Текст книги "Три листки за вікном"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

Листок другий. Петро Утеклий
Повість за судовими актами XVIII століття

Підпалимо небо – і кинемо душі в повітря,

В степах розгнуздаєм сліпого коня…

Яків Савченко

РОЗДІЛ І
Сірий спокій

1

Розпізнавати труп, який знайдено за селом Рудівкою, послано наказного сотника Івана Скибу, котрий уважався за найуправнішого в таких справах. Він попросив товаришувати в цьому ділі мене, канцеляристу сотенної канцелярії Петра Турчиновського, щоб занотовувати все висліджене – це я мав потім уписати до міських книг.

Ми рушили у Рудівку верхи.

– Ну, пане канцеляристе, – сказав наказний сотник, – цього літа мої льохи наповнилися добряче. Вродив славний агрус, і я зробив барило агрусового вина. Не знаєте, як його роблять?

Повернув у мій бік обличчя: очі його були сірі, можливо, через відбите в них небо, і мружилися. Стояв у тих очах, як і в полях, що розстелялися навдокіл, сірий спокій.

– Ви, пане наказний сотнику, – відповів я, – великий мастак до виготовлення напоїв. Я ж у тому, самі знаєте…

Говорив цю фразу розтягло, бо й голос мій плив серед сірого спокою навколишніх нив трохи змінено. Можливо, починав відчувати і день цей, і його настрій.

Нам у обличчя віяв вітер, злегка моросячи, бо небо сипало мжичку, яка обсівала нашу одежу дрібними цяточками.

– А що, пане наказний, – сказав я, втираючи рукавом обличчя, – чули, може, про якогось там месію балакають?

– Пусте, то й балакають, – виплюнув згусток слини Іван Скиба. – Людям не так їсти дай, як побалакати.

– Дивне не те, – сказав я, переганяючи коня через калюжу, – що чоловік, котрий видає за месію, з'явився. Я не раз читав у книгах, що псевдомесіями в різні часи повниться світ. Дивно те, що він з'явився таки в нашій стороні.

Скиба завернув до мене сіре, мокре обличчя.

– Не вам мені казати, пане канцеляристе, – мовив він, – але в святому письмі заповіджено, що справжній месія прийде вдруге на землю не задля миру.

– Так кажете, – пирснув я, – начебто упевнюю вас, що той месія справжній. Просто дивні чутки ходять по нашій землі.

– А хіба наша земля не християнська? – спитав Скиба.

– Християнська, але месії її поки що обходили, – сказав я не без гумору, і наказний сотник усміхнувся й собі. – Отож мене цікавить: чи справді й між нашого народу з'явився хтось такий, хто посмів ставити себе поруч з богом?

– А мене більше цікавить, пане канцеляристе, як зробити добрий мед чи наливку. Людині гріх заноситися так високо…

Ми під'їжджали до села. Збоку в полі виднівся гурт людей, і наказний сотник завернув коня. Неподалік стояла самотня хата, обгороджена тином, до неї вів ледь утоптаний путівець.

Люди й справді стояли довкола трупа, задля якого ми й вирушили в цю мандрівку. Обличчя в усіх були так само зарошені – всі вони, наче на команду, повернулись у наш бік. Був тут, як виявилося з подальшого опиту, рудівський піп Семен Ващенко, рудівський-таки козак Степан Джевага, його небіж Яків Джевадський, значковий товариш Дмитро Куриленко, козак Лук'ян Попович, посполитий Онисько Волошин і дячок села Рудівки Стефан Савич.

Іван Скиба зіскочив з коня і, затримуючись на кожному, пильно обдивився всіх, що стояли супроти нього.

– З вашого дозволу, панове товариство, – сказав, – оглянемо тіло…

Я зістрибнув з коня й собі і підійшов до вбитого. Це був русявий молодик років двадцяти п'яти, худорлявий і круглолиций, з голеною бородою і з русявими вусами. На ньому були білі вовняні шаровари й сорочка.

