Текст книги "Царська охота"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц)

ХІБА Я НЕ ЗАСЛУЖИВ КАЗАНА ІЗ СМОЛОЮ?

Шановні добродії й товаришочки! Мене незаконно виселяють з пекла. Простіше, видворяють, як закоренілого святошу, який не туди потрапив, і перекидають… Куди б ви думали? Так таки й так: у рай. І це при тому, що я ні чим не скомпрометував пекла і в рай не піду, хоч ріжте мене! Я категорично протестую проти такого свавілля! Зрештою, у нас демократія та свобода, а тому кожний вільний вибирати собі пекло чи рай.

Але попри все, адміністрація його бісівського сіятельства Вельзевула намагається будь-що викинути мене з пекла, яке я заслужив усім своїм попереднім, земним життям. Мотивують моє видворення тим, що буцімто я не досить грішний. Це неправда! Я в гріхах, як пес у реп’яхах. Ось вам приклад. Я – зраджував своїй законній. Я мав коханку. Її роль виконувала моя кума і водночас найближча подруга моєї дружини. Хіба це не аморально з мого боку? А заодно я обманював і свого кума. Крутячи шури-мури з його законною, я в той же час підступно й нещиро вдавав, що він для мене заледве чи не побратим.

Навіть у свій останній земний день я теж вирішив відвідати свою любаску й куму в одній особі. Отож, дзвоню кумоньці, а вона:

– Приходь, мій сьогодні пізно повернеться – на дармовий фуршет його запросили.

– Чудово, – кажу, – ми теж, кумонько, той… пофуршетимо!

– А чому б і ні,– співає вона своїм янгольським голосочком. – Сто баксів за годину – і фуршеть, куме, скільки зможеш!

– Та ти що, кумонько?! – кричу. – Здуріла? Побійся Бога, це ж як – за день чи за ніч то й тисяча зелененьких набіжить!

– Набіжить, куме. Тільки не хвилюйся, тебе більше, як на десять хвилин не вистачить. Але застерігаю: що за десять хвилин, що за годину, такса у мене, як і у всіх порядних женщин одна – сто баксів! І – наперед!

– Але ж раніше ми з тобою і не таке витворяли. І – за саму лише любов.

– То раніше, – гне своє кума. – А тепер не до любові. Бо тепер у нас ринок. Бізнес і різні там інвестиції. Так що вибачай, кумцю, але доведеться й тобі видобувати гроші з гамана – перед ринком усі рівні. Хоч ти кум, хоч начальник, хоч сват, хоч законний чоловік.

– А де ж я візьму сто баксів, як уже півроку і зарплати не одержую? І жінка моя теж без платні сидить.

– А це вже твій клопіт. Не маєш за що – спи тільки із законною. Або знаходь спонсора.

Ну, думаю, життя настало! Вже й до куми без спонсора не заскочиш.

Хотів було замість куми махнути на стадіон (ціни там дешевші), але знайомий відраяв.

– Чув із добре поінформованих чуток, що команди на забивання голів не знайшли спонсорів.

Ет, думаю, що за гра без голів? І взагалі, що за життя пішло? В гречку без спонсора не стрибнеш, нову книжку написав – без спонсора до видавців і не потикайся.

Повертаюсь додому, не солодко, як кажуть, сьорбавши. А моя законна (я її називаю ласкаво: «Бензопила «Дружба народів») на мене й накинулась з порогу:

– Знову без грошей приперся? Що ти собі думаєш, невдахо? Ні зарплати, ні гонорарів, тільки й того, що рукописи маєш. Інші он бізнесом займаються, бакси гребуть. Як наш сусід. Кажуть, якимось кілером прилаштувався, за раз десять тисяч зелених приносить!

Зірвався я. Роздратований бізнесом куми, вирішив на своїй половині злість зігнати. Та передав куті меду.

Отямився (серце в мене й раніше каверзувало) в лікарні.

– Больний, – кричить до мене, наче я глухий, якась жінка в білому і трясе мене. – Та отямся, розлягся тут! У нас кінчається робочий тиждень, будеш тут загоряти до понеділка. І взагалі – гроші маєш?

– Які? – ще не можу нічого второпати.

