Текст книги "Пригоди Румцайса"

Автор книги: Вацлав Чтвртек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

18. Як Румцайс вигнав велетня із Ржаголецького лісу

Після того, як пан князь і княгиня Майолена втекли з Їчина, Румцайс іще три дні стеріг імператорську дорогу, щоб князь не надумав часом повернутися.

На четвертий день прийшов Румцайс до Манки в печеру, ліг на ліжко з ялинових кругляків і промовив:

– Ну, того, що нас найдужче турбувало, ми позбулися. Тепер я трішки спочину.

І заплющив очі, щоб злегка, по-розбійницькому, задрімати. Та в цю мить до нього підсіла Манка.

– Не хочеться мені перебивати твій сон, Румцайсе, але через того князя занедбав ти дрібніші розбійницькі справи. Вчора була тут поштова сойка і розповіла, що до нас у ліс наміряється якийсь лихий велетень із Праховського скелища.

– Ті велетні добрячі крикуни і грабіжники, – похитав головою Румцайс.

І саме в цю хвилину хтось знадвору так постукав у скелю, що просто перед Румцайсом упав шмат стелі.

Румцайс вибіг із печери.

Надворі стояв велетень: старий бук сягав йому лише до пояса.

У ту ж мить велетень гукнув згори, ніби з хмар:

– З завтрашнього дня цей ліс – мій! А ти, Румцайсе, забирайся звідси геть!

Румцайс набрав повні груди повітря і закричав:

– Я цей ліс зумів оборонити від самого пана князя і обороню від будь-кого! І від тебе теж!

– Хотів би я бачити, як ти це зробиш, – загримів велетень і зареготав так, наче над краєм прокотився грім. – Але через те, що сьогодні в мене добрий настрій, прийду я після кави ще раз до тебе і будемо змагатися за Ржаголець: хто більше повалить дерев.

І велетень потупав назад до своїх скель, щоб добре виспатися перед змаганням. По дорозі зачепився головою за хмари так, що відразу почало збиратися на грозу.

– Ти диви! Із цим громобоєм так просто не розійдешся, – мовив Румцайс до Манки. – Такий дядько тільки поворухне мізинцем і враз розчахне дерево від вершечка аж до низу.

Манка добре знала, що важкі думки забирають у людини силу. Тому вона всміхнулася до Румцайса любенько і сказала:

– Знаєш, краще скочу я до льоху, принесу горнятко меду, і ти трохи підкріпишся.

І побігла по мед.

У лісі тим часом темнішало й темнішало. Десь над Їчином спалахнуло кілька далеких блискавок і прокотився грім.

Потім гримнуло зовсім близько, і Румцайс побачив, як од льоху мчить Манка із горнятком меду в руках.

– Оце так! Ти тільки поглянь сюди, Румцайсику!

Поставила вона горнятко перед Румцайсом. А мед мовби кипить увесь, щось там ворушиться і перекидається.

– Що воно таке? – здивувався Румцайс.

– Блискавка! – відповіла Манка. – Впала просто у мед.

Румцайс скочив з каменя.

– Гляди, щоб тобі не зашкодила!

– Та де там, – заспокоїла його Манка, – вона ж уся в меду і ледве ногами ворушить.

Тим часом у горнятку щось затріщало. Блискавка вистромила голову з меду і сумно сказала:

– Так погано мені ще зроду не бувало. Ніколи вже я, мабуть, не повернуся назад на моє рідне небо.

В горнятку щось зашелестіло і здалося, ніби блискавка плаче.

– Бідненька! – щиро зітхнула Манка.

Румцайс саме вчасно нагадав їй:

– Ти тільки сама сльози не пусти, а то зовсім її згасиш. Краще потримай горнятко, а я ту блискавку витягну, щоб не стало з неї тут грудки меду.

Манка міцно вхопила горнятко за вушка, Румцайс змастив собі руки борсучим салом і спритно витяг блискавку з меду. Чистенько її витер, вишарував ганчіркою і поставив на землю.

Дівча з блискавки було хоч куди. Не стояло на одному місці, стрибало, кожна жилочка в ньому так і грала. Полізла блискавка рукою у вогняну кишеню, витягла дивну машинку, поглянула на циферблат і каже:

– О, вже б я могла знову вжарити цілу бурю. Тільки як же я вам оддячу? Може, вам треба щось зруйнувати, посікти, розтрощити?

