Текст книги "Пригоди Румцайса"

Автор книги: Вацлав Чтвртек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

22. Як Румцайс схопив нежить

Одного дня мельник із нижнього млина вирішив обшкрябати жорно, щоб краще мололо, щоб навіть висівки перемелювало на борошно. Сів він за млином і взявся до діла.

Зненацька за плечима в нього стала якась дивна жінка: на голові в неї була лляна хустина, на плечах теліпалася сорочка із грубого полотна. Пелену сорочки жінка підтримувала рукою, і в тій пелені було повно сухого бур'яну. Хвилину вона дивилась, як мельник креше скребачкою по каменю, а потім сказала:

– Я Мелузина-завірюха.

– А що мені до того? – відрізав мельник. – Мій млин вода жене.

Мелузина розламала в пальцях суху бур'янину й повела далі:

– Ти знаєш Румцайса?

Мельник спересердя відбив од каменя велику скалку.

– Того розбійника? Тож він зіпсував мені млина! Бодай не знати!

– Якби ти змолов мені оцей бур'янець, – тихенько засвистіла Мелузина, – можна було б Румцайсові добре дошкулити.

Мельник завів Мелузину до млина і сказав:

– Кидай це у засип.

Направив він жорна на м'яке борошно, пустив млин і почав молоти бур'ян на порох. А Мелузина брала його по жмені і дмухала в бік Ржаголецького лісу.

Румцайс із Манкою та Ціпісеком сиділи за столом у своїй печері. Румцайс учив Ціпісека, як жити по-розбійницькому. Він говорив синові:

– Є три важливі речі, яких розбійник не сміє робити. Про дві я тобі скажу колись пізніше, а про одну зараз. Розбійник не повинен галасувати, і навколо нього мусить бути так тихо, щоб, коли впаде гілочка, це звучало, наче впала колода.

В цю ж мить війнуло якимось чудним запахом. Румцайс вдихнув, і з грудей у нього вилетіло могутнє:

– Апчхи!

На всіх трьох напав дивний нежить. Румцайс чхав, мовби грім гримів, Манка чхала дискантом, наче зяблик, а Ціпісек тоненько, ніби комарик.

– А бодай йому! Це не просто так, – мовив Румцайс, коли йому на хвилинку полегшало. – Це хтось на нас наслав.

Вибіг він із печери, скрутив з долоні розбійницький бінокль і враз побачив – од млина чимось дмухає на них Мелузина. Румцайс, не думаючи довго, кинувся був до млина, та де там: так його й хитало від бука до дуба, а клята чхачка зупиняла на кожнім кроці.

Коли вже стало Румцайсові зовсім зле, побачив він: лісом суне їчинський пивовар Куле. Той пивовар був такий череватий, що не міг пропхатися поміж деревами і мусив іти просікою.

– Куле! – гукнув Румцайс. – У тебе все одно в бродильні води по коліно, ще трохи мокрого тобі не завадить.

Вхопив Румцайс пивовара за поперек, посадив посеред потоку і перегородив ним воду.

Млин ураз спинився, перестав молоти бур'ян, і Мелузині не було більше чого дмухати.

Румцайс і каже Манці:

– Тепер я піду до млина і порахуюся з мельником.

Коли млин спинився, мельник стурбувався й розгнівався. Вдарив він ковпаком по коліну і вигукнув:

– Піду-но гляну на колесо!

– А я тим часом назбираю вітру, – засичала Мелузина і затрусила лляною хустиною та сорочкою з грубого полотна.

Мельник поліз униз і оглянув млинове колесо. На нього не лилося й крапельки води.

– Мабуть, десь дірка у жолобі! – крикнув мельник.

– Я тим часом підсушу бур'ян, – засвистіла Мелузина й задмухала собі в пелену.

За хвилину мельник знову закричав:

– Тут усе гаразд! Треба йти до лотоків.

– А я гляну на крижану пташку, може, вона нам знадобиться, – свиснула Мелузина.

Витягла вона з кишені крижану пташку і одразу ж її знову туди заховала.

Мельник пройшов трохи вздовж сухого лотока і подивився вгору по потоку. Побачив: у потоці сидить пивовар Куле; вся вода, розбиваючись об його спину, тече на луг. А по стежці вздовж потоку біжить Румцайс.

Мельник помчав назад до Мелузини, аж борошно з нього трусилося.

– Що робити?

