Текст книги "Пригоди Румцайса"

Автор книги: Вацлав Чтвртек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

10. Як Румцайс допомагав мисливцю Робатку заряджати рушницю

Одного дня збирала Манка ягоди на просіці, коли раптом бачить – жене від Їчина якась бабця. Край спідниці підхопила у жменю, з щиколоток тільки порох сиплеться. Жене як навіжена.

– Ой людоньки, що ж це діється!? Це ж вони проти самого боженьки йдуть! – вигукувала вона біжучи.

Манка вкинула жменьку ягід у дзбанок із кори та й питає:

– А що ж такого сталось у Їчині?

Баба спішилася на хвильку:

– Лечу мерщій до Кбелніце, щоб і вони взнали про новину. Пан князь покликав у гості графа із Шпаєра, а той привіз із собою залізного зайця!

А той заєць і справді бігав, морщив ніс і взагалі поводився, як живий, тільки ж увесь він був із заліза.

Незадовго перед тим узяв їчинський князь до себе на службу молодого мисливця. Звався він Робатко, і був то чоловік лісові на втіху. Кулю мав тверду, постріл вірний, а серце добре.

На цього мисливця Робатка і натрапив Румцайс, коли той сидів на пеньку і зажурено дивився собі в капелюх.

– Що з тобою, Робатку? – запитав Румцайс.

– Турбує мене, Румцайсе, залізний заєць, – відповів Робатко. – Щось цей граф із Шпаєра замислив лихе.

– Коли в тебе тільки цей клопіт, то я піду послухаю, що про це балакають, а потім усе тобі розповім.

Коли Румцайс прийшов до Їчина, князь і княгиня разом із шпаєрським графом сиділи в альтанці. Румцайс став за кущами малини і почав дивитися, що і як. Граф саме показував залізного зайця. Як той стриже вухами, як спить із розплющеними очима і як зривається з місця від найменшого шелесту.

Князь і княгиня вигукували весь час по-німецькому:

– Ніхт гезеен!

Мовляв, такої речі ніхто ще ніколи не бачив.

Але князь заздрив графові за залізного зайця і тому сказав:

– Якби ваш заєць та потрапив на очі моєму мисливцю Робатку, той би підстрелив його з першого пострілу.

Княгиня помахала носовичком, що це саме так.

Граф із Шпаєра засміявся у рукавичку:

– Ну що ж, хай ваш Робатко спробує. Даю йому три постріли.

Пан князь розгнівався, що граф стільки собі дозволяє.

– Коли заєць не впаде навіть з третього пострілу, – вигукнув він, – хай пан граф забирає мого Робатка у свій Шпаєр!

А княгиня гордо поглянула на гостя.

Далі Румцайс уже не чекав. Тихим розбійницьким кроком повернувся він з малинника в ліс і там усе розповів Робатку. Мисливець зблід, наче місяць на небі.

– Я знав, що до цього йдеться, – сказав він. – Тільки біда, що жодному мисливцю не під силу встрелити залізного зайця.

– Авжеж, дробом, як простого зайця, його не візьмеш, – кивнув головою Румцайс.

Робатко сумно вдарив рукою по рушниці.

– І свинцевою кулею теж ні. Нею залізного зайця не проб'єш.

– Заряди залізною, – порадив Румцайс.

– Залізної я навіть у Градці не дістану, – безнадійно зітхнув мисливець Робатко.

У той день, коли мали стріляти в залізного зайця, князь і княгиня посідали в шкіряні крісла край просіки, а граф із Шпаєра схилився осторонь на коліно біля клітки з зайцем. Мисливець Робатко тим часом заряджав свою велику рушницю дробом для диких кіз.

Румцайс із Манкою на ту пору вже стояли там нишком за деревами. І Ціпісек з ними на той випадок, якби треба було раптом кудись швидко дати знак.

Пан князь потер два пальці об коліно і сказав:

– Ти, мисливцю, добре знаєш, що робити. Тільки-но княгиня махне хусточкою, пан граф випустить зайця з клітки, і ти влучно вистрелиш у нього.

Граф із Шпаєра відкинув гачок на клітці, пружини в залізному зайці запрацювали, і він пострибав через просіку, петляючи на всі боки. Робатко водив за ним дулом рушниці, наче чорним оком. Але коли рушниця плюнула вогнем і пролунав постріл, бідного Робатка мало не посікло дробом, який відскочив од залізного зайця.

