355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Валентин Чемерис » Царська охота » Текст книги (страница 9)
Царська охота
  • Текст добавлен: 13 сентября 2016, 19:33

Текст книги "Царська охота"


Автор книги: Валентин Чемерис



сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)

ВОКЗАЛЬНІ ПИРІЖКИ

«Русь здавна славилася своїми майстринями

хлібної справи. Вони поділялися на «хлібників»,

«коровайників», «калачників»,"пиріжечників», ''бубличників»

із наукового видання .

Воно й так. Як учені люди пишуть. Русь наша пирогами, пиріжками та пиріжечками з давніх давен і справді славилася. Хіба ж так! Навіть у піснях про те співають: Пригадуєте: «Дівча його цілує, а він їсть пироги»? А далі, як вороги «взяли собі дівчину і з сиром пироги» бідний «козак гірко заплакав: «Ви тяжкі вороги! Возьміть собі дівчину, – віддайте пироги!» А все чому? Бо в нас, що не жінка, то й пиріжечниця чи не від Бога. Як і бублейниці, коровайниці, калачниці! А що вже хлібниці!.. А вже пиріжечниці, так то… Щось недосяжне, незбагненне!

І щоб, здавалося, той пиріжок? Всього лише «маленький пиріг овальної форми». Га? всього лише – овальної форми. А будь-яка наша жіночка /не кажучи вже за бабусь, неперевершених пиріжечниць/, таку здобу – пухку та смачну – приготує /а ще як у тісто додасть масло, жовтки, сметану!/, що й пальці з її витвором кулінарним з’їсиш і не зчуєшся коли. Незалежно від того, з якою начинкою будуть ті пироги. З будь-якою! Як той казав, хоч і з витрішками!

А я, повірте, донедавна палкий прихильник отих витворів «овальної форми» розлюбив їх. Надто з яблуками, сиром та печінкою – дивитися на них тепер не можу. А їх нині продають /хоч не завжди й здобні, часто й пісні/ – не розменешся з ними. Особливо, в місцях скупчення люду нашого – біля входів у метро, наприклад. А почалася моя нелюбов до цієї смакоти після одного випадку, що трапився зі мною на вокзалі – де чи не найбільше пиріжків продають. Там це – ходовий товар!

Повертався якось із столиці до дому в провінцію свою (як швидко виявиться, я такій справді – а не тільки за місцем проживання – провінціал). На вокзал дістався десь за годину до відходу потяга /моє незмінне правило прибувати заздалегідь до відправлення, щоб потім не метушитися/ і вже в залі чекання відчув голод – за довгий день бігання по інстанціях – як зав жди в таких випадках не було коли й пообідати. Стою /сісти ніде/, поставивши біля ніг чемодан і гадаю: ще маю час, то де б його бодай перекусити? Але ж не хочеться в пошуках чогось їстівного за собою чемодана таскати /а він у мене чималенький/, а поруч – хоч би яка бублейниця!

Тим часом присусідився біля мене один добродій – чоловічок в замалім як для нього піджачку. невиразного віку – не то ще парубійко, не то вже дядько/, рудий, у ластовинні, а очі такі голуб і – голубі, аж дитинні. Здаються щирими й відкритими /вони мене, між іншим і привабили/: ху-ух, витирає лоба. По-народному, звичайно, рукавом /Свята простота!/ Ледве встиг, каже. І питає мене: ви на який?.. Одказую.

А він: о-о! Ми виходить, чи не земляки, бо мені теж на цей потяг… І далі звичайна вокзальна балаканина про се-те… А тоді рудько й прохає мене:

– Пригляньте, будьте ласкаві, якщо вам не обтяжливе, за моїм чамайданом /так і сказав: чамайдан!/, а я збігаю та куплю собі щось перекусити, бо вже кишки, звиняйте, марш грають…

Я кивнув, він хутко зник, лишивши на мене свій «чамайдан» /«Певно, я викликав у нього чимось довіру, – із задоволенням подумав я, що залишив на мене, чужу і незнайому йому людину, своє добро. Та ще на вокзалі, де за речами потрібна пильність та пильність… Мабуть, добрий чоловік, а такі довірливі першими й терплять від вокзальних ворог…»

