Текст книги "Три листки за вікном"
Автор книги: Валерий Шевчук
Жанр:
Исторические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]
– Так, це про мене, – сказав Страх, устаючи з передньої лави. – Турчиновський попросив мене висловитися. Я не дуже радо йду на це, бо волію не базікати, а діяти. Однак я погодився. Бо хочу, аби твердіше пізнали, що я таке. Щоб щільніше відчули – я в кожній вашій кровині, в кожній жилці. Коли б не я, то й вас не було б як істот розумних. Нічого б не досягли й не вигадали, а поперерізали б один одному горлянки. Чи ж не страх божий – основа наших нинішніх звичаїв та моралі? Страх божий відчуває людина, і тільки вона. Чого найбільшого боїться – чи не вмерти? Для мозку, що ясно освітлює світ, зникнути – найвищий страх. Отож ви й вигадали віру в потойбічне життя, тобто віру у вічне життя А на сторожі цієї великої думки поставлено мене. Я дужчий за все, хоч люди часом вдають, що відгородилися од мене стіною. Моя справа пройти через ту стіну, залазити в людські криївки та захистя. І це зовсім не важко. Адже приходжу я до вас щохвилини, і щохвилини в іншому одязі. Щохвилини вигадую собі нову забаву. Але вершина мислі моєї – ваша думка про кінець світу. Тоді з'явлюся на землю в образі вогненного смерчу і протанцюю шалений танець. Ви про те знаєте, і це одна з причин вашого лихочиння. Бо всьому настане кінець: добру і злу. А коли так, то навіщо воно, те добро? Хіба не смішні речі я кажу? Ха-ха-ха! Смійтеся! Смійтеся, хай йому чорт!
Страх зареготав перший. Тоді зареготала вся зала. Я теж незвідь-чому сміявся, аж кольки кололи мені в боці. Реготалися всі дійовці, а найбільше органіст. Скорчився, ніби щось його скрутило, й викидував із себе поросячий вереск. Його молодці стукотіли ногами об долівку. Ми всі сміялися не горлом, а кишками, печінкою й нирками. У нас зойкала, як у коней, селезінка.
– Гей, ви! – закричав Страх. – Не варто впадати в такі пристрасті. Ліпше затанцюю вам – звеселіться! Бо можна взяти собі за бога не тільки мене, а й веселу розгульність. Хай усі сміються й будуть щасливі навіть тоді, коли їх смажитимуть на вогні. Ну, ви всі, ставайте в ряди. Почали! Веселіше, дідько вас усіх би побрав, інакше розітру на порох! Гех, гех! – вдарив він підборами. Ми висипали на кін і затанцювали разом із ним.
– Усмішку, усмішку! – гукав Страх. – Чого набурмосилися?
Він ходив біля нас і накладав усім на вуста всмішки. І ми всміхалися. – Гарно, чи не так? Хіба не про це ви мріяли?
– Про це! – вигукнули всі ми, танцюючи.
– Ось як я владарюю! – гукнув він і засміявся. Ми засміялися й собі. – Слава, слава! Ну що, Турчиновський, – гукнув мені, – чи не чудова вистава?
Я не відповів. По щоках мені котилися сльози, а рот безглуздо-завчено всміхався.
Драма тривала!
РОЗДІЛ XXX,
у якому Турчиновський оповідає про свої незлагоди з органістом
Всі дійовці «Мудрості передвічної» були раді з щасливого завершення вистави, бо, правду кажучи, у Шклові нічого подібного не бачили і ми побоювалися, що нас до кінця й не дослухають. Я ж не міг весь час позбутися тривоги, і не без причини.
Коли ми поверталися пізно вночі додому, я побоювався засідки й порадив своїм людям озброїтися коляками. Але ніч була спокійна, зоряна й прохолодна, і ми без пригод, звільна й задоволене розмовляючи, пішли в свій монастир, де чекали нас у співарні затишні ліжка й солодкий сон.
Люблю оцей час ночі, коли зорі ще молоді й високі, коли все оновлюється від літньої вільготи, і чи не тому затримався на ганку, озираючи широке небесне поле й відгадуючи на ньому знайомі зірки. Сон нарешті зморив мене, і, позіхаючи, пішов я спати, не зачинивши двері на засув, оскільки мирна й лагідна ніч заспокоїла мене до решти, а втома, яка солодко розлилася по тілі, пом'якшила сьогоднішню мою осторогу…
Приснилося, що вийшов я у сад, аби подумати й погуляти, але було парко, і я приліг під вишнею. Прокинувшись, відчув, що мене щось душить. Я отетерів: була то велика зелена гадюка. Обплелася довкруг шиї, і я перелякано зірвався на ноги. Холодний піт струмками побіг по мені.
