Текст книги "Пригоди Румцайса"

Автор книги: Вацлав Чтвртек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

26. Як Румцайс упорався з другим змієвим яйцем

Якось після того знову дивно засвербіло Румцайсові в бороді, і він сказав Манці та Ціпісеку:

– Посидьте-но хвилинку тихо, як мишки, хай я взнаю, звідкіля воно йде.

А свербіло йому з боку Відня. Румцайс покликав поштову сойку і сказав їй:

– Ану ж бо лети в той бік і послухай, що там робиться.

Над Дунаєм-рікою бродили тоді чередою аж три бурі. Сойка повернулася на четвертий день і закричала:

– Кепські справи, бо тарахне все це прямо біля Їчина!

– А тепер кажи оту першу половину, що їй друга дорогу перебігла, – спокійно відповів Румцайс.

Сойка почала все спочатку:

– Пан імператор знову підпустив шпильку королю Фріцу. А розплачуватися за це будуть генерали на полі під Чержовкою.

– Тільки їм і діла, що підпускати один одному шпильки! – пробурмотів Румцайс.

Адже з плацу під Чержовкою може дострелити ядро до їчинського ринку і щербата гармата. А піхота своїми кулями може позбивати квіти в садочках біля крайніх будинків. А кіннота – потоптати капусту.

– Я повинен зарадити цьому лихові, – сказав Румцайс.

– Аж проти двох військ підеш? – злякалася Манка.

Румцайс відповів, що йому треба побродити лісом: а раптом сяйне в голові думка, як подолати сімдесятип'ятитисячне військо.

Ходить Румцайс по Ржаголецькому лісі й хрумкає горішки, щоб краще думалося.

Коли раптом знову прилетіла сойка і крикнула:

– У праховських скелях лежить змій і зносить друге яйце!

Румцайс побіг до печери.

– Маємо потрійний подарунок! – сказав він Манці.– На Їчин ідуть два війська, а змій-семиголовець зараз знесе яйце.

– Ой лишенько! – злякалася Манка. – Що ж тепер робити?

А Румцайс на те:

– Хай Ціпісек нарве щавлю. Та мерщій!

Трохи згодом вони гуртом подалися до праховських скель.

– Ми підступимось до змія з хвоста, – сказав Румцайс. – Іди, Ціпісеку, на крок уперед, щоб я тебе добре бачив.

За хвилину Ціпісек озвався:

– Ондечки поміж камінням повзе вуж.

– А придивись-но краще, – сказав Румцайс.

То й справді був не вуж, а тоненький кінчик змієвого хвоста.

Пішли вони туди, куди вився хвіст, і ступали тихесенько, як по пір'ю. Прийшли і бачать – там лежить змій.

Лежить собі, простягся поміж скелями. Вже зніс своє чорне яйце. Затулив його пазурами і відпочиває. Навіть сьома голова, що повинна була б вартувати, і та куняє.

Румцайс озирнувся по-розбійницькому: звідки і як краще до змія приступитися. Потім промовив:

– Я залишаюся тут, а ти, Ціпісеку, зайдеш з тилу. Коли підійдеш близько, кинеш сім листочків щавлю так, щоб різонули змія по очах.

Ціпісек крадькома пробрався поміж скелями до змія. Тоді витяг з кишені щавель і кинув сім листочків. Різонули вони змія по очах, змій прокинувся і одразу ж розлютився. Махнув сімома головами і проковтнув ті листочки сімома ротами. У ту ж мить у череві в змія стало так кисло, що він аж сльозами залився.

Отут Румцайс і скочив уперед. Простяг руку, вхопив яйце, а замість нього вкотив між змієві пазури круглий камінь. Змій щось почув, але очі в нього були залиті сльозами, і він наосліп забив пазурами по скелях. Румцайс щасливо вислизнув з-під них, посадив Ціпісека собі на плече і мовив:

– Сховаю я змієве яйце собі під капелюх. А ти притримуй криси, щоб воно не викотилося.

