Текст книги "Три листки за вікном"
Автор книги: Валерий Шевчук
Жанр:
Исторические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]
Вранці В'юцки біля мене не було, і я ледве зліз з полу. Ступив у двері й побачив за столом дячка Стефана, котрий моторно посилав до рота ще паркі вареники.
– Доброго вам ранку, пане канцеляристо, – сказав бадьоро Савич. – Чи не болить вам голова?
– Вгадали.
– Тоді випийте пива й закусіть варениками. Вони гідні найпишнішої оди. Один мій приятель, пиворіз, вибачайте на слові, котрий живе у славетному Коропі, склав був кант у славу вареників. Його й досі співають по школах.
Я випив кухоль й поклав до рота вареника. Але він не видався мені смачним. Тоді я залишив на столі гроші й вийшов на вулицю.
Назустріч мені виступила В'юцка з повними відрами, причепленими до коромисла. Йшла, похитуючи тілом, і світила до мене лукавою усмішкою. Я відповів на ту усмішку, але подумав мимохіть про ту жінку, котру бачив був через вікно. Постав переді мною її образ: юне, прегарне обличчя, великі тужні очі, а вуста розтулилися чи до усміху, чи до плачу. В'юцка підморгнула мені гострою, як пташине крило, бровою, я розсміявся й глянув на червонясту дорогу, яка й сьогодні не курилася. По ній котився круглий, як барильце, чоловічок з чорнезними довгими вусами та підвусниками, і мені увіч здалося, що простує він на розмову з паном наказним сотником…
– Так ти Кучурба чи Кочубей? – спитав його наказний сотник.
– Хто каже Кучурба, а хто Кочубей, – відповів, розсвітивши на круглому обличчі усмішку, стадник пана судді Ягельницького.
– Чи був ти в шинку козака Лук'яна Поповича в неділю сьомого вересня?
Кучурба зітхнув і хитнув головою.
– Хто був з тобою?
– Та Михайло з Лук'яном Кнуренком, стадники значкового товариша Федоровича, Хома Біда, Маркевичевий коровник; був той убитий… Петро і його товариш, звати його Іваном, а на прізвище Нечерда чи Дядечко. З них я тільки Дядечка й знаю, а знайомий із ним рік. Хто ж той убитий ІІетро, не знаю і не відаю.
Він вимовляв слова, лепечучи, його повні мокрі губи під чорними вусами приплямкували, говорив він швидко, розколюючи звуки, наче горіхи. Викруглював при тому очі, і вони ставали здивовано-щасливі.
Я ж уперше записав у свою книгу ім'я вбитого і ймення невідомого Петрового товариша. Ми вже натрапляли на слід, через це наказний сотник пожвавішав і запросив Кочубея сідати, бо той стояв серед покою, наче прицвяхований.
– Я не звик сидіти, – сказав Кучурба. – В мене, коли стою, голова ліпше варить.
– Лук'ян Кнуренко довго з вами був? – спитав Скиба.
– Ні! Трохи посидів, а тоді поїхав до стада й більше з нами не був.
– Що робили тут Петро з Дядечком?
– Шукали коня. Казали: скажений чи звідкілясь утік… Я уявив самотнього коня, що мчав по червонястій дорозі, збиваючи клубені рудої куряви, – вогняний кінь з упряжі Фаетона! Щось мені уявлялося, щось верзлося. Фаетон з легенди, думав я, чи ж був винний: це його коні показилися. Можливо, покусали їх бджоли, а може, коли паслися, посипався на них із неба жаристий пил. Попік спини, і вони понесли колісницю сонця, грозячи перекинути її в прірву небес… Я мимовільно протер очі: засинав біля столу. Нерозумні були мої думки: довкола відбуваються речі буденніші й незначніші.
– Чи не той це кінь, що про нього байки розказують? – спитав я.
– Та коли б їх послухати, – розсміявся Кучурба, затрусивши пухким тілом, – то начебто й той!
