Текст книги "Царська охота"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)

РЕВЕ, ГУДЕ НЕГОДОНЬКА…
До питання про причини виникнення російсько-українського гідрометеорологічного протистояння

А втім, дехто в сусідній державі (і таких там переважна більшість) затято вважає, що саме Україна першою розпочала вище згадане непорозуміння, а тому, мовляв, треба писати навпаки: українсько-російське протистояння.

Так воно і трішечки, як казав ще незабутній Шельменко, не так. Річ у тім, що Київ (визнаємо, було таке) всього лише вжив нетрадиційну фразу у традиційному зведенні погоди, заявивши, що «за даними Укргідрометеоцентру сьогодні погода по всій Україні обіцяє бути далебі кращою, як, наприклад, в Росії».

І цього виявилося досить, адже в Росії таку фразу відразу ж було класифіковано і поціновано, як вияв недружнього акту – так в ноті й було заявлено українському послу в Москві, рішуче й жорстко. Ба, навіть, як вияв махрового і, звичайно ж, буржуазного українського націоналізму! В галузі так би мовити, атмосферно-грозових та інших їм подібних явищ і випадів. Себто опадів.

Що тут зчинилося! Відразу ж в білокам’яній Дума спішно провела позачергове своє засідання (на чергове забракло часу), на якому архіпатріот Мериновський, обливаючи з трибуни всіх і вся мінералкою (з поквапу лише своїх, адже хлюпанням із склянки – та ще й маючи короткі руки – до України він дістати не міг), громоподібно заявив, що на знак протесту негайно ж позбавляє себе депутатства аж на один день і стільки ж не вживатиме «Московської», себто на добу оголошує сухий закон у власному горлі. Доки не буде нарешті хохлів закликано до порядку! І битий день не сходячи з трибуни і не пускаючи на неї нікого, вимагав, аби негайно розігнали російський гідрометеоцентр – за халатне ставлення до своїх обов’язків, адже він поперед хохлів не оголосив руську погоду кращою не лише за українську, а й взагалі – за будь-яку!

Каменем спотикання виявились деякі мовно-стилістичні нюанси: річ у тім, що в Україні споконвіку негода, а в Росії – ненастьє. Тож українські патріоти, гаряче підтримавши свій гідрометеоцентр, оголосили, що українська негода є, безперечно, кращою за руське хвалене ненастьє!

Це підлило масло в огонь, адже російські патріоти не залишилися в боргу і в спішно-пожежному плані оголосили руське ненастьє найкращим у світі ненастьєм, а за хохляцьку негоду так і поготів! Тож руки геть, хохли, від руського ненастья! «Не дозволимо хохлам знущатися з руського ненастья, яке є одним з найкращих у світі!». У природи взагалі. А руське ненастьє – так взагалі… розпрекрасне! Куди там теплим краям з їхніми хваленими субтропіками! То в Америці, яка напала на Ірак, погана погода. Ну, може, ще в Чечні…

Українська Спілка імені Петлюри відповіла в тому ж дусі, що це груба провокація шовіністів, адже насправді найкращою у світі є українська негода! Ще українська поетеса колись писала: «Реве, гуде негодонька». А щодо того, що, мовляв, руське ненастьє є найкращим, то це ще, казала Настя, як удасться!

І тоді відомий в Росії шоумен, бард, шансон і талановитий на грані бренду й бодуна скандаліст Кролик Філіпппок (неодмінно з трьома «п», два у нього законні, а третє він отримав від уряду як найвищу нагороду) в піку «зарвавшимся петлюровцам, мазепинцам и вообще самостийникам» заспівав-закричав:

 
Вот тебе, барышня, мой ответ:
Всех милей ты, спору нет.
Но тебя прекрасней, Настя,
Все же русское, русское ненастье!
 

Шлягер став неймовірно популярним, національно-патріотичним хітон і всі його співаючи, гордилися, що руське ненастьє справді краще якоїсь там іноземки Насті!

І тут перевага залишилася за північною сусідкою, бо нічого подібного цьому хіту українці так і не спромоглися придумати.

Тож і далі, як писала Поетеса: «Реве, гуде негодонька».

І просвітку все ще покищо не видно. І не тільки в гідрометеорологічному протистоянні. На жаль. І це при тій очевидній істині, що все ж таки українська негода, погодьтеся, далебі краща за руське ненастьє!

