Текст книги "Три листки за вікном"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

8

Обідали ми в попа Семена Ващенка, де я сидів обіч з дячком Стефаном. Піп розмовляв з наказним сотником про способи виготовлення всіляких напоїв, і вони так захопилися, що ми могли з дяком перекинутися словом. Щоб не заважати господарю й наказному сотнику, розмовляли тихцем і латиною, а обговорювали основні закони поетики. Савич знав їх напрочуд докладно, додаючи приклади з римських авторів, і я був уже певний, що його книжиця має бути цікава. Він подобрішав до мене і нарешті згодився випозичити її, а я наперед відчував задоволення, яке завжди маю, читаючи щось прикладне до своїх настроїв. Тоді заливає мене всього тихий, рівний спокій, я начебто на високу гору підіймаюся, де чисте, блакитне повітря, весь світ кладеться переді мною, і я залюбки з нього милуюся. Я висловив цю думку Савичу, і той радісно захитав головою.

– Так, – мовив він, – мистецтво поетичне – це погляд птаха на землю. Не завжди і не кожному дано такий дар, але людина все-таки вміє вивищуватися. Греки недаремно помістили Парнас на горі.

Я згадав книгу Івана Орновського, яка була в мене, і його уявний політ під хмари.

– Ви говорите про «Спезу дорогого каміння», – підхопив Савич, і його очі зворушено закліпали. – Нам читав уривки з тої книги Митрофан Довгалевський.

– Я вчився пізніше. Поетику в мене викладав Георгій Кониський.

Ми говорили про такі-от речі, прихилившись один до одного, і наші голоси, певне, були таємничі, бо, коли звели очі, побачили, що на нас німо дивляться піп і попадя, наказний сотник і поповий небіж, котрий був при церкві дияконом – Семен Ващенко клопотався, щоб небожа вже було затверджено на його місці.

– Готуєте, ваші милості, супроти нас змову? – пожартував Іван Скиба. – Розмовляєте по-вченому і робите нас, темних, дурнями.

Я перепросив наказного сотника й господарів, з'явивши, про що була наша розмова.

Тоді вони засміялися. Розтулили одночасно роти, і ми з дячком змушені були сміятись і собі, щоб догодити хлібодавцям.

– Вчені мужі, – поважно сказав Скиба, – граються часом, як діти. Але пора нам до розправи…

Він звівся, подякував господарям за хліб-сіль і особливо похвалив вишнівку та спотикач із м'яти, що вчинили й ми зі Стефаном.

Мжичка перестала сіятися, хмари підбилися вище і знерухоміли. На вулиці, по котрій ми йшли, не було ні душі. Навіть свині не валялися, як звичайно, по калюжах – було холодно. Листя на деревах непорушне завмерло, а сама дорога м'яко відсвічувала червінню. Вікна хат наче полудою вкрилися – дивилися більмасто й затамовано. Не чути було ні гавкоту псів, ні ревіння худоби – село немовби вимерло, хоч ми знали, що звідусюди дивляться на нас спокійні, пильні очі. Цілий світ виповнювався тими очима, здавалося, відокремилися вони від тіл і плавали в повітрі, всі рудаво-золотисті і, як шибки, покриті поволокою. Я відчував од того дивне напруження і, може, тому здригнувся, коли почув неквапний, приглушений Савичів голос.

– Дивна річ із тим месією! – сказав він. – Урядові про те мовчать, а люди, наче рій, гудуть…

– Бо людям треба про щось густи, – буркнув Іван Скиба.

– А коли б він з'явився? – спитав я.

– Не доведи господи! – мовив Скиба. – Я ще хочу, пане канцеляристе, зробити такого спотикачу з м'яти, який ми пили у попа!

9

Нас очікував у дворі Лук'ян Кнуренко, стадник значкового товариша Нестора Федоровича, один із тих, котрі пили з убитим. Був високий та худий, і все в ньому було довге: руки, ноги, голова, ніс та шия. Коли ж звівся з призьби, ми відразу ж змаліли і задерли голови, щоб побачити його мале обличчя. І тільки коли зайшли в хату й порозсідалися по місцях, я помітив, що він ще молодий.