Граф і каже князю та княгині:

– Для мого зайця вам було б підшукати іншого мисливця. – Завів він зайця назад у клітку і засміявся в рукавичку: – Коли цей Робатко переведе дух, може спробувати ще раз.

Пан князь погрозив Робатку пальцем і гукнув:

– Подумай добре, перш ніж вистрелити вдруге.

Поки Робатко міркував собі, Румцайс за деревами тихенько сказав Ціпісеку:

– Діла не буде, поки ти не приведеш сюди вогневика.

Ціпісек повернув личко в один бік, у другий, відчув, де найтепліше, і побіг туди. За хвилину повернувся разом із вогневиком.

– Свинець тут не бере, витопи мені залізну кулю, – сказав йому Румцайс.

– На це мені треба червоний камінь, – заяскрів вогневик.

Румцайс нахилився і подав йому шматок залізної руди. Вогневик здушив руду в кулаці, і за мить поміж пальців у нього потекло залізо. Він злив його в ямку у землі і подмухав туди холодним зворотним подихом. От і вийшла з цього залізна куля. Румцайс нишком перекинув її Робатку і гукнув:

– Заряджай!

Коли з клітки знову вибіг залізний заєць, Робатко стрельнув по ньому вдруге. Залізо брязнуло об залізо, але графове виявилося міцнішим. Куля відскочила від зайця, наче її відбили.

Граф підняв кулю, покрутив на долоні і кинув на землю.

– Залізною стріляєш? – сказав він Робатку. – Все одно це тобі допоможе, як коропу дишло. – І додав, звертаючись до князя: – Панові князю доведеться розпрощатися з мисливцем.

Князя обсипало люттю, мов жаром, і Робатко поблід, як весняний листочок.

– Ти бач, і залізна куля не допомогла, – зітхнув Румцайс. – Що ж тепер?

– А ось це, – тихенько промовила Манка і всунула вогневику в кулак такий самий червоний камінь і ще стебельце розрив-трави.

Вогневик розтопив руду своїм великим жаром, зліпив з неї кулю і обдмухав зворотним подихом. А Румцайс знову крадькома перекинув її Робатку.

Вибіг із клітки залізний заєць, і Робатко стрельнув по ньому в третій раз.

– Прокляття! – закричав граф із Шпаєра.

Розрив-трава пробила зайцю залізну шкуру, і куля прошила його наскрізь. Заєць перекотився через голову і зостався лежати на землі.

Рештки залізного зайця шпаєрський граф одніс до годинникаря Семерада. Та тільки марно він носив, бо нічого вже тому зайцю не пособило.

11. Як Румцайс урятував Маркетку від жениха

Одного ранку почувся від їчниської дороги гуркіт і брязкіт карети.

Румцайс якраз сушив над вогнем вологу від роси бороду.

– Ану ж бо, Манко, поглянь на ту карету, щоб я знав, яке панство їде до Їчина, – промовив він.

Манка побігла стежкою і, коли карета під'їхала, помахала коням перед очима стеблом осоки й вигукнула:

– Тут Румцайсова застава, і кожен має сказати, хто він і куди прямує!

Кучери це знали і зупинили коней. У віконечку карети відгорнулася завіса, і визирнула панночка, гарненька, як із цукру.

– Хто ти така? – спитала Манка.

Панночка чемно вклонилася.

– Я графиня Маркетка і їду до їчинського пана князя на запрошення.

– А чого? – знову спитала Манка.

Графиня вихилилась аж по пояс і прошепотіла:

– Бо мене там чекає жених.

– То це той шпаєрський граф, який гостює у нашого князя! – сказала Манка і торкнула коней стеблом осоки, щоб їхали далі.

А Румцайсові потім розповіла про ту панночку.

Коли графиня Маркетка приїхала до їчинського замку, варта біля брами тільки абияк привітала її, бо разом з нею не їхала торба з золотими дукатами. Із вікна другого поверху визирнула одним оком княгиня і гукнула:

– Ну, йди вже швидше нагору, граф тебе чекає.

Граф із Шпаєра вже сидів гам, і вуса в нього були так гостро закручені, що він міг би забивати їх замість гвіздків. Уклонився граф рвучко, аж стільчик, на якому він сидів, відлетів убік. Маркетка, вже налякана трохи Румцайсовою заставою, злякалася ще дужче.

Були там також князь та княгиня, і вигляд у них був такий, ніби вони про все вже домовилися. Княгині Маркетка видалася такою простою, що вона до неї навіть не заговорила по-французькому.

