Текст книги "Царська охота"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)

МУРАВЕЛЬ І БАБКА

Жила-була в одному лісі одна Бабка. Все літо вертихвістка тільки те й робила, що нічого… не робила. Це ж треба, га? Танцювала і співала! Співала й танцювала! І це їй, уявіть собі, страшенно подобалось, і в цьому ділі не мала вона рівних!

А по сусідству жив один Муравель. Трудяга невиправний. Все життя він тільки те й робив, що тяжко… робив. Колоди з лісу тяг. Своїм горбом на прожиття заробляв.

Ось якось тягне він чергову дровиняку разів у …надцять більшу за себе – надривається, килу наживаючи. Аж гульк – навстріч Бабка пурхає, якесь там балетне па-де-де витанцьовує. Елегантна, фігуриста, пластична! І пританцьовує, і наспівує, і сексуально пурхає. А яка в неї грація, голосок! Замилуєшся! Зачіска – моднюща! Педикюр! Манікюр! На великих фасеткових її очах – отакезні захисні окуляри – чи не за тисячу доларів придбані. Із вбрання – тільки бікіні, але ж останній крик моди! Буцімто від Кевін Кляйн.

Парасолькою грається, вся така квітуча.

– Ах, ферміка, – озивається співчутливо (фермікою мурашок по латині називають), – який ти, даруй, банальний! Таке чудове літечко, на пляжах – рай, а ти… Коли тебе не зустрінеш, ти все в кухвайці та кирзачах – пхе! – колоди тягнеш. І не набридло тобі? Мені тебе шкода, дурнику трудящий!

– А мені – тебе, одказує стомлено сусід.

– Три ха-ха! А мене – чого?

– А того… Протанцюєш та проспіваєш літо красне, де ти, вертухо, взимку житимеш, що, дзиго, їстимеш?

– А, може, я створюю товариство з обмеженою відповідальністю, – засміялася Бабка і полетіла собі на пляж.

«Позагорай, поки ще маєш час, – думає Муравель, впрягаючись у шлею свою віковічну. – Побачимо, як ти взимку… Загоратимеш. Коли захурделить, прибіжиш до мене за рятунком, дармоїдко. Проситимеш захисту та чого-небудь в ротик покласти…»

Швидко чи ні – прийшла осінь. Замжичило, задощило. Мокре листя летить, голі дерева гіллям сумно торготять. А з-за обрію в степ уже зима суне.

Тягне Муравель колоду, куфайка на ньому – вата з усіх дірок стирчить, облізла заяча шапка, на ногах – валянки-чуні, латані, клеєні. А колода з кожним кроком важчає і важчає…

«Старію, – зітхає Муравель. – В молодості й більші тягав і не здавалися вони такими важкими, як тепер…»

Аж гульк – навстріч Бабка. На ній пальто від Кардена, взуття від Версаче, на голівці моднюще шляпо від Валентино.

– Куди зібралася, сусідко? – зупинився Муравель передихнути.

– Осінь, зима на носі, зайнятись нічим. Нудьга! То я оце зібралася в Париж – на презентацію осінньо-зимової колекції мод. Потусуюся в бомонді. Фуршети там – ого-го! Заодно й норкову шубу замовлю. А з Парижа на Кіпр, або на Мальдиви махну – дюдю там перекантую. А ти все дровиняки тягаєш?

– Тягаю, – зітхнув Муравель. – Послухай, що я тобі хочу сказати. Глібов, виходить, щось переплутав? Коли писав, що ти взимку прибіжиш до мене захисту од холодів шукати і до весни прогодувати мене благатимеш.

– Який… Глібов?

– А той, що про коника-стрибунця байку написав. Котрий, як і ти, все літечко проспівав та протанцював.

 
Коли гальк – аж в степ широкий
Суне люта зима.
Коник плаче, серце мліє,
Кинувсь він до Мурав’я…
 

А той, себто я, і відповідає йому:

 
Проспівав ти літо гоже, —
Вдача вже твоя така, —
А тепер танцюй, небоже,
На морозі гопака!
 

