Текст книги "Три листки за вікном"

Автор книги: Валерий Шевчук

Стояв завмерло, дивився й нічого не бачив, хіба тільки те огрядне тіло, сховане в мішкуватій сорочці, до якого ніколи не мав пристрасті. Йому здалося, що Оришка йде не від нього, а до нього, підступаючи все ближче й ближче. Аж очі приплющив у щемкому передчутті нещастя, що от-от має статися. Зараз воно відбудеться, зіткнення, яке породить блискавку, і та спалить усе і спопелить. Відчув, що від ніг до грудей та голови підіймається йому полум'я. Згоряв на цій пустельній дорозі, бо не мав куди йти. Здалося йому, що опинився на майдані з п'ятьма виходами з нього. Кидався поперемінне в усі, але скрізь наштовхувався на одне й те ж. Скрізь ішла на нього, криво всміхаючись, Оришка, і Петрові здавалося, що суне на нього потвора на п'ять тіл і з тисячею чорних палких очей. Дубнув під тим поглядом і пропадав. Хотів згадати інше обличчя, яке так вабило його й чарувало, але Настя Кутневська вже не існувала в цьому світі. Вона опинилася десь надто далеко, можливо, на отій луці, біля дерев – стояла серед трави і згоряла. Махала руками, наче хотіла злетіти, але ставала попелом. Він теж попелів під цим сонцем, і, здавалося, – навіки.

– Не можу одружитися з Оришкою, – простогнав він, таки рушаючи з місця. – Не можу щодня бачити й біля себе, щодня торкатись її – не можу!

Ішов, і сльози застеляли йому світ. Може, тому не бачив, куди йде, зрештою, було йому до того байдужки. Мав заплющені очі і здерев'яніле тіло, і те, що воно рухалося, теж не було в його волі. Ноги йшли самі, руки вимахували в такт, а сам був сліпий. Сплітались і розпліталися довкола нього хитро вигнуті лінії, які миготіли на червонясто-буруватому тлі; він поступово забував про людей і краєвиди, які залишалися за спиною. Так тривало, може, з годину, а може, й день, бо, коли розплющив очі, сонце похилилося до заходу. Тоді й побачив він дорогу, по якій простував. Була порожня, довкола стелився порожній степ, вигинаючи хвилі тирси, але скоро й цей рух припинився. Петро обернувся назад і там уздрів те саме. Ніде не було ані душі, не чулося ні дзвону цвіркунів, ні покрику птаха. Ледь-ледь шаруділа сухими головками трава, і він нерішуче зупинився наслухуючи. Здалося йому, що чує далекі людські вигуки і гавкіт собак, лементування й покрики, начебто йшла неподалік за кимось погонь. Стрепенувся й озирнувся затравлено. Кинув оком, шукаючи забіччя, щоб сховатися. Але довкола було таки порожньо, і він побіг по дорозі, плескаючи босими ногами по куряві. Від того збивався буруватий пил, який здіймався, наче дим, угору. В поросі постать утікача почала розтавати, заслонюватись і щезати; сутінки, які вийшли з трав, ще згустили той дим, зробивши з утікача тільки тінь. Тінь бігла без напруження, підстрибуючи і наче летючи над дорогою, але ходи не збавляла. Піт висіявся на Петровому обличчі – і був то холодний піт. Дорога починала стелитися м'яко й пухко, і від того пропадав тупіт ніг. Трава довкола заспокоїлася, і мертва тиша прийшла у степ. Зникли міражні звуки погоні, але Петро не зупинявся. Біг, і серце його, звикле до руху, билося зовсім рівно. Вряди-годи позирав у небо і побачив нарешті місяць. Той запалав іржаво-золотистим сяйвом, холодним рудуватим полум'ям, і на цілий степ раптом стало чути один звук – калатання серця втікача.

ВІРШІ, ЯКІ Я, ПЕТРО ТУРЧИНОВСЬКИЙ, НАПИСАВ У ВІТРЯНУ НІЧ

 
Дорога невідома тягнеться до краю,
Початок її в небі, де кінець, не знаю,
Побачив я сьогодні: починався день,
Цар-вуж в короні злотній, вилізши на пень,
Сльозу-перлину ясну тихо вигрівав,
А я чогось весь ранок був ходив, шукав:
Чи зілля, може, може, квітку несмертельну,
Відтак знайшов дорогу я лише пустельну.
 