Оповідали, що з'являвся на світанні, як тільки вставало сонце. На дорозі чи просто в степу виринала раптом хмара куряви. Котилася по крайнебі, червоно висвічуючи, начебто мчала незвичайна вогняна куля. Часом та хмара розріджувалася, і в просвіти ставало видно вогняного коня, котрий мчав, несамовито видуваючи з ніздрів вогонь. Про цього коня теревенили всі стадники довкола, і то було одне з найчудовніших марев, котрі привиджуються стомленим від безсоння очам саме тоді, коли на овиді з'являється велетенське світило, яке дає світові тепло.
Стефан Савич у своєму кутку спав. Сидів як дерев'яний.
– А від Поповича ви куди пішли? – спитав наказний сотник.
– Було вже нас п'ятеро, й пішли ми до Андрія Хвоста, Огроновичевого шинкаря. Там за частування Хома Біда й хустку заставив…
Кочубей поплямкав губами й примружився, тоді знову заговорив, викруглюючи очі й трощачи звуки, наче горіхи, – оповідав про те, як пішли вони до В'юцки Безкровної і як бавилися там, пили, співали й танцювали, а найліпше з усіх співав Хома Біда, бо він і в церкві співа. В'юцка плакала, розчулена тим співом, бо вона завжди плаче, коли співають.
На це слово засвітилися очі в Стефана Савича, а на обличчя лягло щось, наче усмішка.
– Ну, а після того?
– Після того я залишив їх учотирьох, а саме Хому Біду, стадника Михайла, убитого Петра й Івана Дядечка, а сам поїхав ще вдень додому. А приїхавши додому, спав…
Він упав тоді голічерева просто на траву під яблунею і захропів так, що кілька яблук упало йому на виставлене черево, відбивши звук, наче впали вони на котел. І йому приснилися військові музики, що дують у труби і б'ють у котли, а він і є той бубон, розпечений сонцем. Так спав він день і ніч, а потім ще півдня, а потім, трохи прочунявши, ще одну ніч, аж нарешті розбудив його сердюк, щоб привести до школи на допит. Тоді-то він хапнувся рукою за волосся й зачавив напівмертву муху, безнадійне зудіння якої супроводжувало весь його сон.
– Хто може за тебе посвідчити? – спитав Іван Скиба.
– Господар Василь Бабій, який живе на хуторі пана судді Ягельницького.
– Чи був між вами якийсь завід, спір чи суперечка?
– Господь милував, – зітхнув Кучерба. – Та я, знаєте, панове урядові, такий, що, здається, ні з ким у житті й не сварився. А про те вбивство мені сказав тільки ваш чоловік, пробудивши…
Він закліпав повіками, дивлячись на нас добродушно й нелукаво, а я гукнув на дячка, щоб підписався за нього. Савич, однак, твердо спав. Тоді Кучурба підійшов до нього й торкнув, як дитину.
– Авжеж, авжеж, – підхопився Савич. – Зараз я, за твоїм проханням, підпишуся…
14Господар Василь Бабій за Кучурбу, чи ж бо Кочубея, посвідчив.
«Коло докручується», – подумав я, стаючи біля вікна й дивлячись на вишневий садок, покритий червонястим листом. Біля садка стояв одягнений у чорне чоловік, і завмер, начебто відлякував від вишень горобців. «Ще їх сюди прийде троє, – снувалася несамохіть думка, – і одного з цих трьох ми заберемо з собою». Я повернусь у свій дім, де в мене ні родини, ні слуг, і надчікуватиму справжньої осені. Слухатиму льопіт дощу й шум дерев, якими обсаджено моє обійстя. Записуватиму в свою книжицю почуті історії чи переписуватиму такі історії з книжиць позичених. Потім читатиму їх уголос для себе. Складатиму вірші якнайправильнішим силабічним віршем і читатиму їх знову-таки собі. В цьому я знайшов дивну відраду, і це освітлює мою самотину. Я тоді спокійний і впевнений, і мій спокій зовсім не сірий.
