Текст книги "Царська охота"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)

Отож, при з’яві файних – пардон! – здобних молодичок з козубеньками таких корисних для організму черешень, сурмили ловецькі сурми і театральне дійство починалося. По команді ловчого молодички з хіхоньками та хахоньками, з смішком-приском розбігалися врізнобіч, а його величність, вибравши одну (міг би вибрати хоч і дві чи й три, але здоров’я вже не відповідало таким цифрам – ледве на одну вистачало) гнався за вибраницею, збуджуючи себе гонитвою, бо інакше уже й не міг. Так починалася ЛОВИТВА, ЦАРСЬКА ОХОТА.

Молодичка втікала. Але, втікаючи, пам’ятала суворий наказ ловчого: втікати так, як втікає курка від півня – щоб він її врешті-решт наздогнав.

Бояри плескали в долоні, скандуючи:

– Ловися рибко, велика і пишна! І ще пишніша!

(Вони теж були ловчими, адже ловили кожне слово з уст Хазяїна, себто по-своєму були ловеласами).

Отож, молодичка давала делікатного драпака, а його величність гнався за нею і гнався. І неодмінно – от вже молодець! – таки наздоганяв. Але вже в царській опочивальні. А, наздогнавши втікачку з козубенькою… смакував – поет! Що не кажіть, а його величність таки справжній поет! – соковитими, як наливними черешеньками з козубеньки молодички. Отими самими, що з групи гіні та бігаро, рубіновими, жовтими, рожевими і майже червоними. Так закінчувалася ЛОВИТВА, а після неї вже починалася, власне, ОХОТА.

Ні, що не кажіть, а його величність був романтиком і фантазером превеликим. Подібна ЛОВИТВА збуджувала не тільки його душу, а й що головне, плоть, надихала його на нові, понімаєш, трудові звершення на ниві царювання, понімаєш, в Месіянії. Але перед тим запрошував молодичку трохи «відпочити» після ЛОВИТВИ. Мудро казав: варто лише невеличкій частині чоловічого організму піднятися, як увесь організм відразу ж захоче з ким-небудь прилягти…

Тож «відпочивши», повертаючись з ОХОТИ, його величність – помолоділий, збадьорений, рожевощокий, збагачений ще й вітамінами, що їх мали черешеньки в козубеньці молодички, на все горло виспівував псалми придворних поетів про ЛОВИТВУ («Ой ти гой єси, Іван Ласкавенький, як спопав молодичку та з черешеньками…»). Виспівував непідробно радісно. Ось тільки голос його величність мав той, що непрестижно зветься козлетоном – високий і фальшивий, але всі були захоплені вокальними здібностями Самого і вкотре вигукували, що в жодного співака немає такого голосу (в принципі це була правда) і що вони просто зачаровані співом Хазяїна. (Хай би хтось сказав щось інакше, співав би він до кінця днів своїх на околиці Месіянії біля Крижаного океану і його слухачами були б переважно полярні песці та білі ведмеді. Тому й кричали: ловко! Ловко! Цар государ наш ловкий, співає ловкенько, Месіянію квітучу звеселяючи!

І так повторювалося щотижня – Кортеж, викидання на трасі слідування жетона чи й кількох одночасно, мисливське заповідне господарство, убивство сарни, потім ЛОВИТВА і за нею ОХОТА. Звичайно, можна було б і частіше влаштовувати лови, тим більше здобні молодички в Месіянії ніколи не переводилися, а черешні були і взимку – із теплих заморських країв їх літаками привозили для поетичної ЦАРСЬКОЇ ОХОТИ, – не вистачало лише дріб’язку – снаги. Тож дякував Господу, що стачало хоч на одненьку ОХОТУ в тиждень.

Залишається додати, що «кізочок» (або ще на мисливській мові Самого – сарночок), які брали участь в ЛОВИТВІ й ОХОТІ, особливо в ОХОТІ, його величність щедро нагороджував і кожній державний скарбник видавав аж по цілому рублю. Та не простому, а – срібному. І загалом в Месіянії збільшувалося населення – його величність, незважаючи на вік, був ще репродуктивним, і цим пишався. Та й срібних рублів вистачало. Із зображенням, до речі, Самого.

