Текст книги "Три листки за вікном"

Автор книги: Валерий Шевчук

Вранці на ратуш сходилися поважні господарі. Купу добра було звалено в дворі, тут-таки стояли прив'язані корова й кінь, і господарі перебирали речі, роздивляючись. Прийшла й Тетяна, і Степан Кошанський сказав так, щоб чули всі:

– Можеш, Тетяно, зголосити всі речі, що належать тобі особисто, суд їх поверне.

Тетяна кивнула і почала відбирати з купи одежі жіночу, а також дещо з речей пожиткових.

З'являлися один по одному й урядові: сотник, городовий отаман, війт, сотенний осавула й бурмистри. Вони поважно розсілися тут-таки, за вкопаним у землю столом, починаючи розправу.

– Що впізнала тут свого, Маріє Тимофіїхо, – спитав сотник Костенецький.

Тимофіїха виступила з юрби і сказала голосно й чітко, щоб писар устиг записати іі слово:

– Крім лубки з приливаними чорницями, яку я забрала вчора, в мене вкрадено скриньку з новою оковою, в якій було вісім кіп грошей, дві носатки простої горілки, ціле сало, олію в горщику – п'ять кварт, казанець новий, ціною чотири золотих.

Петро сидів обіч, сірий, виблідлий і байдужий.

– Чи признаєшся до покражі, яку виповіла Марія Тимофіїха! – спитав його Костенецький.

– Признаюся до покражі лубки з приливаними чорницями, – сказав Петро.

– Будемо, панове, допитувати з пристрастям чи питатимемо далі?

– Питатимемо далі, – сказав Кошанський.

– Хочу зголосити панам урядовим, – виступив наперед Петровий швагро Осип Орищенко, – що я впізнав серед цих речей своє свердло. З ним пропало в мене зі скринькою вісімнадцять кіп грошей і три битих таляри, чарок срібних дві, срібний гудзик і гаплик. Окрім того, срібний перстень, два складених образки, чвертка карунового сукна, кунтуш каруновий гранатовий чоловічий, кандійка, порохівниця, залізний ланцюг, три долота, залізний шворінь, струг і скобель.

– Чи признаєшся ти до покражі, яку виповів Осип Орищенко?

– Признаю, що струмент: свердло, долото і струг позичав я у нього, – сказав спокійно Петро.

– Позичав на вічне оддання, – скривився Осип. – Прошу панів урядових записати те, що я сказав.

– Вже записано, – сповістив Степан Кошанський.

– Зголошую і я свою кривду, – виступив Тесько Сердюк. – Вкрадено у мене рушницю, мушкет, пістоль, залізне путо, киндяк, на десять копійок сухої риби, півчвертки крупи гречаної, таляр грошей, сокиру, косу, півтора фунта сірки.

– Признаєшся ти до покражі в Теська Сердюка? – спитав Костенецький.

Петро, однак, мовчав. Дивився на дорогу, що виднілася звідси: порожній, безлюдний білий сувій, розгорнутий між двома рядами тинів; вряди-годи падав туди вітрець і змотував білі, кручені вихори. Тоді над дорогою ставав сірий серпанок, поступово осідав він, і дорога прозоріла знову. І здалося Петру, що, коли б він устав і спокійно, не кваплячись, пішов розгортати й далі собі перед очі той сувій, ніхто б тут його не хопився – всі були надто зайняті своїм ділом. От і зараз ніхто не зважив, чи признався він до покражі речей, зголошених Сердюком, бо вслід за ним відразу ж виступив Йосип Горський і почав перераховувати й собі те, що в нього пропало й опинилося раптом серед Петрових речей. Петро дивився на грубі вуста Горського, які ворушилися під задимленими широкими вусами, і йому стало жаль цього чоловіка: попри все, очиці його бігали насторожено, і оглядав він пильно товариство, наче боячись, що хтось йому перешкодить законно красти в Петра.