– І ти в байки віриш? – сміється Бабка. – Відстав, голубчику, від життя. Тепер не ті часи. Тепер часи настали не Муравля, а – Бабок та Коників-стрибунців. Бувай! Я в аеропорт спізнюсь… Хоча стривай. Там рахунок тобі прийде. І не один. Не забудь своєчасно оплачувати.

– Ра-ахуно-ок? – ледь не впав на місці Муравель. – За віщо?

– За колоди, що ти їх із лісу тягаєш. Віднині вони мої. Я ж ліс приватизувала. Тепер за кожну колоду маєш моєму представнику, доки я на Кіпрі та Мальдивах загоратиму, платити. А ціни нині такі, що коли б тобі не довелося на морозі танцювати гопака! А Глібову передай три ха-ха!

Замість моралі. Як писав Леонід Глібов: «Панове громадяни! Ся байка вам в пригоді, може, стане…» А раптом?..

САГА ПРО ВЛАДУ

 
…І загорівся край!
Зацвів огнями волі, гримить в борні і в огні!..
Скажи мені – це сага? Це – легенда
чужих уславлених народів?
 

С. В. Васильченко.

Як передає КНА (Космічне агентство новин) на планеті 13-й Епсілон (сузір’я Гончих Псів), власне, в якомусь там глухому закутку того Епсілона, далекого від цивілізації та сучасних технологій і, взагалі, від демократії, за високими горами, за дрімучими лісами та різним бездоріжжям, зовсім випадково виявили одну досить-таки підозрілу Владу.

Щоправда, на перший погляд, Влада була як Влада: мала право керувати державою та здійснювати політичне панування – що з успіхом і робила. І все б нічого, але коли до неї придивилися пильніше, то виявилось, що вона не така проста, як здавалося. Себто не корумпована, якою їй, як і кожній подібній субстанції, годилося б бути, а – повна чеснот та різних там, даруйте, доброчинностей. (Невротиків далі просимо не читати!).

Опозиція, коли це стало відомо, відразу ж забила на сполох, оголосивши в країні тотальну мобілізацію своїх прихильників: щоб Влада була повною чеснот і різних там доброчинностей? Сумлінною і ледь чи не цнотливою? Всі беруть, а Влада не бере? Чи не затіває, бува, чого-небудь проти опозиції?..

Хтось пригадав слушну пораду одного язикатого землянина про те, що в будь-якому випадку треба стежити за Владою, навіть якщо вона – зразок доброчинностей! Спішно створити особливу Депутатську комісію з Надзвичайних ситуацій, наділивши її надзвичайними повноваженнями, яка кілька місяців невтомно проводила найнезалежніше і найретельніше слідство і, врешті-решт, ще більше заплутала справу, підтвердивши: так, у тому глухому краї 13-го Епсілона, далекому від цивілізації та сучасних технологій, за високими горами, за дрімучими лісами та за жахливим бездоріжжям і справді ховається Влада, повна чеснот та різних там, даруйте, доброчинностей.

Ошелешена, приголомшена опозиція зчинила несусвітський рейвах, заявивши на все міжпланетне братерство народів, що такого просто бути не може! Влада тая напускає туману і своїми уявними чеснотами збиває з пантелику народ та передовий його авангард – опозицію. І взагалі… Влада має бути корумпованою, щоб опозиція могла з нею і далі успішно боротися. Тому Влада не може бути доброчинною, бо інакше опозиції, цьому авангарду народу, ні з ким буде боротися.

Спішно провели всепланетний референдум: чи може таке бути? І народ Епсілона, маючи віковий досвід спілкування з Владою, в одностайному пориві та єдності твердо відповів: «Ні!» Бо це – фантастика! Міраж!

