Текст книги "Пригоди Румцайса"

Автор книги: Вацлав Чтвртек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

Вацлав Чтвртек
ПРИГОДИ РУМЦАЙСА

_{Переклад з чеської ОЛЕГА МИКИТЕНКА}

_{Малюнки ЮРІЯ СЕВЕРИНА}

_{Перекладено за виданням: Vaclav Ctvrtek. Rumcajs. «Albatros», Praha, 1970.}

_{Vaclav Ctvrtek. О Rumcajsovi a loupeznickem synku Cipiskovi. «Albatros», Praha, 1973.}

Частина перша
Розбійник Румцайс

1. Як швець Румцайс став розбійником

У місті Їчині, в комірці під баштою, вже дев'ять років шив і лагодив черевики швець Румцайс. На своєму ремеслі він знався і що робив – то робив людям на радість.

Молоточком на маленькій колодці підбивав Румцайс черевички дівчатам; для жінок і чоловіків мав він колодки більші і молоток важчий. А коли треба було підбити чоботи їчинському війтові Гумпалу, брав швець Румцайс ті чоботи і йшов у кузню.

– Позич мені ковадло і молот, – просив коваля Штанцла, натягав чобіт на ковадло і бив по ньому молотом.

Це того, що ноги в Гумпала були здоровенні, як у слона. Гумпал страшенно пишався ними і звертався до них: «Ой ви мої славні війтівські ноги!» Через ті ноги знали Гумпала в усіх навколишніх містах і селах, аж по Младий Болеслав, і через ті шановні ноги, власне, й війтував він уже вісім років у Їчині.

Оце починався дев'ятий рік, коли раптом передав Гумпал наказ:

– Хай прийде швець Румцайс, мені потрібні нові черевики.

Румцайс зітхнув, поклав у кишеню свого зеленого фартуха паперовий метр, щоб зміряти війтову ногу, перекинув через руку шмат червоної іспанської шкіри із міста Кордови та й пішов до ратуші.

Війт уже сидів у кріслі в тій залі, де завжди засідав магістрат. Одна нога в нього була роззута і лежала на подушці. Подушку тримали четверо слуг, якими командував бурмистер Фіштула. А навколо стояли дванадцять засідателів магістрату і захоплено дивилися на війтову ногу.

– Оце нога так нога! – пихато промовив війт Гумпал до шевця Румцайса, тільки-но той увійшов і поворушив у його бік великим пальцем. Та Румцайс ноги не похвалив, а сказав:

– Нога у вас таки чималенька, але я бачив і більшу.

Війт аж губу прикусив од злості.

Дванадцять засідателів магістрату непомітно вислизнули із залп, бо знали: за мить буде біда. Четверо слуг на чолі з бурмистром Фіштулою заплющили очі й затулили вуха, щоб нічого не бачити й не чути.

– У Градці бачив я більшу ногу, – вів далі Румцайс, поклавши на стіл червону кордовську шкіру і готуючи паперовий метр. – Ота нога справді велетенська! А на вашу ніжку я пошию черевичок простісінько, ви й бублика з'їсти не встигнете.

Війт Гумпал почервонів, наче та кордовська шкіра, а тоді зразу поблід, мов папір. Потім знову почервонів і знову поблід.

– Що це з вами, пане війт? – стурбовано запитав Румцайс.

Гумпал налився фіолетовим кольором, зірвався з крісла, схопив дорогу іспанську шкіру, подер її на стьожки і пожбурив у вікно.

А Румцайса погнав у двері. На порозі Румцайс зупинився:

– За що ж ви мене штовхаєте?

– За образу ноги пана війта, – поважно відказав Гумпал, немов приклав міську печатку.

Зібрав Румцайс внизу під ратушею рештки кордовської шкіри і мовив сам до себе: «Добре, що хоч на дитячі капці лишилося». Але душу йому ятрили жаль і прикрість.

Коли Румцайс повернувся до своєї комірчини під баштою, він побачив, що двері зачинені і на них висить замок. А по обидва боки дверей стовбичать війтові стражники.

– Що ви тут робите? – запитав Румцайс. – Я своє добро сам стережу.