Щось темне й кошлате торкнулося мого серця, як торкалося завжди, коли бачив я мертвого, – чорна тінь хитнула простір. Зирнув на людей, що зібралися тут, і здалося мені, що постаті зламалися і схитнулися, наче відбиті у воді. Я, однак, згасив цей мимовільний спалах, бо наказний сотник уже схилився над мертвим і задер на ньому сорочку, оглядаючи труп. Я вийняв зі скриньки, прив'язаної до сідла, перо, відкинув покришку паламаря і, поклавши дощечку на круп коня, приготувався писати все, що мені скажуть.

Іван Скиба говорив глухо, начебто бив у нетуго натягнений тимпан, а моє перо хутко бігало по папері. Ніхто не знав ні імені, ні прізвища вбитого, а були на ньому знаки такі: голова спухла і пробито її на лобі в двох місцях. На грудях – битий знак, величиною з п'ятак, круглий, червоний, обкипілий кров'ю, невеликий битий знак біля шиї. Скиба перевернув замордованого, і всі тихо зойкнули: вся спина була опухла й червоно-синя по пояс. Так само побиті й чорно-сині були руки.

– Дрюком били, – сказав Дмитро Куриленко.

– А може, й обухом, – озвався Лук'ян Попович.

Я так і записав: бито києм чи обухом.

Наказний сотник звівся, витяг хустку і втер мокре від мжички, що знову замиготіла над полем, обличчя. Він стояв, якийсь час дивлячись на убитого, тоді відвів погляд і зиркнув на довколишні поля. Я мимоволі подивився туди й сам і здригнувся: щось уразило мене в тому краєвиді, як, очевидно, й наказного сотника. На перший погляд, не було там нічого особливого: краєвид як краєвид. Але вчувалося там інше. Поля тяглись у глибину, сірі й драглисті, начебто спухлі, як спина цього вбитого. Власне, ота схожість землі й спини вбитого і вражала найбільше. Над усім цим зависло сіре, крицеве небо, яке лежало так низько, що між полем та небом залишився вузький проміжок. Мене потягло в глибину цього сіро-червонястого спокою, туди, де немає ні стежок, ні доріг, в іржаве місиво, яке тільки й чекає, щоб упала на нього жива істота. Тоді вона ковтне й виплюне її такою, якою бачимо цього русявого незнайомця.

Наказний сотник, однак, розмірковував простіше. Повернувся до людей і спитав:

– Хто знайшов тіло?

– Федір Криворученко, мій вівчар, – сказав Степан Джевага, якось дивно пересмикнувши шиєю. Тоді всі подивилися на Степана Джевагу, і я вразився, які в усіх спокійні й по-однаковому викруглені очі.

2

Федір Криворученко переступив поріг школи, де ми сіли з Іваном Скибою, щоб вести допити, й подивився на нас чорними, пронизуватими очима.

– Я гнав вівці, – сказав він. – Було це в понеділок, восьмого вересня, за гребелькою рудівського козака Івана Товкачівського.

– Скільки це від села? – спитав Іван Скиба.

– За одну верству, біля Товкачівського хутірця.

– Це того, що в одну хату?

– Еге ж, – відповів Федір. – На ниві його милості пана полкового писаря Тодора Галенковського.

– В яку це було пору?

– Саме коли сонце сходить… Був він у шароварах та білій сорочці. Я подумав: щось воно біліє! На ногах у нього були постоли, під головою лежав бурдючок, а чи щось було в ньому – не знаю. Ще я бачив хустку бежеву й пояс.

– Кому зголосив про вбитого?

– Підсусідкові Герасиму, що його звуть Паламарем. Він на тому Товкачівському хуторі живе з жінкою та дітьми.

– Далеко це од хати?

– З добрих шістдесят ступнів, – сказав Криворученко.

– Герасим оглядав тіло?

– Оглядав, але не чіпав, – сказав Федір. – І от що ми побачили: там, де лежало мертве тіло, місце нестолочене, і ніякого знаку не було, що саме тут його вбито.

– Правду свідчиш? – спитав, пильно позирнувши, Скиба.

Тоді Федір Криворученко витягся, а обличчя його зробилося поважне, навіть урочисте:

– Кажу під совістю святу правду! – сказав і ступив у мій бік, щоб підписатися під своїми словами.

