Текст книги "Три листки за вікном"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

РОЗДІЛ XXVIII
«Мудрість передвічна». Повстримність

Мойсей був міцний тілом і гарний з обличчя. Його вели, закутого у важкі заліза, а він ішов і всміхався, ніби не його чекали страшний полон та зневага. Було сумно, що втрапив так нерозважно в неволю, але в його душі панувала рівна душевна яснота, яку може мати тільки чистий серцем.

Отак привели Мойсея в чужу землю, й побачила його там одна жінка. Вразилася вродою Мойсеевою, а що була можновладна й багата, запрагла кохання цього красеня. Єдине, що непокоїло жінку – це ясна, трохи несвітська всмішка на бранцевому обличчі.

– Терпиш муки й неволю, – сказала вона. – Навіщо? Легко можеш визволитися.

– Так сподобно богові, – мовив Мойсей.

– Коли упокоришся мені, – запропонувала жінка, ледве тамуючи хвилювання, яким запалив її цей красень, – станеш багатий і можновладний на моїй землі. Володітимеш мною і моїм багатством.

– Але хто ж, – спокійно відказав Мойсей, – узявши жінку й покорившись їй, зберіг закон? Покорився жінці Адам, і його вигнали з раю. Самсон усіх перейшов силою, а потім жінка зрадила з чужинцями його. Ірод був непереможний, а віддався жінці – й убив Іоанна Предтечу. Я не пізнав ще жінки і не хочу, бо це зробить мене її невольником. Не хочу, – сказав цей блаженний, – твого багатства. Для мене найкраща краса – краса душі й тіла. Господь побачить мої муки і звільнить мене від них.

Стояла сонячна днина, і промінь упав на рівні, блискучі зуби бранця. Осліпилася тією усмішкою жінка, і ще більший неспокій посів її.

«Викуплю його, – подумала вона, – і матиму собі у власність як бранця».

– Ти мій бранець, – суворо сказала, заплативши викуп. – І я велю тобі побратися зі мною.

Наказала вбрати його в пишну одежу й посадити до столу, що вгинався від найвишуканіших страв. Але з усмішкою дивився Мойсей на всі розкішні наїдки та солодкі трунки.

– За роки неволі, – мовив він, – я знайшов смак лише в одному: в хлібі та воді. Краще хліб із водою, ніж солодощі з бідою, – проголосив він приказку й відвернувся від столу, шепочучи молитву.

Тоді його повели в розкішну залу, й кільканадцять напівголих дівчат танцювали й оманливо вигиналися перед ним. А по тому завела пані Мойсея у свій покій і почала роздягатися перед ним сама.

На те зірвав із себе одежу Мойсей і, роздягнений, упав на коліна перед іконою. Затремтіла, побачивши те, жінка, бо не вздріла й сліду від своїх спокус. Лиха іскра залетіла їй у серце – звеліла кинути юнака в темницю, не даючи ні їсти, ні пити.

– Хай цей євнух загине з голоду! – вигукнула вона, а Мойсей на те тільки всміхнувся ясно.

Проте і в темниці вів не загинув, бо сторожа таємно підгодовувала його, а один, найстарший літами й найдоброзичливіший, сказав юнаку:

– Брате Мойсею! Що перешкоджає тобі одружитися? Ти молодий і красивий, вона не гірша і жила з чоловіком тільки рік. Хіба не чудовіша вона за багатьох жінок? А яке має багатство! Не розумію тебе, хлопче. Ти полонений, а не хочеш виповнити її волі. Князь би не відмовився від такого щастя. Хіба не каже Христос у Євангелії: «Залишить чоловік своїх батька та матір і прилипне до своєї жінки, і будуть вони одним тілом, бо вони вже не двоє, а одне єство!» Чи не правду мовить апостол: «Краще побратися, ніж розпалюватися». Ти ж не чернець, навіщо тобі такі муки? Вмреш у біді, а якої заживеш слави? Хіба Авраам, Ісаак, Яків гидували жінками? Тільки чорноризці. І Йосип оженився, а хіба ти про таке не думав? Нерозум керує твоїми діями, брате!

– Все це так, – відказав спокійно Мойсей. – Це краще від того, що нашептала у раю Єві гадина. Але не прийму вашої ради. Хай буде, що всі праведники спасались із жінками, а я один ні! Не вабить мене земне панування, а високе! Христос у Євангелії сказав інше: «Хто залишить свого батька, й матір, і дітей, і дім – той стане моїм учнем!» Кого ж мені слухати: Христа чи вас? Сказав і апостол: жонатий дбає про світські справи, а нежонатий про божі, – як догодити богові? Спитаю вас, – сказав Мойсей, – кому більше треба служити: Христові чи жінці? Знай ти й перекажи своїй пані: ніколи не зманить мене краса її і не зламає моєї волі.