Першою в царських палатах – як до Кремника повертався Кортеж Самого, зустрічала його п’ята жона в чині першої леді.

– Як лови, мій царственний муже, як охота?

– Як завжди, вполював двох сарночок, – за традицією відповідав царственний муж. – Одна, понімаєш, так собі… худа кізочка, а ось друга… ммм… Здоба-зваба! Е-е… Я хотів сказати, що жирненька і повненька, із звабними формами тіла. Себто смачними. Ловитва була на рівні. А охота… О-о, ОХОТА!!! Пальчики оближеш. Така охота, понімаєш, тримає мене у цьому світі, надихає на подальше раювання… себто царювання – на благо і процвітання мого худого народішка, який жирніє з кожним днем.

– Не бережете ви себе, мій царственний муже, – зітхала перша леді і то була єдина критика його величності, яку дозволяла і схвалювала його величність. Нею сміливо могли користуватися в Месіянії всі, всі, навіть простолюдини й опозиція, якої, щоправда, там ще поки що не водилося.

– Що зробиш, така вже моя доля – не жаліти живота свого на благо й процвітання Месіянії та її вірних холопів.

І додавав загадково:

– Шкода, сили вже не ті. Раз на тиждень одну кізочку пишнотілу… е-е… я хотів сказати, що, понімаєш, граційну, ще можу вполювати, а на дві вже й не вистачає мене.

– Бо така в нас медицина. Такі оті самі… як їх… дохтори і прохвесори, – це була друга критика, дозволена в Месіянії.

– Ти права, моя радість. Треба нам якось, понімаєш, зайнятися медициною. Досі, понімаєш, безсмертя, бодай одного не винайшли.

Частенько після таких обіцянок його величність і займався месіянською медициною, і тоді біля Крижаного океану серед полярних песців та білих ведмедів збільшувалася кількість «дохторів та прохвесорів».

А загалом його величність повертався з ЛОВИТВИ помолоділим аж на сто років! Черешеньки в козубеньці тієї пишки-здоби медової були такі солодкі! І його величність тільки й мружився: о, ЛОВИТВА! Але ж і догнав, і спіймав, хоч і прудконогою була. Добра була ОХОТА! Ой, добра!

За вдало проведену ЛОВИТВУ з ОХОТОЮ багатьом її організатором (і собі в тім числі теж, собі в перш чергу) його величність вручав високі державні нагороди – орден «За видатні заслуги в ЛОВИТВІ», що був найвищою відзнакою в Месіянії.

Увечері після ЛОВИТВИ – така була традиція – Найбільший театр Месіянії давав державну оперу «ВІН І ВОНА» – написану колективом месіянських державних поетів з музикою такого ж колективу державних композиторів, на чолі з головами творчих спілок (і розхвалену в пух і прах усіма державними месіянськими критиками й критикесами), присвячену найбільшій у світі, не земній, а небесній любові ЙОГО – Івана ІV Ласкавого і ЇЇ – першій леді в ранзі п’ятої жони.

На виставі, знаючи, що там буде присутній Сам, була присутня вся знать столиці (хай би спробував хто не бути присутнім!) і в кількатисячний раз слухати поетично-музично-вокальну розповідь про позахмарну любов Хазяїна землі Месіянської та його першої леді, що була і буде взірцем для всіх поколінь месіянців, які живуть і які ще матимуть необережність жити в Месіянії.

У другому відділенні давали оперу – теж в кількатисячний раз, присвячену всенародній, палкій любові месіянців до свого рідного батька, царя-государя, найніжнішого сатрапа і тирана, керманича, вождя і поводиря нації його величності Івана ІV Ласкавого та любов, що класифікувалася державними літературознавцями та критиками і всіма підданими аж до дитячих садків включно, як новий вид любові, якої більше ніде немає у світі (хіба що в якійсь там Кореї, але їй було далеко до воістину всенародної любові месіянців до свого Батька і Вчителя, сонця землі месіянської).