– Що-небудь придумаємо, – просичала Мелузина.

Коли Румцайс дійшов до млина, там був тільки мельник.

– Я прийшов розплатитися з тобою за мливо, – промовив Румцайс.

Мельник примружив одне око, другим гостро глянув на Румцайса і сказав:

– Тоді я спершу заскочу до млина, візьму дрібних, щоб було чим дати решту.

Тільки ступив він через поріг, як млин задвигтів і запрацював. Хоч вода через жолоб не текла, колесо крутилося з усієї сили.

– Що воно за чудасія? – здивувався Румцайс.

Підійшов він ближче і зазирнув униз. А там Мелузина вимахує своєю хустиною і трусить сорочкою. Віє на млинове колесо, наче на крила вітряка. Засміялася вона до Румцайса гостренько, мов сокирка:

– Ну що, допоміг тобі пивовар у потоці?

А тут і мельник підступив до них. І повна в нього жменя свіжого чхального бур'яну.

– Оце зараз ти, Румцайсе, зачхаєш!

Мельник підніс долоню Румцайсові під ніс, а Мелузина випустила з кишені крижану пташку, щоб та показала, куди треба дмухати. Але Румцайс мізинцем одбив пташку вбік.

– Ой, я більше не втримаю подиху! – засвистіла Мелузина.

І весь чхальний бур'ян полетів під ніс мельникові. Чхнув мельник так, що вдарило ним об підвалини, наче здоровенною довбнею. Розвалив собою каміння і вибив млинове колесо із втулок.

Потім набрала в ніс чхального бур'яну сама Мелузина. А Мелузинине чхання – це все одно, що тисяча мельникових. Відкинуло її аж до Праховських скель.

– Млина ти сам собі збавив, – сказав Румцайс мельникові. А до скель гукнув: – Якщо ти добряче забилася, то хоч осінь, може, буде цього року тиха…

А сам пішов вздовж лотоків – витягти пивовара Куле із потоку.

23. Як Румцайс викрешував Манці намисто

Якось сиділа Манка біля джерела і нишком зітхала.

Румцайс почув її і спитав:

– Чого це ти?

– Та так, пригадалось мені, як за юних літ носила я на шиї коралі, – відповіла Манка.

В розбійницькому господарстві швидше знайдеться куля для пістоля, аніж скляна намистинка. Тому пішов Румцайс до потоку і назбирав жменю кремінців та гірського кришталю. Потім обкресав ті кремінці нігтем, щоб були круглі, а Ціпісек на своєму водяному млинку обточив їх. Далі Румцайс голосно промовив:

– Грім і блискавка!

Ці слова враз пробили в кремінцях дірочки, і з них вийшло намисто.

Намисто було блискуче, наче з льоду, і Манка сказала, що піде до Їчина по шворку, аби можна було його нанизати. А поки що висипала намистинки в кишеню фартуха.

Прийшла вона на ринковий майдан і стала шукати крамниці, де торгують шворками. І раптом помітила, як у замковому вікні хтось трішки відхилив завісу і дивиться в щілину.

– Видно, там знову щось лихе готується, – мовила сама до себе Манка, але її почув лакей Фріцек, який нишком ішов слідом за нею.

Купила Манка шворку й попрямувала в затишну місцинку за церквою, щоб там нанизати своє намисто. Але коли проходила браму, штовхнув її Фріцек плечем, і Манка влетіла просто до приміщення замкової сторожі.

Стражники схопили Манку і повели сходами нагору.

– Куди ви мене ведете? – спитала Манка.

А стражники їй:

– Ти нас не питай.

Провели її спершу по голому камінню, а потім по червоному килиму. Там у світлиці вже сиділи на золотих кріслах пан князь і княгиня.

– Бон, – мовив до стражників князь. – Манку залиште тут, а самі можете йти і добре зачиніть за собою двері.

Манка озирнулася по світлиці. Біля вікна стояла якась жінка. На плечі в неї було накинуто пишне покривало, але Манка її все одно пізнала.

– Так це ж Мелузина!

– Якщо знаєш – значить знаєш, – кисло всміхнулася княгиня і відчинила вікно на ринковий майдан, бо від Мелузини весь час трохи віяло вітром.

Пан князь підвівся з крісла.

– Ми наказали стражникам спіймати тебе, – сказав він, – аби ти не могла переказати Румцайсові, що тут щось готується.