У мене теж кишки марш грають, але – тримаюся. Коли це той, рудько в ластовинні.повертається, голубі, очі його аж сяють, наче щойно в карти він добрячий куш зірвав. І несе пластмасову мисочку одноразового використання /хоча, здається, вона вже кілька разів була успішно використана/, а на ній – гіркою – три пиріжки, що їх так і хочеться ласкаво назвати пиріжечками. Такі апетитні на вид. І починає /навіть не запросивши мене бодай для виду розділити з ним його скромну трапезу/ уминати їх за обидві щоки /вони в нього, як у ховраха надутими враз стали/. Я тільки слинку ковтаю. Один пиріжок у нього з печінкою, другий із сиром, а третій – з яблуками /о, пиріжки з яблуками, як і з вишнями та іншими ягодами я чи не найдужче люблю/. І з печінкою теж – чого там! І такі здобні приніс, тістом жовті. Ясно, яєчний жовток у них, молочко, сметана в тісті-смакота! Почав він з того, що з печінкою. Ясно, потім накинеться на той, що з сиром! а завершить на десерт солодким з яблуками. Щасливець! А тут… На його трапезу поглянеш і хоч ти ситий, а й тобі неодмінно захочеться накинутися на такі пиріжечки. Їв він смачно, та так, що мої кишки ще швидше марш заграли. А він… А він аж присьорбує /губи його так і залисніли/, аж пальці жадібно і при тому якось артистично прицмакуючи та плямкаючи, облизує. Не втерпів я /та й гроші мав/:

– Даруйте, чи далеко звідси пиріжкова?

А він (все ще плямкаючи та пальці з прицмаком облизуючи):

– Яка там пиріжкова! У другій залі на виході пиріжечниця стоїть із своїм переносним лотком. Така гарна молодиця – чистюха, акуратна, в білому переднику й начіпку з мереживами. Як кибалка в неї на голові. А пиріжки – умм!.. Божественні! Доїм та, мабуть, ще гайну. Як кажуть, скільки того життя, то чого ж собі в маленьких задоволеннях. відмовляти? Таких пиріжків хіба й наїсишся! Такі пиріжечки бувають хіба в рідної мамки та ще в бабусі. Та й то – в дитинств. Пригадуєте?

Я зиркнув на годинника – маю ще сорок хвилин часу. А пригадувати ні до чого, спогадами ситий не будеш.

– Чи не змогли б ви приглянути за моїм чемоданом? Збігаю та й собі куплю – за день ще мачини в роті не мав.

– О, будь ласка, будь ласка, – охоче одказує.– Ви мій чамайдан посторожували, тепер я вам тим же віддячу. Тільки не баріться.

Гайнув я в другу залу прудко. І справді, тамі стоїть пиріжечниця в білону переднику, в начіпку з мереживами, чистюха, охайна. Приємно з такою мати справу. Пиріжки в неї ось-ось закінчаться – вчасно прибіг. Теж купив у неї три – один з печінкою, один з сиром, а на закусон – із яблуками.

Повертаюсь і дорогою – невтерпіж – починаю наминати з печінкою. Як й гадав – смакота! Справді, як у рідної мами чи бабусі. Приходжу на місце, а рудька, випадкового мого попутника чомусь немає. Але «чамайдан» його, слава Богу, стоїть на місці. Я відразу ж і заспокоївся. Судись на хвилину – може, в туалет гайнув. Повернеться, чемодан його стоїть де стояв. Впоравсь я із з пиріжком, що з сиром, тільки взявся за той, що з яблуками, як тут чи не вперше глянув на свій чемодан, а його, мого чемодана, виявляється, катма. Як кажуть, кружало, де лежало… А чемодан того рудька стоїть… І тут мене наче струмом пронизало /в першу мить я ледь було не вдавився солодким пиріжком з яблуками/: та того й стоїть його «чамайдан», що він своє добро просто… покинув. А з моїм накивав п'ятами. І йому повірив-довірив? І тут же інша думка: чеканне панікуй, не може того статися… він же мені перед цим свій довіряв Тільки тепер я загледів, що його чемодан задрипаний /чи не на звалищі підібраний/, з виламаним замочком, для надійності паском перетягнутий – теж старим та потрісканим. Гріш ціна такому барахлу!

І як я раніше недопетрав? Його тому й покинув той рудько з голубими, такими дитинними очима, що він нічого не вартий, а пильність цим мою він приспав. І певно тип той, який і спровокував мене, голодного, пиріжками /як їв, як глитав-жер, як плямкав смачно, як пальці облизував по-народному!/ давно певно, й вокзал залишив і покурів з моїм чемоданом, як кажуть, у невідомому напрямку!

