Текст книги "Поїзд, що зник"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

На додачу, коли у дядька поцікавилися, де він живе, він назвав вулицю, якої у місті над Волгою не було навіть за тих часів, коли воно називалося Царицином. Вже потім медицина спеціально перевірила і встановила, що більше того – немає такої вулиці в жодному з населених пунктів області. Тим часом знайда, мов заведений, і далі торочив своє: сів у метро, задрімав, прокинувся, вискочив… замість станції «Жовтневої» чомусь опинився на «Максим Горький»-товарна. Сідати у «швидку» не захотів, вчинив опір… довелося силоміць вводити транквілізатор. У відділенні психлікарні бушував, поводився агресивно, вимагав негайно випустити або принаймні подзвонити додому його рідним. Знову ж таки, називав номер телефону, якого у Волгограді не існувало, навіть підстанції такої не було. Зрештою, заробив посилений курс шокової терапії. Як казав про це діло мій друг Борис, ворогу такого задоволення не побажаєш.

Гріх котити бочку на волгоградську міліцію, бо у них своїх проблем вистачає. Кримінальні маю на увазі. Проте, справу на знайду вони згідно інструкції завели, як належно. Доки таємничого плутаника шокували ліками та електрикою у психушці, відділ розшуку спочатку переглянув дані на всіх зниклих громадян області. Потім вивчили «орієнтировки» на всіх осіб чоловічої статі, заявлених у всесоюзний розшук. Більше того – погортали справи не лише на порядних громадян, котрі раптом здиміли з горизонту життя невідомо, чому. Глянули, і то уважно, групу товаришів, які проходили у міліцейських справах під спільним псевдонімом «їх розшукує міліція». І не для того, між іншим, розшукує, аби повернути в лоно сім’ї чи трудового колективу, а щоб притягнути їх до відповідальності згідно з кримінальним кодексом Російської Федерації та інших союзних республік. Результат – нуль. Тоді волгоградські колеги оформили самого знайду для ідентифікації у всесоюзному масштабі і навіть зробили відповідні фотографії. Але щось їм перешкодило чи відволікло бо протягом кількох місяців, висловлюючись казенною мовою службових зведень, «оперативно-розшукових заходів по справі не проводилось».

Тим часом найпередовіша у світі радянська психіатрія наполегливо продовжувала докопуватися до глибин підсвідомості безіменного пацієнта. Виходячи з історії хвороби, лікування проходило успішно. Напади агресивності і синдром постійних скарг вдалося блокувати, що зайве підтверджувало правильність обраного курсу лікувальних процедур. Останньою зникла нав’язлива ідея щодо якогось метро в околицях міста-героя Волгограда. Щоправда, пам’ять до громадянина вперто не поверталася. З чиєїсь подачі його почали звати Максимом Горьким і він з часом охоче відгукувався на це прізвисько.

Мій приятель Борис ще в перші дні нашого знайомства розповідав про таких от хворих, котрі в практиці психлікарень є тим, що міліціонери називають «висяками». Як правило, їх віднаходять на вокзалах без документів, особистих речей, грошей і ознак пам’яті. Знову ж таки, як правило, вони втрапляють до психлікарень і в переважній більшості своїй залишаються там до смерті. І справа не тільки в тому, що ці бідолахи не можуть назвати свого імені та прізвища, а в тому, що їх ніхто з рідні не шукає. Це або самотні старики, у яких нікого з близьких не залишилось, або ж їх свідомо спровадила світ за очі власна родина. Методика була проста – дідуся чи бабусю приводили на залізничну станцію, брали найдешевший квиток куди-небудь подалі і брехали провідникам, що десь там у Києві, Унгенах чи Сиктивкарі їх обов’язково зустрічатимуть діти чи онуки. Ви, мовляв, тільки висадіть їх на перон, а вже там все буде гаразд. Поїзд приходив, немічних стариків висаджували на перон, поїзд ішов далі, а по нещасних ніхто і не з’являвся. Бо нікому було. Не проживали у цьому місті бодай якісь родичі. Далі розгублені, перелякані старі втрапляли на око вокзальній міліції, та викликала психбригаду і… найчастіше життя цих сивих зозуленят невдовзі обривалося в лікарні або спецінтернаті для престарілих.