– Цього краще не треба, – відповів Румцайс. – А от чи не могла б ти зробитися кругленькою і маленькою, щоб залізти до мене в кишеню?

– О, це мені за іграшку, – весело мигнула блискавка і скрутилася в кульку. Вся вона яскраво сяяла і тихенько шелестіла.

Румцайс запхав її собі в кишеню.

Тільки встиг він зробити це, як прибіг велетень. Якусь хвильку тупав довкола печери, аж каміння саме викочувалося із землі і лісові струмки виливалися із своїх річищ. Тоді заревів:

– Гей, Румцайсе, вже й обід скоро. Пора мірятися силою! Я починаю!

Велетень вибрав бук – здоровенний, наче замкова башта, ступив до нього ближче і махнув рукою. В ту ж мить бук тріснув і розчахнувся згори до низу надвоє. Довго ще після цього все трусилося навколо в лісі.

Румцайс відхилився від трісок, що розлетілись на всі боки, обійшов розчахнутий бук і знавецьки промовив:

– Добряче зроблено. Таке в наших краях не часто побачиш.

– Тепер ти, – сказав велетень. – Правда, ти менший, тому можеш тільки доробити після мене оце діло.

Та Румцайс похитав головою:

– Я ніколи після інших не доїдаю.

Вибрав він бук у два рази більший. Ступив кілька кроків убік і обережно застромив руку до кишені.

– Наміряєшся ти добре. Тільки ж присідай нижче! – зареготав велетень.

Румцайс витяг руку з кишені і пошпурив у дерево кулю-блискавку.

Спершу все заблискотіло синім, а по краях засвітилися вогники. Потім довго гриміло, наче розсипалася купа ящиків. Це блискавка рубала бук на здорові кругляки. Тоді трохи стихло – це блискавка колола кругляки на тріски. Нарешті застрибали іскри – це блискавка сікла гілочки і складала їх у в'язанки, щоб після неї в лісі було добре прибрано. Потім стриб туди, стриб сюди, вклонилася й зникла. Залишилося після неї сім саженів чисто нарубаних букових дров.

Велетень тільки очі вибалушив, помовчав і зрештою сказав Румцайсові:

– Ну, хлопче, якщо вже твоя прислужниця отак порається, то як воно буде, коли ти сам за діло візьмешся?

І чимдуж дав драла назад, до Праховського скелища.

19. Як Румцайс ловив рибу

Коли в Ржаголецькому лісі перестала двигтіти земля після лихого велетня, промовив Румцайс:

– От бачиш, Манко, вже й дрова нарубані. Тепер піду я по рибу, що обіцяв наловити на обід.

– Ти ж тільки не барися, Румцайсику. А то вже й до полудня хилиться, – сказала Манка.

Румцайс збігав у ліщину і виломив собі прут. На прут прив'язав волосінь, сплетену вшестеро з кінського хвоста, а на гачок насадив мурашину лялечку. Потім сів із вудкою на березі лісового озерця вище печери, де з давніх-давен господарював водяник цього лісу Волшовечек.

Хвилі гралися з поплавцем, але наживки риба навіть не торкалася.

Румцайс уже підвівся був, щоб піти до Їчина по оселедці, та в цей час поплавець застрибав, а потім занурився у чорну глибінь. Румцайс підсік вудку з такою силою, що аж у лісі загуло. Та замість риби побачив на гачку якусь дивну затичку – велику, виточену з твердого дуба.

Румцайс похитав головою, зняв затичку з гачка і закинув у траву.

Тим часом вода в озеречку зануртувала й закрутилася швидше і швидше. Водночас води меншало й меншало і зрештою відкрилося голе дно. В ньому чорніла дірка. Біля дірки сидів водяник Ржаголецького лісу Волшовечек. Він кисло мовив до Румцайса:

– Ну, Румцайсе, дякую тобі красненько, що ти осушив моє озеро.

І нещасний Волшовечек сумно наморщив свою жаб'ячу губку.

– Не журись, ми зарадимо цій біді, – відказав Румцайс. – Зараз я тобі затичку поверну.