ПЕРЕСМІШНИК, ЯКИЙ ЛЮБИВ КІЛЬКУ В ТОМАТНОМУ СОУСІ…

Пересмішник – той, хто любить висміювати

або смішити кого-небудь.

З тлумачного словника.

Спочатку про кільку. Певне ж, знаєте, кілька – це маленька промислова рибка з родини оселедцевих. Власне, збірна назва, бо «героїня» нашої придибенції належить до двох родів: тюльки і шпрот. Ну, якщо остання ніби й панська рибка, то кілька-тюлька – таки наша, всенародна, далеко не аристократична, а швидше плебейська (в кращому значенні цього слова). Але хто з нас не куштував консервів «Кілька в томатному соусі»? Вона ж таки найдешевша (і, до речі, смачна, як на наш не розбещений «баксами» смак). Я й тепер частенько купую баночку-другу за якусь там гривню двадцять чи тридцять копійок – що за ці гроші дешевше знайдеш? А вечеряючи баночкою кільки (про борщ з кількою в томаті вже й не кажу – смакота!), іноді згадую своє далеке та голодне повоєнне дитинство, коли ось така кілечка в томаті нас тільки й виручала.

Так ось – даруйте цей відступ. – Пересмішник (а він і справді всіх висміював і всіх смішив, не чули його виступів у ті часи хіба що сліпі й глухі; нині одні його називають «незабутнім», інші все ще докоряють за вкраплення в рідну мову нерідного суржика – що було, те було, алое це вже інша тема), дуже любив кільку в томаті – і про це всі знали. Але ж коли те було – в його далекому дитинстві, неблизькому вже студентстві та хіба що в роки війни. Бо вже по війні він, здобуваючи популярність, почав добре заробляти, і на той час, про який піде мова, був багатим чоловіком. Тож ніхто навіть уявити не міг, що у свій день народження Пересмішник пригощатиме гостей ще й кількою в томаті…

Ось ті іменини. Зібралося друзів, мабуть, із півсотні (чи й більше) – здебільшого естрадники, хоча й не такого рівня, як іменинник. Уже й столи накрили (легше сказати, чого не було, аніж перераховувати, що там стояло!), гості й притомлюватися почали в чеканні запрошення до трапези, а самого винуватця все нема й нема. Дружина почала явно нервувати.

Та ось нарешті й він – вихором! Високий, вродливий, рвійний, з посмішкою, відомою мільйонам, з найновішим анекдотом на устах і, звісно ж, знаменитим: «Здоровенькі були!» Вибачившись за свою затримку, мигцем оглянув стіл.

– Так, так… Добре, дуже добре. – І раптом: – А де ж… кілька? Не бачу кільки на столах.

– Яка… кі-кілька? – розгубилася дружина.

– Звичайна, в томатному соусі. Моя улюблена кілечка, – ще оглянув столи. – Е-е, без кілечки в томатному соусі й застілля не застілля. Біжу в гастроном, він ще працює, а кілечка там, бачив, є. Звиняйте, це займе хвилин десять – гастроном під вікнами, тільки на тім боці вулиці…

– Яка… кі-кілечка? – вже стогне дружина. – На столі осетрина… А ти… кілечка!

– Серденько, – лагідно до неї чоловік, – хіба ж ти забула, що твій чоловік над усе любить кілечку в томаті? Не хвилюйся, я хутенько: одна нога тут, друга там.

Хапає господарську сітку, звану в просторіччі «авоською», і зникає, не давши нікому отямитись.

Гості майже шоковані. Справді: на столах чого тільки немає – чи й поїси-поп’єш усе, – а цей знаменитий дивак забаг кільки… Примха? Забаганка великої дитини? Чи хоче ще й заощадити? Так, усі знали, що Пересмішник із своїм партнером по виступах в Укрконцертах заробляє чи не найбільше: якщо у всіх концертні ставки 10–15 карбованців за виступ, то в нього – 60! Три виступи за день – 180 маєш. Солідна місячна зарплата. (Розповідали, що коли в день зарплати й гонорарів біля каси Укрконцерту вишиковувалась черга, то Пересмішник із своїм напарником завжди йшли туди з «чорного» ходу, після чого касирка, висунувши голову у віконечко, звично оголошувала: «Все, дєнєг уже нема, приходьте завтра!..»). І ось вам – кілька в томаті, яка коштує трохи більше полтиника за баночку. Та й хто до неї доторкнеться, коли на столі – царська риба! Ну й дивацтва у цих знаменитостей…

Та ось з’являється захеканий іменинник і вивалює з «авоськи» просто на стіл десяток баночок кільок. Протирає руки, а очі аж сяють.

