Текст книги "Царська охота"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)

ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

У нашій столиці спіймали одного, на сто відсотків підозрілого, який Кієв чомусь називав дивно і підозріло – Київ. І взагалі, говорив какімось нє такім язиком, як усі в століце. Його й схопили бдітельні активісти «Комітету спасєніє Родіни» – прямо на вулиці, як він рота розкрив. Доставили куди треба. Там перевірили. Затриманий і справді говорив нєздєшнім, нєінтернаціональним язиком братства народів.

Запросили язиковєдов із північної столиці сусідньої держави, які будь-кому язика розв’яжуть. Тобто, визначать його шкідливість. І що виявилось? Случай, як сказав один з тих язиковєдов, тяжолий. Хохол! Натуральний!

Газети другодні з жахом повідомили, що в Кієвє викрили типа, «зараженого вирусом зоологического национализма», який вперто «балакав» на «своей мове».

От зараза, га? Скільки раніше виводили націоналістів, нелімітований відстріл їх дозволили, труїли їх, як колорадських жуків, а за півстоліття так усіх і не виловили. Тож винуватих, завдяки чиїй злочинній безпечності та халатності, той хохол гуляв на волі – покарали. І правильно, щоб інші патріоти були пильнішими!

Почалася тотальна перевірка всіх і кожного в століце. І ось що виявилося. Власне, що виявили. На кожні сто тисяч населення Кієва в середньому викрили по одному замаскованому хохлу. Воно, мовби й небагато, але пильності не можна втрачати, адже навзагал, на два з чимось мільйони у столиці нараховується аж 25 хохлів! А це вже небезпечно. Чого доброго, як небезпідставно писала одна кієвская газета, «Киев – мать городов русских, рискует стать хохляцким». І тут же по-братньому застерегла: «Но насильственная хохлянизация Киева не пройдет!»

Так ось, 25 хохлів на два з чимось мільйони населення Кієва було успішно відловлено, але останній, двадцять шостий, вислизнув з інтернаціонального кільця і законспірувався в глибокому підпіллі – заліг на дно, гадаючи пережити всестоличний шмон. З метою замилити очі істинним патріотам, навіть почав було общаться на вєліком і могучєм, але номер не пройшов! Завдячуючи пильності братів-інтернаціоналістів із ЗАГСу. При чім тут ЗАГС, питаєте? А при тім, що тому типу засвербіло женитись. В ЗАГСі його й схопили спеціалісти із ДКБХ (Державний комітет безпеки Хохляндії). Правда, затриманий запевняв, що й сам, мовляв, не пам’ятає, що він – хохол, але під гіпнозом (з ним проводили слідчий експеримент) заговорив хохляцькою мовою. Так було викрито останнього в цьому сезоні хохла в Кієве. Поставились до нього, до речі, вельми гуманно, застосувавши всього лише два рівні державної безпеки: перший – кастрували, щоб його більше не тягнуло до жінок, адже в результаті цього можуть народжуватися хохльонки; і другий – затриманого відправили на поселення до Сибіру – розвивати лісопереробну промисловість, а на його місце до матері городів руських прибув сибірський інтернаціоналіст. Правда, звідтоді в столичних ЗАГСах паніка, внаслідок якої пильніше перевіряють женихів і при найменшій підозрі в приналежності того чи того жениха до хохлів, вирізають такому оте саме… Аби убезпечити нашу столицю від появи націоналістичного потомства. Гірше, що деякі ретиві загсовики аби на всяк випадок застрахуватися, спершу вирізають женихам оте саме, а вже тоді перевіряють, чи не хохли вони бува? Але якщо кастрований виявиться невинним (себто не хохлом), перед ним вибачаються.

Тож у світі останніх подій із ярославських робят було створено ще один, додатковий загін по боротьбі з мєстним націоналізмом і направлено його до Кієва.