Та не полишила його вдова. Посадила Мойсея на коня, возила по землях своїх і говорила людям:

– Ось ваш пан, а мій муж. Щоб усі кланялися йому! Всміхався Мойсей ясно.

– Даремно дбаєш, – сказав, – бо не ваблять мене марнотні справи цього світу. Не трать сили!

– Ти мій раб, – мовила пані, – бо проданий мені. Я не відпущу тебе живого, а піддам смерті в тяжких муках.

– Відтепер я буду ченцем, – сказав Мойсей. – І мене не страшать найбільші муки.

Він гуляв по розкішному панському саду, коли це раптом побачив ченця, що заблукав сюди, був той саном священик.

– Мене послано на твій клич, – сказав він. – Даю тобі чернечий образ.

Пані стежила за своїм бранцем і тільки побачила це – погнала своїх слуг схопити ченця. Але ті обійшли сад, обшукали кожен кущ і не знайшли його. Розлютувалася жінка й наказала роздягти Мойсея й бити різками. Його били й промовляли:

– А покорися своїй пані, а виповни її волю! Звільни сам себе й одягни злоту одежу, щоб бути нам паном!

– Робіть своє! – сказав Мойсей. – Не стану я покірний тій, котра приневолює до чужолозтва. Яка користь людині, коли придбає весь світ, а пошкодить своїй душі – який викуп дасть людина за власну душу?

Тоді вдова зовсім утратила розум. Мойсея привели до неї в покій, роздягли й поклали до її ліжка. Вона прийшла до нього гола й почала цілувати й милувати його.

– Не думай, – сказав із усміхом Мойсей, – що я не можу цього зробити. Гидую тобою як нечистою.

Тоді била його розсерджена пані по обличчю, била й плакала, наказувала й просила, щоб покорився він їй, але був Мойсей як неживий і беззвучно приймав удари.

На те зовсім роз'ятрилася жінка. Наказала бити Мойсея по сто ударів на день, і було це сповнено – били його аж доти, доки не втратив він краси своєї. А на довершення всього обрізано йому тайні члени.

– Як не мені, то нікому! – скрикнула пані. Але не довелося їй по тому довго панувати. Через кілька день до її замку вдерся повсталий люд. Її вбили й викинули псам на покорм, а Мойсей, звільнившись і вилікувавшись, рушив у довгу дорогу, аж доки не принесли його ноги аж на береги Дніпра, де він вступив у ворота Києво-Печерської лаври. Тут оповів про свої муки, й ретельно слухали його брати во Христі. Під час тієї мандрівки він посивів та зігнувся і виглядав справжнім дідом, хоч був ще в зовсім молодих літах. Може, тому недовгий вік йому судився: десять років прожив блаженний у монастирі, а відтак і помер. Всі ті десять років ходив він не такий спокійний і веселий, як раніше, і майже ніколи не освітлювала його вид ясна усмішка – все про щось думав, але міркуваннями своїми не поділився ні з ким. Те навіки залишилось у божій таємниці, відомо тільки, що нічим не пошкодив своїй святості Мойсей.

Братія дивилася на нього із захопленням та страхом: не кожен міг похвалитися, що знайшов би силу вчинити саме так.

Перед смертю Мойсей любив сідати так, щоб видно було повноводний Дніпро, і годинами стежив за мінливими спалахами на воді. Особливо радо спостерігав він схід сонця – це був, здається, єдиний момент, коли його обличчя на мент оживало.

Мойсея поховали в Лаврських печерах і нарекли святим. Дух його навідував декого з ченців і багатьох із простих смертних: смертних переконував стригтись У чорне духовенство, а ченців розстригтися й жити звичайним людським життям.