– Це граф із Шпаєра, – промовила вона, – який хоче на тобі женитись.

– І я це схвалюю, – освятив пан князь повішу своїм словом і повів княгиню у сусідні покої.

Графові Маркетка дуже сподобалась. Він одважував їй поклони і так притупував каблуком, що луна гриміла аж під стелею.

А що він при цьому повертався на всі боки, то зачіпав кінчиками вусів Маркетчині мережива. Коли граф уже досить натупався і навклонявся, сів він і почав чекати, що Маркетка йому відповість.

Дівчина всміхнулася і промовила:

– Я боюсь, коли тупають ногами. І розірване вічко на мереживі сама підтягти не вмію, а покоївки в мене немає. Тому я не можу вийти за вас заміж.

Тут до зали зайшли із сусіднього покою князь та княгиня і сказали:

– Ми вже наказали готувати весілля. А раз наказали – так воно й буде.

Нікого ні про що не питали, тільки пальцем показували, яке хто діло має робити:

– Щоб усе діялося по-благородному, Маркетка залишиться тут, у замку, а граф із Шпаєра вирушить зараз до заїзду біля корчми «Місто Гамбург». Завтра, у ту хвилину, коли зійде сонце, граф прийде просити Маркетчиної руки і повезе молоду в кареті до Шпаєра.

Надвечір ішов собі Румцайс повз їчинський замок. Раптом щось закапотіло згори на його капелюх. Це з верхнього вікна вихилилася графиня Маркетка; з її очей падали сльози.

– Хто тебе зобидив, Маркетко? – гукнув знизу Румцайс.

– Я за нього не хочу виходити, – прошепотіла Маркетка.

– Коли не хочеш, то й не підеш! – крикнув Румцайс.

Повернувшись до печери, Румцайс звелів Ціпісеку не пустувати, а Манці сказав:

– Ох і мудру штуку треба мені придумати! І як я це зроблю – сам не знаю!

Уже зовсім смеркло, коли йому трохи розвиднилось. Погукав Румцайс Ціпісека і звелів:

– Біжи на суху просіку і передай мій наказ вогневику! Хай біжить прямо на вершечок гори Зебін, стане там і прислухається. Як почує, що я вистрелив з пістоля, хай на хвилину загориться червоно, як мак. І навіть іще червоніше – як сонце.

Графові із Шпаєра не терпілося, звісно, повезти до себе наречену. Тому він виліз у заїзді на горище і всю ніч визирав у слухове віконце, коли небо на сході зачервоніє. Раптом з боку Ржаголецького лісу щось бухнуло, ніби хто вистрелив із пістоля, і над Зебінською горою заяскріло червоне сяйво.

– Ага! – мовив сам собі граф, поспішив до замку і кинувся по сходах угору, просто в покої. Увірвався в один і закричав:

– Гут морген! [21]21
  Доброго ранку! (нім.)


[Закрыть]Вже світає, і я прийшов по наречену!

Роздивившись краще, побачив граф, що в покої стоять два ліжка. На одному – княгиня в нічній сорочці, а на другому – пан князь у ковпаку.

– Звольте вставати, – почав будити їх шпаєрський граф. – Уже сонечко зійшло.

– Та де воно, те сонце? – позіхнув у подушку пан князь.

Граф підштовхнув його до вікна.

– Ондечки, над тією горою.

– Нічого я там не бачу, і княгиня теж! – вигукнув пан князь, і на очі йому набігли сльози від того, що він марно вдивлявся у той бік.

Над горою справді нічого не було, і граф із Шпаєра почухав собі потилицю під перукою.

А княгиня почала кричати, що її даремно збудили серед глухої ночі.

– От він і не дістане нічого! – нарешті відрубав пан князь і заліз під перину. – Хіба що взнає, якою дорогою їхати із замку.

Сторожа біля брами показала графові, де найближча дорога назад до Шпаєра.

Графиню Маркетку вирядили туди, звідки вона приїхала, їхала вона назад весела й по дорозі сама спинилась на Румцайсовій заставі. Був там Румцайс і ще якийсь чоловічок – увесь із перепеченої глини.

– Ось кому, Маркетко, ти мусиш гарненько подякувати, – сказав Румцайс.

– Хай краще мене не торкається, – добродушно промовив вогневик. – А то ще попече собі пальчики.

