Текст книги "Три листки за вікном"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

РОЗДІЛ XXXII,
у якому Турчиновський оповідає про те, що його знову відвідала смерть

Своє самітництво на пасіці я змушений був урвати, бо непомітно, доки мережив ці рядки, приступила до нашого краю осінь. Ночі стали холодніші, я опорядив бджіл на зимівлю і змушений був повернутися додому, щоб не накликати на себе підозри, бо паньматка моя останнім часом почала запильно до мене приглядатися. Очевидно, переживання, що їх виклав тобі, люб'язний читальнику, відбивались у якийсь спосіб на моєму обличчі, бо паньматка якось не витримала й запропонувала покликати бабу-шептуху.

– Але поки що нічого вишіптувати, – спокійно заперечив я.

– Це добра знахарка, – мовила паньматка. – До того ж я її вже запросила.

Ця розмова відбулася по моїм переїзді додому. Я пильно сховав своє писання – лише вночі зможу тепер віддаватися йому, а щоб не входити з жінкою в довгу й безкорисну суперечку, згодився прийняти шептуху…

– Дайте два яйця, – сказала баба, пильно до мене придивляючись. – Яйця завжди правду показують…

Паньматка швидко принесла яйця. Знахарка звеліла мені лягти й розбила одне яйце біля голови, а друге в ногах.

– Дивіться, дивіться, паньматко! – закричала вона, не дозволивши однак мені встати.

Вони розглядали щось у моїх головах, а тоді пішли до ніг.

– Таки в ногах! – сказала знахарка.

– Що в ногах? – запитав я.

– Смерть ваша навідувалася, – мовила знахарка. – Але одужаєте…

Я встав і побачив, що по щоках паньматки котяться рясні сльози Тоді відчув, що починаю незвідь-чому дратуватися.

– Од чого видужаю? – спитав я. – І що це за хвороба в мене? Здається, чуюся здоровим і не знаю жодної недуги!

– Бо й чудна ваша хвороба, – відказала знахарка. – Ще не стрічала такої.

«Бабські забобони», – захотілося вибухнути мені, але я змовчав – хотів якнайшвидше звільнитися від непотрібної опіки.

– Яйця завжди дійсне показують, – озвалася ображена знахарка.

– Що ж вони показують? – глумливо запитав я.

– Гляньте самі, – так само ображено мовила знахарка.

В головах у мене в мисочці плавав у білку чистий жовток, від якого аж променята вияснювалися.

«Сонце, – подумав я, – мій вічний і любий супутник, ти милувало мене проздовж усього життя!»

Це й справді було так. Більше за родину й дітей своїх, більше за самого себе любив я сонце. Воно завжди стояло перед моїми очима, як вічна омана, – це воно наливало мене життєдайним світлом і клало на вуста усмішку, яка очищала й ублажала мене.

– Яйце як яйце, – буркнув я. – Ну а друге?

Підійшов до тарілки, поставленої в ногах, і ледве не відсахнувся: на ній плавала брунатно-кривава маса.

У мене звинулось у голові. Десь далеко, в глибині мозку, зазвучала музика. Почулися переливи звуків – шуміла у скронях кров. Дзвони неначе задзвонили, запахло осіннім листом, небо також покрилося таким листом, а я стояв серед білої тиші, оточений голими, блідими стінами. Наді мною висіла ясна, ніби молоко, стеля, пахло прілим сіном, кричала неподалік курка, сповіщаючи, що знесла нове яйце: яйце-сонце чи яйце-смерть.

Я подививсь у вікно – відслонювало осінній сад. Палало жовте, залите сонцем листя – сад дихнув старечим зітханням. Мені захотілося раптом струснути з себе накип років. Бо скільки минуло часу до мене теперішнього від того молодого вимірювальника доріг?

– Коли хочете, є помічне зілля, – сказала знахарка паньматці.

«Одне воно, зілля», – подумав я, підходячи до вікна, щоб віч-на-віч зустрітись із осіннім садом. Я знову подумав про святу сполуку нас із землею: зілля лікує нас від хвороб, бо воно сполучається з нами. Сад же, на який дивився, світив золотою сивиною – ми з ним потрапили в один ритм і дихали одним диханням.

