Текст книги "Царська охота"
Автор книги: Валентин Чемерис
Жанр:
Юмористическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)
А НАС УСЕ ЩЕ ПОСИЛАЮТЬ ДО «ЧИЄЇСЬ МАТЕРІ»
Ну, що б, здавалося, мат?
Ні, ні, не мат у значенні половин /мата/, і не той мат, що настає в партії в шаховій грі, при якому король під ударом фігури супротивника не може захиститись, і партія вважається програною. Мовляв, пардон, вам – мат! Це, як кажуть, культурний мат, хоч декому щось там і нагадує.
І не той мат /матовість/ маємо на увазі,про який писав ще Я. Щоголів: «Темні коси, сині очі, Мат любастрових плечей». А той мат, найуживаніша частина якого складається із сакраментальних трьох літер, на широко відому в народі адресу яких частіше всього й посилають. Чи як за словниками: матюкатися – лаяти когось матюками. А матюк /за все тими ж делікатними словниками/ – вульгарна лайка /звичайно, з образливо вжитим словом мати/.
Пригадуєте, у М.Коцюбинського: «Скажу тільки, що лаялись страшенно… тут кляли й матіркували у все, в що хочете: в хрест, віру, богородицю, душу. ворота і навіть свічку…»
Ось такий, значить, МАТріархат виникає при тому матіркуванні. Оскільки ж матріархат це є форма первісного родового суспільства, то й матіркування справді первісне /майже печерне/. Але – живуче! Тисячоліттями з наших ротів горобцями випурхує.
Якось мати питає сина:
– Що батько сказав, як упав з драбини?
– Лайку пропустити? – питає син.
– Звичайно.
– Тоді нічого не сказав.
І таких однобоких «мовознавців» у нас – ой-ой-ой! Але тут хоч привід наяву /для вживання ненормативної лексики/ – гепнувся чоловік з драбини! І хай через власну необачність, але під гарячу руку чого тільки не на вигукуєш не відомо на чию адресу, поминаючи «матір» – хіба що драбини?
Як і в тому випадку, коли чоловік, забиваючи цвяха, садонув молотком по власному пальцю – ну, як тут не вдатися до все тієї ж ненормативної народної лексики?
Чи коли із сусідом /сусідкою/ за межу посваришся, чи як у міському транспорті хтось тебе ненароком штовхнув, чи на улюблену мозолю гаспид, наступить – ненормативна лексика для таких випадків за переконанням більшості просто життєво необхідна. Не для всіх, звісно, але для переважної більшості. Хоча до тієї ненормативної лексики часом вдаються і просто так. Особливо начальство перед підлеглими. Мабуть, для того, аби показати, що й воно з простого народу і не цурається його часом вражаючих мовних багатств. /Любив таким способом підкреслювати свій зв'язок з трудящим людом-пролетаріатом М.С.Хрущов, коли керував однією шостої земної кулі!/ Пребагацько таких скарбів має «вєлікій і могучій» – усім вистачить, був би тільки рот поширший та горлові зв’язки поміцніші!
Для іноземців, наприклад, такі «багатства» руського язика просто незбагненні. Ось типовий приклад. Двоє іноземців випадково стали свідками явно гарячої і архітемпераментної розмови двох руських. Послухавши, один з чужоземців і питає другого:
– Ти вчив російську: про що туземці так емоційно розмовляють?
– Вони спілкуються якось незбагненною мені мовою, яку я чомусь не вчив, відповів той. – Часто згадують чиюсь мать – через слово-друге. і до тієї… е-е… матінки один одного для чогось посилають.