І вони квапливо подалися додому.

В печері їх чекала Манка.

– Обклади це яйце заячим хутром, воно мені ще знадобиться, – сказав Румцайс.

Ледве Манка встигла це зробити, як од скель залунало таке жахливе ревіння, що аж валуни вивертало з землі. Змій злетів угору й затулив собою четвертину неба. Крила несли його, мов вітрила, і ширяв змій то в один бік, то в інший.

– Це він яйце шукає, – мовив Румцайс.

А на той час уже і в Їчині всі говорили, що до міста з двох боків сунуть два війська. Попереду їхали імператор та король Фріц. На широкому полі під Чержовкою стали вони один проти одного.

Імператор наказав подати собі сирий жовток, щоб голос у нього звучав краще, і вигукнув:

– Посадити мене на коня!

А коли його посадили, закричав іще голосніше:

– Гей, Фріце, я недаремно вдягнув білу куртку! Хай усі бачать, хто з нас правий.

Король Фріц вислухав це і сказав до своїх, що стояли навколо:

– А я навіть на коня не сяду. Я з паном імператором, і пішака впораюсь. – І крикнув імператорові:

– А я вдяг чорну куртку, щоб було видно, – йду на твій похорон!

І королівським, і імператорським генералам не ставало вже терпцю, і вони кричали, що пора починати війну. Лише солдати стояли сердиті й невеселі.

Обидва війська чекали, коли мине якесь дивне мелькання над полем, щоб можна було розпочати бій. Адже вояк повинен дивитися ворогові в очі й більше нікуди. От вони й дивилися. А це над ними шугав змій, шукаючи загублене яйце.

Імператор виступив на тридцять кроків уперед і закричав:

– Гей, Фріце, я – імператорська величність, а ти – простий король, решта – іще менші! Підійди і глянь мені в вічі!

Фріц вийшов на тридцять кроків уперед і замислився, як би йому пана імператора передивитись.

Зненацька із чержовського гаю легким розбійницьким кроком вибіг Румцайс і викотив із свого капелюха поміж королем та імператором чорне змієве яйце.

Його імператорська величність подивився на яйце і спитав:

– Вас іст дас? [32]32
  Що це таке? (нім.)


[Закрыть]

Король Фріцек подивився та й собі питає:

– Васісдас?

А змій згори як гримне:

– От я вам покажу васісдас!

Пан імператор, угледівши змія, мало не зомлів. Гукнув він мерщій карету, щоб його везли назад у Відень.

Король Фріц навіть не чекав на коня і дав драла в інший бік.

Генерали мало не вискочили із своїх чобіт.

Солдати сказали:

– Оце так диво!

І теж подалися додому.

А змій забрав своє яйце назад до праховських скель. Тільки змієня з того яйця так і не вилупилося, бо прохололо воно на полі під Чержовкою.

27. Як Румцайс мало не прогавив третє змієве яйце

Якось сидів собі Румцайс перед печерою.

– Манко, – промовив він раптом, – здається мені, що я чую тут чиєсь чуже залізо. – Вдихнув він повітря, випустив його по крапелиночці носом і додав: – Сюди йде хтось із рушницею, але йде по-доброму.

Манка підмела перед порогом печери, щоб кожен бачив: тут живе порядна розбійницька господиня, і вони стали чекати.

За три хвилини надійшов стежкою лісник Нивлтек. Рушницю він ніс так, щоб сонце світило на неї від дула до приклада.

– Моя рушниця не заряджена, – сказав він замість привітання.

Румцайс показав на круглий камінь:

– Сідай, Нивлтеку. І якщо хочеш смачної води, Манка тобі піднесе.

Лісник напився і сказав:

– Ти знаєш, Румцайсе, що у мене серед праховських скель, на отій сухій ділянці, лежить змій. І оце підходить час, коли він має знести третє яйце.

– А чого це тебе стурбувало тільки третє його яйце, Нивлтеку?

