Текст книги "Пригоди Румцайса"

Автор книги: Вацлав Чтвртек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

18. Як Румцайс підпирав греблю

Одного разу пішла Манка з Ціпісеком до Їчина, щоб хлопець вчився ходити і по бруківці, а не тільки лісом. З греблі князівського ставу на неї хтось махав рукою. Це був сторож; він гукав:

– Наш князь дістав листа від пана імператора. І той пише, що приїде в Ржаголецький ліс по рибу. Перекажи це Румцайсові.

– І ото панові імператору треба до нашого лісового озера? – не повірила Манка.

– Авжеж треба, – тупнув ногою ставовий, немов трамбуючи греблю. – Бо у Волшовечека чисто, а в князівському ставку по верху сама слинота плаває, а по низу – самі водорості.

Коли Манка розповіла про це вдома, вирушив Румцайс до князя. Погукав його у замкове вікно і каже:

– А що це собі пан імператор вигадав? Адже о цій порі грає риба весілля.

– Це його імператорська воля, – відповів князь. – І люди, і риба повинні їй коритися.

– А раки? Раки теж повинні їй коритися? – вигукнув Румцайс. – Ну, це ми ще побачимо!

Та князя вже не було у вікні.

Румцайс повернувся до Ржаголецького лісу, але не в печеру, а до потоку. Опустив руки у воду і збурив її вгору по течії аж до лісового озера. Вмить на зворотній хвилі примчав водяник Волшовечек.

– Спершу трохи підсохни, – мовив Румцайс, бо знав, що підсохлий водяник не такий злий. – А тепер послухай. Пан імператор їде сюди по рибу.

Волшовечек крутонувся, наче в'юн:

– Я не дозволю, щоб будь-хто зіпсував рибам весілля! Хоч би й сам імператор! – затупотів він ніжками. – Не дозволю!

– Якщо я тобі знадоблюся, перекажи через рибку, – сказав Румцайс і пішов до печери.

– Я сам подбаю про своє озеро! – гукнув йому вслід Волшовечек і відплив на плесо, щоб там спокійно розміркувати, що й до чого.

На третій день три години підряд сунула валка по імператорській дорозі. Попереду форейтори на баских конях, за ними – імператорська карета у вигляді човна, щоб було видно: його імператорська величність їде по рибу. Далі везли неводи й підсаки, верші й хватки, різні вудки з волосінню, плетеною і з кінського хвоста, і з шовкової нитки. На всьому стояв імператорський герб, щоб риба це бачила і була слухняна.

Перед замком у Їчині валка спинилася. Сторожа засурмила в сурми, і з дверей викотився червоний килимок.

– Гальт! – суворо промовив імператор, бо подумав, як би в тому килимку не було чогось проти його імператорської величності.

Князь і княгиня вийшли із замку і ступали тільки по бруківці, а не по килиму. Князь хотів привітатися по-французьки, але щось у нього всередині заскочило, і він лише повторював:

– Вотр, вотр, вотр… [27]27
  Ваша, ваша, ваша (фр.)


[Закрыть]

– Повотркайте ще трохи, князю, а тоді й мені скажете, – мовив імператор і показав позад себе: – Отамечки обоє сідайте. Та й гайда прямцем до озера.

І помчали вони, як вітер. Майорів на вітрі зелений княгинин кринолін, а у князя тричі зривало з голови перуку.

На озері тим часом було спокійно. Волшовечек сидів на глибині біля затички і, коли риби парами пропливали повз нього, говорив їм:

– Целеброовумтуум!

Це така водяницька приказка для риб'ячих весіль.

Але тут наче вітром принесло високе панство. Карета з імператором трохи не влетіла в озеро. Конюхи і форейтори скакали довкола, як крупа на камені.

Із карети вискочили спершу князь із княгинею. За ними виліз і сам імператор. А далі понесли неводи, підсаки, верші, хватки й вудки. Імператор наказав засурмити в морську мушлю, що він починає ловити рибу в озері, і підступився до рибальського начиння.

Невода він швидко кинув, бо тягти його сам не подужав; з вершею або хваткою треба було лізти у воду; а коли взявся за сачок, накапало йому за вуха.

Князь і княгиня метушилися навколо імператора, але за що хапались, те відразу мусили й облишити. Бо імператор весь час говорив:

– Я сам!