– Скільки тобі років? – спитав я.

– Двадцять два, – відповів Лук'ян.

– Розказуй, що знаєш, – наказав Іван Скиба і прикрив долонею рота – після обіду мав звичку поспати.

– Хіба я що знаю? – протяг Лук'ян, заклав руку за шию й зашкрябав потилицю. – Хороба його знає, що там приключилося…

– А ти таки не знаєш? – зіронізував Іван Скиба.

– Та де! – заговорив поволеньки Кнуренко. – Пішов я ото з товаришами своїми, двома стадниками Іваном та Михайлом, лишивши стадо, в неділю це було рано; так от, приїхали ми сюди, в село, самі знаєте, в полі згага змучує, і знамірилися просто в шинок до рудівського козака Лук'яна Поповича…

Мчали через луку на конях, гонені спрагою, коні розбивали копитами калюжі, що позбиралися між трави від учорашнього дощу, навіть не розмовляли, а тільки острожили коней. В обличчя било туге, вологе й прохолодне повітря, і вони очі видивляли – пасли поглядом хати, що визирали з зелені. Потім вибігли на дорогу, і на мент покрила шлях за ними руда курява, і саме в цій куряві з'явилося червоне кружало, від якого раптом засвітилася й затремтіла вода в ставу, повз який проїжджали. Відтак попереду побачили три постаті, які йшли, черпаючи личаками червонясту куряву, а що одного з них знали, то спинили різко коней, і потонули всі в рудій хмарі. Біда повернув до них голову, блиснув молодими зубами, і його голос у ранковій тиші зазвучав напрочуд лагідно…

– Вони йшли до Поповича в шинок, – сказав Кнуренко. – Випили ми дві кварти, і я залишив їх у шинку тверезих, а сам поїхав додому.

– Довго був удома? – спитав Скиба.

– До обіду. Пообідав і знову поїхав до стада.

– І більше того дня сюди не вертав?

– Чого ж… Приїжджав вечеряти. Але, повечерявши, не бавився і знову до стада поїхав, нікого, крім домашніх, не бачивши.

– А Кочубей і Михайло?

– Ті до стада в понеділок приїхали, а де ночували й були, не розпитував.

– Хто може посвідчити, що було саме так?

– Товаришів моїх, стадників, попитайте, – сказав спокійно Кнуренко.

– Чи знаєш, що одного із тих чужих убито?

– Знаю, – просто відповів Лук'ян. – І посильний ваш оповів, і, доки селом їхав, не один розказав…

Подивився на нас простим і чистим поглядом, і я подумав, що не лукавить цей чоловік. Ми ще поїдемо до них у стадо і розпитаємося, так само питатимемо і його домашніх, але це нам нічого не вияснить. Цей чоловік світився перед нами, як джерело. Був покритий, як і всі, рудуватим пилом, адже той осідав на нього не день і не місяць.

Мені раптом подумалося, що вбитий і справді був тут чужий. Свідчила про те неприродно біла його одежа, здавалося, не ходив він цими шляхами і не пив цієї куряви. Мимоволі провів рукою по своїй одежі: на ній також висіявся рудуватий наліт. Вони живуть тут, місцеві мешканці, не рік і не два, і цей пил просочується в них, як вода. Земля поступово наповнює кожного з нас, подумалося мені, недаремно під старість людина тьмяніє. Так ми готуємося поступово перетворитись у землю, хоч виходимо на світ, наче квіти, чисті й непорочні…

– Досить на сьогодні розпитів, – сказав Скиба, шумно встаючи. – Піду-но я до попа на пасіку.

Він розім'явся, пройшовся покоєм, змахнув кілька разів руками, наче проганяючи дрімоту, тоді кивнув нам і пішов до дверей, у яких нещодавно зник сухий і довгий Кнуренко. Дячок Стефан заворушився й собі, тоді встав і подибав до діжечки в кутку. Набрав води й урочисто потримав кухлика в руці.