Так на Московській Русі ще з часів татарщини розмовляли і нині розмовляють, посилаючи один одного до «чиєїсь матері». /Варіант: на три букви/, і спину тому немає. І – не передбачається. Більше того, із знищенням комуністичної цензури /а, ви знаєте, вона, драконівська, щось таки мала й позитивне!/ матірщина вже перейшла і на сторінки художньої /якої – то. – вже інша річ!/ літератури. Більше того /хоча куди вже більше!/ з» явилися письменники, герої і героїні у творах яких, крім нецензурщини, здається, і не знають іншого «вєлікого та могучого». Один з таких творців красного, даруйте, письменства, в чиїх писаннях всуціль і постійно посилають до «чиєїсь матері». В інтерв’ю вельми солідній і респектабельній московській газеті, котра старається і в Україні сіяти вічне, добре, заявив:
– Використовував у своїх романах мат і буду його використовувати. Це теж – велікій і могучій руський язик! Літ через двадцять в Росії всі будуть тільки таким і розмовляти!
Гм-гм… можливо. Принаймні, до того йдеться у нашої північної сусідки. Але Росія – суверенна держава і це її внутрішня справа яким велікім і могучим їй розмовляти – нормативним чи ненормативним. Ми, боронь нас Боже, у її внутрішні справи не втручаємось. Гірше, що ця пошесть повзе й до нас і в нас успішно здобуває право вільного вживання-використання… Ні, ні, цитувати сьогоднішній розгул «вєлікого і могучего» – в тім числі і в Україні – у сфері вживання ненормативної лексики не буду. А ти часом наша респектабельна /мовби ж респектабельна!/ преса ще й рада цьому. Представляючи одного московського кутюр’є, який виступав у Києві, вона захоплено писала: «…особенно потрясли собравшихся шокообразные изречения московського гостя, который явно балдеет от нецензурной лексики… В частности метр причесок й визажа вызвал бурю восторга /почему-то в основном среди женщин/ несколько раз произнеся слово парикма-ХЕР, смачно выделяя последний слог». Очевидно, любитель отих трьох літер в російському слові «парикмаХЕР» з насолодою повторюватиме назву одного південного українського міста, що починається на ці три сакраментальні літери.
Звичайно, і в нас воно так, але, як казав незабутній Шельменко так і трішечки не так. Ось про оце «трішечки» і слід пам’ятати. А полягає воно ось у чому: «Через мить вода вирвала… у нього люльку із зубів і змила з голови бриля. «Переймай!» – загорлав він, вигрібаючись із води, кленучи дідів, прадідів і прапращурів таким матюком, що аж верби поприщулювалися» /Г.Тютюнник. Вир/.
«Таким матюком»… Слава Богу, наші творці красного письменства хоч і згадують слово «матюк», самих матюків при цьому (вистачає такту. Чи цивілізованості, культури) не цитують. і на тім спасибі. А ось із «зореносної» експортують до нас і друковану нецензурщину – перш за все маємо на увазі словники мату, що їх білокам’яна охоче видає масовими тиражами – для всіх охочих посилати ближніх до «чиєїсь матері», і купують словники, аби користуватися невичерпним запасом «великого і могучого». Хоча б як «Блуд на Руси… Составитель А. Манаков». /Хотілося б отут… гм-гм… пом’янути меткого «составителя» – якої вражої матері він лається та ще таким товстелезним томом і таким значним тиражем?!. – та, на жаль – чи на щастя – в українській мові нема свого рідного мату. З лайки наші «відсталі» предки /до того, як запізналися зі своїми північними сусідами/ вживали хіба що «сучий ти сину!» та «біс тобі в ре– бро!» /Пардон, іноді й матір згадували: «Трясця його матері!» А втім, ніде правди діти, маємо й патріархальний варіант матріархальної лайки: " Біс батька знає що…». «На бісового батька…»– Але хіба це мат? Хіба таким «матом» далеко й «смачно» пошлеш кого? Ні, це не мат. Бодай у порівнянні з виданим у Москві том-томищем «Русский мат. Толковый словарь». Уявляєте? Мало того, що нецензурний, так ще й, виявляється. «толковый – а, бий тебе коцюба! /Теж од на з найвищих українських лайок!/
Ось так і тлумачать те. що колись, ховаючись, на парканах писали. А тепер вже пишуть і на папері, очевидно, діючи за все тим же відомим принципом: папір все стерпить! Невже ж таки все? і допоки ж він, бідолашний, терпітиме таких, явно тенденційних «мовознавців», які все ще звично посилають нас /а буває, що й ми когось/ до «чиєїсь матері».