– Тими двома я теж клопотався, – відповів лісник. – Тільки ж ти їх знищив раніше, ніж я встиг вилити нікелеву кулю, щоб застрелити змія.

– І змій відбив би її тобі прямо у лоб! – махнув рукою Румцайс.

– Хтозна, – сказав Нивлтек і закінчив: – А коли я ту кулю, зрештою, вилив, вона випала у мене з дірки в кишені, і тепер я не знаю, що робити.

Румцайс мовив до Манки:

– Погукай мені Ціпісека. Підемо гуртом на змія у третій раз.

Та коли хто обдурить змія на два яйця, тоді блимне іскра розуму і в семи пришелепуватих змієвих головах.

Коли Нивлтек вирушив із лісової сторожки до Ржаголця, виліз змій із скель і подивився йому услід. Потім тицьнув себе пазурами в сім лобів і засичав:

– Навіть якщо ти на мене приведеш Румцайса – все одно буде пізно!

І вже не злетів у повітря, а тихенько поплазував до лісової сторожки. Зняв дах, заліз пазуром під піч і вирив там льошок. У той льошок зніс чорне яйце. Потім все загріб, роздмухав у печі вогонь і знову насадив дах на сторожку. Коли з усім упорався, засміявся-зареготав, наче вітер завив:

– Ну, маєш подарунок од змія!

І щоб заплутати слід, поплазував змій до Турнова. Ліг там на лузі й зробився весь зелений; здалеку здавалось, що на лузі нікого немає.

Румцайс із Ціпісеком тим часом придивлялися, що робиться на скелях. Але змія там не побачили. І отого холоду та жару, якими завжди дихав по черзі змій, не було чути.

Пішли вони до змієвого лігва. Воно вже прохололо і не смерділо сіркою.

– Нема його тут. І яйця теж ніде не видно, – сказав Ціпісек.

Та Румцайс одразу збагнув: тут щось не так.

– Мабуть, змій із своїм яйцем поліз далі до скель, – відповів він.

Потім Румцайс і Ціпісек домовилися, що будуть тихенько свистіти по-розбійницькому, щоб не згубити один одного. А коли хтось побачить змія, хай свисне так; щоб жолуді посипалися з дуба.

Пішли вони, тоненько свистячи, проходили вздовж і впоперек половину скелища, але ні змія, ні яйця так і не побачили.

Тим часом лісник Нивлтек прийшов у лісову сторожку. Повісив рушницю на гачок, підкинув у піч кілька смолистих гілок, сів та й думає, як це Румцайс із змієм упорається.

А пес Фена, що завжди ходив із Нивлтеком, як забіг до сторожки, почав сновигати і нюхати повітря.

– Що ти там шукаєш? – крикнув Нивлтек. І щоб було видніше, підкинув гілок у вогонь.

Пес так і рвався під піч. Він скавчав, хвіст підгорнув, шерсть на ньому настовбурчилась, наче щітка.

– Я боягузів годувати не буду! – гримнув лісник. Коли раптом почув – в сторожці щось стукає. Ніби десь у таємній схованці дзьобає сім дзьобиків.

– Що за притичина? – здивувався Нивлтек. – Наче я й квочки не підсипав.

Шукає і не може нічого знайти.

Нарешті під піч подивився. А там уже наче семеро півнів товчуть дзьобами. Нивлтек узяв третій оберемок гілля і хотів кинути у вогонь, щоб іще світліше стало.

Раптом на порозі з'явився Ціпісек. Він зайшов до сторожки сказати Нивлтеку, що вони з Румцайсом і досі шукають змія. Говорить він це, а між словами посвистує – дає батькові про себе знак.

Та лісник Нивлтек не розумівся на розбійницьких сигналах. Гримнув він на Ціпісека:

– Тут у мене під піччю щось ворушиться, а ти мені свистиш над вухом!

Ціпісек замовк, і Нивлтек підкинув гілля у вогонь.

