Текст книги "Царська охота"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц)

ТІНЬ ДРАКУЛИ

У місті Н. – та ви про нього, далебі, чули, тихе, провінційне містечко, од якого, як казав колись класик, хоч три роки скачи, а ні до якого кордону не доскачеш, – так ось у такому Богом забутому поселенні, невідь-звідки вигулькнула раптом Чорна Тінь. Явно нетутешня, бо народець у тому містечку все був дрібний, непоказний із себе. А тут… Здоровенна, під два людських зрости, з чималими різцями, що стирчали – видно було – з її ошкіреної пащеки. З піднятими ручищами й розчепіреними для ловитви людей пазурами, готовими будь-якої миті у будь-кого вчепитися.

«Граф Дракула! – жахнулися городяни. – Не інакше, як персональна тінь вовкулаки! І що треба тому перевертню в нашому місті, про яке й сам Господь забув? Обходили нас біди стороною, а це й до нас лихо завернуло…»

Тож не дивно, що в місті Н. зчинився несусвітній переполох, адже Тінь Дракули дедалі нахабніла й безкарно полювала на бідолашних мешканців і з кожного, кого хапала мертвою хваткою, цмулила його рідну трудову крівцю.

Народ уже ремствував і нарікав на керівництво міста, котре традиційно, як завжди, не дбало про свій народ. До всього ж, ходили чутки (можливо, їх просто розпускала опозиція), що правоохоронці буцімто (дані перевіряються) брали від приблудної Тіні хабарі, навзамін обіцяючи так її ловити, аби ніколи не спіймати. А втім, правоохоронців теж можна зрозуміти – зарплата, самі знаєте яка, а вдома сім’ї… Хоча не виключено, що це всього лише зловорожі чутки очорнителів наших славних ментів.

Першими почали втікати з міста Н. бомжі. Як оті самі… коли корабель іде на дно. Щоправда, для міста Н. це була невелика, прямо скажемо, втрата, і тут керівництво міста навіть тихенько дякувало приблудній Тіні. Гірше – нікуди було податися звичайним громадянам, яким дуже не подобалося, що якась там мерзотна Тінь спустошує їхні вени й артерії. Казали, що тінь Дракули дудлитиме народну кров доти, доки не нап’ється, зараз, вдосталь та не поверне собі втрачену плоть.

У ті неспокійні дні правоохоронців міста Н. уже вкотре піднімали по бойовій тривозі. Оскільки ж їх явно не вистачало, аби охопити всі вулиці, не кажучи про двори, то з інших регіонів спішно перекинули додаткові загони міліції та різних там спецназівців та беркутівців. Таким чином у місті Н. людей у погонах стало більше, ніж самих мешканців. Але справі те не зарадило. навпаки. З настанням ночі городяни не ризикували навіть носа висунути з квартири. Вдень теж старалися не виходити зайвий раз, і місто знелюдніло. Дарма, що на кожній вулиці й ледь чи не в кожному дворі чаїлися засади – жахлива Тінь незмінно ті пастки обминала. Наче нюхом їх відчувала. Більше того, за відсутністю обивателів, що поховалися у своїх забарикадованих квартирах (у ті дні в місті спішно набивали гамани лише фірми, які виготовляли броньовані двері та різні замки до них), Тінь почала нападати на самих доблесних правоохоронців. І жлуктила з них кров, як ото в кафе п’ють води-соки. І тоді постало непросте питання: хто від нападів Тіні Дракули охоронятиме правоохоронців, які охороняють мешканців міста від тієї Тіні? І тоді чи не вперше міське керівництво задумалося (це з ним траплялося рідко): що ж йому робити в такій ситуації? Центральна влада, як завжди, не звертала уваги на клопоти місцевої – викручуйтеся самі, як можете. Почали викручуватися. Запросили екстрасенсів, віщунів та різних ворожбитів, але ніхто з них так і не з’явився – всі вони давно залишили місто Н. І керівництву нічого не залишалося робити, як узяти з них приклад. Так місто Н. було полишене саме на себе (мер ще, правда залишався, але вже спішно пакував чемодани). Виходу не було, і правоохоронці звернулися по допомогу до Інтерполу.