Дивлячись оперу, всі переконувалися, як народ любить свого царя-батюшку, а її автори – державні поети та композитори, – отримували все нові й нові звання, премії та ордени за свої справді героїко-патріотичні витвори.

Залишається додати, що коли Кортеж мчав у зворотному напрямку, з мисливського господарства в Кремник, начальник охорони Самого, боярин в чині генерала Медвідь Бурмиленков, як завжди, тримав напохваті спецжетон – якщо знову зіб’ють кого (а зіб’ють неодмінно, в цьому він і на мить не сумнівався), то він синхронно із ударом джипа по пішоходу викине його з віконця, дорожня поліція підбере жетон біля тіла загиблого під колесами Кортежу, і на основі того жетона поховає бідолаху за державний рахунок, а рідним разом із фінансовою допомогою – все той же незмінний месіянський срібний рубль із зображенням Івана ІV Ласкавого – буде неодмінно послано й співчуття в риму – це вже постараються чергові поети Кремника.

І неодмінно боярин Медвідь Бурмиленков подзвонить потім у відділ дорожньої поліції, де оформлятимуть – ось вона, справжня демократія! – наїзд Кортежу на окремих перехожих і небезпремінно поцікавиться:

– Ну, колеги, кого цього разу щасливо збили?

Власне, чи не все одно було, кого – старого, молодого, чоловіка чи жінку, службовця чи пенсіонера, але такий вже начальник охорони Самого – поки не допитається, кого саме – не заспокоїться.

– Сподіваюсь, його збили ніжно, – на всяк випадок перепитає. – Так, як нас це вчить робити його величність?

– О, так, так, – неодмінно підтвердить дорожній поліцай. – Збили ніжно і делікатно, він тільки кавкнув.

– Кого… е-е… саме збито?

– Та-а якогось… маленького гвинтика.

– Затямте, добродію і колего, – повчально і дещо осудливо скаже начальник охорони Самого. – Маленьких людей у нас немає. У нас – всі – господарі країни, на яких і тримається наше найпередовіше і найдемократичніше царство. Кожний месіянець у нас – великий він чи маленький, гвинтик він чи ціла махин – на вагу золота. У нас усі творці, бо в нас – диктатура простолюдинів.

І неодмінно запитає, хто він, загиблий, за сімейним станом?

– Двоє діток зоставив? От бачите, батько. А ви – маленький чоловік. Поховайте, як і водиться, його за державний рахунок, уведіть до реєстру народних героїв – наше царство не збідніє. Скільки б не збивав Кортеж, усіх поховаємо за гроші царства. Не біднів. Вдові направте співчуття. Щире й сердечне. Можна, щоб навіть за серце вдову та її діток взяло. Заплатіть найнятому поетові – хто там сьогодні чергує в Кремнику? – хай заримує співчуття. А заодно і зайвий раз – не злиняє – оспіває Кортеж, який несеться вперед, до світлої мети!.. До речі. Кого ми збили, коли їхали на Ловитву? Хто він за їден? Ну, той, що кинувся до Кортежу з мішком… Що? Дяк Ємелька?.. Представник Європи з прав людини? Жаль, жаль… Хоча так йому й треба – хай не кидається зі своїми чолобитними під колеса – все дно його величність не має часу розглядати якійсь там супліки. Та ще, коли їде на ЦАРСЬКУ ОХОТУ. Тим більше, в Месіянії ніц незадоволених. І ніхто й ніяких прав громадян у нас не порушує по тій простій причині, що їх, прав, у нас отродясь і не водилося. У царстві його величності всі задоволені. І всі добровільно повідмовлялися від якихось там прав загниваючої Європи. Але… Аби зайвого не пасталакали у загниваючій Європі… Що, мовляв, у Месіянії попрані всі права… Всі тут, мовляв, козли архари та дикуни нецивілізовані, треба дяка Ємельку поховати, як народного героя. Буду клопотатися перед його величністю, аби худого дячішку поховали по першому розряду і посмертно нагородили орденом «За видатні заслуги у ЛОВИТВІ». А його величність бере нового дяка представляти у нас Європу з прав людини. Хай старається. Права людини треба поважати – це ж священне. Ми ж бо не куди-небудь ідемо, а – до Європи!.. Думаю, в найближче тисячоліття якось таки й дійдемо і до неї – хай начувається!.. Можемо і в ній влаштувати свою ЦАРСЬКУ ОХОТУ. І залишаємо за собою право нанести нею по Європі превентивний – чи який там? – удар! Ще запам’ятають в загниваючій Європі, що таке царська охота в Месіянії!