А вона ж у нас, якщо мене не зраджує пам’ять, у кожного лише одна. І – свята. Принаймні, такою має бути. Одне слово, як писав поет:
Цього разу «старший брат»
Нам дарує «Руський мат»,
Порадій, дніпровський люд,
Подарунку «Русский блуд»».
«Ніжну» маючи натуру,
Нам несе Москва культуру.
«Бачите? Ми вас не нищим —
Ділимось багатством вищим!
Вчіться блуду! Вчіться мату!
Нате
МАТУ
в кожну хату!
Вчіться, мату, вчіться блуду —
Буде жити вам не худо!»
Воїстину!
МИША В ОЖЕРЕДІ
… Взагалі, то він при народженні був наречений Михайлом. /Ім’я в принципі, нічогеньке, первісне значення – він якось цікавився, так, на всяк випадок, – рівний Богові/. Батько його звав коли як – Михайликом, Михайлоньком, Михалком, мати – Михасиком, Михаськом, Мишунею, сільські однолітки – Мишком, у місті, куди вони згодом переберуться, – Мішею. А по вуличному ще дражнили /і в селі, і в місті теж/ Мишею. Спершу мовби з великої букви, а згодом, придивившись до нього і – з малої.
Він не ображався: миша то й миша. /Гризун той не знищувальни й то вже цим викликає до себе повагу/.
А коли його зіркасті та спостережливі і язикаті (за словом до кишені не лазять, як і за образними порівняннями) сільські доморощені філософи /а їх де не сій і там вродять!/ прозвали ще й мишею в ожереді, то взагалі, потай гордився, адже таке попадання було попаданням в яблучко, в центральну, як кажуть, частину мішені.
Що таке ожеред /хоч більшу частину життя він провів у місті, але – пам’ятав/? Це – велика, відповідним чином укладена купа соломи, сіна або немолоченого хліба, скирта, врешті. У ній завжди сухо, затишно – не дме й за шию не капає. Одне слово, тепло, темно і ворогів немає, а зерна в кожнім ожереді для миші знайдеться – тереби його, хрумай і живи, попискуючи, в своє задоволення. В безпеці й при дармових харчах.
Ні, обачливим мишам в ожереді він навіть потай заздрив. Більше того, навіть вважав себе теж мишею в ожереді. А тому, що все Мишко остерігався /як остерігається миша поза своїм рятівним ожередом/ чи взагалі, поза норою, поза різним запільям/ аби раптом чого не сталося. Жив обережно, передбачливо, не наражаючись на можливу небезпеку, що – був певний – чигала на нього повсюдно. Поза ожередом. Тож все робив обдумано, обачливо, всюди придивляючись та принюхуючись: чи немає де часом якої пастки? Ще й постійно, не стомлюючись, повторював: обережність ніколи не зайва – товариші й товаришочки, братове й панове. Вона, мовляв, грошей на своє утримання не просить, їсти теж і притримуватись її чоловікові не обтяжливе. Зате на випадок чого – як виручає! Тож проявляв розумну, як вважав, обережність, адже життя є життя – тим паче, поза ожередом – і в ньому все може трапитись. А тому, як і кожен запільник жив майже потайки, чи не інкогніто, всі справи здійснював лише через підставних осіб, або /як не виявлялося таки/ під псевдонімами /для подібних випадків їх у нього було декілька/. І взагалі, тримався, як в окупованій ворогом країні, наче в глибоко законспірованому схроні. / В цьому теж була своя логіка: а раптом в країні зміниться політичний режим? Га? Режими, як відомо, завжди змінюються лише в одному напрямку – від гіршого до ще гіршого. І тоді зазвичай почнуть хапати… За прикладами далеко не треба було ходити – вже подібне траплялося в тій країні, у якій він тишком-нишком жив собі, як та миша в ожереді. То чому воно не може по