Стражники показали на двері. Там висів папір з написом:

«ЗА ОБРАЗУ НОГИ ПАНА ВІЙТА ЗАЧИНЕНО АЖ ДО САМОЇ СМЕРТІ».

Отут уже Румцайс розгнівався.

– Я гарячий чоловік, – сказав вій стражникам, – і ви мене не присилуєте кланятися війтовій нозі!

Стражники відступили трохи і націлили на Румцайса рушниці.

– Як це ви ще гармати не притарабанили? – всміхнувся Румцайс. – Побачимо, що з цього буде!

Стражники в ту ж мить настромили на рушниці багнети, стали по обидва боки від Румцайса та й повели його з собою.

Пройшли вони містом, проминули поле і дісталися до узлісся. Це був Ржаголецький ліс. Тут стражники сказали Румцайсові:

– Біжи собі до лісу, а в Їчин щоб не ступив і ногою!

– Чий це наказ?

– Війта Гумпала.

Румцайс ступив поміж дерева. За хвилину з лісу пролунав голосний крик:

– Якщо війт думає, що я від нього все терпітиму, мов та підметка, то він помиляється! Ми ще побачимо, чия візьме!

Усе це сталося напровесні. А коли весна вже відцвітала, війтові Гумпалу спало на думку піти до лісу – порахувати молодих зайців.

Узяв він записник і олівець, взувся в міцні мисливські чоботи та й вирушив у путь. Іде – і скрізь йому честь та шана за його славетні ноги. В місті люди вклоняються, за містом камінці самі відкочуються з дороги. Із кущів молоді зайці визирають і вигукують номери, якими вони записані у своїх метриках:

– Перший! Другий! Третій!..

А війт іде й записує їх.

Нарешті дістався він до Ржаголецького лісу і зайшов у нього. Дерева перед ним схиляються, боровики шапочки скидають.

Коли ж Гумпал втомився, підрахував він зайців у записнику і вирішив дати своєму змореному війтівському тілу спочинок. Приліг він під ялинкою і одразу став сопіти носом, щасливо усміхаючись і дивлячись на кінчики своїх знаменитих ніг. Поринув він уже в перший солодкий сон – аж раптом щось забубоніло йому в ліве вухо:

– Отепер побачимо!

Гумпал прокинувся і глянув на всі боки – що б воно могло бути?

Ніде нікого. Ані билиночка не ворухнеться.

Зненацька щось знову забубоніло – вже у праве вухо:

– Отепер побачимо, Гумпале!

За мить ці слова залунали і спереду, і ззаду, і від ялинкових заростей, і від просіки:

– Отепер ми порахуємося з тобою, пане війт!

Гумпал крутив головою, ніби вона була в нього на підшипниках. Ніде нікого!

Зрештою війта знову здолав сон. Раптом гілки розсунулися і поряд з Гумпалом став швець Румцайс. Та як же він змінився! Підборіддя обросло густою бородою, і в бороді гніздився рій лісових бджіл. На голові – капелюх із букової кори. Куртка – із клаптиків червоної кордовської шкіри. Штани усі в дірках, ремінець ледве тримається, а за ремінцем – пістоль із широченним дулом, наче кульок. Тільки черевики нові та гарні.

Румцайс зробив крок і зупинився біля славетних ніг війта. Оглянув їх, а тоді легенько, як швець, і спритно, як розбійник, стяг із Гумпала чоботи.

Потім ще раз мовчки подивився на могутні ногн війта в смугастих панчохах і вщипнув Гумпала за великий палець.

Війт прокинувся і злякано скрикнув:

– Ой, боже ж мій, розбійник!

– З вашої волі, пане війт! – сказав Румцайс і показав – Ондечки дорога з лісу до Їчина, пане війт.

Тихо гойднулися гілки ялинок, і Румцайс зник, ніби ніколи його тут і не було.

– Ох і дивний сон мені приснився, – пробурмотів війт, підвівся й хотів обтрусити коліна. І не повірив власним очам! З землі на нього дивилися дві велетенські ноги в самих смугастих панчохах.

– Ну й нехай, – люто просичав Гумпал до кущів. – Я й так дійду, Румцайсе. Але начувайся – матимеш ти завтра перед собою князівських гармашів.