– Встиг у гастроном перед самим закриттям. Кілечка є, тепер починаємо, братці. Як кажуть: здоровенькі були!..

Власноручно відкриває першу баночку, а в ній… ніяка не банально-плебейська кілька в такому ж банально-плебейському томаті, а… ікра! Натуральна! Зерниста! Чорна!

Пересмішник аж відсахнувся й відкривачку з рук випустив.

– Фюу-уть!.. Навіть не кабачкова, а – лососева…

Гості вражено загукали: справді, у баночці з етикеткою «Кілька в томатному соусі» справжня чорна ікра! Делікатес! Дефіцит! Та й коштує – дай Боже, а тут за копійки дісталася…

Господар тим часом відкриває другу баночку.

– Тю! І ця з чорною ікрою. Та чи вони показилися, чи з великого похмілля випускали ці консерви на своїй фабриці?

І вже в азарті – з’явився спортивний інтерес, – відкриває одну по одній всі баночки – і в кожній з них виявляється чорна ікра!

– Оце так дарунок, оце так сюрпризик мені на іменини! А платив як за кільку в томаті. Шкода, що мало взяв, кільки цієї в магазині навалом! Якби ж знаття…

– А гастроном навіть не підозрює, яку «кільку продає», – висловлює хтось припущення. – Бо винувата консервна фабрика.

– Жаль, що гастроном уже зачинився, – зітхає господар. – А то б ще нагріб. Та й цієї нам вистачить, сідаймо за столи. Не понесу ж я назад у магазин цю ікру, як вона вже відкрита. Наливайте, будемо закушувати чорною ікрою – не пропадати ж добру! Шкода, що мало взяв…

Гості виголошували тости за іменинника, бажали йому «многая літа», щастя, здоров’я й нових успіхів на естраді (хоча якраз на естраді Пересмішник мав такі успіхи, що іншим вони й не снилися!) і, звичайно ж, не забували налягати на яства й питія. Смакували вишуканими коньяками (де ще такі скуштуєш!) і бралися за «дармову», як не забував нагадувати господар, ікру. На млинці накладали її стільки, що й тих млинців не було видно, а згодом транспортували її до власних ротів десертними ложками. Налягали й на інші страви. А господар ні-ні, та й зітхав:

– Се добре, але шкода, що немає кілечки в томатному соусі! Не пощастило мені цього разу з іменинами. Без кілечки і застілля не те. Але нічого, іншим разом надолужимо…

Чаркували й веселилися гості довго і розійшлися, ситі й захмелілі, далеко за північ. На ночівлю в іменинника залишився тільки його напарник по веселих інтермедіях. Погомоніли ще трохи, перехилили по чарці та й лягли спати.

А десь перед восьмою ранку Пересмішник навіщось розбудив свого напарника, хоча нікуди й не треба було спішити.

– Зараз таке побачиш… таке, – загадково казав, запрошуючи партнера до вікна. – Поглянь, що ти бачиш?

– Ну-у… вулиця… По той бік гастроном, де ти вчора купив консерви «Кілька в томатному соусі», у яких виявилася чорна ікра.

– Хоч і на похмілля, а – соображаєш, – вдався артист до свого звичного суржика. – Дивись іще… Що ти бачиш від дверима гастроному?

– Якихось людей із сумками…

– Протри очі й придивися: що то за покупці?

Той придивився (певно, остаточно прокинувшись):

– Та це ж твої вчорашні гості! Чого вони збилися під дверима?

Пересмішник хитро посміхається – задоволений, аж сяє.

– Захотілося їм моєї улюбленої кілечки в томаті…

– Себто чорної ікри, що в баночках з-під кільки?

– Атож… зараз ми поприсутствуємо на безплатній виставці – вперше не виконавцями, а глядачами.

Гастроном відчинився, і вчорашні гості Пересмішника з сумками один за одним протиснулися в двері… Ще по якомусь часі вони – теж один за одним, але вже з повними сумками, – почимчикували по домівках.

Напарник Пересмішника вже почав здогадуватися.

