Текст книги "Царська охота"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

«А ТО Я ТОБІ ОДІРВУ ГОЛОВУ, А ТОДІ СКАЖУ, ЩО ТАК І БУЛО»

Це він так багатьом охоче й щедро обіцяв (майстер, як кажуть, на всі руки): я тобі, мовляв, голову одірву, а потів скажу, що так і було…

Взагалі, дивно. Чоловік написав з десяток чи й більше книг (оповідання, повісті, комедії, навіть роман) з десятками персонажів, які впереваж на ті часи були архіправильними, ідейними, зображеними чи не методом іконопису, сиріч соціалістичного реалізму, і всі вони забулися одразу ж по смерті свого творця (більшість ще й за його життя), і лише один з них – якийсь комічно-пришелепкуватий дивак з когорти швейків (власне, бандит за тодішньою термінологією) – не просто вцілів у пам’яті читачів та в історії літератури, а й навіть став зразковим сатиричним типажем. Принаймні, його ім’я стало прозивним, як у Гашека Швейк, хоч персонажі ці за масштабом і талантом їхніх авторів не порівняти. І завдяки цьому бандитові письменник уцілів в історії літератури, залишившись автором одного-єдиного образу (навіть не твору), на який він, мабуть, і надій не покладав…

Мова про Леоніда Юхвіда, харківського письменника, сьогодні добряче забутого творця красного (без іронії) письменства. Народився він 1909 року в с. Гуляйполі на Запоріжжі, помер у Харкові в 1968-му. Український радянський письменник (тоді неодмінно з таким майже сакральним доважком), член КПРС, учасник Другої світової, нагороджений орденом. Літературну творчість розпочав у 1927 році. Автор збірок оповідань «На життя» (1931), повістей «Мишко Конюшенко» (1946), «Вояка» (1953), «Оля» (1967), роману «Вибух» (1932), збірок п’єс «Комедії» (1954) та «Маленькі комедії». (Як розповідав авторові цих рядків один із старійшин нашої поезії (і гумору теж) Олекса Ющенко, був Юхвід товариським, вдатним до гумору, тож і сипав у компанії серіями анекдотів, з ним завжди було весело й просто – душа компанії, природжений гуморист). Ще видав у 1964 році книжечку «До побачення в травні». Оце, здається, й усе. Хоча й немало. За кількістю…

З усіх комедій Юхвіда випробування асом витримала лише одна. Та й то завдяки лише одному її персонажеві. Отож мова йде про «Весілля в Малинівці», героїчну, як визначено жанр, комедію.

Є на Харківщині селище міського типу з поетичним найменням Малинівка. Не відаю, чи вона стала прообразом Юхвідової Малинівки (мабуть, просто збіг у назвах), але сьогодні друга Малинівка – комедійна – відоміша за першу, реальну. Та Малинівка (Юхвідова), у якій влаштував останнє своє весілля отаман Гриціан Тавричеський. «Отаман, як ідіот, кожної суботи жениться і п’є спиртноє, а я повинен тут стояти, як на виставці животних», – це із скарги його ад’ютанта. Отого, що: «А то я тобі одірву голову, а потім скажу, що так і було…», або «Стій, стріляти будемо!..»

Але жодної голови він не відірвав (принаймні, в комедії) і ні в кого так жодного разу й не вистрілив, та й сам не любив, щоб і в нього стріляли («Для чого стріляти? Ще в око попадеш. Краще розійдемося красиво…»). Це він, Попандопуло, ад’ютант отамана Гриціана Тавричеського, чий загін захопив Малинівку.