– Вип'ю водиці з підтрубної криниці, – сказав і приклав до рота.

– Пам'ятаєте, як у Лазаря Барановича, пане Власе, – сказав я. – Кварту чи пієш, а кварту – то повну!..

– Ми гаразді до того й до оного, – підхопив Стефан, сідаючи на лаву. – Співаємо кварту й п'ємо несогірше. Біда тільки, коли нічого пити.

– Маєте рацію, пане Власе, – сказав я. – Але перш, ніж добре заспівати, треба кварту повну спорожняти…

– Чи ж погано я її спорожнив? – спитав Савич, примружуючись.

– Маю на думці інше, пане Власе, – сказав я. – Чи не навідатися нам часом до В'юцки Безкровної? Хотів би вашу милість уконтентувати!..

– Святе діло мовите, пане канцеляристе, – сказав дячок. – Тільки боюся я В'юцки…

– Пане Власе! – вигукнув я. – Ви не остигли до кохання?

– До кохання остигає тільки мертвий, пане канцеляристе, – сказав поважно дячок.

10

Я також не переставав думати про В'юцку. Відколи пішла, блимнувши заклично, відчував її побіч, наче лишила незримий свій дух. Тінь чи запах – неосяжну присутність, розлиті в повітрі часточки. Кожен з нас, думав я принагідно, розтрачує отак себе, розсипаючись по світу. Ті часточки живуть ще довго, як світло, пролите в темінь і загусле. Вони у вічному русі, снуванні й обертанні; можливо, мій сьогоднішній настрій – похідне такого розпорошення, їх довкола нас багато, бо з багатьма сьогодні ми спілкувалися, але найбільше часточки двох відчувалися й непокоїли: відчуття вбитого, якого я й зараз виразно бачу, – мертві тим і приходять до живих, що здатні отак розпорошуватися, і відчуття жінки. Я думаю зараз про мертвих, які сіють частки, як небо мжичку, наповнюючи простір, у якому існували, – нагадують про зникле тіло й відлетілу душу. А може, подумалося мені, душа і є таке розпорошення? Душа, яка стогне, волає, й просить, і прагне подолати чорну прірву небуття, в яку падає? Стигне кров при думці про таке, крижаніє погляд і кривавиться серце. Можливо, через те й сірий спокій, що його ми відчуваємо, і є присутність у кожному з нас убитого? Цей тік смерті пригнічує, хоч з ним віковічно примирений чоловік, а відчуття часток іншої істоти чи не є сокровення на противагу смерті? Але існує інший сакрамент, животворний і світлий, – це відчуття часток істоти іншого складу й іншої будови. Жінка входить у нас як надія і як провісниця; через це й думав я в цей момент саме про В'юцку, поновлюючи в собі її образ, адже вона, окрім дячка, також не тримала в собі сірого спокою. Душа мені від того дивно порожніла, і я мимоволі починав прагнути зцілення, хай і тимчасового, – розмови з Савичем тільки відволікали мене. Можливо, і мій новий приятель відчував те ж таки, бо мовчав цілу дорогу, доки йшли ми до В'юцчиної оселі, і дивився смутно на порожню дорогу, по якій ганяли одна за одною дві собаки: чорна й біла. Вони наче проводили нас – бігли все попереду, навіть поглядали в наш бік, а водночас жирували. Підбігали, й перекидали одне одного, і вдавали, що кусають… Дихали на нас, видні в проміжку між хатами, рудівські поля. Засівали нас неспокоєм, супроти якого годі встояти – прочувалася причаєна таємниця. Ми пришвидшували мимоволі ходу, і двоє собак, що ганяли перед нами, пришвидшували біг і собі. Земля під ногами була вогка, але до кінця не промокла, через це і ми, й собаки знімали над вулицею рудуватий порох. Покривав нас, наповнював і просівався крізь шкіру – завтра, можливо, дивно буде згадати цей настрій.