РОЗДІЛ XXIX,
у якому Турчиновський оповідає про те, як виставляв він у Шклові свою драму

По годинах мук та натхнення виклав я на папері драму свою. Поставити її у Шклові було не так і легко. Одне, що бракувало мені помічників, а друге, й часу вільного не мав я багато. Проте лучилися мені з Києва два спудеї, котрі хотіли в Могилеві чи Орші ходити до тамтешніх шкіл і яких не прийнято, бо православної були вони віри. Я умовився з ними, і спудеї залюбки згодилися виступити в моїй «Мудрості передвічній» (до речі, моя драма із тією, такої ж назви, що виставлялася на кону Київської академії, як помітить розумний і багатознаючий читач, не мала нічого спільного). Обидва студенти добре знали, як грати у виставі, бо самі, як і я колись, лицедіяли на кону Київського колегіуму. Все було розподілено й вивчено, я мав грати Мойсея, один із спудеїв Рицаря і Козака, другий – мандрівця, що шукав на безлюдді волі. Мої хористи грали інші ролі, а я всіма керував.

Зала була забита людьми, бо такого не бачив у Шклові ще ніхто, прийшли благочестиві і римляни, тобто єзуїти й домініканці. Я дивився крізь шпарку на цих різноманітних людей, і в мене боязко завмирала душа. Мав відбутися урочистий момент у моєму житті – на нього покладав я багато. Інколи так буває: настає мить, у якій відбивається існування людське, хоч ззовні все звичайне: так само світить сонце, гребуться в траві кури, ходять люди, розмовляють, їдять чи п'ють. Чи не тому дививсь у шпару нашої завіси з острахом, а ще мучило мене погане передчуття.

Оглядав людей і ніби когось серед них шукав. Сотня облич пропливла повз мій зір – зала була набита головами, і серед того множества лиць раптом вирізнив одне. Це був знайомий мені органіст із римо-католицької церкви, і я не раз з ним здибувався. Але сьогодні його обличчя було зовсім інакше; так, я не помилявся: органіст увіч нагадав мені моїх співподорожан-здирців й колишнього регента. Я розхвилювався, помітивши те, аж мимоволі почало те обличчя потворитися, – змушений був заплющитися.

«Знову те саме, – подумав я, – знову бачу перед собою противенця!»

Публіка нетерпеливилася, навіть ногами тупотіла, і я подав знак. Двоє хористів потягло завісу, і я опинився серед кону в Мойсеевому костюмі, закутий у тяжкі вериги. Мене відразу ж охопило піднесення, яке відчуваю хіба під час співу, – зовсім забув я про свої лихі передчуття.

«А що, – подумав, – коли б і справді я став Мойсеєм? Прегарним і сильним духом!»

Упевнені завжди були ворогами моїми, завжди кпили і збиткувалися наді мною. Я ж був невпевнений і через те обережний. Не відчував себе паном на землі, а тільки гостем, який не знає світу, бо занадто той здається йому широкий. Упевненим може бути лише той, для кого світ – все, що лежить перед очима.

Але я грав Мойсея, тож мусив бути ним.

«Чи впав би я в боротьбі з тією жінкою?» – подумалося мені.

Та жінка – світ, вабливий, повний оман. Він обіймає людину усією розкішшю свого буття. Не однаково приймають його люди: одні в ньому, як дерево чи квітка, а інші його бояться. Мойсей боявся жінки й захищався від неї через повстримність. Був мужній, але природа позбавила його того, що найтісніше в'яже з нею людину…

Я терпів тортури, які начебто чинили наді мною люди вельможної чужоземки, а обличчя моє освітлювала усмішка, Та, якою рятувався Мойсей перед дикою силою натури нашої.

Зала уражено мовчала, а я раптом побачив кажана. Залетів уночі під стелю й приліпивсь у кутку, ніби грудка. Чорна завмерла грудка, яка чекає темряви, щоб розпустити перетинчасті крила й ринути вниз, у ту залу, до рослин і всього живого, понісши їм образ ночі. Ніч-бо – можновладна владарка недодуманих думок, сумнівів, які теж, наче кажани, падають на людину, – годі їх позбутися…

Так, я був сьогодні Мойсеєм, і ця нова личина все-таки в'єднувала мене з моїми думками. Чи не омани світу, проти яких бореться Мойсей, потягли мене в мандри? (Зала напружено дихала, дивлячись на мої страждання). Втім, ні! Я не був Мойсеєм, бо мені на обличчя таки впав птах-сонце. Великий і гарячий, що обпік мені очі колючими кігтями-промінням і засвітив у них вогонь неупокорення. Повстримність – не є неупокорення, подумав я. Повстримність – це втеча, це страх! Я раптом побачив його: Страх розсівся на першій лаві й пиндючно всміхався. Вуса йому стриміли догори й глумливо посмикувалися.

Історія про Мойсея була першою дією моєї драми. Як і годилось у виставі, між діями ми грали інтермедії – ті, які придумав я, цілий день тулячись по прирічкових пісках.