Я всміхнувся. Вабив мене до себе цей сад. Трав'яна лава під яблунею, біля якої позірно зустрівся я з юнаком із своєї молодості, теж була покрита опалим листям. «Прийму ваше зілля, жінки, – весело подумав я, – воно мені не зашкодить».

Дививсь у сад і чув його дихання. Це було старече дихання, бо старечим диханням дихав і я.

РОЗДІЛ XXXIII,
у якому Турчиновський завершує оповідь про свої пригоди

Після того, як побив я органіста, відчув, любий читальнику, втому. Нічого від того задерикуватого настрою, з яким ішов до Шклова, не залишилося. Знав, що звідсіля треба тікати, і то найскоріше, доки побитий не зібрав своїх людей і не помстився на мені. Ставлення його до мене не змінилося, і не те, здається, важило, хто кого з нас побив, – суть в нашій взаємоневідповідності. Отож звільнення, кажу, той мій учинок не приніс, натомість з'явилася неприємна дражливість, коріння якої не міг збагнути я також. Може, для цього треба гострішого розуму, а може, й простішого: гострий уздрить заховане перед мозком, а простіший всі мої вагання, як недоступні собі, відкине. Біда в тому, що я не можу ставитися до незрозумілого як до ворожого собі: чи не це конечна причина моїх гризот? Але я назвався тобі, любий читальнику, шукачем істини, отож мушу таким залишитися. Покладаюся, читальнику, й на тебе: хай твій молодший розумець розрубає цей вузол, бо мені вчинити це не під силу. Сам помітив: вряди-годи каламутніє зір мій і до мене приходять видіння, які більше змучують мене, ніж очищають. Найкраще, можливо, жити просто: хай світить сонце, а мені б сприймати щирим серцем світ, що кладеться перед очима. І хай би було зачинено переді мною двері інших світів: уявного та змислового. Тоді залишилося б викласти тобі, ласкавий читальнику, кілька повчань, тверезо означивши, що добре, а що лихе, й заспокоїти цим і себе й тебе. Але, на жаль, зір мій дивиться частіше всередину, ніж позверх.

Отож, маючи такі побоювання й бувши оповіщений приятелями, що органіст збирає на мене своїх людей, аби напасти вночі й таки вкинути мене в Дніпро, я вирішив брати ноги на плечі й тікати, інакше від тих драпіжників не врятуєшся.

Увечері разом з кількома співаками я пробрався до Дніпра і, знайшовши біля берега дуба, пустився ним униз за течією. Ми пливли цілу ніч, і вільготна година, спокійна вода, а також розкішно засипане зорями небо заспокоїли нас, хоч заснути не могли, прагнули якомога далі втекти від ворогів. Я слухав вуркотіння води за бортом, плескіт нашого весла, яким правували по черзі, сплески риби, що грала в дніпрових глибинах, і намагався побороти тривогу.

Прийшло мені до голови в ту ніч, люб'язний читальнику, що треба завершити цю мандрівку. Навіть загадав собі: коли цього разу не втраплю у нещастя, залишуся мандрованцем ще якийсь час, коли ж знову впадуть на голову лихі пригоди – шукатиму миру. Вперше подумав я про отчий дім і про рідних своїх, і мені від таких думок стало солодко-щемно. Уявив собі, читальнику, марнотравного сина – зрозумів, пізнавши, й хвилювання, яке той відчував, коли уздрів дорогу до батьківського дому. Він ступає на поріг, а назустріч вибігають матінка з батьком, обливають його слізьми, він же обливає слізьми любих родичів своїх. Голосно лящить зраділий пес, згадуючи призабутого молодого господаря, сонце обливає всіх різким білим світом, у якому напрочуд дзвінко розлунює радісний сміх, – всі вони, сплівшись в обіймах біля дверей, сміються, забувши урази й тримаючи в грудях саме тільки добро…

Від таких думок я розчулився й попросив бога, щоб поталанило мені, однак не без усміху подумав, що загадав повернення па випадок нещастя.

«Чудні можуть бути людські забаганки, – подумав я. – Коли б задовольняти їх усі, світ перекинувся б з ніг на голову. Єдина справжня мудрість – не задовольняти їх жодної!»