Коли змій закопує яйце під землю на сім сажнів углиб, має воно там дозрівати сім років. Та коли покладе його в яму під гарячою піччю, досить буде для цього і трьох годин.

Під піччю щось зашуміло-загриміло, піч розвалилася, і з попелу вилетіло змієня. Здійнялося воно під стелю, заметляло сімома головами й озирнулось на всі боки.

Фена миттю вистрибнув у вікно, а Нивлтек прожогом кинувся до рушниці, зарядженої нікелевою кулею. Та коли вистрелив, куля від змієняти відскочила і влучила лісникові прямо в лоб. Упав він на лаву і ледве промовив:

– Ну, тепер у голові в мене до самої смерті іскри стрибатимуть.

А змієня – знову під стелю і вже до Ціпісека придивляється. Від страху у хлопця пропав голос. Та за хвилину він набрався духу і засвистів Румцайсові – тоненько, мов землерийка.

У лісі затріщало – це Румцайс прокладав собі дорогу між дубами. До сторожки він не зайшов, а підскочив до відчиненого вікна. Потягся рукою під стелю, впіймав змієня і закинув його високо над хмари. Там воно і захлинулось.

Тільки тоді увійшов Румцайс до сторожки і кісточками пальців постукав Нивлтека по голові, щоб вигнати йому звідти іскри.

А на Ціпісека посварився пальцем і сказав:

– Якби ти весь час тихенько посвистував, як я тобі загадав, мали б ми тепер і старого змія спійманого. Бо ж недаремне щось на мене пашіло від зеленого лугу коло Турнова.

28. Як Румцайс порубав на полінця змієве дерево

Уже тиждень каменярі, приходячи у Їчин, точили теревені, що на лузі під Турновом лежить змій, зелений, як трава.

– Я б на нього пішов, – сказав Румцайс, – але саме зараз жолуді на дубах дозрівають. А я маю пильнувати, щоб вони вивелися круглясті й гладенькі і щоб не шкрябали мені дуло пістоля.

І він цілісінькими днями ходив Ржаголецьким лісом, умовляючи дуби повертати гілля до сонечка.

Змій лежав собі спокійно на лузі. На другий тиждень про нього майже забули, а на третій ніхто вже й слівцем його не згадував. Змій зарився у землю, і на лузі не було його й сліду.

Тож коли жолуді дозріли і Румцайс переказав у Турнов, що він прийде, турновські люди відповіли так:

– Залишайся, Румцайсе, у своєму Ржаголецькому лісі. Не треба нам марно товкти леваду.

За якийсь час принесли каменярі до Їчина нову звістку. Мовляв, на тому місці, де зарився змій, виросло дерево. Іншого такого не бачили люди в усій Чехії. Здорове – мало не до пояса їчинській башті, а листя гостре, як шаблі.

Навіть їчинський помічник учителя Вочічко зацікавився тим деревом, подивився на нього через скельця і сказав:

– Таке дерево росте лише на островах, звідки прилітають канарки. А коли виросте десь у іншому місці, то тільки тому, що змій, який там зарився, випадково вигріє під землею насінину. Але це буває дуже рідко.

Дерево росло, а змій лежав у нього між корінням і навіть пазурами не ворушив. Видно, не хотілося йому встрявати в бійку з Румцайсом.

У ту пору їчинська княгиня знову почала зітхати, дивлячись на замковий сад. Визирала вона, визирала з вікна, а тоді й каже князю:

– Мон шер, я все плутаю груші з яблунями. Хочеться мені, щоб у саду росло таке дерево, яке б я пізнавала з першого погляду.

Почали князь із княгинею ходити по світлиці й міркувати, де б їм дістати таке дерево, але ні до чого не додумалися. Нарешті лакей Фріцек підказав їм:

– А я таке дерево знаю. Росте воно на лужку біля Турнова.

– О-ля-ля! Це мені приємно чути! – весело вигукнув князь. – Так подайте ж мені срібну мотику, я сю ж мить подамся туди.