ІНТЕРМЕДІЯ ПЕРША: «ГЕНДЛЬ ТА ШИНКАР НА КАЧУРІ»

Гендль сидів на троні з людських кісток, сухе тіло його ледве прикривали обтріпані лахи, на голові стояла корона з паліччя, яка нагадувала гніздо лелеки. Гострий ніс стримів, спускаючись до бороди й перерізуючи тонку смужку рота, а очі гаряче блищали.

Шинкар виплив на кін на качурі, борода його була така червона, що сліпила очі; він зістрибнув зі свого смішного повізника, а качур злетів у повітря й сів Гендлеві на корону.

– Кра-кра! – закричав він.

– Гей, ти, голодрабцю! – гукнув Шинкар Гендлеві. – Де тут його величність Гендль?

Виплюнув із рота червону, як кров, бороду й вишкірив попсуті зуби.

– Гендль – я, – велично сказав король. – Це добре, що ти мене побачив і прийняв за голодрабця. Гендль – це таємниця. Без неї я й справді був би голодрабець та ледащо. А завдяки таємниці я можу проникнути й туди.

Він показав скарлюченим пальцем назад – повільно розступилася стіна, і звідти полилося золоте проміння.

– Золото! – вигукнув Шинкар пошепки. – Оце так здобуток! У житті не бачив стільки золота!

– Існую я і золото, – сказав Гендль. – Ми те, чого не можна роз'єднати. А поміж нами лежить вона – таємниця! Шинкар упав навколішки.

– Візьми мене в свої слуги, – попросився він. – Я можу грабувати, таємно вбивати, чинити підступи, я вмію заплутувати людей у сіті. Те, що зробив Розум, дитячі іграшки поруч із тим, що можу я.

Гендль подивився вивідчо на Шинкаря, і по його обличчі промигнула загадкова всмішка.

– Скинь свою дорогу одежу! – наказав він.

– Хіба це дорога одежа? – здивувався Шинкар.

– Але й не бідна. Ми ж – оборонці бідних, – мовив Гендль.

– А золото?

– Золото – це таємниця, – сказав Гендль. – Насправді вмієш усе, що сказав?

– Так, – схилив голову Шинкар.

– Тоді ти станеш моїм проповідником. Проповідуй найвищу цноту. Не кради…

– Але я ж узявся грабувати…

– Не убий!

– Послухайте, ваша величносте, – спробував перебити його Шинкар.

– Не чини підступів і не лукав… Шинкар усміхнувся. Він свиснув на качура.

– Пішли до бісової матері, – сказав він. – Я тут нічогісінько не розумію!

– Проповідуватимеш любов, братерство та мир.

– Це якийсь придурок, а не Гендль, – сплюнув Шинкар. – Проповідуватиму, що захочу.

Гендль сидів на троні й велично, лукаво всміхався.

– І досі не втямив? – спитав. – У цьому і є – Гендль! Не розумієш таких простих речей?

Шинкар уже заніс ногу, щоб осідлати качура.

– Кажеш, Гендль? – перепитав він й пильно позирнув на короля. – Може, ваша милість трохи пояснить… Але стривайте, стривайте, щось тут світить.

– Ще й як світить! – зареготав Гендль.

– Гм, гм, я стану проповідником, – засміявся, аж ударив себе по стегні. Шинкар. – Непогано вигадано.

– Саме проповідником, – хихикнув Гендль, б'ючи долонею по ручці трону. – А все решта – глибока таємниця. Втяв?

Вони стояли один перед одним: обдертий Гендль зі своїм страшним носом та короною з паліччя, зі своїм троном із людських кісток, з лахами і з брудними ногами та Шинкар, який сміявся, чавлячись власною бородою. Вони сміялися довго, аж годі було спинити їх, ще й ніби химерний танок танцювали. А коли не вистачило в обох сили, виструнчилися і зробили рух, наче струшують із одежі порох. Вже були поважні, такі поважні, аж спохмурніло все навдокруг.

– Ну, з богом! – сказав Гендль, простягаючи Шинкареві руку.

– З богом, чортові в пельку! – сказав Шинкар, і вони поєдналися щирим потиском рук.

Драма тривала. Я спровадив на кін Філософа, Пустельника, Заброду й Будівничого – моїх перевдягнених хористів, а сам став збоку і крізь шпарку знову зазирнув до зали. Мене притягувало, як магнітом, органістове обличчя. Неважко було й відшукати його, сидів неподалець і тоді, коли інші захоплено охкали чи зойкали, іронічно чи злісно посміхався. Поруч нього нерушно сиділи якісь молодці, обличчя яких, як і органістове, були мені відразливі.