Уранці ми допливли до міста Лоєва, що стояв на Дніпрі, й там днів зо два перепочили. Я намагався відігнати від себе думки, що гризли мене поїдом, і пішов поблукати біля Дніпра, де придивлявся до скойок, слухав плескіт води, часом і до рибалок доєднувався, допомагаючи їм витягти невода. Потім я купався, запливаючи далеко від берега, і, перекинувшись на спину, дивився в небо, яке котило срібні купчасті, щедро осяяні сонячним промінням хмари. Між безміру води, проти неба я знову відчув себе бадьорим і готовим до нової подорожі.

Весь другий день я проблукав по незнайомих міських вулицях. Довкола снували люди, клопочучись біля халуп, кудись поспішали, щось робили, я й сам відчувся належним до цього світу вуличок і навіть позаздрив усім заклопотаним і роботящим. Зграями носилися по куряві діти, їхній бадьорий крик та ігри були натхненні. Був саме ярмарковий день, і я поштовхався поміж возів, людей тут – як маку, а надо всім те ж таки незмірне небо з купчастими хмарами. Біля мене тягли коней цигани, товклися бородаті пейсахи, чулася литвинська, а подекуди й наша мова – я впізнавав своїх по одежі й по розлитому на обличчях спокої. Вусаті й забарні, земляки мої хитрувато торгувалися з усім тим людом, але я знав, що купці з них неважнецькі.

Я теж виявився в житті не досить добрим купцем. Хотів купити чи відшукати собі талан, але побачити його поки що не вдалося.

Рушив до річки, а тут мої співтовариші-співаки вже домовилися із власником судна, який за невелику плату згодився довезти нас до Києва. Сама згадка про Київ була радісна, і я відчув, що починаю хвилюватися: мені раптом захотілося повернутися в любі стіни Київського колегіуму, знову влитися в бадьорий гурт спудеїв і зажити вільним бурсацьким життям.

Відчалили ми цього ж вечора, коли сутінки вже утяжували землю й коли спала спека, яка в той день була чимала. Повечеряли юшкою з риби та хлібом і, ситі, задоволені, порозлягалися на чардаці, ведучи неспішливу балачку, як то завжди буває в таких випадках. Я слухав, як за бортом плескає вода, й поступово позбувався тривоги, бо все, здається, складалося якнайкраще. Від берегів ми були захищені смугою води, судно було нове, міцне. «То що, – спитав сам себе, – мандрівці моїй тривати?» З такою утішною думкою я й заснув…

Прокинувся раптом: почувся жахливий тріск, і мене аж затрясло. Злякано скочив – судно повільно перекидалося. З бортів стрибали у воду люди, і мене несамохіть кинуло вслід за ними.

Ковтнув добрячий ковть, заборсався й закричав – ми льопалися у чорній, морочній воді, забувши навіть плавати, – одежа наша набрякала й плутала рухи. Я відчув, як сповзає в мене правий чобіт, наче хтось тягнув мене донизу, туди, в невимірну темряву, де вже не засвітить жоден промінь. Змахнув ногою – чобіт пропав у ріці. Тоді побачив над собою глибоке й широке небо, густо засипане зорями й невимовне спокійне. Кинув просто в те небо розпачливий крик і спробував скинути з пліч кунтуша. Другий чобіт тягнув мене вниз, бувши важкий, як залізо, тоді як вільна нога могла розбивати воду. Мені здавалося, що між руками й ногами в мене прошмигнули швидкі й слизькі рибини. Замахав, скільки міг, чоботом, і той нарешті відірвався від ноги. Я хапнув повітря й пірнув. Огорнула мене зеленкувата мряка, звільнившись од кунтуша, я вдарив щосили ногами і вискочив на поверхню.

Кількагорловий крик забив мені й без того залиті водою вуха; тоді я знову пірнув, і той крик розчинивсь у водяній товщі. Випливши нагору, я побачив небо, цього разу майже темне.

До потопельників поспішали на дубках рибалки, що ловили поблизу рибу, й почали витягати нас із води. Я борсався, вже тратячи силу, зрештою й мене схопили за волосся, зачепили за одежу й, наче рибину, кинули в човен.