Відомо, що він з Одеси, із знаменитої Молдаванки, хизувався червоним галіфе. В Червоній Армії такими штанами особливого крою, саме червоного, ідейного кольору, нагороджували найкращих командирів (революційна, так би мовити, відзнака), а він їх виміняв за один із семи кулеметів отамана Грицька, чи то пак, Гриціана Тавричеського, чиє воїнство, за словами всезнаючого ад’ютанта, складається «з абсолютно мирових хлопців – це факт. Щоб я пропав! Коні, правда, трохи гірші, а хлопці – форменні звірі, вроді мене». А загалом вояків «морд півтораста набереться». Але у зв’язку з тим, що «зараз у отамана нема золотого запасу, то деякі розбігаються. І правильно! Якщо так далі буде, я й сам розбіжуся в різні сторони. Хай Гриша сам жениться і сам весілля справляє. У минулому Попандопуло «служив на губернській виставці животних», а тепер не просто ад’ютант отамана, а й навіть його касир у ранзі міністра фінансів. «Плачу контрибуцію. Ось на. Що ти, що ти, справжні гроші, асигнації, сам робив. Ось підпис: ад’ютант і головний касир з фінансових справ».

Героїчна комедія (до неї краще підійшло б визначення: бутафорська) «Весілля в Малинівці» має аж 14 дійових осіб, але тільки він один. Попандопуло з Одеси, вийшов з-під пера автора не просто живим, колоритним – справжнім сатиричним образом. Решта героїв – ходульно-плакатні, мертвонароджені. Це просто маски, носії певних ідей, бліді тіні реальних людей.

«Весілля…» написане в жахливому 37-му – пік кривавих репресій, коли переможці бандитів Гриціана Тавричеського залили кров’ю захоплену країну, але бандитами чомусь не вважалися, навпаки – народною владою. Тож писати в той час комедію було нонсенсом, таким собі банкетом під час чуми. Друге її народження, цього разу успішніше, відбудеться через 30 літ, за рік до смерті автора, коли Москва екранізує «героїчну комедію», і вона почне тріумфальну ходу на кіно– й телеекранах. Дивляться її із задоволенням і сьогодні. Весела. А втім, стрижнем її все одно лишається він, Попандопуло з Одеси, що його так блискуче зіграв знаменитий Михайло Водяний – теж з Одеси, комік, народний артист СРСР, з 1954 року – актор одеського театру музичної комедії. В його доробку і Мишко Япончик («На світанку» О. Сандлера), і Галушка («Кому посміхаються зорі» Б. Александрова), і Яша Буксир («Біла акація» І. Дунаєвського), і… І чимало інших, не менш блискучих ролей. Але вершиною в його доробку все-таки став Попандопуло з музичної комедії «Весілля в Малинівці» концертмейстера, диригента і композитора Олексія Рябова, який ще року 1938-го створив веселу однойменну оперету, яка потім і лягла в основу московської екранізації. Попандопуло Михайла Водяного став еталонним, хоч бурлеск в екранній версії «Весілля в Малинівці» (як і в однойменній опереті) доведено до крайнощів. І не вина актора, який блискуче впорався зі своєю роллю, що загалом стрічка далека від досконалості. Це, власне, лубок, у якому плакатні персонажі діляться на два протилежні табори: праведників і грішників, чистих і нечистих, янголів та бісів, іконописних героїв і покидьків. Перші – це ті, хто, звичайно ж, за радянську владу (янголи), другі – ті, хто проти неї (негативи). Перші вийшли схематичними у своїй архіправильності, ходячими проповідниками прописних істин і чеснот, другі – живіші, цікавіші, але й вони шаржовані до невпізнанності. Загальна біда тодішньої літератури в тому й полягала, що «свої» – золото (такі собі ісусики), супротивники – паскуди з паскуд. Перші – вмістилища всіх чеснот, другі – карикатурні дурні; свої, зрештою, святі герої, другі – традиційні бандити. (Словникова цитата: «Бандит: про того, хто належить до контрреволюційної банди, ворожого війська, або про шпигуна, диверсанта і т. ін.»). Цікаво, що свої шпигуни та диверсанти такими не є, вони – благородні розвідники, ну ще – народні месники.