Сірий спокій живе тільки тут, думаю я, у цьому не зовсім звичайному селі, і я боюся винести його з собою. Боюся, що курява тутешніх доріг таки просочиться в мене, і не вимити її ні водою, ні настоями трав.
– Погано виспалися, пане Савичу? – підсів я до дячка в той час, як наказний сотник позіхав, аж щелепи роздирав. – Так твердо ви заснули.
– Все це бісова В'юцка, – всміхнувся тепло дячок. – Не така це жінка, щоб дала виспатися!
Я викруглив на Стефана очі: досі мені здавалося, що з В'юцкою був таки я.
– Це вам не наснилося, пане дяче? – не втерпів спитати.
Дяк тихо розсміявся. Вчувалося в тому сміхові щось загадкове: Савич, очевидно, знав більше за мене.
– Чи великий маєте в тої жінки борг?
– Мій борг у неї вічний, – проголосив Савич і дістав з-за столу оправлену у шкіру книгу. – Ось кннжиця, що хотіли ви переглянути.
– Найнудніші люди – мудрагелі, як ви з дяком, пане канцеляристе, – сказав на повний голос Іван Скиба. – Шепчетесь у кутку, як дівки на виданні. Що воно там за книга?
– Вірші, ваша милість, – сказав покірливо Савич. – Цікавитеся віршами?
– Я? – скрикнув здивовано Скиба. – З чого це вам упала така дурниця до голови? Коли б ще там було написано, як добру вишнівку зробити!
– Цього писати не тра, – сказав поважно дяк. – Таке знання, ваша милосте, й без книжки живе…
По цьому слові в хату зайшов стрункий красень з пухнастими вусами і з темними палкими очима. Щось було в його обличчі відчайдушне, але й ніжне – обвітрене, смагляве, проте негрубе.
– Я Хома Білоусенко, він же Біда, коровник пана Дмитра Маркевича, – сповістив він хрипким, але впевненим голосом.
– Знаєш, чого тебе покликано? – спитав Скиба.
– Ціле село знає, – сказав Хома.
– Ну то розказуй.
– Було воно так. Ішов я по ділу і біля Круглого озера, якраз за селом Рудівкою, здибався з Іваном Нечердою, що звуть його Дядечко, і з Петром, не знаю, як на прізвище. Вони йшли з Линовиці, бо там вони за стадників…
Зараз почнеться та ж таки історія, подумав я, виписуючи те, що розповідав Хома. Про те, як вони зустрілися, а Нечерді він давно обіцяв могорич за добре діло, яке той йому зробив. Тоді Нечерда, чи інакше Дядечко, сказав:
– Піди-но постав, негідний сину, мені кухля! – І сказав це жартома, бо жили вони в приятельстві. Потім пішли до стадника Кучурби, який сам був зі стадом якраз за Рудівкою. Він сидів біля вогню, і вони трохи порозмовляли. Розповідав Кучурба про те, що цього ранку бачив вогняну кобилу і що це нагнало на нього такого страху, аж досі тремтить.
– Чи не та оце, яку шукаю? – спитав Петро, і вони посміялися: здається, та кобила приснилася Кучурбі…
Вони пішли спершу до В'юцки, але вона без грошей нічого не дала, Хома повернувся додому, щоб узяти грошей, і вони рушили до Поповича.
«Це нецікава історія», – подумав я, записуючи слова Хоми Біди. Цікавіше те, що сталося сьогоднішньої ночі. Чи й справді після того, як я заснув, В'юцка покинула мене й пішла до дяка? А може, вона таки чарівниця? Розполовинилася на дві В'юцки, одна тішилася зі мною, а друга з дяком. Я всміхнувся мимоволі на цей жарт і подумав, що попри все любився з нею без великої пристрасті. Сподівався на вогонь, а коли прийшло до діла, побачив тільки похмурі рудівські припухлі й червоні поля. «Щось зі мною таки відбувається», – подумалося мимохіть – перо ж моє описувало, як Біда заставляв Хвостові хустку і та, виявляється, була не його, а Шкуренкова.
