Текст книги "Поїзд, що зник"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

– За що?

– А що б ти робив, якби побачив, що три здоровенних дядька тягнуть кудись напівголу бабу, а вона верещить і пручається?

– А чого це вона раптом нічний забіг влаштувала, та ще й у такому легковажному вигляді?

– З переляку, Сирота, з великого переляку. Вона до Києва з Ташкенту приїхала.

– А що ж вона такого у нас побачила, чого в Ташкенті немає? Паровоз чи телевізор?

– Ану тебе з твоїми жартиками! У людини глибокий пост травматичний синдром! Ти пам’ятаєш, що у них у Ташкенті в шістдесят шостому було?

– Стривай… зараз… здається, трусонуло місто добряче.

– Більш ніж добряче. Кажуть, половина будинків у руїну лягло. Тітку цю випадково знайшли чи то через два, чи то через три дні. І чудом відкачали.

– Сумно, звісно. Але до чого її ташкентський синдром до нашого Києва?

– А до того, Сирота, що наш Київ того вечора, уяви собі, теж штовхнуло. Щоправда, більше формально. Ніякої руїни, хитнуло. На верхніх поверхах книжкові полиці зі стінок позлітали. У моєї Люськи консервація в коморі вибухнула. Але в принципі ніхто не панікував.

– Крім ташкентської тітки?

– В самий раз! Ледь хитнуло – так вона в чому лежала, в тому й побігла. Спочатку до вікна, зауваж, другий поверх! А потім по вулиці. Веселенька ніченька була. У нас тоді півзміни на чергування запізнилось. В метро чомусь хвилин п’ятнадцять поїзди не ходили. А потім ще цей виклик…

Слово «метро», здається, вже вдрукувалося мені в підсвідомість міцніше, ніж горезвісна лампочка у піддослідних цуциків Павлова.

– Поїзди, кажеш, не ходили? А можеш пригадати: до поштовху чи після?

Експерт відповів не одразу. У мене взагалі виникла підозра, що він не хоче продовжувати цю тему. Та кульочок кави на дурняк зобов’язував. І він буркнув:

– Не до і не після, а внаслідок поштовху. Так подейкували. Начебто небезпечно було поїздам у тунелях рухатися. Ну, бувай, Сирота. Ще раз спасибі.

Не так уже й багато часу знадобилося мені аби з’ясувати, що того року крім масового зникнення порядних громадян було зафіксоване ще одне цікаве явище – масові переїзди їхніх родичів. Ні, я розумію, що житлове будівництво в нашій країні зростає, що все більше людей одержують нові омріяні квартири і так далі, і таке інше… Але щоб отак? Не ліпилося ні до якої статистики.

Практично всі згорьовані сім’ї одержали нову жилплощу в Києві. Щоправда, кілька, як було зафіксовано в наших архівах, «виписано в зв’язку з виїздом за межі міста». Я спочатку хотів підкотитися до начальниці прописки за уточненням, куди саме, але потім передумав. По-перше, ця дама, котра перефарбовувала волосся частіше, ніж брала ванну, на будь-яке, навіть суто офіційне прохання відповідала криком, що у неї і без цього роботи стільки, що ніколи голови підняти. І взагалі, нас би на її місце! А по-друге, були у мене глибокі побоювання, котрі, до речі, потім справдилися, що мадам «стукає» в Контору. Тому я вирішив зосередитися на сім’ях отих двох машиністів, бо тут ніякого криміналу з мого боку офіційно не було: справи про розшук не закрито, ніяких заяв щодо визнання мертвими в судовому порядку теж не надходило. Чекісти, знову ж таки, офіційно, повернули справи нам. Отже – якщо подзвонити з телефону-автомату на роботу комусь із заявників, то ризик засвітитися перед кадебістами мінімальний. Навіть, якщо вони прослуховують мої службовий та домашній телефони.

А тому вже наступного ранку у мене в кабінетику сидів молодий майор авіації, син отого машиніста, котрий неодноразово обирався делегатом партз’їздів і ледь не став Героєм Соціалістичної праці. Я одразу повідомив, що ніяких нових даних про долю його батька у нас немає – і то була правда. Проте, вирішено ще раз перевірити його заяву з новими силами. І це була напівправда, бо таке рішення прийняло не моє начальство, а я особисто.