Словом, закинули вони разом аж тридцять вудок в озеро. А імператор ходив від вудки до вудки і смикав за кожну.

Волшовечекові гидко було дивитися, як ці троє псують рибам весілля. Взяв він трьох чорних раків і послав їх у дорогу, наказавши:

– Найбільший – на пана імператора, середульший – на князя, а менший – на княгиню.

Полізли раки, а Волшовечек сидить на дні й прислухається.

Раки попрацювали на совість і на славу.

– Фі!

Це скрикнула княгиня.

– Прокляття!

Це вигукнув князь.

– Крайцбенедек! А бодай вам!

Це вилаявся сам імператор.

Бо кожного боляче вщипнув рак.

За мить Волшовечек почув, як військові сурми засурмили тривогу, й імператор закричав:

– Мене зрадили!

І далі:

– Я покараю зрадників на місці! На чотирьох верхніх ставках наказую шнель-шнель зірвати шлюзи, щоб уся вода ринула на зрадницьке озеро і вщент рознесла цю греблю!

Увесь імператорський почет кинувся до верхніх ставків. А сам пан імператор поїхав до Відня – показати лікарям, у яке місце вщипнув його рак.

На ту пору Румцайс саме студив собі п'яти у струмку. Раптом біля ноги в нього майнула рибка і закричала: – І все це несеться до нашого озера!

Була вона ще маленька і не запам'ятала всього, що сказав їй Волшовечек.

Румцайс мерщій застромив ноги в чоботи, вхопив Манку та Ціпісека, і вони побігли до озера.

На озері справи були вже кепські. Гребля сунулась, ще мить – і розвалиться.

– Підіпріть мені ноги! – крикнув Румцайс Манці й Ціпісекові.

Вони підперли йому ноги, і Румцайс великою своєю румцайсівською силою почав тримати греблю.

Коли вода пробилася поряд, затулила те місце долонею Манка. А коли забризкало ще далі, Ціпісек заткнув щілину мізинцем.

Отак Румцайс урятував греблю. Князю й княгині довелось заплатити господарям за чотири спущені ставки, а панові імператору дати дев'ять дукатів лікарям.

19. Як Румцайс дмухав назустріч завірюсі

Одного разу прихилив Румцайс вухо до землі та й каже:

– Чую я, як од Відня поспішає гонець. Але часу досить. Йому сюди їхати ще сім австрійських миль.

Вирушив Румцайс з дому і зустрів гінця на роздоріжжі. Був то чолов'яга в білому каптані, а саме такі посланці носять таємні доручення його імператорської величності.

– Із чим їдеш? – гукнув йому Румцайс.

А що вигукнув він по-румцайсівському, із гінця таємні доручення так і посипалися.

– Його імператорська величність наказує панові князю, щоб не лаявся тільки по-французьки й по-німецьки. А хай трішки лається і чеською мовою, щоб його за це в Їчині дужче любили.

– І чого тільки немає в голові у його величності! – промовив сам собі Румцайс і відпустив гінця їхати далі.

І от уже третій день ходять по Їчину князівські слуги – скликають людей на ринковий майдан, де пан князь буде лаятися по-чеськи.

Румцайс сказав:

– Аби тільки з цього діла не стало знову якоїсь біди для міста.

Узяв він Манку та Ціпісека, і всі троє теж пішли на ринок.

На високому помості посеред майдану сидів пан князь, а під помостом сиділа княгиня в золотому кріслі. Князь був одягнений в артилерійську куртку – щоб його прокльони гриміли, мов постріли з гармати.

Людей зійшлося, ніби в базарний день. Усі хотіли почути, як пан князь лаятиметься чеською мовою.

Розпоряджався всім лакей Фріцек. Він заткнув княгині вуха шовковими ганчірочками, виліз на поміст і крикнув до людей:

– Ану, тихше! А то пан князь буде лаятися тільки по-німецьки!

Запала тиша. На церкві святого Якуба бемкнув дзвін, і пан князь почав готуватися до першого прокльону. Набрав у груди повітря, наче ковальський міх, щоб вистачило дихання. Та на перший раз у нього нічого не вийшло. Вдруге з рота в нього вирвався свист, як із морського свистка. Тільки на третій раз усе вийшло як слід, аж занадто.

Пан князь затупотів ногами і хотів був вигукнути:

– А бий тебе грім, бісова забрьохо!