– Слухай-но, – сказав я, – таке з людиною може статися, коли вчиняє смертний гріх. Який же гріх учинив я?
Гадюка мала людську голову, яку ховала мені під пахву. Висунула бліде, аж сіре, лице й просичала:
– Гадаєш, тільки ти з гадюкою на шиї?
Я озирнувся. Довкола й справді було безліч людей – всі вони теж мали на шиях гадюк. Жінки оповивалися ними, як прикрасами, деякі навіть попідфарбовували гадючі обличчя, що стриміли в них з-під пахв: губи, щоки й брови. Дивно дволицим здавався цей люд. Обличчя й маска, обличчя й маска – і так безкінечно. Часом важко було збагнути, де обличчя, а де машкара: люди попідфарбовували на вид зміїний і себе. Але вразило мене інше: ніхто й гадки не мав дивуватися на свої гадюки довкола шиї. Деякі з тих зміюк було убрано в золототкані шати й прикрашено діамантами й сапфірами – люди вільно розмовляли й сміялися.
Я підійшов до одного із змієносців.
– Але слухай, – спитав, – хіба тебе не душить? Той здивовано видивився на мене:
– А чого б мало душити? Їсти ж не перешкоджає!
– Мене чавить, – мовив я. – Дихати нічим. Чоловік потис плечима.
– Дурниці все це, – сказав. – Просто треба вміти призвичаюватися…
Прокинувся від того, що мене й справді душили. У співарні чувся хрип і стогін. Я закричав. Раптом хтось змахнув біля мене ліхтарем, і я уздрів органіста, який гамселив, кидаючи на всі боки довбнею. Я скинув із себе якесь тіло, і в цей мент щось блиснуло перед очима – відчув тупий удар по голові. Спалахнула червона барва, я злякано змахнув руками.
– Оцього! – крикнув органіст. – Не випустіть оцього… Мойсея!
Він зареготав, а я в колотнечі темряви й червоної барви відчув, як відламуються в мене шматки тіла. Голову було розколено на кілька частин, як гарбуза.
«Лев вискочив, – подумав я, – але чи не пізно кидати в нього грудкою?»
Здоровенна білолиця гадюка ввелася на хвоста й блиснула роздвоєним язиком. Велетенським, мокрогубим ротом проковтувала мене й усіх моїх товаришів – я закричав. Потвора ж заковтувала мене повільно, я ніби провалювався у болото, вже зовсім не відчуваючи тіла, вже не відчуваючи нічого, крім тоненької ниточки власного крику, яка ще єдина лучила мене із життям…
Тоді опритомнів. Над головою похитувалося небо, повне, як золотих горіхів, зір, і ці зорі посипалися на обличчя холодними свіжими краплями. Наді мною схилилося органістове обличчя, і я миттю впізнав його – бліде обличчя гадюки, що обкрутила мені шию.
– Ну що, га-га, оклигав? – засміявся органіст, і тільки тепер я помітив, що мене несуть.
– Куди ви мене несете? – спитав я, випльовуючи гіркий згусток крові.
– Утопити, – спокійно сказав органіст, а його спідручні зареготали.
– Хай так, – я знову виплюнув кров. – Але що це вам дасть? Загубите невинну душу, а за це потім кипітимете в смолі. Чи вам того хочеться?
– Гляньте, він уже мудрує, – сказав органіст. – Виставляє тут схизматські штучки і ще й осмілюється патякати.
– Ми з вами були добрі знайомі, – мовив я. – Завжди знав вас як гарну людину. Чому це у вас вселився звір?
– Бо захотілося побачити, як пускатимеш бульбашки, схизмате, – зареготав органіст. – Ми з тобою, хлопче, різної віри, – спокійно додав він. – Я можу тебе вбити, і це покладеться мені на шальку заслуг…
Я пильніше придивився до нього. Бліде його обличчя відсвічувало, ніби фосфорне, чорна ж одежа цілком поглинала постать. І не було в ньому анічогісінького від того органіста, з яким не раз я входив у розумні балачки й чемно вітався при зустрічі.