АЛІСА В КРАЇНІ ЧУДЕС

Взагалі, Аліса кілька днів тому щось ніби краєм вуха й чула, зокрема про якісь там військові маневри держави, у якій вона жила (щоправда, в якій саме вона жила, Аліса за браком часу так ще й не з’ясувала, хоча й збиралася врешті-решт якось при нагоді з тим розібратися) та сусідньої, але не надала тому значення, бо вже цілий тиждень марно намагалася переконати свого єдиного, що їй «життєво необхідна ота шубка, котра висить у крамниці пана Буля». Але до чоловіка (і треба ж було їй за такого заміж вийти!) ця проста й очевидна істина, що не підлягає навіть обговоренню, а тільки негайному і добровільному виконанню, аж ніяк не могла дійти – до його сірої (якщо тільки вона там є, а це ще відкрите питання) речовини під черепною коробкою. Він пручався, наче б вона його на гільйотину тягнула: «Яка шубка? Схаменися! Побійся Бога! У тебе є дві. А в наших краях навіть путньої зими немає, ми ж південна зона – паморозь лише в морозилці холодильника й бачимо. Тільки в ньому, до речі, у наших краях і є мінусова температура». Але при чім тут морозилка холодильника, як шубка модна? «Ти несправедливий, мабуть, від родової травми! Ти заражений чоловічим шовінізмом! Сам маєш аж троє штанів, а мені три шуби, виходить, зась? Де ж рівність?»

Коли й це не подіяло, Аліса з серцем крикнула:

– Господи, і за кого ж тільки я заміж вийшла?!

– А я, – не зостався в боргу чоловік, – на такій женився!..

І їй нічого не лишилося, як хряпнути дверима, та так, що аж тальк посипався (від таких частих хряпань одвірки вже ледь трималися), і гайнути до своєї подруги за підтримкою – подруга мала більший сімейний досвід і відповідно вміння вибивати з чоловіка все, що їй треба було на даному, як вона казала, етапі.

Вискочивши на вулицю, Аліса схопила таксі й звеліла мурлові у фірменому кашкеті негайно доставити, куди їй треба, але те мурло довезло її лише до набережної річки, що ділить їхнє місто навпіл, і чомусь зупинилося на в’їзді до мосту.

– Приїхали, пані.

– Якщо мене не зраджує пам’ять, – подивувалася Аліса з металом у голосі, – моя подруга мешкає на протилежному боці отієї смердючої річки. Для особливо нетямковитих поясню: по той бік мосту.

– Але якраз через міст я не можу перевезти шановну пані, – не вельми ввічливо буркнув водій. – Далі шляху немає.

– Чого це немає, коли є, протріть баньки, шановний!

– Міст уже тертій день, як висаджено в повітря – хіба шановна пані не чула про невдалі для нас оперативно-тактичні маневри двох держав, нашої і сусідньої, в умовах, близьких до бойових?

– Оце б я ще якимись манерами забивала собі голову!

– Маневрами, – уточнив таксист.

– Чи не все одно. І взагалі… взагалі не сперечайтеся зі мною бо ви такий самий, як і той осел, з яким я маю нещастя жити!

Вийшовши з авто, Аліса з подивом констатувала, що таксист її обдурив, адже міст як був, так і є – цілий-цілісінький, і ніхто його не те, що якоюсь бомбою, – пальцем не зачепив… Обурена до краю обманом таксиста, вона оглянулась, але таксі вже блимнуло їй на прощання задніми габаритними вогниками.