Майор несподівано посміхнувся з почуттям виразної полегкості:

– Ну, слава Богу! Бо я вже подумав, що хтось із моїх курсантів у щось встряв.

– Курсантів? То ви не літаєте, а вчите?

– Відлітав своє. Зараз вчу. А за батька спасибі, що не забули. Бо якщо відверто – то боюсь, надаремне все це. Переконаний, що його давно вже немає в живих і є лише велика брехня, і вона житиме ще довго. Не ви її породили, маю на увазі вашу установу, і нічого, крім неприємностей собі ви тут не знайдете. Отже, пишіть, що родина зниклого громадянина такого-то не заперечує проти поновлення справи чи активізації, чи як там у вас? Мамі буде легше, бо вона все ще в щось вірить. А далі можете нічого не робити. Хай буде все так, як є.

Я демонстративно відчинив горішню шухляду столу і згорнув туди всі папери:

– Дякую, товаришу майоре, за розуміння. Тепер давайте поміняємося місцями. Ви запитуєте, я відповідаю.

Майор погодився:

– Яка справжня причина поновлення слідства по зникненню батька?

– Єдина. Ані ви, ані ваша мама не погодилися визнати його померлим згідно рішення суду. Отже, ви вірите, що він живий. Можливо, у вас є якісь факти, про які ви п’ять років тому не наважувалися говорити.

– Спасибі за відвертість. Тоді скажу: найголовніший доказ того, що батька вже немає – це поведінка людей з відомої установи на три літери. Мене сам Федорчук запрошував, вибачався, співчував, обіцяв докласти всіх зусиль, от тільки в очі не дивився. Залишки совісті, видати, десь там, на дні про себе нагадували. Я переконаний, що батько і дядько Кирило, його напарник, загинули на робочих місцях. А вся ця баєчка: «Зникли по дорозі до депо» – то виключно аби власні голови зберегти. Тут он стрілочника на «Київ-товарна» придушить – і то скільки крику! Але все це, інспекторе, виключно припущення та інтуїція. Ну, може передчуття, як у колишнього, але все ж таки літуна.

– У нас з вами, майоре, ситуація однакова. Бо крім передчуття та інтуїції у мене є ще кілька фактів, які купи не туляться. А вийти з ними на люди – означає опинитися, в кращому разі, в Кирилівці. Із довічним діагнозом. А то й на Берківцях.

– Що ж, тоді давайте поміркуємо разом. Мій батько, визнаю, був відомою в Києві людиною. Але ж не членом Політбюро і навіть не членом ЦК. І що відбувається після того, як він зникає? Мене із далекосхідної льотної військової частини переводять не більше, не менше – в загін підготовки космонавтів. Потім, щоправда, на парашутних тренуваннях одержую травму. Одна операція, друга… відлітався. Таких же, як я, з цього самого загону в аналогічних ситуаціях прилаштовували до військкоматів і то не в столицях. Та й край! А мене – до Києва, додому. В елітне військове училище. І мені, практику без вченого ступеня, дають виконуючого обов’язки доцента. І два аспіранти кандидатську пишуть, аж іскри летять – теж для товариша майора. Іще не встиг чемодани розпакувати – будь ласка, ордер на квартиру в довоєнному будинку через дорогу від служби! Капітально відремонтовану. А у нас полковники на маминій кухні конспекти пишуть… вибачайте, щось я завівся.

– Нічого, нічого. Ми ж і без свідків, і без магнітофонів. Продовжуйте.

– Я ж не ідіот, хоча й бабахнуло тоді об землю мене добряче. Я ж свою висоту знаю. Це вони переді мною свої гріхи за батька замолюють. Аби я, не дай Боже, не почав по-справжньому правди шукати. Моїй мамі он щороку пропонують заяву до суду написати, мовляв, тоді персональну пенсію одержить, як вдова делегата з’їздів. А мама у відповідь: «Покажіть мені його мертвим, тоді напишу». Ну, а я вже за нею, мовляв, не хочу матір травмувати. Але, як розумієте, це відмовка. Сам не можу.