Від автора: явище, про яке розповів Олексі Сироті його приятель-психіатр, було досить поширеним у країні розвиненого соціалізму. Що характерно – розкидали немічних дідів та бабусь по всій неосяжній Батьківщині. Але відправною точкою, як правило, була Росія.

Зараз уже якось навіть прізвисько цих бідолах призабулося: «батьки для метражу». І що це означало? А означало це ось що: світлу і важкодосяжну мрію кожної радянської сім’ї – окрему квартиру – давали не просто так, а з розрахунку певної кількості квадратних метрів на кожного члена родини. Тому незадовго перед одержанням заповітного ордеру з рідних сіл та селищ до великих міст дітоньки терміново привозили старих тата з мамою або діда з бабою – хто на кого був багатий. Привозили і прописували на займаній площі. Якщо ж щастило і хтось із «батьків для метражу» ще й інвалідність мав, бажано першої групи, то у держави можна було видерти не просто якісь там зайві п’ять-сім метрів, а навіть додаткову кімнату. Задля цього варто було якийсь час терпіти присутність старої, непристосованої до міського життя людини, котра мала на додачу повний комплект вікових та набутих хвороб.

Коли заповітна мета була досягнута і новосілля відбуте, «батьків для метражу» швиденько позбувалися в різноманітний спосіб аби пожити у просторій квартирі в своє задоволення. В Україні цих бідолах по блату, а то й за хабар прилаштовували в інтернати для престарілих. Або ж здавали в психушку зі стандартним діагнозом «старечий маразм». В Росії ж не обтяжували себе зайвим гуманізмом і примітивно купували набридлим старикам квиточок подешевше і подалі. Бо чого боятися? Божого суду? Так його ж іще в сімнадцятому відмінили. Декретом Раднаркому. За підписом самого Леніна.

Олекса Сирота:

Про те, що виробляють зі старими, немічними людьми їхні дітоньки в нашому найгуманнішому у світі суспільстві, я добре знав і без мого друга-психіатра. Навіть у деталях. Наприклад, те, що засандалювати своїх батьків в поїзди далекого слідування було суто расєйською специфікою, бо, скажімо, в Україні їх намагалися прилаштувати під лікарський нагляд. Але не скрізь і не всім так щастило. Бо вистачало і таких синочків та донечок, що татові з мамою і порошечки у страву підсипали, і смертельні падіння зі сходів дачі організовували… надивився я на все це у карному розшуку. Пам’ятаю – один високоосвічений, талановитий, зі вченим ступенем нагодував татуся конячою дозою снотворного, а коли той заснув, перетяг на кухню, увімкнув старечою рукою газ, а на конфорку поставив повнесенького чайника. Все до складу і до ладу. Мовляв, спочатку старий переплутав, скільки йому і яких пігулок на ніч випити, а потім заснув, не дочекавшись, доки вода закипить. А вона, клята, закипіла і залила газову горілку. Тут йому і кінець. Все врахувала, паскуда доцентська, крім одного. Наш судмедексперт одразу водичку на смак спробував, а вона виявилася сирою.

Тож не звернув би мій друг-психіатр ніякої уваги на чергового залізничного знайду, якби не дві обставини. По-перше, хворий попри тривале успішне лікування все ще виглядав на свій вік – не більше, як п’ятдесят років. А всі оті симптоми, з котрих складається діагноз старечого маразму, проявляються десь за сімдесят. Не мав він і ознак хронічного алкоголізму. Отже, щось не сходилося. З іншого боку, в наш неспокійний час, кажуть, усі хвороби молодшають. То чому б старечому маразму не вигулькнути у когось задовго до фізичної старості. Та тут бентежила обставина номер два. Як тільки стан здоров’я невідомого почав входити в норму, його раптом перевели з обласної психлікарні у спеціалізовану. І влаштували там таку інтенсивну терапію електрошоком, після якої пацієнт перетворюється в бліду подобу людини і навіть до туалету його треба вести попід руки і годувати з ложки, як малу дитину.