– А я й не цікава, – відповіла Манка.

– Все одно мусиш вислухати! – тупнула золотим каблучком княгиня. – У п'ятницю я була на базарі. Хотіла взяти курку для міцного бульйону, а якась баба всунула мені худе курча!

– Треба було вам, княгине, спершу помацати птицю, – сказала Манка.

Княгиня глянула на неї в лорнет.

– Мацати курку? Фі! Навіть у рукавичках!

І показала Манці папір, де писалося, що Мелузина повинна для покари розвіяти вітром увесь базар.

– Тепер ти все знаєш, але Румцайсові не перекажеш жодного слова, – закінчила княгиня і кивнула пальцем лакею Фріцеку.

Фріцек повів Маяку в потайну кімнату, зачинив двері і двічі клацнув ключем у замку.

Вікна у тій кімнаті не було, тільки малесенька кватирка аж під стелею. Навіть якби Манка на весь голос кликала Румцайса, все одно б не докликалася: базар на майдані її б перекричав. Тоді Манка полізла рукою в кишеню фартуха і дістала намистину. Кинула її у кватирку, і намистина брязнула внизу об каміння.

Румцайс тим часом походжав печерою і рахував хвилини. Вже їх минуло стільки, що Манка встигла б купити сто шворок.

– Як би там з Манкою не сталося біди, – промовив Румцайс і тут почув – у Їчині брязнула об камінь намистина.

Саме в цю мить кивнула княгиня панові князю, а той лакею Фріцеку. Фріцек скинув з Мелузини покривало, і вона почала сікти хустиною і трусити сорочкою. Витягла з кишені на грудях крижану пташку і пустила її на ринковий майдан. А потім і сама кинулась за пташкою.

Князь і княгиня звеліли подати їм театральний бінокль, передавали його одне одному і говорили:

– Шон, шон! [30]30
  Гарно, гарно! (нім.)


[Закрыть]

А Мелузина тим часом шугала поміж бабами й молодицями, які базарювали на майдані, з такою силою, що трохи всіх їх не покидала на землю. Дмухала їм у товар, мов нечиста сила. Кружляли над ятками гуси і кури – з пір'ям і обскубані. Вишні й чорниці свистіли в повітрі, мов дріб із мисливських рушниць. Грудки масла попадали в басейн, і вода від них зробилася масною.

А крижана пташка налітала знову і знову. І Мелузина дмухала, як із морських міхів.

Князь і княгиня на все це любенько позирали в театральний бінокль і говорили:

– Зер шон! [31]31
  Прекрасно (нім.)


[Закрыть]Ці баби дістали, що хотіли за ту курку.

Аж ось із брами вийшов Румцайс. Ступив на майдан і опинився посеред того гармидеру.

– А хто це тут кривдить бабів? – гримнув він.

– Я за князівським наказом! – крикнула Мелузина і повіялась ближче до Румцайса. Крижана пташка летіла поперед неї.

Бачить Румцайс, що кепські в нього справи. Через те перелякане жіноцтво, поламані столи, розкидані кошики не може він і ступити як слід. Кінчики чобіт грузнуть у розсипаних чорницях, а п'яти ковзають по маслу. Закрутився Румцайс на одному місці, як та дзига, і вдарився коліном об брук. А Мелузина засвистіла йому в самі вуха:

– Як ударить сьома – я тебе переможу!

Манка, що сиділа в потайній кімнаті, почула все це через кватирочку під стелею. І коли дзиґарі на башті почали вибивати сім годин, полізла вона в кишеню на фартусі і заходилася кидати намистинки жменя за жменею на ринковий майдан.

Падали намистини і блищали, мов шматочки льоду. Побачила їх крижана пташка і защебетала простудженим голоском:

– О, це для мене пожива!

Та й кинулася дзьобати намистини, забувши показувати Мелузині дорогу. З хвилину ще завірюха крутилася, мов сліпа, потім розбилась об шість рогів на сім вітрів і тихенько повіяла хтозна-куди.

А крижаної пташки ніхто вже більше не бачив. Полетіла вона у безвість.

Коли дзиґарі на башті скінчили вибивати сьому годину, Румцайс уже вів Манку з темної кімнати. Панові князю й княгині нічого іншого не лишалося, як мило помахати їм хусточкою.

Надворі Румцайс сказав:

– Намиста, Манко, не жалій. Ціпісек назбирає тобі гірського кришталю на краще – рожеве намисто.