Городяни просто ціпеніли й заклякали з постраху, костеніли й дерев’яніли самі правоохоронці, а з Інтерполу – ні слуху, ні духу.

Постало питання про евакуацію городян з міста Н. Але куди? Хто прийме таку галайстру, таке скопище? Найпростіше було послати їх за відомою в народі адресою: під три чорти. Проте обивателі чомусь не хотіли йти за таким популярним серед владних структур дороговказом. А силоміць електорат туди, на жаль, не пошлеш – демократія.

І тоді мер міста, спакувавши нарешті свої чемодани та купивши персонального літака, вилетів у якесь Антигуа, де, переказували, був найменший процент за банкові вклади: буцімто благати Інтерпол про надання допомоги, для чого прихопив із собою все своє сімейство, в тім числі тещу і пуделя Гошу. (Всім було добре відомо, як тяжко Гоша переносив авіаперельоти і тому ніколи не літав із своїми господарями відпочивати на Канари, тож це зайвий раз засвідчило: на які тільки жертви не йдуть наші керманичі задля народу).

Ось тоді місцевий сценарист, широко відомий у вузьких колах, Саливон Дереза привселюдно заявив, що далі терпіти вибрики злощасної Тіні не збирається, а тому негайно розпочинає писати сценарій багатосерійного телефільму «Тіні не зникають опівночі». А за можливі наслідки відповідальності він не несе!

І тут виявилося, що Голівудові цього тільки й треба було! Його керівництво негайно примчало у місто Н. знімати отой безконечно-серійний телефільм «Тіні не зникають опівночі». Саливон не встиг навіть скласти бодай приблизного плану першої серії, як Голівуд її вже й зняв. У масовках були задіяні всі мешканці міста Н., і кожному з них Голівуд відвалив значну суму в доларах. Усі лишилися задоволені і чи не вперше пораділи, що саме до них – спасибі йому! – чорт (чи хто там з його братії?) приніс Тінь Дракули. До всього ж Голівуд оголосив, що зніматиме про Тінь Дракули в місті Н. чи то п’ятдесят, чи то і всі сто серій. І це буде лише перший блок трилера. Але неодмінно в кожній серії передбачені такі масовки, у яких задіють усіх мешканців міста – за долари, звісно. Оскільки ж городяни уже давно не отримували не лише пенсій, а й зарплат, то для них це виявилося манною з небес. Але правоохоронці, нічого не розуміючи, все ще намагалися спіймати і ліквідувати Тінь вампіра. Обивателі вдарили на сполох: а якщо вони й справді – серед обивателів ще траплялися такі, що вірили в чудеса – знешкодять прибуткову для них Тінь? Тоді Голівуд перестане знімати безконечні серії, і вони втратять єдиний свій заробіток.

Було спішно скликано всеміський мітинг, на якому й створили Громадський комітет захисту тіні того кровопивця. містом прокотилися багатолюдні демонстрації, учасники яких несли транспаранти: «Руки геть від Тіні Дракули!», «Тінь Дракули – народне багатство!», «Ми з тобою, Дракульчику!», «Пий з нас кров – аби ми були щасливі й заможні!», «Кров людська не водиця, її завжди вистачало і вистачить!». А тим, кого Тінь Дракули все ж таки ловила й цмулила з них їхню крівцю, порадили терпіти і нікому не скаржитись. У крайньому разі заявити, що вони цілком добровільно давали пити з себе кров, як-то споконвіку заведено в нас…

А невтомний Голівуд тим часом приступив до зйомок …надцятої серії свого безконечного серіалу про походеньки Тіні Дракули, і мешканці міста Н. нарешті заспокоїлись: на їхній вік масовок вистачить, а більшого їх і не треба. Крім того, на захист Тіні Дракули дружно виступили і всі стонадцять офіційно зареєстрованих у місті Н. політичних партій, а одна з них, найстаріша і найбуваліша, заявила, що навіть взяла її на озброєння, адже тільки «пускаючи кров», але під прапором невмирущого і постійно живого, хоч і мертвого Дракули («і в цьому нас ще і ще раз переконує досвід недавнього минулого»), можна нарешті збудувати для трудящих давно обіцяний щасливізм.