Справою зайнялася Генеральна прокуратура. Ще три місяці розслідувалася діяльність підозрілої Влади, потім ще п’ять, ще сім… Результати – ті ж самі. Вперта Влада вперто не хотіла відкриватися, що насправді вона корумпована, а й далі вдавала, що вона буцімто повна різних чеснот і різних там, даруйте, доброчинностей… Правда, Влада на той час стала працювати чомусь гірше, і це вселяло надію, що ось-ось вона «розколеться» і з неї нарешті буде зірвано лицемірну машкару!

Почалося протистояння: хто кого? В країні прокотилися цунамі бурхливих мітингів, зібрань трудящих, на яких опозиція закликала народ швидше викрити Владу і вивести її на чисту воду.

– Що вона – за дурнів нас має, коли вдає з себе непорочну та порядну? – гнівно запитувала опозиція. – По собі знаємо, що це неможливо. Треба копати й копати!

Копали глибоко і ще глибше (чого-чого, а спеціалістів з копання на Епсілоні було досить), а компромату так і не викопали. Підозріння наростали. Тим часом Найвища Рада прийняла новий закон, який категорично забороняв Владі бути доброчинною та цнотливою і встановлював над нею суворий нагляд.

Зрештою, створили народний трибунал, який запрацював під девізом: «Виведемо нашу Владу на чисту воду і доведемо, що вона у нас продажна!» МВФ (Міжкосмічний валютний фонд) відмовив Епсілону в наданні допомоги, інопланетні інвестори почали відмовлятися від угод, адже з такою підозрілою Владою, як на Епсілоні (яка не краде й не шахраює), працювати чесним комерсантам просто не з руки. Рада Планет вирішила вивести із свого складу 13-й Епсілон як планету, де Влада не краде й нікого не обдурює, що є всепланетним нонсенсом.

Народ стомився боротися з Владою, яка була взірцем, даруйте, доброчинностей. Оскільки Влада не хотіла розколюватись, а й далі вдавала з себе порядну, вирішено було оголосити їй всенародне недовір’я, щоб вона нарешті подала у відставку. У зв’язку з цією подією на Епсілоні цілих три дні лютувало всезагальне свято. Народ і опозиція вітали одне одного: якщо Влада подала у відставку, виходить, вона й справді корумпована.

Вибрали, звісно, нову Владу, і коли по якомусь часі перевірили її, то виявилось, що вона наскрізь заражена корупцією. І всі нарешті заспокоїлись – з такою Владою можна було жити, і спокій прийшов на 13-й Епсілон сузір’я Гончих Псів. Опозиція звично боролася з Владою за теплі місця і поповнювала собою владні структури. Вигнані за профнепридатністю чиновники звично поповнювали ряди опозиції і теж боролися з Владою – аби повернути собі втрачені кабінети. Влада традиційно грабувала народ і переводила валюту в банки інших планет, а ошуканий народ традиційно розводив руками: що вдієш, на те вона і Влада, щоб красти. Про чесну Владу доводилось лише мріяти. Але народ і опозиція вперто вірили, що така Влада – чесна, наділена доброчинностями – нарешті колись-таки й до них прийде… Правда, опозиція того страшенно не хотіла: станься раптом таке, з ким вона тоді боротиметься?..

НАКАЗАНО СТАТИ ОПОЗИЦІОНЕРОМ…
Із циклу «Байки Прадавньої Русі»

Того вечора боярин Вовчий Хвіст повернувся з царського прийому ні живий, ні мертвий. Швидше мертвий. Але ще чомусь живий. Руки його тремтіли. Зуб на зуб не попадав. На породистій фізіономії – червоні плями змінювались блідими і навпаки. На них в першу чергу й звернула увагу бояриня.

– У тебе знову… алергія? Скільки разів тобі товкмачити-товкти: не зловживай на царських прийомах дармовою ікрою! Не ковтай її черпаками, а куштуй за допомогою десертної ложечки.

– Цього разу ікра й до горла не лізла.

– Хі-і… Невже… кабиць?

– Хана!