Першими в комедії (також в опереті та екранній комедії) виступають котовці. Це тепер ми знаємо, що червоні – та ще в роки розбурханої ними громадянської війни – були далеко не святими, не такими янголами, як їх заведено було зображувати в підцензурній радянській літературі. Це Попандопуло – бандит за тодішнім табелем про героїв – який тільки що, так і вигукує: «Стій! Стріляти будемо!», але ніколи не стріляє (взагалі, невідомо, чи він хоч тямив стріляти? Мабуть, таки ні, а червоні стріляли своїх (своїх чи не в першу чергу), хіба ж так – в ім’я р-революційної законності! Їхній ватаг Котовський, по суті, теж отаман з великої дороги, той же Гриціан Тавричеський, тільки по другий бік барикад. До сімнадцятого Гришка Котовський – розбійник, бандит, грабував (даруйте, реквізував) і вбивав не гірше за Грицька Тавричеського. В його офіційній біографії це соромливо прикривається рядком «підтримував боротьбу бессарабських наймитів», але, вчасно перекинувшись на бік червоних, з бандита й розбійника (недавно його син засвідчив у пресі: «Отец грабил исключительно по идейным соображениям». Але – грабував) став героєм громадянської війни, «видатним полководцем». На чолі 17-ї кавдивізії боровся з махновцями в Україні, з антоновцями в Росії, там і там жорстоко придушував селянські виступи, заливаючи кров’ю все на своєму шляху та устеляючи його трупами хліборобів – так він і долав кар’єрні висоти. У 1925 році в місті Бірзулі (Молдова, нині Котовськ) був, зрештою, вбитий своїми.

Ото був бандит і розбійник – чи то пак, експропріатор, борець за світле царство соціалізму, за правду і народу владу. Куди тому Гриціану Тавричеському з його наївними придурками (принаймні, так вони в тодішній літературі зображувалися), не кажучи вже про Попандопула. Останній порівняно з червоними героями – янгол. Ну, може, трохи пришелепкуватий. Безпритульна взагалі людина. Займався здебільшого дрібними крадіжками. Та й то не завжди вдало.

Якщо червоні ешелонами забирали в селян хліб, худобу, коней, а їх самих у кращому разі викидали з хат на мороз (з малими дітьми), а в гіршому – заганяли все тими ж ешелонами в «Сибір неісходиму» і ще далі, то Попандопуло зробив спробу в одного селянина стягнути чоботи («Скидай!.. Скидай – раз, скидай – два. А то я тобі одірву голову, а потім скажу, що так і було»), але голови не одірвав і чоботи так і не зумів стягнути, себто експропріювати. Та ще з другого спробував стягнути «спинджак»: «Сам поносив – дай поносить другому», бо ж босий був та без піджака. Але й тут його чекало фіаско, тож бандитування його насправді виявилося геть дилетантським.

У Малинівці, де мало відбутися чергове весілля Гриціана Тавричеського (бутафорське), Попандопуло похизувався кольтом і навіть трохи пофілософствував: «Поспішайте жити, дорогий хлопчику. Ловіть момент! Як казав один мій знайомий король – апре ну хоть потоп!»

Він і поспішав жити, хоч у нього – як той поспіх, так і саме життя – виходило комічно, карикатурно. Як точно визначилася одна героїня комедії, селянка Комариха, коли котовець Яшка вчив її якомусь несусвітному танцю («Сільвупляйте, місьє і мадам…»): «Хіба ж це танець? Це ж просто страм!..» Ось таким танцем було й саме життя Попандопула. Але в його стилі і дусі – по-іншому він жити не вмів і не міг. Був ніби бандитом, але нікого не зачепив, сам усіх боявся. Хоча й невтомно радив: «Хапайте щастя в обидві жмені!» Проте сам, як кажуть, ухопив шилом патоки, спіймавши, звичайно ж, облизня. Коли запахло смаленим («Мені щось не подобається тутешній режим» – а кому він і коли подобався?), спробував було взяти ноги в руки, та потрапив у полон до котовців і був ними поставлений до стінки. Але, розстріляний, він ожив назавжди на сторінках Юхвідової комедії, щоб уже більше ніколи не вмирати. Сам жив і свого не вельми відомого (пізніше й просто забутого) творця оживив. Бо коли б не він, безпритульний бомж, невдаха Попандопуло – тепер один з найкращих сатиричних образів української комедії – хто нині пам’ятав би, що був такий письменник Леонід Юхвід? Виходить, що й один-єдиний персонаж, вдало створений, може порятувати свого творця, бодай і середніх здібностей, від забуття.

