Текст книги "Пригоди Румцайса"

Автор книги: Вацлав Чтвртек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 15 страниц)

34. Як Румцайс змусив попрацювати велетня Цумштайна вдруге

Якось їчинський князь почув, що у його величності імператора в саду є яблуня, біля якої з кожного боку стоїть гренадер із зарядженою гвинтівкою. Ту яблуню доглядає сам імператор. Восени він обкопує її золотою лопаткою, а весною бере білі рукавички і сам махає бджолам, щоб сідали на квіти. Коли достигає перше яблуко, імператор наказує вистрелити з гармати і тільки потім з'їдає його.

– Таку яблуню і я хотів би мати, – заздро зітхнув їчинський князь, аж його атласний каптан взявся брижами на плечах.

Почула це княгиня, покликала лакея Фріцека і звеліла йому:

– Поїдеш у Відень і принесеш зернятко з яблуні його імператорської величності. Більше нічого в мене не питай, а вправляйся сам.

Фріцек приїхав до Відня, але й гадки не мав, як узятися до діла. Став він проти палацу і так стояв три дні. На четвертий день відчинилося в палаці вікно. До вікна підійшов імператор: він гриз яблуко. Фріцек показав йому язика. Його імператорська величність розгнівався, затупав ногами і пошпурив яблучним качаном у Фріцека. А той вхопив качан, загорнув у шовкову хусточку і мерщій поїхав назад до Їчина.

В Їчині вже чекала княгиня із садівником. Садівник вибрав із качана зернятко, і княгиня віднесла його на срібній тарілці панові князю.

– Мон шер, я несу вам імператорське зернятко!

Князь аж гикнув з радощів, що й у нього буде така яблуня, як у імператора. Ту ж мить звелів подати собі срібну лопату, власноруч викопав у саду ямку і посадив туди зернятко.

Потім слуги принесли стілець, пан князь сів і оголосив, що чекатиме, аж поки дерево виросте і на ньому достигне перше яблуко.

– Зброяреві Галіржу накажіть, хай віділлє гармату, щоб було з чого дати салют, коли яблуко почервоніє. А мені швидше принесіть ножа.

Віддавши ці накази, князь сів поряд із княгинею над загорненою ямкою і став чекати.

Але рослини ростуть не за панською волею, а за своєю. Увечері впала роса, і пана князя та княгиню обвіяло холодом. Князь устав із стільця і сказав:

– Треба знайти когось, хто б наказав цій яблуні рости швидше.

А в ту пору Румцайс саме був у велетня Цумштайна – перевіряв, чи той чесно лежить на військовому плацу, чи не крутиться там.

Повертаючись додому, зустрів Румцайс дивного чоловіка. Шапка в нього була плисковата, як млинець, і на шворці, а куртка розшита сріблом.

– Ти надто химерний птах для нашої гіллячки, – мовив Румцайс. – Хто ж ти такий будеш?

Незнайомець клацнув пальцями, і в повітрі посипалися іскри й злегка загримів грім.

– Я дон Міракль, чарівник, – сказав він.

– А що ти тут робитимеш? – питає далі Румцайс.

– Хто що накаже, – відповів дон Міракль, похапав усі іскри в жменю і сховав їх разом із громом у кишеню.

– Хотів би я перевернути тобі задом наперед дорогу під ногами, – сказав Румцайс. – Та нехай, побачимо, що далі буде.

Дон Міракль ще не проковтнув першого шматка в корчмі «Місто Гамбург», а баби-плітухи вже донесли княгині, що до Їчина прийшов чоловік, який може зробити що завгодно. Княгиня наказала через Фріцека, щоб дон Міракль негайно з'явився до замку. За хвилину той постав перед очі пана князя.

– Тут закопане зернятко, – промовив пан князь, показавши на ямку.

Але дон Міракль відповів:

– Вже ні!

Він нишком ворухнув мізинцем, і з ямки вмить виткнувся зелений паросток.

Не встигли пан князь та княгиня і оком змигнути, як там уже росло деревце.

У пана князя і княгині аж голови пішли обертом. І вже зовсім вони зсунулися з глузду, коли деревце зацвіло. Ще хвилина – і на вершечку загойдалося зелене яблучко.

– Хай Галірж швидше роздмухує гніт, щоб не забарився вистрелити з гармати, коли в мене достигне перше імператорське яблуко! – гукнув пан князь.

Та дон Міракль спокійно мовив:

– Далі сам я вже нічого не можу зробити. Кінець – ділу вінець. Щоб яблуко зачервоніло, мусить попрацювати сонце.