«Людина завжди має кілька облич, – заворушилося мені в умі. – У ній сидить два єства: звичайне, по-людському мирне й привітне; інше, котре стає машкарою, не знає ані милості, ні добра!»
Світлий талан (а є доль у людини теж дві: світла – рятівнича й темна – убійлива) й цього разу подав мені вирятунок. Їхали з міста із крамом купці, які відняли мене від цих убійників і ледве живого віднесли до співарні, оголосивши про моє нещастя ігуменові.
Але я не міг спокійно влежати у співарні. Зібравши рештки сили й перев'язавши рани свої, викульгав за місто й, похитуючись та відчуваючи страшний біль у голові, пішов дорогою світ за очі – між хліби і трави, мав-бо ще й зранену душу й потребував затишку. Йшов ніби уві сні: перед очима змигувало – являлося органістове чи гадюче обличчя. Отак плентався я дорогою, і сльози текли мені по щоках – мене біль їв невигойний і в тілі, і в душі.
«Лев вистрибнув, – думав я і потім довго повторював це речення. – Лев вистрибнув, лев вистрибнув!..»
Я зазнав ще однієї поразки – драма, яку написав і виставив, заспокоєння не принесла.
«Це марна гадка, – снувалося мені в голові, – що світ просто не знає мене й треба перед ним найкраще себе з'явити, щоб радо мене прийняв. Од мого одкровення не змінилося нічого!»
Сів на межі й тяжко похилився. В голові стукотіло й дзвеніло.
«Але коли голова моя розколена, – подумав я, – що ж станеться, коли вистрибне мій лев?»
– Для помноження зла? – спитав сам себе.
– Не знаю, – відповів. – Покірливі завжди терплячі, нетерплячі – сильні.
Мене похитувало, як гойдає на городі вітер опудалом.
«Не вмів пристосуватися, – подумалося. – Зовсім не міг. Тому й бився об людей, як об морські хвилі».
«Але в тому моя суть», – сказав другий голос.
«Це щось таке вигадане», – озвався перший.
За спиною хиталися жита. Тихі в своєму рослинному спокої, аж задоволені, їх напоїли зливи й нагодувала земля, щоб з однієї зернини створили по колосу.
«Це теж філософія», – гадкував я, але було важко утримувати напругу мислі. Здалося, думки бігли через голову, як біжать через степ дикі коні: ледве встигав їх ловити. Але й зловлені виривалися з моїх рук і бігли, мчали…
Я заплющив очі. Он вони: кентаври з моїм обличчям, котрі біжать через степ. Тупіт копит вибиває знайому мелодію, а вже вона нагадує мені дитинство. Я знав чому. Тому, що відчуваємо світ найяскравіше таки дітьми. Тоді живемо, як жито, високою, незалежною від нас філософією росту. Всіх клітин ніг, рук, грудей – тоді починаємо мріяти про колосок своєї голови. Зерно – це думки, але чи завжди вони створять колос? І, коли зібрати їх, чи завжди вони харч? А коли харч, чи завжди його зварить і засвоїть духовний шлунок наш?
Мені бачилося: мчать через степ коні. Білі, й чорні, і сірі. У кожного людська голова, в якій засів лев і чекає нагоди, коли можна буде вистрибнути. Тоді людське обличчя стане машкарою і людина десь подінеться. Десь пропаде, натомість оживе біла машкара в чорній одежі, хижо засвітить очима й зарегоче. Де подінуться тоді її доброта й добротворчі думки?..
Мене хтось торкав за плече.
– Сину, га, сину!
Я прочуняв. Біля мене стояла стара-престара баба.
– Хто це тебе так побив, бідолахо? На тобі місця живого нема!
– Лихі люди, – сказав я. – Тяжко й безневинно…
– Гоїти тебе тра, сину, – заговорила стара. – Мене звуть Явдоха Мащиха. Чуєш мене?
– Чую, – сказав я і заплющив очі.
– Чи зможеш, сину, йти? Тут моя хата недалечке. Та й сама у пригоді можу стати, бо знахарюю…
– Еге ж, еге ж, – сказав я, здивовано помічаючи, як мене втягує червоний обідець кола й повільно починає обертати.
– Ой, лишенько моє! – почув я голос старої. – Степане, гей, Степане, а йди допоможи!..
Червоний обідець засмоктав мене до решти. Почав обертатися швидше й швидше, аж доки не загусла моя свідомість і не побачив я на небі хвоста, що курівся й сипав зорями.