В свою чергу до стоилці архібратньої сусідньої держави в мармурову гробницю вічно живого її (живішого за всіх живих) мера і прочая і прочая пана Нужкова було послано телеграму-донесення про виловлення в Кієвє останнього в цьому мисливському сезоні хохла. Кістяк вічно живого… і прочая, і прочая, і прочая, мер двічі перевернувся в саркофазі від задоволення. А коли його дух було викликано на спіритичний сеанс, умиротворено хрюкнув:

– Тю, тю, хохли!

І запевнив усіх трудящихся, які скаржаться йому в гробницю про «насильственную хохлянизацию Киева», що він і надалі, навіть в гробниці, буде стояти на сторожі інтернаціоналізму.

Повідомляючи про цю подію, місцеві «Интербалачки» набрали поверх заголовку газети жирними літерами: «Столица нашей Родины горячо приветствует доблестных киевских интернационалистов в их священной борьбе с хохляцким буржуазным национализмом и об успешном окончании охотничьего сезона на хохлов в этом году.

Наконец-то братство народов победило – Киев наш, интернациональный.

Верной дорогой идете, товарищи киевляне!»

ПРО СТОЯННЯ, ЯК ФАКТОР РУХУ ВПЕРЕД
І зовсім не байка

Так, до нього воістину не заростає народна стежка, викладена, до речі, рожевим гранітом.

По кутах – фігурні тумби, між якими у два ряди звисають масивні бронзові ланцюги художнього литва.

Чавунна таблиця з чітким і лаконічним текстом:

«Видатний Пень XXІ ст.

Заслужений діяч Лісу.

Охороняється законом».

Так, це він, один з наших найславетніших Пнів – все, що лишилося від майже тисячолітнього дуба, що ріс тут ще з часів Ярослава Мудрого. І хоч унікальний Дуб не вдалося зберегти, він ще під час чергової (скільки їх у нас було і скільки ще буде!) кампанії по збереженню й оновленню рідної природи, зате його пень нині охороняється як найбільша реліквія – тим паче, коли від пралісів у нас залишилися здебільшого пустища та болота (чи в кращому разі чагарі з чортополохом). А втім, дерева й самі ростуть. А ось пні та корчі треба пильно берегти, адже це все, що в нас нині залишилося від нашого героїчного минулого, на якому, як відомо, треба виховувати підростаюче покоління, аби воно теж шанувало рідну природу.

Незважаючи на велику громадсько-політичну заангажованість, історичний Пень погодився дати ексклюзивне інтерв’ю.

На запитання нашого спецкора «Над чим нині трудитесь на ниві стояння?», патріарх пеньків дав хоч і стислу, але вичерпну відповідь:

– Стояв! Стою! І буду стояти! Ще й тисячу літ! Хай хоч і каміння з неба падатиме, а я стовби… Тобто стоятиму. Такі ми, пні! А стояння у мене, зважте, істинно творче, передове. Те стояння, що є фактором руху вперед. До нових перемог, досягнень і здобутків! Ось чому треба активну висовувати нас, пнів, у керівні кадри, бо ніхто так, як ми не може затято стояти на своєму. Крім усього, ми – це стабільність і порядок! Також я беру активну участь в місячнику по збереженню пнів. На цю акцію в нас виділяють грошей більше, як на збереження лісів. І це радує й окрилює. На нове творче стояння. Створюю також партію «Пні за розквіт і прогрес». В разі нашого обрання, обіцяю всіх привести до повного процвітання й прогресу, до нових звершень і побід у справі стояння на місці. Під керівництвом наших пнів – вперед до світлої мети і благоденства! Стоячи на одному місці – нестримно рухаймося вперед і вгору!..