Була ще одна обставина, котра мене, як сискаря зацікавила найбільше. Ані до спецвідділень нормальних психушок, ані до секретних спеціалізованих людина з вулиці чи зі звичайної поліклініки потрапити не могла. Тут відлежувалася виключно клієнтура правоохоронців: з направленнями від міліції, прокуратури, суду або ж «Контори».

– Ти щось подібне пам’ятаєш? – запитую у Бориса-психіатра.

– Близько не було. Міліцейська справа теляча – передати знайду нам, оголосити розшук і бувайте здорові. Далі – за принципом «кожному своє». Медицина таких от, як ти казав, «стариків для метражу» лікує, міліція – родичів шукає за своїми правилами. Знайшли – добре, не знайшли – оформлюємо спільно, зверни увагу, путівку до спецінтернату. Що я, перший рік із оцим контингентом справу маю? А тут, бачиш, розшуку не оголосили, справу встановлення особи кинули на півдорозі, зате звідкись виринула відома установа на три славетні літери і взяла хворого в роботу, аж дим пішов.

– Слухай, Борисе, а може цей дядько, як кажуть кримінальники, «дурку косить»?

– Маєш на увазі: симулює втрату пам’яті аби заховатися у психушці, щоб його за якийсь злочин не коцнули? Ні, не схожий на такого, мій друже Холмс. Ніяких наколок – ані блатних, ані дитбудинківських. І взагалі, подивишся на мозолі на його руках і зрозумієш: пролетар, гегемон. Конкретно – металіст. Ще конкретніше – слюсар високої кваліфікації.

– Зрозуміло. «Бі-бі-сі» ночами не слухає, «Архіпелагу ГУЛАГ» не дописує, хто такий Галич – поняття не має.

– Одне слово, проста радянська людина.

– Слухайте, лікарю, хто з нас у ментах ходить? Ви чи я? Звідки така точність у судженнях?

– А це я, інспекторе, від вас набрався. За роки нашої спільної праці і спільного розпивання кави. У нього на руках в шкіру мікрочастинки металу в’їлися. Але не такі, як при токарній обробці, не стружка, а пил. Він не різцем, а напилками працює та надфілями. Питання є?

– Одне єдине. Контора – це тобі не ментура. Захочуть, то й з мумії єгипетського фараона показання виб’ють. У письмовій формі. Щось їм вдалося встановити? Має ж якась інформація від них в історії хвороби фігурувати.

– Олексо, ти ж добре знаєш, що ця установа не любить відповідати на будь-чиї запитання. Не той профіль. І взагалі, за законом у цього дядька мало бути дві історії хвороби. З волгоградської обласної лікарні і зі спеціальної. Та от, перша історія є, а замість другої лежить, кажучи по-культурному, резюме з переліком процедур та курсів лікування. Сто-рі-ноч-ка! Одна штука! І все. До речі, ось тобі ще одна цікава обставина, товаришу інспекторе: руки у нього робочі, а зуби золоті. Виходить, добре заробляв. По найвищому розряду.

– Борисе, якщо ти все знаєш, то якого біса ти мені морочиш голову котру годину підряд? Слово честі, я тобі зараз запропоную сісти на моє місце в розшуку, а я зодягну твого халата і піду доводити психів до стану нормального будівника комунізму. Бо я вже від твоїх розмов так наблатикався, що, здається, можу і діагнози ставити, і лікування призначати і навіть інвалідність оформляти.

– Еге ж, розігнався. Попрацюй з моє – тобі ж інвалідність оформлять.

– Налякав Дон-Жуана аліментами, а мене інвалідністю. Якщо не помиляюсь і не все забув, чому в Університеті вчили, то «інвалід» в дослівному перекладі означає «неправильний». А я і є неправильний мент. Замість пити горілку і читати «Советский спорт» я читаю Альберта Камю, щоправда, в польському перекладі і п’ю каву з представниками гнилої інтелігенції.