24. Як Румцайс випустив залізного крота

Одного дня наказав їчинський війт Румцайсові прийти і стати посеред ринкового майдану.

– А чому б і не піти? – весело сказав Румцайс і взяв із собою Манку та Ціпісека, щоб трохи подихали їчинським повітрям.

Війт уже чекав на нього.

– Я покликав тебе, Румцайсе, – сказав він, – щоб ти тупнув по-розбійницькому посеред майдану, а я подивлюся, чи витримає галерея.

Румцайс тупнув – у галереї навколо не здригнувся жоден камінь. Війт зрадів, що в Їчині так міцно будують, а Румцайс із Манкою та Ціпісеком подалися додому в Ржаголецький ліс.

Та коли вийшли на узлісся, Румцайс промовив:

– Чого це тут так тепло? У мене аж піт по спині котиться.

Коли зайшли далі в ліс, Манка сказала:

– О, вже й минулося.

А коли майже дійшли до печери, зацокотів Ціпісек зубами, наче камінці гриз, бо його зненацька пройняло холодом.

Аж як стали коло входу до печери, вдарив Румцайс кулаком по коліну.

– Он воно що!

У печері сидів змій і саме вистромив одну голову, якій припала черга вартувати. Одну хвилину від змія пашіло жаром, а другу – віяло холодом, як із льодовні.

– Ти в чужій хаті, – сказав Румцайс.

– Я завжди у своїй хаті, – відповіла змієва голова таким голосом, наче це вітер завив у димарі. З печери ту ж мить визирнуло ще шість голів.

Румцайс швиденько заслонив собою Манку й Ціпісека. А змієва голова сказала шістьом своїм посестрам:

– Тут прийшов якийсь і каже, щоб ми забиралися.

Голови закричали в один голос, щоб Румцайс сказав їм це кожній на вухо. Але Румцайс був розумний чоловік.

– Навіщо повторювати одне й те ж сім разів? – мовив він. – Я піду, а за годинку повернуся – і тоді побачимо.

Узяв він Манку та Ціпісека за руку і відвів їх до потоку, щоб могли остудитися в воді, якщо змій пектиме вогнем, і погрітися на сонечку, коли він буде дихати холодом.

– Із цим семиголовим змієм буде в сім разів тяжче впоратися…

– Розкладу я вогнище, бо, мабуть, доведеться нам тут пожити якийсь час, – сказала Манка і зітхнула.

Манка почала лаштувати вогнище, Ціпісек шукав сухого гілля на підпал, а Румцайс думав, як приступитися до змія. Нарешті додумався:

– Піду на пораду в Їчин до помічника вчителя Вочічка. Він зміїв знає так, як я власну долоню.

І вирушив у дорогу.

Тільки зімкнулися гілки у Румцайса за спиною, з'явився семиголовий змій. Головами метляє перед Манкою, а кінчиком хвоста причепився до підківки на дверях печери. Однією головою змій заговорив з Манкою, п'ятьма дивився, щоб вона бува не втекла, а сьомою пильно стежив за Ціпісеком. Та Ціпісек миттю стрибнув у потік і, наче видра, поплив під водою.

– Такий кучерявенький, нехай собі пливе, – мовила сьома голова.

Шість голів, наче вартові, лягли навколо Манки, а сьома промовила:

– Ось я тобі накажу, і ти будеш у мене в печері за хазяйку.

– Ну, накажи, – відповіла Манка.

Змій і наказав усіма сімома головами. Але Манка ніби й не чула.

– Ось я вдарю тебе хвостом! – закричав змій і почав дихати то жаром, то холодом.

– Не вдариш, бо загубиш дорогу до печери! – відповіла Манка.

Змій озирнувся на хвіст – чи міцно тримається за підківку в дверях.

А оскільки семиголові змії повинні думати сім разів, перш ніж щось надумають, будуть іще довгенько сидіти біля потоку і Манка, і змій.

Румцайс тим часом прийшов до їчинського помічника вчителя Вочічка, котрий саме майстрував машинку проти бур, і спитав, чи немає в нього чогось проти змія.

– А який той змій – холодний чи гарячий? – спитав Вочічко.

– І холодний, і гарячий, – відповів Румцайс.

– Є в мене дещо і на холодного, і на гарячого. Ось тобі солом'яний їжак, і ось тобі залізний кріт, – сказав Вочічко. – Бери.