СІРИЙ І ЯГНЯ

Пригадуєте класичні рядки, які ми ще в школі вчили?—

 
Улітку, саме серед дня,
Пустуючи, дурне Ягня
 
 
Само забилося до річки —
Напитися водички…
 

А Вовк, звісно, тут як тут: я тебе з’їм! Просилося Ягня, молило його, та де там! Схопив Сірий нещасне Ягня…

Але це колись так було, у дідуся Глібова. Нині ж – нові часи. А відтак і нові байки. Ось послухайте.

Наше Ягня пішло до річки напитися водички.

І його теж стрів Вовк-Вовчище.

– Ага, – грізно гарчить, – ось я тебе з’їм!

– Їж, – раптом покірно каже Ягня. – Така, певно, моя доля – бути з’їденим. Або тобою, або проклятущими нітратами.

Вовчище, який уже хотів було хапати свою жертву, тільки зубами клацнув і насторожено спинився.

– Що ти верзеш? Які… н-нітрати?

– А ті, пане Вовче, що з травою щодня споживаю, – зітхнуло Ягня й наче аж вибачатися почало. – Де ж нині чисту траву здибаєш, як усе довкілля забруднене?.. За радіонукліди вже й не кажу: вода, що її п’ю, аж кишить радіацією!

– А чого це ти не… бережеш свого здоров’я? – вирячив очі Сіроманець і враз розгнівався. – Ще й мене забагло отруїти?.. – І позадкував од небезпечного Ягняти. – А я здуру трохи було не кинув тебе в пельку! Ан-ну, – гаркнув, – геть звідсіля! Ходять тут… усякі! Та заразні!

Вовк хоч і був вовком, але дуже дбав про власну шкуру, тому, знаючи екологічну ситуацію, кого завгодно не їв. Тож Ягня, напившись водиці, благополучно повернулося до кошари.

А Сіроманець, дивлячись йому вслід, тільки облизувався.

– До чого матінку природу довели, – обурювався. – Хоч з голоду лапи випростовуй!..

А ви – нітрати, нітрати! Радіація! В наш час буває, що й нітрати життя зберігають. Як у цьому ось разі.

…І ТОМУ В МЕНЕ ЗАВЖДИ СВІЖІ ДРУЗІ, А В ТАТА МІНІСТРИ

Сьогодні ми писали в класі твір на задану тему: «Мої бідні батьки».

– Діти, увага! – звернулась до нас вчителька. – Як ви, напевне, знаєте, у нашій Україні, крім українців та представників інших нацменшин, живуть також і бідні.

– А якої вони національності? – запитав Вовочка «Енергоносій» (його батько очолює якусь енергокомпанію) і всі засміялись, бо й так зрозуміло, що бідні належать до бідної національності, що в нас найбільша.

– Діти, не треба сміятися, – казала далі вчителька. – Адже бідність, це не вада, а сувора необхідність для багатьох наших громадян. Зрештою, хтось же повинен бути голотою чорномозольною. Якщо не вони – то хто ж? Не ми ж. Але повернемось до теми уроку. Твір пишуть всі, у кого бідні батьки. Ті ж, у кого предки маєтні, можуть погуляти 45 хвилин.

Я теж хотіла було йти гуляти, але наразі згадала, як мій тато часто каже: «Що ви хочете од мене, як я всього лише бідний мільярдер» і тому сіла писати твір – разом з тими кількома нашими учнями, чиї батьки є бідними мільйонерами.

А мій тато хоч і мільярдер, але теж бідний, а тому вся наша прислуга теж бідна-бідна: і шофер бідний, і шеф-кухар теж бідний, і покоївки бідні, і мамині перукар та манікюрниця теж бідні, і наш лікар бідний, і моя няня бідна, і дворецький наш бідний, і адвокат та юрист теж бідні-бідні… Всі, всі у нас бідні.

Газети люблять називати мого тата оліграфом [1]1
  Очевидно, олігарх – авт.