Боже, як я купився – легко і просто – справжній провінціал у столиці! Називається, заморив черв’ячка!

Недоїдений пиріжок з яблуками зозла пошпурив у корзинку для сміття – хоча при чім він, пиріжок? Кинувся сюди-туди… Шукай вітра в полі! Вокзал гуде як гігантський вулик, народу! Метушня! Нікому до тебе немає діла. Ніхто тебе не слухає, ніхто нічого не бачив.

Аж тут міліціонер іде. Я до нього в розпачі /остання надія на порятунок/: так і так… Ловіть злодюгу, чемодан украв. А свій залишив..

– Спіймаємо, – нехотя сержант, жуючи гумку. – Тільки ж він уже напевне далеко від вокзалу. А там – не моя зона. Тож беріть його чемодан, як речовий доказ, та й ходімо до кімнати…

Рушив попереду, а я за ним. З чужим, задрипаним чемоданом – бридко його й нести. Та ще ж і важенний…Цікаво, що в ньому?

– «Кукла» – одказує сержант. – На злодійському жаргоні так називається обманка. Знаємо ці фокуси-мокуси! А ви теж… мовби ж і не селюк по виду, інтелігентний, городський, а такого дали маху!

Коли зайшли до кімнати привокзальної міліції й відкрили той чемодан, у ньому й справді виявилася «кукла»: стара, в мазуті кухвайка без рукавів /на сміттярці, мабуть, підібрана/, у яку було замотоно для ваги три цеглини…

– Ясно, – підсумавав оглядини цеглин, замотаних, в стару кухвайку сержант.» А що було у вашому чемодані?

– Комп’ютер. Останнього покоління, дорогий…

– Фю-уть, – присвинув сержант, – а я механічно за ним: фю-уть!..

– Дорогий?

– І не питайте! Я цілий рік відкладав…

– Окупилися на пиріжки, як і він смачно перед вами їв? Артист… Та не ви, а – він… А ви, значить, тепер і назавжди, потерпілий. Плакав ваш комп'ютер. хоча…. постараюсь, – позіхнув, – знайти. Сідайте, будемо складати протокола…

Тільки з протоколом упоралися (а в тім, кому він потрібний?), як по гучномовцю застерегли, що мій поїзд ось-ось вирушить… Побіг я до відповідної платформи – не пропадати ж ще й білету.

Всю ніч не спав у купе, кректав, зітхав, себе безбожно кляв, пєревертався. Серед ночі вийшов у тамбур покурити. Пахкав гірким димом, а в мені все звучала й звучала відома пісня в неперевершеному виконанні Дмитра Гнатюка:

Козак гірко заплакав: «Ви тяжкі вороги! Візьміть собі дівчину – віддайте пироги!»

Що не кажуть, а Русь здавна славиться пирогами!


ПРО САЛО, СВИНЕЙ ТА СВИНСТВО

–  Що таке український снікерс?

–  Сало в шоколаді!

З новітнього анекдоту

Ні сіло, ні впало – дай, мамо, сала!

Давне українське приспів’я.

Сало /відокремлений від м’яса підшкірний свинячий жир, що зберігається солоним і вживається сирим, смаженим і вареним – факт!/ вважається /принаймні, в слов’янському світі/ національним продуктом українців /хоча його споживають і інші народи, крім мусульман/. Так узвичаїлось. У них /себто в нас/ навіть свої салон-вагони є. (Буцімто вагон для перевезення сала, пардон, не вельми вдатний анекдот/.

І все ж це у нас, українців, є чи не єдиний у світі пам’ятник хрюшці, годувальний і нашій. І свиня, повірте, заслужила того постамента, бо хто ж, як не вона, годувала наш народ починаючи з трипільських – чи ще й ранішніх – часів? /Татаро-монголи, окупувавши давню Русь, все забирали в населення, а свиней, – як і свинину – обминали – з релігійних мотивів, тож наші прапра й трималися на салі віками й віками, і взагалі, у якого українця в минулому /та й нині теж/ не висіло в сінях велике сало – пудів зо два, чи не стояла бочка з салом? Недарма ж кажуть: перше м’ясо – свинина, перша риба – линина.

Який український дядько, збираючись по весні – нестача вітамінів – на польові роботи не прихоплював традиційний «тормозок»: четвертину сала, окраєць хліба /дурне сало без хліба/, цибулину? І орав собі цілий день – при силі й здоров». /До речі, сало відігравало значну роль і при швидкому, час ом несподіваному пересуванні: тоді мастили салом п’яти/.