– Але ж під тим деревом лежить змій! – вигукнув Фріцек.

– Тоді ні! – вирішила княгиня. – Змій може закурити мені пана князя. Підеш ти, Фріцеку.

На Фріцека напав страх, він затрусився і в нього почали відлітати ґудзики.

– Ну, йди вже, – тупнула золотим черевичком княгиня, – а то ще своїми ґудзиками розіб'єш нам якесь дзеркало!

Сунули Фріцекові в руку залізну мотику, і довелося йому вирушати. Від страху він аж хитався. Пішов він спершу до помічника вчителя Вочічка – просити поради. Але Вочічко сказав йому по-вченому:

– Контра зміюс воюватус важкенціо ест, не для оселорум це.

Як лакеї розуміють латину – то взякий знає. От і надумав Фріцек зазирнути до війта, щоб той дав кількох добрих хлопців, і вже з ними піти на змія. Але війт лише зітхнув і сказав:

– Як почалися ці теревені про змія, десь поховалися всі мої стражники.

Хоч і не хотілося Фріцеку, але зупинився він ще в Ржаголецькому лісі у Румцайса. Тільки ж просити в Румцайса допомоги було Фріцеку понад силу. Тож він наказав:

– Підеш зі мною, Румцайсе, викопувати змієве дерево! Ось мотика!

Румцайс обдивився мотику, тицьнув її Фріцеку назад у руки і сказав:

– А ось тобі ще одна. Із двома мотиками в тебе діло краще піде. І сип мерщій з Ржаголецького лісу!

Коли Фріцек зник за деревами, погукав Румцайс Манку й Ціпісека.

– Хтозна, що цей Фріцек може там натворити. Збігай, Манко, до водяника Волшовечека. Хай скаже воді, щоб здіймалася вгору, до хмар. А Ціпісек піде зі мною, щоб було нас двоє, коли одного не вистачить.

Манка побігла до лісового озера, а батько з сином нишком рушили за Фріцеком.

На зеленому лузі біля Турнова – ані душі. Тільки змієве дерево росте там, високе й розложисте – вже їчинській башті по шию. Лакей Фріцек хвилинку подумав, яким кінцем мотики треба копати, і тоненьким від страху голосом промовив:

– Святі ангели-хранителі і, на всякий випадок, усі чорти, поможіть мені!

І загнав мотику в землю. Та змієве дерево навіть не здригнулося.

Тоді Фріцек подумав, що має добрих помічників і на небі, і в пеклі, і почав працювати хоробріше. Врився він мотикою глибше і зачепив змія за вухо. Змій вивалився з землі. Дерево впало, а змій то жаром пашить, то морозом віє.

– Я б'ю краще, ніж мотикою! – заревів змій сімома ротами на Фріцека.

З переляку Фріцек удався до хитрощів.

– Те, що тобі сказала на вухо мотика, передав їчинський князь! – вигукнув він.

– А того, що я йому відповім, я вже мотиці не довірю! – заревів змій і так струсив із себе землю, що курява полетіла аж до Пардубіц. Тоді змахнув своїми крильми з перетинками й полетів до Їчина.

Тут Румцайс, котрий разом із Ціпісеком стояв тихенько за горбом, промовив:

– Це може Їчину дорого обійтися.

Посадив він Ціпісека собі на плече й погладив долонею чоботи. І понесли його чоботи до Їчина.

Там було погано.

– А буде ще гірше! – кричав змій уже в шостий раз у замкові вікна.

Князь і княгиня стояли непорушно, мов із каменю.

– За те, що ви мені переказали через Фріцека і через мотику, – заревів змій усьоме, – я напущу на замок такий жар і вогонь, що каміння розтопиться і стане склом!

Та в цей час Румцайс і Ціпісек уже добігли до ринкового майдану. Румцайс хлюпнув водою з басейну на зморені чоботи, щоб трохи їх освіжити, і сказав Ціпісеку:

– Якщо змій пустить вогонь на замок, це буде біда для міста. Адже полум'я перекинеться на будинки.