На хвилю я запав у непам'ять, бо світ покаламутнів і виблід. Приплющив зболілі повіки – з'явилося червоне коло, за ним ще одне і ще; кілька десятків кіл покотилося дорогою, а в них – розіп'яті люди. Одним із тих розіпнутих був, звісна річ, і я; мене котило з жахнющою швидкістю – я почав побоюватися, що таки задихнуся. Закашлявся, й вода полилася з горлянки струменем – з мене виливався цілий Дніпро. Серце в мене підстрибувало, завмирало і знову несамовито колотилося, чиїсь руки трясли мене й тисли.

«А що, – мигнуло в голові, – драма твоя триває?»

Я востаннє виригнув воду й застогнав. Дрож пройшов по тілі, і я спробував сісти. Сльози густо покотилися мені по обличчю, а серце розривалося од відчаю.

РОЗДІЛ XXXIV
Отчий дім

Рибалки розпалили для нас вогнище й оповіли, що ж трапилося. Наше судно налетіло в темряві на дерево, що впало з берега після грози, – це сталося кілька днів тому, і власник нашого судна про те не встиг довідатися; на перепону ми налетіли вже другі. Біля вогню сяк-так обсушилися, я був босий, у самих штанях та кошулі, а мої товариші так само. Наші нехитрі статки (гроші та одежа) пішли за водою, і нам лишалося покладатися на щасливу долю. Мокрі й налякані, ми сиділи біля вогнища, і нам страшна стала та довга, холодна ніч. Боялися, що коли погасне вогонь, усі страхи і весь жах темряви впадуть нам на голови, тому весь час підкладали у вогнище хмиз. Сиділи на узліссі, а з лісу жаско горлали сичі, і від того повітря ніби заморожувалося.

Напівроздягнуті, біля дорогого нам вогню, ми сиділи й навіть розмовляти не хотіли.

Я вже знав: мандри мої закінчилися – маю звідси повернутися додому і вже міряв подумки дорогу – згадував Березань і обігріті дитинством краєвиди. Там зустріне мене запах рідних трав, а відтак добрий затишок отчого дому, там зможу я, звільна приплющивши очі, сказати: «Коло довершилося!» Ще доведеться йти босоніж безліч гін, ще доведеться не одну ніч провести під голим небом і жебрати, щоб прохарчуватися, але це дрібниці.

Одежа підсохла, і ми повдягалися. Я порадив товаришам дістатися до найближчого монастиря (трохи знав ці краї, блукав тут якось із спудеями) і найнятися там співаками. Сам же оголосив, що покидаю їхнє добре товариство.

– Хочу навідати батька й матір, – сказав я, і ніхто мені не перечив, кожен мав своїх.

Уже кінчався серпень, коли холод ночей дає себе знати, коли сонце вмиротворюється й упокорюється перед близькою осінню. Я йшов через ліс, залитий ранішніми променями, і переповнював мене сум. У кущі позакрадалися жовті листки, зілля повисипало насіння, роса щедро прикрашала, ніби коштовне каміння, траву – топтав її босими ногами. Довкола стояла тиша, лише високо над головою погойдувалися із легким шумом старі сосни.

Я сів на пеньок, поклавши на коліно палицю, й замислився. А може, простісінько заціпенів, бо тиша лісу вражала мене. Сонце грало в ногах, швидка ящірка, побачивши мене, чкурнула в кущі. Я був сам. Без думок, оповитий тишею лісу і скутий нею. Жив самими тільки очима – переді мною розгортався химерний світ. Повзали мурахи, один за одним, – всі вони знали, куди їм іти. Побільшилися – я уздрів їхні величезні очі, якими розумно оглядали світ. Проліз козачок, тягнучи на спині зображення черепа. Він теж був повільний і знав, куди іти. Спинився перед росиною і торкнув її лапкою. Мені почулося, що росина забриніла ніжно й упокорено, – пізнав раптом тиху музику: весь простір довкола мене загучав.

Звів голову. Пролетіла бджола і легко впала на квітку в ногах. Пила з неї сік, була заклопотана й копітлива – знала, що їй треба робити.