«Всі вони розказують про себе, – крутилося мені в голові, – а найменше про Петра, прізвища якого ніхто так і не назвав». Той Петро начебто не існував у цій історії, хоч тут саме він головна особа. Саме через нього сидимо ми тут, бо це його вже нема. його вже ніколи не буде, а синьо-червоне його тіло віддасться землі такого ж кольору – ковтне вона його навіки. «Одначе він був живий, – з дивною приреченістю подумав я, – і саме з ним все оце сталося, саме він заплатив за все найбільше».
Смуток торкнувся мого серця. Спершу тихенько так, легенько, немов кішка лапою. Мені знову подумалося, що відчував той Петро у цьому селі – чи не те ж таки, що я? Так воно, напевне, й було, адже був він тут чужий. Кожного ж чужака ця земля лякає. Невідомо чим, невідомо чому, все воно – як вода сірого спокою. Накочується на душу, гнітить і втомлює. Крижанить морозом, що ним обкипає зараз і моє серце… «Оповідь про вогняного коня – це казка», – подумав я. Вбитий Петро це знав, як знаю тепер і я. Ну, що там розповідаєш іще, Хомо Біда?
15Але Хома Біда був у покої не сам. Коло нього стояла молодиця, трохи схожа на В'юцку Безкровну, тільки тонша станом, а з-під очіпка у неї вибивалося не чорне, а русяве волосся, очі ж були темно-сині. Разом із жінкою зайшов хутірський староста Тодор Рогачевський і сів у кутку на лаві, виставивши оперті на ціпку руки.
– Я там, у В'юцки, так нагулявся, що не відаю, як потім удома опинився.
– Зате я відаю, – сказала Бідиха. – Застала його я шинку допряма хмільного і завела додому.
– Як тебе звуть? – спитав я.
– Марина, Юхима Кривого пасербиця, а Хоми Біди жінка.
– Коли це було? – звів голову Скиба.
– Саме товар у село повертався…
Я знову побачив той вечір і залиту сонцем дорогу з піднятою рудою курявою. Ця жінка веде, обійнявши, Хому Біду, і вони хитаються. Русяве пасмо вибилося у жінки з-під очіпка і відсвітило до сонця золотом. «Вони всі, – подумалося мені, – у цьому краю вдома!» Так, вони всі могли піти додому, за винятком Івана Дядечка і вбитого Петра. Ці двоє були тут чужаки…
Вона не могла впоратися з чоловіком і западала у відчай через свою слабосилість. Торсала Хому і зводила, і саме в цей час до них повільно підійшов телятник Ярема.
– То що, Марино, – спитав сумно телятник Ярема, – взяла собі Біду?
Хома Біда випорснув з її рук і впав руками в дорожню куряву. Він звів голову й раптом замукав, як корова, бо й худоба, котра йшла по тій-таки дорозі, радісно мукала, чуючи домівку.
– Допоможи мені, Яремо, – попросила Марина. – Не впораюся сама я з ним.
– Бо захотіла собі біди, – сказав сумно Ярема. – Пішла б за мене, любив би тебе й милував.
– Пізно про те говорити, – сказала Марина. – Це мій хрест!
Вони взяли Хому Біду опідруч й повели дорогою. Часом він провисав у них на руках і збивав ногами руду куряву. Марина плакала, пил осідав їй на лице, і сльози промили на ньому два струмки…
– А ті, у корчмі, залишилися? – спитав наказний сотник.
– Ні! Ще при мені один стадник сів на коня й поїхав. Дядечко ж той так нагулявся, що валявся на лаві.
– Ну а Петро?
– Це той, убитий? – зморщила лоба Марина. – Ні, той не валявся. Сидів за столом.
– Я їх бачив, – сказав хутірський староста Тодор Рогачевський, який досі сидів мовчки. – Саме коли худоба поверталася, вийшли вони із шинку від Безкровної, Дядечко і той, що його вбито. І пішли вони через село до шляху.