– Тру-лю-лю! – весело засвистів у кущах розбійник Румцайс.

Гумпал зробив крок у бік Їчина – і зойкнув. Ступив ще крок – і вибухнув прокльонами. Його знамениті ноги не звикли ходити в панчохах! Гумпал спотикався об каміння, камінці ніби самі підкочувалися йому під ноги. Навіть вони вже не шанували його ніг…

Отак шкандибав війт лісом, полем, а тоді й вулицями Їчина. Люди від сміху мало животи не порвали:

– Дивіться! Дивіться! Війт плентає в самих панчохах!

А далі було ще гірше. Гумпал так понабивав собі невзуті ноги, брівши лісом і полем, що на великому пальці виріс у нього здоровий червоний мозоль. І чим дужче журився війт, тим веселіше позирав той мозоль на жінок, що повихилялися з вікон.

І то був для Гумпала початок кінця.

Він проминув браму з баштою і вийшов на майдан. Там чекали на нього засідателі магістрату; найстаріший з них сказав:

– Гей, Гумпале! Твої ноги вже не знамениті й не величні, отже, настав кінець і твоєму війтуванню в Їчині.

А далі сталася з Гумпалом іще одна пригода. Коли він дибав через ринковий майдан, із вікна замку визирнув їчинський князь, який жив там із своєю княгинею Майоленою. І князю, і Гумпалові було чого гніватися. Панові князю нагорі, Гумпалові внизу. Проте скинутий війт шанобливо закричав у вікно:

– Покірно повідомляю пана князя, що в Ржаголецькому лісі дивні порядки!

– Куа? [1]1
  Що? (фр.)


[Закрыть]– мовив по-французьки князь і приклав собі до вуха долоню, наче морську мушлю.

– У пана князя в лісі завівся розбійник Румцайс, – поскаржився Гумпал і підняв ногу в смугастій панчосі.– Треба послати на нього військо!

Проте пан князь слухав і чув тільки те, що казав йому імператор. Все, що казали інші, влітало йому в одне вухо, а вилітало в друге. Тож не встиг Гумпал перейти майдан, а вже пан князь забув про нього.

Так би воно й лишилося, якби княгині Майолені наступного дня не закортіло поласувати білими грибами.

2. Як Румцайс переміг князівських гармашів

Пригода з Гумпалом сталася у вівторок, а в середу княгиня Майолена сказала пану князю:

– Мон шер [2]2
  Любий (фр.)


[Закрыть], мені хочеться білих грибочків!

Князь давно вже забув про Гумпалову скаргу. Він покликав мисливця Пінскера і звелів йому:

– Маршрут – по гриби, напрям – Ржаголецький ліс.

Пан князь і мисливець Пінскер пішли в ліс. В лісі князь забігав од дуба до бука, показуючи паличкою з чорного ебенового дерева:

– Ось тут, Пінскере. І отут! І отам поглянь!

Мисливець, ставши навколішки, обмацував землю, чи не сховався де гриб під листям.

Та ніде не було жоднісінького грибочка.

– Звідки ж тут узялися ямки від грибів? – дивувався мисливець Пінскер. – Неначе хтось щойно повибирав боровики.

– Менше балакай! – гнівався пан князь і постукував паличкою по деревцях. – Шукай іще!

У Пінскера вже заболіли коліна, та й князь незабаром ледве тяг ноги.

– Глянь, Пінскере, іще під тим дубком.

Мисливець підбіг до молодого дубочка, сягнув рукою під гілля і раптом – фррр! Звідти вилетів зяблик. Лишилося на землі гніздечко, а в ньому шість маленьких яєчок. Мисливець ні в сих ні в тих дивився на яєчка, але пан князь ступив просто до гнізда, повибирав яєчка одне за одним на долоню, глянув на них у лорнет, кивнув головою і защебетав по-французьки:

– Шарман, делісьє, [3]3
  Любо, чудово! (фр.)


[Закрыть]о-ля-ля!

– Яке ще там о-ля-ля? – пролунав раптом незнайомий голос. – Ніяке не о-ля-ля, а звичайна князівська сваволя! Пташка злякалась і вже не повернеться до гнізда, а яєчка прохолонуть, і в них загинуть шестеро пташенят.