[Закрыть], хоч він і простого роду та – новим українцем». І це правда, що він – новий. Спершу в нас був старий тато, але мамі він набрид зі своєю маленькою зарплатою інженера і мама вийшла заміж за нового тата, хоч у нього золото не жовте, як у всіх, а – чорне. Так називають якусь нахту, що її продає тато. Оскільки він злиденний мільярдер, то в нас геть нічого немає свого. Так, наприклад, коли мені треба було йти у школу у перший клас, ув нас не знайшлося своєї школи і тато змушений був купити мені школу-ліцей в центрі міста, куди мене й возить на мерсі один з татових охоронців дядя Костя.

З-за нашої бідності у нас немає навіть свого кінотеатру. Якщо ми збираємось у кіно (мама це називає культпоходом у кіно), тато змушений купувати на день нам той кінотеатр, де саме крутять фільм, який ми з мамою захотіли подивитися. А коли тато, бува, захворіє (грип чи нежить), то завжди зітхає:

– Ну, ось… доведеться ще й лікарню брати…

І посилає свого юриста купити для нього пристойну лікарню. Такі ми бідні, а тому в нас немає нічого свого.

А ще тато дуже хоче, аби я виросла не ледачою. Щоб я змалку звикала до праці й уміла трудитися в поті чола свого, тато купив газету «Плюс труд» з усією редакцією, яку й зобов’язав аби вона виховала з мене «трудящу людину». «Труд, – любить казати тато, – зробив нас із мавп людьми». Але чому той труд з решти мавп, що їх ми бачимо в зоопарках, не зробив людей, я не знаю.

Немає у нас і своєї природи, тож коли ми їдемо на уїк-енд, тато заздалегідь купує природу, річку, щоб купатися і пляж, щоб загорати, а в Криму та на Канарах санаторії, а в Альпах, де він катається на лижах, котедж з канатною дорогою в гори.

А взагалі, атові доводиться нелегко. Оскільки він бідний, то не має своїх чиновників і тому їх кожний раз доводиться купувати, як і різних там адвокатів, суддів, правоохоронців і тих, кого тато зазвичай зве урядовцями. Часто він купує ще й міністрів, бо свої у нього теж не водяться.

І друзів у нас немає. А як же без друзів жити? Але тато втішає: не плач. У мене самого ніц друзів, я їх наймаю за бакси, якщо вони мені стають потрібними. А тому й тобі придбаю пару-другу друзяків.

І справді, коли мені раптом захочеться дружити, тато одразу ж купує мені друзів – вірних та найвірніших. Навіть не рахується з тим, що вірні друзі коштують дорожче. І я тоді з ними дружу й дружу – коли аж цілий день, а коли й довше. А тільки вони мені набриднуть, тато перепродує їх і купує нових. А собі – подруг, бо він теж час од часу хоче дружити, та ще міністрів. І тому в мене завжди свіжі друзі, а в тата свіжі міністри. А ще тато – ледь не забула, – купив собі тюрму, що продавалася на аукціоні. Так, на всяк випадок. «В хазяйстві, – каже він, – все знадобиться».

Ось так ми й живемо з нашим татом.

І я не соромлюся того, що він бідний і ми з ним теж бідні. Адже тато завжди підкреслює, що бідність справді є не вада, а наше найбільше національне багатство. А тому й наша Україна – найбагатша у всьому світі. Навіть і серед африканців.

Ельвіна Скоробагатько,

учениця 5 класу власної школи-ліцею, теж бідна-бідна.

КОРУПЦІЯ НА ГРАНІ БАНКРУТСТВА

Під таким тривожним гаслом, що пролунало як набат, на планеті Ялмез відбувся надзвичайний, позачерговий з’їзд тамтешніх високо-поставлених берунів, на якому чиновнича еліта всіх державних рівнів і рангів вдарила в тулумбаси: ще вчора всемогутня і, здавалося б, монолітна, вічна й непохитна корупція ступила однією ногою на межу банкрутства!