– Як же воно працюватиме, коли на ньому хмари, мов перина? – зітхнула княгиня.

Дон Міракль змахнув руками проти неба. І ви б побачили, що після цього зробилося! Хмари враз розсунулись і стали в коло, а в тому колі засяяло гаряче сонце. Вітер утік подалі, і вже ніщо не заважало сонцю світити на Їчин.

Дон Міракль дивно посміхнувся й солодко-підступно промовив:

– Так триватиме три тижні, й імператорське яблуко зачервоніє для пана князя, як кардинальська мантія.

Всі ці дні сонце, наче вогненне око, світило з хмар, не заходячи й на хвилину. І настала в Їчині така страшна спека, що вся вода парою знялася до неба, ні в кого не лишилося слини, і язики в людей стали сухі, як підошви. Навіть залізні півні на флюгерах падали, знепритомнівши від спраги.

– Еге-ге, дорого обійдеться Їчину оте князівсько-імператорське яблуко! – промовив Румцайс і зайшов до корчми «Місто Гамбург». Побачивши дона Міракля, Румцайс ухопив його за руку і повів під дивну яблуню. Там він сказав князю й княгині:

– Якби це яблуко могло достигати від людської дурості, ви б його вже давно з'їли. Та висохнути Їчину на порох через ваші примхи я не дозволю!

Аж тут дон Міракль почав вимахувати руками, притупувати однією ногою, шаркати другою. Враз здійнявся вітер, над яблунею вдарила блискавка й загримів грім.

– А тепер, Румцайсе, я все це пущу на тебе! – вигукнув дон Міракль.

Довелося Румцайсові стрибати, пригинатись і відступати, щоб поплутати блискавкам їхні удари. І прямою дорогою побіг він на військовий плац під Чержовом.

– Вставай, Цумштайне! – закричав він. – Зараз я тобі знову дам роботу!

Велетень Цумштайн зробив крок, ще чверть кроку – вже стояв біля яблуні.

Дон Міракль спершу не знав, що робити, але потім заходився чаклувати так навально, аж мусив допомагати собі коліном.

– Хай грім і блискавка вдарять прямо в Цумштайна! – наказав він бурі.

Та коли блискавки били по велетню, Цумштайн тільки радів:

– Іще! Іще! Іще! І у плече трохи, бо там мені крутить часом!

Коли велетень досхочу навтішався блискавками, відчмихався, відфоркався, він розігнав по небу хмари й бурю на сім сторін. А у восьмий бік побіг назад до Іспанії черівник дон Міракль. А за хвилину ввійшла химерна яблуня в землю, і лишилася на тому місці тільки ямка.

Пан князь і княгиня стояли, як два стовпці. Нарешті князь промовив:

– Ма шер, віднесіть назад на кухню ножик для яблука.

А княгиня на те:

– Мон шер, краще біжіть до Галіржа, хай згасить гарматний гніт.

35. Як Румцайс утретє і востаннє навернув на добрий розум велетня Цумштайна

Велетень Цумштайн лежав на військовому плацу, і кожна хвилина здавалася йому довгою-довгою, як в клубочку, що втік із рук. Раптом побачив він: від дальнього кутка Їчина біжить якась бабуся.

– Коли людина хоче згаяти час за розмовою, нема краще як побалакати з бабусею! – зрадів Цумштайн. Повернувся він набік, щоб не завдати старенькій шкоди своїм диханням, і промовив: – Постій біля мене хвилинку, якщо ти не дуже поспішаєш!

А це була бабуся Голотова із будиночка на околиці Їчина. Спинилась вона, сіла, вмостилася зручно і почала:

– Ну, якщо такий здоровенний парубійко та кличе стару бабу перекинутися словечком, тут щось неладно!

Попрохав Цумштайн бабцю Голотову перейти на другий бік, сам теж перевернувся і зітхнув:

– Таки неладно, бабусю. Вже собі боки відлежав до мозолів. А так же хочеться щось робити! А ну ж бо я тобі в чомусь допоможу!

Бабуся Голотова засміялась.

– Авжеж, ото була б допомога, Цумштайне! Я йду до Прахова, щоб нашкребти зі скель трохи піску – чистити горщики і долівку посипати. Хіба ж ти упораєшся із цим ділом своїми здоровенними ручиськами?

І бабуся підвелася й жваво подріботіла далі до Прахова.

Цумштайн довго розглядав свої руки. Кожна долоня була в нього більша за два сільські дворища. Дивився на них велетень і повільно-повільно думав. Аж поки надумався.

Десь опівдні налила Манка у горщик молока лісової лані й приставила до вогню. Але в ту ж мить по молоку пішли кола, потім ще і ще, і холодне молоко трохи не вибігло з горщика.