12. Як Румцайс наказав, а Ціпісек вистрелив трьома жолудями

Якось сидів Румцайс перед печерою і вчив Ціпісека, як заряджати пістоль трьома жолудями.

У цей час повіяв од Відня дужий вітер.

Румцайс і каже:

– Не знаю чого, але цей вітер мені не подобається.

А вітер той віяв з імператорських покоїв – камердинери забули зачинити двері проти вікна.

Сам імператор замислено сидів на троні. Наказав він принести собі жменю горіхів, полускав їх усі і промовив:

– Пунктліх [22]22
  Точно! (нім.)


[Закрыть]за три тижні в мене будуть імператорські іменини.

В ту ж мить підскочив перший маршал і сипнув, мов із рукава:

– Найкраще буде, коли на день народження перед вашою імператорською величністю проїде військо на конях!

Але імператор помахав рукою в рукавичці з діамантовим перснем:

– Це вже було позаторік.

Тут підскочив другий маршал:

– Хай вистрелять із дев'яноста гармат!

Імператор промовив «Пуф!» і більше не хотів того й чути.

Третій маршал не міг нічого придумати.

Нарешті озвався слуга, що мастив петельки на дверях:

– Хай ваша імператорська величність звелить спіймати вогневика. Як пустять його поночі в сад, ото буде дивовижа! Проти неї ракети й фейєрверки все одно що пшик.

– О, це може бути, – мовив імператор, стяг рукавичку з діамантом, і кивнув мізинцем третьому маршалові, щоб той не байдикував.

Маршал написав цілу купу листів, де розпитував про вогневиків, і скоро дізнався, що в Ржаголецькому лісі живе вогневик, з якого могла б вийти гарна забавка для імператора.

У Румцайса в носі довго ще лоскотало від віденського вітру. Через це і бродив він лісом і не встеріг вогневика.

А сталося це ось як. Незабаром приїхав з Їчина залізний віз, на якому возять гранати. На передку поряд з їздовим сидів капрал, тримаючи на колінах мішечок із сирового полотна. За возом пригинці йшло шестеро солдатів, і кожен ніс мішок, вимочений у свяченій воді. На узліссі капрал наказав спинитись і витрусив із свого мішечка на пеньок шмат сірки. Потім усі вони поховалися.

Сірка манить вогневиків, хоч би до неї треба гору перейти. Прибіг вогневик, ухопив грудку сірки і почав смоктати, наче цукерку. Аж тут капрал засурмив, як в атаку. Солдати повискакували із своїх схованок і кинулися на вогневика. Навалились на нього і хрест-навхрест хльоскали мішками, змоченими свяченою водою, аж поки його перемогли. Поклали вогневика у залізний віз, капрал показав на себе та шістьох солдатів і промовив:

– Оце буде від його імператорської величності сім медалей!

Їздовий хльоснув коней, але слабенько, щоб вони не гнали, і щоб вогневик по дорозі до Відня не висох на вітрі та не спалахнув.

За хвилину прийшов на просіку Румцайс, побачив сірку, якої не доїв вогневик, і сумно промовив:

– Ось що надмухав отой віденський вітер!

Прудкою розбійницькою ходою повернувся Румцайс до печери.

– Збери мені, що треба, в дорогу, – сказав він Манці. – А ти, як захочеш там їсти, кажи не «хліб», а «брот», – промовив до Ціпісека.

Узяв Румцайс сина за руку, кинув за пазуху шмат розбійницького коржа, якого спекла Манка, і вони вдвох рушили в дорогу, тримаючись весь час проти віденського вітру.

Рано-вранці заграли у Відні музики пробудку, аж черепиця посипалася з дахів.

До обіду імператор святкував день народження тихо й спокійно. Тільки вистромлював з вікна руку в рукавичці з діамантом, коли люди гукали йому «слава».

Опівдні імператорові вже не терпілося. Ледве проковтнув вій жайворонкову ніжку і облизав пальці, як закричав:

– Слуги, ану швидше вдягайте мене. Піду дивитися на вогневика!

Прибігло троє камердинерів і троє зброярів.

Камердинери убрали імператора в м'якеньку одежу, а зброярі нагвинтили на нього залізні штани і залізну кірасу [23]23
  Металічний панцир, який захищає груди від удару холодною зброєю.


[Закрыть].

Поверх неї імператор одяг іще золотий панцир. Капелюх у нього теж був залізний, як до бою. Це на той випадок, якби вогневик розпалився дужче, ніж для параду. І коня імператор узяв закутого в залізо. Виліз на нього й виїхав із палацу точно в ту хвилину, щоб прибути в парк, коли настане вечір.