– Сушить сухарі? – здогадавшись, по-діловому запитала бояриня. – Але ж обіцяли… Ти ж скільки в’язок соболів їм попоносив!

– Вони й закрили справу.

– Тоді ж чого ти… такий?

– Біда на нашу Русь іде, прімо пеня-халепа!

– Ой, божечку ж, Перуне, хай упаде твій справедливий гнів на голови ворогів наших! Яка біда? П-пошесть?

– Гірше! Демократія!

– Хто-хто?

– Ти що – глуха, стара тетеря? Руським язиком тобі кажу: демо-кра-ті-я! А це зараза, гірша епідемії. Принаймні, ліків од неї катма!

– Досі Русь заморські біди стороною обходили, а це вже й до нас черга надійшла? За віщо ж нам кара така? За які гріхи? – почала було на увесь терем голосити бояриня, але Вовчий Хвіст сердито ногою в червоному сап’янці притупнув:

– Цить, дурепа! Прогнівили Перуна, лот і наслав на нас, крім моровиці, ще й демократію!

– Куди ж цар-батюшка наш дивиться?

– Тсс!.. Не твого ума… – озирнувшись, по-змовницькому шепнув, – Цар-батюшка сам і запроваджує демократію.

– Ой, божечку ж!.. Та ж чи наврочено йому? Так до знахаря тре, вроки вилити. До волхвів-кудесників повести.

– Тримай язика за зубами, щоб тебе не повели. На дибу до ката.

– Свят, свят!.. Пощо нам демократія? Обходились без неї тищу літ, то й ще обійшлися б. Ми ж не хранцузи які, не мериканці.

– У всіх заморських країнах демократія, а ми, виходить, ликом шиті? Чи кишка тонка? Тому ніхто з нами, козлами-архарами старорежимними, й справ не хоче мати. Інвестори і ті нас обминають. А казна царська порожня. От цар-батюшка, аби привабити валютні вклади, і вирішив у царстві свому дрімучому демократію завести. Учора нас, найближчих своїх бояр, зібрав і монаршу волю оголосив: із завтрашнього дня всім вам, сукині сини, негайно поставати… де-демократами, – Вовчий Хвіст ледь не заплакав з горя.

Бояриню довелося відливати водою.

– І тебе теж… силує?

– Гірше. Мені,– Вовчий Хвіст перейшов на шепіт, – наказано йти…

– Під три чорти? – зойкнула бояриня.

– Тю, дурепа! В опозицію!

– Для якої лихої трясці?

– Яка ж демократія без опозиції?

– Хай інші хоч і з ума сходять. А ти що – крайній? Відмовся.

– Пізно! Та й наказано без права на відмову. Комусь же треба йти в опозицію. Якщо не я, то хто? Доведеться постраждати – за Русь, за царя-батюшку, за ту трикляту демократію, будь вона неладна!

Вранці Вовчий Хвіст почав збиратися на опозиційну війну.

– Соболева шуба тепер мені вже вроді як і ні до чого. Як і горностаєва, – міркував. – Підійде лисяча. Хоча краще, мабуть, собача. А ще краще якась… мм… сірячина. Армяк чи зипунішко. І – ніякого шовку, оксамиту чи парчі. Замість сап’янців – народні личаки.

Сімейство ридало, як побачило свого главу в драному зипуні і в личаках. В руках – палиця, за плечима – котомка. Навіть челядники пустили сльозу. Проводжали за ворота.

Поклонився боярин на всі чотири сторони.

– Не поминайте лихом! На випадок чого, вважайте мене царським демократом і отим самим, будь він неладний, – опозиціонером!

І пішов боярин Вовчий Хвіст створювати на Русі опозицію, яка буває у всіх заморських країнах. Дуже гордий був, що його величність вибрав для цього діла саме його, вірного з вірних друга-холопа свого. І за Русь, як ніколи, був певний. Все Русь витримала, всі біди пройшла, витримає і демократію. Бо інакше, як цар-батюшка застерігає (істинно в руському дусі): його, мовляв, меч, а наші голови, як завжди на Русі, – з плеч!..