– Спідниця нова штаметова з добрими бесаманами, шнурівка штофова жовтогаряча, шапка оксамитна зелена, добра, три шапки суконних, добрих, дзеркало велике, добре, сорочок полотняних – п'ять, кунтуш синівський, сукна тонкого, коралевий, в якому був капшучок з грішми, і було їх три копи…

– Чи признаєшся ти до покражі, яку виповів тобі Йосип Горський? – спитав Костенецький.

І знову нічого не відповів Петро, бо й не слухав Йосипового числення, зір його прочинився, і побачив він, що дорога, по якій ішов, уперлася в дивний ліс. Росли в ньому небачені дерева і співали небачені пташки. Вже йшов по тому лісі, відчуваючи чудовий запах; від якого ясніло йому в голові, аж він усміхатися мимоволі починав. Заплющив очі і уздрів себе на широкій галявині, де грала ладна музика – назустріч йому звівся чоловік у білому. Мав іскристі очі, простяг руку і сказав тепло:

– Втомився, чоловіче? Йди у дім свій і спочинь.

– У мене немає дому, – сказав Петро.

– Зайди в це дерево, – сказав чоловік.

Він ступив уперед, а що не хотів ударитися обличчям у кору, простяг руки. І руки його ввійшли в кору, наче була вона водяна. Тоді він увесь увійшов у дерево і спинивсь у синюватому мерехкому тумані, в якому мерехтіли де-не-де вогники. В тому тумані розрізнив він щось, наче сходи, і пішов угору, йшов він по них і йшов, а туман поступово рідшав і прозорів: ось воно те, про що мріяв, подумалося мимохіть йому. Ось де місце, куди приведу я свою кохану і де зможу спокійно оселитися… Він побачив перед собою густий, залитий цвітом сад. Дерева теж не були схожі на ті, які знав, – щось наче лобода.

Озирнувся, бо хотів розпитатись у того, котрий його сюди послав, але побачив обличчя своєї жінки Тетяни і почув її голос: перераховувала те з речей, що вважала за своє. Дивився на неї з зачудуванням і тихою підозрою: хто вона? Чому зв'язала з нею доля і чому блискає супроти нього такими сердитими очима? Йому захотілося в цей мент побачити інше обличчя, яке було б йому любе, що не знало б супроти нього озлоби й заздрості, зневаги і зненависті. Знав, що серед усіх цих людей є тільки одне таке, але зараз він його не побачить. Йому захотілося звестися і сказати: «Люди, що ви робите? Навіщо вам цей вертеп, чи тільки для того, щоб поживитися з моїх недоносків? Де взялось у вас супроти мене таке зло? Ми ж жили з вами мирно, люди, і я тільки трошечки, трохи не улягав у ваш світі Скільки разів я христосувався з тобою, Петре Орищенку? Можливо, я був трохи інакшого тіста, ніж ви, – думав він далі, – але я ніколи нікому не сподіяв ніякого зла!» Переводив погляд з одного обличчя на друге, здається, кожне почуло ті його невимовлені слова, але ніхто не захотів зрозуміти. Ніхто не захотів простосердно глянути йому у вічі, а кожен дивився кудись убік. Так, начебто не було його зовсім, а тільки непотрібна тінь, яку треба відвіяти. І в Петра почав входити раптом той незбагненний, беззмістовний, густий, як кисіль, і морочний жах. Здалося, що таки не врахував чогось і що Горпина таки правду сказала. Всі ці люди однодушне хотіли позбутися його. Можливо, вони таки винесуть одностайний вирок, і за годину чи дві він забовтається на гілці, як гнилий плід. Тоді вони відчують повний спокій, бо цілком від нього звільняться і здобудуть тим право на всі пограбовані в нього недоноски. «Ти, ласуне, – подумав він гірко, – поласував приливаними чорницями, а що здобув?»

– Чи не чуєш, що тобі кажу? – звищив до нього голос сотник Костенецький.