Я сидів на краю галявини. Побачив: біжить через неї заєць. Стрибав ліниво й повільно, ніби плив, зовсім не боячись мене, – в цю хвилину ми з ним жили в різних площинах. За хвилину на галявину вийшла лисиця. Жовта й гарна, вона звела писка, нюшачи повітря. Лінії тіла її були чудові – я подумав: ось вона, лисиця із людських казок. За мить розчинилась у зелені, так і не запримітивши мене. Я зітхнув і заворушився, від сидження заклякло мені тіло.

Пролетіла в повітрі дика коза. Я здивовано розплющив очі: в неї на ріжках сидів тетерюк і витяг шию, ніби збирався співати. Але звуку не було, бо лежала навколо свята тиша. Тільки музика, яку почув раніше, звучала й звучала, заповнюючи не тільки простір, але й усього мене. По-справжньому живими у цій тиші були лише сонце й мої очі, котрі пожадно приймали світ…

Сірий вовк вийшов на галявину. Облизався, язик його спалахнув, як вогонь. Можливо, він тільки поснідав, а тепер знічев'я блукав. Зашелестіло зовсім близько, і я побачив, як кривулясте вгинається трава, – лишала ледь видний слід гадюка чи вуж. З трави просто до моєї ноги стрибнула жаба, спинилася й почала гріти на сонці репаві боки. Їжак викотився й понюхав ту жабу, але вона не зворухнулася, їжак пирхнув й поніс далі наїжачені голки.

Я сидів, оповитий зеленим серпанком. Напівпрозорим і неживим. Усе було сповільнене і застигле. Можливо, завдяки цьому так просто відчувалася мені лагідна яснота буття. Трав і звірів, людей і дерев. Мене помалу заповнювало тихе світло. Очі були повні ясноти також, очниці аж розпеклись. Он він, світ: пливли ящірки, комахи, вужі, летіли птахи – все трохи змінене, бо незвично побільшене. Звірі вже протоптали через мою галявину стежку, але не було їм кінця, як не було кінця моєму розтривоженому почуттю.

У мене в ногах заколивалася золота голівка вужа. Пильно розглядав мене, а я його.

– Такий довгий-довгий ранок! – сказав я йому, поводячи мерзлякувато плечима. Тримав пальцями жовтого листка й нюхав його: неначе одна із плям на вужевій голові.

Знову дивився перед собою. Трава довкола ворушилася. Шепотіла щось по-своєму, і я знову уздрів козачка – тяг на спині черепа. Лисиця підійшла до мене і згорнулась у ногах, гріючи босі мої пальці. Здалося, я навіки зрісся із цим пнем, на якому сидів, а може, ніколи й не вийду з цього лісу. Пень був оброслий звідусіль посіченим листям папороті, вона віщо зашелестіла.

Вуж дивився на мене сумними очками.

– Я теж колись стану, як ти чи лисиця, – сказав йому. У дрібненьких вужевих очах зламалося по іскрі, але я не вгадав, що хоче мені сказати.

– Лишайтесь у мирі! – сказав, з натугою встаючи. Болів мені поперек і гули ноги. – Мене чекає дорога. Ти розумієш, вуже, що таке дорога?

Стояла довкола тиша. Я всміхнувся. Підняв із трави ціпка. Велика тиша похитувалася навдокруг. Я ступив від пенька на стежку, що її протоптали звірі. Папоротеве листя захиталося – прощалося зі мною. Я спинивсь і глянув собі під ноги. Мурахи тягли на собі стебла сохлої трави, яка відшуміла своє літо. Змахнув ціпком, вуж злякано поповз у кущі, а я пішов стежкою, легенько насвистуючи. Здається, була то мелодія, що її почув я на цій галявині. Зрештою, я тільки мав витягнуті в дудочку губи й лише вдавав, що свищу.

РОЗДІЛ XXXV,
у якому Турчиновський оповідає про срібні хмари

Все більше й більше думаю про свого сина, люб'язний читальнику. В глибині душі я його благословив – сам-бо такий і не маю анінайменших підстав судити той учинок. Може, мандрівка, яку відбуде, принесе йому немало лиха чи небезпек, адже і він з кореня Турчиновських, а може, все вийде навпаки. Хто зна, чи пізнає він більше за мене, але піти в таку подоріж не завадить. Конечний же вирахунок вийде в нього, як і в мене: він загартує дух і знайде ще більше неупокорення, коли не збайдужіє.