ВІЗАНТІЙСТВО

У Візантії жили візантійці. І дужу пишалися, що вони – візантійці, що живуть не де-небудь, а в самій Візантії, у другому Римі, а третьому не бувати. І взагалі, славили-прославляли своє візантійство, рівно якому й у світі не було.

Але все тече, все міняється. І коли, здавалося, вічна імперія почала тріщати, то, рятуючись, оголосила себе Візантійською Федерацією Рівноправних Народів (ВФРН). Щоправда, такої нації, як візантійська, зроду-вику не було в тих краях, а була мішанина різних народів і племен, що їх у різний час завоювали імператори Візантії. Щоправда, офіційно вважалося, що то вони, народи і племена, самі, мовляв, добровільно поприєднувалися до імперії, і так їх у тому переконували, що «добровільно приєднані» навіть самі в те вже почали вірити. І все одно радощам візантійців не було меж, адже всі вони раптом поставали демократами. «Нас ніхто у світі не може збагнути, – пишалися вони. – Ми такі загадкові, що й самі себе не можемо втямити».

І відбулися перші в колишній імперії вільні, демократичні вибори Президента Федерації РН – ним одностайно, в єдиному пориві (що ще раз підтвердило загадковість візантійської душі) було обрано імператора Василя І, який і став президентом Василієм І. І візантійці полегшено зітхнули: нарешті! Діждалися! Маємо президента, доступ до тіла якого віднині вільний для всіх громадян і кожен з них може запросто підійти і поляскати президента по плечу.

Більше того, тепер навіть дозволили критикувати колишнього імператора Василя І, який був, ніде правди діти, тоталітарним правителем і тільки те й робив, що за роки свого, здавалося, вічного правління, закручував гайки, і славити мудрого Василія І, президента ВФРН, батька візантійської демократії. Він урочисто пообіцяв повідкручувати всі гайки, що їх позакручував по саме нікуди імператор Василь І. Візантійці, віншуючи своє візантійство, дружно співали осанну батькові їхньої демократії, найдемократичнішому у світі!

– Всі завали, що їх нагромадив минулий режим, ми негайно ж розчистимо найпотужнішими бульдозерами! – урочисто пообіцяв президент Василій І. – А всі звинувачені в антивізантійстві за попередньому режиму та репресовані як контрреволюціонери будуть переатестовані в революціонерів і вознесені до рангу борців з проклятим минулим, до рангу світочів свободи і демократії, і на їхніх могилах, якщо їх вдасться коли-небудь розшукати, буде встановлено за державний рахунок пам’ятники, а на стінах в’язниць, де вони сиділи, почеплять меморіальні дошки.

Ось такі незвичайні переміни раптом відбулися у Візантійській імперії: найбільш одіозні імператорські слуги, що заплямували себе вірнопідданим служінням тоталітарному режимові, були безжалісно звільнені зі своїх посад при дворі і призначені міністрами нового демократично-реформаторського уряду Федерації РН, інші змушені були піти у відставку і задовольнитися посадами всього лише позаштатних радників президента Василія І. Таким чином в колись імператорський, а тепер президентський палац прийшли новітні реформатори.

Особистий придворний поет імператора Василя І Саливон Солодкоспівець із оспівування імператора Василя І переключився на безмежна оспівування тепер уже президента Василія І, як і раніше експлуатуючи свої невмирущі кондаки – композиції гімнів з хоровим рефреном. І знову, як і раніше, в основному лунали лише ефемії – вигуки і славослів’я на честь Василія І, але вже як найдемократичнішого у світі президента. Ситали знову модними культові співи – осьмигласіє, що швидко перетворилося на дев’яти– і навіть десятигласіє – чого раніше ніколи не було. Невдовзі, на вимогу, звичайно ж, трудящих мас довели їх до стогласія і сам винуватець урочистостей вже почав плутати: хто ж він насправді – імператор Василь І чи президент Василій І? Іноді виходило, що таки ще імператор, а іноді, що вже мовби й президент. І тоді, будучи ще імператором, Василій І спішно закручував гайки, а стаючи вже президентом, поволі їх намагався розкручувати.