вторитися? Тим більше, бажаючі поставати «батьками народу» /нині новомодніше – президентами/ ніколи в країні не переводилися/. Ні, краще поберегтися, мишею пересидіти лихо в ожереді. Не дарма кажуть: береженного і Бог береже. Але, не забуваймо: береже то він, береже, але в першу чергу тих, хто сам себе… береже! Жив так, ніби ж він був і ніби ж його не було. Ім’я своє, досягнувши паспортного віку, переінакшив, був Михайлом, а став Митрофаном /хоч обидва ймення на «м», але ж різні/, і не тому, що його чимось не влаштовувало ім'я, дане батьками, а нове – Митрофан – більше вабило, ні і ні. Все пояснювалося глибше
А раптом батьки на старості – таке трапляється в роду людськім – почнуть вимагати з нього, як з рідного синочка, аліменти, га? А так – і я не я, й ім’я в мене інше. Що з того, що прізвище збігається, але ж ваш синок Михайло, якого ви в дитинстві звали Михайликом, Михасиком, Мишунею, його й шукайте, хай він вам сякий-такий, і утримує, а я – Митрофан.
Далі – більше. Аби не потрапити в пастку, аби на серці миші не шкреблися, квартиру оформив на тещу, мерседес – на дружину, дачу – на тестя. А все чому? Та тому ж…
Раптом за рішенням суду /в житті все може трапитись, він же бізнесмен, не бідний при тому/ – конфіскація? Будь ласка. У нього й конфісковувати катма! Бідний, як…як церковна миша. /Церкву, до речі, обминав десятою дорогою. За розгулу антирелігійної боротьби, за якої він виріс, це було б вельми небезпечно/.
І, навіть, батьківство сина оформив на сусіда /потай, звісно, від сусіда/ а раптом…
Раптом розлучення з дружиною? Га? Доведеться тоді платити аліменти. А так – не моя дитина. З усіма претензіями до нього, до сусіда… /Дружина, на щастя, не заперечувала,їй, як кажуть, видніше/.
Фірму оформив на підставну особу, діючи за все тим же принципом: а раптом налетить ревізія? КРУ? Хай ревізує, він, сказано ж, бідний як церковна миша.
А як помирав, то наказував – строго – настрого:
– Не забудьте мою могилу оформити на… Ну, скажімо, на шуряка. Чи на свата.
– О, а це для чого?
– А ви хочете, аби мене й там податкова знайшла? Чи, приміром, хтось захоче за мої борги – а їх залишаю ого-го! – конфіскувати стелу? Чи надмогильну плиту? Ні, ні, хочу не лише благополучно померти, а й благополучно лежати в могилі, як мишка в ожереді – сухо, тепло, затишно і ворогів немає.
Як і розраховував, помер загалом благополучно. І благополучно лежить у могилі, над якою в свою чергу лежить плита, завбачливо оформлена на шуряка, а той нікому і нічого не винен і навіть з податковою інспекцією вас-вас. Надійний, одне слово.
Дружина його, ставши удовою, за сусіда вийшла. /«Крутивус він, правда, великий, все за собою слідкує, чепуриться франтом, тож жінок ніколи не обминає, прудивус клятий, але нічого – з ним жити можна. Тож і живе. Як покійний чоловік і наказував:
– Щоб, на випадок чого, до мене не чіплялися. Я – мишка в ожереді. Хай сусід викручується…
А сусідові – не вперше. В тім числі й за Мишка викручуватися.
Підміняти його, чи що. Небіжчик за свого подружнього життя так ніколи й не спав зі своєю дружиною – аби раптом чого такого…розтакого… м-м… не лучилося. /Жінки вони такі, на все здатні. Потім і не розхльобаєш. Навіть, на тім світі/, тож сусідові, як кажуть, не звикати…
…Ні, ні, та й думаєш. Мовби ж і ожередів у нас не багацько, а стільки ж мишви у них водиться – не переводиться. Прямо страх!