– А чоловік мій, як привели ми його додому, нікуди більше не ходив і не їздив. Чи не так, пане Рогачевський?
– Таки-так! – хитнув поважно староста, і я побачив, що в нього очі, як у багатьох тутешніх: сірий у них і загуслий спокій.
– Пам'ятаю, коли ще був у тямі, – сказав Хома, – ніякого заводу поміж них не було.
– Хто ж тоді вбив Петра? – спитав Іван Скиба. Але вони не знали. Похитали заперечно головами і стояли, запитально дивлячись на Скибу. Той махнув рукою, щоб вийшли, а тоді потер лоба, начебто йому там піт висіявся.
– Де ви сьогодні ночували, пане канцеляристо? – спитав буденно.
– У Безкровної, – мовив я на позір байдужне. – Ось разом із паном Стефаном.
– Питаю про це, бо до півночі чекали на вас у попівстві.
– Ми бавилися віршами, ваша милість, – сказав незворушно Савич.
– То що ми з вами тут вислідили?
– Лишився тільки один чоловік, – сказав я.
– Де ж нам його шукати, не порадите, пане дяче? Але дяк тільки плечима стенув; мені здалося, що і в його очах з'явився той-таки сірий спокій, який панує тут скрізь.
16Ми звільна їхали по селу, і не було воно вже таке порожнє, як раніше. В дворах і на вулиці ми бачили людей, які схилялися перед нами, і ми чемно відповідали на привітання.
– Доведеться гукнути на раду, – сказав наказний сотник. – Може, хтось укаже на того Дядечка.
Проїжджали повз шинок Безкровної. В'юцка стояла в дверях і незмигно дивилася на нас. Я підморгнув їй, відчуваючи, що знову починаю хвилюватися, але обличчя в неї залишилося непроникне. Дивилася не на нас, а повз нас, і я мимоволі зирнув туди. Хати тут розступалися, і переді мною ліг залитий сонцем простір рудівських піль. Знову вразився з їхньої порожнечі – повіяло звідти, начебто зітхнула чи позіхнула велетенська істота. Мені захотілося приострожити коня і зникнути в тому просторі. Мчати і мчати, збиваючи багряні клубені куряви, і хай мій кінь викине з ніздрів вогонь. Хай від того навісного лету виростуть у нього крила, щоб змогти відірватися від цієї багнистої долини і дістатися нарешті верхів, про які марив я довгими самотніми вечорами. Багато чого збагнути і з'ясувати мені треба в цій історії, яка розгортається переді мною, і в собі самому. Адже їх є, історій отих, дві: одна звичайна й буденна: хтось убив чоловіка, і ми маємо віднайти убивцю, а друга складніша: що ми знаємо про дивний і загадковий світ людської душі? Що ми знаємо про долини-болота, які, наче хижі квіти, розкривають пелюстя для того, щоб до них прилип блукач-чужинець?
Був певний, що не тільки мені приходять такі думки. Через це хотів, щоб швидше було знайдено останнього, на кого падає підозра в убивстві. Тоді ми висвітлимо оцю позірно просту історію і зможемо повернутись у домівки.
Я вже хотів опинитись у власному домі і розгорнути нарешті книжицю, що її списав мій тутешній приятель Стефан Савич: чи не прочитаю я там розгадки іншої історії. Хотів сісти перед вікном, яке хоронить мене від світу, і, дивлячись на дерева власного саду, шепотіти свої, Савичеві чи й чужі вірші. Хотів прочитати в Савичевій книжиці щось таке, після чого позбудуся скутого, насурмленого почуття, що його я назвав «сірим спокоєм». Хай розверзеться тож і небокрай, закляв я, хай таки вирине з нього крилатий кінь, котрий дихає вогнем, – хочу в нього повірити. Тільки тоді зникне вічна перестрашка, що чогось у світі не знаєш і не розумієш, а відтак можна сподіватися і певності, що ти у житті не хробак…
Ми їхали повз вишневий садок, що його я бачив із вікна школи. Біля хати, як і раніше, стояв одягнений у чорне чоловік, і цей чоловік, побачивши нас, раптом ступив назустріч.