«Це вже рік я у Шклові, – подумалося мені, – і ось він знову насувається – мій fatum!»

Заходило на біду, і я не знав, чи зможу з неї виплутатися. Дивен світ: у людини завжди висить над головою невидимий тягар, як камінь над нещасним Танталом, і ніхто не може повісти, що тебе чекає завтра…

«Людське життя, – думав я, – це мережа несподіванок, яких не передбачиш і напрямку яких не вгадати».

Мені привидівся раптом отчий дім. Веселе сонце, ще веселіша трава – я вибігаю з хати, веселий, як те сонце й трава, і безтурботний. Служниця годує поросят, і ті захоплено кувікають. Біля корита повільно ходить кіт, намагаючись щось вихопити із поросячої їжі, але, оббризканий помиями, шляхетно тікає, струшуючи на ходу лапки, – з того сміюся, аж на землю падаю…

«Ну що ж, – гадаю, до болю в очах вдивляючись у публіку, – головне – виставити драму, а там можна звідси тікати!»

На кону вже ловили Птаха-Розума, студенти мали скинути сітку, яка обплутає ловців, і я подав їм знак. Урочистий момент надходив. Ну, ще момент, ще – увага! Я змахнув рукою.

Мережа падає долі. Розум-Птах летить геть, а сітка накриває всіх дійовців на кону. І дивне диво: я стояв збоку, але сітка накрила й мене. Заборсалися ті, під мережею, і я заборсався уже тут, за лаштунками. Мені здалося, що така ж сіть упала й на залу – під нею заборсалися ми всі, навіть органіст з його молодцями. Мені захотілося загорлати так, як горлали на кону мої дійовці, а вони вже лупили один одного, сплівшись у харкітливий, стогінливий, біснуватий клубок, який був ще до того сплутаний мережею. Згори реготали в рупори студенти, третій із них трубив у ріг, і від цього гуркоту й реву закрутилась у мене голова. В залі плутались у сітці голови публіки – здавалося, не було там людей, а самі голови, що товклися одна – об одну, горлали й несамовитіли.

«Це успіх, – подумав я, зриваючи з себе мережу, якою був обплутаний – аж задихався від неї. – Вони, ті люди в залі, задоволені, вони нас вітають! Вони, ті люди в залі, мене зрозуміли – розмова із ними в мене виходить!»

ІНТЕРМЕДІЯ ДРУГА. «КНУР-ФІЛОСОФ»

Кнур вийшов на кін, закинув стегенисту ногу, сплів передні лапи на грудях і, спокійно закушпеливши люльку, почав:

– Ну от, ви смієтеся! Ви! З'явився, мовляв. Кнур і хоче навчати нас життя!

Сміх спалахнув у залі, як вогонь.

– А я й прийшов цьому вас навчити, – мовив Кнур. – Ви топитесь у думках своїх, стільки їх понавигадували, гой! До того навіть дійшло, що й самі не знаходите ладу! Один надумав одне, другий – друге, третій – третє… Що там казати? Безглузда мішанина. Нам, свиням, дають меншу мішанину в харч. Отже, виходить, що справжні свині ви, а не ми…

Сміх покотився по залі, плеснувсь об стіни – мертва тиша зависла по тому.

– Є в світі одна тільки мудрість, – сказав Кнур. – Це філософія живота! Що, ні? Без цієї мудрості не проживе ніхто! Гляньте навколо, – Кнур пихнув люлечкою, – курка! Цілоденне ходить і клює. Нічого більше, лише клює! Чи не так? А горобець, вельможне панство? Горобець літає і клює. І нічого більше. А вовк? Вовк шукає вівцю, яка в свою чергу шукає траву. Що ж вам треба ще, люди? Скубіть свою траву на здоров'ячко, їжте овець – оце вам і буде мудрість, якої навчаємо ми! Бо саме ми головні на цій землі філософи. Окрім солодкого процесу споживання, шановне товариство, немає нічого! Хочете різноманітності – пожирайте один одного. Ну-ну! Я не такий собі телепень. Я теж шляхетний, пожирати можна й духовно, хіба ні? Так навіть сподобніше, ніхто не звинуватить вас у канібальстві. Ви щось кажете? Голосніше, я недочув. Ага, ви кажете про царство духу, про так званий духовний харч. Але, шановне панство, харч є харч. Чи не так само переварюється капуста й буряк? Суть одна, прошу панства! Чи, може, хтось мені заперечить?.. О, цей сміх, ви доводите мене ним до розпуки. Харч – це те, шановні добродії, чого потребує шлунок. Простіше кажучи – черево! А черево з'являє філософію черева. А філософія черева – це філософія життя, шановне панство! Ви знову смієтеся, а я не жартую. Нітрохи! Здоровий глузд – черево, здоровий глузд – їжа. О, знову цей сміх! Гаразд, гаразд, погоджуюся, майте собі два черева: одне для капусти, друге для думок. Одне черево – на їжу, яку потім витискуєте послідом, а друге – на духовне, яке витискуєте думками. То чи не послід ті ваші думки? Чи не треба їх позбутися й викинути геть? Отож я й кажу: про одне думайте – черево та хліб.