Українці /за класифікацією одного «братнього» народу, хохли/ і сало – це все одно, що… Що приміром, негри і банани.

Їдуть в одному вагоні вуйко і негр. От чорношкірий дістав банани, їсть. Вуйко дивився, дивився і каже:

– А дай-но попробувати, що воно таке?

Той дав. Вуйко попробував, поплямкав:

– Нічого, – каже, – їсти можна.

Минає якийсь час, вуйко дістає сало і їсть.

Негр дивиться, дивиться і каже:

– Дай попробувати.

– А що його пробувати, – одказує вуйко, – сало є сало. Воно і в Африці сало.

Ось бачите, як високо котується в світі наше сало!

До речі, саме дядьки наші той… І в шанованому віці молодими жеребчиками в певних ситуаціях іржали. Наївшись сальця. Тож і дітонароджуваність у нас завжди була на рівні. Як би ми тепер сказали сало позитивно впливало на чоловічу потенцію /бо хіба на якійсь там олійці чи дієті-вегетаріанстві, як і взагалі, на комариному салі у п’ятдесят літ жеребчиком іржатимеш? /Жаль, нині все менше й менше чоловіки – мужчини, мужі, дядьки, парубки, вуйки, ґазди, любчики – голубчики, єдині та благовірні – споживають сала, тож і здатність до любові рано втрачають, а відтак сьогодні й дітей у нас не густо – отаке нещастя!

А сала в Україні нині й справді меншає на душу населення. Виявляється, ріст благополуччя населення веде до… нівеляції національних традицій. Ось які за «Інтерфаксом» статистичні з цього приводу дані: ще п’ять років тому в раціоні середнього українця 70–80 % припадало на свинину, решта – 20–30 % – доповнювали яловичині та курятина. Сьогодні все змінилося: половина споживання припадає вже на курятину, а свинина і яловичина стали займати в раціоні українців десь приблизно 25 %.

Буцімто експерти пояснюють таку тенденцію зростання прибутків населення /нічого плакатися, що ми нещасні!/, адже в міру зростання благополуччя, люди переходять на рослинну їжу і такі ж жири. Що правда ціни на культовий наш продукт не падають. Це пояснюється значним зменшенням поголів’я українських свиней. І, при тому, що, даруйте, свинства у нас, як і раніше, процвітає. І навіть займає чи одне з перших місць. Як писав ще Коцюбинський: «Звісно, свинства в управі багато, мабуть, його скрізь немало». На жаль. І в сьогоднішніх управах воно ще де-де процвітає. Як і свинуватих у нас не меншає. Як і свиноти. Як і свинарень у нашому житті. Та й свиню ближньому підікласти /від щедрості своєї душі/ ми все ще гаразді.

Ось тільки натуральних свиней у нас меншає і меншає, а з ними і сала теж. Тепер його дядькам заміняє заморська віагра, але на ній, як то кажуть, не дуже іржатимеш молодим жеребчиком. Але і вже інша тема.


ПАМ’ЯТНИК НЕВІДОМОМУ ПИСЬМЕННИКУ

За горами, за лісами (дрімучими, ясна річ), за синіми морями, а точніше – за тридев’ять земель у Тридесятому царстві жив собі та був собі невідомий письменник.

Як і годиться письменникові, щось він там писав-творив, але що саме – бог його знає. Сказано ж бо, письменник невідомий. У некролозі, коли він залишив цей суєтний світ, група товаришів так його й титулувала: пішов од нас такий-то, невідомий письменник…

А по якомусь там часі вдячні нащадки вирішили поставити йому пам’ятник. Ставлять ще пам’ятники невідомим героям, то чому б і не поставити невідомому письменнику, який хоч я залишився для історії (як і колись для сучасників) невідомим, але, як колись казали, воював на ідеологічному фронті. Боєць, одне слово. Сказано – зроблено.

Ще по якомусь там часі у столиці Тридесятого царства нарешті відкрили пам’ятник Невідомому письменнику – до речі, перший у світовій практиці (чи то пак, літературі), і про цей випадок було навіть записано в Книзі рекордів Гіннеса. Постав невідомий митець на постаменті в творчій задумі, тримаючи в руці стило (старовинну паличку для писання – сучасна кулькова авторучка скульпторами була визнана неромантичною і непоетичною) і натхненно дивиться в далину – невідомі свої безсмертні творіння обдумує. На постаменті на віки викарбувано: «Невідомому творцеві красного письменства від вдячних читачів».