Та язик у нього якось дивно повернувся, і з князівського рота вилетіло:

– А бий тебе грім, бісова завірюхо!

У цю ж мить поряд з ним стала якась дивна жінка. Не стара й не молода, в лляній хустині й довгій сорочці з товстого полотна.

– Хто тобі дозволив стати поряд зі мною на помості? – закричав князь.

Та жінка в хустині не дуже дала на себе кричати. Голоском гострим, наче вітер, що віє через осоку, вона відрізала:

– Хіба пан князь мене сам не покликав?!

– Щоб я тебе кликав?! – і пан князь узяв цілий ринок за свідка, що такого не було.

Та жінка в хустині й сорочці з товстого полотна повернула до нього лице, гостре, паче сокирка. Очі в неї блищали люто-прелюто.

– А хіба пан князь не сказав «завірюха»? На це слово я й прийшла. Я і є завірюха, а звуть мене Мелузина! – Вона війнула лляною хустиною, і з пана князя злетів артилерійський капелюх.

Князь на очах у всього Їчина не схотів так просто здатися. Кивнув він Фріцекові, той підняв капелюх і подав ще князю срібний сюрчок.

– Зараз побачиш, що це значить – скинути з мене капелюх! – промовив пан князь і засюрчав.

В ту ж мить од ратуші затупали чобітьми семеро стражників. Попереду біг бурмистер і кричав:

– Де це видано – скидати з пана князя капелюх! – І показав обома руками, звідки який стражник має хапати Мелузину.

Тільки ж Мелузина на стражників та бурмистра навіть не глянула, мовби то були сім купок бурякової гички. Вперлася вона міцніше ногами у землю і потрусила хусткою перед княгинею. Княгиню наче щось ухопило в обійми і відірвало від землі, роздимаючи кринолін. Закрутило її в повітрі і вже мало не понесло через ринок. Добре, що покоївки встигли схопитися за дротяний каркас криноліна і затримати княгиню.

Тут уже чаша терпіння пана князя перелилась через вінця. Простяг він руку, вхопив сурму, яку подав йому лакей Фріцек, і засурмив тривогу.

– Я тобі покажу крутити моєю княгинею, наче дзигою!

І засурмив знову. Полинув гучний, пронизливий звук аж до казарм у липовій алеї. Там відповіла князю інша військова сурма, почуло її військо і зразу ж вишикувалося. А їчинський генерал узяв театральний бінокль і подивився на ринковий майдан.

– Оце так, гнати проти однієї баби усе військо! Я сам скручу її в баранячий ріг на очах у пана князя.

Наказав він засурмити собі, щоб веселіше було на серці, і вирушив. Доїхав до ринку, вклонився княгині, а панові князю відрапортував:

– Для більшої слави війська я сам один скручу її в баранячий ріг!

Генерал зробив крок до Мелузини – і враз усе золото, яким він був обвішаний і обшитий, затрусилося на ньому від вітру. Тоді він гукнув до Мелузини:

– Ану маршірен марш з міста Їчина!

Та Мелузина вже почала свою вітровійну роботу. Віяла хустиною, віяла сорочкою з товстого полотна. Як фуркнуло, як повіяло на генерала!

– Рятуйте мене, ясний імператоре та всі його родичі! – вигукнув генерал і став, як укопаний.

Мелузина вимахувала хустиною, а збоку підвівала сорочкою. Але генерал був важкенький від золота, тож і стояв непорушно.

Але на ринку діялось таке, що аж страх.

Вітер повалив годинникаря Семерада і кравця Вейделечека.

Бабів перемішало, і кошики літали в повітрі, як бомби.

Вивіяло всю воду з басейну.

Димар на ратуші розсипався, мов його громом рознесло.

– Що занадто, того досить, – промовив, нарешті, Румцайс, який стояв разом з Манкою та Ціпісеком під галереєю і дивився, що витворяє Мелузина.

Підійшов він і сказав Ціпісеку:

– Говори весь час, куди вона повертатиметься.

На цих словах він ухопив Мелузину та й поніс. І куди Ціпісек показує, туди він і повертається, щоб віяло йому не в обличчя. А коли Мелузина дмухала просто в очі, Румцайс теж дмухав проти неї.

Манка бігла попереду і відчиняла всі двері аж на самий вершечок надбрамної башти. Притягнувши туди Мелузину, висадив її Румцайс на галерею і сказав:

– От звідси і вій собі та дмухай.