Я пильніше придивився до нього. Мав сірі звужені очі, і стояло в них щось завмерло-застигле, як і в тих рудівських полях, що ми їх нещодавно оглядали…

Я ступив до вікна перш, ніж прийде Герасим Паламар, щось покликало мене подивитися ще раз на ті дивні червонясті поля. Але звідси не побачив я піль, тільки шматок вулиці й молодицю, що йшла боса по дорозі, несучи на коромислі дерев'яні відра. Вода вряди-годи виплескувалася на дорогу, а молодиця, начебто відчувши мій погляд, повернулася. Я вразився на зовсім молоде, прегарне обличчя, мене обпекли великі тужні очі, а вуста молодиці розсунулися чи до сміху, чи до плачу…

– Оце повернемося додому, – сказав у мене за спиною Іван Скиба, – то спробуєте, пане канцеляристе, моєї ягодянки. Кладу я туди все, що набереться: малину, смородину, груші, яблука – хай буде навіть упале з дерева. Додаю агрусу, вишні – всього потроху. Коли ж перешумує, забиваю в міцне барило, бо воно виходить пінне…

З другого кутка світлиці щось прицмакнуло – там сидів дячок Стефан Савич. Я повернувся. Дячок губивсь у кутку, малий і непомітний, вуста його всміхалися, а очі були, як у тої жінки, що уздрів її через вікно, великі й сумні.

– Наганяєте мені смаку, – сказав він і засміявся якось хрипко.

3

– Це ти Герасим, якого прозивають Паламар? – спитав Іван Скиба, налягаючи грудьми на стіл. Герасим хитнув.

– Живеш у хаті козака Івана Товкачевського? Паламар сів на лаву, обличчя його було від мжички, що знову посіялася за вікном, вогке. Витяг ноги в чоботях, аж простяглися на півхати, й обперся лівим плечем об стіну.

– Я тоді порався на току біля пашні, – сказав Герасим спокійно. – Саме сонце сходило…

Герасим зупинився серед двору, щоб глянути, як сходить сонце. Стояв і мружився, а воно, виринувши раптом з-за іржаво-синявих полів, засліпило його. Побачив, як жене неподалік вівці Федір Криворученко, і вівці здалися йому пухнастими хмарками на червонястому тлі. Ще за мить уздрів, що Федір покинув вівці й побіг навпростець – у нього було перелякане й перекошене обличчя.

«Там, їй-бо, мертвий чоловік!» – прошепотів Федір, ледве переводячи з бігу дихання…

– Де саме він лежав? – спитав наказний сотник.

– Біля рову, що зветься Товкачівський, на землі його милості пана полкового писаря.

– Ти сам мешкаєш на хуторі?

– З жінкою та дітьми, – відповів Герасим. – У тому хуторі одна тільки хата.

– Ходив дивитися на тіло?

– Разом із вівчарем. Потім ми гукнули Івана Хвилоненка, підсусідка пана Якова Огроновича, й показали тіло.

– Місце там було потолочене?

– Отож-бо і є, що ні, – відповів Паламар, і це було все, що він знав.

Я покликав його підписатися під тим, що сказав, а що був він неписьменний, пішов до мене підписатися на його прохання рудівський дячок Стефан Савич. Я придивився пильніше вже до дячка: розумне й по-своєму гарне обличчя засвітилося проти мене. Руки виписували літери легко й управно – був це писець умілий.

– Де вчилися, пане дяче? – спитав я тихо.

– Там, де і всі. Одну маємо alma mater, – відказав дячок і подивився на мене чи іронічно, чи весело.

Герасим пішов, а я знову встав, щоб розім'ятися. Вдруге підійшов до вікна, але до іншого, з протилежного боку. Тут побачив городи, що тяглися до сусіднього обійстя з вишневим садком, – листя вишень було побите іржавою рудизною. Сіра незрушна тиша стояла в нашій хаті, здається, припливла вона до нас від тих городів, що на них я дивився.

– Будемо кликати Івана Хвилоненка, – сказав якось знехотя Іван Скиба.

– Попитайтесь у Лук'яна Поповича, – обізвався дячок, знову завовтузившись у кутку. В нього сльозилося одне око, і він утер його рукавом, загинаючи до щоки рідку і вже сиву борідку.

– Чому саме Поповича? – спитав Скиба.

– Тримає шинок. А самі знаєте: туди заходять усі приїжджі…

Він знову втер око і подивився на мене ясно-сірими очима.