А біля постаменту, як і водиться, квіти, діти граються, пенсіонери на лавочках дрімають або в шахи ріжуться. Іноді екскурсовод приведе туди всюдисущих туристів.

– Група – увага! Перед вами рідкісний пам’ятник, перший у світовій практиці пам’ятник письменнику не відомому, як водиться всюди, а – НЕВІДОМОМУ. Адже цей письменник якщо й відомий, то тільки тим, що він був за життя… НЕВІДОМИМ ПИСЬМЕННИКОМ. Таким і залишився на віки. Заодно цей пам’ятник є спільним пам’ятником усім невідомим письменникам, а їх у нас, за найскромнішими підрахунками – легіон!

Туристи охкають, джеркотять різними мовами, клацають фотоапаратами, стрекочуть відео– та кінокамерами, самі увічнюються на тлі того незвичайного скульптурного творіння. Тобто, все було гаразд. Ну, траплялося, правда, що який-небудь пенсіонер, прокинувшись на лавочці, чіплявся до екскурсовода:

– А чому письменник… невідомий?

Екскурсовод пребадьоро відповідала:

– Та тому, що не став відомим. Не поталанило чоловікові.

Але досвідчений пенсіонер, буває, чіпляється, як реп’ях до шерсті.

– А чому він не став… відомим?

Екскурсовод на останньому запасі терпіння янгольським голоском щебече:

– Така доля підстерігає багатьох творців.

– Куди ж влада дивиться, якщо в нас є невідомі письменники? – підпрягаються інші пенсіонери. – Отак вона допомагає рідній літературі?..

І пішло, і поїхало. Екскурсовод поспішно веде групу подалі від гріха, а пенсіонери, раді, що знайшлася тема для розмови, перемивають владі кісточки – і без того, звісно, миті-перемиті.

Якщо не рахувати подібних ексцесів, що ні-ні, та й виникали біля пам’ятника Невідомому письменнику, все було о’кей! Тридесяте царство вже й пишатися почало, що тільки воно має такий унікальний, єдиний у світі скульптурний витвір бійцеві ідеологічного фронту. І раптом – скандал!

Гільдія пишучих (у Тридесятому царстві не Спілка письменників, як у нас, а – Гільдія пишучих) зненацька виступила із гострою заявою, у якій затаврувала пам’ятник невідомому їхньому колезі, як «грубий наклеп на наших талановитих членів», що то взагалі «провокація» і т.д., і т.ін.

– У нас немає невідомих письменників, – заявила вона і подала протест до Верховного суду царства. Заодно Гільдія провела анонімне опитування серед своїх членів, і кожен із опитуваних у графі «Ви – відомий чи невідомий письменник (потрібне підкреслити)?» підкреслив, що так, звичайно ж, він відомий. Себто невідомого у Тридесятому царстві не виявилося жодного!

Одночасно спеціальна тимчасова комісія експертів дослідила некрологи та різні ювілейні матеріали про письменників і встановила де-факто: всі вони без винятку і там, і там називалися тільки відомими. На цій підставі Верховний суд Тридесятого царства ухвалив: пам’ятник Невідомому письменнику, як такий, що не відповідає дійсності, зняти. Адже він порочить честь і гідність письменників Тридесятого царства, серед яких невідомих немає.

Довелося зняти те мармурове творіння, що вже вважалося історичним. Але ж не пропадати добру, і ось його творці – скульптор та архітектор – почали звертатися в різні країни світу з пропозицією купити у них (дешево) пам’ятник Невідомому письменнику і встановити його у себе вдома. Зверталися ті спритні й до нас, в Україну, але, як і слід було чекати, отримали достойну відповідь: «За авторитетними свідченнями самих письменників, всі вони відомі, а невідомих серед них немає». Невідомих, мовляв, шукайте деінде, хоча б і серед африканських племен, яких за всіма показниками на два пункти випереджає Україна… Але творці тієї халтури (звиняйте, пам’ятника) не падають духом і все одно рипаються в різні країни, намагаючись таки накинути наївним свій непотріб. Так що, громадяни письменники, друзі, колеги, брати й побратими, будьмо пильними!