Мене підняли, земля захиталася далеко внизу, дивно заокруглена й незвичайна.
– А люди де? – спитав я.
– Оті комахи хіба не люди? – відповів мені білий як сметана дід, що сидів на хмарі, спустивши з неї босі ноги і завзято кушпелячи здоровенну глиняну люльку.
РОЗДІЛ XXXI,
який можна було б назвати «Пробудження лева»
То була важка недуга, любий читальнику, і я виклав чимало сили, щоб подолати її. До ран-бо, які дістав од здирці й убійника органіста, додалися, як уже казав, рани душевні, а їх вигоїти ще важче. Добра Явдоха Мащиха ходила коло мене, як біля рідного сина, мочила й варила всілякі трави, прикладала до ран, і я помалу оклигував. За час хвороби побачив я чимало страшних снів, які навіть не зважуюся переповідати, щоб ти, любий читальнику, не втратив від того доброго настрою. Скажу тільки, що в тих снах усе крутилося довкола рудого шинкаря й органіста, які намагалися чи вбити мене, чи втопити, чи спалити живцем. Органістове обличчя через ці сни стало для мене пострахом, але якось, коли вже йшло на одужування, уві сні, звичайно, я до того осмілів, що здер із того страшного лиця шкіру. Отак учепився пальцями біля лоба і рвонув. Відслонилося інше обличчя, і я відсахнувся з несподіванки – на мене дивився, мружачи очі, Страх.
– Але як вам вдалося сховати під Машкарою вуса? – наївно спитав я, і Страх зареготав…
Цей сон, однак, не пригнітив мене. Я встав уранці із свіжою головою і вперше зумів пройтися по хаті. Відчував у тілі силу, а в голові насмішкувате здивування. Коли ж згадав найстрашніші свої пригоди, стало мені від них більше смішно, ніж уразно.
Явдоха Мащиха, бачачи таке моє видужання, радісно помолилася богові, а те, що я віддячив їй грішми, які мав при собі, викликало в неї сльози.
– Хіба ж я задля грошей коло тебе ходила? – спитала вона.
– Звісно ні, – заспокоїв її я. – Дякую вам сердечно. Від доброго серця коло мене ходили, тож від доброго серця і даю вам оці гроші…
Того ж дня я рушив до Шклова. І хоч ішов тією ж дорогою, якою мене прибило сюди, видалася мені вона незнайома. Ще одне помітив у собі: йдучи до Шклова, вперше не застерігся подумки супроти дорожніх нещасть – у мені забагато нуртувало сили. На крайню потребу знайшов добрячого кийка, і той мені правив за палицю. Отож ішов, спираючись на кийка, й мугикав. Ноги ступали впевнено, хоч і нешвидко, а на плечах начебто крила повиростали.
Було хмарно, бліді просвіти в небі ясніли, ніби озерця, і я весь час зводив туди погляд; здавалося мені, набираюся з них життєдайної сили. Зрештою, розпогоджувалося – чим далі йшов, тим більше навколо світліло. Хмари поступово розходилися, блиснуло й сонце, викотившись із хмар, умите й яскраве, – стрілило яскренними пучками проміння. Я усміхнувся. Все сьогодні напрочуд улагіднювалося, аж душа моя почала просторішати. Бачив, як росте у злагоді трава (переді мною лежав смарагдовий килим), як поєднуються барви землі з барвами неба, як хитаються хліба й утішно поблимують волошки – чи не тут я сидів, вийшовши із Шклова?
Світ широкий і великий заповнював мене, ніби я був посуд для нього, радість м'яко торкала мої вуста. Гармонія, думав я, йдучи польовим путівцем, у світі все-таки існує. Хай же буде вона вічна і хай завжди лікує заблуканих і невпевнених, як оце мене.
Я підіймався на пагорб, налягаючи на кийка. Сонце було моїм супутником, і я мав у ньому потребу. Пив його ясність – тепло на душі мені ставало.
Колись давно хтось великий і могутній проголосив був співжиття наше з рослинами й тваринами, з водою, землею і сонцем, з камінням та деревом і заповів: «Не порушуйте, бо то основний закон вашого існування. Хай ростуть усі „рослини, які послано на землю, як і тварини; хай буде води стільки, скільки посилається, хай земля залишиться вашою годувальницею. Вона вас забиратиме зі світу, але не зненавидьте її за це. Коли ж людина зненавидить землю, заповіджено було тим, великим, вона втратить силу свою та любов“».