І Румцайс підняв Ціпісека над головою. Ціпісек помахав капелюхом Манці, що стояла при брамі. А та – хустиною водянику Волшовечеку.

Змій усіма сімома пащами подув на замок. І повіяло з них таким жаром, що князь і княгиня закричали по-французьки:

– Кель малер! [33]33
  Біда, біда! (фр.)


[Закрыть]

І притьмом втекли вниз, у підвали.

Вже зайнялися бантини на даху замку. На всьому Їчині можна було поставити хрест…

У цей час і ринув за наказом Волшовечека дощ. І такий зливний, ніби сім річок.

– Кель малер! – кричали князь і княгиня в підвалі, злякавшись, що у них намокнуть перуки.

Та незабаром вогонь на замковому горищі згас. І на місто Їчин не впала жодна іскра.

Змія підхопило потоком і несло, аж поки донесло до села Кбелніце. Там він і лишився лежати, як старий згаслий гніт.

Румцайс тим часом дійшов до Турнова і вдарив по змієвому дереву так, що воно розскочилося на полінця. А потім гукнув бідним людям, щоб забрали ті дрова собі.

29. Як Румцайс застрелив змія без пістоля

Коли навколо Їчина достигли каштани, Румцайс сказав:

– Відгороди мені, Манко, куточок десь у печері, піду трусити.

У тій схованці хотів Румцайс поскладати каштани, щоб мати на зиму харч для ржаголецької звірини.

Спершу він послав на дерево Ціпісека, щоб той помацав, чи дозріли каштани. Потім великою румцайсівською силою потрусив дерево. Назбирали вони каштанів у капелюхи та кишені і понесли додому.

У печері каштани весь час підкочувалися Манці під ноги.

– Якби вони не для голодних оленів і сарн, повимітала б я усе це геть, – казала вона.

Саме на ту пору повертався фурман Шейтрочек аж із Ліберця. Возив туди плуги й коси, а назад їхав порожнем. Коник його Буханчик тихо тягнув воза, а Шейтрочек вже почував себе дома, ішов за возом і думав: «Є у дворі в мене копанка, тільки ж вона розливається, як подощить. Коли б знайти якийсь стовпець чи брус, та й загородити ту копанку».

Віз наближався саме до села Кбелніце, коли раптом Шейтрочек вигукнув:

– Що за біс! Я наче наворожив собі того стовпця!

У рові й справді лежала якась колода. Довга і закурена, наче обгоріла бантина.

– От і добре, – задоволено промовив Шейтрочек. – Обсмалене дерево й вода не дуже бере.

Звалив він колоду на воза та й поїхав далі. Тільки дивно було, що сумирний його коник наче перцю раптом нанюхався: форкав, головою крутив, ще й хвицався. А потім і зовсім зупинився.

– Мабуть, це від мух та від того, що пити хоче, – сказав сам собі Шейтрочек.

А через те, що й сам відчув спрагу, поїхав він не до своєї садиби під Шибеняцьким горбом, а звернув до корчми «Місто Гамбург».

Зупинив фурман свого коника, батіг устромив у спеціальну трубочку на возі, а колеса підклав колодкою. І вже кричить:

– Гей, корчмарю, наточи мені кухоль пива, та дивись наливай добре!

Залишив воза з колодою, а сам пішов до корчми.

А тоді було саме опівдні, спекотно на майдані, на вулицях – ані душі живої. Шейтрочек посидів у холодку, випив чотири кухлі пива, щоб у воза колеса не рипіли, заплатив і пішов.

Але перед корчмою його наче хто по голові трахнув. Кінь стоїть, віз теж, а колоди – ні на возі, ні під возом немає. І ніде, куди оком кинь, не видно.

– Відколи це в Їчині почали красти старі колоди? – мовив Шейтрочек і відійшов трохи глянути, де що робиться. Проминув він баштову браму і вийшов на ринок. А на ринковому майдані стоїть біля чогось війт Крейцар і кричить так люто, аж з-під галереї біжать до нього міські радники.