ЕЙ, ПРИЯТЕЛЬ, ПІДСКІФ ЩЕ… ЩОБ «КРАЩЕ В СВІТІ ЖИЛОСЯ»

У давніх греків, великих поціновувачів вина, в ходу була поговірка:

– П’є, як скіф…

І це зовсім не означало (як дехто може подумати), що скіфи більше за греків пили чи що вони взагалі були гіркими пиятиками. Скіфи не вирощували виноград (чи не єдиним трунком у них був інтернаціональний тюркський напій бузат, або – кумис, що його виготовляли з кобилячого (рідше верблюдячого і коров’ячого) молока). Греки культивували до 150 сортів лози і виноробство у них було найприбутковішою галуззю сільського господарства (землеробство, наприклад, займало лише шосте місце за рентабельністю), тоді ж як скіфи пили привізне, що його, як відомо, на всіх, навіть багатих, не напасешся. Знову ж таки, у греків виноробство і відповідно споживання вина (вони пили його вранці, в обід і увечері, а часто й усю ніч), а з ним і масові пиятики були на недосяжному для причорноморських степовиків рівні.

У Греції, як відомо, все є.

А щодо вина, то його в античному світі було так багато, що вистачало всім (навіть рабам), а надлишок ще й вивозили за кордон на продаж. Особливо славилися вина з островів Родос, Лесбос, Самос, Сос, Хіос: вина були темні, червоні, білі, золотисті. Розрізняли легкі, тонкі, міцні та солодкі. Цінувалися вина старі, багатолітньої витримки, їх споживали здебільшого люди заможнію. Для бідняків та рабів (раб отримував 600 мілілітрів щоденно легкого сільського вина) годилися вина «вдруге вичавлені», себто виготовлені з виноградної вичавки. Загалом же греки (як і римляни) віддавали перевагу темному червоному вину. Щоб вино стало найкращим, воно мусило бродити 5—10 років і таке вино (у греків це здебільшого хіоське) споживали тільки багаті і то у свята. Пили тільки розбавленим. Кип’яченою водою. Такий у них був звичай.

Іноді його так розбавляли, що то вже було не стільки вино, розбавлене водою, як швидше вода, у яку для дезинфекції добавляли вино. Вода у колодязях Греції була нездоровою, низької якості – каламутна, несмачна і навіть дещо солонувата, як наче морська. Розбавлена вином, така вода вже мала інший, приємніший смак. І хоч подібна суміш не п’янила, але добре захищала від нездорових мікробів. З часом греки й звикли розбавляти вино водою (чи навпаки, воду вином), згодом це в них стало національною традицією – між іншим, дуже доброю, хоч дещо й незвичною для слов’янської душі, адже на Русі з давніх давен пиття – це веселість, – казав ще Володимир Великий і додавав: «Не можемо без того бути».

Греки теж не могли. І рівних їм у питті-веселості в античному світі не було.

Якщо відкриємо тлумачний словник (хоча б 11-томний) української мови, то прочитаємо, що симпозіум (хто в наш час не чув цього слова?) це – «нарада з певних наукових питань (звичайно за участю фахівців різних країн)». А яка нарада, бодай і наукова не закінчувалася… ну не пиятикою, то бодай пристойним бенкетом, га?

Але це друге значення слова симпозіум, теперішнє. А перше, первісне, було – увага! – таке: «бенкет з музикою, розвагами й бесідами». Простіше – пиятика. Застільні посиденьки, як би ми сказали, з добрячим узливанням.

Хоча – і тут треба віддати належна давнім грекам, – це не просто якась там пиятика, а – культурна. Але все одно гульня. Та власне, симпосій (від грецького слова, що означає гулянка, бесіда, вечірка) для того й збирався. Для все тієї ж гулянки, вечірки з бесідою. Зібравшись (в того чи того добродія – по черзі), учасники симпосія прикрашали себе квітами і вибирали верховного розпорядника гульок – сімпосіарха (як по нашому – тамада). За традицією симпосій починався жертовним узливанням богам, потім пили за присутніх, за третім разом – за відсутніх, співали сколіони – застільні пісні. Сімпосіарх, верховодячи на гульках, скеровував їх у потрібне русло – як випивку, так і бесіду, – слідкував за умовами змагань дотепників, визначав нагороди переможцям, нагадував, що пора вже й знову наливати. Він також у певний момент (як гості доходили до кондиції) розпочинав інтелектуальні ігри, розгадування загадок (в цей час шановне товариство розважали гетери, танцівниці, флейтисти, акробати, міми) і лише потім – розігріті вином та гарними жінками, гетерами й танцівницями чи флейтистками – переходили до бесід на філософські, літературні та інші теми, намагаючись сяйнути дотепом, каламбуром, інтелектуальністю взагалі.