Петро звів на сотника прозорі, сині й невинні очі. Скинув русявим чубом і забрав його з лоба. Але сотник витримав його погляд. Мав свій: важкий, владний і незворушний.

– Я спитав тебе, чи визнаєш вину, чи піддавати тебе пристраснішому допиту?

«Киї, – подумав Петро. – Вони хочуть забити мене чи покалічити?»

– Визнаю свою вину, – сказав тихо, але й поспішно. Обличчя Костенецького розгладилося, а по людях, зібраних тут, пройшов шепіт. Петро кинув на них швидким, вивідчим поглядом: сказав щось догідне. «Тільки б не довести їх до несамовитості, – подумав він і здригнувся від огиди. – Злодій, я злодій! – захотілося йому гукнути. – І то через те, що годі себе виправдати!» Але й цього разу вуста його мовчали, наче заліплені воском, а очі знерухоміли. І був він такий спокійний і ніякий, що люди і справді не могли на нього дивитися.

– Суд видає декрет, – сказав голосно Костенецький. – Декретом нашим і з порадою товариською, при множеству віри гідних осіб, розсудивши тяжкий переступ козака Петра Легенького, до якого він сам признався, за артикулом статуту Литовського, присуджуємо його до смерті через повішання. Чи немає в товариства відводу?

Глуха тиша зависла над присутніми. Всі дивилися мовчки і знерухоміло, наче перейняли цієї закостенілості в оскарженого.

Тоді виступив наперед Тесько Сердюк.

– Прошу панів урядових зважити на чистосердечне признання Петра Легенького і на те, що злу дію вчинив він уперше. За те дарувати його життям і видати присуд доступніший.

Костенецький зирнув на урядових, кожен з них мовчки хитнув головою.

– Зважаючи на прохання поштивого господаря Теська Сердюка, суд змінює свою постанову. Декретом нашим і з порадою товариською, при множеству віри гідних осіб учиняємо: злодія Петра Легенького позбавити власного майна, покарати киями і вигнати геть з міста, не обкарновуючи…

– Готуйся прийняти належне, – сказав Степан Кошанський, підходячи до Петра. На вустах у нього косо лежала всмішка, а очі були крижані.

– За що зненавидів мене так, Степане? – спитав самими вустами Петро.

– Не я тебе зненавидів, а ти себе. Ті, що били його, мали таке враження, наче товчуть мішок із січкою, – не видав Петро із себе ні стогону. Костенецький спинив катів, йому здалося, що Петро мертвий, його перевернули на спину і справді побачили мертвий, засклілий погляд і закушену до крові губу.

– Чи не досить для нього, хлепавого, панове урядові? – спитав Костенецький і, побачивши схвальні киви, наказав катам відступитися.

Люди вже розходилися з двору, особливо швидко покинули його Оришенко, Сердюк, отець Тимофій і Марія Тимофіїха. Намагалися не дивитися одне на одного й поспішали, наче кожен мав надто пильну справу. Несли дещо з того добра, що його собі приписали, мали ще сюди повернутися.

Молодиця з відрами підійшла до двориська і спинилася. Дивилася широкими чорними очима, наче не могла зрозуміти, що тут діється.

– Візьміть у неї води! – наказав Костенецький.

Один із міських слуг, той, що бив Петра Легенького, підскочив до молодиці і щось їй сказав. Та мовчки зняла з себе коромисло, і слуга побіг до них з повним відром. Біг широкою ступою, розплескуючи воду, і мав дивно перекривлене обличчя.

Над майданом стояла тиша. Глибока й моторошна, немов удіялося тут щось недозволене. Може, тому вода, якою плеснули на Петра, вилилася надмірно шумко.

Сотник позіхав. Все ширше, ширше, здавалося, рот його і так розширився понікуди, але він все розтуляв і розтуляв його. Вже був той рот на все обличчя, криваво блищав отхланню, і тільки коли зворухнувся скатований, рот почав стулятися.

