуляють, я мушу гавкнути. Напевне, моє мовчання було красномовним, бо ветеран вкотре похитав головою і дійшов висновку:

– Кепські твої справи, хлопче. Знаєш, що про таких, як ти, наш комісар Руднєв говорив? «Вам своєю смертю закінчити не дано і це у нашій партизанській справі найгірше». Я от послухався комісара – і тому досі живий. А хто не послухався – лежать їхні кісточки від Путивля до Карпат. І комісарські серед них.

Мені раптом страшенно захотілося, як у дитинстві, встати, схилити низько голову і жалібно промекати: «Дядю, я більше не буду…» Після чого подякувати старому партизану і піти через площу до свого кабінетику, і знову, як усі нормальні лягаві ловити Льоху з Дехою, захищати Мілку від кулаків підпилого Додіка, а самого Додіка – від пазурів підпилої Мілки… себто, бути, як усі. І не лізти в містику та чужі справи. І жити якщо не дуже щасливо, то принаймні довго. Хоча б до пенсії.

Проте, я цього не зробив, а сказав зовсім інше:

– Назад, товаришу підполковнику, тільки раки лазять.

– Ти, міський хлопчику, живого рака хоч раз бачив? Назад вони не лазять, а плавають. А то дві великі різниці… боюсь, що покажуть тобі, де вони зимують. Бери мого списка і отут за цим столом звір зі своїм. Здається, там була одна зачіпка. Точніше, дві заяви. Їх чекісти ще довго крутили – чи залучати до загального списку, аж доки вирішили не гнатися за масовістю.

– Пробачте, не второпав.

– Два машиністи метро того дня зникли, але на три години раніше від цієї сотні. У них, знаєш, правила суворі, як на залізниці: перед рейсом повинні відпочити – і то не вдома, а в спеціальному профілакторії. Потім на медогляд і лише тоді – на кінцеву станцію в депо, зміну приймати. Ну, от вони все пройшли, а в депо не з’явилися. З профілакторію вийшли – і все, і розтали. Врешті решт Контора їх спочатку в окрему справу виділила, бо, розумієш, старшого з машиністів якраз представили на Героя Соціалістичної праці, а молодшому теж свого часу партквиток сам товариш Щербицький вручав. Люди не випадкові, елітні. Десь з півроку Контора марудилась, а потім повернула нам. Тож офіційно вони і досі в розшуку, бо заяв від сімей про припинення, здається, не було.

Коли я повернувся до свого кабінетику, то побачив на столі записку від Старого: «Сирота, все гаразд. Працюй. Начальство в курсі».

І я продовжив свій шлях по слизькому. Не забуваючи, ясна річ, про своє улюблене заняття.

Спочатку маленький ліричний відступ. Особисто я «стрільців» не люблю. Не тих, що в тирі, а тих, що постійно забувають купити куриво і «стріляють» у товаришів по роботі, а то й у перехожих.

Я одного такого притис міцненько, питаю: якщо у тебе пам’ять така дурнувата, то як ти в міліції служиш? В кадри на тебе настукати? Він злякався і виклав, як на сповіді:

– З пам’яттю у мене все гаразд. Це я на кооператив збираю.

Тут уже я його відліпив від стінки, завів до себе в кабінет і з допомогою олівця та аркуша паперу намалював, що навіть якщо він заощаджуватиме на куриві по карбованцю щодня, то назбирає він у кращому випадку на хорошу труну і під поховання на Байковому.

Так от, того вечора зашився до мене ще один «стрілець». Тільки не тютюновий, а кавовий. Наш експерт із НТВ. З ним я, щоправда, не сварився і нічого йому не малював, оскільки експерт у нашій пошуковій справі особа дуже навіть корисна. Тому кректав, але ділився. Він, щоправда, теж не просто жебрав, а саме просив і вибачався:

– Перепрошую, Сирота, що я тебе знову грабувати прийшов, але роботи накидали – на всю ніч. Кавки у тебе не залишилось?

– Тільки розчинна. Але це порнографія.

– А мені, як кажуть поляки, вшистко єдно. Аби писком об стіл не буцатись.

Відсипав я йому у паперовий куль очок на дві міцні порції, та ще й з верхом. Щоправда, поцікавився: як у нього щодо серцевих м’язів.

– Нічого, нормально. Я до цього зілля ще на «швидкій» звик. За нічні чергування платили понаднормово.

– Так чого ж ти до нас перейшов? На «Швидкій» же легше.

– Не так щоб легше, але, можна сказати, веселіше. Пам’ятаю, якось півночі ганяли за однією тіткою, це коли я на психбригаді підробляв. Спершу тротуарами на машині, а потім дворами пішечки. Насилу догнали. А коли вже в карету тягли, тут раптом народ повискакував і нас ледь не прибив.