– То це ти?.. Твоя робота?

– Я, – Пересмішник сяяв знайомою мільйонам глядачів посмішкою. – Вважай, що це моє найдотепніше… ба навіть геніальне розігрування! Я аж росту у власних очах.

Що ж виявилося? Пересмішник за кілька днів до своїх іменин поїхав – не полінувався ж! – на консервну фабрику й про все домовився з директором. Заплатив у касу чималі гроші за ікру, що її тут же, дотримуючись усіх правил технології, закатали в консервні баночки, а на них поналіплювали етикетки «Кілька в томатному соусі». Замовник забрав товар, привіз його у той гастроном (у ньому якраз були ці консерви в продажу) і залишив у кабінеті знайомого директора, застерігши, що забере їх у день свого народження за 15 хвилин до закриття магазину – щоб гості не встигли того ж дня туди побігти. Ну, а далі все відбулося за сценарієм…

Ще через кілька хвилин Пересмішнику подзвонив директор того гастроному.

– Від імені трудового колективу і дирекції виношу вам подяку: ви допомогли нам за кілька хвилин реалізувати увесь запас кільки в томатному соусі, що вже було затоварила магазин…

– Чи не надто гострий розиграш? – обережно поспитав напарник.

– А де ти бачив тупий гумор чи сатиру? – у відповідь Пересмішник. – У нас із тобою його, здається, немає, не було і, певен, не буде. Хай буде їм наука… І взагалі не хвилюйся, жодних претензій до мене не буде – ось побачиш!

Так воно й сталося. Жоден з тих, хто попався Пересмішнику на гачок, так ніколи й не заїкнувся, що нагріб добрячу сумку «Кільки в томатному соусі». Всі вони не помилилися: в консервних баночках з етикетками «Кілька в томатному соусі» і справді виявилася кілька в томатному соусі. Все, як кажуть, відповідало прейскурантові. Кілька була натуральна, без обману – які ще претензії можуть бути? Ота сама, що називається «маленька промислова рибка з родини оселедцевих». Та, яку так любив – таки справді любив, та ще за доброю чаркою і в доброму товаристві, хоч і мав змогу купувати осетрину, – незабутній Пересмішник.

ШАНСОНИ МИ ТЕПЕР, ШАНСОНИ…

Був колись у мене приятель на прізвище Співак, Кирило Співак. (Відрекомендовуючись, він – чоловік, взагалі, з прибамбасами, – любив ввернути: Співак, або ж, по-модному, по-руському – Пєвєць).

Працювали ми в одній фірмі. Вже тоді Співак (він же Пєвєць) у всьому перед вів. Ініціативним був, маленька голова його завжди переповнювалася ідеями, пропозиціями тощо. На зборах одним з перших виступав – штовхав у маси ідеї та задуми. Завжди був попереду, як сам казав: в авангарді. Ініціатор-раціоналізатор. Активіст громадського життя. У передовиках, зачинателях різних починів – тоді вельми модних – ходив. Але згодом наші дороги розійшлися, і він зник з моїх обріїв. Років з дванадцять не бачились. Я вже й забув його. А це якось здибую Кирила на Хрещатику, біжить кудись притьмом (він завжди не ходив, а – бігав – з ідеями та пропозиціями), аж поли плаща метляються, капелюх на потилицю збився, в руках незастебнутий портфель, з якого папери вивалюються. Активіст наш колишній! Ініціатор! Постарів, щоправда. Але ж час. Я теж звідтоді не помолодів.

– Співак? – кричу. – Постривай! Скільки літ, скільки зим! Як живеш, Співаче? – ми його здебільшого не прізвище звали.

А він погордливо:

– Ви обізналися, добродію. Я не Співак, я – Шансон, до вашого відома!.. Кирило Шансон.

– Тю! Який ти, вибачай, Шансон, Кириле? Чого це ти себе обзиваєш? Ти ж з діда-прадіда Співак.

– Був Співаком, але настали нові часи і віяння. Шансони ми тепер.

– І за які ж це гріхи?

– Та не за гріхи, турок ти! Прізвище я поміняв. Суть та ж сама залишилась, тільки вийшло облагороджено. По-французькому і культурно. Адже шансон і є по-їхньому, по-французькому – співак. Виконавець шансонів. Себто, пісень.

– Так то ж у французів. А по-нашому ти – Співак. З діда-прадіда.