– Мабуть, знову живіт болітиме, – сказав Костенецький. – Щось мене на позіхи бере…

Він знову почав позіхати, ширше й ширше, розводячи щелепи, і аж головою крутнув, щоб швидше стулити рота. Кошанський дивився на нього іронічно і трохи зневажливо.

– Коли б не карали ми злодіїв, – сказав він, – світ би перевівся.

– А звісно, – сказав сотник, стуляючи рота. Петро, однак, знову запав у непам'ять.

– Може й померти, – сказав, підходячи, війт.

– Вилийте на нього ще відро, – наказав Костенецький, і його втретє нестримно потягло на позіхи. Слуга побіг удруге до молодиці, котра все ще стояла на майдані, він кинув їй до ніг порожнє відро, а схопив повне. Костенецькому ж роздерло рота так, що він знову блиснув червоною отхланню. Вода плеснулася на Петра Легенького, і він заворушився.

– Хай його вітер обвіє, – сказав сотник, кусаючи губи, щоб знову не позіхнути. Пішов із двору просто на молодицю, що невідривне сюди дивилася.

– А ти чия? – спитав він. – Щось мені не до знаку… Трохи вразився з того, як вона на нього зирнула, але мав іншу турботу: вуста йому розривало від позіху. Через те не став чекати на відповідь, а тільки подумав, що десь-таки цю молодицю бачив. Його щелепи знову роздерлися, притому так, що йшов він якийсь час із широко роззявленим ротом.

Петро опритомнів остаточно під вечір. Сонце стояло якраз проти нього, і він довго дивився на величезне, негаряче світило. Здалося, що пролежав у дворі ратушу незвідь з якого часу. Довкола не було ні душі. Він сів, крутилася йому голова. Дивився крізь болющі повіки на той шматок дороги, омежений сірими смугами тинів, що вабив його і раніше. Зараз він туди ступить, бо вже немає ніяких перешкод. Потягся до ціпка, що лежав обіч, і, спершись на нього, встав. Відчув, що живий і може рухатися, – гаряча хвиля щастя омила йому груди. На припухлому лиці проступило щось схоже на усміх, очі засвітилися – вечірнє сонце таки закинуло в них по живій іскрі. Спина й сідниця йому боліли, але цей біль відчував тоді, коли пересмикував плечима. Пішов і побачив, що ноги його несуть. Опирався на ціпок, наче був старим дідом, і поволі дибав порожньою вулицею. Зрештою, не була вона порожня. З кожного вікна, дверей, з дірок у тинах світилися до нього цікаві очі.

Він спинився. Стояв і начебто зважувався: йти йому чи ні. Перед ним лежала вулиця з кількох хат: дві з них він знав надто добре. Довкола було так само порожньо, не відчувалося навіть очей, що за ним підглядають. На тин скочив лапами брунатний невеликий пес, побачив Петра і стрибнув до нього. Принизливо вихляв тілом, тернувсь об ногу і, піддерши писок, тихенько заскавулів. Завмер раптом: з відчинених дверей хати дивилася на нього жінка.

– Тобі чого? – спитала вона.

– Хіба це не мій дім?

– Не можеш уже тут жити, – мовила вона гостро.

– Я хочу взяти на дорогу одяг і харч.

– В тебе нема тут одежі й харчу! – сказала жінка. За спиною в неї заспівали двері, і в них став Кошанський.

– Що тут таке? – спитав.

– Той злодій прийшов, – холодно сказала Тетяна.

– Хіба не знаєш, що до заходу сонця тобі треба піти з міста? – спитав Кошанський. Петро мовчки на нього дивився.

– Я тут, у твоєму домі, з урядового приручення, – сказав Кошанський і солодко позіхнув. – Стережу Тетяну від твоєї помсти.

Петро все ще мовчав, тільки світив змертвілим поглядом.

– Коли зрозумів мене, поспішай. Після заходу сонця тебе в цьому місці можна вбивати, як приблудного пса.

– Він щось проти нас замислює, – сказала жінка з сіней. – Подивися, які в нього несамовиті очі!