Онде й він – Шклов. Я знову відчув той-таки настрій, що володів мною сьогодні. Знав, що там обов'язково зустріну органіста, але не боявся тієї зустрічі. Отож увійшов у місто зовсім іншим чоловіком, ніж виходив з нього. Щось нове з'явилось у рухах моїх – навіть пригадав, кого наслідую.
«Страхом стану цього разу я, – мигнуло мені в голові. – Колись учинив необачно: там, у драмі, його треба було грати все-таки мені!»
У шинку було сутінно; врешті, допоки я йшов, похилило на вечір. Рудий шинкар, звісно, не могилівський, але на нього схожий, сидів при столі й куняв. Його червона борода лежала на грудях, і мені незвідь-чого здалося, що то не борода, а рана, на якій запеклася кров. Щось затремтіло мені, але хотів лишатися спокійним. Відшукав місце в кутку біля столу й стукнув кийком по підлозі. Корчмар підскочив, як на пружині, – незвіданий гнів затопив мені серце, коли уздрів його лабузненьку, бридку посмішечку. «Щось дивне зі мною відбувається», – подумав я.
– Оглух? – гукнув владно.
– Чого, ясний пане, бажаєте? – з тією ж таки двозначною посмішкою схилився корчмар.
– Пива! – наказав я голосно. – Найкращого! Він дивився якийсь час на мене, здивовано викругливши очі. Авжеж, він дивувався. Це додало мені завзяття. Потягся за кийком, щоб огріти його по крижах, але шинкар, помітивши мій порух, миттю здимів з очей. Чути стало, як щось швидко оповідав своїй брудній та огрядній жінці.
Отож я сидів у шинку й спокійно потягував пиво. «Ну де ти, органісте?» – подумав я.
– А що, шинкарю, – спитав, – і досі приходить до тебе пан органіста?
– Зараз має бути, ясний пане! – так само двозначне всміхнувся шинкар.
«Зараз, зараз, – зацокотіли мені молоточки до скронь. – Що станеться зараз?»
Сидів, вільно розклавши на брудних дошках столу лікті. Відчував, що таки повторюю всі рухи, які бачив у того, кого називаю Страхом.
«А коли він прийде? – подумав мимовільно, – чи стане в мене мужності підскочити до нього і стати з ним на прю?»
– Вже й сумніватися почав, – сказав біля мене знайомий голос, і я здригнувся. Ну, звісно, ось він біля мене, той, кого зібрався наслідувати. Страх мудро всміхнувсь у вуса.
– Розіб'ю йому голову, – сказав я.
– Голова розбита в тебе, – зауважив резонно Страх. – Не боїшся, що лев застрибне назад?
– Ох, цей мені здоровий глузд! – мовив я, відчуваючи, як легко запаморочення забиває голову.
Зелена хвиля плюснула на мене, і в ній спалахнула зелена, як смарагда, гадюка. Я пильно вдивлявся в неї – нагадувала ту, котра душила мене уві сні. За мить із гадюки витворилася знайома мені красуня й пішла просто до мене, співаючи високим металевим голосом:
Танцюють коло тебе веселки різнобарвні —
Це я несу утіхи, забави-сміхи гарні.
Безжурна я, в пригоді усім печальним стану,
Я вигоїти можу велику в серці рану…
І знову це була не дівчина, а гадюка, яка зчавила мені шию й поклала на стіл поруч із кухлем голову.
Шинок заповнювався людьми. Корчмар стояв біля дверей і роздавав усім гадюки. До нього вилаштувалася черга: люди обплутували шиї зеленими шолудивими тілами й відразу ж починали танцювати. Жінки обплутувались вибагливіше: хвіст і голова – як кінці дорогої смарагдової турецької шалі. В них були голі до колін ноги, й танцювали вони з чоловіками якийсь сороміцький танець. Сукні їхні ніби поприлипали до тіл і теж нагадували шолудиву луску.
– Страше, – сказав я по-диявольському спокійно. – Відчуваєш, зараз станеться щось особливе.
В мене перед очима загойдався зелений ліхтар, у ньому горів вогник-око, що пригасало чи розгорялося й наче насміхалося з мене.
– Дивуєшся, що набрався сміливості?
– А хіба це не диво? – сказав Страх.