І Я МІГ БИ ЗАГРИМІТИ ДО БІЛИХ ВЕДМЕДІВ
Тепер всі кинулися в дисиденти. В жертви колишнього режиму. Прямо черги утворюють. Так і хочеться підійти й запитати чемненько: а хто тут, панове, крайній? В дисиденти записуються навіть ті, хто за того самого режиму отих самих дисидентів в кутузку відправляв! Таке віяння часу. Демократія, так би мовити. От мій сусіда, колишній генерал… А що нині виявилося? А те, що він не просто один з кращих генералів карального режиму, а й навіть рідний батько отих самих дисидентів, як і на його допитах просто душею відпочивали. І кажуть, що сьогодні такого генерала, як той генерал, який садовив демократів, ніде більше у світі не знайдеш!
А я що – гірший за сусіда? Тим більше і я у свій час міг запросто загриміти до білих ведмедів. Бо ризикував.
Пішов я в комісію – сусіда-генерал порадив. Так і так, кажу, граждани демократи, перед вами значить, круглий… е-е… кругла жертва тоталітаризму проклятого! А посвідчення дисидента, борця з режимом чомусь не маю. Куди це годиться? Я, щоб ви знали, не сидів склавши руки та чекаючи доки народ проголосує І грудня 1991 року за незалежність, а прискорював той референдум. Тому Й не сидів… Е-е, тобто сидів. Фігурально кажучи… Що? Сидів чи не сидів я врешті-решт? У якому таборі?.. У нас, баришня, табір тоді був один, спільний на всіх – соціалістичний. І в ньому я сидів…Хоч і за різними столами у різних кабінетах, але ж – сидів. Від райкому-обкому керівної і спрямовуючої до міністерства. Всюди сидів. А, гадаєте, це просто й легко було? Ні, це далебі гірше, як в Гулазі. Тоталітарний режим з мене просто знущався! До гемороя мене довів тим сидінням! Життя моє завдяки сидінню було малорухливим, тільки язик і трудився. А решта – сиділо. З восьмої ранку й до восьмої вечора. Такий був звичай в обкомівських партократів. Ось тепер і підрахуйте, скільки я відсидів в райкомівсько-обкомівських кабінетах. Думаю, більше вийде, як інші в гулагах відсиділи. А додайте сюди ще й високо калорийну їжу із партійних спецрозпридільників, якою нас повільно, але ціленаправлено труїли роками. От і вгробив себе сидінням в соцтаборі. Нині маю зайву вагу, віддишку. Серце – ні к чорту! Подивіться, граждани з комісії, у що мене, колись стрункого молодика, прямо легіня перетворив тоталітарний режим! Ось до чого я досидівся в нашому колись спільному соцтаборі! А ви – де сидів? Де треба, там і сидів. На своїй, не на. позиченій. Довідку давайте! Яку? А ту, що я – жертва бувшого режиму… Що? Чого я сам довідку в того режиму не взяв? Ви що, баришня, не знаєте бюрократів? Попоходили б ви до них за довідкою. Та й спробував би я заїкнутися їм, що, мовляв, дисидент, борець з їхнім режимом… Вмить у Сибіряці опинився б – жартів вони не розуміли. А я тоді тільки-но розпочав керівну діяльність. Готував себе до майбутньої боротьби за демократію і незалежність. Крім того, в мене тоді була аж надто молода дружина – за нею око та око було потрібне! Сидячи в гулазі, хіба за нею вслідиш? Ще й докторську захищав… Ну й що з того, що темою її був український буржуазний націоналізм? Може я спеціально вибрав таку тему, аби тавруючи той буржуазний український націоналізм, їхню драконячу пильність приспати, надійніше законспіруватися. Видати себе – за їхнього. За буцімто борця з націоналізмом. От!.. До всього ж я тоді на підвищення йшов – кар’єра б мекнула! Та й скромний я. Не звик поперед когось висовуватись: ось я, мовляв, герой! Дисидент!.. Ні, ні, афішувати себе я не звик. Мовчав. Перебував у глибокому підпіл’ї, інші, менш скромні, наперед лізли, кричали, що вони – дисиденти. Всі місця в гулагах позахоплювали – спробуй поперед них протовпитись. А я мовчав зі скромності. Все одно, думаю, потомки належно оцінять мій подвиг. Та й знайомих серед дисидентів, щоб допомогли наперед висунутись, не мав. Тож змушений був працювати в обкомі керівної і спрямовуючої… Що? Піднімався з крісла в крісло?.. Ну, піднімався. Але тільки з метою конспірації. Щоби приспати їхню драконівську підозру та пильність.