Заодно було запроваджено кілька нових посад і серед них – посаду доглядача правого вуха президента.

Річ у тім, що Василій І, коли ще був імператором, мав деякі проблеми зі слухом. Простіше кажучи, його величність недочувала. Особливо на праве вухо, що завжди було повернуте до народу (лівим він слухав лише своїх двірцевих слуг). Тож в останні роки свого імператорства Василій І не завжди міг чути глас народу, що, як відомо, є гласом Божим. А, не чуючи того гласу, його величність не міг оперативно відгукуватися на потреби простолюдинів. За це отоларингологи (в просторіччі вушники) були належним чином покарані – як винні в тому, що його величність не завжди чула звернені до нього народні гласи, а їхню отоларингологію звинуватили в халатній байдужості і зліквідували як шкідливу галузь медицини.

Оскільки візантійцям аж тепер стало нарешті втямки, чому імператор не прислухався до народних скарг, вони одностайно і в єдиному пориві підтримали вигнання лікарів-вушників як злісних шкідників. Натомість до президентського вуха було приставлено одного знатного народного цілителя. Йому суворо велено, аби він, не шкодуючи живота свого, ревно доглядав державне вухо, щоби президент міг оперативно чути глас народний.

Цілитель старався, справно стежив за ввіреним йому вухом, вишіптуючи у свого високопоставленого клієнта болячки, і невдовзі став першою особою в президентському оточенні – його вже боялися навіть міністри-силовики. І недарма. Досить швидко з’ясувалося, що цілитель і доглядач президентського вуха не стільки вишіптував з нього болячки, а нашіптував у те вухо. І справи з демократією у Візантії відразу ж пішли на краще. І, як результат, у Візантії все менше і менше ставало ворогів демократії, а самої демократії навпаки, ставало більше й більше. У зв’язку з цим Василія І від імені народу одностайно проголосили пожиттєвим правителем та батьком народу. (Тільки не плутати з імператором Василієм І, якого теж свого часу проголосили пожиттєвим правителем та батьком народу!).

І що дивно (ні, таки правду кажуть, загадкова у візантійців душа-душечка, не кожному її дано розгадати), візантійці й нині живуть у Візантії. Щоправда, лише ті, хто якимось дивом уцілів під час боротьби Василія І за зміцнення демократії та свободи. Але все одно пишаються, що вони – візантійці. І що живуть вони в демократичній Візантії… Якої насправді вже не було. Але візантійці про те навіть і не підозрювали, вони вперто й далі жили (як – то вже інша річ) у країні, якої насправді не було. І все так само патріотично пишалися тією демократією, якої насправді – це вже точно – ніколи й не було, дякували за неї Батькові народів, який таки був. І це була єдина реальність у тій Візантії, яка все ще чомусь була. Хоч її й не було. Точніше, не могло бути.

Таке воно візантійство – хоч і приречене історією до скону, але все одно – безсмертне.

ПЕРСОНАЛЬНИЙ СЕЙФ У ШВЕЙЦАРІЇ

Чого більше розвелося за демократії – так це, даруйте, рахівників. В собаку палицю кинеш – в рахівника попадеш. А чому? Бо всі тільки рахують. Чужі гроші.