А тим часом з Антигуа чартерним рейсом спішно примчав збіглий було мер міста Н. і на мітингу однозначно заявив: оскільки він, ім’ярек, довів увірений йому народ до повного благополуччя, то доведений ним до повного благополуччя народ має висунути його кандидатом на посаду президента країни і неодмінно обрати його.

Доведений до повного благополуччя народ міста Н. спішно висунув свого керманича на найвищу в країні посаду. Тож не виключено, що невдовзі мер міста Н. доводитиме до повного благополуччя ще й увесь народ тієї країни, адже такий у нас… народ. Доведений. Та й тіні справжні не зникають опівночі. Принаймні, поки що.

ПРИЙОМ ЧУЖОЗЕМНИХ БОГІВ ЩОДЕННО
Історична драма

Рим, 125 рік. Panteon. У центрі – велике овальне приміщення типу ротонди. Угорі – напівсферичний купол з отвором посередині для освітлення. На авансцені монументальні ноги в сандалях, що переплетені ремінячками до колін, поки їх видно. Сама статуя (це Юпітер) зникає десь ледь чи не в захмар’ї, але за розмірами ніг видно, що це – колос.

Ліворуч на постаменті стоїть двосічний римський меч.

Праворуч висить транспарант: «Прийом чужоземних богів щоденно в порядку живої черги. Від – год. до – год.».

Вхід в пантеон через портик, де, схрестивши мечі, стоять дебелі легіонери в панцирних обладунках.

Біля статуї (власне, біля її ніг) трудиться чоловік з мітлою: шарк, шарк… Під транспарантом сидить черговий жрець Юпітера, – його живіт, як опара з діжі, нависає над столом.

Жрець (до чоловіка з мітлою).Гей, ти с-скотиняко! Тихіше! Акуратніше! Шкрябаєш, шаркаєш, як на вулиці, а це ж пантеон! Віником треба, м’якеньким віником!..

Підмітайло . Еге, попонахиляйся з віником – чи й поперек витримає. А богів стільки преться, що й дня мало, якщо після кожного віником замітати. Мітлою швидше.

Жрець . Ну, ну! Пошкабарчи в мене! Ще й пилюгу підняв. Тьху! А це ж резиденція верховного бога Риму, володаря світу, бога неба, блискавки і грому! Покровителя імперії, дурню! І взагалі, поводься пристойніше й поштивіше. Затям: ми, римляни, старші брати всіх народів, яких ми завойовуємо мечем. Тож і показуй своє братство. Бо ми ж ці, як їх… ін… інтер…

Підмітайло. Інтернаціоналісти?

Жрець. Ага. Нам ворожий націоналізм та расові обмеження. Наш пантеон приймає на службу як братів усіх чужоземних богів, які визнають своїм богом Юпітера, тож поводься, с-скотиняко, відповідно.

Підмітайло . Так я хіба проти?.. Я радий би, так вони…

Жрець . Хто – вони?

Підмітайло.Та ці боги… Понапихають у свої взувачки буцімто рідної землі, щоб патріотизм свій показати! Вони, мовляв, на рідній землі нерушно стоять… А насправді тіко смітять тією глинякою, як навколішках біля ніг Юпітера повзають. А ти потім після кожного підмітай – спасу немає!

Жрець.Гаразд, вживемо заходів. Полегшимо тобі виконання професійного обов’язку.

Голоси (з портика). Та скільки можна чекати? Ми ж не з близьких країв прибули. Та й не простолюдини ми!

Жрець. (Зводить голову на голос, суворо дивиться. Голоси з портика затихають). Так би й зразу. Прибули – так чекайте. Ми вас не кликали. Можемо від воріт і поворіт… Чекайте. Хоч і боги, а не злиняєте. Та й часу маєте до гибелі – безсмертні ж! Для вас що день, що тисяча років – все одно. Та й хто ви для Риму? Неофіти. А вже качаєте права. Глядіть, щоб не опинилися в простих смертних!

У цей час, розштовхуючи в портику інших, до пантеону вривається чолов’яга. На ньому барвиста кирея, він густо зарослий бородою, в руці тримає свій символ – бронзовий пучок блискавок.