«У ЦІЙ ПЕЧЕРІ ЖИВ ЗМІЙ ГОРИНИЧ…»

Якщо Батьківщина Дракона (міфологічного крилатого й вогнедишного змія, у християнських легендах йому відповідає злий дух) – Японія, Китай, Корея та деякі інші східні країни, то Змія (Горинича та інших його товаришів з подібного поріддя) – Київська Русь.

Отож, у рік Дракона годилося б поговорити про… руських Зміїв. Бо на Слов’ян-Русі-Україні Дракони, слава Богу, ніколи не водилися (хіба що двоногі – цього добра й нині до гибелі! – але це вже, як кажуть, слова з іншої пісні), тож русичі їх у живі очі й не бачили, але, щоб не відставати від, так би мовити, віянь часу, створили собі щось подібне – крилатого змія.

Що ми сьогодні знаємо про це – істинно руське – поріддя гадів? Одне з пояснень до терміну «змій» гласить: казкова істота з крилами і зміїним тулубом, наділена надзвичайною силою, «замінник» драконів на Русі. Як свідчить один давній український переказ, змій сім год живе гадиною, другі сім год – полозом (рід неотруйних змій, родини вужевих завдовжки метрів з чотири), а треті сім год (увага!) – змієм (ось він, г-голубчик!) з крилами. Та не якимись там, а – завбільшки з вітрякові! Навіть відомо (все з тих же прадавніх переказів), що головний Змій русі жив, як йому й належить по чину, в столиці. Де саме – спробуємо розібратися.

Оповідка «Кирило Кожум’яка» починається рядком, що «…був коло Києва змій, і кожного разу посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину». Правда, є ще легенда про те, що «колись недалечко од Сквири (містечко Київської області, райцентр на річці Сквирці. – В. Ч.) жила люта змія; робила вона багацько лиха людям, – кажуть, що вона буцімто тільки і їла, що хлопців та дівчат молодих. Що не робили, щоб врятуватися від цієї лютої змії – так ні! Нічого не пособляє!» Але ми в своїй оповідці сквирську змію – цур їй та пек! – чіпати не будемо, з нас вистачить і київського Змія. А родовід його (званого ще Гориничем) сягає в середину XІ століття, а точніше – в рік 1055-1, коли в степах лівобережжя Дніпра з’явилося, витіснивши звідти печенігів, нове лихо русі – половці. Правда, перша зустріч з войовничими кочівниками закінчилася миром, але вже через п’ять чи шість років розпочалися безконечні війни («Се бысть первое зло на Руську землю от поганых безбожных враг»), що тривали – з переміннім успіхом і незначними перервами на замирення – майже 200 років.

Серед войовничих половецьких ханів, що затято шарпали Русь (згадаймо бодай таких, як Боняк, Шарукан, Ітлар, Кітан, Атрак, Куря, Котян, Белука, Кончак та Коб’як), особливо відзначився розбійними нападами Тугоркан – недарма русичі і в своїх літописах згадували його чи не найчастіше – щось із п’ять разів! Удостоївся за свої набіги. Був він, до всього, ще й тестем київського князя Святополка Ізяславича (руські князі охоче одружувалися з дочками своїх віковічних ворогів, хоча своїх дочок за ханських синів не віддавали ніколи).

«У рік 6602 (1094) учинив Святополк Ізяславич мир з половцями і взяв собі за жону дочку Тугоркана, князя половецького». (Його онука пізніше стане жоною князя Андрія Володимировича).