Румцайс узяв їжака та крота і пішов додому.

Коли Румцайс підходив до потоку, він почув, як кричить змій на Манку з усіх семи горлянок і загрожує їй сімома страшними карами.

А Манка на те:

– Я тобі за хазяйку все одно не буду!

Тоді змій промовив тонким голосом:

– Сім разів по сім буде сорок дев'ять. Оце стільки ти від мене матимеш радості, якщо станеш мені за хазяйку.

Манка сама собі каже, що все це вона вже чує шостий раз. А на сьомий раз змій на неї кинеться. Рахує Манка хвилинки і думає, що пора б уже Румцайсові повернутися з Їчина.

– Ось і я! – голосно мовив у цю мить Румцайс. Обидві руки він тримав за спиною, ніби просто так собі прогулювався лісом.

– А це я! – вигукнув змій сімома горлянками. – Як схочу – знову залізу в твою печеру і спробуй-но витягти мене звідти!

Румцайс трішки подумав-поміркував, потім кресонув за спиною нігтем об ніготь, підпалив іскрою солом'яного їжака і випустив його. Змій зазирнув крайньою головою собі під черево.

– А чи нема в тебе іще одного? Добре гріє.

Він якраз був холодний.

Румцайс випростав з-за спини другу руку і пустив залізного крота. Кріт умить вирив рівчак від потоку до змія, і під змія побігла вода.

А змій якраз був гарячий, і вибухнула з нього пара, як із казана. Холодить його вода, холодить з усіх боків, відбирає силу. Коли почав змій чорніти, мов гніт, закричав він:

– Хай спробує твій кріт провести воду по каменю! – та й посунув до печери.

Аж тут із печери вибіг Ціпісек, в руці він тримав підківку, за яку змій учепився був кінчиком хвоста. Ціпісек висмикнув ту підківку з дверей. Румцайс підскочив і кулаком забив її в бук, що ріс біля печери.

А змій сунув і сунув до печери – поки наскочив на бук. ГІо Ржаголецькому лісі аж луна пішла. Від удару всі сім змієвих голів пішли обертом. Закрутився семиголовець і назавжди забув дорогу до печери.

А Румцайс пропустив Манку й Ціпісека в печеру, сам сів на порозі й сказав:

– Хто хазяїн – того й хата.

25. Як Румцайс закинув змієве яйце

Одного разу сидів Румцайс на узліссі і вирізував із букового оцупка нову щічку до руків'я пістоля. Раптом упала на нього тінь, але за мить майнула далі. Підвів Румцайс голову і глянув на сонце.

Небо було чисте, але у бік Їчина летів змій.

– Я тебе бачу і з очей не спущу! – закричав вслід йому Румцайс.

Змій випустив із себе хмару диму. Мовляв, спробуй розібратися, Румцайсе, де зміяка, де хмаряка.

Румцайс покликав сойку.

– Перекажй Манці й Ціпісеку, щоб не чекали мене сьогодні на юшку, – сказав він. – Мені треба в одній справі до Їчина.

Сойка полетіла, а Румцайс приладнав нову щічку до руків'я і зарядив пістоль подвійним зарядом пороху й зеленим жолудем. Та й пішов собі битим шляхом і тополиною алеєю до Їчина.

На ринковий майдан прийшов Румцайс саме тоді, коли війт розмовляв із змієм.

Змій сидів на вершечку надбрамної башти, вчепившись у нього пазурами, а крильми спираючись на дах. Війт стояв унизу, а навколо нього – дванадцять міських радників, серед них – писар Юклік, в голові у якого було більше олії, ніж у тих дванадцятьох разом узятих.

– Зараз я вам скажу, що надумав своїми сімома голо вами! А що я вирішив, те й буде! – крикнув змій.

– Зараз змій нам скаже, чого від нас хоче, – сказав війт для тих міських радників, які з першого разу не вловлювали, про що йдеться.

Змій правив далі:

– Навколо Їчина завжди вітряно, а на ринку у вас затишно, тож я сяду на майдан і тут сидітиму. Їсти буду м'ясо, питиму воду, а згори на мене світитиме сонечко.

У міських радників затріщало в головах, як у маківках, так там пересипалися думки. Але зрештою як де нема чого, то вже нема. Ніхто не знав, як мудріше відповісти змію. Війт тицьнув пальцем у писаря Юкліка і прошепотів йому на вухо:

– Ану ж бо, Юкліку, скажи за нас!