Він був єдиною істотою, якій не обплутувала шиї гадюка, бо навіть шинкар бігав туди-сюди, тягаючи на плечах зелене тіло, що химерно перетискало надвоє його червону, як вогонь, бороду.
– А де твій качур, шинкарю? – спитав я.
До мене, коливаючись, ішов качур. Мав зміїну голову і сичав. Я сидів спокійно. Спокій мій був особливий, аж сам того побоювався.
– А ти, – спитав у Страха, – ніколи нічого не боїшся?
– Людина найбільше саме себе страшиться, – відповів Страх, іронічно всміхаючись.
– Навіщо людині страшитися себе? – спитав я. – З собою порозумітися легко.
– Це вже як сказати, – смикнув себе за вуса Страх. – А глянь, хто прийшов.
У двері входить органіст.
«Дивна річ, – подумав я. – Ось біля мене сидить Страх, а я хочу побачити його за маскою цього шугая. Не може ж їх бути аж два?»
Спустив руку до підлоги, а коли підняв її із затисненим кийком, Страха біля мене не було.
Я всміхнувся. Поволі звівся з-за столу й випростався. Органіст побачив мене й засміявся.
– Чого бажаєте, пане органісте? – підскочив до нього шинкар.
– Бачив таке діло? – спитав органіст. – Цей євнух повернувся з того світу…
Я йшов між столом та стіною, тягнучи за собою кийка. Зелена гадюка звісилась із стовпця, що підпирав ізсередини стелю корчми, й реготалася. Люди розтікалися, як вода, і зникли. В корчмі стало тихо як у вусі.
– Ну чого тобі, чого? – забурмотів органіст, задкуючи.
– Не втечеш! – загорлав я так, що корчмар випустив кухля. Голосно й часто кричав качур. Я схопив органіста за руку, але той випручався й кинувся навтьоки.
Тоді я змахнув кийком, змівши по дорозі зі столу дзбанки, і вгатив щосили органіста по спині. Той упав, розкинувши руки.
– Ножа! – загорлав я корчмареві, і той перелякано кинувся виконувати мій наказ, ледве не розчавивши свого качура, який усе ще занепокоєно крякав.
Органіст лежав незворушно, лише вряди-годи постогнував. Корчмар приніс ножа – я відкинув здерту з лиця органіста машкару. Відчув, що в мене дерев'яніє на голові волосся.
– Ну, звичайно, – пробурмотів, – треба було раніше здогадатися.
На підлозі, розпластавши руки, лежав ніхто інший, як я, тобто Ілля Турчиновський…
Я повільно звівся. Побитий органіст став рачки й плюнув на долівку кров'ю. Сперся об стіну й зирнув на мене.
– Шкода, – сказав він, – що я тебе не втопив! Але ти від цього не втечеш, заклинаю!
Я підійшов до нього і втер йому обличчя хусткою.
– Отак воно й виходить, – сказав. – Спершу хотів убити мене ти, а тепер тебе я…
Дивився на мене безтямно. Я трусонув його за барки.
– Чуєш, ти! Як це воно виходить? І чи є в тому глузд?..
Він скривився. Позирнув на мене каламутним поглядом; ні, таки справді ми були з ним на одне обличчя, й плюнув мені межи очі кривавою слиною.
За спиною реготав Страх. Я повільно звівся, озирнув шинок, побитого, Страха біля столу й корчмаря, котрий здивовано застиг із качуром під пахвою, і розбито почвалав геть, відчуваючи, що голова ось-ось розірветься, як обложна міна…
Не дивуйся, любий читальнику, на цей опис і не думай, що я трохи не сповна розуму. Маю надію, що зрозумієш символічну силу його. Я міг би оповісти подію в шинку просто, без поетичних фігур, але тоді ти дістав би для вжитку пісну юшку. Я ж мислю так, як мені сподобніше, і так, як мене навчено в колегії. А думка в мене така: коли зневажаєш ближнього, навіть ворога свого, себе зневажаєш; коли б'єш ближнього, навіть у помсту, – себе убиваєш. Гірко мені після того всього стало, – і знаєш чому? Мій лев, любий читальнику, вистрибнув, але грудкою в нього кинув не мій ворог, а таки я сам. Відчуваю, що можеш посміятися з мене, можеш зневажливо усміхнутися, але такий я вже вдався – в грудях у мене розірвався, як обложна міна, жаль.