– Та хоч гривні, хоч фунти стерлінгів, хоч марки, а долари в першу чергу. У нас бракує ліків, якщо купиш за свої, то будемо лікувати. А не маєш за що – шукай спонсора. Та пошвидше – як за годину не знайдеш, то й ліки вже не будуть потрібні…

І назвала таку суму за лікування, що померти дешевше. Що й довелося мені робити. Добре, що хоч на похорони дружина знайшла спонсора. Правда, на моїх похоронах про мене вже й не згадували, а все говорили про благородний вчинок спонсора моїх похорон. І так розійшлися, що навіть на моєму надгробку викарбували ім’я спонсора, а для мого імені й місця не знайшлося. Але то дріб’язок, спасибі, що хоч поховали мене.

Після всіх пертурбацій та різних потойбічних комісій нарешті потрапив я до визначеного мені місця – у пекло пекельне. (Пекельне, бо ходять чутки, що можні та круті на відміну від старого пекла збираються організувати пекло райське). Гаразд, думаю, я не перебірливий, пекло то й пекло. Комплексувати не буду. Не всім же в рай, і місця там не вистачить, та й достойніші за мене є.

Роздивився, нічого страшного в тій геєні огненній – затишно, тепло і, як кажуть, за шию не капає. Товариство все поспіль добірне – політики, урядовці, депутати, партійці, бізнесмени. Одне слово, відомі люди, всі поспіль борці за щастя трудящих. Буде, думаю, хоч з ким про політику поговорити. Та й взагалі, у високодостойному товаристві і в пеклі буде престижно.

Аж тут мене викликають в канцелярію його бісівської світлості Вельзевула і – як обухом по голові:

– Гражданін, поскольку наше завєдєніє,– починає одна дамочка з модними ріжками на тім’ї,– функціонує толькі на госпрозрахунку, то кожний товариш грішник зобов’язаний сам собі купувати за свободно конвертуємую валюту смолу, сєру для кипенія в оной, дрова, арендовать казан і платіть чєртям за обслужіваніє, бо в нас пекельнікі вже по кілька місяців зарплати не одержують.

– Що ви, дамочка люб’язная, де ж я візьму вільноконвертовану валюту?

– Тогда шукайте спонсоров, – пирхнула дамочка. – Даєм вам двадцять чотири часа, а тоді змушені будемо вас отправлять у рай.

Е-е, думаю, щось тутечки не так… Навів довідки. Так і є. Виявляється, рай уже закрили – за браком фінансів. А всіх його насельників розпустили на всі чотири сторони тамтешнього світу.

Щодо пекла, прозондував я, то воно ще тримається – завдяки чортячо-бісівській винахідливості Вельзевула. Але і його можливості, звісно, не безмежні. Та й до всього ж в геєні огненній вже почалася розпродажа найтепліших місць. Хто має долари, для того в пеклі створюють такі умови, що куди тому раю чи різним там Канарам, Мальоркам, Золотим піскам, Сонячним берегам, Ніцці, Монако і Кенії разом узятим! А нема зелененьких – викидають за ворота, хоч ти, приміром, і стопроцентний грішник. Цим і користуються різні там мафіозі, купуючи собі звання заслуженого грішника, круті бізнесмени там зводять такі дачі, що голова йде обертом. Не відстають від них урядовці та політики.

На знак протесту проти незаконного видворення з пекла спробував було оголосити голодівку, але бісівська братія тільки регоче:

– Скільки завгодно, – кажуть. – Не маючи валюти все одно голодуватимеш.

Прошу допомоги, захисту і справедливості. Хіба я не заслужив у якомусь там пеклі бодай якогось там безкоштовного казана із смолою?

СВЯЩЕННИЙ ГОРЩИК

Ще будучи маленьким хлопчиком, кучерявеньким Володею Ульяновим, Володимир Ілліч Ленін вже тоді відзначався вмінням за будь-якої ситуації, бодай і екстремальної чи критичної знаходити єдино правильне, істинно більшовицьке рішення і неухильно його виконувати. Ось вам приклад. Якось року 1884-го під час навчання в симбірській гімназії, будучи в гостях, Володя ненароком розбив горщик.

Звичайно, він міг би й не зізнатися в скоєному, тим паче, в будинку були й інші діти і вони теж бігали по всіх кімнатах, зачіпаючи речі, але не такий був Володя Ульянов, майбутній геніальний пролетарський вождь!

– Горщик розбив я! – чесно і принципово заявив він дорослим про свою невимушену шкоду. – Прошу пробачення, що завдав господині матеріальних збитків, але свою провину я спокутую – горщик буде, як новий!