– От іменно, з діда-прадіда. А сьогодні, щоб ти знав, це вже не модно. Бо то колись у нас були співаки, а тепер – шансони. Ми в Європу йдемо. Ось і Миколу Гнатюка недавно обіз… пардон, назвали «популярним виконавцем ліричного українського шансону». І нічого, не злиняв Гнатюк, як шансоном став. Може, й навпаки, облагородився. До Європи наблизився. А разом з ним і ми. Ось чому тепер у нас не співаки, а – шансони. Як і у всіх порядних. Тож вирішив я в унісон новим віянням Шансоном стати.

– Та для чого?

– Тю! Здрасті, я ваша тьотя! Про що я тобі торочу? Прізвище Співак уже явно застаріле, це поза-позавчорашній день. Воно вже не відповідає духу третього тисячоліття. Кажу ж, у нас тепер не співаки, а – шансони. Чи шансонетки. А що таке шансон? Ось, – видобуває він записника, – слухай, що культурні люди в газетах пишуть: «Шансон – это не просто песни. Это взгляд на мир и на себя, восприятие себя и окрущающих, отношение к себе и к окружающим, способ жизни». Во! А наші терміни – співак, пісня – це вже не спосіб жизні, а чорті й що! Або візьмемо слово «пісня». Та це ж… це ж первісно-общинний лад. Дідівщина! Село! Ніякого руху вперед. Наче ми викопні які. У всіх шансонетки та шансони, а ми – співаки, пісні! От візьмемо фразу: «Лунає пісня жайворонка». Пхе! Так і сто, і тисячу літ тому указали. А тепер: «лунає веселий шансон жайворонка!» Вловлюєш різницю? Не той коленкор. Зразу видно, що ми передові, і жайвори наші теж не з відсталих. Цивілізовані. Або взяти лебедів…

– Маєш на увазі їхню лебедину пісню?

– Во, во! Сьогодні «лебедина пісня» не звучить. Застаріло. Лебединий шансон – це вже інша річ! Європа!

– А якщо лебедям не сподобається той… шансон?

– Сподобається! Їх і питати ніхто не буде… Слухай, – схопив мене за рукав. – Є одна ідея. Тільки не знаю, куди з нею. Чому б нам не осучаснити «Лісову пісню» Лесі Українки, га? Перейменувати її відповідно до вимог нового часу. Зрештою, облагородити. Га? На «Лісовий шансон». Або «Лісова шансонетка». Звучить? І, головне, в дусі нових віянь. Леся Українка, якби була живою, погодилася б на осучаснення її твору, га?

– Звідки я знаю…

– Ех ти, немає у тебе фантазії! Творчого пориву!

– Та чого там. Є і в мене одна ідея. Можу тобі її за так дати. Раджу звернутися до німців. Запропонуй їм, хай вони свою «Пісню про Нібелунгів» осучаснять на «Шансонетку про Нібелунгів».

– А чого? – загорівся Співак, чи то, пак, тепер вже Шансон. – годиться. З мене могорич.

– А заодно й до французів звернися. Вони чомусь вперто свій героїчний епос про Роланда називають традиційно: пісня. А це вже, сам знаєш – пережиток, патріархальщина. Село! Краще буде «Шансон про Роланда».

– О-о, мерсі боку! Запропоную. Штовхну ідею. Пора й мені на міжнародний рівень виходити. Бо вдома нема пророка. Народ у нас, сам знаєш… Ще відсталий темнота! Відрекомендувався одному: Шансон. А він не второпав, чорті й що подумав, та як визвіриться на мене: від такого чую! Сам ти… кричить, шансоняка! Га? Як тобі? Спробуй культури в маси рухати з таким відсталим народонаселенням. Ніякого прогресу! Вчити його ще треба та вчити. Але – навчимо. Ми такі! Бувай, побіг, у мене повний портфель нових ідей. Чи й устигну їх проштовхати в маси. А заодно й Україну до Європи притягти. Але не я буду, як не притягну. Шансони ж ми тепер, чи хто?..

НАРОДНИЙ ЯКОВЧЕНКО

Він був характерним і неперевершеним комедійним актором з характерною – яковченківською, теж по-своєму симпатичному – зовнішністю і таким же характерним, яковченківським, наче трохи надтріснутим, але теж своєрідним і по-своєму симпатичним голосом.