Князь аж сіпнувся з несподіванки. Обернувся – за ним розбійник Румцайс, а в руках у нього повно білих грибів. Тут князь і пригадав, як йому Гумпал скаржився.

– Про зяблика ти турбуєшся, – уїдливо мовив він, – а красти мої білі гриби тобі не соромно! Схопити Румцайса й кинути в тюрму! – вигукнув він люто.

Та Румцайс приклав до носа долоню з розчепіреними пальцями, помахав ними і сказав:

– А оце ти бачив?

І зник.

Пан князь поклав яєчка назад у гніздо і заволав, аж листя на дубочку зашелестіло:

– Ну, начувайся, Румцайсе! Пошлю на тебе військо! Клятий розбійник!

Потім князь кивнув Пінскеру і хутко помарширував з лісу до Їчина, щоб не встиг охолонути його гнів.

У Ржаголецькому лісі стихло, молоді дубки розпростували зім'яті гілки. Румцайс вийшов із схованки і засвистів, мов у тоненьку дудочку – кликав зяблика до покинутого гнізда. Та пташка не прилетіла, бо пан князь її геть настрахав. Дивився, дивився Румцайс на шість зябликових яєчок та й руки опустив.

Так і натрапила на нього русалка Андулка, що жила у полі під Ржаголцем. Вона прийшла у ліс зібрати пахощі конвалій і, побачивши Румцайса, мовила:

– Гай-гай, Румцайсе, очима яєчок не нагрієш! Треба подбати про них інакше.

Та Румцайс не знав, що йому робити, ще ніколи жоден розбійник не виводив зябликів із яєчок. Спершу він заховав яєчка собі під капелюх, де тепліше, потім – у кишеню й за пазуху. Та Андулка щоразу говорила:

– Не можна. І так не можна! Ти ж їх поб'єш, ти їх подушиш, ти їх потовчеш.

Румцайс зрештою так розгубився, що простяг руку до пояса по пістоль і одне по одному опустив туди всі шість яєчок, наче монети у карнавку. Потім обережно заткнув пістоль клоччям.

– Отак, може, й годиться, – сказала Андулка і побігла далі в ліс шукати своїх двоюрідних сестричок – лісових мавок, щоб ті показали їй, де ростуть конвалії.

Пістоль, заряджений шістьма яєчками, Румцайс засунув знову за пояс. Та ледве зробив він кілька кроків, як у Їчині засурмили військові сурми, і луна від них линула аж у Ржаголецький ліс.

– Пан князь слів на вітер не кидає,– промовив Румцайс. – Оце ж він піднімає солдатів.

А в Їчині на майдані сурмили у сурми і били в барабани; князівське військо марширувало і готувалося до походу.

Із замкового вікна похмуро позирав князь і гукав униз:

– Гармати зарядити чорним порохом і залізними ядрами! Щоб мені застрелити Румцайса!

Гармаші зарядили три гармати, запрягли коней і помчали імператорською дорогою до Ржаголецького лісу.

Їчинські дівчата бігом подалися купувати чорні хустинки.

– Бідний Румцайс!

Пономар із костьолу святого Якуба бив у жалобний дзвін.

Солдати тим часом доїхали до Ржаголця. Навели гармати, капрал ступив три кроки вперед і закричав:

– Гей, Румцайсе, вилазь із лісу, нам треба тебе застрелити!

В лісі нічого не поворухнулося, тільки пташка-зяблик кликала і кликала сумно своїх діток.

Командир гармашів погукав удруге, а потім утретє.

Після третього разу заблик замовк, а з лісу вийшов Румцайс. Руку він тримав на пістолі і підходив до солдатів ближче і ближче.

– Стій і далі ані кроку! – закричав капрал. – Будемо стрілять насправжки, не допустимо промашки!

– Та добре вже, стоятиму тихо, щоб через мене князівське військо не осоромилось, – відповів Румцайс. Став він біля куща шипшини, розставив широко ноги і потягся за пістолетом. Солдати навели на нього гармати, і він теж націлився на них. – Будемо рахувати до трьох.