У своїй книзі «Застільні бесіди» Плутарх згадує теми, що частіше всього ставали предметом для обговорення на таких симпозіумах: «Що з’явилося раніше – курка чи яйце?», «Чому жінки п’яніють мало, а діди – надто?», «Чому вночі звуки більше чути, як удень?», «Парне чи непарне число зірок у небі?» – ну і так далі і тому подібне. Головне, аби було що наливати, а побесідувати можна на будь-яку тему.

І все ж не скіфи сказали: «П’є, як грек», па навпаки, греки: «П’є, як скіф». А річ у тім, що варвари (так тоді називали ті народи й племена, які не належали до греко-римської цивілізації, стояли на нижчому рівні культурного розвитку і не говорили їхніми мовами) пили вино нерозбавленим – як-от і всі ми нині.

А втім, скіфам не було потреби розводити воду вином – вода у Скіфії завжди була здорова, холодна й смачна, її ще звали солодкою – на відміну від деяких джерел на Приазов’ї, де вода була солонувата. Тож пили вино нерозбавленим. Ну і звісно, п’яніли більше за греків, котрі за це степовиків не шанували. Звідси у греків і поговірка пішла:

– П’є, як скіф…

Це означало: вживає вино нерозбавленим.

Скіфи ніяких симпозіумів не збирали, пили без наукових диспутів чи дискусій. Збиралися в шатрі чи й просто неба, здіймали чаші з рідним бузатом чи привізним вином:

– Здорові будьмо!

– Вип’ємо за нас, щоб ми завжди були!

– За тих, хто в дорозі!

– За тих, хто в небі!

– Поїхали!

– Прощай, розуме, завтра побачимось!

– Щоб хотілось і моглось!..

– І-і-і… Гей!..

І ніяких тобі симпозіумів. А суть була та ж сама, що й греків.

Скіфи й навчили греків пити вино нерозбавленим. Власне, один скіф, мудрець їхній Анахарсіс, котрий мандруючи Грецією, зустрічався з її мудрецями і сам вражав їх мудрістю.

Так ось, Анахарсіс, бувало, казав грекам:

– Ми, скіфи, дивуємось, що ви, греки, розбавляєте вино водою. Вино – це молодий прудконогий кінь, а розбавивши його водою, ви ніби впрягаєте до нього вола. Що то за їзда, чи то пак випивка?

І греки звідтоді почали пити вино нерозбавленим – принаймні, частина їх, що все більшала й більшала. Казала в застіллі виночерпію:

– Ей, приятель, підскіф ще…

Себто налий ще нерозбавленого.

А пити вони любили і пили добряче – з вечора й до ранку. Часом зранку й до вечора лунало:

– Ей, приятель, підскіф ще!..

І про таких своїх співвітчизників греки осудливо казали:

– П’є, як скіф!..

Так і хочеться отут ввернути щось на кшталт того, що й ми п’ємо яко скіфи, мовляв. А втім, куди тим степовикам до нас та нашої оковитої, сиріч горілки міцністю 40–45 %, виготовленої з ректифікованого спирту з додаванням зм’якшеної води, яку скіфи й відати не відали й чути про неї не чули.

І давнім грекам до нас ой-ой як далеко!

Від слов’янських часів (тоді, правда, більше споживали мед-медок, хоча й горілка була відома на Русі з X–XІ століття) і до наших днів ніхто так не вміє посидіти, як ми, ніхто так не шанує горілочку, як ми і ніхто не стоврюбє таких пісень про ті хмільні застілля, як ми. А які симпозіуми ми влаштовуємо – гай-гай! Куди до них давнім грекам з традиційно-безневинним темами їхніх гульок на зразок вже згадуваних тут: «Що з’явилося раніше – курка чи яйце?», «Чому вночі звуки більше чути, як удень?» тощо.

Де ще, у якій країні народ хвастає – у своїх піснях, скажемо, небезталанних, – про те, що

 
Як засядем, браття, коло чари,
Як засядем, браття, при меду,
 
 
То най ідуть турки-яничари,
А я навіть ухом не веду…
 

І знаєте, правда – попри деякий наліт молодецької самохвальби. Правда, що не вели й вухом. Бо як утратили свою незалежність вісімсот чи й більше років тому, то ледь її повернули у 1991 році. Та й то… Або:

 
Наливайте, браття,
Кришталеві чари(дались вони нам, ті чари!)
 