У парку вже все було приготоване. Товсті й худі графи та князі, тендітні графині та княгині вже стояли там, щоб подивитися, як імператор буде тішитися вогневиком. І троє маршалів на конях, щоб усьому давати лад. І три ескадрони драгунів із бочками, повними води, щоб загородити дорогу вогневику, якби він раптом шаснув, куди не треба.

Бідолаха вогневик щулився з холоду на залізному возі.

Імператор крикнув:

– Ну, я вже милостиво дивлюся!

Перший маршал відкинув засувку, і вогневик скочив із залізного воза.

А саме в цю хвилину підійшов і Румцайс із Ціпісеком. Поставали вони осторонь за троном, і Румцайс промовив:

– Оце тобі, Ціпісеку, пістоль. Гарненько заряди його трьома жолудями, як я тебе навчив.

Тим часом троє маршалів махнули туди-сюди шаблями – і драгуни почали ганяти вогневика на моріжку перед імператором. Спершу він розгнівався тільки до рожевого кольору. Але потім заіскрився дужче й дужче і нарешті запалахкотів, як венеціанська ракета. Сипав іскрами, вистрелював петардами і вибухав так голосно, що луна йшла по всьому Відню.

Імператор сидів на троні, ляпав залізними рукавицями і кричав по-німецьки:

– Ах! Ах!

Коли вогневик став фіолетовий, драгуни полили його водою із бочок, щоб трохи заспокоївся.

– Оце вже мені не подобається. Наш вогневик може застудитись, – промовив Румцайс. – Та й взагалі нічого мені тут не любе. Мабуть, настав тепер мій час.

Допоміг він Ціпісекові навести заряджений трьома жолудями пістоль і сказав:

– Стріляй, Ціпісеку, наче троє розбійників одразу!

Ціпісек і вистрелив, наче троє розбійників одразу. Всім трьом маршалам жолуді відбили каблуки зі шпорами. А коні їхні застрибали, захвицали – і дванадцятьма копитами розігнали увесь той парад.

Лишився тільки імператор на троні, бо не міг устати в залізних штанях, кірасі та золотому панцирі. Сидів і дивився, як Румцайс із Ціпісеком повели вогневика назад до Ржаголецького лісу. І син, і батько обмахувалися капелюхами, бо від вогневика пашіло жаром.

13. Як Румцайс вистукував п'ятою розбійницькі сигнали

Одного дня зламалася ложка, що її Манка принесла у посаг до розбійницької печери. Румцайс гукнув Ціпісека і звелів йому:

– Біжи-но до водяника Волшовечека, попроси в нього півчерепашки. Я прилаштую до неї сосновий держачок, і буде в мене нова ложка.

Ціпісек побіг до озера і, прибігши, злегка збурив воду. На цей знак Волшовечек завжди виходив. Але сьогодні озеро лежало мертве, самі тільки водомірки ганяли по воді. Ціпісек глянув ще на шлюз край озера й повернувся додому.

– Волшовечека там немає, заставка піднята на чотири кілочки, і вода біжить куди там! – доповів він Румцайсові.

– Волшовечек обачливий водяник і не дав би воді марно бігти, – стурбовано сказав Румцайс.

А Манка порадила:

– Краще тобі, Румцайсе, самому глянути, що там діється.

Коли Румцайс добрався до озера, води з-під заставки вибігло ще більше. Румцайс опустив заставку, озирнувся навколо і побачив у траві сліди. Поміж ними стрибали горобчики і клювали грудочки борошна. Румцайс подивився, в який бік ведуть сліди, і сказав:

– Тут видно пальці мельника з долини.

І пішов до нижнього млина. Вже за півмилі, хоч вікна у млині були зачинені, почув Румцайс, як свариться мельник.

– І яка це вража личина мені спинила воду?

Румцайс зайшов і питає:

– Яку воду?

Мельник вдарив об землю ковпаком так, що з нього витрусилося борошна на півпаляниці.

– Яку? Та звісно, що з лісового озера!

Румцайс хвилинку подивився, як ходять млинові жорна, і спокійно промовив:

– Це я.

– Ну, то ти ж мені ту заставку і назад піднімеш, – пихато сказав мельник.

Румцайс ніби й не до нього:

– Спершу мені треба знати, хто підняв був заставку на чотири кілочки.