– Зараз піде, – сказав Кошанський. – Бо я тут таки з урядового приручення.

Петровий погляд запалився, і Кошанський нахилився, щоб узяти дрюка.

– Забирайся геть! – сказав глухо. – Бо черепа тобі провалю.

– Я прийшов, щоб вас побачити, – сказав повільно Петро. – За гріх вам воздається, і не мій на те буде суд. Він повернувся і ступив через перелаз.

– Думай про свої гріхи, Петре! – сказав цвілим голосом за спиною Кошанський.

Але Петрові не було чого тут робити. «Мене вже нічого тут не тримає», – подумав і подививсь у той бік, де стояла хата Марії Тимофіїхи. Йому тонко й тоскно защеміло в серці – лишав там щось по-справжньому дороге й гарне. Хотілося ще раз поговорити з Горпиною й пообіцяти, що він таки повернеться забрати її. Але навколо глухла безлюдь, і він, зирнувши на сонце, котре торкнулося вже овиду, пішов хуткіше.

Проходив повз пустище і вже починав відчувати радісне збудження, як завжди перед дорогою. Звів голову і моторніше посилав обіч себе палицю. Виліковувався від своєї урази і знову жив.

Неподалець зашарудів бур'ян, і він мимохіть глянув туди. Від куща верболозу замахала йому хусткою дівчина.

Зійшов з дороги і, як міг швидше, подався туди. Поспішав і усміхався: назустріч пливли йому кохані очі.

– Я тобі принесла дечого на дорогу, – сказала Горпина і подала йому зав'язану в біле полотно лубку.

Подивився на неї широким-широким поглядом, і дівчина побачила в тих розширених очах усе, що сподівалася: ласку, любов і прощання, їй захотілося кинутися йому на шию і виплакатися уволю. Тоді знову дивитися йому в вічі і знову плакати. Щось недоказане і недокінчене праглося там прочитати, однак очі його звузилися, і в них заблищав сміх.

– Знову лубка з приливаними чорницями? – питав він так ніжно, що сутінки, які плелися біля них, на мент перестали згущуватися. – Тільки чи не потраплю я з цією лубкою в нову халепу?

Він ішов залитою сутінком дорогою, тримаючи в зігнутій лівій руці розкриту лубку. Черпав долонею солодкі ягоди. Виїдав їх із руки і йшов, тримаючи в роті любий смак. Очі його вже зовсім позбулися мертвизни, а світилися тепло і м'яко. Отак і йшов він порожньою дорогою і, здається, знав, куди йому йти. Знав, що ця дорога не на один рік і що в кінці й обов'язково буде дивний ліс – увійде в нього і неодмінно зустрінеться з чоловіком, котрий не прожене його і не вилає, а подарує оселю; куди він зможе привести Горпину. Відбудеться відтак вшестя в царство, про яке завжди мріяв і в яке вірив.

Черпав рукою приливані чорниці, і очі мав примружені, адже треба йому продивитися перед собою цілий простір; був покритий поки що сутінком, уходив-бо не в ранок, а в ніч. За спиною давно погасло місто, в якому народився і збирався жити цілий вік; у тій землі, куди він простує, його назви не буде знати ніхто. Не мав жалю, бо гнала його по дорозі схожа на казку сподіванка. Усмішка поступово гасла на його худому лиці, очі наповнювалися смерканням і загусали. Шия витяглася, бо щось таки побачив він у сірому мороці, що заступав йому світ. Став і вдивлявся, і аж навшпиньки ставав: попереду щось рухалося живе. Світла було замало, щоб розгледіти його конечно, але він міг і вгадати. Через поле, захоплюючи й частину дороги, з глибини ночі, що вже обняла навколишні ниви, рухалося на нього щось сіре, схоже на отару, а може, й була то отара. Може, була то й ніч, в яку готувався вступити, а може, таємні сили везли на величезному возі часу сповитий і ще немічний завтрашній ранок.