На слові «три» натиснув Румцайс курок, а гармаші смикнули за шнури гармат. Але шнури були задовгі, і Румцайсів пістоль вистрілив раніше. Постріл був неголосний, пістоль пшикнув – та й усе. Князівські солдати чекали кулі в серце, та з пістоля вилетіли один за одним шість зябликів. А сьома пташка ту ж мить покликала їх до себе на узлісся.

Зяблики посідали на гілках і заспівали. Голосочки у них були ніби із срібла відлиті. Вони так гарно співали, що зразу привабили польову русалочку Андулку і шість її двоюрідних сестер – лісових мавок.

Солдати покидали свої гармати, побігли до вродливих дівчат і запросили їх танцювати.

Про той бал гармашів і лісових русалок розповідають у Їчині до сьогоднішнього дня.

3. Як Румцайс замкнув князя у башті

На буковій гілці сиділи дві сороки, а під деревом Румцайс варив розбійницьку юшку.

Старша сорока і каже:

– Чи це не той?

А молодша:

– Та, мабуть, він.

– Авжеж, це я, – кивнув Румцайс і підкинув у вогонь полінце. – А що там таке?

Сороки повели його на узлісся. На старому дереві Румцайс побачив папір, списаний великими літерами:

«РУМЦАЙСЕ, ЯКЩО ТИ НЕ ПРИЙДЕШ У ЗАМОК, ЩОБ ЗАГРАТИ НА СОПІЛКУ В ЗАМКОВІЙ БАШТІ, – ТИ БОЯГУЗ!»

А внизу стояв підпис самого князя.

Румцайс засміявся в бороду, аж загули там лісові бджоли:

– Пан князь хоче мені щось устругнути за тих гармашів, яких я пустив танцювати з мавками!

– Нікуди не ходи! – крикнула йому старша сорока.

А молода додала:

– Там тебе схоплять!

Румцайс тільки знизав плечима.

– Треба йти. Я мушу заграти на ту сопілку, щоб не зганьбити розбійницької честі.

Та спершу він зайшов до своєї розбійницької печери. В кутку на поличці лежала шкіряна торба. Була вона наче звичайна, але водночас і особлива. Не лежала спокійно, а то надувалася й більшала, то випускала повітря і ставала плисковата. Здавалося, торба була жива.

Румцайс узяв торбу і вирушив до Їчина.

Поки Румцайс жив у лісі, виросла в нього борода майже до пояса, а волосся спустилося аж на плечі. Тож усі люди на нього озирались.

– Так я і до замку не доберуся, – сказав сам собі Румцайс і завернув до перукаря Довбалика. Сів у крісло, кинув капелюх на вішалку і звелів:

– Підстрижи мені бороду і чуприну.

Коли Довбалик в'їхав ножицями у Румцайсову бороду, там щось загуло, і з бороди вилетів рій лісових бджіл.

– Ой лишенько! – розгубився Довбалик. – Я краще візьмуся за ваш чуб.

Він вліз гребінцем у Румцайсову чуприну, але звідти визирнула пташка і весело зацвірінькала.

– Що ж робити? – розвів руками Довбалик.

– Не хвилюйся, Довбалику, – сказав Румцайс. – Дай мені якусь скриньку і клітку.

Струсили вони бджіл у скриньку, а пташку посадили в клітку. Але тепер Довбалику заважала торба в Румцайса на колінах. Вона то надувалася, як волинка, то зморщувалася, мов суха слива.

– Та не зважай ти на неї,– заспокоював перукаря Румцайс. – Там у мене вітер, – я наловив його на узліссі.

Довбалик заспокоївся.

– Чи не бажаєте проглянути газетку? – люб'язно запропонував він, щоб усе було так, як має бути в порядній перукарні.

І перукар дав Румцайсові газету, надруковану готичними німецькими літерами.

Румцайс утупився в неї і побачив таку саму об'яву, яка була прибита до бука. А під об'явою намальована картинка: у круглій замковій башті лежить на столі сопілка, на яку мусить Румцайс заграти.

Перукар Довбалик показав кінчиками ножиць на картинку.

– Не ходи туди, Румцайсе. Пан князь, мабуть, наставив тобі якусь хитру пастку.

Тим часом у замку пан князь разом із княгинею Майоленою були зайняті дивовижною роботою.