Шукав він, шукав у траві понад берегом – затички не знайшов…

Водяник Волшовечек тим часом швидко висихав і все меншав та меншав.

– Ох, Румцайсе, якби тобі так пекло, як мені! – бідкався він. – Коли ти зараз же не поставиш затичку на місце, я геть висохну…

Волшовечек меншав і меншав. І якби в ту пору не нагодилася Манка з мискою води, то було б уже по Волшовечекові. Румцайс хутенько посадив водяника у миску і ну вихваляти нове його мешкання:

– От бачиш, як тут тобі добре!

Та Волшовечек тільки-но трохи просяк водою і пожвавішав, знову забідкався:

– Мені тут тісно! Хіба може водяник жити у мисці?

І все крутився у воді, трохи миски не вивернув.

– Ну, Румцайсе, кидай свої цяцьки, – мовила Манка, – треба конче дістати добрячу затичку і привести озеро до ладу.

Румцайс зміряв дірку на дні озера очеретинкою і вирушив до Їчина.

Покресавши чобітьми по майдану й вуличках, дістався він до майстерні бондаря Фейфера.

– Що тобі треба, Румцайсе? – запитав бондар.

Румцайс показав очеретинку.

– Затичку отаку завширшки.

Фейфер почав перебирати готові затички.

– Ні, такої великої у мене немає.

Румцайс почимчикував далі. На одному подвір'ї вино-торговець Кастл мив бочки, була їх там у нього ціла купа. І з кожної бочки стирчала затичка. Румцайс нишком присунувся й заходився вимірювати їх очеретинкою. Підійшла затичка аж із тієї бочки, що лежала на самому споді.

– Оце те, що треба, – мовив Румцайс.

Та коли він почав витягати затичку, бочка зрушила із свого місця, й уся купа розвалилась. А що садиба стояла на схилі, бочки покотилися просто на Румцайса. Попереду біг Румцайс, за ним гриміли бочки, а позаду перевальцем тюпав гладкий виноторговець Кастл.

Усе це мчало вулицею аж до майдану. Кастл уже не міг бігти далі; він зупинився, почервонів, як півонія, і розлючено закричав навздогін Румцайсові:

– Годі вже нам твоїх коників! Недаремно кажуть, що пан князь поскаржиться на тебе у Відні самому імператору!

Та бочки гуркотіли, і Румцайс навіть не почув Кастлових слів. Він гнав попереду бочок дорогою, що вела до солдатських казарм. Сам іще встиг проскочити ворота, але бочки ні. Вартовий, що стояв біля воріт, крикнув їм:

– Хальт, стріляти буду!

Бочки перелякались і спішилися перед ворітьми.

А Румцайс уже бродив по двору казарми, роздивляючись, чи не знайде десь тут затички для Волшовечека.

Аж ось він побачив у кутку двора гармату. В її ствол була забита затичка з найміцнішого дуба, щоб у гармату не затікав дощ.

Румцайс зміряв затичку очеретинкою і задоволено сказав:

– Ну, наче хто навмисне для Волшовечека зробив.

А з вікна на нього дивився офіцер.

– Ти чого там шукаєш? – гукнув він Румцайсові.

– Затичку для Волшовечека, – відповів Румцайс, видовбуючи затичку: сиділа вона глибоко, і не було за що її вхопити.

– Відійди геть, гармата заряджена! – знову крикнув офіцер.

– Якщо вона заряджена, то в який бік стрельнуть, щоб поцілити в озеро у Ржаголецькому лісі? – запитав Румцайс офіцера в вікні.

Той лише махнув рукою, Румцайс повернув гармату в той бік і смикнув за шнур. Гармата стрельнула, і затичка засвистіла в повітрі.

Румцайс подивився, чи правильно вона летить, а сам вискочив із казарми і подався навпростець додому.

Дійшовши туди, побачив, що озеро було так само порожнє, Волшовечек тихенько зітхав у мисці, а Манка вже здалеку гукала:

– Тебе тільки по смерть посилати, Румцайсе! Чи ти вже несеш ту затичку?

– Я її послав сюди найшвидшим шляхом. Вона вже давно мусить тут бути, – виправдувався Румцайс.

А Манка знову:

– Якщо вона має тут бути, то чого ж її нема?