Писар притьмом заходився перекидати в голові хитрощі, наче сторінки в кодексах законів. Та змій не чекав, поки він насиплеться на нього. З'їхав він на крилах, мов на пружинах, з башти, вперся пазурами в галерею і розлігся на майдані.

Румцайс гукнув до писаря:

– Гей, Юкліку, а що ж буде далі?

Обізвався й війт:

– Помізкуй добре, Юкліку! Що далі буде?

– А далі буде те, що я звелю! – заревів змій і показав на пазурах: – Перш за все, я умну четвертину вола. Потім вип'ю бочку води. А тоді розляжуся, і на мене буде світити сонечко.

– М'яса ми б тобі дали, – відповів семиголовцю Юклік. – Але як до нього доступитись, коли ти придушив пазуром двері різникової крамниці?

Змій трішки відсунувся, але Юклік вів далі:

– І як ми тобі дамо напитись, коли ти вмостився на самісінькому басейні?

Змій трохи піднявся на чотирьох лапах.

Юклік окинув оком майдан, щоб бачили, що оце зараз він скаже своє наймудріше слово.

– Ну, а як на тебе світитиме сонечко, коли ти сам собі його застуєш? – знову спитав він.

Змій зазирнув собі під черево. А там і справді затінок, наче під периною.

– Ну, у вас в Їчині не порозкошуєш! – сердито крикнув змій, здійнявся з майдану і злетів під хмари.

В Їчині всі раділи й танцювали. Скрізь тільки й мови було про те, як Юклік перехитрував змія.

Та змій, політавши сім днів під хмарами, втямив, нарешті, що сонце гріє і тих, у кого під пупом тінь.

– Ну, вдруге мене писар не обдурить! – лютував він.

Сім тижнів змія не було видно, не було й чути. Тільки точилися балачки, що лежить він десь тихо серед скель біля Прахова.

Восьмої неділі сидів собі Румцайс на ржаголецькому узліссі й вистругував із букового цурпалка другу щічку для пістоля.

І знову було так, як першого разу. Сонце на мить затулило щось чорне. Глянув Румцайс на небо – а там змій. Але у хмари не ховається, а суне до Їчина, як по рейках.

Придивився Румцайс і побачив – несе змій в пазурах яйце, здоровенне, наче війтова голова, а на колір чорне із ще чорнішими цятками.

Румцайс оглянув заряд у пістолі і погладив халяви чобіт – щоб вони швидше несли його. На ринковий майдан у Їчин прибіг він одразу ж за змієм.

В ратуші грюкнула брама за війтом і радцями. Вони так перелякалися змія, що ключ сам клацнув за ними в замку.

На майдані залишився тільки Юклік. Та ще Румцайс стояв оддалік.

Змій загукав:

– Зараз я покладу вам оце яйце, куди захочу! За сім років із нього вилупиться змій. І ніхто його ніколи звідси не вижене, бо буде він родом з Їчина!

У писаря Юкліка трохи не запаморочилась голова. Та він лизнув чорнильного горішка – полегшало йому, і от Юклік уже готує на змія пастку.

– Авжеж, чекатиму я, поки ти мене знову обдуриш! – заревів змій і так визвірився на Юкліка своїми чотирнадцятьма очима, що писар сім років після того спотикався на кожному сьомому кроці.

А змій літає і дивиться, де б йому вмостити під землею на сім сажнів своє чорне яйце, щоб воно визріло у нового змія.

Аж тут вийшов наперед Румцайс.

Подивився він на змія, що літав уздовж і впоперек над майданом, і зачекав, поки опиниться той у нього над головою. Тоді прицілився і торохнув з пістоля зеленим жолудем по змієвих пазурах. Влучив змієві в найменший пазурчик.

Семиголовець навіть не скрикнув, але яйце випустив. А Румцайс підставив капелюх та й спіймав у нього яйце. А потім розмахнувся і закинув його аж до Прахова, поміж скелі.

Ще й досі є там печерка, яку вибило в камені змієве яйце.

А коли у змія пропаде яйце, стає той змій на сім тижнів зовсім безсилий. Тож мало не розбився семиголовець об Зебінську гору, коли падав з-під хмар на землю.

А Румцайс дмухнув у пістоль і, не чекаючи, поки почнуться гулянки й танці, пішов додому їсти розбійницьку юшку.