11

– Я знала, що ви прийдете, – сказала В'юцка, відчиняючи двері.

Зараз вона не була так виставне одягнена – в простій запасці і вишиваній сорочці. На голові – буденний очіпок, але це не поменшувало її привабливості. Я дивився на жінку на повні очі: щось радісне й гарне вливалось мені в груди, і не мав я сили з тим упоратися.

– А по чому пізнали? – спитав солоденько Савич, і я здивувався з того голосу: улесливого й покірного водночас.

– А по тому, що ви, пане дяче, мали злякатися моєї нахвалки і принести мені борг, – немилосердно відрізала В'юцка.

Дяк начебто змалів, похнюпився й почервонів.

– Так приємно вам, В'юцко, мені допікати? – спитав зовсім тихо. – Я прийшов до вас не з тої причини, самі здорові це знати… Мене запрошено, як гостя, і не я маю платити, а милостивий пан канцеляриста.

Тільки тепер вона помітила мене. Стояли ми в простій хаті, серед якої – довгий стіл з двома рядами лав по боках, недавно його й вимито, бо світив вологим жовтим деревом. Ми тримали погляди зіткнутими довше, ніж належалося, бо ні я, ні В'юцка не хотіли поступитися. І доки дивилися ми отак, її вогонь нестримним потоком вливавсь у мене. Я ж був не з плохих і здатний послати у відповідь вогонь так само палкий; зрештою В'юцчині повіки затремтіли, вона зітхнула й відвела очі. Тоді пішла, тримаючи в руках віхоть, у далекий куток, але там не знайшла для себе роботи. Тож повернулася різко, і я уздрів холодну, розважливу жінку, неприступну й далеку.

– Цього разу я вам вибачу, пане Дяче, – сказала зимно, – і то тільки з пошани до пана канцеляристи…

Дячок уже сидів за столом і пригладжував рукою вуса й бороду, в той час, як обличчя його всміхалось і палахкотіло.

– Завше були до мене милосердні, пані В'юцко, – сказав підхлібне.

Але В'юцка не відповіла, а статечно попливла до сусіднього покою.

– Коли відпозичу вам свою книжицю, – сказав мені Савич, – прочитаєте там пісні, які я склав на честь цієї жінки. Одна із них має строчкогранення: «В'юцка», а друга:

«В'юцко мила моя». Я витримав їх у строї світових пісень, тобто не дбав про правильний силабічний вірш: так воно прикладніше співається. Я сам склав мелодію і співаю, коли мені важко на серці…

Дяк сидів переді мною несподівано помолоділий, зараз я не дав би йому й сорока.

– Скільки вам літ, пане дяче? – спитав тихцем.

– Що там балакати про мої роки? – відказав смутно дяк. – Роки вимірюються, як у дерева: накладеними на душу смужками наших нещасть.

– Пан дяк уважають себе молодим, – сказала, заходячи із штофом, В'юцка. – Насправді пан дяк – як трухляве дерево, де вже нема смужок. Боюся, що сьогодні-завтра мені доведеться збирати його порох замість грошей, що він їх мені винен.

Дяк зворушено подивився на В'юцку.

– Я завжди був впевнений, що ви до мене добре ставитеся, В'юцко, – сказав ніжно.

Вона засміялася високим сміхом і звела гордо голову.

– Сідайте з нами, В'юцко, – сказав я. – Буде нам веселіше.

– Хочете розпитатись про вбитого? – спитала вона занозисто.

– Про вбитого вивідує пан наказний сотник, – сказав я, невідривно дивлячись на В'юцку і приймаючи в себе її нестримний вогонь. – Моє діло зарисувати.