– Якщо, інспекторе, ти вже вирішив продемонструвати ерудицію на знання іноземних мов, то мушу нагадати, що в даному випадку декому більше пасує визначення "ідіот", себто, грецькою мовою, «незалежний».

– Добалакалися, – погодився я. Однак за звичкою вирішив, що моє має бути таки зверху. – Не проймайся, Борисе, отим металістом із золотими зубами. Ти ж мені сам казав, що там був помилковий діагноз, що людину уже вивели зі спецконтингенту в розряд звичайних психів, яких у світі мільйони. Забереш його у своє відділення, пролікуєш по-людському. Потім він пригадає, що звуть його Іван Іванович Іванов, родом із села Мочилово Погостівського району колишньої Царицинської губернії. І поїде він до свого тричі перейменованого міста-героя і знову стане ударником п’ятирічки, а то й орден заробить. І навіть не знатиме, що колись його Контора мотузила. Зараз, хвалити Бога, не сталінські часи! І Контора, як бачиш, свої помилки визнає. Сам розумієш, замість пайку кайлом виколупувати твого металіста в нормальну лікарню переводять. Ще й з тебе підписку беруть, щоб не розляпав зайвого. На просту радянську людину, лікарю, не повинна впасти навіть тінь необґрунтованої підозри. Одного не розумію: на який «ікс» ти мені вже другу годину підряд розповідаєш історію чужої хвороби?

– Ви все сказали, товаришу Вишинський? – єхидно поцікавився Борис. – Як все, то я додам. Ні до якого Волгограду мого металіста не треба відправляти вже сьогодні. Можу обґрунтовано стверджувати, ще до початку нормального лікування, що прізвище хворого все ж таки не Максим Горький, а скоріше Андрій Головко. І що народився він, жив і працював далеченько від того місця, де його знайшли. Не на Волзі, а на Дніпрі. Точніше – в Києві. Конкретно – на Шулявці. І саме там згорьована родина чекає-недочекається свого годувальника.

Треба сказати, психіатр мене дістав. Ні, я вже не раз мав змогу переконатися, що інтуїція у Бориса – на рівні нашого Старого. Але Шулявкою він мене остаточно добив, закопав і напис написав: «Тут лежить дурний мент Сирота О.С.»

– То може ти, лебедику в білому халаті, мені ще й вулицю назвеш про всяк випадок, а також номер будинку і квартири?

– Будь ласка. Вулиця Лагерна. Будинок і квартиру уточню тільки після тебе, як ти припиниш свої дурні лягавські жарти.

– Воістину, схоже на правду. Бо наплодили таборів, як того гною на селі – від піонерських до «суворого режиму». А вулиця справді одна така. Звідки дізнався? Невже він сам сказав під гіпнозом? Коли ти встиг?

– Сказав. Тільки не мені, бо я за нього ще не брався. Твоїм йолопам-колегам з волгоградської залізничної міліції. Одразу після таємничої появи на товарній станції. Тільки ці кретини чомусь вирішили: раз у Волгограді Лагерної вулиці немає, то у людини в голові «ку-ку». У Волгограді справді немає, а в Києві є. Тільки не пришивай своєї політики, бо вона Лагерна ще з дореволюційних часів, тут щоліта кадетські корпуси таборами стояли. Звідси й назва: «Лагерная».

– Докторе, а може я зараз перескочу в гастроном на Заньковецької, візьму пляшку… ні, краще дві. Ми з тобою заспіваємо: «Взвейтесь, соколы, орлами…» Як там далі? О! «…то ли дело под шатрами в поле лагерем стоять!» А я все одно не допатраю, де Крим, де Рим, а де «я ваша тьотя з Києва, буду у вас жити».

Та мій друг Борис на зойк душі не зреагував і продовжив свою «важку повість» про психа, який не псих і вулицю, яка і Лагерна, і не зовсім:

– До речі, щоб ти знав: за часів чергової українізації якийсь мудрагель замість «Табірна» нове слово придумав: «Лагерна»! Так воно і пішло. До речі, вимова у цього Максима Горького типово шулявська. Щоправда, у волгоградській міліції випускників російського філфаку немає, тож з цього боку у мене ніяких претензій до солдатів правопорядку. Я, до речі, сам у цьому районі виріс і шулявського діалекту дуже довго позбавлявся аби не ганьбитися в пристойному товаристві.