Втекти в інше місце з такої висоти Мелузина не могла, отож сиділа та дмухала. В Їчині все було спокійно, зате в Ржаголецькому лісі цілу ніч буки билися об дуби. Багато дерев поламало.

Румцайс слухав, слухав це та й каже:

– Грім і блискавка! Гарну штуку встругнули нам його величність разом із паном князем!

20. Як Румцайс підстрелив крижану пташку

Якось хотів Румцайс зарядити пістоль і бачить: в нього лишилося пороху ледве на один заряд. Набив він пістоль і сказав Ціпісеку:

– Піди-но, синку, до зброяра Галіржа по порох. Хай дасть тобі тричі пересіяного, той горить найкраще.

Манка дала Ціпісеку шкіряну торбинку, і він вирушив до Їчина. А по дорозі рвав малину і кидав ягоди собі в капелюх.

У крамниці зброяр насипав йому в торбину пороху, а Ціпісек зброяреві – малини в миску. Потім Ціпісек заквапився додому, бо Манка того дня варила на обід розбійницьку юшку, а він її дуже любив. Раптом помітив він пташку, якої в Ржаголецькому лісі досі не бачив. Здавалося, пташка була із криги – і колір такий, і пір'ячко. Крильцями вона не ворушила, а все ж таки літала.

Ціпісек гукнув до пташки:

– Гей, хто ти така?

Але пташка мовчки пурхала від куща до куща. І підлітала ближче й ближче до скель. Ціпісек навіть не помітив, як на нього війнуло свіжим вітром, і біг далі й далі за тією пташкою.

Раптом Ціпісека стьобнуло по очах ожиновою гілкою, і перед ним стала дивна жінка. Не стара й не молода, на голові – лляна хустина, на плечах – сорочка з грубого полотна. В руці вона тримала пташку і гостреньким, мов осока, голосом промовляла:

– Я Мелузина-завірюха, а це моя крижана пташечка. Вона показує мені, куди дмухати – вліво чи вправо.

– Авжеж, – відповів Ціпісек, не знаючи, що казати далі.

– Де живу, того не скажу! Але я тебе все одно туди відведу, – правила далі Мелузина.

– А я не піду, – відповів Ціпісек.

Мелузина дмухнула, і хлопця ніби штовхнула в спину чиясь дужа рука та й погнала до скель, де людська нога не лишає по собі й сліду. Хапався він за гілки, але Мелузина ламала їх у нього під руками. Хотів запам'ятати дорогу, але Мелузина засльозила йому очі. Кричав, але Мелузина свистом заглушила його голос. Зрештою Ціпісек сказав:

– Ну, я вже взявся за розум. Піду, куди хочеш.

Мелузина сховала крижану пташку в кишеню і пішла на крок попереду Ціпісека. А Ціпісек нишком надірвав шов на шкіряній торбинці, і звідти почала трусити тонесенька доріжка пороху аж до скель.

Нарешті Мелузина сказала:

– Сідай ось у цій печерці. Постережу я тебе, а далі видно буде.

Ціпісек простелив порожню торбинку з-під пороху та й сів собі. А Мелузина вмостилася надворі. На долоні тримала крижану пташку, щоб та дала знак, коли треба буде дмухнути на Ціпісека.

Дома тим часом чекали Ціпісека на розбійницьку юшку. Нарешті Манка сказала:

– Дивно, що Ціпісека й досі немає з Їчина. Може, з ним сталося якесь лихо.

– Піду пошукаю його, – мовив Румцайс і перевірив пістоль – чи заряджений він зеленим жолудем.

Пішов Румцайс і бачить – Ціпісека немає. Пошукав на імператорській дорозі, що веде до Їчина, на путівці через Ржаголецький ліс, а тоді подався навпростець поміж деревами. Але навколо – ні душі.

Раптом щось захрумтіло в Румцайса під чоботом. Він нахилився і побачив: щось розсипано. Понюхав і каже:

– То це ж тричі просіяний Галіржів порох!

Кресонув Румцайс нігтем об ніготь, вискочила іскра, і він пустив її на порохову доріжку. Порох ураз загорівся, вогник побіг поміж соснами, і Румцайс поспішив за ним.

Вогняна доріжка вивела його до скель. Аж до печерки – невеличкої, мов з того місця викотився валун. У печерці сидів Ціпісек на порожній шкіряній торбинці. А навпроти, не спускаючи з нього очей, ніжилася на сонечку Мелузина.