Мало кого не захоплює таке неупокорення, любий читальнику, коли молодість нуртує в крові, а очі запалюються неземним вогнем. Одному дано вогню більше, іншому менше, зате не кожному дається донести його до кінця днів своїх. Більшість палких молодиків загасає в полоні родинних обов'язків та буденного життя. Відтак іде великий вибір матінки нашої – натури. Вона кожного прилаштовує до певного місця на велетенській кулі землі нашої, і щасливий той, хто знаходить собі спокій і любу працю. Адже така праця – джерело для неупокорених, і з нього єдиного людина по-справжньому тамує спрагу…

Думаю про свого сина: він почав мандрівку і, може, терпить у цю хвилину нестатки. І хоч батьківська турбота не полишає мене, думаю про це спокійно. Бо знаю: всілякі бувають марнотравні сини. Один повертається додому, як побитий пес, а інший – як навчений мудрець…

Такі гадки навідали мене у п'ятницю ввечері. Я сидів на трав'яній лаві в саду і слухав приглушені віддаллю звуки. Сутінок загорнув світ м'яким укривалом – все готувалося прийняти сон. Річка розширила своє плесо хвилями серпанку, що покрив береги, і чекала, коли вийдуть на небо зорі й місяць, аби було чим гратися її рибі.

Мені було затишно. Сидів, приплющившись, а над головою лопотіло жовте листя. Зовсім потемніло, коли я вирішив прогулятися. Рушив, повільно пересуваючи ногами, простеленою між дерев стежкою туди, де хлюпотіла ріка. Саме тут я й побачив на небі срібні хмари.

Ніби вітрила неземних кораблів, вони розгорнули над землею тремкі полотнища й горіли в небі білим вогнем. Я вражено спинився. Серед темряви срібні хмари видавалися дивоглядною з'явою. Ясніли в мороку так, як велетенські світляки, і таки були схожі на розгорнуті вітрила. Стояли незрушно над головою – спинилися, ніби готуючись до стрімкого натиску на крайнебо. Світла від них тут, на землі, не побільшувалося, але все небо грало голубуватим сяйвом. Страх і занепокоєння, хвилювання й ураза – все під цим світлом унеможливлювалося. Справжнім був тільки спокій, чарівна, незбагненна яснота, якою охоплено хмари. На мить мені здалося – вони горять. Помалу тліла їхня матерія, щоб навіки очистити зірчастий шовк неба. Анінайменшого навколо руху, анінайменшого шелесту, перестала скидатися навіть риба, анінайменшого вітру. Був тільки я, мій настрій і ці дивні вітрила хмар, що зупинилися.

Мені вже не здавалося, що вони кинуться на небокрай для безтямного завойовництва, я був упевнений у зворотнім: вони стоять на припоні, їх тримає земля, і їх покликано, щоб отак стояти: вітрила, які зупинилися.

Я теж не міг зрушити з місця під цими осяйними хмарами, сам на сам із ними, з безліччю нерозв'язаних думок та химер у голові, в мороці, хоч наді мною рівно й нерушно світилося біле полотно.

Відчув, як тахкотить у скронях кров, а сам я розчиняюся серед неземного срібла, мертвого, але запаморочливого, яке не гріє і не палить, але сяє. Так, я був переконаний, що це й не вогонь, який спалює вітрильники, котрі навіки зупинилися, – це щось інше. Я дивився, хапав поглядом світло – ні, тут немає ані змагання, ані спалювання. Є лише сяйво, рівне, вічне, яке не освітлює землі й мозку, але їх заспокоює.

Хмари горіли зачарованим вогнем: казкова з'ява срібних полотниськ, які прийшли подивитися на землю і вмиротворити її. Адже на неї покладено величезний тягар і вона стогне під ним: вона ж бо чи не є єдине небесне тіло, на якому живуть дивні створіння, котрі вміють і можуть відчувати себе і світ…