– Та що там, – махнула рукою запечалена (то був її улюблений горщик) господиня. – Доведеться викинути його на звалище.

– На звалище? Ні і ні! На звалище хай іде царське самодержавство! – твердо, з революційною рішучістю відповів Володя Ульянов і додав фразу, що згодом стане крилатою: – Ми підемо іншим шляхом!

І Володя пішов… Тобто склеїв – винахідливо й талановито – розбитий горщик, що дивлячись на нього, ніхто нічого й запідозрити не міг. Господиня звичайно ж була у захваті і дуже дякувала Володі.

– Такий хлопчик, – говорила вона згодом знайомими, – такий майстер по склеюванню розбитих горщиків, як виросте – далеко піде, – сказала вона істинно пророчі слова про майбутнє симбірського гімназиста.

Звідтоді минуло сто з чимось років.

Ленінський горщик свято зберігається в нащадків тієї господині, у якої колись стався той прикрий інцидент з Володею Ульяновим. Праправнучка господині Аделаїда Вікентіївна, з любов’ю позираючи на сімейну реліквію, схвильовано розповідає:

– Володимир Ілліч, творець першої в світі соціалістичної держави, так хитро і так вміло склеїв тоді горщик, що він і досі сприймається, як новенький і цілий. Звичайно ж, священний горщик передається в нашому роду з покоління в покоління як найбільша реліквія. Навіть, якби він був з чистого золота, то й тоді б він не був таким дорогим, як склеєний власноруч Володею Ульяновим з простих глиняних черепків. Правда, раз його вже довелося переклеювати. На честь 50-річчя ленінської влади в СРСР наше сімейство вирішило зварити в ленінському горщику історичну кашу, і таким чином відзначити піввіковий ювілей радянської влади. Пригадую, кореспондентів тоді наїхало до нас! Телебачення готувалося передавати в ефір весь процес історичного кашоваріння в ленінському горщику, – Аделаїда Вікентіївна тяжко зітхнула і витерла краєчком хустки скупу сльозу старого члена партії, вірного ленінця. – Вибачте, хвилююся. Все ж таки визначна була подія. Хоча з тієї благородної історичної-партійної затії так нічого путнього й не вийшло – священний ленінський горщик на вогні одразу ж почав тріскатися. Та й що ж ви хочете, як він же з череп’я хитро зліплений, хоч на перший погляд і непомітно було на ньому тріщин. А я зрозуміла, – продовжувала далі Аделаїда Вікентіївна, з піввіковим стажем член партії, яку вона все ще за інерцією називає «керівною і спрямовуючою», – що каші в ленінському горщику вже не звариш. Ми, як могли позамасковували численні тріщини і так вдало, що горщик і нині дивиться наче новенький. І хоч Єльцин з Кравчуком і розвалили колись у Біловезькій Пущі ленінську непохитну державу, та ленінський горщик я бережу, як і раніше. Вірю, настане час, і якщо не ми, то наші праправнуки таки зуміють зварити кашу в розбитому ленінському горщику! І нагодувати нею мільйони!..

ДОКИ МИНЕ КРИЗА

Начальнику всіх пекельних ліфтів

Копія

Його Світлій Темності Вельзевул у

Вже вкотре сигналізую вам, що в нашому рідному й улюбленому Пеклі з вини чортів твориться чорті й що. Так, наприклад, у будинку № 12, що по вулиці Польовій (зона № 8, сектор 3) вже тертій місяць не працює ліфт, – куди дивляться наші добродії чорти?

На наші неодноразові скарги ця братія не реагує – ліфтова кабінка як стояла без руху, так і стоїть. А ми як хекали пішкадьором, так і хекаємо! Хоч ми й грішники, та, як той казав, все ж люди. Покипиш зміну в казані із смолою – ноги геть відмовляють. А треба ще дертися. Кому на другий-третій поверхи, то ще й терпимо, а як мені на верхотуру? Сил більше немає підніматися до себе на п’ятнадцятий – та ще після щоденного кипіння в смолі. Прошу вжити заходів!

Грішник Петренко П. Ф.

Грішнику Петренку П. Ф.

Пекло, зона № 8, сектор 3,

вулиця Польова, будинок № 12

Дякуємо за своєчасну сигналізацію з приводу нетипового і, звичайно ж, тимчасового виходу з ладу ліфта в будинку № 12 по вулиці Польовій.