– Як і в пана дяка, який складає вірші й приносить їх мені…

Ми обоє зніяковіли, адже були биті однією пристрастю. І він і я мали заповітні книжиці й уписували в них усе, що зустрічали цікавого: вірші, свої й чужі, оповіді, легенди й історії. Дехто з нашого брата, запаленого пристрастю до писання, вершить літописні повіствування, як, приміром, старий Самійло Величко, в якого я був колись хлопцем у науці. Тільки Самійло був із тих великих, до яких не підступишся, ми ж із дяком Стефаном простіші – думки й помисли в нас, здається, земні. Та й самі ми земні, раз притягло нас у цей підвечірок таки до В'юцки. Вона ж – наче ота рудівська земля, манила й притягала. Дивлячись на неї, обпікався погляд, куди б не потрапляв: на обличчя, шию, груди чи руки. Здавалося, торкнися її – і спалахне, як сніп, високим та гарячим полум'ям, який спопелить заодно й палія. Ми із Стефаном хотіли бути такими паліями, тільки надії у Стефана було, здається, мало. Я знав це, бачив-бо його чисті, як джерельця, й напрочуд смутні очі. Він поблід, і в ньому почав проступати той колишній чоловік, котрий був і хлопцем колись, і юнаком. Я не міг заперечити: був він гарний, цей славний Стефан Савич, і на В'юцчиному місці я поставився б до нього милостивіше. Але жіночий дух не витримує відданої покірливості, побіч неї він гасне.

Я ж був інакший. Готовий і сам стати снопом, який спалахує: два вогні, які скрешуються, дві вільні стихії, чи не забагато?

В цей час дяк заспівав. Такого голосу я давно не чув. Високий і чистий, з ніжним, ледь-ледь тремтливим тембром, з солодкою тугою, від якої гарячіше гуляє в тілі кров. Мені завжди уявлялося, що саме таким голосом мав співати мій дід, Ілля Турчиновський, про голос якого немало вдома оповідали. Співав пісню, слова й мелодію якої склав сам, і це була, здається, саме та пісня, що її позначено В'юцчиним іменем. Шинкарка споважніла і слухала з великою увагою, певно, таки подобався їй дяків спів. А Стефан співав все натхненніше, і сльози раптом покотилися йому по щоках, на що В'юцка скривила насмішливо вуста. Я ж прислухався до слів, намагаючись оцінити їхню поетичну силу.

 
Велелітні птиці, листа мені принесіте,
Юж я невеселий, тугу жовтую зніміте,
Цей світ, світ зелений, в білу павутину вбрався,
Куди не гляну я, скрізь сам – ах, сам! – потерявся.
Ах, гложе мя, гложе печа-печаль чорно-біла,
Бо ж голубка моя мене бачить не схотіла…
 

В'юцка втерла сльозу.

– Отак завжди, – сказала вона до мене. – Прийдуть, розжалоблять! Забуваю їм і борги… Скільки ви мені винні, пане дяче, чи хоч знаєте?

Дяк у цей час приклав чарку до вуст, заплющив очі і смоктав. Немов не чув недоречного В'юцчиного запитання, а може, й справді слідував Барановичеву віршу про кварту: до обох речей був мастак.

– Розповім вам притчу, – мовив він. – Про те, від чого назва горілки постала. Жив на світі принц Ка…

– Я знаю цю притчу, – сказав я з усмішкою. – Згорів од проклятої горілки той Ка…

– Ну, коли знаєте, то пані В'юнка знає також. Може, пива?

– А чого ж, – сказав я. – І в мене немала спрага.

– А у вас чого? – поставив супроти мене круглі очі.

– Хто його зна? – сказав я й засміявся. – Тут у вас такий дивний спокій!

– Сірий спокій, пане канцеляристе! – вигукнув дяк. В'юцка тим часом принесла пиво.

– Таки сірий, – сказав я. – А може, рудувато-сірий!

– Він скоро засне, – сказала В'юцка. – А ви, пане канцеляристе, заплатите мені чи в борг?

– Нічого не беру в борг, – сказав я й поклав на дошки столу належні за пригощання гроші.