– Туди до дідька, невже мені офіцер неправильно показав! – злякався Румцайс. – Манко, я, мабуть, вистрелив оту затичку в інший бік.

– Отже, мені квит! – зітхнув водяник Волшовечек і зменшився, мов риб'ячий міхурець.

Та в цю ж мить затичка була тут. Тільки прилетіла вона з боку Турнова, а не Їчина.

– Видно, той офіцер добряче наплутав, – сказав Румцайс. – Ось чого вона так довго літала.

Затичка вцілила просто у дірку на дні озерця і заткнула її. В озеро відразу почала набігати вода. Коли воно наповнилося, вилив у нього Румцайс із миски водяника Волшовечека.

Водяник проплив чистим плесом, визирнув із очерету і кинув Румцайсові порожню черепашку.

– За те, що ти нікчемний рибалка, дарую таку нецінну річ. Але за те, що ти моторний хлопець і добре справив, що зіпсував, тримай для Манки іще щось!

І Волшовечек подав Румцайсові гарного трифунтового коропа.

Засмажили його на дровах, які нарубала блискавка.

20. Як Румцайс запріг сома

Наступного дня сидів Румцайс перед печерою і розчісував собі бороду дерев'яним гребенем, яким жінки збирають у лісі ягоди-чорниці. Лісові бджоли тихо кружляли над його головою. Румцайс міркував, що б його зробити приємне Волшовечеку за його вчорашні страждання.

Манка у цей час годувала з плисковатого кошика зграю голубів.

– Хоч ви нам у лісі ні до чого, – говорила вона, – та вже їжте.

В цей час поміж деревами побіг тоненький струмочок води, більшаючи з кожною миттю. Манка відскочила вбік, злякані голуби розлетілися, а Румцайс промовив:

– Як би там нагорі не прорвало греблі на озері. Ото була б пригода! Вчора Волшовечек трохи не пересох, а сьогодні його ще занесе дика вода хтозна-куди!

І Румцайс кинувся назустріч потоку до лісового озера.

Гребля була ціла, але на вербі сидів водяник Волшовечек і ридав. Так гірко він ридав, що сльози текли потоком.

– Та годі вже, а то затопиш мені печеру! – вигукнув Румцайс.

Волшовечек сумно шморгнув носом.

– Добре тобі казати: «Не плач!» А ти поглянь, що у мене робиться в озері!

Румцайс глянув і зблід. В озері лежав сом Хольдегрон. Такий велетенський сом був тільки один на всю Чехію. Він зайняв усе озеро від верхнього краю аж до заставки внизу. Пащу Хольдегрон мав широку, як шлюз, а очі – наче млинові жорна.

– Ну, ти ж і красень! – мовив Румцайс і взявся міцніше за вербу. І відразу напав на Волшовечека: – Якби я був водяник, як ти, то вже зумів би впоратися з будь-якою рибиною. Вижени цього сома і лізь в озеро замість нього.

– А може, ти сам спробуєш це зробити? – в'їдливо запитав Волшовечек.

Румцайс міцніше вперся ногами у греблю і суворо промовив до сома:

– Гей, Хольдегроне, я не хочу тебе бачити тут. Ану лясни своїм хвостом і вертай, звідки приплив!

Сом блимнув оком на Румцайса, ліниво ворухнув хвостом і зняв таку хвилю, що вона підхопила Румцайса та Волшовечека й принесла їх аж до печери.

– Привіт, – сказала Манка, – бачу, ви все владнали.

– Із Хольдегроном так просто не домовишся, – відповів Румцайс.

– Ех ви, не можете з рибою домовитись, – сказала Манка.

Румцайсові стало соромно, що сом їх наче подолав. Поставив він Волшовечеку відро під полу, щоб не накапало в печері, а сам глибоко замислився.

За хвилину клацнув пальцями і витяг із прискринка клубок тонкої мотузки.

– Можемо йти!

Відвів він Манку і Волшовечека до озера, подав Манці клубок і запитав:

– Ти б могла із цього сплести міцну сітку?

Манка натягла мотузку між двома вербами, потім ще раз, дала маленькому, наче трісочка, Волшовечеку другий кінець мотузки, і водяник почав снувати поміж тією основою, ніби ткацький човник. За кілька хвилин сітка була готова.