Прибулець . Гей, це – пантеон, храм усіх богів?!

Жрець . Ну, припустимо, пантеон. Ну, припустимо, храм усіх богів. Що далі?

Прибулець . Юпітер приймає?

Жрець (позіхнув). У принципі…

Прибулець . Коли це… у принципі? Сьогодні чи завтра?

Жрець . Може, сьогодні, може завтра. Наміри Юпітера простим смертним невідомі.

Прибулець . А я не простий смертний!..

Голос із портика. Женіть цього непростого втришия мітлою, пане підмітайло! Хай спершу займе чергу – швидкий який!

Прибулець( погрожуючи пучком бронзових блискавок).Ме-ене?! В чергу-у?! Може, за тобою стати, чуперадло?!.

Голос із портика . Від чуперадла чую!

Прибулець (ще грізніше вимахуючи пучком бронзових блискавок). Я верховний бог даків!

Голос із портика . Ой-ой!.. Тримайте мене. Ви чули? Він верховний бог. Три ха-ха! Був ти колись верховним, затичко!..

Жрець . Тут усі боги і всі в черзі стоять. Простих смертних Юпітер не приймає. У приймальні збилися боги всіх підвладних Риму народів (розгортає сувій)– іллірійців, македонців, сірійців, тевтонів, парф’ян, галлійців, бритів, франків, паннонців, єгиптян…

Голос із портика. Іспанців…

Жрець . Може, й іспанців, хіба перелічиш усі племена і народи, підкорені на їхні прохання Великим Римом.

Прибулець . Але я не буду стояти в черзі. У мене направлення. Самого римського намісника.

Жрець . Тут усі з направленням – займай чергу серед богів! А направлення твоє… в капшук не покладеш.

Прибулець (засунувши свої блискавки собі під пахву).Втямив, великий жерцю! (Витягує з-за пояса тугий шкіряний капшук).Прийми од мене і мого краю цей скро…

Жрець (вихоплює з його рук капшука, зважує його в руці).Не треба зайвих слів. Слухаю тебе, шановний. То від якого краю і народу ти, кажеш, прибув?

Прибулець . Я єсть верховний бог даків!

Жрець (майже лагідно).По-перше, ти був ним, а по-друге, колись були даки. А сьогодні і навічно ви є Римська провінція Дакія.

Прибулець . Ти, як завжди, вражаєш мудрістю, великий жерцю!

Підмітайло (дивиться на слід прибульця).О, і цей своєю землею натрусив! Я ж тільки-но замів. (Шаркає мітлою).Та хоч ногу підніми!

Прибулець піднімає ногу.

І де вас стільки щодня набирається? Та підніми, кажу, ногу!

Прибулець.А як же я стоятиму, якщо й другу підніму?

Підмітайло . Як хочеш. На те ти й бог. А мені треба підмітати після вашого патріотизму із рідною землею замість устілок у взувачках!

Жрець (до підмітайла). Не перевищуй своїх повноважень з мітлою!

Прибулець (скориставшись моментом).Славний жерцю! Після того, як Великий Рим своїм мечем захопив мій край, і він віднині став Римською провінцією Дакією, я, верховний бог Дакії, покірно й смиренно прибув до Великого Риму за санкцією про збереження за мною божого сану й призначення мене на посаду верховного бога Дакії – в новій, так би мовити, політичній ситуації . (Підбігає до меча на постаменті).О, володарю світу! Визнаю тебе і покоряюсь тобі, Найсправедливіший і Найгуманніший з усіх мечів світу! На знак покори віддаю свою шию під твоє залізо!

Жрець . Мені здається, що ти справжній бог даків. Цікаво, що з цього приводу повідає нам Юпітер?

Прибулець (з блискавками під пахвою підбігає до ніг Юпітера, опускається на коліна).О, володарю і начальнику наш! Якщо я і мої даки не дотримаємо клятви на вірність Великому Риму, хай впаде твій священний грім на наші нерозумні голови. (Жадібно обціловує сандалі на ногах Юпітера).