– Румцайсику! – покликала Манка. – Ось глянь, що воно за диво.

А Румцайс їй:

– Десь щось добряче працює; це воно мало не вигнало молоко з горщика.

За мить примчав Ціпісек, мокрий майже по шию:

– Струмок вийшов із берегів і розлився між деревами!

– Десь щось працює так, що вже й воду виганяє з берегів. Треба подивитися, що воно… – повторив Румцайс.

Манка залишилася у печері – пильнувати, щоб не збігло молоко. Ціпісек повернувся до струмка – завести його назад у береги, а Румцайс вирушив у дорогу.

Іде він імператорською дорогою до Їчина і відчуває – земля у нього під ногами двигтить.

– Тисяча чортів! – вигукнув Румцайс. – Треба поспішати! Він саме проминав будиночок бабусі Голотової, коли раптом у повітрі загуділо щось, наче сім басів одразу, і бухнуло об землю так, ніби з неба звалилася скеля.

Глянув Румцайс, а у дворі бабусі Голотової і справді скеля стримить. Із пісковику, як біля Прахова.

З будиночка вибігла бабуся, побачила скелю у дворі і скрикнула:

– Певно, це той парубійко з плацу прислав мені трохи піску горщики чистити і долівку посипати!

Румцайс усе зрозумів. Став він навшпиньки, притулив долоні до рота і загукав у бік Прахова:

– Ану облиш, Цумштайне!

Та перш ніж ці слова долинули туди, у двір бабусі Голотовій звалилася друга скеля.

– Облиш, Цумштайне, вже піску вистачить і для моєї правнучки! – закричала бабуся Голотова, та голос її долинув хіба що до тину.

Тоді Румцайс з усієї сили:

– Гей, Цумштайне, годі!!!

Скелі більше не падали. Десь з-за гори визирнув від Прахова велетень Цумштайн і прогримів через ліс і долину:

– Хоч би що я робив, Румцайсе, ніяк від тебе не дочекаюся подяки. Погане роблю – ти мене караєш. Добре роблю – все одно тобі не вгоджу.

Бабуся Голотова почула це і засміялась:

– Ох і цікаво мені, Румцайсе, як ти розтовкмачиш велетню, що таке справжнє добро.

Сказала це бабуся, нашкребла із скелі трішки піску в фартух і пішла чистити горщики.

– Ну, то поясни ж мені, Румцайсе, що до чого! – знову гукнув велетень через ліс і долину.

– Овва! Я й сам цього не знаю, Цумштайне! – гукнув він до Прахова. – Полеж поки що там. Як дізнаюся, прийду до тебе і розповім.

Велетень Цумштайн підклав собі під голову скелю, щоб зручніше було лежати й чекати, а Румцайс пішов додому.

Сів він до столу в печері й обхопив голову руками:

– І чого це виходить погано, коли хоче Цумштайн добро робити?

– Про що це ти? – запитала Манка.

Румцайс пояснив їй, що через велетневу добрість міг би увесь Їчин опинитися під скелями.

Манка помішала дерев'яною ложкою молоко лісової лані і зітхнула:

– Ох і нелегке це діло, Румцайсе!

Тут прийшов Ціпісек і витяг з кишені вісім яєчок пташки волове очко. Румцайс покатав ті яєчка на долоні і каже:

– О, я вже знаю, що сказати Цумштайнові.

Коли Румцайс прийшов до Прахова, розкошував Цумштайн, лежачи на спині.

– Не вставай! – гукнув Румцайс. – Я прийшов тобі пояснити ту мудрість.

І на цих словах обійшов навколо Цумштайна і обклав його яєчками волового очка. З правого боку поклав чотири і з лівого чотири. А потім мовив:

– Якщо тепер ти перевернешся на правий бік, щоб не товкти яєчка зліва, то подушиш яєчка під правим боком. Так само – на другий бік. Схочеш собі зробити добре – а зробиш погано іншим. Тому, Цумштайне, я тобі наказую лежати поміж скель тільки на спині. Лише так ти нікому не зробиш шкоди!

Сказавши це, подався Румцайс до своєї печери, щоб разом із Манкою навчити Ціпісека рахувати до дев'яти.

Дві Цумштайнові скелі ще дуже довго розпродувала бабуся Голотова – по крейцарику за жменьку піску. Їчинські господині чистили тим піском горщики й посипали долівки.

А велетень Цумштайн довіку лежатиме біля Прахова поміж інших скель, а з часом сам стане скелею, ще й обросте мохом.

Кінець