Ліфт – технічна споруда зі спеціальною кабіною для вертикального переміщення людей (в тім числі й грішників) та вантажів. Прикро, коли ця технічна споруда не піднімає вертикально насельників нашого дружного, нашого прекрасного Пекла. Але – брак деталей. Що вдієш, криза, що охопила Рай, докотилася й до Пекла, зачепивши наше в принципі зразкове ліфтове господарство.

Одночасно у відповідь на вашу скаргу радо Вам повідомляємо, що найближчий від Вас ліфт, який працює, знаходиться по вулиці Польовій у будинку № 13. Це у вашій зоні, на одній вулиці, поруч з вашим будинком.

Просимо Вас тимчасово користуватися ним, поки нарешті мине криза й буде полагоджено ліфт у вашому будинку – треба ж нам дружно виходити з пекельної кризи.

З найкращим побажаннями

Начальник всіх пекельних ліфтів

Заслужений діяч Пекла Чорт Чортенко.

ЗУСТРІЧ З ДИНОЗАВРОМ
І не байка, і не казка

– Біжу якось лісом… Яким?.. Та нашим рідним сосновим бором… Піщані люди. Сосни… Нічого незвичайного. Заклопотаний своїми справами, чеберяю далі. І раптом навстріч… Він!.. Хто?.. Та кажу ж вам: ВІН! ДИНОЗАВР! Живий-живісінький. Справжній-справжнісінький. В натуральну, як кажуть, величину. Остовпів я. Отетерів. Протер баньки… Чи не сниться мені, бува? Дак ні ж. Він, голубчик, вимерлий. І чеше бором живий-живісінький. І в добрій формі. Хто, питаєте?.. Та кажу ж вам: динозавр! Як кажуть, власною тридцятитонною – чи яка там у нього вага? – громадиною. На всяк випадок питаю його:

– Ей, ти… хто?

А він мені: я, каже, динозавр. Протри більма! Хіба не видиш?

– Тю! – вихопилося в мене по-простому, по-народному. – А кажуть, що ви, динозаври, той… вимерли. Мільйони років тому.

– Брешуть, – одказує. – Хворіли ми. Але повидужували. Протри ще краще свої лупаки і подивися скільки нас – то як ми могли вимерти та ще й кілька мільйонів років тому?

Протер я ще свої сліпаки – а їх там! Мезозойських плазунів підкласу архозаврів. Різні там целурозаври, бронтозаври, стегозаври, диплодоки, ігуанодонти – бір аж кишить ними. Та всі такі жахливі й страшні. І велетенські, що й уявити страшно. Недарма ж греки їм і назву придумали: deinos – жахливий, страшний… Я й зустрів такого і переконався, що не гигнули, значить, вони, динозаврики. Бо переді мною був їхній гігант з гігантів – аж мороз по тобі, як на таке громаддя зиркнеш. Добре, думаю, що хоч я виявився таким зірким і загледів живого представника динозаврів. А куди ж наша наука дивиться? Триндять вчені, вимерли динозаври, всі до одного загадково пощезали. А ви зенки свої хоч раз протріть. Не вимерли, а тільки перехворіли. Це й стало моїм найбільшим науковим відкриттям. Епохальним, до речі. А перехворівши, повидужували. Усі гамузом. І знову заселяють землю. І я тому свідок. Засів я за дисертацію… І ось я вже доктор наук. Професор. Академік. лауреат і так далі. Відомий учений-динозаврознавець. Чи не єдиний у світі. Написав ще й науково-популярну книгу «Динозаври, які й не думали вимирати», а в ній на основі своєї зустрічі з гігантською рептилією розповів про плазунів з мезозою, четвертої ери геологічної історії Землі, що настала близько 230 мільйонів років тому, а я ж з ними ледь чи не ручкався… Коли б їх не здибав у бору, то наука й досі б запевняла, що ці гіганти вимерли! – виступаючи на вельми поважному симпозіумі в якомусь дуже вченому муравлиші вигукнув професор, він же академік Мураха під бурхливі оплески.

І все, що він казав, було правдою. Чистісінькою. З тим однак незначним уточненням, що зустрів він колись у сосновому бору звичайну ящірку. Що й справді здалася Мурашці динозавром.

Їй вірять, на неї посилаються у світі вчених мурах. І всі в муравлиську – в який не заглянь, – вірять, що динозаври і справді не вимерли, а й досі живі-живісінькі і академік Мурах їх в живі очі бачив.