Я дуже не любив, коли моїм писком витирали калюжу, не мною напуджену, навіть професіонали на взірець Старого. Що вже казати про ганебний програш любителю. Тому я ще трохи повидригувався, переважно з принципових міркувань:

– Ну добре, аби ще десь крім Києва була Лагерна вулиця, я й справді не чув. Але ж Лагерна – то хоч і не вулиця Леніна, котра є в кожній Кобиздохівці, але і не Хрещатик чи Поділ.

– Хрещатик є в Боярці, вулиця маю на увазі. Є ще населений пункт – нижче по Дніпру. У річників навіть загадка є: скільки кілометрів від Києва до Хрещатика. А Поділ – то стара частина не тільки Києва, а й, скажімо, Чорнобиля. Книжки читати треба, товаришу інспекторе, а не тільки протоколи. До речі, може десь іще існує вулиця «Лагерная», навіть у тих містах, де є метро. Але такого поєднання: метро поряд з Лагерною, та ще й станція «Жовтнева» (завваж: не Жовтневої революції, а саме Жовтнева) – оцього вже точно більше немає ніде крім Києва.

– В книжках прочитав?

– Навіщо? Дзвінок друзям, туди, де є метро – в Москву, Ленінград, Свердловськ і Новосибірськ. І взагалі, мій друже Олексо, кажу вам як професійний знавець людської психіки: найчистісінька правда дуже часто виглядає стовідсотковою брехнею. І навпаки… якби мій золотий металіст вийшов у Києві зі станції метро «Жовтнева» і чомусь забув, в який бік повертати на Лагерну, то ніхто б йому психбригаду не викликав. Узяли б під руки і відвели додому, бо це недалеко. Під самі двері.

Отут уже мені недобре стало, як тому «Максиму Горькому» на чужій станції під Волгоградом:

– Так ти що хочеш сказати? Що то все не маячня божевільного і не втрата пам’яті, а щось таке, в чому ти без допомоги такого ж божевільного, як і сам, мента не розберешся?

– Я хочу сказати тільки те, що він справді сів у київське метро, задрімав, почув крізь сон: станція «Жовтнева», вискочив в останню секунду… а от що було далі… можливо, щось би він та й згадав, але мої колеги благополучно і, боюсь, остаточно відбили у нього пам’ять інсуліновими шоками. Або є ще один варіант, про який би мені не хотілося думати: у спецлікарні з нього витягли-таки всю правду, а потім професійно загнали її на такі глибини, що можна спокійно списати клієнта у рядовий дурдом.

– Стривай-стривай, я, здається, збагнув, що ти маєш на увазі. Якщо я у Москві, стоячи посеред вулиці Горького, запитаю у перехожих, як мені пройти до Кремля, то мені спокійнісінько пояснять або навіть проведуть. Але якщо я пророблю те ж саме посеред вулиці Горького у Києві, то мені навіть ДАІшники зроблять «ку-ку» з відповідним жестом і порадять виспатись. А якщо я наполягатиму?…

– Викличуть психбригаду. Інспекторе, мені подобається хід ваших думок. Але, здається, і справді пора налити.

Від автора: спеціально для молодого покоління. Після розпаду СРСР вулиці Горького у Москві повернуто її первісну назву – Тверська. Характерно, що частина старої київської вулиці з тією ж назвою після сорокарічного фігурування в якості вулиці Патриса Лумумби знову стала Тверською, а вулиця Горького у тому ж таки Києві перейменована у вулицю Антоновича. Як там колишній нижегородський міщанин Олексій Пєшков перевертається в могилі – можна лише уявити.

Перейменувань було багато, але вулиця Лагерна так і залишилася недоторканною, незважаючи на свою відверто російськомовну назву. Містика якась!

Олекса Сирота:

Ми з моїм другом Борисом помовчали, потім ще випили. Він сто грамів коньяку, я – півсклянки (хто чим міряв). Після чого до мене повернулися дедуктивні здібності. І асоціативне мислення.