«Якщо ситуація не зміниться на краще, не з’явиться світло в кінці тунелю, корумповані структури вимруть, як ще раніше повимирали динозаври та мамонти», – повідомляється у зверненні учасників з’їзду до урядових структур взагалі і до трудящих зокрема.

Вище чиновництво Ялмезу провело своє надзвичайне зібрання з єдиним питанням черги денної: як врятуватися? Як далі жити й виживати? Як, зрештою, брати, якщо вже ніхто нічого не дає?

Ситуація справді тупикова, тож питання на з’їзді ставили руба:

«Не бере лише той, кому не дають!»

«Не продається лише той, кого не купують!»

«Сьогодні у нас склалася парадоксальна ситуація, коли, на щастя, є кому продаватися, але, на жаль, уже немає покупців, є кому брати, але вже немає тих, хто дає. Точніше – у них уже немає що давати – народ Ялмезу збіднів геть до краю. І, як наслідок, гине корупція. Які кадри вимирають! Які беруни! То з ким же тоді залишиться многостраждальний ялмезний народ?»

Отож у зв’язку з різким зменшенням тих, хто дає (ялмезькою мовою – даван, на відміну від беруна – того, хто бере), дозволено в першу чергу брати лише заслуженим чиновникам, достойним із достойних, але навіть для них уже не вистачає даванів.

«Невже в нас чиновників більше, ніж народу?» – з тривогою запитували оратори. – Якщо це так (а це таки так!), то треба спішно збільшувати кількість даванів, себто трудящих. Бо що ж тоді нам робити? Вимирати? Бідувати? Але ж у нас сім’ї, діти…»

Промовці запитували з усією відповідальністю: куди дивиться верховна влада? До чого вона довела народ, який уже не спроможний «на лапу» (ялмезький сленг, не перекладається) давати?! Ось чому з’їзд наголосив: треба негайно допомагати народові, аби він мав що давати, аби рука давальна ніколи не збідніла. Справедливо ж бо сказано: дай і тоді воздасться! «Зрештою, – вигукували запальні оратори, – у нас демократія, і кожен має право давати, як кожен має право брати!..»

Є на Ялмезі почесне звання «Кращий берун року», тож треба увести, наголошували оратори, і його антипод: «Кращий даван року». І таких людей варто оберігати законом як релікт, підтримувати їх, надихати на все нові й нові давання (бажано було б давати чиновникам і наперед, авансом, на всякий, як кажуть, пожежний випадок, бо якщо ти сьогодні не гориш синім полум’ям, то це ще не означає, що завтра не будеш горіти!). Але, на превеликий жаль, нині на Ялмезі якщо й дають, то лише певної категорії ялмезки, але беруть у них здебільшого чиновники нижчого рангу, себто молодші, бо високопоставлені, перебуваючи в літах почесних, на таке давання вже не реагують…

Дбаючи про добробут трудящих, надзвичайний з’їзд берунів одноголосно ухвалив: «Рятуючи народ – врятуємося самі!»

Одночасно із з’їздом берунів у тій самій будівлі, тільки поверхом вище, відбувалося – теж позачергове і теж надзвичайне – зібрання тамтешньої Верховної Окуратури (термін, що з ялмезької не перекладається), покликаної боротися з берунами на державному рівні.

Дізнавшись про таке, ваш кор кинувся поверхом вище до високого чиновника Верховної Окуратури.

– Ви – боретесь? З берунами? Це – правда?

– Стопроцентна, – твердо відповів високий чин Окуратури. – У нас демократія: одні мають право брати, інші мають право з ними боротися. І ми боремося з берунами, ми їх викорінюємо і будемо нещадно виполювати з ниви нашого життя. Щоправда, у нас брак бензину, тому вже кілька років не маємо змоги виїжджати на боротьбу з берунами. До всього ж, аби якісно й рішуче з ними боротися, треба мати надійну не лише матеріальну, а й фінансову базу. Держава нас хоч і фінансує, але… Вже сто й один рік, як нам не виплачують зарплати.