До речі, про його зовнішність.

Юрій Васильович Шумський, теж знаменитий артист, одного разу, коли вони удвох мали виступати перед якоюсь аудиторією, раптом попрохав Яковченка:

– Миколо, цього разу я буду першим виходити, а ти – після мене.

– Послухай, Шомін (справжнє прізвище Шумського), якщо ти думаєш, що коли ти орденоносець, народний артист СРСР, а я всього лише заслужений республіки, так тобі й першому на кін виходити?

– Не того, Миколо, не того. Досить тобі тільки вийти, показати свою фізію, слово мовити, посміхнутися, як уже й регіт у залі – дуже трудно потім після тебе виступати, – зізнався Шумський.

Та й не тільки він. Першими поперед Яковченка вийти на сцену просилися й інші актори, добре знаючи, що тільки він там з’явиться, то їм уже на сцені буде нічого робити.

Ще розповідають, як одна сердита (а, може, просто не в настрої) жінка, глянувши на Яковченка, пишну губу закопилила:

– Ну й фізіономія, даруйте, у вас!..

– Фізіономія? Беріть вище – пика! – добродушно сказав артист і погладив себе по щоці. – Але вона мене, голубонька, й годує…

Посміхнувся по-яковченківському, слово-друге мовив, жінка враз заусміхалася, аж розквітла.

– Вибачайте, – каже, – я спершу не роздивилася. Фізіономія у вас і справді така симпатична й весела, що, маючи її, ви з голоду не помрете…

Його не треба було представляти: заслужений, народний… Він виходив, починав творити образ, і всі бачили, що він і справді народний.

Його часто називали українським Чарлі Чапліном – не знаю, може, це й почесно – як для кого, – але він був і залишився Яковченком, неперевершеним коміком, рівного якому в українському театрі не знайти, і цим все сказано.

І хоч він був від Бога комедійним артистом, але особисте життя його було трагічним. Рано став удівцем. Передчасна смерть коханої красуні-дружини підрубала його під корінь, він почав топити горе своє в чарці, а вона, як відомо, бездонна… А тут ще й горе з дочкою Іриною (хто знав її, кажуть, що була вона красунею) – її рано забрав рак. У нього стався інфаркт, і його ледве-ледве відволодали. Та він і далі топив своє, вже подвійне, горе у чарці.

Правда, рятувала його робота на сцені, в кіно. Сорок сім років, майже піввіку, віддав він театру ім. Івана Франка, де зіграв ролі Миколи («Наталка Полтавка»), Пеньожка («Мартин Боруля»), Ляща («Останні»), Довгоносика – знаменитого у його виконанні, яким захоплювалася вся Україна, – з комедії О. Корнійчука «В степах України», а ще ж 50 фільмів, у яких він знявся, і серед них такі популярні, як «Ніч перед різдвом» чи «За двома зайцями», де скільки не дивися на нього, народного Яковченка, все мало буде, але так багато буде доброї посмішки.

До речі, про фільми. Його охоче запрошували, бо знали: зіграє Яковченко – образ той стане народним, успіх картині гарантований.

Але ж ота чарка, у яку він так часом недоречно любив заглядати – частенько й під час зйомок.

Тож доводилося іноді за ним на знімальному майданчику встановлювати препильний нагляд, ревно стежачи, що він не приклався бува… Навіть у тормозок його, що він брав собі на обід, заглядали й ревізували там усе… Ну, день за ним так стежать, два контролюють… Яковченку те, звісно, не дуже подобається, щось його муляє.

Скаржитися почав, що ніби його знаменитий голос сідає… Тож якось сів він обідати, дістав свій тормозок і каже:

– Взяв оце яйця, голос свій підлікувати.

Заглянули в тормозок – справді там двоє яєць, шматок ковбаси. Випив Микола Федорович яйця, закусив ковбасою і… заспівав.

Виявляється, він шприцом через голку повитягував з яєць вміст, а туди увів спирт…

Доводилося Миколі Федоровичу і на лавочці у скверику навпроти рідного театру ночувати. Власне, доночовувати. А глупої ночі та ще на лавочці, як місто вже спить і бачить якісь там сни, самі знаєте, все може трапитись. Ось одна з таких бувальщин.