– Зачекайте, панове урядові, – сказав він. – Маю до вас дві слові!
17– Звати мене Федором на прізвище Куценко, чи Куций, я підсусідок значкового товариша пана Нестора Федоровича. йшов я у неділю в ніч, о другій годині, із Зіньком Лихачем, своїм шуряком, із шинку Лук'яна Поповича. Коли ж минали ми кошару полкового хорунжого Івана Семеновича, над порожнім ровом знайшли нетямного Івана, що його прізвища я не знаю. То він ледь устав і попросив, щоб відвели його до вівчаря пана хорунжого Маценка Наумця…
Вони спершу злякалися, коли звелася над порожнім ровом біла хитлива постать.
– Люди, зачекайте, – сказав Іван з перестрахом. – Щось водить мною, допоможіть!
Наближався до них, обережно вимацуючи дорогу, а коли підійшов, то Куций із шуряком побачили, що очі його заплющені.
– Коли це недалеко, – попросився Іван, – відведіть мене до Наумця, мого знайомого…
– Ми його й повели, – сказав Куций. – Наумець узяв його, там він і ночував. Самі ж ми пішли повз Маценкову кошару додому.
– А не чули якогось крику? – спитав Іван Скиба. Куций хитнув заперечно.
– Є свідки, що ночували ви на хуторі?
– Що ночували, є, а що прийшли туди опівночі, нема. Всі вже спали.
– Як нам проїхати до Наумця?
– Отак просто і їдьте. Третя хата з того кінця Наумцева.
Куций знову відступив у свій вишневий садок, де завмер, дивлячись, куди ми поїдемо, а я вперше за весь час відчув інтерес до цієї історії. Здається, таки доходили ми в ній кінця і останні нитки от-от мали опинитись у наших руках.
– То що, пане наказний сотнику, – сказав я. – Здається, нам не треба буде й ради скликати?..
Ми бігли кіньми по вузькій, курявній дорозі, за нами ставала хмара.
– Ще трохи – й порудіємо зовсім, – показав зуби Скиба.
– І не пізнає вас жінка!
– Еге ж! – засміявся наказний сотник. – Скаже: іди геть, я свого чоловіка чекаю. Без нього не впускаю в дім.
– Ви чули щось про того коня, пане Іване? – спитав я. – Що дише вогнем і з'являється тільки на світанку?
– Це, здається, така ж байка, як і про месію, – блиснув зубами Скиба.
– Я теж так подумав. Але знаєте, що мене в цій історії вража?
Наказний сотник повернув до мене рудяве обличчя.
– Те, що шукав убитий Петро в цих краях саме коня з байок.
18Ми проїжджали повз школу, на порозі якої, скулившись, сидів загадний дячок Стефан. Коло нього стояв гарний чорноокий хлопчик і з цікавістю зорив на нас.
– Може, проведете нас, пане дяче, до такого собі Наумця? – сказав Скиба.
– Чи не легше послати за ним? – спокійно спитав дяк.
– Не хочемо губити часу, – очі в наказного сотника блиснули, він уже поспішав – хотів сьогодні-таки завершити справу та й податися додому до своїх льохів та барил.
– Сідайте до пана кацеляристи! – наказав він. Я натягнув повіддя, і дячок легко, наче птах, вилетів на круп. Обхопив мене ззаду руками, і ми з наказним сотником приострожили коней.
– А що, пане дяче, – спитав я, повертаючись до Савича, – записали ви в книжицю історію про коня?
– Чому б не записав? – сказав дячок. – Таке гріх би було б і не записать!
– Віршами записали чи просто?
– Звісно, віршами, пане канцеляристе. І знаєте, до чого я доміркувався?
– Скажете, пане дяче.