– Нахаба! – крикнула вслід таксі Аліса і навіть посварилася кулачком. – Я цього так не залишу, ви будете відповідати!.. Якщо жінки взагалі належать до прекрасної половини роду людського, то я до її най… найпрекраснішого авангарду!

Робити було нічого, і вона рушила до мосту, щоб перейти на той бік, але несподівано дорогу їй загородив солдат у камуфляжі з автоматом у руках.

– Сюди не можна, пані. Міст висаджено в повітря.

– Як висаджено, коли він ось, – єхидно сказала Аліса. – Протріть баньки, вояко. Та й пити треба менше. Міст цілий-цілісінький! Ви що – всі побожеволіли? Чи – через одного?

– Нічого не знаю, – буркнув солдат. – Три дні тому надійшло повідомлення, що цей міст висаджено в повітря, інших вказівок звідтоді не надходило.

«Таки й справді б-божевільний, – з острахом подумала жінка. – Ще вистрелить у мене із своєї… вульгарної залізяки…»

Але тут вона загледіла капрала, кий стояв неподалік і знічев’я лузав насіння, спльовуючи лушпайки собі під ноги, і там уже їх було густо.

– Пане капрале, що це твориться у вашому війську? Отой солдат заявляє, що міст три дні тому висаджено в повітря, тоді ж як він насправді цілий – подивіться.

Капрал неохоче подивився, стенув плечима і повернувся до Аліси.

– Нічого не можу сказати, пані. Мене самого вже три дні, як убили… – і дістав з кишені нову жменю насіння.

Пані Аліса позадкувала, не спускаючи з капрала та солдата настороженого погляду, а далі, отямившись, кинулась бігти, на ходу вигукуючи:

– Вони такі ж… як і мій чоловік! Боже, у якій країні я живу?

Проте, хоч намагалася згадати, у якій саме вона жила, але так попри всі зусилля і не могла пригадати.

«Треба запитати про це в подруги, вона така, що все знає. Навіть, у якій саме країні вона живе».

Але зрозуміло було й так, що це країна ідіотів і таку батьківщину треба негайно, доки ще не пізно, міняти. Вибити шубку з чоловіка і перебиратися в іншу, де немає схиблених, а є пристойна зима, бо ті дві шуби, які вона ціною власного здоров’я видавила з того… з ким має нещастя жити, через жаркий вітчизняний клімат так жодного разу й не зодягла. А в зв’язку з її міграцією в іншу країну, у ту, де є нарешті зима, чоловік таки мусить купити шубку…

Заодно вирішила, повернувшись додому, негайно зателефонувати військовому міністрові і застерегти, щоб був обережний, адже в його війську самі лише божевільні…

Подзвонила і – о, диво! – її відразу ж з’єднали з паном військовим міністром. І пан міністр її ввічливо вислухав і навіть поспівчував, що «вельмишановна пані не змогла потрапити на міст», ще й висловив обурення, що військові біля мосту так нечемно з нею повелися, хоча міст і справді той… підірваний…

– Я-ак? – ледь не задихнулась Аліса. – І ви… ви теж?..

– На жаль, я нічим не можу зарадити пані у порушеній нею проблемі, адже особисто я, хоча де-факто й залишаюся міністром, але де-юре вже три дні перебуваю у полоні сусідньої держави, котра, на жаль, виграла міждержавні маневри. Питання моєї репатріації ще не розглядалося урядом, проте у зв’язку з нашим прикрим програшем перебуваю у відставці. І коли я буду репатрійований і, отже, зможу допомогти шановній пані, яка, судячи з голосу, є просто чарівною, – не знаю, бо такою інформацією на сьогодні ще не володію…

І в трубці почулися короткі гудки…

Після того дзвінка Аліса довго не могла прийти до тями… Що це за чудеса творяться в країні? Солдат не пускає її на міст, який буцімто висаджений у повітря, хоча насправді цілий-цілісінький, капрал, лузаючи насіння, заявляє, що він вже три дні як убитий, пан міністр, сидячи у своєму службовому кабінеті, пасталакає щось про те, що він буцімто перебуває в полоні сусідньої держави… З чоловіка вона вже добрий тиждень не може, незважаючи на всі докладені нею зусилля, видавити якоїсь там шубки… І в такій країні ідіотів їй доводиться жити!..