– Все це цілком логічно, товаришу майоре. Але то ще не факти, а опосередковане відчуття ситуації. Щось конкретніше є? Можливо, гебешники колись проляпались? Бо ви ж напевне знаєте: цю справу у міліції забирали. Та й зараз от я за власною ініціативою спробував понишпорити – одразу натякнули: не лізь.

Майор мовчки роздивився мене, так, наче щойно побачив і нарешті наважився:

– Є докази, є конкретика. Батько з напарником не по дорозі на роботу зникли, а десь там, під землею, в метро. І справа не в тому, що переді мною сам Федорчук стелився. У дядька Кирила, батькового напарника, син своє слідство влаштував. Так от, запам’ятайте: дівчаток, котрі внизу на платформах чергують, наступного дня перевели на Куренівську лінію. А потім потихеньку позвільняли з роботи і повідправляли в їхні Хацапетівки. Вони ж бо у нас – ліміта з гуртожитку з тимчасовою пропискою. Їх налякати – з-за рогу гавкнути. Так от, через рік Кирилів хлопець зустрів одну таку. Випадково, у Фастові. Вона йому й розказала, що поїзд, котрий батько з дядьком Кирилом вели, на Святошин пішов згідно розкладу, секунда в секунду. Десь якраз посеред зміни. А назад, тобто, в бік Дарниці вже не повернувся.

До мене навіть не дійшло одразу. Я знав, що зникають автомобілі, літаки і пароплави. Але поїзд метро, в тунелі, з рейок… знову містика.

– Як це – не повернувся? Куди ж він дівся?

– В той час, коли потяг мав іти на Дарницю, його не було. Взагалі. Далі після перерви з’явився інший, той, що ходив наступним за батьковим. Назавтра, як я вже казав, дівчат попереводили на іншу лінію, потім підвели під скорочення – і гайда в свої Великі Коровинці!

Я й далі сидів приголомшений. Виходить, і справді були якісь дуже важливі обставини замовчати отой нещасний випадок з двома машиністами. А може, не тільки з ними? Посеред зміни зникли, отже, коли ж? Вісімнадцята плюс три – от вам і двадцять перша, і Святошинська лінія метро, і поїзд же, напевне, не порожній ішов, хоча година «пік» минула і залишалося до кінцевої дві зупинки.

– Товаришу майоре, а ви не пам’ятаєте, на якій станції вашого батька ота дівчина востаннє бачила?

– А чого ж, пам’ятаю. Хотів би забути – не зміг би. Надто вже назва промовиста: «Жовтнева».

Приїхали, Сирота. Це ж ріднесенька станція двічі померлого слюсаря. Він же її ледь не проспав. А може й проспав? І в’їхав разом з усіма колегами по нещастю і двома машиністами у таке невідоме, що аж через п’ять років чудом вирвався. Але йому: ти куди? – і швидесенько назад запхали. Раз ти мертвий, та ще й згідно рішення радянського районного суду, то жити тобі не положено. «Врізав дуба – спи спокійно. Чого ж ти розрився?»

– А як би мені з отим хлопцем, дядька Кирила сином поговорити? Тільки щоб неофіційно, без повістки? Може, через вас, товаришу майоре?

Майор усміхнувся, але цього разу якось недобре.

– А чого ж, можна і через мене. Ось помру, здибаю його на тому світі, передам ваше прохання. Зачекаємо вас, тоді втрьох і поговоримо. Якщо, звичайно, він насправді існує, той світ. У Кирилового хлопця після цієї історії щось із головою сталося. Почав щовечора ходити на «Жовтневу» і чекати батькового поїзда біля самого краю платформи, там, де перший вагон зупиняється. І дочекався. Чи то сам на рейки впав, чи йому хтось допоміг? Записали – нещасний випадок… ще запитання будуть, товаришу інспекторе?

– Ніяких. Як хто вас запитає, що ви в міліції робили, скажете – викликали як свідка дорожньо-транспортної пригоди.

Ми потисли один одному руки, потім я провів майора коридором до сходів. Він уже збирався спускатися, коли раптом повернувся до мене і сказав:

– Він взагалі, Кирилів малий, перед смертю дивним став. Зустрів якось мене випадково на вулиці біля училища, такий радісний! Вхопив обома руками і каже: «Я тепер точно знаю. Наші батьки ніде не зникли, вони випадково в інше метро заїхали і досі там їздять. Треба тільки почекати і вони повернуться». Я ще нічого не зрозумів, а він у тролейбус ускочив і поїхав. А ще через два дні зішкребли його з рейок. Отак, інспекторе, бійтесь інших метро і цього життя.