Мораль? А ось яка: у мурашнику, бодай і вченому, все можу бути. Але чому це ми й досі віримо мурахам від науки та їхньому науковому ґвалту?

ЯК ПРИДБАТИ ШКУРУ ГІМАЛАЙСЬКОГО ВЕДМЕДЯ

Якось одного пречудового зимового ранку, коли так затишно сидиться біля каміну в холі свого офісу, вам раптом захотілося дістати… Ну таке щось, ну таке щось… М-м-м… Ну, наприклад, шкуру гімалайського ведмедя. Натуральну шкуру із натурального гімалайського ведмедя…

В жодного з ваших знайомих бізнесменів немає особистої шкури гімалайського ведмедя, а у вас – будь ласка! Так мальовничо-екзотично простелена персональна шкура гімалайського ведмедя, що – ах, ох! Можна завжди загадково-інтригуюче сказати гостям: «Да-а… було, як добував я в хащах Гімалаїв аж у чорта на задвірках цю симпатичну шкурочку…»

Та і як можна жити і займатися комерцією без шкури справжнього гімалайського ведмедя, га? (Як самому гімалайському ведмедеві жити без шкури – то вже клопіт самого ведмедя і людей з доларами він не повинен турбувати. Як хоче – так хай і живе!)

Ясно, як божий день: гімалайський ведмідь водиться в Гімалаях. А Гімалаї, в свою чергу, водяться, чи то пак розташовані у… Гімалаях. Це найвища гірська система планети Земля. Розташована в межах Пакистану, Індії, Непалу і Китаю – довжина близько 2400, а ширина – 300 кілометрів. Отам і треба шукати потрібного вам звіра. (Одна знайома авторова кума з Вишгорода запевняла, що їх там!.. Як у нас горобців!)

На ваше безмежне щастя в Україні з АО з обмеженою – по саме далі нікуди – відповідальністю «Екзотичні хутра». Воно якраз не дуже й дорого – для комерсантів-початківців та бізнесменів – і продає шкуру гімалайського ведмедя. Правда, вона тимчасово знаходиться на ведмедеві, але в дуже гарному стані. Принаймні, сам ведмідь нею дуже задоволений і не розлучається з нею ні вдень, ні вночі. Шкура чорна (підборіддя біле, на грудях – блідувато-жовтувата гострокутна пляма), довжина – два метри, а висота в холці близько метра. Екзотика на екзотиці! Це те, що вам треба. В АО «Екзотичні шкури» вам заявлять таке: а) оскільки шкура, що вам сподобалась, терміново знаходиться на гімалайському ведмедеві, то б) уклавши угоду з АО «Екзотичні хутра», ви сплачуєте в касу половину вартості тієї шкури, їдете в Гімалаї, знаходите там відповідні гори, а в них відповідний ліс, а в тому лісі потрібного вам ведмедя.

А знайшовши, чемно так до нього звертаєтесь:

– Здрасті. Ви – такий-то гімалайський ведмідь?

– Ну?!! – не зовсім ввічливо ведмідь. – Що нада? Шляються тут… всякі.

– Вибачте, – ще чемніше одказуєте ви і своєю лагідністю просто обеззброюєте малокультурну і нецивілізовану тварину, – я не всякий, як ви щойно зволили висловитись. Я бізнесмен такий-то і приїхав за шкурою.

– За якою це… – озирається звір, – шкурою?

– За тією, що тимчасово знаходиться на вас, – і тицяєте нещасній тварині під ніс документи. – Ось угода. Я купив вашу шкуру і віднині вона моя.

– А як же я… без шкури? – жалюгідно скімлить ведмідь. – У нас тут, в Гімалаях без шкури… До всього ж я не давав згоди на продаж своєї шкури.

– Головне, – у вашому голосі метал, – що є моя згода на купівлю вашої шкури. Можете скаржитись куди завгодно і кому завгодно. Вашу шкуру я купив і за законами бізнесу – вона тепер моя. Прошу її негайно звільнити і передати мені в задовільному стані, як зазначено в акті продажу-купівлі.

І ведмедеві нічого не залишається робити, як звільняти шкуру і голяка тікати в глибину своїх Гімалаїв, де вже багато бігає таких обідраних ведмедів. А ви повертаєтесь у Київ, виплачуєте АО «Екзотичні хутра» другу половину вартості шкури, що віднині стає окрасою вашого офісу.