Але й родичання з войовничим і непримиренним ханом триклятої Куманї не порятувало Русь від нових набігів степовиків. Ставши тестем руського князя, невгамовний (і треба віддати йому належне, відважний та метикований, хитрий та підступний) Тугоркан не припиняв набігів на вотчини свого тестя (хоч ми й родичі, мовляв, але діло є діло), аж доки ті набіги доконали і його самого. У травні 1096 р. під Переяславом, куди «прийшов Тугоркан, тесть Святополків… місяця травня у тридцять перший день і став довкола города…» Врешті-решт «учинив у той день Господь, – повідомляє далі «Літопис руський», – спасіння велике: місяця червня, у дев’ятнадцятий день переможені були іноплемінники. І князь їхній Тугоркан убитий був, і син його, і інші князі многі тут упали. А назавтра знайшли Тугоркана мертвого, і взяв його Святополк яко тестя свого і яко ворога. І привізши його до Києва, погребли його на Берестовім на могилі, межи дорогою, що йде на Берестове, і другою, що йде в монастир (Печерський)».

Там десь і досі тліють – як ще не зотліли кістки лютого Тугоркана. Він так дозолив за свого ханства нашим прапращурам, що вони Святополкового тестя інакше, як Змієвичем, і не прозивали. З цим «титулом» і в новій личині й увійшов Тугоркан до руського народного епосу, ставши разом з іншими своїми ханами уособленням лихих сил під іменням Тугарина. (Зрештою, тугоркани таке тоді чинили, що на Русі їхні спустошливі набіги сприймали як Божу кару за гріхи). В народному епосі (билинах, казках) цей Тугарин Змієвич (син змія) – високий, яко дуб, між плечима у нього навкісний сажень (приблизно 216–248 см), між очима можна стрілу покласти (десь 70–90 см); свистів він по-зміїному, а з пащеки його то іскри снопами вилітали, то полум’я шугало, а з вух дим валив – страховисько, одне слово! Спробуй з таким злом поборотися. Але нічого, наші славні прапращури і не з такими билися!

Відтоді й почало половецьке лихо виступати в руських літописах в личині змія. (Про перемогу у 1103 р. Володимира Мономаха над степовиками сказано, що він «сокруши глави змієвыя»). Як став половецький хан Тугоркан по своїй загибелі в руських билинах та переказах Тугарином Змієвичем, так і започаткувалися на Русі крилаті вогнедишні змії. Тоді нашими прапращурами й був створений цикл народних казок про Зміїв з однією, трьома, п’ятьма, сімома, дев’ятьма і навіть дванадцятьма головами, що пожирали людей, а найлютіший серед них – поруч з Тугарином – став нині добре нам відомий Горинич (Горинич – від горя), ворог руських богатирів і, як справедливо зазначає один з істориків, збірний образ половців.

Отож, багатоголовий крилатий Горинич як з’являвся в небі – грім тоді гримів (навіть при ясній погоді), блискавиці спалахували. Крила він мав здоровенні, тож, входячи до хати, знімав їх. У цей час і треба було його перехрестити – тоді буцімто зникала його сила. Рецепт ніби й надійний, але сьогодні «гориничів» стільки розвелося, що й не нахрестишся на всіх!

Отож, як з’явилися на Русі такі змії, то їх треба було десь і поселяти. Але де? Та, ясна річ, у печерах, вже ж не в княжих теремах. Печер у Києві, як запевняють спеціалісти, сотні й сотні, але для відвідування відкриті лише Лаврські, Китаєвські та Звіринецькі. За даними Музею історії Києва (власне, його сектора спелеоархеологічних досліджень відділу «Київ-підземний») вже зібрано дані про 300 печер (є де змієвому кодлу розгулятися!) в надрах української столиці. Творцями печер вважають ченців, які заривалися вглиб землі, аби сховатися там від суєти гріховного світу і молитися за спасіння своєї душі. Тож київські ченці створили грандіозні підземні комплекси, яким – так вважають спеціалісти – немає у світі аналогів (ґрунти київських гір для цього добре підходять). Тепер печери досліджують, поступово вивчаючи їх, а то й відкриваючи нові. Так, на Лук’янівці (історична місцевість у Шевченківському районі нашої столиці) знайшли одну прадавню печеру, яка буцімто – якщо вірити історикам – є найдавнішою за часом у Європі. Зветься вона Змієвою. А що, коли там і жив Змій, званий на Русі Гориничем? А втім, за переказами він таки там і жив, адреса, як кажуть, точна.