Про те, що цього життя варто боятися, я переконався набагато швидше, аніж сподівався.

5

Не встиг я наступного ранку відстріляти свої дві коробки патронів у тирі, як туди подзвонив сам Генерал. Подзвонив і сказав одне лише слово:

– Бігом!

Біля кабінету нашого начальника вже стояв Старий і його «біломорина» шкварчала, як кишеньковий злодій, прихоплений на гарячому.

– Олексо, ти знаєш, що може бути гірше розлюченого тхора?

– Два розлючених тхорі.

– Так от, це якраз твій випадок. Обидва тхорі уже там, за дверима. Замполіт і начальник інспекції внутрішніх розслідувань. У відповідному настрої. Та й Генерал теж.

Мене завжди тягне на жартики в непідходящі моменти. От я й ляпнув:

– «За что?» – спитала Муму.

– Гляди, Муму, щоб і тебе не втопили. Марш за мною!

– Сирота, – сказав Генерал, дивлячись так же суворо, як і Дзержинський з портрета над його головою, – для того, щоб зрозуміти, що перед тобою гівно, зовсім не обов’язково його на язик куштувати. Досить вступити… На, почитай!

І він простягнув мені листок паперу в шкільного зошита в лінійку, на якому кострубатим дитячим почерком було написано приблизно таке: «В моїй смерті прошу винити міліціонера на прізвище Сирота який хотів щоб я був у нього стукачем і закладав міліції хто краде на кладовищі а якщо я не буду закладати то мене посадять до справжніх бандитів які матимуть мене за дівчинку але я боюся стукати на хлопців бо мені казали що справжні злодії відрубають стукачам руки».

Я стояв, виразно отетерілий і лише переводив погляд з генерала на Старого. Підполковник зосереджено досмалював цигарку, а наш з ним спільний начальник з насолодою професійного садиста милувався рідкісним явищем природи: інспектором Сиротою, загнаним у глухий кут. Потім ввічливо поцікавився у Старого:

– Товаришу підполковник, він у вас ніколи не ригав?

– Навіть після другої пляшки…

– Тоді медсестру викликати не будемо. Хай подивиться ось на це.

Попри зміни, які справляє на обличчя людини довге перебування у зашморгу, я одразу впізнав на фотографії нещасного дефективного юнака.

– Що скажеш, Сирота?

– Скажу, що навіть найпаршивіший експерт-графолог доведе підробку. А перший-ліпший психіатр пояснить, що людина з такими вадами психічного розвитку не в змозі вибудувати речення такої конструкції. Отже, імітація. Далі. Я не дільничний міліціонер, дрібні крадіжки на кладовищах не входять до кола моїх службових обов’язків. А якби і входили, то з професійної точки зору такому інформатору гріш ціна – він недієздатний. Його свідчень навіть наш найгуманніший у світі суд просто не прийме. Так на біса мені його вербувати? До речі, прізвища свого я йому не називав і взагалі бачилися ми з ним півтори хвилини, випадково. Він на Берківцях цукерки жебрав, то я дав йому якісь дрібні, от і весь контакт.

– Це добре, Сирота, що ти не відхрещуєшся від самого факту контакту. Бо до спецінспекції на всяк випадок надіслали знімочок – ти і хлопчик на тлі стіни і надгробків. Тільки не роби на лобі зморшки, наче ти думаєш. Метрів за чотириста від тебе, біля центральної алеї когось ховали? Не заперечуєш? Якийсь фотоаматор клацав останні хвилини прощання, бо є любителі і на такі знімки. Ти випадково втрапив в куток кадру. При збільшенні все зафіксувалося.

Генерал встав, висунув ногою з-під столу кошик зі сміттям, смачно в нього плюнув, засунув назад і шумно видихнув повітря.

– Логічно! Спецінспекція і товариш замполіт вільні. Я особисто займусь розслідуванням цього підозрілого інциденту.