– Я особисто, докторе, знаю лише один випадок таємничого перенесення радянської людини за тисячу кілометрів від його домівки. Це коли одного дуже відомого композитора-пісняра його колеги впоїли до анабіозу в ресторані московського аеропорту Шереметьєво, потім власним коштом завантажили в літак і він прийшов до тями у Петропавловську-Камчатському. Без грошей, але в дружній компанії з потужним бодуном. Якщо ти вже взявся бавитися у детектива, то може поясниш мені, ідіоту-інваліду, свою версію?

– Прошу. З метро «Жовтнева» на вулицю Лагерну можна йти двома шляхами. Перший – вгору сходами, а потім під ліхтарями повз гастроном-пошту-хімчистку до самого під’їзду. Зручно, але довше. А можна низом через парк. Фактично без сходів, у темряві, зате швидше. Наш пролетар обирає другий варіант. Пізній вечір, хоч в око стрель, з паркової флори виходить паркова фауна – місцеві хулігани. Ударник одержує в голову, у нього все вигрібають з кишень і лише після цього думають, що з ним робити далі. На «мокре» не підуть – ще не доросли, але залишати на місці небезпечно, раптом хтось наткнеться. Момент істини: за сто метрів вниз по схилу – залізнична гілка. Через Петрівку-товарну, Дарницю, далі – на схід чи північ. Там час від часу зупиняються товарні поїзди. Непритомного чолов’ягу тягнуть вниз, закидають у порожній вагон чи на платформу – і вперед! Якщо били на совість – отямиться лише вранці. Вдень товарняки йдуть, як правило, без зупинок. Доки прийшов до тями, доки зорієнтувався, доки поїзд зупинився – ось тобі і станція «Максим Горький». Як професіонал-психіатр можу навести тобі сотні прикладів неадекватної поведінки людини після міцного удару по голові. Бувало, що люди раптом забували рідну мову, зате починали вільно говорити якою-небудь екзотичною іноземною. Запитання є?

– Дорогий мій Ватсоне, ти, звичайно, рідкісний зануда і з будь-якої нормальної людини зробиш свого пацієнта. Але… якщо ти такий розумний, якщо все так елементарно, то чому б тобі не зняти трубочку і не подзвонити до нас в міську Управу в відділ розшуку тих, що зникли безвісти. Поділився б із ними своїми аналітичними розробками, тобі б іще велике спасибі сказали. Ну, і відро сліз від вдячних родичів теж забезпечено: така радість, така радість. Але є у мене одна мале-е-е-сенька підозра: якби все було так просто, то ти б мені битий вечір голову не морочив. Бо як радянський лікар і десь навіть знавець людської психіки цінував би мій час. Так що ж там насправді?

– Та так. Як ти кажеш – дрібничка. Зате суттєва. Бо ставить усю цю ситуацію в позу, абсолютно неприпустиму для радянської моралі. Розумієш, Олексо, моя версія прекрасно пояснює переміщення в просторі. Але не в часі.

– А це ще як?

– А так, що він сів, якщо вірити тому, що записано в основній історії хвороби у київське метро рівно за чотири роки до того, як вийшов з нього на станції «Максим Горький-товарна» Приволзької залізниці і плюс рік у лікарні. Так чорним по білому і записано: «Глибока амнезія (себто, втрата пам’яті) повністю перекриває всі спогади про події останніх п’яти років життя пацієнта. Хворий детально описує факти з власної біографії, а також основні політичні та соціальні події в житті держави, які відбувалися рівно п’ять років тому, наводить численні подробиці, характерні для так званої оперативної пам’яті, однак не може пояснити, в який спосіб він зі свого, так званого метро опинився на під’їздних коліях залізничної станції». Кінець цитати. Отак, Олексо, повний провал в пам’яті! Відпрацював зміну, вийшов, сів у метро, задрімав, почув оголошення, прокинувся, вискочив… далі чорна діра у спогадах на цілу п’ятирічку.