4

Але Поповича не треба було кликати: сам переступав поріг.

– Таки тримаю я шинок, – сказав він. – Через це й приходжу до ваших милостей без нагадування, дещо таки знаю. Тоді, коли оглядали небіжчика, я не посмів улазити зі своїм словом, але теперички – пора! Наперед скажу, що ймення, прізвища і хто він, убитий, не знаю…

– Коли це сталося? – спитав наказний сотник.

– У неділю, сьомого вересня. Був він з двома стадниками значкового товариша Нестора Федоровича, один Михайло, прізвища не знаю, а другий – Лук'ян Кнуренко. Третій – стадник полкового судді пана Ягельницького, він же Кочубей, четвертий – коровник пана Дмитра Маркевича, п'ятий – убитий, а шостий – його, вбитого, товариш, хто він і звідки, бог його відає!

– Усього шестеро?

– Так і є. Троє приїхало верхи – це два стадники значкового товариша Нестора і стадник пана судді.

– Довго в тебе були?

– З півгодини, – сказав Лук'ян Попович, присідаючи на лаву.

Він, певне, йшов сюди швидко, чи, може, зашвидко випалив своє зізнання, бо сидів і віддихувався. За його спиною стояло вікно, і я побачив на шибці кілька тремтливих крапель, що клеїлися до скла і боролись із вітром, котрий їх здував. Іван Скиба теж подивився на ті краплі.

– Дощ почався, – озвався зі свого кутка дячок Стефан.

– Не так воно й дощ, – сказав Лук'ян, – як таке: наче небо на землю сісти зібралося…

– Пили вони в тебе? – спитав Скиба.

– Більше говорили. Після того подалися просто в село. Були тверезі, й ніякої суперечки поміж них не було…

У Лук'яновім зорі засвітився той-таки сірий спокій, що так вражав сьогодні мене.

– Підпишіться за мене, пане Стефане, – попросив вія дячка Савича, і той, сполохнутий, різко звівся на ноги, аж хрумкнуло йому в колінах.

– Хто в Рудівці шинкує ще? – спитав Скиба, натоптуючи люльку.

– Андрій Хвостенко, підсусідок пана Огроновича і В'юцка Безкровна, шинкарка пана Маркевича, – сказав по дорозі до столу дячок Стефан.

5

Дячок був невисокий і тонкий, перетягнутий у стані поясом, обличчя його помережане зморшками, але очі світилися по-молодечому – єдині очі, у яких не було сумрявого сірого спокою. Я відчув до нього приязнь і знову використав нагоду, коли наблизився до мене, щоб завести легку балачку:

– Значить, училися, пане Савичу, в Києві?

– Певне, як і ваша милість, – блиснув очима дячок.

– До якого класу дійшли?

– Кінчив поетику.

– Значить, у вас є, пане дяче, книжиця з віршами? Дячок звів на мене трохи насторожені очі.

– Книжиця з віршами у мене є, – сказав спроквола. – Але ж чи вам, пане канцеляристе, те цікаво?

– Я теж дійшов до філософії, – мовив я, – ще й провчився на ній цілий рік. Після того рушив, як і ви, шукати місця прожитку. Так само колись учинив мій батько Остап і дід мій, неспокійна душа, Ілля Турчиновський. А питав я, пане Савичу, від того, що і в мене є книжиця з віршами та всілякими записами, ми могли б при добрій нагоді та згоді ними обмінятися…

Але дячок не встиг відповісти мені, бо зайшов Андрій Хвостенко. Під час нашої з дячком розмови Іван Скиба подрімував у кутку за столом – наш інтерес йому був чужий. Коли ж зайшов Хвостенко, він знову набрав урядової постави.

6

– Були вони в мене, аякже, – сказав Огроновичів підсусідок. Говорив швидко й викидав із себе слова, наче випльовував круглі камінці. – П'ятеро чоловік було: пана судді стадник Кочубей, значкового товариша Федоровича стадник Михайло, ще й коровник пана Дмитра Маркевича Хома Біда, звісно, і той убитий з товаришем, хто зна, як їх і звуть. Сиділи вони до полудня.

– Багато випили?