– То як борються з берунами і як, зрештою, живуть ваші підлеглі?

– Бог допомагає,– скромно відповів чиновник. – Ну й ті, хто хоче аби ми… е-е… боролися з берунами. Ви ж самі розумієте: аби боротися з корупцією, треба мати оце саме… – чиновник потер пучку об пучку. – Втямили?

– Утямив, – зітхнув ваш кор і приречено запитав: – Скільки?

– Не скільки, а спершу розберемося, скільком, – поправив чиновник з боротьби з берунами. – Кому? Потрібним людям. Другому-третьому, п’ятому-десятому, аби вони змогли ефективно виконувати свої службові обов’язки, покладені на них Конституцією.

«Плакали мої відряджувальні», – зітхнув ваш кор. Але довелося давати… Кому? Ну… другому-третьому, п’ятому-десятому, на святу справу.

– Тільки ж як із корупцією боротися? – зітхнув високий чин, беручи у вашого кора «гуманітарну допомогу», – Якщо вона на Ялмезі вже перебуває на грані банкрутства… А не стане берунів, – ще тяжче зітхнув чин, – хто ж тоді нам даватиме на священну боротьбу з берунами?..

А ВИ ЧОГО БОЇТЕСЯ, ГРОМАДЯНИ?

Ніхто ще не бачив грому і не чув блискавки, але вони, як кажуть, в наявності – грім можна почути, а блискавку побачити. Тому й бояться їх – і не тільки діти. А ось, приміром, страх – ні побачити, /хоча, як запевняють бувалі, у нього превеликі очі і це, мабуть, так/, ні почути. Його можна лише відчути. Переживати почуттями. Але й цього досить, бо цим він – своєю невидимою сутністю – ще острашкуватіший. Бо ж відчуєш його, як надійде йому час, всіма фібрами душі, кожною клітиною тіла і; навіть, волоссям на голові – сторч, капосне, стає! Страх безликий, не має своєї парсуни-мармизи чи, даруйте, банальної пики-морди – то як його впізнати? Проте впізнаємо. Ще і як! А вже позбутися його, знайомого незнайомця, невидимки по-суті, ой не просто! /Навіть, чорт, нащо вже…чорт, а й той страхопудиться – наприклад, ладану, хреста, свяченої води/.

Отож і виходить, що з усіх почуттів людини найстійкішим і найвірнішим є почуття страху, що не залишає людину від дитинства й до старості. І людство в цілому – від первісних /чи яких там?/ часів і до наших днів, до епохи підкорення космосу, а втім, космонавти теж бояться. Одне слово, страх – вічний і незрадливий супутник, друг хомо сапієнса на всіх етапах його життя – особистого й суспільного, – за всіх формацій, що були, є і ще будуть. Тут вже хоч феодалізм, хоч соціалізм в купі з так і не збудованим в окремо взятій країні комунізмом, хоч демократія, а люди боялися, бояться і будуть боятися. Навіть за світлого майбутнього, якщо воно коли-небудь настане. Це радість-щастя можуть бути, а можуть і не бути, а ляк-переляк відчувають усі, тільки не кожен може зізнатися в тому. Безстрашних – хоч і є таке слово, – героїв немає. Принаймні, серед нормальних людей, а не серед фанатиків чи мумій. /А втім. героєм легко бути, а ти спробуй все життя бути простим трудівником, наприклад. хліборобом!/ І дарма пишуть, що «страх являє собою певні фізіологічні симптоми, які в людей з дужою нервовою системою або зовсім не з» являються /тільки де ж ти унас час їх здибаєш – з дужою нервовою системою? – В.Ч./, приглушуються або ж швидко зникають». І все ж не бояться за даними соціологічних опитувань ледь-ледь 6 відсотків. Але з одним суттєвим уточненням: на даний момент. Себто тоді, коли їм ніщо не загрожує.