Сом Хольдегрон ліниво позирав на це то одним, то другим оком. Тільки тоді, коли сітку розіслали на греблі, він усміхнувся своєю величезною пащею:

– Ану спіймайте мене в ту сітку!

– Де вже там, його ніщо не візьме! – зітхнув Волшовечек.

Та в цей час Манка заплескала в долоні, і до неї прилетіла зграйка голубів. Голуби вхопили в дзьоби по одній мотузочці, гайнули разом на озеро й опустили сітку прямо на Хольдегрона.

Сом Хольдегрон неспокійно ворухнувся під сіткою і знову промовив:

– Марно ви собі ламали голови й пальці. Спершу знайдіть когось, хто б мене зрушив з місця!

Тільки він це сказав, як водяник Волшовечек торкнувся долонею води – і з усіх кінців озера попливла до нього риба. Припливли неквапливі силаки-коропи, примчали щуки, статечно приплескали лини, а за ними збіглася і всяка риб'яча дрібнота. Риби була сила-силена, і кожна рибина взяла у писок одну мотузочку від сітки. Та хоч як тягли вони сітку в різні боки, не могли зрушити велетенського сома.

Хольдегрона це розвеселило.

– Для цієї збруї треба було спершу знайти погонича! – глухо зареготав він.

– Він тут, цей погонич! – вигукнув Румцайс, вирвав у верболозі замашну лозину і скочив з греблі просто на спину Хольдегронові. – Вйо, мої коні!

Риб'яча запряжка враз напружилась, рвонула і поволі поїхала ровом проти води. Румцайс стояв на спині у сома і правив.

Коли дісталися так до річки Ельби, спинив Румцайс риб'ячу запряжку і сказав до сома:

– Пливи собі, куди хочеш, Хольдегроне, тут уже місця доволі.

Через два тижні припливла від озера до джерельця біля Румцайсової печери поштова рибка. Кашалоти і кити через неї переказували, що Хольдегрон біля міста Гамбурга добрався до моря. Але якщо в лісовому озері виглядав він велетнем, то в морі його зовсім не видно.

21. Як Румцайс покарав зажерливого мельника

За тиждень чи трохи пізніше після повернення з річки Ельби обідав якось Румцайс і замислено бовтав ложкою в мисці. Раптом ударив він себе кулаком по лобі, аж загуло, і промовив до Манки:

– Через клопоти з водяником Волшовечеком я мало не забув про бідолах, які ходять молоти у гірському млині!

Не доївши другої миски семикратної юшки, Румцайс ту ж мить вирушив у дорогу.

Йшов він понад потоком до гірського млина і все думав, як краще підступитися до мельника, що відсипає у помольців із кожного мішка щонайменше половину зерна. Але не міг вигадати нічого розумного.

Сонце пекло, і Румцайсові схотілося пити. Скинув він капелюх, набрав у нього води й відкрив уже рота, щоб напитися, як раптом почув голосок:

– Поглянь добре, що ти п'єш.

Подивився Румцайс у капелюх – аж там плаває малесенька зелена жабка. Виловив він її, жабка перекинулася через голову, і став із неї водяник Волшовечек.

– Куди тільки ступлю, так через тебе й спіткнуся, – сказав Румцайс.

А Волшовечек на те:

– Спасибі тобі, Румцайсе, що не поховав ти мене у своєму розбійницькому животі!

Сказавши це, махнув двома схрещеними пальчиками собі за плече і показав проти води. За хвилинку звідти по хвилях припливла стара катеринка.

– Оце тобі, Румцайсе, моя подяка, – промовив Волшовечек, скочив на глибину та й зник з очей.

Румцайс катеринку виловив, оглянув з усіх боків і покрутив головою:

– Ну й потішив мене Волшовечек! Хіба ж це подарунок для розбійника?

За хвилину Румцайса наздогнала Манка із смаженим курчам на глиняній тарілці.

– Ти ж і юшки як слід не попоїв, – бідкалася вона. – Я за тобою ганяюсь із такою смакотою, а ти граєшся цяцьками!

Та коли Манка краще роздивилась катеринку, подарунок їй сподобався.

– Знаєш що, Румцайсе, я на ній заграю, щоб тобі курча іще більше смакувало.

Румцайс одломив смажене крильце і почав полуднувати, а Манка покрутила ручку катеринки. Всередині щось зарипіло, але музика не заграла.