– Треба вірш до пісні наближати. Чуєте, як біжить кінь? Є щось таке, чого нас забули навчити в академії, але про це ще Мелетій Смотрицький писав.
– Що ж воно таке, пане дяче? – спитав я зацікавлено.
– Прислухайтесь до того, як іде кінь. Чуєте, в тому є музика. Тра-та-там! Тра-та-там!
– Отже, ви пропонуєте омузичити вірш?
– Та ж звісно! – майже закричав за спиною Савич, бо коні пішли через міст і загримотіли об дошки. – Тоді кожен вірш можна буде заспівати…
– Як же ви цього досягаєте?
– Відбиватиму в ритмі наголоси.
– Так, як іде кінь?
– Саме так, пане канцеляристе. Як у пісні. До речі, такі вірші вже й до мене писали…
Але нам треба було припинити цю поетичну розмову, хоч як вона нас цікавила, – під'їжджали до Наумцевої хати. Сам Наумець був чорний, як циган, з кучерявою головою, низький і широкоплечий, з кривими ногами вершника.
Наказний сотник зіскочив з коня й перестрибнув через перелаз. Ми пішли слідом.
– Це ви, мабуть, про Дядечка хочете взнати? – спитав спокійно Наумець. – Прошу до хати!
Двері були низькі, і нам зі Скибою довелося згинатися. Наумець і дяк пройшли у них вільно.
Покій перетинав важкий дубовий сволок з вирізаними на ньому словами, що хату будував у 1674 році Іоанн Наумець.
– Це було з сьомого проти восьмого, в неділю вночі, – сказав Наумець, сідаючи на лаві і широко розставляючи коліна. Його довгі руки лягли на стегна – сидів, наче щохвилі готувався скочити. – Опівночі прийшли до мене Маценковий підсусідок і його шуряк Зінько, Федоровичів вівчар, і привели Івана Дядечка, його ще Нечердою звуть, линовицького жителя.
– Чий це хутір, що ти сидиш? – спитав я.
– Хутір того ж Маценка, а колись був наш, – сказав Наумець, не вичислюючи титулів свого господаря.
– То привели до тебе Дядечка…
– Еге ж. Івана Дядечка. Хотів переночувати. Я колись у нього ночував, то він до мене й завернув.
– І довго він спав?
– До півдня, це вже в понеділок. Я зранку до овець пішов, а прийшовши на обід, застав його сплячого.
Рипнули двері, на порозі стала Наумцева жінка і вклонилася.
– Правду ваш чоловік каже? – спитав наказний сотник.
– Я хотіла його вранці розбудити, та не змогла, – сказала жінка.
– Прокинувся тверезий і не захотів обідати, – мовив Наумець. – Все турбувався, що був із товаришем і не знає, де той ночує, бо вони вночі розгубилися. «Обійди, – сказав я йому, – хутори – і десь напевне знайдеш!»
– І пішов?
– До Маркевичевого хутора.
– Потім зник? – спитав трохи стурбовано наказний сотник.
– Чому зник? Коли гнав я вівці в полі, зустрів його, було вже надвечір.
– І знайшов він товариша?
– Жалівся, що ні. Турбувався, бо той не знає тутешніх місць.
– Після того ми вже його й не бачили, – сказала жінка. Вона підійшла ближче і стала біля чоловіка. Я вразився: були дивовижно між себе схожі, як брат і сестра, хоч жінка не була темна й низька.
Вони сказали все й дивилися на нас очима, в яких застиг, як кисіль, сірий спокій. Наказний сотник скинув головою, як кінь, і провернув нею, наче йому муляло в шиї.
В помешканні зависла така тиша, що чути стало дихання дячка Стефана, той затишно вмостивсь у кутку й подрімував. Здається, він один не переймався тим, що відбувалося. Іван Скиба зирнув на мене, наче шукаючи підтримки: наш розслід, здається, ні до чого не довів.
– Ви коли довідалися, що Дядечкового товариша вбито? – спитав я.
– На другий день, але Дядечко від нас уже пішов.