Жрець . Я все більше і більше переконуюсь, що ти таки справжній бог даків… Ей, ей, не захоплюйся! Бо вашого брата тільки допусти – до дірок залижете сандалі Юпітера. А казні збитки, нові доведеться шити. Можеш встати. (Ляскає в долоні).Всім слухати повеління Юпітера! Верховний бог Великого Риму оголошує цього претендента на боже звання верховним богом Римської провінції Дакії! Гляди, щоб твій народ і далі був у покорі перед Римським мечем яко мечем дружби, любові та братерства! Ти вільний. Іди до Лібора, це наш… хе-хе… бог вина і веселощів. Відсвяткуй з ним своє нове призначення. Та й про нас, грішних, не забудь.

Верховний бог Римської провінції Дакії (здіймаючи над головою пучок бронзових блискавок).Служу Великому Риму і його верховному богові Юпітеру! (Кланяючись, визадковує з пантеону).

Підмітайло (йому вслід).Ей, ей, та хоч не ляпай своїми шкарбунами!.. Я ж тільки-но замів, а ти знову накушпелив! Вас тут, богів, щодень збирається ціла галайстра, поки після одних прибереш, нові пруться смітити рідною землею! І де вас стільки родить, охочих до божих посад?!.

Жрець . Ну, ну! Не твого ума!.. Ти своє знай – підмітай! А там розберемося…

(До легіонерів у портику).

Гей, хлопці, хто там з чужоземних богів-прохачів наступний? Впускайте по одному, але в порядку живої черги!.. Хоча… (Позіхнув).Боги безсмертні, тож можуть зачекати. А ми тим часом (враз ожив, збадьорився, енергійно потер руку об руку)проведемо один захід у бога Лібора… Слухайте мій рішінець! Усім звільнити портики, чекати у скверику біля пантеону. Наступний прийом чужоземних богів – завтра… Ей, ей, постривайте, хлопці, встигнете їх витурити. Коли завтра будете впускати сюди богів, кожному задирайте ноги та витрушуйте з їхніх взувачок землю. Теж мені… патріоти рідної… їдрі т-твою, землі! Тільки смітять у Римі своєю національною землею! Якої у них, до речі, вже й немає удома. Хіба що в їхніх шкарбунах замість устілок зосталася! А тепер – женіть їх втришия! До завтра!

Завіса.

СОЛОВЕЙ-РОЗБІЙНИК І К ^О

Водився колись у лісі дрімучому біля Чернігова один Соловей… Ні, ні, не той, що тьохкає, в чиєму співі буває до сорока колін і якого ми зазвичай звемо із зменшувальним суфіксом – соловейко, а той, що свистів-гоготів і свистом своїм та криком-уханням людей убивав. Чорнознаний на Русі розбійник, якому хіба що богатирі, на кшталт Іллі Муромця, ще якось могли нам’яти боки.

Напівчудисько-напівлюдина, він сидів у гнізді, що було на дванадцяти дубах, зірко вдень і вночі пильнуючи видноколи, дорогу люду перепиняючи. А для більшості – то й взагалі назавжди її уриваючи. Як загледить, бувало, та почвара, що хтось іде чи їде, аж підстрибує на радощах на гіллі. А тоді як заухкає, як засвистить – таке зчинить у світі білому, таке!.. Дерева аж до землі виляжуть, у самому Чернігові маківки на церквах повигинаються, скло в горницях тріскається і з дзенькотом розсипається, коні, охоплені жахом, рвучи прив’язь, з конюшень у світ за очі вибігають… Богатирі, і ті, траплялося, на землю падали й на чотирьох хто куди рачкували… А той розбишака ще і ще як засвище – людей мов сміття яке здуває, ніхто й близько до зайди-голови не здужає підійти… «Допоки ж на Русі розбійники верховодитимуть?» – бідкаються русичі, та що вони вдіють. Князь далеко, а душогубець близько.

Мав той свистун-коротун надприродні здібності, щодень людям капостив, шкоду їм безкарно чинячи, безневинних убиваючи. Так, з доброго дива! З нудьги свистом-гиком забавлявся. А край той, споконвіку руський, своєю вотчиною на правах займанщини проголосив, і туди вже ніхто й поткнутися не смів.