– Мабуть, треба крутити ручку в інший бік, – сказала Манка і закрутила знов.

У катеринці щось зітхнуло, а потім заграла музика і почали діятися дивні речі: смажене курча перед Румцайсом блідло та й блідло і врешті-решт стало не печене! На ньому наросло пір'я, курча дзьобнуло Румцайса в палець і втекло в гущавину.

– Волшовечек з нами пожартував, – засміявся Румцайс. – Заховай, Манко, цю штуку до нас у печеру, вона нам знадобиться.

Манка понесла катеринку додому, а Румцайс сказав, що піде далі – до гірського млина. Аж тут він побачив, що назустріч іде понад річкою бідний селянин Команек із села Подулшя. На плечі несе порожній мішок і зітхає.

– Чого ти крекчеш під тим мішком, коли він порожній? – запитав Румцайс.

– Тим-то й зітхаю, що він порожній, – відповів Команек. – Ще недавно був він повний пшениці, яку я ніс молоти до гірського млина, а мельник забрав її в мене.

Румцайс так спохмурнів, що аж смеркло навколо.

– Присядь-но, Команеку, отут на бережку, – сказав він. – Я саме йду туди. Що в тебе мельник узяв, те він і поверне.

Перекинув він порожній мішок собі через плече і легким розбійницьким кроком рушив проти води далі до млина.

Млин був гарний, справний, як годинник. Млинове колесо крутилося легко, вода так і грала, спадаючи вниз. Скрізь навколо млина стояли лантухи з борошном, мов солдати на параді.

На балкончику палив собі люлечку мельник – увесь білий від борошна. Румцайс подав йому порожній мішок.

– Ти із цього мішка забрав пшеницю у Команека з Подулшя. Так ти насип її назад.

Мельник оглянув себе, наче голуб, який милується сам собою.

– Таке кожен може сказати.

– Ану поглянь! – мовив Румцайс. Вхопився він за лопать млинового колеса і могутньою румцайсівською силою одразу ж зупинив млин. – Отак… І поки ти не повернеш Команекові пшеницю, доти не змелеш жоднісінької зернини.

Мельник пихато промовив:

– Все одно ти це колесо пустиш.

– Ні, не пущу!

– Ба пустиш, – сказав мельник, гукнув у млин, і на балкончик вийшла його дочка.

Це була справжня красуня, викохана на білих булках і червоних яблучках. Сперлася вона на стовпець і почала до Румцайса усміхатися. Всміхається і всміхається. Румцайс спробував одвести погляд, але очі не слухались його, і він прикипів ними до вродливої мельниківни. Млинове колесо випручилося у нього з руки, і Румцайс зітхнув:

– Я програв.

У цю пору сиділа Манка біля струмка перед печерою і натирала клоччям бронзові гвіздочки на подарованій катеринці. Раптом із струмка вистрибнула зелена жабка і промовила:

– Мерщій біжи з катеринкою до гірського млина!

– А чого?

– Біжи!

Манка вхопила катеринку і подалася. Прибігла до млина і побачила, що там робиться.

– То це ви удвох напали на мого Румцайса! – вигукнула Манка, вхопилася за ручку катеринки і покрутила її у зворотний бік.

І знову почали діятись дивні речі. Все раптом пішло навпаки: борошно посипалось із мішків і перетворилося на зерно, зерно вкладалося назад у колоски, колоски молоділи на очах, аж поки стали з них зелені вруна, а тоді й вони вросли назад у землю. Так воно й ішло мішок за мішком. Коли ж біля млина залишився один-однісінький мішок борошна, Румцайс гукнув:

– Годі, Манко!

Манка спинила катеринку, Румцайс завдав собі повний мішок на плечі і поніс його до річечки, біля якої сумно сидів Команек із села Подулшя.

Мельник вибіг на балкончик і кляв Румцайса, аж борошно летіло у нього з рукавів:

– Ох, урветься тобі скоро бас, Румцайсе, і забудеш ти про свої витівки! Кажуть люди, що пан князь скаржився на тебе аж у самому Відні, і сам імператор розгнівався на тебе!

Та Румцайсові так було смішно, що у млині все пішло задом наперед, що він пустив повз вуха і це попередження.