До речі, хоч Змій, а до жіночої вроди і він був небайдужим (а втім, хто до неї може бути байдужим?). Зрештою, жінка його й згубила – стара, як світ історія, що не раз потім повторювалась і ще буде повторюватись та множитись. Пригадуєте переказ «Кирила Кожум’яка»? Горинич необачно закохався в княжу дочку, яку кияни привели йому на чергове снідання. А захопившись, обмовився: подолати його може лише одна людина у всьому тодішньому світові – Кирило Кожум’яка, який у Дніпрі мне шкури… Зрештою, Кирило Кожум’яка і вгепав булавою триклятого Горинича! Щоб знав, як довіряти красуням!

Так ось, цей спокусник жіноцтва (вважалося, що Змій дуже любив літати до тих вірних дружин, які сумували в розлуці за чоловіками), душогуб і руйнівник, мешкав на Лук’янівці в печері – недарма ж вона звідтоді зветься Змієвою. Отож і думається: чи не час уже на вході до Лук’янівської печери пригамселити табличку: що так, мовляв, і так, у цій печері жив Змій Горинич? Певні, що туристи (та й просто цікаві) так і повалять подивитися на підземні Змієві апартаменти. І кожен з острахом подумає: а раптом Горинич і досі там живе? Га? І Кирило Кожум’яка досі з ним змагається?..

До речі, про Кирила. Що не кажіть, а таки колоритний був чоловік, отой змієборець, такого нині ще треба пошукати, та чи й знайдеш подібного? Бо якщо Зміїв і нині чимало (не перевелося ще подібне гаддя в Україні), то на Кожум’як у нас постійний і гострий дефіцит – вседержавний. Тож годилося б поставити біля печери на Лук’янівці (чи, може, в урочищі Кожум’яки) скульптурне зображення цього відважного змієборця, захисника простого люду. А чому б і ні? Тим більше, коли стільки різних гориничів і тугаринів розвелося. Правда, живуть вони нині не в печерах, але це вже, як кажуть, інша тема…

ТО ЩО Ж ВОНО ТАКЕ – ЩАСТЯ?

Виявляється, це всього лише «стан цілковитого задоволення життям, відчуття глибокого вдоволення й безмежної радості, яких зазнає хто-небудь».

І як усе просто! Встав ти, приміром, одного ранку, потягнувся, кави попив, ще збадьорився і знічев’я сказав собі: а годі мені нидіти й скніти! Починаю відчувати «глибоке задоволення та безмежну радість від життя» – пора й мені щасливим ставати.

Дай Боже!

Щоправда, і Поте був правий, коли писав:

 
Спочивають добрі люде.
Що кого втомило:
Кого – щастя, кого – сльози,
Всіх нічка покрила…
 

Щодо першого покриття – щастям – ми нічого не маємо, а ось щодо сліз… Доведеться їх вигнати з нашого буття.

Хіба що залишити їх для одного випадку – сміху. Щоб вони тільки від нього, голубчика, набігали. Від сміху.

А втім маємо ще й добродіїв-антагоністів – песимістів та оптимістів. У перших світобачення «сповнене тільки безнадії» та ще й «недовіри до майбутнього», тому вони мають схильність «бачити у всьому тільки погане»; у других – життєрадісне світобачення, що спирається на віру в щасливе майбутнє, успіх, тож у них «схильність у всьому бачити позитивне, світле».

І від такого поділу – на песимістів-оптимістів, – людству ніде подітися. Бо це – як ніч і день. Хочеш ти цього чи ні, а ніч неодмінно змінюється днем і навпаки.

Але ж є і просвіток. Вперше за роки незалежності у нашій країні оптимістів з’явилося аж втричі більше, ніж запеклих песимістів.