– Та сім кварт, по три копійки за кварту. За них мені Біда й хустку гранатово-рябу застановив – хустка на двадцять копійок.

– Ну а коли випили?

– То й пішли від мене. Хвоста тобто, десь, як по правді сказати… ополудні! Еге ж, пішли собі, а мені яке діло куди? Я так і жінці своїй сказав: яке мені до того діло, кхе! Заплатили чи б то заставу лишили, то й гаразд!

– Не сварилися поміж себе?

Андрій Хвостенко поставив супроти наказного сотника нетямкуваті оченята, начебто питано щось дивне.

– Ні, не сварилися, – категорично відказав він. – І більше в мене не були…

Я помітив, що в Андрія Хвостенка, чи Хвоста, як його прозивали, дивної барви волосся. Мало воно рудуватий відлив, так само, як і його одежа. Такого кольору була й гранатово-ряба хустка, яку заставив Хома Біда, – це була барва цього рудого краю. Село теж звалося Рудівка, бо все навколо таки й справді випромінювало рудизну: земля, хати й люди. Навіть солома на стріхах виглядала не як скрізь – росла на червонясто-синій землі й набиралася тої барви ще на ниві.

Мені захотілося прогулятися селом, а затим вийти і на ті порожні й чудні поля. Хотілося пильно придивитися до них, бо не полишала мене думка, що вони – це спина смертельно пораненого чоловіка, а водночас – манливе, хитливе багно, з якого виглядає безліч затамованих, але й зірких очей. Від тих очей струмить, як світло, сірий спокій, що помітив я його, ступивши на цю землю. Можливо, він ставав манівною силою, що раптово приголомшує людину і примушує її наближатися до себе. Сплутує волю, притьмарює мозок, і людина починає йти, не маючи сили спинитися. Йде вона доти, доки не ковтне її червонясто-синя барва і доки не почне нею упиватися, як упивається все тутешнє зело й живність. Через це, подумалося мені, всі люди тут навіть ув одежу рудувато-синю вдягаються, через те у них так дивно пригашено погляди – вони з іншого світу, і нам з Іваном Скибою тут незатишно. Я мимовільно пригадав молодицю, котру бачив, коли виглядав у вікно, – щось було у ній незвичайне. Щось таке, від чого серце моє зіщулилося, і відчув я невиясний біль – прошив він мене наскрізь. Від того з'явилося незбагненне й безпричинне почуття вини, хоч не мав би я почуватися винуватим. Але жінка повернулась у мій бік і позирнула на мене очима, які й досі стоять переді мною.

– Сумирна нині погода, – сказав Іван Скиба, позіхаючи й хрестячи при цьому рота. – Знаєте, панове, що добре на цю погоду? Кусака, щоб було якнайбільше перцю. Як на кого, але мене цей напій вельми бадьорить.

– А полинівка, ваша милість? – озвався Стефан Савич. – Полинівка, гадаю, була б несогірш!

– Ні, ні, саме кусака, пане дяче, – трохи нетерпляче сказав Скиба. – Повірте мені, я вже на цьому ділі вовка з'їв. Чи не так, пане канцеляристе?

– О так! – поспішив згодитися я. – Як на мене, ваша кусака надто вже люта!..

– А що я кажу? – розреготався Скиба. – Саме її й треба, щоб за такої погоди не заснути.

7

Шинкарка пана Дмитра Маркевича В'юцка Безкровна була чимось схожа на ту молодицю, котра несла воду, але очі мала веселі, а обличчя задерикувате. Побачивши її, дячок раптом почервонів, як варений рак, і це було зовсім незвично для цього вже немолодого чоловіка. Шинкарка була гарна. Пишна станом і ясна обличчям, мала матову, ніжну шкіру, яка в сутінку хати світилася, очі її – рудувато-сині, як і одежа, в яку вбралася.

– Нарешті я вас застала, пане дяче, – сказала В'юцка, забувши про нас, урядових осіб. – Обіцялися заплатити борг, а не віддали. Заявляю тут перед панами урядовими, що, коли не заплатите, позиватиму вас перед суд.