Отже, ви досить вдало почали займатися бізнесом. І якщо зуміли здерти першу в своєму житті чужу шкуру – бізнесмен з вам вийде класний. Це вже точно.

Ну, а щодо ведмедя, то… Побігає й голяка – не великий пан! Та й навіщо йому в якихось там диких Гімалаях на краю цивілізації така престижно-розкішна шкура? Тож бо. Та й престижного офісу він не має, як і каміна, перед яким можна стелити таку розкішну шкурочку гімалайського ведмедя.

ПРИСТРАСНО-ЖАГУЧА, РЕВНИВА І НЕБЕЗПЕЧНА…

Змії – річкові, морські, пустельні й лісові – належать до підряду плазунів ряду лускатих. Тіло дуже видовжене – від кількох сантиметрів до десяти й більше метрів. Поширені по всьому суходолу планети Земля, крім Антарктиди, Нової Зеландії, Вогненної Землі та деяких океанічних островів.

У світі їх відомо понад 2500 видів. Досі вважалося, що в Україні лише 10 видів змій, з них – 2 отруйні (гадюка звичайна, поширена на Поліссі та в Лісостепу, і гадюка степова – укуси їхні небезпечні для людини).

Кажемо, досі вважалося, що десять. А ось Андрій М’ястківський впевнено довів, що не десять, а – одинадцять. Останній, одинадцятий вид знаний наш поет відкрив особисто. Уводиться він повсюдно в Україні. Отож йому слово:

 
З трави гадюка вповзла і каже:
– Я, може, більше знаю, аніж ти,
Красу квіток, громів липневих кашель.
Нектару мед і звабу гіркоти…
 
 
– Це ти говориш, срібляниста стрічко,
Поводиш оченятами, мала?
А може, знаєш казку про смерічку,
А може, знаєш пісню про орла?
 
 
Такого дива я не бачив зроду:
Гадюка мовить… Це ж таки змія!
Я сів спочити на стару колоду.
Змія шепоче: – Я, либонь, твоя.
 
 
Візьми мене – і стану я вродлива,
Я – од струмків, од квітів, од весни…
– Тікай собі, я надивився дива,
Я пережив аж тридцять дві війни!
 
 
Розмружив очі, а вона – красуня,
Вінок з ромашок в неї над чолом,
Але з кущів ведмідь понуро суне
І крук старий розмахує крилом.
 
 
І раптом злива, зашуміли води,
Поміж дубів бурхлива течія…
Я йду один, а десь живе в колоді
Моя ж таки спокуслива змія.
 

Так це чи ні, як повідав нам поет? Так – скажемо по секрету, але тільки для читачів «ЛУ», – вона і є насправді. І зважте, як усе просто: «Візьми мене – і стану я вродлива».

Кожен з нас мав (чи – має, таких переважна більшість!) змію (найкращу, найчарівнішу), про яку в пориві ніжності й любові може сказати: що з того, що – змія? Але ж – МОЯ! Бо як же без своєї, без змії? Яке життя, яка любов? А коли змія шепоче: «Я, либонь, твоя», – то інша річ.

Жаль, що не всім щастить мати хоч і змію, але – СВОЮ.

І ось у першому році третього тисячоліття ситуація різко змінюється. На краще. Бо віднині кожен матиме свою змію, адже рік 2001-й – це рік Білої Змії. За календарем, що його дотримуються в Китаї, Японії та інших країнах Сходу. Там кожний рік 12-річного циклу за східним календарем проходить під знаком якої-небудь тварини, і людина, народжена в тому чи тому році, отримує – так вважається, – ряд природжених властивостей, з урахуванням яких і складається її доля.

А починається рік Білої Змії 24 січня ц.р. (для більш допитливих найточніші дані: о 15 годині 08 хвилин за київським часом – не проґавте, як зустрінете Змію – так і житимете).