В слов'янській міфології Страх – фантастична істота, що з’являється з вітром суховієм в центрі вихора – своєрідне язичеське божество, радше демон. А загалом – страхіття, страховище, страховидло, страхота, страховисько, страховіття, страховина, страхополох, страшило, страшило… Це все він – демон страху, фантастична істота, страхопудна й жахна! А ще – ляк-переляк. І тривога, і неспокій, і… Оніміння /побіління, пополотніння, заціпеніння,/ це все від нього, від страху. Превелике в нашій мові синонімічне гніздо на означення понять страху, бо люди постійно і стійко бояться. Наші пра-пра… слов’яни завжди були великими дітьми, тож страхалися всього: відьом, зміїв-гориничів, солов’їв-розбійників, песиголовців, різних дідьків, чудиськ, домовиків, лісовиків, польовиків, водяників. русалок, дідьків, чортів та бісів, упирів, перевертні в, демонів, мерців, вовкулаків, карачунів, чарівників… І, зрештою, недолі. А ще ж неврожаїв, засухи, злиднів, хворої грому-блискавки, каліцтва, смерті, баби з косою і взагалі, чи не всього того, чого й ми сьогодні у наш прагматичний вік боїмося.

Людині властиво боятися.

Страх – її вічний супутник, хоче вона того чи не хоче. За даними соціологічних опитувань, проведених серед різних верств населення – за віком, професіями та соціальними станами, – бояться сьогодні від малого до великого: маля впасти /як починає ходити/, залишитися без мами, боїться темряви чи виття вітру вночі, сусідського собаки, пізні ще – поганої оцінки, мами – тата, старшого брата, героїв мультиків чи казок, батькового паска…

А вже після десяти і далі; діти починають замислюватися над суттю життя і смерті, бояться приниження, втрати близьких, невідомості, контрольних робіт, іспитів, служби в армії…

Від сорока років і далі бояться смерті рідних і близьких. особливо дітей, безвиході, злодіїв, аварій, непотрібності: каліцтва, хвороб, дорожнечі, інфляцій, сніду, гніву начальства, втратити засоби до існування. Люди літнього віку, ті, що вже йдуть з ярмарку найбільше бояться /а розважити їх вже неможливо/ хвороб, каліцтва інвалідності, непотрібності, несправедливості, пожеж і звичайно ж, смерті, що в них уже не за горами…

У такому віці всяк час страх у вічі лізе і в душу лізе, хоч його ніхто й ніколи не бачив – як уже згадуваного грому чи блискавки. не чув, але незалежно від того, бачимо його чи ні, а він існує-гримить… І мова йде не про якихось там полохливих, не про фобії /нав’язливі страхи, що виникають всупереч волі хворого чи й здорового, наприклад, страх висоти/, що їм несть числа. От я, наприклад, теж боюся. Виходу на пенсію, що її ледве вистачить – я ж не депутат і не держчиновник, – оплатити квартиру, хвороби /а втім, якщо хвороба й помилує, то ліки залишать без їжі й засобів до існування/. За що ж тоді жити? І бодай хоч раз на день їсти – є такий пережиток в людей – їм ще й їсти треба бо дай раз на день і у щось зодягатися.

Так і живемо, постійно чогось боячись. От, наприклад, моя сусідка боїться зморщок, що так і сіються в неї на личку, наче там хто щоночі плугом оре, її кицька боїться сусідського псяюри, який у свою чергу боїться ветерана з нижнього поверху, бо той має звичку ходити з ґерлиґою і пускає її в хід, адже терпить собачого гавкоту, її чоловік – втратити потенцію, бо тоді рідна жіночка іншого знайде, а ще більше – роботу, тож перед начальством рота не розкриває і, ходять чутки, що його будуть скорочувати – за безініціативність…

А ви чого боїтеся, громадяни?