Вона казала це владним, грудним голосом, у якому пробивалися все-таки жартівливі нотки, але Стефан Савич від тих слів поник і зів'яв, опустивши очі, і стояв нерушно, тільки правиця його спазматичне стискала й розтискала пальці, зрештою, дячок сховав ту руку за спину. По тому звів на шинкарку очі, і в них засвітилося стільки ясно-голубої печалі, що В'юцка не витримала й засміялася.

– А добре налякала вас, пане дяче?..

Стефан Савич дивився на неї болящими, засоромленими очима, коли ж раптом розгладилося його лице, а зморшки зникли з нього.

– Жартуєте з мене, пані В'юцко, – сказав майже пошепки.

– Ми не для жартів покликали тебе, В'юцко Безкровна, – прорипів урядничим голосом Іван Скиба.

– Чи ж не знаю, що не для жартів, – блиснула зубами В'юцка. – Хочете про стадників розпитати, чи не так? Про них я знаю таке…

– Зачекайте хвильку, В'юцко, – сказав я, бо, задивившись на молодицю, мимоволі зламав собі перо. Витяг нове зі скриньки і почав надточувати його ножем, вийнятим із тої-таки скриньки. Очі мої при тому не гайнували: я роздивлявся жінку й думав, що не один губив через неї голову. Дивилася, гордо випростана, наче знала непереборну силу своїх чарів, а на вустах її блукала ледь помітна всмішка. З усіх, хто був у покої, тільки Іван Скиба залишився байдужий; він зорив, нудячись, у вікно, і, певне, шкодував, що не захопив із собою кусаки чи жерделівки.

– Кажіть, – дозволив я, намилувавшись з жінки.

– Та мені й казати нічого, – згорда відказала В'юцка. – У неділю, сьомого вересня це було, не раніше, як у вечірнім опрузі, прийшли до мене в дім, де живу, Хома Біда, коровник того ж пана Маркевича, на грунті якого і я сиджу і товаром якого шинкую, ще якийсь стадник, той убитий чоловік і товариш його, хто вони, бозна!

– Всього їх чотири було?

– Та ж чотири. Біда купив на віру три кварти, платячи кварту по п'ять копійок.

– Сварилися вони?

– Ні, – відказала шинкарка. – Отой стадник скоро від них поїхав верхи на коні, а ті три. Біда і вбитий з товаришем, ще сиділи в мене. Потім пішли і вони.

– П'яні були?

– Та вже ж, – кинула В'юцка. – Коровника Біду забрала його жінка зовсім захмелілого, а ті двоє пішли просто на Рудівку через гребельку Огроновича.

– Коли саме це було?

– Худоба до села поверталася, – сказала В'юцка. – Сонце ще не зайшло…

Худоба поверталась у село. Була червонясто-рудява і повільно йшла, похитуючи рогатими головами. Я побачив, як збиває та худоба червонясто-синю куряву, що покривала всю череду, начебто в рудий туман загортала. А ще я побачив вершника, що стримів над тією хмарою, і двох незнайомців, що зупинилися на греблі і в них начебто весь хміль пропав. Стояли й дивилися, і сонце біля їхніх ніг золотило воду, – перед ними й позад них, – вони немов у багряне полум'я потрапили: надійшла така уроча хвилина.

Один із незнайомців, той, кого мали перегодом знайти мертвим, підняв руку й показав кудись удалину, можливо, на рудувато-припухлі поля чи на череду, що повільно впливала в село, як довжелезний рудявий звір, в якого по тілі натикано безліч коров'ячих рогів. Я знаю, що відчували під ту хвилю ті двоє: потаємний, тихий, але беручкий острах. Відчували, що вдихнули того рудявого пороху, і в них зовсім пересохло в горлі, а в тіло їхнє входив золотий пісок, який засівав їх, наче були вони червонясто-синьою нивою, а пісок отой – зерном…

Я здригнувся, бо в тиші, що зависла після відходу В'юцки Безкровної, різко пролунав голос дячка Стефана Савича:

– А що, панове, чи правду повідають, що на нашій землі з'явився месія?

– І ви цієї? – сказав, встаючи й розминаючи тіло, Іван Скиба.

– Питаю, бо люди ви урядові, – сказав трохи улесливо дяк. – Хто зна, може, про це було від його ясновельможності звідомлення?

– Брехні це все, – сказав невдоволено Скиба. – І ніякого про це звідомлення від пана гетьмана не було…