Такі дані соціологічного опитування, що його провів у 110 населених пунктах всіх областей України і Криму (було опитано 2000 чоловік) Київський міжнародний інститут соціології.

І ось – увага! – його результати: 22,9 % респондентів на запитання, чи вважають вони себе щасливими, відповіли «так». Та ще 26 % – «швидше так, ніж ні».

І лише 10,4 % вважають себе нещасливими.

А число задоволених життям людей зросло за останні 5 років з 6.6 % аж до 32 % і майже зрівнялося з числом незадоволених. Останніх – 34 %.

То хто ж ми такі, українці?

Щасливі чи нещасливі – як навзагал? Песимісти чи оптимісти?

Оскільки оптимістів стало більше аж втричі, то це вселяє… оптимізм. Білі й справді вже перемагають темних. Але й останніх ще чимало – біля сорока відсотків невдоволених життям. І з ними щось треба робити, адже вони всю бадьору звітність нам тягнуть униз. Очевидно найкраще (і – найрадикальніше) – ощасливити їх. Поголовно! Цим і має зайнятися наш уряд. Себто, нарешті й для уряду нашого знайдеться робота.

Ось тільки як їх, нещасливих, ощасливити? Як песимістів перевести в ранг оптимістів?

Підвищувати, скажете ви, якість життя в Україні. Можна. В деяких країнах так і роблять тамтешні уряди, але, звісно, на жаль, роблять лише для своїх громадян. А втім, підвищувати якість життя в Україні, це аж надто складно й морочливо. Простіше прийняти постанову: з такого-то числа місяця біжучого року всіх громадян України вважати такими, що не обділені щастям-таланом. А тому провести з усіма виховну роботу і переконати кожного громадянина в тому, що удачливим все ж таки краще бути, ніж навпаки.

А якщо деякі й після цього впруться на своєму (закоренілі песимісти) – що тоді робити? Правильно, проявити рішучість. В ощасливленні безталанних.

Слава Богу, маємо й приклад для наслідування.

У 1918 році більшовики Росії, побувши щось із рік біля захопленої ними влади, вирішили ні багато, ні мало, а всіх… ощасливити. Одним махом. Тож прийняли таку доленосну і разом з тим архірадикальну ухвалу:

«Железной рукой загоним человечество к счастью!»

І правильно. Так з ним і треба, з людством! Саме воно й не додумається попертися до щастя. Щоправда, чим все це закінчилося – відомо. Але ж не треба опускати руки. Що з того, що в більшовиків перший млинець пригорів. (Як, до речі, й решта). Можна й нам спробувати. Ось тільки залізної руки в нас, на жаль, немає. А без неї – чим поженеш інертне людство до примусових гараздів?

Хіба що до широкої – як колись любили апелювати – громадськості звернутися.

А вже вона знає (завжди знала), як діяти і що робити.

«Ми, мешканці такого-то будинку по такій-то вулиці такого-то міста, на загальному зібранні обговоривши ситуацію з ощасливленням нашого міста, підтримуючи таку вкрай необхідну нашому народові ініціативу уряду, ухвалили:

а) з 1-го числа біжучого місяця вважати себе щасливими!

б) Тих же несвідомих мешканців, які відмовляться себе такими вважати, негайно відселити з нашого будинку й, можливо, з самого міста, аби вони своїм безталанним нидінням не псували всенародної кампанії по ощасливленню нашого народу!»

За все тим же, вище згадуваним, опитуванням, 40 % українців сподіваються, що 2003 рік буде кращим для них особисто і для їхніх сімей. 32 % вважають, що рік буде кращим і для всієї України. Проте погіршення для держави чекає кожен п’ятий (20 %), а 13 % готуються до найгіршого.

Отже, загалом 33 відсотки населення треба спішно оздоровлювати – всього тільки й клопотів для нашого уряду.

А тому, за роботу, товариші, панове-братове і добродії, по ощасливленню рідного народу!

Не забуваймо: щастя – це те, без чого людство поки що не може обійтися. Принаймні, нам, люди добрі, все ж таки бажано хоч іноді, а бути щасливими.