Княгиня тримала відерце з білою фарбою, а пан князь малював квачем доріжку на баштових сходах угору аж до тієї кімнати, де лежала сопілка. Така сама доріжка вже вела від Довбаликової перукарні до замкової брами. Намалював її князівський лакей Фріцек.

Коли доріжку домалювали до сопілки, сказав князь:

– Ма шер, тепер ідіть до своїх покоїв, бо тут відбуватимуться небезпечні речі.

Княгиня пішла. А пан князь покликав Фріцека, поставив його за відчинену половинку залізних дверей, які вели в кімнатку, і наказав:

– Атансьйон! [4]4
  Увага! (фр.)


[Закрыть]Коли прийде Румцайс і заграє на сопілку, миттю зачини за ним двері. Та міцно!

Фріцек став за дверима, пан князь сховався за чорну завісу в передпокої і вже наперед радів, сміючись у хусточку:

– Хе-хе, а ручки на цих дверях немає! Зате є на них міцний замок, який може відчинити тільки один знаменитий слюсар, що живе аж у Фландрії!

Тим часом чепурно підстрижений Румцайс вийшов із Довбаликової перукарні і ноги його наче самі прикипіли до доріжки, намальованої на тротуарі. Іде Румцайс, в одній руці у нього клітка з пташкою гойдається, у другій – скринька з бджолами. А торба з вітром висить на шиї.

Пройшов він через браму й намірився по доріжці через майдан. Так би й дійшов до малої замкової башти, але перед самісінькими ворітьми пташка в клітці закричала. Кричить і кричить.

– Тут щось не так! – промовив Румцайс, повернув назад на майдан і сховався за круглим басейном, повним джерельної води. Звідти він став стежити за князівським замком. І невдовзі збагнув, що на нього чекає якась пастка.

А панові князю вже не сиділося в малій замковій башті. Він крутився за чорною завісою і без угаву нагадував Фріцеку:

– Тільки-но Румцайс заграє – міцно зачини двері!

Але Румцайса піддурити – річ не проста. Він послав наперед пташку, щоб вона все роздивилася. Пташка тричі облетіла навколо вікон у башті, повернулась до Румцайса і розповіла, яку пастку наготував князь.

Румцайс почав думати, як йому виплутатись із, цієї халепи. Нарешті надумав.

Відчинив він скриньку з бджолами і гукнув:

– А киш!

І весь рій полетів просто до замку.

Потім Румцайс зняв з шиї торбу з вітром і розпустив шворку. З торби вилетів тоненький синюватий вітрець. Румцайс показав йому на башту, і вітрець повіявся до відчиненого вікна.

А пан князь за чорною завісою аж ногами тупав з нетерплячки, аж йому в очах миготіла ота біла доріжка, якою мав прийти Румцайс.

І раптом із башти залунало:

– Ф'ю-і-іть!

Це озвалася сопілка, коли в неї дмухнув синюватий вітрець.

– Ф'ю-і-іть! Ф'ю-і-іть!

Сопілка свистіла чимдалі дужче.

– Ф'ю-і-іть! Ф'ю-і-іть! Ф'ю-і-іть!

Князь визирнув з-за чорної завіси і загукав до Фріцека:

– Як може Румцайс грати на сопілку, коли він не пройшов по доріжці, що я її сам малював?!

– Раз цього не знає сам пан князь, звідки мені знати? – озвався за дверима лакей Фріцек.

– То я сам гляну! – мовив князь і вбіг до кімнатки подивитися, що діється з сопілкою.

Та в цю мить до башти влетіли бджоли, закружляли над сходами, знайшли Фріцека за дверима і кинулися на нього. Фріцек чкурнув за паном князем до круглої кімнатки. А щоб бджоли не змогли влетіти туди, зачинив за собою залізні двері.

Ручок ті двері не мали, а замок був привезений аж із Фландрії. Нелегко буде вибратися з башти панові князю і Фріцеку…

А Румцайс, сидячи за басейном, зітхнув з полегкістю. Випустив він пташку з клітки, вітрові дозволив майнути під самісіньке небо і зачекав, поки бджоли знову залізуть йому в бороду. А потім пішов собі імператорською дорогою до Ржаголецького лісу.