І коли обидва тхорі вийшли, продовжив уже спокійніше:

– Фотоаматор, мать його! Цікаво, яка це падла нашептала йому про самогубство хлопчика, про його посмертну записку і про те, куди отой самий «випадковий знімочок» треба відправити – в порядку допомоги міліції від громадськості?

Тут втрутився нарешті Старий.

– Я з тобою згоден. Бо навіть у нас на Богомольця немає й близько таких телеоб’єктивів, щоб «випадково» за чотириста метрів давати таку якість.

– Думаєш, Контора?

– А я знаю? Років п’ять тому сказав би – ні в якому разі. А зараз? Ти ж бачив, як вони там, на Володимирській розбудовуються.

Генерал погодився:

– А що ти хочеш? У них же при Андропові управління, як кролі плодяться – сьоме, п’яте, дев’яте, двісті двадцять п’яте! Дідька лисого з рогами хата, а не державна безпека.

Старий перечекав вибух благородного генеральського гніву і пробурчав:

– Все одно не сходиться. Ну, наступив Сирота чекістам на мозоля, нехай навіть на яйця. І що? Дві хвилини роботи – зняти трубку, подзвонити, куди належить, і завтра Сироту у гівновози не візьмуть, а не те, що в міліції не залишать. А щоб безвинного, та ще й хворого пацана в зашморг встромляти і всю цю комедію з випадковими фотографіями, посмертними записками і спецінспекціями влаштовувати – вибачай, але навіть вони ще до цього не доросли.

– А як не вони, то хто? Бо спецінспекцію я візьму на себе, мовляв, ближче не встановлені злочинні елементи в порядку помсти принциповому співробітнику міліції… і таке інше.

Старий підвівся і повернувся в рамки субординації.

– Писати, товаришу генерал, то ваші справи, а мої – влаштувати декому перевірку на вошивість. І то таку, щоб матня тріснула.

І вийшов.

– А зі мною що, товаришу генерал?

– Офіційно я тебе відсторонюю від будь-яких справ у зв’язку з начебто службовим розслідуванням. А неофіційно – щоб з цієї миті ти без зброї навіть до туалету не виходив. Сів на очко – однією рукою штани тримай, другою – «стєчкіна». Рипнеться хтось – стріляй без попередження. На роботу тебе привозитимуть і відвозитимуть. А там подивимося. Раптом все набагато простіше. Пам’ятаєш історію з Байковим цвинтарем? Може, цей бідолашний хлопчина побачив уночі щось таке, чого не повинен був бачити. Врешті, не все те, що сіре, то кадебе.

Вже того вечора наші оперативники, котрі потай в обшарпаному таксі супроводжували службовий «газик», на якому мене підкинули додому, засікли «жигулі», що приліпилися до «газика» ще на площі Богдана. Ця машина з рівненськими номерами пленталася за нами аж до мого будинку, після чого спокійненько через вулицю Боженка, Корчувате і Мишоловку рвонула на Кончу Заспу. А там відірвалася від наших оперативників у класичний спосіб. «Жигулі» під’їхали до воріт якогось відомчого піонерського табору, відчинили ворота, в’їхали, зачинили браму і спокійненько покотили собі головною алеєю поміж корпуси. Доки наші хлопці радилися, доганяти пішки чи відчиняти ворота, з’ясувалося, що за одним із корпусів через великий пролом у паркані підозріла машина викотилася на лісову дорогу – і шукай вовка в лісі.

Назавтра мене демонстративно повезли на Богомольця, начебто в спецінспекцію, а насправді – в архіви. Там я до вечора гортав орієнтировки за останні кілька років, сподіваючись знайти бодай щось схоже на масове зникнення киян разом з поїздом метро. Єдиною вартою уваги виявилась інформація з Естонії. Там два подружжя зникли разом зі своїми новенькими «Волгами» останньої моделі по дорозі з Тарту до Ленінграда. Хоча в операції крім міліції були задіяні внутрішні війська, прикордонники і навіть військові аквалангісти, не знайшли бодай найменшого сліду. Співпадав приблизний час, коли обидві машини з екіпажами востаннє бачили випадкові свідки на автозаправці – двадцять перша година. Версій було багато, але жодна не підтвердилася.