– Хто приніс сюди таку брудоту, хай негайно прибере! – репетував війт. – Ринок – моя гордість, і я не дозволю псувати його старим деревом!

Міські радники притакували війтові, але які розумніші, ті шепотілися осторонь:

– І хто б це міг ні сіло ні впало закинути сюди отакець-ку здоровенну колодяку?

А тут саме наспів фурман Шейтрочек.

– Ця колода моя, я везу її від Кбелніце! – промовив він.

– Коли твоя, так сам і подбай, щоб забрати її з майдану, – сказав війт і хотів повернутися в ратушу.

Але в цю мить один із радників вигукнув:

– Колода поворушилася!

Це бачили й інші. А за хвилину побачили й більше. З чорної колоди обсипався попіл і відпав обгорілий верхній шар. І всі побачили змія. Отого семиголовця, що крила в нього з перетинками, що в нього обгоріла спина, коли він розпалився понад зміїну міру.

Замірився змій всіма сімома головами на війта й міських радників. Затремтіли вони, як осикові листочки, і повтікали у галерею. Тільки війт Крейцар наважився крикнути через плече:

– Ну й прислужився ти нам, Шейтрочеку! Ну й фурман! Самому приперти змія до Їчина!

Змій Шейтрочека наче й не помічав, а пхався до ратуші. То пашіло від нього жаром, то віяло холодом, і кричав змій голосом, схожим на сім іржавих сурм:

– Перш за все, я завітаю до Румцайса, він мені дорого заплатить! А тоді зайду розрахуватися дрібними з усім Їчином!

Закричав оте і нюшкує – з якого боку Ржаголецький ліс.

Шейтрочек вже й не чекав. Побіг мерщій до корчми, скочив на віз, стьобнув Буханчика і погнав його, попустивши віжки, до Ржаголця. Поміж деревами їхати було важко, та Шейтрочек ні разу навіть колесом не зачепився. Біля печери крикнув:

– Румцайсе, на тебе змій іде!

Румцайс вийшов і спокійно так питає:

– Аз якого боку?

– Від Їчина!

– Не галасуй, – знову спокійно каже Румцайс. – Ціпісек саме прокидається і може злякатись спросоння.

Шейтрочек уже озирався, де зручніше стати з батогом проти змія. Але Румцайс промовив втретє, так само спокійно:

– Із батогом у лісі тісно воювати. Виїжджай на просіку, а я сам тут подбаю про себе.

Ще почув він, як загриміли колеса об пеньки, а вже був тут змій. Спустився на перетинках з неба такий розпашілий, аж молоді пагони в'яли.

Румцайс набрав повні груди повітря і дмухнув собі на кінчики чобіт, щоб не зайнялися.

А змій реве:

– Ну, приймай гостя, Румцайсе!

– Тільки не знаю, чим тебе частувати, – відповів Румцайс.

– Нічого, я сам собі виберу ласий шматочок! – знову заревів змій, роззявив усі сім пащек і кинувся на Румцайса.

Румцайс побачив, як у семи горлянок скачуть іскри і як із тих іскор родиться гарячий вогонь. Відступив він трішки і каже:

– А в мене є для тебе справжні ласощі.

І дав знак у печеру.

Манка з Ціпісеком почали носити йому каштани із схованки. Манка – цілими кошиками, Ціпісек у шапці. А Румцайс сипав каштани змію в сім його горлянок.

А що був змій гарячий, як жар, каштани в ньому потріскалися. Були вони цьогорічні і стиглі, і в кожному сили – як у пістолі. От і закипів у змія всередині такий шарварок, що за хвилину був він каштанами увесь подірявлений. Не лишилося на ньому ані шматка цілої шкури.

Упоравшись із змієм, погукав Румцайс Шейтрочека з просіки і мовив:

– Заверни до Їчина та скажи там, щоб більше змія не чекали.