Мельник ударив себе кулаками в груди, і з його куртки знову вилетіло борошна на цілий пиріг.

– Я!

На млинове колесо вилилася з лотоків остання вода, і млин зупинився. Настала гнітюча тиша. Потім Румцайс промовив:

– А ти хіба не знаєш, що в цю пору вода мусить мати спокій? А хто її надто термосить, той усім шкодить.

– Шкодить чи не шкодить – мені байдуже! – відрубав мельник, як сокирою, і мерщій побіг до озера, щоб знову підняти заставку на чотири кілочки.

– А ти питався Волшовечека? – крикнув навздогін йому Румцайс.

Мельник не відповів. Тільки показав рукою, щоб Румцайс облишив оті свої лісові повчання.

Тим часом, як мельник біг до лісового озера, Румцайс розглянувся у млині і побачив, що підлогу хтось ніби покропив водою. Мокра доріжка вела сходами вниз, до борошняних засіків під жорнами.

– Є там хто внизу? – крикнув Румцайс.

Ніхто не відповів.

Румцайс опустився сходами і почав простукувати засіки.

Перший озвався глухо: був повний намеленого борошна. Та коли Румцайс підняв ляду на другому, він побачив: на голому дні щось лежить. То був шматок тіста, але воно дихало, немов бродило.

– Дуже мені дивно, щоб отут тримали тісто! – промовив Румцайс.

Він устромив у тісто мізинець, і за нього враз щось ухопилося.

– Пусти, Волшовечеку, це я, – спокійно сказав Румцайс і зробив у тісті маленьке віконечко, щоб водяник міг визирнути. Питати нічого не треба було. Волшовечек одразу розповів:

– Це все мельник! Заманулося йому більше води на колесо, а я не дав. Тоді виманив він мене на сухе місце, упіймав личаною мотузкою і взяв води, скільки схотів. А потім кинув мене сюди, у засік. Тепер має собі на млинці, а я тут пропадаю!

Та на цих словах ляда над головами в них бухнула, і на неї впав важкий засув. Це зробив мельник, який повернувся від лісового озера.

– Тепер ви у мене там обидва. І води в мене завжди буде стільки, скільки я схочу!

Румцайс подивився вгору, подивився вниз і спокійно промовив:

– Було б шкода, мельнику, якби я тобі розвалив млина силою. Краще я у тебе посиджу.

Мельник приладнав іще замок на ляду і, заспокоєний, пішов собі. Та тільки-но прорипіли його кроки по сходах нагору, кивнув Румцайс Волшовечеку і сказав:

– Спершу я, а потім ти.

І він постукав п'ятою, але не міцно, як трамбовкою, а так, ніби вистукав якийсь знак.

Коли минуло вже шість хвилин, а Румцайс не повертався, мовила Манка Ціпісекові:

– Ану біжи та поглянь обережненько на заставки біля озера.

Біля заставок нікого не було, але по озеру пробігали хвилі.

Ціпісек придивився і прочитав на воді розбійницьке повідомлення: «Ціпісеку, витягни заставку на десять кілочків. Але гляди мені – тільки на хвилинку!»

Ціпісек так і зробив. З озера в ту ж мить ринула хвиля – здорова, наче хата. І побігла просто до нижнього млина. Ціпісеку оббризкало п'яти водою, і він ледве встиг одскочити.

Добігши до млина, хвиля розбилася об ґанок, облизала все навкруги своїм язиком, і трішки води увірвалося вниз, до комірки з борошняними засіками.

– Ну, тепер твоя черга, – мовив Румцайс водяникові Волшовечеку.

Для водяника тепер усе було просто. Він умочив пальці в воду і зробив ними кілька дивних рухів. Замок сам відімкнувся, засув спав, і вони опинились надворі.

Тут уже Волшовечек міг порядкувати водою, як хотів. Пустив він усю її на млинове колесо. І колесо закрутилось так стрімко, що аж вигоріло у втулках.

– Хотів ти багацько води, от і дістав, – сказав Волшовечек мельникові.

А мельник стояв там і бив шапкою об землю, бідкаючись, що його млин мало не згорів од води.

Відніс Румцайс Волшовечека до лісового озера й кинув у воду. Водяник скликав до себе коропів, ті пооб'їдали з нього тісто, і він знову став такий, як і був.

Потім Румцайс витер долоні об штани, узяв Ціпісека за руку і п'ятою вистукав Манці сигнал, що вони вже йдуть додому.