Десь ближче до кінця робочого дня Старий розпочав обіцяну «перевірку на вошивість». Я вийшов з парадних дверей, але замість того, щоб сісти в «газик» попрямував попід будинком Управління на кінцеву зупинку другого тролейбуса. По дорозі я робив вигляд, що зазираю в папери, які виймаю з течки.

Хвіст приліпився одразу. Але це мені вже потім розповіли, бо я весь час удавав забацаного мента. Для зовнішнього спостереження ця сторона вулиці дуже незручна, бо тут чомусь завжди мало людей. Народ переважно товчеться біля входу до Софії або фотографується під пам’ятником Богдану Хмельницькому. Тому мій супроводжуючий, напевне, зрадів, коли між ним і мною з’явилася пара людей, які ліниво підвелися з лавочки у сквері і теж попрямували до зупинки. Взагалі, в цьому щось було – пасти міліціонера під самими вікнами головної київської міліцейської Управи.

Тролейбус підкотив і розчинив двері. Я притис течку ліктем і увійшов одним з перших. Супроводжуючий, удаючи вихованого, пропустив до салону решту пасажирів. Все правильно, перша заповідь нишпорки: в транспорт сідай в останню секунду, бо об’єкт спостереження може несподівано вискочити в передостанню.

В тролейбусних динаміках прохрипіло: обережно, двері зачиняються, наступна зупинка – вулиця Ірининська. Між нишпоркою і все ще відчиненими задніми дверима залишилася одна-єдина людина: вже немолодий мужчина, котрий, сопучи прилаштовувався, як йому краще увійти. Я вже сидів, встромивши носа в розгорнуту течку. Бабахнули передні двері, зашипіли відпущені гальма.

І в цей час отой незграбний літній мужчина блискавично з розвороту, з усієї сили вдарив нишпорку ліктем у сонячне сплетіння. Аж квакнуло. Невідомий почав згинатися навпіл, а Старий (бо це був він) рвучко повернувся, схопив топтуна обома руками за лікті, різко випростав і коліном знизу щосили вдарив йому в пах. Це був фірмовий «дуплет» Старого, про який розповідали легенди в слідчих ізоляторах, на етапах та в колоніях.

Від неймовірного болю і відбитого дихання невідомий вирубався. Він би впав на асфальт, як підкошений, але оті двоє з лавочки матеріалізувалися за його спиною, вивернули руки назад і одягли наручники. Після цього внесли непритомну здобич у тролейбус і загорлали водію:

– Міліція! Затримання небезпечного злочинця! Жени швидше, гальмонеш на тому боці під райвідділом.

Це теж була придумка Старого – затягти невідомого не в головну Управу, а в райвідділ аби ті, хто його послав, поламали голови над філософською категорією випадковості і закономірності. До речі, пістолет нишпорки і його документи перекочували в кишеню Старого ще в той момент, коли хлопцю одягали наручники.

У райвідділі наша здобич на загальне здивування почала приходити до тями. Тому я перестав удавати з себе заклопотаного і повернув топтуна до попереднього стану ударом руків’я свого «стєчкіна» по його потилиці.

– Копита не натягне? – стурбовано поцікавився черговий по райвідділу.

– Та де там, – озвався один з наших. – Накачане, стерво, м’язи на руках, як у Жаботинського. Якби не товариш підполковник…

Подальший розвиток думки оперативника обірвав сам Старий.

– Хлопці, боюся, ми фраєрнулися. Здається, ми лампасника взяли. Це армійський літер. Все чисто – і ксива не липова, і дуда його.

Загалом було відомо, що наш Старий переходить на «феню» виключно у шоковому стані. Цей надзвичайно рідкісний момент ми якраз і спостерігали. Проте, старий партизан досить швидко отямився, подзвонив Генералу, коротко і чітко все доповів, уважно вислухав, сказав: «Буде зроблено!» і поклав трубку. Потім наказав черговому по райвідділу:

– Дзвони у військову комендатуру, хай забирають свою вошу інтендатську.

– А що я їм скажу?

– Як завжди в таких випадках: під час оперативних заходів викликав підозру своєю поведінкою, на прохання пред’явити документи почав лаятися. Намагався вихопити зброю, одне слово – ти дзвони, а ми пішли пояснення писати. Потім розкажеш, що й до чого.