ВІРШІ ПРО СВІТ

 
Світ навколо точить коло, крутить, колобродить,
Вітер стиха тужно диха, мов людина, ходить.
Щось упало, поламалось щось в душі чи в світі,
Опускають, квіт скидають вже й осінні квіти.
Коло котить, коло бродить, коло скрізь, в усьому,
Тишу п'ю я і сумую у порожнім дому.
Щось з'явилось, покотилось, щось живе, забуте,
Щось шепоче, мружить очі, добре, гарне, любе.
Щось велике, хоч безлике, щось, як помах крильний.
Як пізнаєш, покохаєш, станеш вільний, сильний.
Цю дорогу топчуть ноги, що то за причина?
Світ кидає і не знаєш, чи не йдеш до згину.
Зупинися, озирнися, зрозумій щось в ньому,
Щоб не з'їло, не спалило, як вогонь солому.
Світ навколо точить коло, крутить, колобродить,
Вітер стиха тужно диха, мов людина, ходить.
Все з'явилось, зрозумілось, – ще чогось бракує.
Все пізналось, поладналось – смуток серце чує.
Що там в тиші тужно дише, що за звук там знову?
Цокіт кінний, цокіт кінний, цокіт загадковий.
Прислухаюсь, напиваюсь того цоку з тиші —
І малію, й сутенію, бо то звук із виші.
Не впізнаю, не вгадаю таємничу мову,
Тож сумую, тишу п'ю я у порожнім дому.
 

РОЗДІЛ III
Петро утеклий другий

– А що, Петре, – почувся голос із темені, – добре тобі живеться з молодою жінкою?

Петро зупинився, наче хто його вдарив, і різко повернувся на той несподіваний голос.

– І хочеться тобі з мене кпити, Горпино? – спитав прикро.

– Чого ж кпити, Петре, коли твоє життя й мені на очі сльози вибиває…

Стояв серед вулиці, майже розмитий темінню, і тільки його русявий чуб білів.

– Бачиш, – сказав тихо, – зачепила-таки мене… А я й сам збирався до тебе заговорити…

– Нащо?

– Не знаю. Хотів перемовитись із тобою. Але де ти? Довкола було так темно, що він не бачив і за крок од себе. Стояв, наче в глибокій ямі, а вона в другій ямі, і розділяла їх земляна стіна.

– А що з того, що бачитимеш мене? – сказала Горпина. – Чи легше тобі буде, чи й мені?

– Хіба не знаєш нічого про мою жінку? – спитав він.

– Знаю, Петре. Саме тому й заговорила до тебе…

– Ще не забула мене?

– Хто ж таке забуває?

Він удихнув широко в груди повітря, і здалося, що воно цвіле, пріле, бозна-яке. Неподалець задзвенів ланцюг: хтось брав воду чи собака бігав по дворі.

– Чого ж мовчиш, Петре? Мав щось мені сказати.

– Мав, – відповів він. – Таке мені в душі колотиться. Давно те в думці…

Але він не сказав, що хотів. Неподалець зашелестіла одежа – з темені висувалася темна постать. Впізнав відразу Марію Тимофіїху і відсунувся до тину, майже злившись із ним, тоді як постать сказала голосно і владно:

– Це ти тут з кимось балакаєш, Горпино?

Але ніхто на це не відповів, і важка тінь похиталася до воріт. Тоді з-за тину висунулися прохолодні дівочі руки в білих рукавах і вклали Петру до рук якусь посудину.

– Поласуй, – прошепотіла Горпина. – Жінка тобі такого не дасть…

– Що це? – спитав Петро так само пошепки.