Якось, повертаючись з дружніх посиденьок у колі друзів, Микола Федорович присів на лавочці – звичайно ж, перепочити на свіжому повітрі та й далі з новими силами путь до рідних пенатів, що вже були недалечко, продовжити.

Ну, присів, поті приліг – ніч темна, тиха і тепла. Десь навіть соловейко затьохкав – чи мо’ вчулося? Микола Федорович не зчувся, як і розмріявся – про се, те, про смисл життя-буття. Та непомітно й задрімав.

А десь так під ранок квапно цокотять каблучки мимо лавочки – дві запізнілі дамочки поспіхом з гульок поверталися додому, ясна річ, кваплячись. Глянули, хто ж це на лавочці, я у себе вдома на дивані, розлягся. Ба, знайомий. Придивилися.

– Та це ж… це ж сам Яковченко, – вигукнула одна. – Як завжди, набрався і лежить, а вдома, мабуть, бідна жінка вже у вікна всі очі продивилася, виглядаючи свого ненаглядного, а він… Отакі вони, чоловіки, вірити їм не можна!

Друга обурено:

– А ще заслужений артист!

Тут Яковченко трохи зводить голову, розплющує одне око і каже навіть дещо аж хвальковито:

– Беріть вище. Вже представлений до народного!

І вдався до свого традиційного прохання:

– Чи не позичите, дамочки, троячку, бо відчуваю, що визріває в мені потреба купити мерзавчика для поправки здоров’я.

Пом’явшись, дамочки тицьнули йому троячку і далі зацокотіли каблучками, порадивши на прощання артисту все-таки ночувати удома, біля «рідної жінки».

– Красно дякую, – услід їм Яковченко. – Ви мене виручили, виручу і я вас… Не ходіть, дамочки, тією дорогою.

– Чого? – аж злякалися ті.

– Дуже то небезпечна дорога. Там курвочок (він вжив, правда, солоніше слівце), які з гульок пізно повертаються, ловлять. Ідіть праворуч, там безпечніше.

– Ой, спасибочки, – подякували дамочки і спішно повернули праворуч…

Вискочив того недільного ранку Микола Федорович з під’їзду свого будинку з наміром гайнути в магазин, що навпроти, за чверткою, яку він лагідно називав «мерзавчиком». Ні, ні, пити він не збирався (та й хто так рано п’є?), просто після вчорашніх посиденьок у колі друзів Микола Федорович відчув аврально-пожежну потребу негайно похмелитися, а давно відомо: кращих в такому випадку ліків, ніж «мерзавчик», годі й шукати.

Незважаючи на те, що Микола Федорович працював у престижному театрі І. Франка і вже був досить відомим, власне, знаменитим, на плечах у нього, що мерзлякувато пересмикувались, був халатик байковий, вже добре витертий, поверх нього накинутий тонюсінький, ледь чи не літній плащик на «комариному хутрі», на шиї замість шарфа якийсь рушничок (квапився чоловік), а на ногах – домашні капці.

Якщо не брати до уваги естетики й престижу (заслужений артист), така екіпіровка явно не відповідала сезону – в Києві того ранку був січень, а на градуснику —27º. Отож знаменитий артист, очікуючи, доки дорогою пройдуть машини, стояв у позі чорногуза – на одній нозі, а другу, підняту, тим часом відігрівав. Аж гульк – Дальський Володимир Михайлович, народний артист СРСР, суне вальяжною ходою. Вельможний, опасисто-представницький, він поважно ніс своє пещене, панське тіло, наче дорогу здобу. На ньому розкішна хутряна шапка, на плечах – ледь чи не боярська шуба, з-під якої аж парувало дорідне тіло.

– День до-обрий, – загледівши колегу, зарокотав Дальський соковитим баском.

– Здрасті, здрасті, – скоромовкою Яковченко, а сам подумав: який він добрий, коли ще й «мерзавчика» не придбав.

– То як воно… е-е… життя? – Дальський був явно налаштований на неквапливу бесіду і розстебнув якийсь там гачечок на шубі – хоч і —27º, а в такій шубі відчувався перегрів його дорідного тіла: – Які творчі плани?..