От, приміром, причепилися такі нишпорки до нашого відомого державного діяча Івана Івановича. Якась там зарубіжна радіостанція передала, що в нього, бачте, виявився в швейцарському банку 1 (один) мільйон доларів. Коли він, мовляв, устиг їх назбирати, як він день і ніч тільки те й робить, що вболіває за нашу економіку, за щастя трудящихся, га?.. Ну й що ж? Виходить, якщо Іван Іванович життя нам покращує, то собі його покращити – не має права? А в нас же демократія! А ми… Так і порозкривали роти: звідки в нього стільки доларів? А тобі яке діло, сучий ти сину? Наскладав чоловік, от і має. Заощаджуй, складай і ти – хто ж тобі не дає? У нас демократія – кожен має право хоч і в Швейцарії заощадження зберігати. Найми в тій Швейцарії, в найкращому тамтешньому банкові сейф і тримай у ньому свої трудові копійки. Як ото Ленін у свій час тримав свої трудові партійні копійки в Швейцарії – так і ленінізм виник. Створюй і ти свій петриненкізм чи іваненкізм, якщо ти Петренко чи Іваненко. А товариш Іван Іванович на ленінізмі виріс, не так давно ще був секретарем керівної та спрямовуючої. У нас всі діячі звідти, з ленінізму вийшли. От і утверджує себе Іван Іванович у Швейцарії! Утверджуй і ти – хто ж тобі не дає?

Так ні ж, самі лінуються в Швейцарії персональним сейфом обзавестися, а чужі гроші рахують. До того урядовця, до товариша Івана Івановича, як реп’ях до шерсті, чіпляються. Мільйон доларів має! А ти, крикуненко, знаєш, яка в нього зарплата? Аж 1 (одна) тисяча гривень! На місяць! Що – заціпило, рахувальнику чужих грошей? Отож бо! Тому Іван Іванович і накопичив мільйон. По тисячі в місяць складав. Через сто тисяч місяців вже й мав у тій Швейцарії сто тисяч. А десять разів по сто тисяч місяців – от і маєш його, голубчика! Мільйончик. Правда, гривень. Але ж тут арифметика проста. Іван Іванович складав по одній тисячі гривень щомісяця двадцять разів по сто тисяч місяців, от і зібрався в нього в Швейцарії мільйон доларів! А рахівники чужих грошей не вгамовуються: це ж він, мовляв, не їв, не пив двадцять разів по сто тисяч місяців, доки той мільйон наскладав? І ти не їж і не пий, а складай у швейцарському банку свою зарплату – хто тобі забороняє? А може, Іван Іванович останні п’ять років, доки складав свою зарплату і в Швейцарію її пересилав, жив на жінчину зарплату, га? Ще й теща виручала. Вона по 50 гривень пенсії щомісяця отримує. Точніше, 49 гривень і 86 копійок. Останню копійку для свого високопоставленого зятя відривала. От зять і став доларовим мільйонером!

Не те, щоб похвалити чоловіка, повчитися в нього, як треба копійку до копійки збирати. Це ж рекорд, вартий книги рекордів Гіннеса! А вони – напали… Де взяв той мільйон? Ну, народ! Ну, рахівники, туди їх!.. Якщо чужі гроші у швейцарських банках будете рахувати, коли ж свої зароблятимете? Ось того ми й бідуємо, ось того в нас від зарплати до зарплати й не вистачає. Бо ми не трудівники світлого майбутнього, а рахівники чужих грошей!

Краще б приклад брали з тьоті Паші, прибиральниці нашої. Якось вона заявила на зборах: оце вирішила взяти підвищене, як раніше казали, соцзобов’язання – у швейцарському банку замовлю собі персональний сейф і буду, каже, туди щомісяця перераховувати аж 25 відсотків із своєї зарплатні! І докажу, що й проста людина може в Швейцарії мати мільйон!

І наскладає! Правда, тьотя Паша вже шість чи сім місяців зарплати не одержує. Але наше чуйне керівництво, аби підтримати почин тьоті Паші, вирішило, як виняток (аби вона могла зробити свій перший внесок в швейцарський банк) видати їй зарплатню за вересень минулого року.

Ось так, добродії і товариші. Беріть приклад з тьоті Паші. І не хвилюйтеся, сейфів у швейцарських банках усім вистачить.