А в душі я ніколи не корився і не схвалював їхній тоталітарний режим. Якщо бувало з трибуни й хвалив його, то лише з метою, аби очі їм замилити. Локшину їм на вуха вішав! От! А подумки завжди був проти них та їхнього режиму! І так сміливо думав, що ніхто з дисидентів тоді так думати, як я і не зважувався, А я вже тоді за народ думав. Про що? Та про волю – про що ж іще?!. А тоді за такі думки можна було легко постраждати аж-аж!.. І я – страждав. Мене навіть з роботи звільняли. Що було, то було. З обкому – в обласне управління… Що-що? За пиятику мене звільнили? Ну… А від чого я, питається, запивав тоді? З безвиході! Від безправності та утисків режиму тоталітарнющого!!! Пиятика – це… е-е… була своєрідна форма протесту. Серце угробив на тих протестах, а ви… Де тут у вас вода – валідол запити… Ось до чого мене минулий режим довів! А ви… Порозсідалися тут!.. Собі всі блага, а нам, борцям за світле минуле… е-е… майбутнє дуля з маком? Не пройдьоть!.. Мій сусіда-генерал народним депутатом став. За демократію бореться – разом з тими демократами, кого він у свій час садовив у гулазі, як картоплю на колгоспному полі! А ви мені навіть якоїсь там довідочки не даєте? Ось комуністи повернуться…
Вони вам, демократам, покажуть, як нас, дисидентів, жертв їхнього режиму воду варити! Та я… До самого товаріща Симоненка дійду, а виведу вас на чисту воду!.. Що? Та? Воду принесли? На дідька вона мені!.. Валідол запивати? Самі його пийте, а я собі знайду щось достойніше! Маю право! І взагалі… дасте ви мені нарешті довідку, що я дисидент? А заодно й борець за незалежну Україну. Я ризикував… Я… я… Та я за тоталітарнющого режиму міг запросто загриміти аж до білих ведмедів. Та я… я… вас усіх туди повідправляю! До білих ведмедів! Коли б тільки проклятущий тоталітарнющий режим повернувся б!.
ОКСАМИТОВИЙ СЕЗОН
– … Із кожною з цих фіфочок я в санаторії крутив…
– Що?
– Тю! Та не хула-хуп же! Любов!
Він показує мені фотографію. Звичайне групове фото. На ньому з десяток жінок різної фактури, і він один серед них. У центрі. Двох представниць прекрасної половини роду людського обіймає за плечі. От щасливець! Зі з іоном і я у нього – позаздрити можна. Така щаслива. Сито задоволена. Як у кота, якому пощасливилося стільки мишок згламати. Двох обіймає, а решта до нього тулиться. Усі веселі. Прямо регочуть… безжурно-безтурботні. Сказано ж бо – санаторій. А позад них пальби» набережна, за якою море. Чорне.
– І оце ти з усіма той…крутив?
– А то… Буду я брехати.
– Любов?
– А то…Любов. Бо інакше б якої трясці я перся на південний берег Криму.
В санаторій. Та ще на двадцять чотири дні. Та ще без жінки. Щасливець! Аж не віриться. Десять таких жіночок та дівиць. За двадцять чотири дні і ночі. Везе ж декому!
– З усіма? Десятьма?
– А то…
– І коли ти встигав?