Хоча вона й поклала собі не розмовляти з чоловіком доти, доки він не купить їй нову шубку, все ж звернулася до нього за моральною підтримкою.

– Послухай, любий дурнику, що це твориться у наших збройних силах, починаючи від солдата й капрала і закінчуючи міністром? Вони що – всі з глузду поз’їжджали? І взагалі, – підвищила голос, – чого ти мовчиш, коли я з тобою розмовляю, хоч ти цього й не заслужив?! Негайно відповідай! Раджу не забувати, що тобі треба цілком добровільно давати згоду на купівлю для мене шубки і шукати гроші… Ти чуєш? Є в мене, врешті-решт, чоловік чи немає?

– Немає, – видавив із себе той, за кого вона мала необережність колись вийти заміж.

– Овва! Був, був, хоч і якийсь там абищо, але ж був. І раптом – немає. Цікаво, куди ж він подівся? Чому ти мочиш?

– Та хоча б тому, що я вже три дні як осел. А хіба осли можуть говорити?

– Ти-и?.. Осел?

Але тут пані Аліса згадала, що й справді три дні тому, вибиваючи з нього шубку, обізвала його віслюком.

– Але ж це не образа, а – правда. А хіба на правду можна ображатися?

І тут згадала, що й сама три дні перебуває у статусі змії підколодної, як обізвав її чоловік, пригадала, зітхнула і вмовкла, бо хіба змія підколодна може опуститися до того рівня, щоб говорити з якимось там… ослом? Вжалити його – то інша річ…

– Чудеса! Кругом чудеса!.. Виявляється, я таки й справді живу в країні чудес… І – з ким живу? З віслюком!

– Від зміюки підколодної чую! – долинуло з другої кімнати.

– А ти… ти – хам! – у відповідь верескнула Аліса. – Хамло і хамлюга! Невихований і некультурний!

Аж тут син нагодився.

– Ма-а…

– Відчепися, – відмахнулась мати. – У мене зараз немає часу відповідати на твої дурні запитання! Хіба ти не знаєш, що я досі не можу ознайомитися з останнім випуском журналу мод?!.

– Ма-а, я хочу дізнатися, – запхикав малий.

– От причепа! Та кажи швидше, що ти хочеш дізнатися. Мені ніколи! Через твого впертого батька, місце якому в паноптикумі ідіотів, я скоро взагалі… взагалі збожеволію, як ті солдати біля мосту, той військовий міністр!

– Ма-а… Якщо тато осел…

– Хто тобі таке сказав? Чи ти сам зробив це відкриття?

– Ти, я чув…

– А-а… коли я казала, то так воно і є насправді. Затям, мама завжди каже правду. Правду і правду, і нічого більше, крім правди!

– Якщо тато осел, – знову почав син, і мама ствердно кивнула головою, – а ти… змія підколодна…

– Хто це змолов тобі таку нісенітницю?

– Тато, я чув, як він… як ви…

– Тато – хам! Зарубай на носі: все, що казав чи каже, чи ще казатиме, – є маячнею сивої кобили і, зрозуміло, ніколи не відповідає дійсності.

– То яка ж я тоді… тварина?

– Ти не тварина, – обурилася мама. – Якщо я людина… тата не рахуємо, він з людством давно розминувся, а може, й ніколи не був хомо сапієнсом… Так ось, якщо я людина, значить, і ти людина.

– Тоді якої я… національності?

Але цього й Аліса не знала. Як не відала – і якої вона сама національності. Певніше, ще не встигла дізнатися за браком часу.

– Займися чим-небудь, – порадила. – Як тільки я розберуся із журналом мод, акт і з’ясую питання, що тебе цікавить. Себто – якої ти національності і заодно, якої я…