Сидить, значить, той куцак-недоросток у гнізді на дванадцяти дубах, звично на дорогу баньки вилупивши, – порожньо на дорозі. Не видко ні пішого, ні кінного – край обезлюднів, усі десятою дорогою обминали розбійницьку пущу. А тим часом князі у своїх стольних і не стольних градах бенкетували, богатирі перед ними для забавки герці влаштовували, на мечах билися та боролися, князів потішаючи, гуслярі їм славу співали, скоморохи ряджені потіхами їх ублажали…

Нудно Солов’ю розбійнику, притулить волосату долоню дашком до вирл своїх – чергову жертву видивляється… Де ж вона? Чого бариться? Чого не йде Солов’я потішити?.. Бо з самого ранку на шляху ані душечки. От і спробуй у таких умовах путньо згубу людям чинити. Так чого доброго й квартальний план з пакостей не виконаєш. Тільки й утіхи, що друг Горинич бувало прикурить, чи подруга Баба-Яга, пурхаючи, прилине – попасталакати, покелихувати…

Аж гульк! Хтось виткнувся на шляху. Соловей спішно сліпи протер, придивився, аж то добрий молодець дорогою їде – проти сонця на ньому шолом із заборолом блищить, на грудях – кольчуга, здоровенний двосічний меч у руці…

«Еге-ге-ге, – засовався карлик. – Та це, наче… богатир… Не інакше, як битися зі мною преться. Спробуй такого свистом здути – пуп розв’яжеться! Здоровенний, зараза! Аж кінь під ним присідає, аж земля під ним прогинається… Ой, буде мені непереливки! Вже й у носі закрутило…» – чхнув і сам собі побажав здоров’я.

Задумався, що з ним взагалі траплялося рідко, раз на сто чи й більше років. Що богатир їде – нічого дивного. Русь іздавна богатирством славиться, героями та хоробрими воїнами. Дозоляли вони Солов’ю-розбійнику, особливо Ілля Муромець, Альоша Попович, Добриня Никитич та дружки їхні… Цей теж вочевидь з їхньої дружини. Чи й подолаєш його свистом. Але спробувати треба, бо ще з гнізда викине…

Звично заклав Соловей-розбійник пальці до рота, надувся, як бульба, та я-а-ак свисне!.. Аж виляски пішли – ледь чи не за тридев’ять земель. Наче ураган пронісся, все засвистіло, завило, загоготіло й загуло, і світ білий померк. Дерева затріщали й понахилялися до сирої землі. Листя – вихором з них!

А богатиреві хоч би що! Тільки бахмут його захрипів, головою замотав, наче його ґедзі обсіли. Шкірячи зуби, він присів на задні розкарячені ноги – аж земля під ним прогнулася, але встояв. І вершник у сідлі втримався, забороло насунув на пику свою, нагнув голову на бичачій шиї і суне до Солов’я-розбійника, як і сунув, – гроза грозою! Хмара-хмарою! Наче не людина, а кам’яна брила.

Соловей-розбійник поспішно набрав у груди ще більше повітря, квапно сунув тремтячі пальці до пельки своєї, але тільки зашипів та захрипів. Пшик лучився в нього з тієї потуги. Наче зіпсоване повітря з нього вийшло, і все.

«Старію, – мерзлякувато зіщулилась та харцизяка. – Та й холодного пивка з льодника вчора у Бабці-Яжки перебрав. От і вийшов не свист, а каркання гаврана».

Але вирішив, – а що мав робити? – виду, що здрейфив, не подавати.

– Ба, ба!.. Кого принесло? Давненько таких у своїй вотчині не здибував. А тут такий гість – руський богатир власною парсуною! Не інакше, як герой билинного епосу… Та постій, хоч помилуюсь тобою Геркулес, як давні греки казали. Здоровидло по-нашому. Моцар! І тобі ото жити набридло? Га? В розквіті, так сказать… Чи не той тебе прислав? Не Ілля Муромець? Чи князь ваш нарешті прочумався від гульок і за безпеку руської землі надумав узятися? Але як ти посмів, необачний, зі своїм поганим конем у моє князівство поткнутися.