Професіонал у моїй підсвідомості ніяк не міг примиритися з поразкою. А тому я сміливо втрутився до Борисової професійної царини:

– А може, він п’ять років тому втратив пам’ять, потім його весь цей час десь носило по світу, аж доки однієї ночі щось у голові клацнуло і він отямився посеред чужого пейзажу.

– Ну, по-перше при нашій системі охорони здоров’я, а особливо системі міліцейської прописки п’ять років не побомжуєш. Обов’язково відловлять і прилаштують. Вилікувати не вилікують, але особу встановлять. Ти ж краще мене знаєш: тут он місяць без роботи походиш і вже дільничний вовком дивиться: що це тут за нероба-дармоїд на його території тиняється? А ти кажеш – п’ять років!

Від автора: варто нагадати, знову ж таки, молодим читачам, що так зване ухиляння від суспільно-корисної праці строком більше трьох місяців вважалося в Радянському Союзі кримінальним злочином. І тягло за собою серйозні наслідки, включно з позбавленням волі. Всякі посилання на бажання знайти роботу згідно уподобання вважалися антирадянською пропагандою. Що ж до модного, на жаль, зараз слова «бомж», себто, особа «без определенного места жительства», то це досить давня міліцейська абревіатура. Так у офіційних документах іменували громадян, котрі насмілювалися порушити ще один наріжний закон радянського ладу: прописку. Те, що цей закон грубо порушував права людини на свободу місцепроживання, пересування, а заразом і право на ВИБІР роботи – радянських церберів не хвилювало. Цікаво, що за часів Брежнєва, десь у середині семидесятих років минулого століття, Радянський Союз підписав і ратифікував «Хельсинські угоди», в яких зобов’язався відмінити інститут обов’язкової прописки, як антидемократичний. Проте, ні сам Леонід Ілліч, ні його наступники до перебудівника Горбачова включно і не збиралися цього робити.

Олекса Сирота:

Сказати, що у мене одразу було передчуття майбутньої величезної халепи, в яку я вскочу добровільно, з ентузіазмом і десь навіть з піснями – означало б збрехати. Можливо, цього разу мене підвела інтуїція, а можливо, у мене її не було взагалі. Просто Його Величність Випадок з одного боку і доброзичливе ставлення Старого з другого досі дозволяли мені раз-по-раз балансувати над прірвою, з якої нормальні люди не вибираються.

– Слухай, ти мене вже дістав із цим своїм пацієнтом. Ще раз скажи: сів у метро-задрімав-почув-прокинувся-вискочив – і я завию! Правду кажуть, що міліціонер, котрий багато років спілкується переважно зі злочинцями, стає чимось на них схожий. Напевне, та ж історія і з психіатрами, тобі не здається? Бо замість того, щоб зняти трубку і подзвонити в довідкову, щоби дізнатися номер телефону квартири того металіста, ти обдзвонюєш половину Радянського Союзу, будиш посеред ночі своїх колег, потім приходиш до мене, пардон, кличеш мене до себе – бачиш, як ти мене задовбав! – і влаштовуєш тригодинний сеанс тихого занудства і все це для чого? Аби вибудувати таку кримінальну конструкцію, щоб твій друг інспектор Сирота від заздрості повісився на власній форменій краватці. Зрозумій же, дурило моє медичне, що Шерлока Холмса із людини без спеціальної освіти і постійної практики не вийде. Хіба що доктор Ватсон. Експеримент уже був, ти знаєш. Такий собі Євген Катаєв, котрий ганебно провалився на посаді дільничного міліціонера, зате уславився як письменник Євген Петров… А до речі, говорили-балакали, розказували, аж плакали. Десь же там, у першій історії хвороби має бути його прізвище, котре він назвав при затриманні?

– Так я чому саме до тебе звернувся! – обурився мій друг Борис. – Думаєш, як я цих психів щодня бачу, то й сам такий? Тут ситуація явно не медична. В історії хвороби – отій, першій – титульна сторінка, на якій пишуть анкетні дані пацієнта, кимсь акуратно вирізана і замінена ІНШОЮ. З самими прочерками…