 
Щоб кулі минали,
Щоб шаблі не брали
Голівоньки наші!
 

Красиво, правда? А про те, що в роки Другої світової найбільше гинуло наших вояк саме після прийняття «наркомівських ста грамів», що їх видавали перед атакою і згадувати не хочеться. Бо хміль навпаки, гнав вояків на убій під кулі, що в першу чергу й не минали голівоньки хмільні…

А чому наливаємо-п’ємо? Та буцімто ж із національно-патріотичних почуттів, буцімто вболіваючи за неньку Україну:

 
Щоби Україна
наша не зів’яла,
 
 
Щоби наша слава
Козацька слава
 
 
Повік не пропала…
 

А вона якраз і пропала. Як і саме козацтво. І однією з причин того були вище наведені рядки про те, що «Як засядем, браття, коло чари… То най ідуть турки-яничари, А я навіть ухом не веду…»

Та й чому не пити? З одного боку це як оберігання козацької слави й України, «щоб вона не зів’яла», а з другого:

 
Хіба в шинкарки мало горілки,
Пива і меду не стало?
 

До речі, про шинкарку. Поет Степан Пушик написав (а поет і бандурист Микола Литвин на музику поклав) пісню-зойк, пісню-застереження «Козак гуляє», у якій «шинкарка носить», а козак знай собі гуляє та й гуляє…

 
«Не пий, козаче,
Козачка просить, —
Не пий, козаче,
Коня проп’єш…»
 

Козак коня благополучно пропив («Козак сміється, Шинкарка носить, Шинкар говорить: «Замало п’єш»).

 
«Не пийте, хлопці! —
Вкраїна просить. —
Не пийте, хлопці,
Проп’єте Січ.»
…«Не пийте, хлопці,
Я в вас одна…»
 

Пили і п’ють. Такі вже ми. А чого п’ємо? Та того, що (це вже з народної, зело «мудрої» пісні):

 
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жилося!
 

Тепер втямили, чому п’ємо? Та щоб у світі краще жилося. І нам, і іншим. Інтернаціоналізм своєрідний. Пий побільше, щоб іншим краще жилося. Іншим, правда, живеться краще, нам – щось не дуже, хоча й п’ємо добряче. А втім сумнівно, що від того (як проп’ємо коня, козачку, Січ, Вкраїну) нам буде краще жити. Хіба що до пори, до часу, поки хміль не вивітриться, діє оте магічне: «Гей, наливайте повнії чари!» Тим паче й сама пісня про це мовби застерігає:

 
Пиймо, панове, пиймо, молодці,
Пиймо, покіль іще п’ється.
Поки недоля нас не спіткала,
Поки ще лихо сміється…
 

Воно сміється. Ще. Покищо. Бо потім ми будемо сміятися. На кутні. І сміємося. Теж на кутні, де вже й зуби повипадали.

Але все одно раз по раз перехиляємо: «Щоб наша доля нас не цуралась. Щоб краще в світі жилося!» Ми ще віримо, що бездонна чарка, якщо її частіше спорожняти принесе нам краще життя. Святі ми чи що? Чи вже надто увірували в магічну суть чарки? І такі гульки-фуршети влаштовуємо, що куди тим давнім грекам! Сказано ж бо колись було: «На Русі пиття – веселість. Не можемо без того бути». А раптом і справді після того, як ми засядемо коло чари (та ми, власне, од неї і не вставаємо!) життя наше кращим стане, га?

Як бідно не живемо (принаймні, нині звідусіль тільки й чути нарікання на трудне життя), а погукають тебе в гості – столи гнуться-тріщать од яств і питія. І сам, коли погукаєш, так теж так стараєшся. Не можемо інакше – широта слов’янсько-руської душі того вимагає, правічна наша гостинність. Багаті іноземці, потрапивши за такі столи, потім дивуються:

– Допомоги звідусіль просите, плачете, що погано вам в Україні, а по ваших святкових столах щось цього не видно…

А, може, це й добре, га? Мусимо й ми хоч чимось пишатися?

Дарма дехто оковиту називає зневажливо водярою – пхе! Дарма хтось там застерігає, що «горілочка-тума хоч кого зведе з ума». Бо сказано нами (як на віки): «Горілка не буває поганою, горілка буває лише двох сортів: гарна і дуже гарна!»


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю