Текст книги "Царська охота"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

То чому б за це й не налити? Наливаємо. Повнії чари. Все з тих же добрих намірів: «Щоб краще в світі жилося». Такі ми уболівальники за світ білий!

Правда, краще чомусь не живеться, навпаки. Та ми вперті – вперто наливаємо – «Щоб краще в світі жилося!» – і вперто співаємо. Про що? Про те, що треба краще працювати? Гай-гай, то японці чи ще хто там хай краще працюють, а ми дотримуємось своєї лінії: «Гей, наливайте повнії чари, Щоб наша доля нас не цуралась, Щоб краще в світі жилося!» Проте життя наше не кращає. І чому б то? Мабуть, мало… наливаємо. Тож згадуючи далеку старовину, іноді хочеться вигукнути:

– Ей, приятель, підскіф ще!..

А чому б і ні? Як співається у все тій же народній пісні:

 
Кришталева чара, срібная креш,
Пити чи не пити – все помреш!
 

Ось у чому суть, панове-товариші й добродії була, є і буде!

– Ей, приятель, підскіф ще! Та й засядемо коло чари. Щоб наша доля нас не цуралась, щоб краще в світі жилося.

НАДІЙНЕ СЕРЦЕ БУВАЄ ТІЛЬКИ У ВІРНОГО ДРУГА…
Казочка

В одному царстві, що було не за дрімучими лісами, не за високими морями і взагалі, не в тридесятому государстві, як то в казках традиційно мовиться, а в тому царстві, що в душі кожного з нас, жив та був собі Лев.

Цар і повелитель наш, і батько наш рідний.

І хоч він на той час уже дещо постарів, але царський рик його все так же лунав грізно і ми, ледь зачувши його, все так же слухняно-покірно збиралися наслуховувати чергові мудрі повеління нашого владики.

Так було й того разу.

– Як я переконався, у нашому жорстокому світі (про те, що він сам же й робив цей світ жорстоким, владика наш не любив розпатякуватись) можна покластися лише на вірного друга – і ми з повагою подивилися на того, хто єдиний серед нас мав найвищий титул в нашому царстві: Вірний Друг Самого. – Цінуймо вірних друзів – вони того варті! Щодо мене особисто, то я теж, як на гранітну скелю покладався на свого Вірного Друга! – Ми всі зааплодували. Вірний Друг Самого, злегка вклонившись, велично сів на своє місце поруч із Самим і сів уже дещо зрісши в наших очах. – А чому? Та тому, що він не просто мій Вірний Друг, а ще й тому, що тільки у нього – Вірного Друга Мого, – найкраще серце: велике і щире, щире і чуйне, чисте і незрадливе. Воно – серце Мого Друга – переповнене сумлінням і любов’ю до ближнього.

І кожний з нас у ту мить щиро пожалкував, що він не є Другом Самого.

– Серце Мого Друга – з непідробним хвилюванням і майже аж із ніжністю, такою не властивою йому, виголошував наш повелитель, – золоте серце! Можливо, воно дещо… е-е… сентиментальне, але ув той же час і відважне. До всього ж я певний серце мого Друга ніколи мене не підведе! Чи не так?

– О, так, так, царю! – хором вигукували ми. З усіх сердець завжди найнадійніше – це серце друга!

– І я так думаю. І радий, що ми одностайні в цьому непростому питанні. Крім того, і в цьому мене переконали й спеціалісти-кардіологи, які вивчали серце Мого Друга. Тож зволікати більше не будемо і я врочисто вам повідомляю про своє рішення: для трансплантації мені серця, навзамін мого, хоч і царського, але в турботах за ближніх дещо вже зношеного, я вибираю серце Мого Друга – надійне, вірне і, головне, молоде та здорове. Воно не підводило мене раніше, не підведе й тепер, коли після пересадки заб’ється в моїх грудях.

Вірний Друг Самого схопився, широкого розкритим ротом намагався щось сказати чи сапнути повітря, яке для нього в ту мить зникло, але його вже схопили Шакали – особисті охоронці владики – і потягли в операційне бунгало, що звалося кардіологічним центром.

За ними рушив і Лев.

І ми в одностайному, так сказать, пориві, схвалили мудре рішення свого повелителя (кожний в ту мить неймовірно радів, що він, слава Богу, не є Другом Самого), а також мужній вчинок Його Друга і, зокрема, його золоте серце, що його він не пошкодував для нашого повелителя і свого Друга.

Операція закінчилася благополучно.

Тепер у тому царстві, що в душах кожного з нас, як і раніше володарює Лев, але вже – з молодим і надійним серцем свого Вірного Друга, якому в савані поставлено пам’ятник. До нього – рятівника нашого царя – не заростає народна стежка.

І тепер в нашого царя добре, чуйне, щире і таке відважне серце – серце його Вірного Друга.

ТОВСТИЙ І ТОНКИЙ

У тамбур швидкого поїзда «Севастополь – Київ», десь на якомусь там перегоні, вийшли покурити два пасажири – товстий і тонкий. Обоє їхали в одному купе – із санаторіїв поверталися, тільки товстий з дружиною, а тонкий – одинаком.

Ну, розбалакалися, тонкий раптом каже товстому:

– Мені здається, ваша дружина – типова, даруйте, неврастенічка. Скільки їдемо, стільки й пиляє вас – без утоми й перерви. І здебільшого через найменшу дрібничку, не варту й уваги. Як наче це в неї у крові. Навіть не зважає на мою присутність в купе. Мені вас шкода. Це ж просто терор. Тільки не ображайтеся, прошу вас, за мою відвертість і втручання, можливо, не в свої справи.

– А чого ображатися, – спокійно одказує товстий, – як вона неврастенічка і без «здається».

– Як ви живете з нею?

– А хто вам сказав, що я живу? Я з нею мучуся.

– А ви б її спробували у психіатра підлікувати, га? – радить тоненький. – Чи у психотерапевта. У нас психіатрія, знаєте, авторитетний підрозділ медицини ще з часів Гіппократа. А які світила в ній працювали! Які неврози лікували, психози!

– Отож – працювали… лікували… – зітхнув товстий. – А нині… До якого світила не водив свою неврастенічку, хто вже її не лікував – як мертвому припарка! Ще більше мене гризе. Та й що говорити – перевелась тепер психіатрія, путнього спеца і вдень з вогнем не знайдеш.

– У-у, шановний, не кажіть, – гаряче заперечив тонкий. – І в наш час є світила.

– Знаю я цих світил! – гмикнув товстий. – Гроші луплять, а результат? Дружина як гризла мене, так і гризе!

– А я ось вам дам адресу одного київського психіатра, спеца із жіночих неврозів вищого класу! І не таких неврастенічок, як ваша виліковував. За місяць стане, як шовкова.

– Що ви кажете? – подивувався товстий. – І чого це я такого світила не знаю? Цікаво, цікаво… Завтра ж і поведу до нього свою половину, хоча певен – перевелись тепер спеціалісти. Лишилися такі собі заробітчани. Кирпу гнуть, учених з себе видають, докторські захищають, а самі – ні бе, ні ме, ні кукуріку.

– І все ж спробуйте. Правда, потрапити до нього непросто. Черга. Тож доведеться вам докласти зусиль.

– Як для справи – докладу.

Взяв товстий у тонкого папірець, зиркнув на нього.

– Послухайте, шановний, що це ви мені дали?

– Як що? Адресу того світила психіатрії. Беріть, беріть. Мій приятель свою водив до нього… Правда, не помогло, так зате хоч дременув од неї. Адресу ж мені про всяк випадок передав…

– Красненько дякую. Це… моя адреса. І прізвище моє.

– Ось так здибанка! То ви… ви… – почав було тонкий і прикусив язика.

– Так, я і є той психіатр і, як ви укажете, світило, до якого ви посилаєте мене. Такі, значить, пироги, – зізнався товстий. – А щодо черги, то й справді потрапити на прийом до мене непросто.

– Вибачайте, так звідки ж я знав, що це ви і є, – тонкий озирнувся, перейшов на шепіт: – А взагалі, добре, що я з вами зазнайомився. Чи не змогли б ви прийняти мою половину, га?

– І вас… пиляє?

– Не те слово. Поїдом їсть. Хоч калавур кричи!

Товстий подумав і ствердно кивнув головою.

– Гаразд, приводьте. Прийму поза чергою. Але – послуга за послугу…

– Звичайно, я заплачу згідно з вашою таксою…

– Не про «зелені» мову веду, – поморщився товстий і, теж озирнувшись, перейшов на шепіт: – Послухайте… Чи не має у вас, бува, на прикметі якої-небудь… мм… народної бабенції? Цілительки там чи баби-шептухи. Що всякі вади вишепчує, порчу виливає… Щоб мою вишептала, бо вже скоро й навпіл мене перепиляє. Я добре заплачу. А шукати самому шептуху в моєму становищі, а я ще й у ен-де-і працюю, – несолідно. Доцент, доктор наук – і раптом…

Аж тут двері наче кавкнули і відскочили. Дамочка в тамбур голову сунула, товстого побачила і в крик:

– Ага, ось де ти, г-голуб-бчику?! Думав, сховаєшся від мене? Думаєш, як доктор наук, так мене вже й ігнорувати можна? Не вийде. Я тобі ще не все доказала. У мене нові аргументи з’явилися, повертайся в купе. Та й до Києва ще стільки їхати – не пропадати ж часові. Мусиш слухати, бо інакше таку психіатрію тобі влаштую, таку!..

– Вже й покурити не можна, – заметушився товстий, затовк недопалок і, виходячи вслід за дружиною з тамбура, шепнув тонкому:

– Так ви вже той, добродію… Підкиньте мені адреску бабки-шептухи. Може, вона народними засобами вишепче мою ненаглядну… А я вже вам віддячу. Як свою до мене приведете.

І квапно побіг до купе, вигукуючи на ходу: «Спішу, спішу, мій янгол із ріжками!..»

Швидкий поїзд «Севастополь – Київ» гуркотів, набираючи ще більшу швидкість, і його аж трясло.

КОМУ В ЛЮДИ ЙТИ?

– Ти куди ж це зібралася, розумна дурепо?.. В люди?.. Фюу-уть! Сиділа, сиділа на дереві і – на тобі! В гомо сапієнси вирішила податися, у двоногі? Тобі що – найбільше треба? А ззовні ніби така ж як і всі. Чи, може, ти крайня? Чи розумця в тебе нікуди дівати? Все мудруєш, не можеш жити, як усі нормальні мавпі живуть. Чи мо’ вислужитись хочеш, розумахо? Новий загальнолісовий почин запровадити? «Усім лісом в люди», га? «Кожна мавпа мусить хоч раз сходити в люди», га? На звання «Мавпячий новатор передового ходіння в люди» цілиш? Га? Хай інші йдуть… Ну, ті… Горласті з верховіття. А їх там – більше, аніж листя, і в кожного – державна горлянка. Та різні активісти-крикуни, що на кожній гілляці сидять, керують. Та ще галайда-галайстра всяка – їй куди б не йти… Хоч і семимильними кроками до світлого майбутнього – аби не працювати… А нам, простим смертним, і в мавпах добре. І взагалі… Ну, підеш у люди, а далі? Як з людьми нічого не вийде, то що? Назад у мавпи? Е-е, дзуськи! Назад у мавпи всіх не приймуть. Хіба тих, хто біля керівництва вертиться… То ось тобі на прощання моя порада, розумна дурепо: не висовуйся! Бо – порішать. Свої ж. Зрештою не забувай, що ти – звичайна-звичайнісінька мавпа, рядова, зовсім не прогресивно-передова, а навіть відстала і ні чим не видатна, і не знатна мавпа. Навіть не новатор лісу. Тож поперед начальства не годиться лізти. Навіть у люди. Хай краще воно в люди йде. Начальство. Йому давно туди пора сходити. Тож запропонуй новий почин: «Кожний начальник хоч раз у житті повинен побути людиною». А хто сачкуватиме, того силою туди відправляти. У люди. Щоб знали! І хай тоді лікті кусають. І хай тоді вовками виють, а хоч раз у житті начальник повинен людиною побути.

ВАШ ШИЇ – НАШІ ЯРМА

Тільки у нас – легкі, зручні, естетично-елегантні ярма, виготовлені за всіма правилами сучасного світового дизайну, у яких ви неодмінно помолодієте й розквітнете, а ваші постави гордо випростаються. Це, власне, витвори народного мистецтва, тож ми певні: наші ярма прикрасять ваші трудові шиї, добродії Воли. Вони виготовлені з екологічно чистих порід імпортних дерев акціонерним товариством з обмеженою відповідальністю «Ваші шиї – наші ярма». Вироби надійні, міцні, їх вистачить вам на все ваше трудове життя. Ярма мають антикорозійне покриття, а натираючи шиї (чи збиваючи холку) завдяки своїх антисептичним властивостям сприяють швидкому зарубцюванню ран, а тому медицина добродіям Волам взагалі не потрібна. Виготовлені за останнім криком моди, вони безперечно прикрасять кожного трудящого Вола й внесуть приємну різноманітність у його повсякденне життя. Варто наголосити: наші ярма гарантують їх носіям надійний соціальний захист від різних проявів ворожої капіталізації чи то пак приватизації, що їх намагаються нав’язати трудящим Волам деякі елементи з так званих демократів. Передовикам виробництва, колишнім маякам та іншим подібним їм категоріям знатних трударів, товариство «Борці за світле минуле і щастя всіх трудящих Волів» видають ярма безплатно. Носіть на здоров’я! Як писав колись поет, літ до ста вам рости, йдучи вперед до світлого минулого в наших ярмах!

ІСТОРИЧНА ДИРЕКТИВА БУРМИЛА ПЕРШОГО

– Виявляється, у вашій Пущі всі здорові?? – зробив одного разу приголомшливе відкриття Лис Лисовин, особистий представник Бурмила Першого в Лісі Темному (той ліс і справді був темним-претемним). – Дожилися! – вигукував він вже обурено: – Жодного хворого, недужого чи хирлявого на увесь праліс!.. Що скаже його величність?

Нагально, як на пожежу, було зібрано актив.

– Допоки мешканці вашої Пущі будуть здоровими? – Лис Лисовин ще і ще ставив своє питання – то руба, то ребром: – Куди ми так взагалі, дійдемо? Я вже не кажу про те, що сьогодні це не модно. Бути здоровим… Ей, ей, хто там писок верне? Чия мордяка, даруйте, захотіла гостинчика?! Це не мною, наукою доведено. Крім того, це завдає нашому Лісові Темному величезних збитків. Та й Михайло Потапович, батько наш рідний і керманич, його величність Бурмило Перший постійно турбуючись за наше, так би мовити благополуччя, невтомно закликає нас частіше слабувати й хиріти. Для нашого ж з вами блага та процвітання. В тім числі й фінансових успіхів. А ми?..Ігноруємо історичні вказівки самого Михайла Потаповича??! Застерігаю: комусь це може вилізти боком!! – вигукував Лис Лисовин вже загрозливо і здавалося, що ось-ось той актив похапає грець. – Треба спішно виправляти становище, що вже стало загрозливим. І взагалі, це якась… якась нездорова ситуація. Що всі здорові. Ви вже й забувати почали, коли востаннє заходили до аптеки купувати ліки від болячок, яких у вас чомусь все немає і немає! До тих аптек, над якими невтомний Михайло Потапович невтомно здійснює особистий контроль, суворо слідкуючи, аби в них були в наявності всі ліки від будь-якої трясці. А ми… По причині того, що не кволі, обминаємо аптеки, які вже й так затоварені дорогими ліками. Це не що інше, як замах на нашу вітчизняну фармацію! Саботаж і протидія. Михайло Потапович, батько наш рідний і керманич день і ніч трудиться, наповнюючи аптеки все новими й новими рятувальними бальзамами, а ми й не думаємо хворіти! Чим ми йому віддячуємо? Та тим, що ми… що нам лінь занедужати! Забуваємо головне: кошти, виручені від продажу ліків, поповнюють державний бюджет. Сподіваюсь, ви хоч не проти того, аби поповнювався наш бюджет?

Ніхто, звісно, проти цього не був.

Мобілізований Лісовином актив одноголосно прийняв звернення до всього народу Лісу Темного, що під керівництвом Його Величності Бурмила Першого семимильними кроками йшов до світлого завтра: з першого числа всім негайно розпочати хворіти! А хто залишатиметься, як і раніше здоровим, кого не братиме трясця, той – не патріот Лісу Темного (в ту мить, той Ліс ще дужче, ще загрозливіше потемнів) – з усіма наслідками, що звідси витікають!

Бурмило Перший гаряче схвалив звернення активу до лісового народу, а представника свого Лиса Лисовина за організацію цінного почину «Хворіймо всі разом, хворіймо постійно для нашого ж блага!» нагородив орденом «За заслуги». І заодно видав на гора чергову свою національну (в ранзі, звичайно ж, історичної) директиву: «Здоров’я нації – у її безздоров’ї!»

І мешканцям того Лісу Темного (а він уже був аж чорним) нічого не залишалося робити, як негайно розпочати всезагальне хворіння. І звідтоді двері аптек вже не зачинялися, бо всі бігли туди купувати пігулки. Кажуть, що бюджет Лісу Темного нарешті почав наповнюватися прибутками.

Щоправда, поповзли чутки, що лише кожна тринадцята продана пігулка доходила до бюджету Лісу Темного. А куди перші дванадцять проданих пігулок ішли? Справа темна. Як і все в тому Лісі. Але перешіптувалися ледь чи не під кожним кущем, що перша продана пігулка йшла на рахунок першої леді, чарівної Бурмилихи, друга – чадові Мишкові Бурмиловичу, третя – невістці Бурмила, четверта – братану Бурмила (він же міністр внутрішніх і всіх інших справ), п’ята – вуйку Бурмила, шоста – вуйні, сьома – тещі, восьма – діверу, дев’ята – швагеру, десята – швагарині, одинадцята – свату, дванадцята – своякині і лише тринадцята буцімто потрапляла в бюджет, але так це чи ні (щодо тринадцятої) – спробуй розберися! Та й чи варто ризикувати? Тож мешканці Лісу Темного ще завзятіше, ще завзятіше хворіли й хворіли й хворіли, силкуючись будь-що не видужувати. (Для заохочення ще і ще недужати встановили звання «Заслужений хворак», «Кращий хворак тижня… місяця… року».

Всюди були повивішувано плакати: «Чим більше ми хворіємо – тим здоровішим ставатиме наше життя!», «Хто пластом лежить і на ладан дихає – той наш найбільший патріот найсвітлішого у світі Лісу Темного!» І нарешті з головного транспаранта братан Бурмила Першого, міністр внутрішніх та всіх інших справ загрозливо тикав товстим волосатим пальцем у кожного, хто мав необережність глянути на транспарант: «А ти хоруєш, неборако?! Якщо ти ще чомусь зоровий, негайно занедужай, допоки ще не пізно!»

ХОЧУ СТАТИ ОДІНАХОМ

Почув один чоловік, що є одінах, і захотів ним стати. З першого разу. Отим самим ОДІНАХом. Та зрештою – у нас демократія.

Ну й пішов він по інстанціях: так і так, каже в кабінетах, я – такий-то, хочу стати ОДІНАХом.

А там, звісно, бюрократи – один на одному! – почали його відмовляти, аби він не став отим самим… ОДІНАХом.

– Ні, – затявся на своєму чоловік. – Хочу і – край! Іншого виходу в мене немає – таке життя.

– Життя воно й справді… е… таке, – м’яко почали з ним бесідувати.

– Але ж чи знаєте ви, з чого починається абревіатура ОДІНАХ? Із слова одиниця. То ви хочете стати одиницею?

– Коли не можу бути першим, то хай хоч одиницею. Я, наприклад, колись усе життя був гвинтиком – за старого режиму. І нічого! Не злиняв. То чому б мені не побути одиницею? Та, зрештою, ким я тільки не був у дотеперішньому житті. Навіть ударником…

– В оркестрі, чи де? – не второпали.

– Ага, в отому, що звався СРСР. Був ударником отієї самої праці… Як його? О, згадав! Комуністичної! І, як бачите, живий. Навіть членом Товариства книголюбів був, і теж живий. То чому б мені не побути ще й одиницею?

– Воно й так, – мовби погодились бюрократи і терпляче-ласкаво так йому радять: – Ударником – то ще нічого. Тоді всі були ударниками. Але зараз, коли в нас воля і ніяких перешкод? Зрештою, чоловіче добрий, це ж не просто одиниця, а – одиниця інвестування…

– Ну й що ж? – не губиться настирний прохач. – То ви мене й інвестуйте, як одиницю бодай. Бо все одно життя катма. Тридцять вісім гривень пенсії, і ту не завжди виплачують. Та й інфляція її пожирає. А ОДІНАХ – це ніякої інфляції! Це не проста одиниця інвестування, а така, що захищена від інфляції. І я теж хочу бути захищеним від інфляції. Бо ніхто мене не захищає: ні защітнікі трудящіхся, ні оті самі… народні. Ну, в смислі депутати. Ні уряд, ні… А інфляція мене щотижня їсть поїдом. От і хочу бути бодай одиницею, але захищеною від інфляції.

– Зрештою, ОДІНАХ – це всього лише специфічний фінансовий термін, не більше.

– То ви мене специфічним терміном і зробіть, аби тільки був захищеним.

І так він у солідних установах набрид отим сакраментальним «Хочу стати ОДІНАХом», що й бюрократи – вони теж, виявляється, люди – не витримали.

– Гаразд, – кажуть, – є в нас одна… е-е… організація, яка всіх охочих робить ОДІНАХами.

– Так би й одразу, – зрадів чоловік. – Давайте швидше її адресу. Я зараз до них поїду. А йому:

– Для чого вам зайві клопоти? Крім того, ви – ветеран, тож вас обслужать за вищим розрядом… Ходімте в приймальню. Вип’єте мінеральної, розслабитесь, журнальчики погортаєте. Зараз по вас приїдуть…

І справді, невдовзі й приїхали. Двоє здорованів.

– Котрий тут хоче ОДІНАХом стати?

– Я…

– Тоді їдьмо, гражданін…

Ну, їде він і думає: от сервіс! От так обслуговування! Дожив. Діждався. Як у Європі… Нарешті й ми піднялися до світового рівня. Давно б так.

Привозять його кудись там, заводять до кімнати. Нічого, біле все, як в аптеці. Ліжка, тумбочки. На вікнах, правда, ґрати добрячі.

«Правильно, – думає чоловік, – ґрати – аби який бандюга, рекетир чи мафіозі сюди не заліз».

У кімнаті – четверо. Нумо вони знайомитись. Один, який на голові мав якийсь трикутник із старої вигорілої газети, одну руку за спину заклав, другу собі під вбрання на грудях засунув і каже:

– Я – Бонапарт Наполеон!

– Дуже приємно, товаришу… е-е… добродію Наполеоне, – чоловік йому. – Зізнаюсь, я вже десь чув ваше прізвище.

Підходить другий, через плече перекинув простирадло, одна рука гола, став у позу і так ефектно:

– Олександр Македонський!

– О-о!.. – радіє чоловік, – усі тут, бачу, відомі. Я теж десь чув ваше прізвище, товари… е-е… добродію Македонський.

Аж тут третій ноги суне.

– Я, панімаєш, Єльцин. Панімаєш, цар Борис.

Чоловік хотів було сказати, що і його прізвище десь чув, як зненацька до нього дійшло, і він позадкував до дверей. Але його встиг перехопити четвертий.

– Ти що? З усіма перезнайомився, а мене ігноруєш? Ти хоч знаєш, хто я?

– Н-не знаю, – трохи аж злякався чоловік.

– Я Третій президент України!

– Але ж третього ще, здається, немає…

– І ти – туди ж? Мене вчора достроково обрали. Я теж на букву «К».

Вирвався новоприбулий з його обіймів та до дверей. Гатить кулаками, кричить, аби негайно відчинили.

Двері й відчинилися, до кімнати зайшли два гевали. В одного в руках якась мотузка, другий шприцяку тримає, з голки якого аж капає…

– Хто тут буянить?!! Н-ну?!!

Бонапарт Наполеон, Олександр Македонський, Борис, панімаєш, Єльцин і той, Третій президент України, який теж на «К», – як добре треновані прусаки – до своїх ліжок і повкривалися з головою.

– Новий? – гевали до чоловіка, котрому вже нікуди тікати. – В’язати будемо, чи сам штани скинеш?

– Ви мене з кимось переплутали, – чоловік розпачливо забігав поглядом. – Я хочу стати всього лише одиницею, але захищеною від інфляції. Себто ОДІНАХом. Мене влада не захищає.

– Ось дамо укол – відразу ж і станеш захищеним. У нас тут і не такі… одінахи лежать. Навіть із самого Наполеона штани запросто скидаємо.

Що вдієш? Чоловік сам скинув шатни, прийняв укол і невдовзі, умиротворений та щасливий, заснув. І заздрили йому в тій кімнаті з ґратами і Наполеон, і Македонський, і Борис, панімаєш, Єльцин, і той, третій президент України, який теж на букву «К». А заздрили через те, що той чоловік так легко став щасливим.

А щасливим їхній новий колега став, бо йому снилося, що нарешті він-таки ОДІНАХ, хоч і одиниця, так зате захищена! І він навіть плямкав уві сні: мабуть, цілував своїх захисників…