Голови, порозтикувані в залі, щось задоволене загорлали. Кнур бухав приступами сміху. Вибив люльку об ратицю і цим викликав ще більше захоплення. Йому таки забезпечено успіх. Тепер йому нічого не треба, досить пристукнути чи стати рачки, як хвиля сміху занесе його до небес. Зала буде захоплено ревти, бо вона – підкорена…

Кнура грав я, люб'язний читальнику, ти, мабуть, збагнув це. Було записано йому ще багато слів, а в кінці на нього, як на філософа черева, мали напасти, щоб з'їсти, але в цей мент їдка судома стисла мені горло. Відчув, що не докажу до кінця промови, цієї смішної аж до гикавки промови. На мене раптом пролився смуток. Невідомо звідкіля взявся і як мною заволодів. Навіть сльози вибилися мені на очі. Але я стримався. Статечно вклонився і під шумливі погуки зійшов з кону.

Драма тривала. Ти уже знаєш, читальнику, для чого вона мені була потрібна. Так, це ще одна спроба помиритись із світом. Може, дивно зазвучить тобі це признання – воно й для мене дивне, – бо як можна помиритись із світом, не вчинивши ніякого зла і не сварившись із ним? Але ти мав змогу довідатися, читальнику, про мої лихі пригоди – натрапляв я на ворогів, і пальцем не кивнувши супроти них. Отож я й почав гадати, що у певний спосіб посварений із світом. Коли б я мав лихі помисли, пояснити б це не було важко, але я скрізь і завжди проповідував любов. Не бажав пристрастей, які на мене силою випадку падали. Отож драма моя – спроба примирення, того відчуттєвого примирення, якого давно прагну. Треба розповісти про себе людям, вирішив я. Вони мають зрозуміти мене, пізнавши. Суть моя, вирішив я, – «Мудрість передвічна». Коли вдасться мій задум і вистава сподобається – я врятований, тобто примирення настане, а життя моє освітиться незгасимим світлом.

На кону один із спудеїв кидав каменем у гарбуза. Гарбуз мав розколотися, а з нього вискочити лев. Я дивився на публіку, на ту сотню гарбузів, які мали осудити чи помилувати мене. Чи вистрибне з них лев? Чи кинеться на мене і чи матиму я силу жбурнути в нього грудкою? Але коли це станеться, про мир уже не йтиметься – продовжуватиму шлях свій та мандрівку.

Органіст так само презирливо всміхався. Органістові молодики зловісно покусували губи.

«А що, – тьохнула в мене думка, – коли вони прийшли сюди не дивитись і сприймати мою драму, а щоб озлобитись?»

Я зирнув у той бік, де сидів Страх. Погладжував вуса й також усміхався. Я спустився до нього по драбинці й сів поруч.

– Зараз твоя черга, – прошепотів я. – Виступиш?

– Хочеш, щоб сказав проповідь, як твій Кнур? Кнур і Шинкар – не один й той же?

– Той Кнур – теж ти, – сказав я. – Мій Страх.

– Зневажаєш мене, – засміявся я. – Мені здавалося, що я принаймні ця зала, тобто її ставлення до тебе…

Дійовець на кону кидав каменюку в кістяк і вже готувався до розмови з Віщим Голосом. Я поспішив туди. За лаштунками стояли актори.

– Як гадаєте, – спитав я, – матимемо успіх?

– Чого ж, – сказав один із спудеів. – Латиняни он аж киплять од заздрості.

– Коли так, то виставимо «Страх», – сказав я. – Але ні, спершу «Заздрість», а тоді «Страх»…