Лубка випала йому з рук, борлак нервово ковзнувся по шиї, бо в горлі таки пересохло, він стояв і чекав. Чекав того, що мало до нього прийти.

Цю історію я почув тої ж таки вітряної осені 1751 року і оповів її мені давній приятель, канцеляриста Грицько Підопригора, який, у свою чергу, чув її від Григорія Костенецького, конотопського сотника. Мені здалося, що той Петро, котрого бачив я вбитим, міг бути й Петром Легеньким.

Ми смакували тоді з моїм приятелем старим, запашним медом, що його купив я в Івана Скиби, і вітер налітав на мій дім, наче намірявся його завалити. Був той дім дерев'яний, вітер знаходив шпари і тонко в них висвистував. Під ту музику оповів я Грицькові й про Запаренка, і він сказав після задуми:

– Життя людське тим і дивне, що в ньому подібного стільки ж, як і неподібного.

Ми примовкли і слухали якийсь час вітер. Я відчував мокрий, змерзлий простір, що стелився за моїми вікнами. Вітер рвав із дерев останнє листя і ніс його, доки не припечатував до паркану, стіни чи вікна. Один із таких листків приліпився і до нашої шиби, і ми обоє одночасно туди позирнули.

– Лишайся переночуй, – запропонував я Підопригорі. – Негода така!..

– Для доброго козака – хіба це негода? – засміявся Грицько і таки поїхав.

Я вийшов на ганок, щоб провести його, вітер нападав накотами і тріпотів кінчиками одежі.

– Сидиш тут, як ведмідь у барлозі, – гукнув мені Грицько, розвертаючи коня. – Приїзди коли й до мене.

Вітер накинув на нього кілька листків, і він відмахнувся від них, як од надокучливих птиць. Махнув рукою й поїхав сірою, болотистою вулицею.

Я повернувсь у свій дім і відчув раптом його порожнечу. Дім зітхав під ударами вітру і начебто на щось скаржився. Саме в цей мент я й відчув, що Грицько мав рацію. Власне, не зрозумів, а відчув: щось мені трохи прояснилося. Не хотів ще додумувати цього до кінця, бо що знаю про цей світ і чи можу його судити?

Мимовільно згадав Стефана Савича – захотілося розповісти обидві історії саме йому. Був певний, що знайдемо з ним спільну мову, адже її вже ми знаходили. Міг би розповісти йому ще про одне – про те він також заговорював. Кілька днів тому прийшов гетьманський універсал, у якому звідомлялося про вигаданого месію. Такий чоловік справді з'явивсь у наших краях, ходить від села до села й баламутить людей. Цей псевдомесія насправді козак із-над Орелі Петро, в універсалі наказувалося зловити його, де б не появився, забити в кайдани і відправити до генеральної канцелярії, як звичайного злочинця і плевосіятеля. Але найбільше мене цікавило не те: із дяком Стефаном я міг удосталь наговоритися про мистецтво складати вірші – таку потребу маю завжди, коли душа з'являє невияснений біль, а самота бере раптом за горло. Відтак годі мені вже тішитися зі свого затворництва, і мене тягне напитися не лише тонкого меду. Тоді я можу, хиляючись з боку на бік, як найубогіший простолюдин, горлати в нічну темінь пісню і знаходити в тому задоволення. Такі пориви завжди живуть у мені, і спиняє мене хіба те, що грубої пісні ніколи я не заспіваю, а тонкої й милозвучної поготів, – надто це мене розчулює. Може, тому я йду на середній шлях, сідаю до столу і присуваю до себе чистий папір. Ось і зараз, провівши Грицька, маю той-таки неспокій. Вже зачинив за собою всі засуви й замки і повільно йду на самотній вогник свічки, що тепліє на моєму столі. Він похитується, нагинаючись чи в один чи в другий бік: покоєм гуляли невидимі струмені, вітер все-таки знаходив, як проникнути до мене. На тому ж таки столі стояв недопитий мед – верх умієтності чарівника напоїв Івана Скиби – і два келихи. Я налив собі трохи меду і потримав його в роті, щоб відчути глибоку настояність. Вітер насідав на шиби, і мені здалося, що ті аж прогиналися під його напором. Вогник схитнувся і ледве не зіскочив із гноту. Цього було досить, щоб відчув я глибокойдучий із простору поклик. Рука моя мимоволі потяглася до пера і за мить почала писати швидко й гінко, засипаючи мою книжицю рядками.