Рік, як і люди цього знаку, вимагає спокою і мудрості – о, як нам в Україні їх не вистачає! Сприяє тому стихія металу, тож багатьом з нас доведеться зіткнутися із жорстокими обставинами (та хіба нам в Україні до них звикати?), тож доведеться виявляти волю, впертість, енергію, і успіх тоді вам гарантовано! Кажуть, що справи підуть добре в тих, хто амбітний, хто добре працює у вибраній галузі (тож доведеться – нічого не вдієш – ще й потрудитися). Хто прагне бути престижним, не схожим на інших, в крайньому разі не плакальником, що в нас, мовляв, в Україні трудно живеться, хто за критичних обставин покладається не на дядю (пригадуєте: на в городі бузина, а в Києві дядько?), а на самого себе та на свою працелюбну впертість і оптимізм. А тих, хто виявить обережність з грошима (за наявності, звичайно, в себе подібних купюр) – протиріч із законом не матиме. Отож будьмо такими! Варт зазначити: діти, народжені в рік Білої Змії, аби виросли щасливими, потребують любові й тепла. (Хоча хто їх не потребує? І не тільки серед дітей!)

Східні мудреці трохи, правда, лякають, що Змія – найвойовничіший знак східного гороскопу. Не бійтесь, бо в той же час Змія – мудра і стримана, уміє досягти значних успіхів, адже застосовує найрізноманітніші викрутаси-хитрощі! До всього ж вона не конфліктує, не свариться – гарний приклад для наших депутатів і взагалі – політиків. Вона честолюбна і знає, як досягти успіхів, хоча й хитра та, даруйте, часом лицемірна й шанолюбна. Ворогів не боїться, досягненим ніколи не задовольняється, а бореться далі, доки не дійде належного їй успіху. Її голова завжди повна ідей, вона все робить логічно, холоднокровно й виважено рухаючись до своєї мети. Тож люди, народжені під цим знаком, наділені добрими організаторськими здібностями, вміють подавати себе в кращому вигляді. До всього ж вони чудові письменники, філософи, юристи, психіатри, викладачі, політики, дипломати, ясновидці, ворожбити, медіуми, астрологи…

А тепер щодо любові. Змія – найчарівніший знак все того ж східного гороскопу. Якщо вона побажає кого-небудь (стережіться!) спокусити (але ж як іноді хочеться, щоб яка-небудь, бодай і змія, тебе нарешті… спокусила! Особливо коли твоя репутація бездоганна і вже аж кричить – раз бо живеш! – щоб ти її… підмочив), ніхто не здатен встояти перед нею. Неначе її родич удав (Увага! Шанувальників «ЛУ» із слабкими нервами просимо далі не читати, автор за можливі наслідки відповідальності не несе), вона обвиває свою жертву і поступово затягує її в глибини своїх почуттів.

В моральному плані жінки-Змії (а яка справжня жінка не є такою?) більш спокійніші за чоловіків і, якщо вони фліртують в компанії, то не варто з цього робити трагедії. Змія просто не терпить сцен, що її принижують. Але як вона змінюється – прямо квітне! – якщо стосунки її з партнером складаються на взаєморозумінні. Тож якщо Змія зустріне того, хто їй потрібний, відносини будуть постійними і надійними. Правда, вона не терпить критики, але хто її терпить, га? А якщо Змія знайде ще й утіху в сім’ї, то неодмінно ваше життя досягне рівноваги та гармонії.

Чоловіки-Змії романтичні й чарівні, володіють почуттям гумору, жінки – вродливі і тому мають успіх. Взагалі ж Змія – інтелектуал, філософ і мислитель. В житті вона спокійна, любить гармонію, стабільність, легко пристосовується до обставин, везуча, не любить програвати (а хто любить?), ще любить гроші і боїться їх втратити. Правда, вона злопам’ятна. Тому в любові пристрасна, жагуча, ревнива, ба відтак – стережіться! – небезпечна. Але цим і привабливіша.

А втім, давайте згадаємо цінні вказівки наших прадідів: не такий страшний чорт, як його малюють. Не бійтесь Змій, бо кожна змія – по-своєму прекрасна!

Особливо, коли вона – ТВОЯ. Чого й бажаємо кожному – справжньому читачеві «ЛУ». Та й не тільки «ЛУ».

А заодно – щастя й любові в рік Білої Змії. (І не тільки в цей рік). А бажаємо щастя й любові із своєю, хоч і, даруйте, змією.

Хай буде так, як написав поет:

 
Я йду один, а десь живе в колоді
Моя ж таки спокуслива змія.
І хай вона завжди вам шепоче: «Я – твоя».
 

Ну, а далі відомо:

 
Візьми мене – і стану я вродлива,
Я – од струмків, од квітів, од весни…
Тож бажаємо вам найчарівнішої Змії – кожному своєї.
Із роком вас, роком Білої Змії!