– Недобре ти зробила, що завела мого сина Ціпісека, – мовив Румцайс.

– Якщо перше зробила недобре, то друге зроблю краще, – відповіла осоковим посвистом Мелузина, звелася на ноги і злегка дмухнула крижаній пташці під крила.

Пташка злетіла в неї з долоні і почала шугати поміж скелями, а Румцайс так і прикипів до неї очима.

Аж тут Ціпісек закричав:

– Батьку, вона на тебе заміряється!

А Мелузина вже вимахує своєю лляною хустиною, і вітер так і свистить у Румцайса в вухах. Насунув він на вуха капелюх і гукнув до Мелузини:

– Мерщій поклич свою пташку назад, а то стрельну в неї!

– Не стрельнеш! – засвистіла Мелузина і затрусила сорочкою.

Румцайсові ніби хто гострим гребінцем розчесав бороду. Хотів він націлитися на крижану пташку, але пістоль затремтів у нього в руці.

– А тепер я зроблю ще краще! – дмухнула Мелузина. Крижана пташка показувала їй напрям, і вона хукала на Румцайса то зліва, то справа. Румцайса наче кригою обкидали. Рука в нього задубіла, і пістоль повис на одному пальці.

– А тепер зроблю зовсім добре! – пронизливо свиснула Мелузина, вхопила Ціпісека на руки і понесла. Але хлопець був важкенький, і вона крутилася з ним поміж скель, хоч і хотіла здійнятися вище, куди показувала дорогу крижана пташка.

– Грім і блискавка! – вилаявся Румцайс, щоб хоч цим нагрітися.

Мелузина дмухнула щосили, злетіла з Ціпісеком понад скелями, і крижана пташка повела її під саме небо.

Та в цей час наспіла Манка з горщечком розбійницької юшки. Подала вона горщечок Румцайсові і каже:

– Я знала, що це тобі знадобиться.

Румцайс сьорбнув семикратної розбійницької юшки, і вона враз вигнала з нього холод. Навів він пістоль, загриміло від скелі до скелі, і зелений жолудь розітнув повітря під крижаною пташкою.

Пташка шугнула вбік, неправильно показала Мелузині дорогу, і та впала вниз, на скелі. А Ціпісека Манка спіймала у фартух.

Румцайс дмухнув у дуло пістоля, щоб там не лишилося диму, і сказав:

– Дай-но, Манко, юшки Ціпісеку. А я піду в Їчин діставати пороху.

21. Як Румцайс садив дубок для Манки

Одного разу каже Румцайс Манці:

– Посадив я для тебе на узліссі дубок, щоб сиділа ти в холодку, коли дивитимешся в сонячний день на Їчин.

Манка відповіла, що порозкошує в холодку сьогодні ж по обіді.

Якраз у ту пору їчинська княгиня позирала з вікна на ринковий майдан і зітхала:

– На цьому майдані саме лиш каміння! Я вже не можу на нього дивитися.

Пан князь швиденько взув черевики з гострими підборами і тупнув ногою. Коли прибігли слуги, наказав:

– Негайно посадити посеред майдану дерево!

І кинув лакею Фріцеку два крейцери.

– Ти, Фріцеку, будеш усім командувати.

Лакей Фріцек звелів чотирьом поденникам узяти мотики і повів їх просто до дубочка, що його Румцайс посадив для Манки. Заходилися поденники викопувати дубок, та ба! Адже цей дубок садив Румцайс, і кожен корінь його сидів у землі, мов залізо в залізі.

– Перепаде нам од пана князя! – злякався лакей Фріцек.

Раптом перед ними з'явилася якась дивна жінка. На голові мала лляну хустину, на плечах – сорочку з грубого полотна.

– Я вам підсоблю! – просичала вона, немов вітер просвистів у заростях осоки.

Та у Фріцека був поганий настрій, і він сказав жінці, що вона нездатна навіть горіхи з дерева збивати. Тоді жінка сягнула в кишеню, витягла крижану пташку і посадила її на долоню. Пташка пурхнула до Румцайсового дубка, і жінка потрусила сорочкою в той бік. Ту ж мить знявся шалений вітер, і Фріцеків капелюх залетів на дві версти.