Потім було потім, черговий справді розповів усе в подробицях. Військовики приїхали досить швидко, без коментарів написали розписку в одержанні старшого лейтенанта, його зброї та документів і відбули разом з ним. Єдине, що здивувало чергового, так це те, що замість міліцейських наручників, які ще ми зняли зі старлея і забрали з собою, хлопці з комендатури одразу зодягли на офіцера свої.

Тієї ночі, як не дивно, мені нарешті спалося добре. Події останніх днів настільки вимотали мене, що жодних снів я не бачив.

Усю нашу славну четвірку викликали до Генерала близько полудня. Ясна річ, що пояснення ми з собою прихопили, бо написали їх ще напередодні, чітко узгодивши зі Старим кожне слово. Ми були готові до найгіршого, однак наш Генерал чомусь не зображав із себе суворого, але справедливого. Навпаки, його обличчя сяяло, як у молоденького курсанта, коли він вперше чіпляє офіцерські погони.

В кріслах біля його столу сиділи два підполковники в мундирах сухопутних військ. У старшого за скельцями тонких інтелігентних окулярів з позолоченою оправою проглядали розумні очі. На його червоних петлицях тьмяніли щит і два мечі. Другий офіцер, молодший за віком, кремезний, підстрижений під їжачка, з огляду на емблеми, представляв військову медицину.

– Заходьте, товариші, заходьте. Це наші гості, як ви вже здогадалися. Прокуратура округу і окружний госпіталь.

Гості підвелися. Медик залишився стояти біля крісла, а юрист мало не бігцем кинувся до нас, простягаючи на ходу правицю:

– Надзвичайно радий! Надзвичайно… Така допомога, така допомога! Спасибі!

Останнє слово він вимовив чотири рази – кожному з нас персонально, разом із потиском руки. Ми щось промекали у відповідь, бо, чесно кажучи, сподівалися на зовсім інший прийом.

Коли всі нарешті сіли, на ногах залишився лише прокурор. Урочисто, як у залі суду він виголосив:

– Від імені командування округу і військової прокуратури передаю вам подяку за своєчасне знешкодження особливо небезпечного озброєного дезертира – офіцера однієї з… наших частин. Окружна юстиція в особі голови військової суддівської колегії вже подякувала вашому безпосередньому начальнику по телефону. Наскільки я знаю, наш командуючий дзвонив вашому міністру. Скажу більше – Москва теж в курсі. Всі дуже задоволені. Відкрию маленький секрет: одним «спасибі» ми не відбудемося. Наш командуючий узгоджує з вашим відомством певні конкретні відзнаки – всім учасникам операції.

Можливо, то були результати мого глибокого пересипу, а можливо – особливості освітлення в кабінеті. Але мені здалося, що в цю мить над головою нашого генерала замерехтів ледь помітний німб.

Прокурор нарешті сів і нормальним тоном виклав усю ситуацію. Отой старший лейтенант, що втрапив під «дуплет» Старого – формально дезертир, отже, злочинець. Але військова медицина – на цьому місці госпітальний підполковник виразно закивав головою – вважає, що в даному разі ми маємо справу не з криміналом, а з серйозною хворобою психіки. Молодий офіцер дуже хотів поступити до того московського вузу, де готують військових дипломатів. Навіть за власним бажанням після училища пішов служити до дисциплінарного батальйону, бо там передбачені дуже великі пільги для персоналу. І на предмет вступу теж. А служба там, у дисбаті, самі знаєте, яка.

Тут уже ми закивали головами, а я навіть піддакнув, що це, звичайно, не спортрота і не окружний ансамбль пісні і танцю. Одне слово, бідолашний старлей дуже швидко надірвався, бо вдень служив, а вночі вдосконалював знання іноземної мови… от організм і не витримав. Десь із тиждень тому заступив на чергування по батальйону, але замість стирчати, як лом у гівні, у пилюці службової комірчини КПП, прийшов до офіцерського гуртожитку, розбудив молодого прапорщика і наговорив йому, як зараз кажуть, сорок бочок арештантів. Мовляв, є секретний наказ їм обом їхати до Києва аби там допомагати особістам ловити іноземного агента.