– Та я вас не жену в шию, – засміялася В'юцка. – Скільки приходить до мене вашого брата без шеляга за душею…

Тільки тепер я помітив, що в хаті почали плестися сутінки. Синій дим заповнив покій і все в ньому. Здалося, віддалився й завмер у просторі зовсім сонний дяк – тримався рукою за стіл й поводив головою; віддалилась і В'юцка, – світ покрився таємничою прозорою пеленою. Я задихнувся, така гарна вона була в тому м'якому димі. «Чому не знав я її раніше?» – подумалося мені. Дивився не відриваючи очей, і вона, здається, також не залишалася до мене байдужа.

– Вже й сутеніє, – прожебонів дяк, голосно позіхаючи. – Чи, може, мені в очах сутениться?

– Сутеніє, й вам у очах сутениться, пане дяче, – відказала В'юцка.

– То я тут у вас трошки передрімаю, – мовив Стефан і почав умощуватися на лаві…

В'юцка встала, хитнувши одежами, і я затремтів, сколихнутий могутнім потягом до цієї жінки. Вся вона в цьому сивому димі запломеніла, тисячами невидимих променів тепла струміло від неї, і я встав і собі, безсилий їх збороти. Знову мені здалося, що вона – як ті червонувато-сині рудівські поля. Були набряклі, вабили до себе й чатували безліччю магнетичних очей. Незвідь-чому видалося мені, що той убитий, якого знайшли на тих полях, відчував перед цим те ж саме. Також сидів у цій корчмі і дивився на В'юцку. Саме так і почалася його смерть, подумалося мені, і це була несамовита думка. Однак я не міг з тим змагатися: гаряча хвиля заплеснула мене всього: що воно і звідки? Хто вона, ця жінка, котра хоче повести й мене в глибину рудуватого мороку, і що це діється в ньому з нами?

– Де це ви, пане канцеляристе? – почув я глибокий і насмішкуватий голос. – Чи, може, боїтеся?

12

Але я не боявся. Пішов у широко розчинені двері, звідки пролунав голос і де мала бути В'юцка. Немов виходив на порожню дорогу, яка засвітилася померхлою червінню і потяглася аж під небо. Ступав по тій дорозі, і ноги мої збивали куряву. Ковтав її й мимоволі напивався пломеню.

Було порожньо. Ніде ні дерева, ні бадилини, тільки розпечена земля, що гнулася під моїми ногами, наче луб'яна. Відтак запав я у червоний морок. Ліг на землю й обійняв її. Хотів напитися, але рот мені забила курява. Ставав часткою цієї землі, та й був нею.

І мене обпекло: дививсь у широко розплющені переді мною очі В'юцки, вглядався, як вдивляються у скло, і бачив перед собою голі рудівські поля. Знав, що можу померти, коли надто довго розглядатиму їх, через це заплющився. Піді мною захилиталися червонясті хвилі, в які потрапив, – був наче корабель між них. Плив без вітрил та щогол назустріч долі. Біль відчув і піднесення, тож знову розплющився, щоб подивитись у широко розверсті перед собою очі. Там, глибоко, на самому краю рудівських полів, біля рову, неподалець самотньої хати, я помітив білу пляму. Вдивлявсь у неї й думав, що то поранений птах. Ні, то забитий птах, котрий упав із неба й розкинув там, унизу, біле спотворене тіло. Я наближав його до себе силою волі, і він таки відірвався від землі. Плив і плив, і я раптом скрикнув: переді мною постало обличчя двадцятип'ятирічного чоловіка, русявого і з русявими вусами. Очі його було заплющено, а над бровами й біля волосся запеклася кров…

– Добре вам було? – спитала В'юцка, цілуючи мене в вуста.

Я лежав навзнак і дивився. Стелі наді мною не було, і я мовчки рахував міріади зірок, що сяяли й блимотіли. Сірий спокій увіходив у мої груди й розпливався по них, наче туман. Я був наповнений тим туманом і ставав невагомий. От-от мав відірватися від землі, але до мене доторкнулася гаряча рука.

– Не спіть, – зашепотіли біля мого вуха палкі вуста. – Не спіть, бо мені тужно сьогодні…