Дубок спершу стояв міцно і не віддавав жодного листочка. Та незабаром почав він слабнути, і потім повалився, вивернувши коріння. Тоді дивна жінка крикнула поденникам:

– Скажіть тому телепню, котрий женеться за капелюхом, що я – Мелузина!

Фріцек упіймав капелюх і повернувся, коли все вже було зроблено. Поденники поклали дубок на два вози і вирушили назад до Їчина. На ринковому майдані кайлами вибили шмат бруківки і посадили дубок.

Княгиня підсунула до вікна золоте крісло і замішувалася деревцем, приказуючи:

– Ах, як любо мені дивитися на цей дубок!

А Манці на ту пору теж закортіло посидіти під дубком і подивитись на Їчин. Але дубка не було, тільки ямка зяяла в сирій землі.

– Румцайсе, хтось викопав дубок, який ти для мене посадив! – загукала Манка.

– Та невже?! – крикнув Румцайс і вмить опинився біля Манки.

Оглянув він ямку і гукнув із ліщини Ціпісека. Мовив йому:

– Біжи-но в Їчин, глянь, чи не росте там де-небудь дуб, якого раніше не було!

За хвилину подав Ціпісек з надбрамної башти знак, що на ринковому майдані росте дубок, якого раніше не було там.

– Я йду в Їчин, – мовив Румцайс до Манки. – А ти поливай ямку, щоб не пересохла, поки я повернуся.

Манка поливала ямку водою з потоку, а Румцайс швидкою ходою подався через поле до Їчина.

А тим часом підсунув до вікна золоте крісло і сам князь. Дивився на дубок він, дивилася княгиня. Спершу милувалися, але незабаром це їм надокучило.

– Цей дубок занадто натюрель! [28]28
  Природний (фр.)


[Закрыть]Росте собі, як хоче, – зітхнула у шовкову хусточку княгиня.

Князь зміряв дерево очима і щось накреслив пальцем у повітрі.

– Я накажу підстригти його по-французькому. Він стане круглий і чудово пасуватиме до вашої перуки, – промовив князь.

Княгиня заплескала в долоні й покликала покоївку – передати Фріцеку, щоб узяв ножиці й обстриг дуб а ля франсе [29]29
  На французький манер.


[Закрыть].

Але під надбрамну башту вже прибіг Румцайс. На бігу кричав:

– Не бувати тому, щоб славний дуб був панству за цяцьку!

Він добіг до ринкового майдану і вже простяг був руку до дубка. Раптом із-за басейну вихопилась якась дивна жіноча постать.

– От я тебе і спіймала, Румцайсе, на цьому майдані! Тут я тебе і роздмухаю на кострицю!

І пустила з долоні крижану пташку, а потім сіконула лляною хустиною, як ножем, ще й свою груботкану сорочку розкрутила, наче дзвін. Тоді помчала слідом за крижаною пташкою просто на Румцайса.

А в Румцайса навіть пістоль не був заряджений. Тільки й зміг він стиха промовити:

– Грім і блискавка!

І коли Мелузина була на якийсь крок від нього, виставив назустріч їй пальці, поворушив ними і сказав:

– Ту-ру-ру!

Тоді скрутився, як пружина, і Мелузина перелетіла через нього.

Обернулася завірюха легко, наче на осі. Хустиною сіконула, як ножем, і знову сорочку розкрутила дзвоном. Пригнулася до землі і помчала на Румцайса.

Румцайс знову:

– Ту-ру-ру!

І перестрибнув її.

І зразу ж притулився спиною до дубка.

А Мелузина січе хустиною, наче блискавкою, й сорочку розкручує, як громову хмару. І знову кинулася на Румцайса.

Румцайс цим разом не встиг поворушити пальцями. Ледве зумів ухилитися від Мелузини правим боком.

Дубок не витримав – упав. А Мелузина не могла вже спинитись і з розгону налетіла на замок.

Замкова брама розскочилася, наче два крила.

Вікно хряпнуло панові князю й княгині перед самими очима; княгиня злякалася так, що три тижні після того все повторювала одне чудернацьке слово:

– Жожоло!

А пан князь белькотав:

– Ложожо!

Румцайс завдав повалений дубок собі на плече, Ціпісек ззаду притримував молоді пагінці, і вони вдвох понесли його до Ржаголецького лісу. Посадовили дубок у ямку, і Манка нарешті змогла всістися в холодку і дивитись на Їчин.