– Потім, потім, – зацокотів зубами Яковченко, готуючись перебігти дорогу до магазину. – Влітку про це поговоримо, влітку…

Для Яковченка головною була не випивка (хоч на цю тему про нього існують десятки різних придибенцій), а сам процес цього дійства, його урочистість чи що. Не просто банальне чаркування, а – спілкування під час цього… гм-гм… процесу. (Спілкування, будучи надзвичайно товариським, він постійно потребував, бо то була віддушина в його трагічному житті). Тож на першому місці в нього була компанія однодумців, люди, яких він шанував і яких хотів бачити. А починалася проблема з троячки, яку десь треба було доконче знайти (гроші в нього ніколи не водилися, бо – не трималися). Та ось вкрай необхідна троячка нарешті знайдена…Наприклад, у молодого тоді поета і друга Миколи Сома.

– Йдемо бульваром Шевченка, – розповідає Микола Сом, – спускаємось до бессарабки. Микола Федорович, заклавши руки за спину, простує попереду, а я з його улюбленцем Фанфаном позаду. Настрій в артиста – потрібна троячка є! – пречудовий. У передчутті дійства. Аж піднесений. Йде він неквапом і сам з собою вголос міркує:

– От у нас, Микольцю, є троячечка… До речі, Фанфане, – звертається до свого чотириногого друга. – Подякуй Микольці Сому, другу моєму, за троячку…

Розумний песик Фанфан повертає до мене голову.

– Гав! Гав!..

– Молодець, – хвалить його господар. – Прийми, Микольцю, і мою дяку. Отже, – бадьоро, майже натхненно продовжує артист. – Перша проблема – троячка – у нас благополучно вирішена. Тепер, – голос його звучить вже майже врочисто, – до питейної точки прямуємо, але головне не в цьому. Нам треба знайти… Кого? Правильно, добірне товариство!

Оте – «добірне товариство» в його устах звучить колоритно, душевно і, звичайно ж, піднесено. Це була його щоденна мрія: троячка, чарка і – чи не на першому плані – добірне, неодмінно добірне товариство. Себто коли він вип’є чарочку, йому вкрай будуть потрібні розумні, уважні і вдячні слухачі, яким нічого не треба розжовувати і які вміють поцінувати дотеп і взагалі бути вдячними слухачами. Після чарки з Миколи Федоровича заб’є фонтан красномовства, дотепів, різних цікавих історій, бувальщин, байок і придибенцій, розповідатиме він артистично, талановито, по-яковченківському неповторно, тож йому потрібні не які-небудь слухачі, а своєрідні майстри слухання, які могли б належно оцінити його неперевершений дар оповідача… Себто за талантом і вмінням слухати вони мусять бути йому рівнею, його таланту, достойні його неперевершених монологів.

Тож він і клопотався (після того, як, врешті-решт, знаходилася вкрай необхідна троячка):

– Микольцю, нам зараз вкрай потрібне добірне товариство, адже без нього випивка буде всього лише випивкою. А я випивки заради випивки терпіти не можу…

На сцені він був Бог і цар, поза сценою, в побуті, в особистому життя – звичайною людиною, якій були притаманні й слабкості. Але вони його не принижували, навпаки, підкреслювали, що він і в побуті, як казав Шельменко, такий, та трішечки не такий. Бо і в слабкості своїй він був великим Артистом Коміком (всюди, де він з’являвся, неодмінно його оточували, і там уже лунав сміх), хоч глибоко в його чутливій душі бриніла й бриніла трагічна струна…

Його не стане в 1974 році – апендицит. А швидке приїде запізно. Невдовзі піде зі світу цього і друга, остання його дочка Юна, тепер усі вони – дружина, дві дочки й він – на Байковому кладовищі.

Цього року йому виповнилося б 100 років. До цієї дати у скверику біля театру ім. І. Франка встановлено знаменитому коміку (скульптори Володимир та Сергій Чепелики) пам’ятник – оригінальний, як і сам артист: бронзовий Яковченко сидить на лавочці, а біля нього вірний друг його – пес Фанфан.

Той Фанфан, якого знав увесь мистецький (та й не тільки) Київ. Микола Федорович його любив і всюди брав із собою. І часто розказував про нього різні придибенції. Ось одна з них:

– Поїхав я з Фанфаном на полювання до Десни… Йдемо луками до пречудового озерця, а там – дичини та дичини!

Я й кажу Фанфану: дивись, мовляв, скільки качок!

Він оглянувся, сюди-туди подивився, повернув морду до мене, й здивовано питає:

– Де?

І нічого дивного, що не побачив, уже тоді песик мій любий на зір почав потроху слабувати…