– Лубка з приливаними чорницями, – сказала Горпина. – Те, що ти найбільше любив парубком…

Марія Тимофіїха зайшла у двір до Петра Легенького, щоб перемовитися словом-другим з жінкою Легенького Тетяною. Вона побачила руку, що висунулася з повітки, – там спав на солом'яній підстилці сам Петро. І, може, не звернула б уваги на ту руку, коли б не була вона чорна. Тимофіїха навшпиньках наблизилася до повітки і придивилася: рука була вимазана чорницями. Очі Тимофіїшині скочили по повітці і спинилися на лубці, котра стояла на землі, – була та лубка зсередини також чорна. Гостра підозра спалахнула в Тимофіїшинім серці, і вона позадкувала, намагаючись ступати якомога тихіше. На вулиці побігла, розметуючи одежу, і хоч її гукнула зі свого двору Проциха, жінка шевця Проця, Марія нічого того не дочула. Ввірвалася вихором у своє обійстя, та не побачила перестрашених очей власної дочки, не спинилася, а метнулася до комірчини, де мала стояти зовсім така сама лубка з приливаними чорницями, яку побачила в Петра Легенького. Тимофіїха вдарила руками в боки й аж побіліла. Стояла й ворушила вражено губами. Тоді плеснула дверима комірчини, аж посипалася зі стін глина, і широким, сягнистим кроком подалась із двору, хоч дочка її аж двічі огукнула. По дорозі зустріла Палажку Пашинську і на ходу сказала до неї:

– Ходімо, Палажко, зі мною на ратуш. Злодія викриватиму!

Палажка Пашинська охоче приєдналася до Тимофіїхи, і вони вже вдвох не йшли, а майже бігли. Дорогою до них долучилися Орищенчиха, Горська й Сердючиха. Вони не вислухали, а випили схвильовану оповідь Тимофіїхи, і, поки слухали, до них підбігло ще кілька жінок. Не всі з них пішли на ратуш, деякі відстали від походу, метнувшись, маючи кунтушами й намітками, по своїх дворах.

Діялося це в гарячу пообідню пору, коли сонце пряжило так, що майже всі жителі містечка солодко спали. Подрімував і міський писар Степан Кошанський, тож коли ввірвалась у ратуш Тимофіїха і затарабанила, закидаючи Кошанського словами, той не зразу дібрав, про що йдеться, За спиною Тимофіїхи товклися кілька жіночок і поривалися й собі вставити слово, і Кошанському треба було струснути головою, щоб опритомніти з несподіванки. Він пробував уловити зміст у тому тарахкотінні, але бачив тільки схвильоване, перекошене обличчя Тимофіїхи, що завзято смикалося, – на голову писарю начебто хто каміння сипав. Тоді він грюкнув рукою по столі так, що замовкла, забувши стулити рота, Тимофіїха, а жіночки за її спиною охнули вражено, і тільки тепер всі побачили, що через довге сутінне приміщення ратушу провішується довга сонячна стяга і та стяга кінчається якраз на столі саме в тому місці, куди гримнув кулак Степана Кошанського.

Тоді Тимофіїха зрозуміла поважність моменту, ступила крок до столу і рівним голосом виповіла свою скаргу, тим більше, що у відчинені двері зайшов до ратушу, широко позіхаючи і хрестячи рота, городовий отаман Степан Лобода.

– Стаю перед вами, панове урядові, що минулої ночі в мене сталася пропажа: взято в мене лубку з чорничними приливаними ягодами. А ще в мене вкрадено з тої комори скриньку з новою оковою, в якій було вісім кіп грошей…

– Це все? – спитав Кошанський.

– Коли б то все, панове урядові. Вкрадено в мене, – Тимофіїха заникнулася, але продовжила сміливо, – дві носатки горілки, ціле сало і п'ять кварт олії в горщику…

– На кого кладеш підозру? – спитав городовий отаман.

– Тільки на Петра Легенького, мого сусіда, – прорекла Тимофіїха й озирнулася, наче шукала підтримки в жінок, що прийшли разом з нею.

– Петра Легенького? – перепитав радісно Кошанський, і очі його схвильовано заблищали. – Оце так, пане городовий, новина!..

Петро ж Легенький у цей час спав. Йому привиділося, що йде він по хмарі лискучій та срібній, тримаючи притиснуту до грудей лубку з приливаними чорницями, опускає туди руку, як ведмідь у вулик, і зі смаком їсть. В роті в нього неземне блаженство, бо приливані чорниці любив над усе. Побіч нього йшла не його жінка, а таки Горпина, яка й винесла йому цю лубку, і вони вряди-годи любовно перезиралися.

– Заведу тебе, Горпино, в чужий край, – казав він мрійливо, – там у золотих коритах свині мигдаль їдять, а горобці ходять у срібних панчохах. Там лобода росте, як у нас дерева, і родять на ній вареники та пироги. Я вже напитав туди дорогу, і ось веду туди тебе.