– Тю, дивак! Чого задарма час тратить? Та і путівка в мене була аж на двадцять чотири ані. По два дні на кожну, плюс день від’їзду, день приїзду. І два вихідних – до тями прийти щоб. Два дні на кожну – море часу! Та ще на березі моря. Більше двох днів на одну зайва розкіш.
Щасливець! Везун! Пройда! І з цією крутив? – А то…
– А з цією?
– А то…
– А з цією?
– Що ти на кожну тикаєш пальцем? Не набридло тобі? Кажу – з усіма, інакше б чого їздив. Та ще на цілих двадцять чотири дні.
– І з оцією, крайньою ліворуч?
– Дай гляну. Пардон, винуватий. Виходить, крутив з дев’ятьма. Бо з цією – ні-ні. Мені брехати ні до чого.
– Чого так? – у мене гора з пліч. – Не вийшло з нею? Чесна чи що?
– Ага. Чесняга! Як кажуть, у кожному стаді завжди знайдеться ота сама. паршива вівця. На мою досаду вона приїхала в санаторій не сама. а з чоловіком.
– З яким це… чоловіком?
– Що ти причепився? Чи тобі не все одно? Кажу, не сама. Значите не свій. Зі своїм чоловіком ця дура приперлася. На південний берег Криту – уявляєш? В санаторій – уявляєш? Зі своїм чоловіком, всі двадцять чотири дні з ним. – Реготав.
– Не повезло бідоласі. З чоловіком вдень і вночі. Хоча… Хтось же повинен з їхнього племені у вірною побути. Стривай! Тобі що – кепсько? Наче зблід…
– Ні… Просто радий, що хоч ця приїхала з чоловіком.
– Та чи тобі не все одно? З ким вона приїхала. Ну, приїхала з чоловіком – тобі що з того?
– Це моя жінка.
– Твоя? Таке загнув! Щось я тебе там з нею не бачив.
– Взагалі, в тому, що ти мене з нею не бачив, нічого дивного – бо я там і не був.
– А де ж ти був?
– Вдома. А вона їздила. Казала, що з подругою.
– Ги-ги… З тією, що, даруй, з модними вусиками? Хоча стривай. Ти щось переплутав. Адже вона того. що з вусиками, представляла як свого законного. Не вже твоя?
– Моя. А тому за логікою виходить, що я її чоловік. Так воно й насправді.
– А я кажу, що тебе з нею не бачив. Слухай… Придивися уважніше. Може ти… обізнався? Може, це і не твоя?
– Ти правий. Не моя. відтепер,
– І дарма. Не перцюй! Поміркуй краще. От візьми мене…
– Та на х… ти здався, щоб я тебе брав!
– Ні, ні, ти візьми. Для прикладу. Та моя… тільки за останню мою поїздку до моря мусила б зі мною дев'ять разів розійтися. А вона – нічого. Живемо душа в душу. Та й де вона такого надійного чоловіка, як я, знайде? Доброго сім’янина. Га? Та вона у мене золота. Брильянт. Та я таку на всі десять не проміняю, вірна – аж-аж. Ще й красуня. Здоба, – дістає з кишені портмоне, а з нього фото. – Глянь, правда, кралечка?
Я дивлюся і в мене трохи відлягає з душі. виявляється, моя кохана – це його жінка. Ну й життя! Земля кругла і все сходиться. Доки він 24 дні був там, де моя «з чоловіком», я з його вірною непогано провів час.
І я перестаю йому заздрити. Що з того, що він з дев'ятьма? Я з однією, але вона варта тих дев’ятьох!
– І наступного року їдеш в санаторій?
– А то… Скільки того життя. І тобі раджу.
– Дякую, мені дома добре.
Тільки довго чекати до наступного оксамитового сезону. Він, до речі, і вдома теж оксамитовий. Хоча… Моя теж добра. Такою вірною здавалася, а бач… Їздила «з подругою». З отією, що з вусами. І хто б міг подумати, га?
От і вір після цього жінкам!