– Це не твоє князівство, курдупель, а – руська земля.

– Прогуляли та проспали ви свою руську землю, – регоче криворукий криволап. – Тепер на Русі наші володіння. Це моя займанщина і часи мої настали. То кажи, чого приперся до мене гостем незваним? Бо як свисну на повну силу – рачки зі своїм коником поповзеш. Чи й кістки потім позбираєш. Сам знаєш, таких свистунів, як я, на Русі більше не водиться.

– І таких богатирів, як я, – одказує той.

– Ой-ой! Налякав, аж жижки затремтіли, – розкаряка та у своєму гнізді по-справжньому злякалася. – Побачимо, який ти насправді дужак! Чи тіко вдаєш із себе витязя билинного. Ось як свисну…

– Хоч і маєш свистало, а краще не свисти.

– Чого це?

– А того… – насмішкувато прибулець. – Бо жінка в тебе буде без отого самого…

– Смієшся? – засовався карлик у гнізді.– Терпіння моє випробовуєш? Так воно ось-ось лопне. Кажи, чого приперся? Битися чи…

– Миритися, миритися, – поспішно каже богатир і меч свій у піхви засовує.– Як кажуть, краще солом’яна згода, ніж золота звада.

– О-о!.. Це щось нове – руський богатир прицурганився миритися із Солов’єм-розбійником – як ви мене величаєте! Вітаю! З цього б і починав. То які твої пропозиції, хвацький молодцю?

– Дружба і служба.

– Овва! То ти, місцевий геракле, шукаєш заробітків? – і геть ожив Соловей-розбійник. – Такі молодці, як ось ти, мені потрібні. А ти що – без роботи?

– Майже…

– Вітер у твоїх кишенях свище, як я оце у гнізді? Зарібку шукаєш? Хіба тобі князь не платить за вірну службу?

– Іноді щось там тицяє – здебільшого недогризки зі свого столу. Та й те – зарідко. А в мене – жона, діти. Коня, й то, прогодувати княжого зарібку не вистачає – дорожнеча нині на Русі. Та й ота сама… ін… інфляція. Навіть на богатирське жалування довго не протягнеш…

– Ф’юу-уть, – задоволено присвиснуло те чудисько. – Дожилася Русь… Тисячу літ її богатирі були при ділі, а це… Ти ж споконвіку охороняв руські землі.

– Півжиття мого минуло на порубіжжі,– зітхнув богатир.

– Невже вашим князям стали непотрібні й богатирі?

– А це ти сам у них запитай. Більшість наших вже давно з княжої служби порозбігалися. У приватні охоронні системи. Хто до Змія Горинича та його кодла подався, хто ще куди… А я оце до тебе прибув – бери на службу. Не прогадаєш.

– Можу й узяти. Я тут у пущі збив груповуху – Товариство з обмеженою відповідальністю «Соловей-розбійник і К ^о». Потрібні наймити. Охоронці мого дорогоцінного тіла. Платитиму щедро, як істинному богатиреві – десять тисяч баксів на місяць. Ідеш?

Як почув про таку суму богатир, та ще у валюті, ледь на радощах з коня не звалився.

– Про що мова? Коли накажеш приступати до виконання обов’язків з охорони твого дорогоцінного тіла?

– Та хоч і зараз. Укладемо альянс і – стережи-бережи мене. Чим довше я тут свистітиму, тим міцніше ставатиме твоє благополуччя. А там, дивись, і повноправним членом ТОВ «Соловей-розбійник і К ^о» станеш. Давай свою десницю.

Руський богатир та Соловей-розбійник міцно потисли один одному руки. (Карлик, правда, аж поморщився, як те здоровидло стисло йому длань). Обоє залишилися задоволеними: руський богатир, – що віднині матиме за що жити, чим сім’ю утримувати і коня годувати, а Соловей-розбійник, – що тепер нарешті розбійничатиме на Русі на повну силу – без оглядки на свою безпеку. На випадок чого руський богатир його захистить і скривдити нікому не дасть.

І свистун на радощах, що провернув таке дільце, так засвистів, що сам ледве в гнізді утримався…