Горпина сміялася і хитала недовірливо головою.

– Чи не той це край, – спитала вона, – де гарбузи мають золоте насіння, отаке, як биті таляри?

– Еге, той, – підхоплював Петро. – І гарбузи ці не валяються по городах, як наші, а висять у повітрі, як надуті пухирі. Вони так і рвуться в небо, і гудиння їхнє таке натягнуте, що торкни ненароком – і зазвучить, наче струна…

– Треба було тобі на мені одружитися, і я б з тобою хоч на край світу пішла б, – сказала сумно Горпина. – Тепер мені гріх із тобою знатися…

– Але ж знаєшся? – спитав він переможно, і Горпина зітхнула.

– Боюся, що не до добра все це. Бог нас покарає.

– Бог карає тих, що лихо на землі чинять, – сказав він. – А хіба це лихо – любити? І чи не хотів я оженитися з тобою, чи не засилав старостів?..

Стояло в повітрі натягнуте гарбузове гудиння, десь високо біля хмар золотом грали роздуті гарбузи; яскраво-білі свині йшли по кисельному березі, щоб напитися з річки молока; горобець у срібних панчішках сів на край золотого корита і зацвірінчав; хтось невидимий, може, вітер, а може, якийсь чарівник, торгав огудиння-струни, тиха музика наповнювала повітря, начебто гули десь поруч важкокрилі джмелі; мед крапав із вербового листя, і під кожною вербою лежало по медовій колоді; лобода тягла м'яке зелене гілля, і з нього звисали рум'яні, випечені пироги. Петро зітхнув і послав руку в лубку, а Горпина засміялася дзвінко, зовсім так, як колись уже зовсім давно.

Спершу йшли міські слуги на чолі зі Степаном Кошанським, за ними Марія Тимофіїха з жінками, що супроводили її до ратушу, і доки дійшли вони до гетьманського фільварку, на якому сиділи Шептаки, в котрих і жив Петро Легенький, майже з кожного двору вийшли чоловік чи жінка і доладналися до походу. Всі йшли, не дуже й розмовляючи, важкою однодушною юрбою, навіть дихали злагоджено, адже таке не часто трапляється і на вулиці, і в містечку.

– Станьте, люди, довкола двору, щоб він не втік, – сказав Кошанський, і юрливі постаті побігли вздовж тину, оточуючи обійстя.

Степан Кошанський урочисто переступив через перелаз й опинився у зарослому травою дворі, де тільки й було, що кілька поросят, які завзято бабрались у кориті.

– Оце він і є, – сказала Тимофіїха і показала на руку, що й досі визирала з повітки.

Кошанський став раптом пружавий і легкий у ході. Озирнувся і показав слугам, щоб стали біля повітки. Тоді кинувсь у розхилені двері й упав раптом на Петра Легенького всім тілом, хапаючи його за руки й заломуючи їх. Двоє слуг кинулися на поміч і миттю зв'язали Петра мотузкою.

– Подивіться, люди, на його долоню! – сказала голосно Марія Тимофіїха. – А онде й лубка. – Вона кинулась у повітку і переможно підняла вгору посудину.

Петро нетямковито кліпав очима і злякано водив поглядом по людях, котрі заповнили його двір.

Тут уже ходили, з хазяйським виглядом роззираючись, Осип Орищенко, швагро Легенького, Тесько Сердюк, який зазирав уже і в хлів; на порозі стояла здивована і вражена Петрова жінка Тетяна, а Йосип Горський відштовхнув її з дороги і пішов у хату. Вслід за ним посунув отець Тимофій, презвітер Благовіщенської церкви, а також Артем Бандурка, що його прозивали Хлипоносом.

– На тебе, злодію, – сказав урочисто Кошанський, – зроблено виказ. Ми прийшли за наказом пана городового отамана зробити у тебе трус.

Петро звівся і вийшов з повітки, тримаючи перед себе зв'язані руки.

– Це щось не те, панове урядові, – сказав він знічено. – Нічого я ні в кого не крав…

– А чия це лубка? – крикнула гостро Марія Тимофіїха і помахала нею перед Петровим носом.

Петро зблід і випростався. Поворушивши пальцями зв'язаних рук озирнувся злякано. Двором сновигали люди, витягували з хати всіляке добро і звалюючи його на землю.

– Це моя лубка, – сказав Петро. – І таких у мене в господарстві багато…

– А скринька з грішми, сало, горілка?! – вигукнула Тимофіїха.

– Яка скринька, яке сало? – здивувався Петро і ще більше побілів.

Тоді пішла Тетяна просто на Петра і засичала тихо, аби ніхто не чув:

– От і прийшла на тебе пора, голубчику. Такого з себе тихого й гожого вдавав, а сам злодіяка! Повісять тебе, і не в'язатимеш мені світу!

Він смикнувсь у жінчин бік, але не сказав нічого, тільки облизав губи.

– Мої свердла! – сказав Осип Орищенко, показуючи їх людям.

– Ти ж мені їх позичив, – сказав Петро.

– Позичив? – повернув до нього освітлене недобрим оскалом лице Орищенко. – То, може, скажеш, що я і скриньку свою тобі позичав, вісімнадцять кіп грошей, три битих таляри, дві срібні чарки і срібний гудзик?

– Аж стільки! – сумно всміхнувся Петро. До нього підходив, тримаючи в руках рушницю, мушкет і пістоль, Тесько Сердюк.

– А про мою рушницю, мушкет і пістоль що знаєш? – спитав голосно. – Про путо залізне, що в мене пропало, киндяк і в'ялену рибу на десять золотих?

– Бог вас покарає, дядьку, – тихо сказав Петро. – Рушниця, мушкет і пістоль мої, і жінка моя про це вам скаже.

Але Тетяна стояла повернута до нього боком, половина обличчя, яке бачив, була залите сонцем, і тримала вона на вустах тоненьку червону гадючку. Очі її дивилися кудись поверх голів, наче хотіла побачити віддалік щось цікаве. Для цього витягла якомога шию і звела підборіддя: Петро раптом розширив, аж потемніли вони йому, очі: не дружину, а тяжкого ворога перед собою побачив.

– Що, жінко, – спитав тихо, – так багато лиха тобі вчинив, що допомагаєш напасть на мене насилати?

Але вона, здавалося, не почула його слів, бо рушила раптом від нього, простуючи просто до Степана Кошанського.

– Тут не все його крадені речі, – сказала голосно. – Багато чого тут мого власного є…

– Уряд розбереться, – сказав незворушно Кошанський, і його рот скрививсь у тонкій усмішці, тоді як брова ледь-ледь моргнула. На це ще більше здивувався Петро, зрештою, він сам мав на серці замок… Різко повернувся: через перелаз переступала переполошена Горпина.

– Що тут сталося, мамо? – спитала перелякано.

– Що сталося, не твоє діло! – озвірилася до неї мати. – Йди додому!

Горпина схилилась покірно, зирнула на зв'язаного Петра і, опустивши плечі, пішла назад до перелазу. Звідти знову зирнула на нього, і йому на серці потепліло.

З хати вийшов Йосип Горський, тримаючи в руках нову штаметову спідницю.

– Моя, ой, присій-богу, моя! Я тут знайшов, панове урядові, ще й своє дзеркало, кунтуш синівський тонкого сукна, коралевий, а в ньому капшучок грошей.

– Признаю до себе оці чоботи й оце барило! – сказав отець Тимофій. – їх украдено в мене, і знак тому, що ці чоботи якраз по мені.

Він закотив рясу, скинув старого, аж бурого, чобота, а взув нового.

– Хай панове урядові подивляться, – сказав, переможно всіх озираючи. – По нозі, як улиті!

– Поки що кидайте їх у купу, панотче, – сказав Кошанський. – Завеземо все до ратушу, а там спізнаватимете…

Петро дививсь у мале загратоване віконечко – просто на нього світив великий, повний і червоний місяць. Стояв серед неба, завмерлий і плаский, і на ньому чітко промальовувалося дві людські постаті: один стояв, розставивши ноги і звівши руки з вилами, а другий на тих вилах конав. Червона кров розливалася по світу і все мертвила чи присипляла. Збуджувала тільки собак та жаб: собаки валували, а жаби в недалекому ставі співали. Передражнювали, а може, й собі хотіли стати птахами. Хотіли злетіти вгору під те місячне проміння, щоб викупатись у ньому донесхочу. Деякі навіть стрибали для того з високих круч – перевіряли, чи не виросли в них крила. Ляпалися, однак, просто в червоне кружално відбитого у воді місяця, а потім довго й захоплено розказували, що вони й на місяці побували і там така ж вода, як і тут…

Петро слухав той спів, і в нього не було сну. Не було й урази від того, що вдіялося, тільки заціпеніле зчудування. Знав, що з цього лиха може не винести голови, але зараз це не вражало його. Дивився на білий клапоть дороги, що світився під місяцем, і ця дорога дивно знаджувала його. Був би вільний – неодмінно вийшов би на неї, заплющив би очі і пішов спокійно, переставляючи ноги, як сновида. Місячне проміння потоком уливалося б у його розхилену душу і розсівалося б там. Наповнювався б ним і ще більше ціпенів. Все в ньому мерзло і вмирало, тільки серце ледь-ледь поколихувалося і сяк-так гнало кров. Дивився мертвим поглядом і вже не бачив і дороги. Ставав скляним стовпом, з якого теж починало струміти червонувате світло. Здалося йому, що це саме відчуває, перш ніж полетіти, й кажан. Ноги його легенько відпиралися від долівки, і йому увіч здалося, що варто відштовхнутися сильніше – і його пронесе крізь вузьке віконце, і замахає він широкими крильми, розрізаючи оцю червонясту темінь…

Це саме відчував, коли повертався тієї ночі від Горпини.

Був утішений і вмиротворений і знав тільки одну турботу: безшумно пробратися в повітку й заснути, перед тим помаривши. Ніч була темна й кудлата, небо обволоклося хмарами, і самотні вогники з хат тривожили тьму. Проходив повз хату Кошанського, і щось смикнуло його зупинитися. Вікно було освітлене, але й затулене. Перемахнув через тин і приклався до щілини. Побачив Кошанського, а побіч веселе, засміяне обличчя власної жінки. Кошанський обійняв її і раптом закрутив, аж затріпотіла і звіялася довга її одежа… Петро відхилився і знову переліз через тин. Ішов і поступово вивіювалася з нього добра тиша, якою був наповнений. «Треба мені гукнути людей і врізати їй полу, – подумав він, простуючи по дорозі. – Суд розірве нам шлюб, і буду я вільний!» Озирнувся крадькома: вікно Кошанського палахкотіло. «Я зараз підійду до найближчої хати і гукну її господаря». Він побачив подумки обличчя того, кого хотів гукнути, і на нього найшла остуда. Якась неміч чи кволість, несила чи страх, глуха нехіть – щось таке, що змучує йому душу і засіває попелом. «Я сам винуватий, – думав він, схиливши низько голову, – бо вона мене не любила від початку. Та і я її не праг!» Мимовільно згадав той час, коли послав старостів до Тетяни, відчай тоді його якийсь їв, а може, хотів швидше забути Горпину. Не міг нічого згадати гарного, а тільки сірий туман. Іде в тому тумані, а побіч ступає дівчина. І не дивляться вони одне на одного, а набоки… Він раптом спинився серед вулиці: не знав, куди йти. Знав тільки, що таки не покличе людей, щоб застукати жінку…

… Глухі, вкрадливі кроки розбудили його у хурдизі. Здригнувся і вдививсь у сутінь. Біла легка постать відділилася від дерев і безшелесне промайнула через залитий місячний двір.

– Петре, не спиш? – прошепотів жіночий голос.

– Це ти, Горпино? – спитав він знехотя.

– А хто ж би ще? Не береться мені до очей сон, – шепотіла вона, притискаючись до віконця з того боку. – Це я тебе занапастила…

– Ти тут не винувата, – сказав він. – Тут, здається, ніхто не винуватий…

– Дала тобі тих ягід… – В її голосі прочулися сльози. – Хочу зголосити про це на уряді.

– Тоді всі знатимуть, що ти таємно зустрічалася зі мною, жонатим чоловіком, – сказав він зовсім тихо. – Сама знаєш, чим це скінчиться…

– Чи треба конче думати, чим це кінчиться?

– Тебе, хазяйську дочку, виб'ють на ратушу різками, а я повинен буду повернутися до жінки, також закуштувавши київ…

– Я це знаю, – прошепотіла вона. – Твоя жінка тобі смерті зичить.

– А то ж чому?

– Тоді зможе з Кошанським шлюб узяти.

– Звідки знаєш?

– Мати казали. Так радіє, що це з тобою приключилося. Я оце довго думала… Знаю тебе: і під киями мене не викажеш. Тому сама зголошусь і врятую тебе.

– Собі ганьбу на голову взявши, – сказав він, – а мене не вирятувавши…

– Що ж нам робити, Петре? – зойкнула вона. – Адже видить бог: не злодій ти, не злодій!

– Звісно, що не злодій, – тихо сказав Петро. – А робитимеш те, що тобі скажу…

В його змертвілий голос вкралися теплі нотки, очі ж начебто позбулися нерухомої закляклості і вперше блиснули ясно й жваво.

– Вони не посміють мене вбити, – сказав він. – Розграблять моє добро, а на більше їх не стане. Вирок виречуть, але я їх, Горпино, добре знаю: малодушні вони й боягузливі…

– Що ж вони тобі зроблять?

– А нічого. Виб'ють киями і проженуть із міста.

– Ой! – затулила рота Горпина.

– Не страшись, – сказав він тепло. – Знаю: так воно буде. Я їх оскаржити не зможу, бо завжди одного винуватять, а не громаду. Коли затаврують мене – гірше, а ні – вільним чоловіком учинюся…

– А коли тебе все-таки повісять?

– Не стане в них на це духу, – сказав Петро. – Кожен, добром моїм поживившись, не схоче брати ще я цього гріха собі на голову.

– І все-таки боюся я, Петре, – сказала Горпина. – Дуже боюся!

– Я вже все розміркував, – спокійно озвався Петро. – Світ широкий, і є в ньому не одна забіч, де б чесний чоловік зміг би вільно на сонце дивитися. Знайду таке місце й житиму.

– І там на лободі вареники ростимуть? – гірко спитала вона.

– Нічого сміятися! – відказав серйозно. – А може, й ростимуть. Люди надаремно не стануть плескати язиками. А коли він є, той край, напевно, його знайду.

– А я?

– А тоді й за тобою повернуся. Виведу тебе вночі – і втечемо світ за очі. Але треба знати, куди втікать…

– У землю чучванську, – знову гірко пожартувала вона.

– І де та земля чучванська – треба знати, – сказав так само розважно Петро. – Бо що ми знаємо тут, у себе? Десять навколишніх сіл. Я не раз слухав, що розказують про свої мандри дяки.

– А коли вони брешуть, Петре?

– Трохи, може, і брешуть. Але не вірю, щоб усі брехали. Чогось із того, що кажуть, нема, а щось таки є. І я розшукаю той край, де не боятимуся собі на голову даремної звади.

– Боже ж ти мій, боже! – захиталася по той бік віконця Горпина. – За одну лубку ягід таке лихо діється! Хай би вже впало на мене воно, а ти звільнився б!

– Ще раз кажу тобі, Горпино: не звільнився б! – спокійно сказав він. – Знову вернувся б до жінки, але там, де ненависть, немає життя, Горпино! Та й люди цього не дозволять. Там, на дворищі в мене, вони вже зголосили за своє половину мого добра. Тож і тебе вшетечницею назвуть, а крадіж мені все одно припишуть… Йди додому, Горпино, і не бійся. Коли судилося нам зійтись, бог допоможе, а ні – то й ні!

Вона зітхнула так, як зітхає вітер, коли хоче пройтись по землі й перевірити, чи тихо скрізь і чи всі сплять, і відступила від вікна. Спинилася серед двору, а тоді ще раз вернулася.

– Може, ти голодний, Петре, то я принесу!

– Їсти мені жінка носить, – сказав усе тим же сумирно-безбарвним голосом Петро. – Не хочу, щоб тебе хтось біля мене застав.

І знову вона зітхнула, наче вітер, і, хитнувши білим рукавом, швидко й безшумно подалася геть. Тоді почув він, що таки співають від ставу, наслідуючи пташок, жаби, а по містечку валують один до одного собаки. Знову закостенів і заціпенів він біля віконечка, погляд його мертвий зробився, бо знову дивився на червоний, незрушний місяць із сірими тінями людських постатей на собі.