ВІРШІ ПРО ВІТЕР, ЩО НАПИСАВ Я В ОСІННЄ НАДВЕЧІР'Я

 
Цей вітер мокрий, дикий, б'є вікна, моросить,
Зітхання предковічне у дім мій заносить.
Пливе ніч темно, сліпо, невгадно, морочно,
І крутить вітер танок химерно і скочно,
І крутить світ дрімливий, холодний і сірий,
І пало стає в серці тепла, світла, віри,
І мало в серці сили здолати цю хвищу,
Тож він і шаленіє, і рветься, і свище.
Що станеться зі мною в цій миті і другій,
Чи в радість обернуться мій смуток і туга?
Чи я знайду ту силу, щоб вийти із цього
І вечора, і вітру й зійти на дорогу?
Дорога, наче привид, у світлі манячить,
Не кличе і не вабить, та зводить, одначе.
Постій, дай зупинюся, химерний навійло,
До тебе чашу ставлю – ану ж бо, налий-но,
Я вип'ю трунку твого, щоб вийти із ночі,
І розтоплю на срібло свої смутні очі,
На золото – свій розпач, і в першому слові
Скріплю до світу смак я відвічний любові.
 

Але й такого писання було не досить, щоб звільнитись од тягаря туги, яка так важко мене пригнітила. Тоді я зробив ще одне – це чиню не так часто, а тільки в особливих випадках: сів перечитати чудні, як на мене, записи, зроблені дідом моїм Іллею. Вони перейшли у спадок саме мені: задля них я поступився сестрі родинним сріблом – дідів діаріуш цінніший мені срібла. Віддав оправити його у шкіру із застібками, і він лежить у мене серед інших книжок. Я читав цей рукопис не раз і знаходив щоразу щось раніше непрочитане. Мій дід був чоловік нещасний, але й мудрий. Він любив світ, хоч не знайшов у ньому доброго ладу – надто високою мудрістю хотів жити. Він вірив у сни та візії, бо вони, очевидно, часто його навідували, однак більше було того, що вклала йому в голову мудрість його часу. Часом дідові одкровення мене увіч веселили (була це мудра наївність старих дітваків), а часом смутили. Отож просидів я над рукописом далеко за північ – сьогодні дідова історія мене смутила. Захотілося раптом прийти з цієї моєї ночі у ніч його, у його вічність, простягти йому руку й поспівчувати; не було в дідовому житті людини, яка зробила б це по-справжньому за його життя. Мені захотілося повернутися духом у минулий час і завітати на пасіку діда Іллі тією тінню, які любив він описувати. Але ніколи, ніввіки не зможу я, діду, прийти до тебе навіть тінню – ми розминулись у цьому світі. Єдиний спосіб, діду, з'єднатися мені з тобою – поспівчувати тобі. Ти обірвав свій рукопис на півслові, і я відчуваю од того жаль; ти хотів миру, не маючи його, і я співчуваю тобі; ти славив неспокійність духу, а жив убогим життям, хотів любити й не мав кого – я відчуваю від того жаль. Дивні ночі бувають, діду. Такі ночі, коли й справді можна повірити в казку чи в небилицю. І я вірю в казку, що ти знав про мене, бо книгу свою якомусь читальнику посилав. Ти послав свою книгу найретельнішому читальнику: він читає й перечитує її, і співчуття його – ніби вогняна квітка серед ночі. Вклоняюся твоїй пам'яті, діду, але не перестаю через те співчувати тобі: жаль мене з'їдає, жалкий жаль!