На цьому місці підполковницької оповіді втрутився вже наш Старий і делікатно поцікавився, а прапорщик до якого такого престижного вузу готувався вступати, бо повірити в таку дурню може виключно голова, знову ж таки, забамбулена нічними сидіннями над підручником. Медик пирхнув, а юрист почав скаржитися:

– З цією категорією в армії завжди проблеми. Що з них, дресирувальників, візьмеш? До того ж, його навіть допитати толком не можна. Він зараз лежить у госпіталі з розбитою фізіономією і струсом мозку. Два дні тому знайшли в якомусь київському дворі непритомним. Коли прийшов до тями, почав розказувати, що доганяв американського шпигуна, але врізався в якісь двері. Повна маячня!

Наш Генерал теж виявив зацікавленість:

– А вони у нашому київському дисбаті служили чи в чугуївському?

Це, просте на перший погляд запитання чомусь стривожило юриста. І він поспіхом промимрив:

– Та ні, ми тут новий відкрили, спеціально для колишніх «доросляків» із малоліток. Тобто, пробачте, тих, хто до армії мав судимість. Знаєте, вирішили тримати їх окремо аби вони армійський дисбат в злодійську зону не перетворили.

– Я чого питаю, – вів далі генерал, – тут навколо нашого співробітника якісь «жигулі» крутилися з ровенськими номерами…

– Це прапорщикова машина. Ми її в тому ж дворі знайшли. Ну, а офіцера, на щастя, ви затримали. Бо страшно подумати, що б він міг накоїти.

Отут вперше заговорив медик, схожий на боксера-важковаговика.

– Та що там казати! Підлікуємо, звичайно, куди дінемося. Картина зрозуміла, «Він сказав: поїхали, він махнув рукою…». Шкода лише, що помічником військового аташе до Швейцарії поїде хтось інший.

Від автора: Злоєхидна фортуна часом робить надзвичайно дивовижні кульбіти. Сирота, на жаль, так і не дізнався, що невдовзі після цієї історії направлення до закритого військового інституту, де готували дипломатів, одержав інший старший лейтенант з Київського військового округу. Він же після закінчення навчання відправився помічником військового аташе до Швейцарії. Прізвище його було Різун. В усьому світі він більше відомий під своїм літературним псевдонімом: Віктор Суворов, автор сенсаційних книг-викриттів «Акваріум», «Криголам» та інших. Повезло Різуну, що не його свого часу послали стежити за Сиротою.

Олекса Сирота:

Як тільки гості розпрощались і пішли, Старий кинув їм услід:

– Дезертирів вони ловлять! Ха!

А Генерал одразу перестав випромінювати батьківську турботу:

– Сирота, бодай би тобі твій диплом поперек очка застряг! Ти знаєш, чого я оце зараз найбільше боявся? Що ти візьмеш – і ляпнеш: як добре, що ваш старлей служив у дисбаті, а не в ракетній частині і мав під рукою тільки табельного «макарова», а не ракету «земля-земля», націлену на Вашингтон… Добре, посміялися і забули! Товаришу підполковник, як ви оцінюєте всю цю ситуацію?

– Як закон максимальної підлоти в дії, товаришу генерал.

– Вже цікаво. Ви і Сирота залиштеся, решта вільні.

Ми пересіли в крісла, які ще зберігали тепло військових дуп і Генерал наказав Старому:

– Викладайте міркування.

– Єсть! Те, що військові особісти у нас під ногами крутяться – то не новина. Згадайте, як вони нам свого фаршированого прапорщика зіпхнули, як вони нам під час засідки на голови падали без попередження… що з ними зробиш? Але пацана з інтернату таки повісили, товаришу генерал. Експертиза оце годину тому прийшла. Гарно повісили, професійно. Це раз. Друге: професійно вести зовнішнє спостереження вони не тягнуть, а от оптика у них така, що немає навіть у Якова Давидзона.

– А це ви звідки знаєте?

– Проконсультувався особисто, по старій партизанській пам’яті. Каже, такий «телевик» в Радянському Союзі є тільки у Пєскова з «Комсомолки» – і то йому японці дали замість гонорару за видання його книг у себе.

– Так Давидзон же колись вихвалявся, що він усі фотографії ще довоєнним ФЕДом робить.